регистрация / вход

Україно-румунські відносини

Історіографія питань взаємовідносин України та Румунії. Проблеми поділу кордону, етносоціальні питання та політично-економічні відносини на сучасному етапі. Спрямування зовнішньополітичної стратегії країн на залучення до процесу європейської інтеграції.

Зміст

Вступ

1. Історіографія питань взаємовідносин України та Румунії

2. Історичні аспекти україно–румунських відносин

2.1 Проблеми кордону

2.2 Етносоціальні питання у відносинах України та Румунії

3. Політично–економічні відносини на сучасному етапі

3.1 Відносини у політичній сфері

3.2 Торговельно–економічні відносини

Висновок

Список використаних джерел

Додаток


Вступ

Ревізії європейських кордонів після першої світової війни, до і під час Другої світової війни заклали складний історичний спадок у процес розвитку українсько-румунських відносин.

Падіння диктатури Чаушеску, розпад Радянського Союзу зробили відносини між посткомуністичною Румунією та незалежною Україною дуже непростими. Деякою мірою період до підписання договору 1997 р. можна визначити як міні-"холодну війну" між офіційним Києвом та Бухарестом. Підписаний в 1995 р. в Парижі Пакт миру та стабільності в Європі визначав українсько-румунські територіальні протиріччя за складністю та небезпечністю аналогічним до румуно-угорських.

Існуюча ситуація певною мірою пов’язана з історичним минулим двох країн. Різноетнічність населення, рівень соціально-економічного розвитку і особливості культурологічного характеру, разом з зовнішньополітичними відносинами, вже неодноразово призводили до спроб радикального вирішення суперечливих політичних питань в південно-східній Європі.

Актуальність теми курсової роботи. Актуальність роботи обумовлюється потребою вивчення та врахування досвіду процесів, які відбувалися в Україні та Румунії, який може бути корисним для розв’язання подібних проблем на сучасному етапі україно-румунських відносин, політичного та соціально-економічного розвитку обох держав. Важливим є й усвідомлення значущості впливу стосунків України і Румунії на перебіг та долю подій на міжнародній арені. Висвітлення цих проблем стає можливим на основі застосування комплексності методологічних підходів, які передбачають, зокрема, розгляд взаємовідносин України і Румунії в історичному аспекті, включаючи сьогодення.

Об’єктом курсового дослідження є Україна і Румунія в контексті політичних та соціально-економічних відносин.

Предметом дослідження є політичне та соціально-економічне життя двох держав їх історичного розвитку та на сучасному етапів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1920 – 2000 – х рр.. ХХ ст.

Якщо казати про територіальні рамки дослідження, то вони охоплюють території України та Румунії.

Отже, не маючи можливості вичерпно дослідити генезу політичних процесів на території зазначених держав, ми ставимо за мету зосередити увагу на вивченні головних чинників взаємовідносин України та Румунії у різні проміжки часу та їх вплив на загальноєвропейську ситуацію. У зв’язку з цим поставлені та вирішуються такі завдання:

- проаналізувати етносоціальні стосунки між українцями та румунцями, визначити рівень взаємовідносин між ними на регіональному рівні;

- вирішення прикордонних питань у взамовідносинах України та Румунії державотворцями;

- проаналізувати основні напрямки політичних стосунків між двома державами;

- виявити основні напрямки торгово-економічних відносин України і Румунії до і після прийняття Україною незалежності;

- розглянути та з’ясувати основні положення договору 1997 року.

Структура роботи. Мета, предмет і завдання дослідження зумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатку. Обсяг роботи – 31 сторінка, із них 26 сторінок основного тексту, бібліографія налічує 20 позицій і подана на 2 сторінках.


1. Історіографія питань взаємовідносин України та Румунії

З наукової точки зору об’єктивно розглянути україно-румунські відносини можливо лише на тлі загальноєвропейського політичного процесу, тобто необхідно їх проаналізувати не лише з точки зору двосторонніх контактів, а й у контексті регіонального співробітництва та чорноморської геостратегії, оскільки стабільне співробітництво між Україною та Румунією відповідає інтересам Європейського Союзу й Північноатлантичного альянсу, зміцнюючи новий устрій об’єднаної Європи у безпосередній близькості до вибухонебезпечних Балкан.

Стан наукової розробки досліджуваної проблеми аж ніяк не можна вважати задовільним. Основний і найбільш вагомий недолік історіографічного характеру – це відсутність фундаментальних історичних досліджень, в яких би ґрунтовно і послідовно аналізувався комплекс проблем суспільно-політичного змісту щодо україно-румунських відносин.

Дослідження Віднянського С. безпосередньо присвячене характеристиці політичних процесів в Україні та Румунії. Дотримуючись тієї точки зору, що стосунки двох країн можуть перейти в конфліктогенний простір, автор зосереджує увагу на вивченні особливостей політичних систем країн. При цьому дослідник аналізує політичну ситуацію у безпосередньому взаємозв’язку з соціально - економічними відносинами в середині кожної з країн.

Важливою також вбачається і стаття Василенка В., об’єктом дослідження в якій стали основні принципи договору 1997 року, підписаного між Україною та Румунією.

Нараховується ряд статей як наукового, так і публіцистичного змісту, автори яких намагалися дати власну оцінку україно-румунським взаємовідносинам в різні проміжку часу. Зокрема це статті Бройде З..

Викликають інтерес і статті, автори яких оцінюють розвиток політичних подій в кожній окремо взятій державі, а саме в Румунії - стаття Кияка Т.; проблемні аспекти сучасних взаємин між Україною та Румунією. Про події в Україні писали Гнатишин І.М., Половець П.С.

Безумовно, жодна з цих розвідок не являє собою ізольовану характеристику тієї чи іншої країни. Весь попередній історичний розвиток взаємовідносин обох країн передумовив взаємозалежність суспільно-політичних процесів, які, як вже зазначалося вище, відбувалися в різні проміжки часу.

Необхідно зазначити той факт, що більшість статей з даної проблематики носять інформативно-публіцистичний характер і наукова цінність їх не визначальна.

Викликають нагальний інтерес окремі праці з даної проблематики, в яких в контексті міжнародних відносин висвітлюються особливості україно – румунських відносин. Це передусім академічні видання наукового характеру.

Втім, ми сподіваємося, що здійснення системного аналізу документального матеріалу у комплексі з об’єктивною оцінкою літератури із зазначеної проблематики, побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти мети курсової роботи.


2. Історичні аспекти україно–румунських відносин

2.1 Проблеми кордону

Для розуміння витоків проблем сучасних взаємовідносин України з Румунією необхідно зупинитися на з’ясуванні основних історичних причин, які покладені в основу стосунків двох держав.

Ослаблена внутрішньою кризою і військовими поразками Османська імперія була змушена визнати 1878 року незалежність Румунської держави, яка виникла на південних кордонах Австро-Угорщини і Росії.

Скориставшись розпадом Австро-Угорської і Російської імперій, а також слабкістю нових держав, що утворились на їхніх територіях, Румунія 1918 року протиправно загарбала українські етнічні території – Південну Бессарабію і Північну Буковину.

На початку 1918 року Румунія на порушення загальновизнаних норм міжнародного права щодо правонаступництва держав окупувала Бессарабію, південна частина якої становила етнічну українську територію і повинна була належати Україні як одній із держав-правонаступниць Російської імперії.

Наприкінці 1918 року Румунія окупувала Північну Буковину, ігноруючи волю представницьких органів українського населення цієї території - Народного Віче та Народної Ради - і нехтуючи тимчасовими домовленостями між українською та румунською Народними Радами, юрисдикція яких поширювалася, відповідно, на Північну Буковину (населену переважно українцями) та Південну Буковину (населену головним чином румунами).

З листопада 1918 року Буковинське Народне Віче ухвалило рішення про приєднання Північної Буковини до Західноукраїнської Народної Республіки. 6 листопада 1918 року на Північній Буковині був сформований регіональний комітет Української Народної Ради, який проголосив встановлення своєї влади на північній частині Буковини. Того ж дня представник центрального уряду Австро-Угорщини на Буковині підписав Протокол про передачу всієї влади на Буковині представникам Української Національної Ради та Румунської Національної Ради, які представляли, відповідно, українське і румунське населення Буковини.

7 листопада 1918 року голови Української та Румунської Національних Рад оприлюднили спільну Декларацію, в якій проголосили верховенство своєї влади на відповідній частині Буковини до того часу, доки не буде вирішено питання про її поділ між українською та румунською державами.

Проте 11 листопада 1918 року румунські війська, долаючи збройний опір українців, захопили Чернівці і окупували територію всієї Буковини.

Окрім порушення згаданої Декларації від 7 листопада 1918 року, дії Румунії суперечили положенням російсько-румунської угоди 1914 року про дружній нейтралітет, згідно з якою Росія взяла на себе зобов'язання протидіяти спробам порушення територіальної цілісності Румунії і визнавала за останньою право у будь-який зручний момент приєднати до себе населені румунами області Австро-Угорської імперії. Іншими словами, щодо Буковини мав застосовуватись принцип більшості населення: уразі розпаду Австро-Угорщини частина її території мала бути поділеною між Російською імперією та Румунією з врахуванням існуючих етнічних кордонів. Отже, відповідно до угоди 1911 року, правил правонаступництва щодо міжнародних договорів і волі населення Північної Буковини, ця територія не підлягала включенню до складу Румунії.

Запроваджений на окупованих Румунією українських землях жорстокий режим румунізації став причиною збройних повстань у м. Хотин (1919 р.), м. Татарбунари (1924р.), а також численних заворушень і протестів з боку українського населення.

Україна, Росія та Радянський Союз ніколи не визнавали факту окупації Румунією Північної Буковини та Бессарабії. Ні тристоронні переговори з цієї проблеми (Україна, Росія, Румунія), ні двосторонні (СРСР І Румунія), які малі місце у 20-х роках XX ст.., не призвели до її вирішення. У зв'язку з цим до 1940 року між СРСР та Румунією не існувало юридично оформленого державного кордону: їхні території розділяла тимчасова демаркаційна лінія.

Геополітичні зміни в Європі наприкінці 30-х — на початку 40-х років XX ст. дозволили Радянському Союзу відновити законні права України на Північну Буковину та Південну Бессарабію. На вимогу СРСР влітку 1940 року Румунія звільнила окуповані нею території, не чинячи при цьому збройного опору. Відповідно до обміну нотами між СРСР і Румуніє, який мав місце 26 - 28 червня 1940 року, території Північної Буковини і Бессарабії було повернено до складу Радянського Союзу і вони стали частинами територій України і Молдавії. На основі Законів, ухвалених Верховною Радою СРСР 2 серпня 1940 року, до території України було долучено Північну Буковину і Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії, де переважало україномовне населення, а з території України вилучалась Молдавська АРСР з приєднанням до неї решти Бессарабії і наданням їй статусу окремої союзної республіки у складі СРСР.

Після цього на підставі спільного подання Української РСР і Молдавської РСР затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 листопада 1940 року, було визначено лінію українсько-молдавського державного кордону. Одночасно між СРСР і Румунією відбувалося юридичне оформлення і встановлення державного кордону на його українському і молдавському відтинках. На момент нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року державний кордон на українському відтинку було майже повністю делімітовано і демарковано; лишились формально невизначеними його незначні ділянки у дельті Дунаю.

У такий спосіб з червня 1940 року і до квітня 1941 р. було юридично оформлено територіальні зміни, які поклали край протиправній окупації етнічних земель і в результаті яких державний кордон між Українською РСР і Румунією в основному співпав з лінією етнічного кордону між ними. Принагідно зазначимо, що так званий Пакт Ріббентропа-Молотова, ні таємний додатковий Протокол, укладені 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною, не містили жодних положень щодо територіальних розмежувань або встановлення державного кордону між СРСР та Румунією.

Офіційною назвою Пакту Ріббентропа - Молотова є Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Його форма і зміст не суперечили нормам міжнародного права і були у повній відповідності з міжнародною практикою укладання такого типу договорів. У ньому не було жодних положень, що стосувались територіальних питань і були спрямовані проти третіх держав. Договір втратив чинність після нападу Німеччини на Союз РСР 22 червня 1941 р.

Що стосується додаткового Протоколу, то цей документ був юридично нечинним з моменту його підписання, оскільки в ньому йшлося про "територіально-політичний переустрій областей", що входили до складу Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Фінляндії без відома і згоди зазначених держав.

Румунія прямо не згадувалась у Протоколі, п.3 якого лише передбачав, що Німеччина не має інтересів у Південно-Східній Європі і визначає наявність таких інтересів у Радянського Союзу щодо Бессарабії.

Тому ні Україна ні Радянський Союз ніколи не брали на себе зобов’язання щодо утримання від відновлення права на протиправно окуповані Румунією українські етнічні території, а завжди послідовно наполягали на його реалізації. Саме це право і було юридичною підставою територіальних змін, що відбулися в Південно-Східній Європі влітку 1940 р. Як союзник Німеччини у другій світовій війні її співучасник в агресії проти СРСР, 1941 р. Румунія окупувала значно більші ніж у минулому частини українських територій відповідно до домовленостей між Гітлером і Антонеску, а також між військовим командуванням Німеччини і Румунії.

Під час другої румунської окупації Україна зазнала значних людських і матеріальних втрат, а проти її мирного населення було здійснено тяжкі злочини. Звільнення українських земель від румунської окупації фактично відбулося 1944 року внаслідок поразок, яких почали зазнавати країни-агресори наприкінці другої світової війни.

У правовому плані повоєнне територіальне врегулювання між Україною та Румунією було здійснено шляхом підписання 10 лютого 1947 року Паризького мирного договору між країнами — учасницями антигітлерівської коаліції, в тому числі Україною, з одного боку, та Румунією — з іншого. Паризький мирний договір підтвердив легітимність включення до складу України Північної Буковини, (нині Чернівецька область) та Південної Бессарабії (нині частина Одеської області) — українських етнічних земель, протиправно загарбаних і окупованих Румунією ще 1918 року. Цей договір став одним з головних юридичних актів, які підбили підсумки другої світової війни, визначили основи територіального розмежування між Україною та Румунією та створили правове підґрунтя для формування сучасного українсько-румунського кордону.

Не будучи спеціальною угодою з питань кордонів, Паризький договір встановив кордон з Румунією лише у загальних рисах. Його стаття 1, єдина "територіальна" стаття, не фіксувала опису лінії проходження кордону. Тут були лише посилання на карту малого масштабу, що практично унеможливлювало точну ідентифікацію кордону, особливо на окремих невизначених раніше ділянках, зокрема, в районі дельти Дунаю.

У зв'язку з цим після набуття Паризьким договором чинності (15 вересня 1947 року) виникла потреба в уточненні радянсько-румунського кордону з метою його делімітації (на картах великого масштабу) та демаркації (на місцевості).

4 лютого 1948 року між урядами СРСР та Румунії було укладено Протокол про уточнення проходження ліні державного кордону між Радянським Союзом та Румунією. Статті цього документа та додатки до нього фіксували опис проходження лінії державного кордону на деяких його ділянках і, зокрема, встановили, що, як окремі острови у дельті Дунаю, так і "острів Зміїний (Шерпілор), розташований у Чорному морі на схід від гирла Дунаю", входять до складу Союзу РСР. Відповідно до нього була створена радянсько-румунська змішана демаркаційна комісія, яка протягом 1948-1949 років здійснила демаркацію радянсько-румунського державного кордону. 27 вересня 1949 року було підписано Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону, а 25 листопада 1949 року - Договір між Урядом СРСР і Урядом Румунської Народної Республіки про режим радянсько-румунського державного кордону, невдовзі ратифікований парламентами обох країн без жодних застережень.

27 лютого 1961 року в Бухаресті було підписано новий Договір між СРСР та Румунією про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань. Цей Договір підтвердив проходження лінії державного кордону між Радянським Союзом та Румунією на основі Паризького мирного договору 1947 р., Протоколу про уточнення проходження лінії радянсько-румунського державного кордону 1948 року, документів демаркації 1948-1949 рр., а також Договору про режим радянсько-румунського кордону 1949 року.

Договір 1961 року, був ратифікований парламентами обох держав, з погляду міжнародного права зберіг свою чинність і після проголошення акту незалежності України 24 серпня 1991 року та наступного розпаду СРСР.

Закон України "Про правонаступництво України", ухвалений Верховною Радою 12 вересня 1991 року, підтвердив, що Україна є правонаступницею тих прав і зобов'язань за міжнародними угодами, укладеними колишнім СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам держави. Цим же Законом було встановлено, що лінія державного кордону, яка відокремлює територію Україні від інших держав, визначається так, як вона існувала за станом на 16 липня 1990 рок) - дату ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм, що визначають правила правонаступництва і, зокрема, відображені у статті 11 Віденської конвенції 1978 року про правонаступництво держав стосовно договорів, Україна успадкувала існуючу на момент розпаду СРСР лінію державного кордону з Румунією.

2.2 Етносоціальні питання у відносинах України та Румунії

На наш погляд важливою особливістю взаємовідносин України з Румунією є той факт, що на території України проживає достатня кількість румун, і на території Румунії певна кількість українців. Тому співробітництво у сфері етнонаціональної політики є одним з центральних питань україно-румунських відносин.

Згідно даних перепису населення 1992 р. в Румунії проживає 65,8 тис. українців (0,3% всього населення країни), які за своєю чисельністю посідають 4-те місце серед інших нацменшин. За неофіційними даними в країні мешкає близько 200 тис. українців. Більша частина українського населення Румунії компактно проживає в чотирьох історичних районах країни – південній Буковині, Мараморощині, Східному Банаті, Північній Добруджі.

Абсолютна більшість українського населення (83,8%) проживає в сільській місцевості (серед усього населення країни відповідний показник становить 45,7%). В містах мешкає 16,2% українців (серед усього населення — 54,3%) Румунії. У 59 селах українці становлять значну частину населення (понад 20%), зокрема: в ЗО селах вони становлять від 20 до 49% населення; у 13 селах — від 50 до 89%; у 16 селах — понад 90%. Половина з цих майже цілковито українських сіл розташована в повіті Марамуреш (Бистрий, Вишивська Долина, Луг на Тисі, Поляни, Ремети, Кривий, Русково, Вишня Рівна); чотири села — в повіті Караш-Северін (Копачеле, Зоріле, Корнуцел, Новий Салбаж-дел); два села в повіті Сучава (Негостина і Бродина); два села в повіті Тіміш (Драгомірешти й Падурени).

Українці Румунії переважно православного віросповідання (80,3%). Незначна частина сповідує інші конфесії: п'ятидесятники — 7,6%; греко-католики — 2,6; інші — 9,5.

Українську мову вважають своєю рідною 60,5 тис. (92,0%) українців Румунії, румунську — 4,7 тис. (7,1%), інші мови (угорську, російську, сербську та хорватську тощо) — 0,9%. Частка осіб, які вважають своєю рідною мовою українську, найбільша серед українців повіту Марамуреш (97,8%) і найменша в повіті Тульча (68,1%). Характерно, що українська мова краще зберігається у тих повітах, де українське населення менше урбанізоване — сільськими жителями є 93,6% українців повіту Марамуреш і 61,6% повіту Тульча.

З історичного погляду українське населення Румунії поділяється на три категорії. Найдавнішою та найчисельнішою з них є автохтонне українське населення повітів Марамуреш і Сучава, яке проживає на цій території приблизно з XII століття. За румунськими історичними джерелами, наприклад, відомо, що село Поляни, 96,9% мешканців якого й нині є українці, було засновано в 1411 р., село Вишня Рівна — у 1360 р.

Про українців Буковини згадують у своїх творах молдовські літописці та історики Григорій Уреке (1592-1647 рр.), М.Костін (1633-1691 рр.), Д.Кан-темір (1673-1723). Так, М.Костін у своєму літописі серед населення Молдови називає й русинів, які "заселяли Чернівці, Хотин, всю область Дністра".

Вагомим доказом постійного проживання українського населення н Буковинських Карпатах є праця вченого-енциклопедисти Д.Кантеміра "Опис Молдавії" (1716 р.). У ній Д.Кантемір чітко окреслив території з українським населенням, прилучені до володінь Молдовського князівства Стефаном Великим. Включення елементів української розмовної мови в молдавські грамоти XIV -XVI ст. свідчить, що ця мова була поширена не тільки серед простолюду Молдови, а й у середовищі правлячої верстви. Українською мовою, зокрема, володів сам Стефан Великий.

Безперервність проживання русинів (українців) на Буковині простежена в працях багатьох, зокрема румунських, істориків. Ці дані переконливо спростовують твердження окремих румунських авторів про те, що українці поселяються на Буковині лише після російсько-турецької війни 1768-1774 рр., коли ця територія перейшла у володіння Австрії, та що сучасні українці Румунії є нібито українізованими румунами". Насправді ж тривалий час на Буковині відбувався прямо протилежний процес. В умовах чимраз більшого, особливо починаючи з останньої третини XVIII ст. припливу румунського населення з Трансільванії, яке переселялося на Буковину, за свідченням румунського історика, цілими селами разом зі своїми священиками, дяками, старостами і стражниками, тиску румунської адміністрації та румунського духівництва посилювалася румунізація місцевого українського населення. Доходило до того, як засвідчив знавець буковинської історії австрійських часів Г.Піддубний, що "цілі села українців зникали так, що від них інколи не лишалося навіть найменшого сліду."

В листопаді 1918 р. північна (з переважанням українського населення) частина Буковини відокремилася цивілізованим конституційним шляхом від південної, більшість у якій становили румуни. Скликане Українським крайовим комітетом 3 листопада 1918 р. в Чернівцях народне віче схвалило досягнуту українськими й румунськими депутатами австро-угорського парламенту від Буковини (входила тоді до складу Австро-Угорщини) згоду про поділ краю, відповідно до національного складу населення, на північну (українську) і південну (румунську) частини. При цьому віче, виражаючи всенародне прагнення жити в єдності з усім українським народом, ухвалило рішення не про утворення автономії в складі Австро-Угорської імперії, а про прилучення австрійської часті української землі до України.

Таким чином, національно-територіальне розмежування Буковини й перехід усієї влади в північній її частині до Українського крайового комітету були здійснені правовим шляхом, на основі вільного волевиявлення населення, що знайшло своє відображення в протоколі, підписаному австро-угорським президентом краю та українськими й румунськими депутатами австро-угорського парламенту. Однак королівська Румунія не погодилася з таким рішенням і, користуючись там, що Австро-Угорщина невдовзі розпалася, того ж 1918 р. анексувала Північну Буковину й Бессарабію. У 1940 р. ці землі відійшли до Радянського Союзу. Румунія повторно окупувала їх, а також частину південної України в 1941 р. як союзниця нацистської Німеччини, створивши тут регіон Трансністрію. Після Другої світової війни Румунія була змушена залишити ці території.

Основу другої групи українців Румунії становили запорозькі козаки, від 5 до 10 тис. яких після зруйнування Запорозької Січі Катериною II в 1775 р. покинули Україну й оселилися в Північній Добруджі та гирлі Дунаю на території сучасної Румунії. Тут вони отримали від турецьких властей право на самоуправління й заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. З часом за рахунок припливу українців з України та інших місцевостей Румунії чисельність цієї групи зросла. На кінець 1980-х рр. налічувалося майже 30 сіл або "слобід", в яких проживали нащадки запорозьких козаків.

Третю категорію українського населення в Румунії становлять жителі 8-10 сіл Східного Банату. Основу цієї групи становлять вихідці із Закарпаття — лемки, бойки і гуцули, — які мігрували сюди в другій половині ХУПІ ст. в пошуках вільної землі після того, як Австрійська імперія змусила Туреччину залишити цю територію (приблизно в цей же час українці-русини Закарпаття переселилися в югославську Бачку).

Ще одна специфічна група українців з'явилася в Румунії внаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Україні. Румунія наприкінці 1920 р. стала одним із центрів української політичної еміграції з території Наддніпрянської України. В цей час тут нараховувалося від 3 до 5 тис. українських емігрантів (армія та уряд УНР, цивільні особи). До середини 1920-х рр. частина з них повернулася на батьківщину або переїхала до інших країн. Створений у вересні 1923 р. українською громадою в Румунії емігрантський Громадсько-допомоговий комітет зареєстрував до літа 1929 р. близько 3 тис. українських емігрантів. Емігранти-військовики були розміщені в таборах для інтернованих (спочатку в Брашові й Фарагоші, потім в Орадя-Маре).

З жовтня 1919 р. в Бухаресті діяла місія Українського Червоного Хреста на Балканах, перенесена в Румунію з Белграда. Після ліквідації в середині 1920-х рр. таборів для інтернованих значна частина емігрантів, передусім із числа рядового складу військових підрозділів, повернулася на батьківщину, перемістилася в інші країни — Чехословаччину, Німеччину, Францію або переселилася за океан, головно, в Канаду. Частина набула румунського громадянства. У 1930-х рр. більшими скупченнями української політичної еміграції були Бухарест, Брашов, Бакеу, Гімеш, Дорна-Ватра, Журжа, Пятра-Нямц, Скута-ру та деякі інші міста й місцевості.

Давнє українське населення Румунії, переважно селяни-бідняки, зазнавало в міжвоєнний період відчутного соціального й національного гніту. Українську мову було заборонено, а українців оголошено "румунізованими румунами, які втратили рідну мову .

Після Другої світової війни становище українців Румунії значно поліпшилося. Тоді відбулися ще не перевершене й досі піднесення культурної діяльності, зародилась українська література, з'явились українські школи в усіх селах та містах, де проживали українці. Були відкриті дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному факультеті Бухарестського університету відкрито український відділ. З травня 1949 р. стала виходити двотижнева газета "Новий вік". У ці роки видаються українські підручники, художня та інша україномовна література. В місцевостях, де проживали українці, працювали українські клуби, бібліотеки, діяли хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що здобули популярність і серед румунського населення.

Проте в кінці 1950-х на початку 1960-х рр. під тиском нової національної політики румунських правлячих кіл процес національного відродження українців Румунії поступово згасає. Стає очевидною тенденція до поступової асиміляції українського населення під гаслом так званої гомогенізації нації. Наприкінці 1960-х рр, українські ліцеї й школи стали закриватися, бібліотеки спалено.. Всілякими утисками й залякуванням режим Чаушеску примушував українців зрікатися рідної мови, своєї етнічної ідентичності. Результати цієї політики значною мірою залежали як від асиміляторських зусиль місцевої адміністрації, так і від сили опору українського населення.

В ці роки фактично лише українські письменники Румунії й далі стояли на сторожі рідного слова й духу. 31970 по 1990 р. у Румунії було видано 159 книжок загальним тиражем 66 272 примірники, які належать перу більш ніж 30 українських авторів: І.Шмуляка, Ю.Павліша, О.Бевка, та інших.

Другий етап національного відродження розпочався після падіння диктатури Чаушеску. На початку 1990 р. було створено Союз українців у Румунії (СУР), який провадить певну роботу в напрямку реукраїнізації значною мірою денаціоналізованого українського населення. У 1996 р. засновано Демократичний союз українців в Румунії (ДСУР) на чолі з І.Семенюком. СУР має свої філії в повітах Марамуреш, Сучава, Тулча, Бреїла.

Значну увагу СУР приділяє відродженню культурно-освітньої діяльності в українських селах. У 1990 р. в селі Русково на Мараморощині відбувся перший фестиваль української пісні й танцю, в якому взяли участь самодіяльні колективи з різних населених пунктів Румунії, а також з-поза меж цієї країни. У 1996-1998 рр. СУР за фінансової й організаційної підтримки Управління національних меншин Міністерства культури Румунії провів Дні Т.Шевченка, Фестиваль українських колядок та звичаїв, Дні української культури, виставку писанок тощо. Нині в Румунії діють 25 українських самодіяльних художніх ансамблів.

Поступово відроджується українська школа. За даними управління з питань освіти національних меншин Департаменту із захисту національних меншин уряду Румунії, в 1997/98 навчальному році в школах з українською мовою навчання (фактично нею викладається лише частина предметів, наприклад, у ліцеї ім.Т.Шевченка в Сігету-Мармаціей українською мовою викладається 40% предметів, зокрема, математика, психологія, педагогіка, фізкультура, трудове виховання) навчалося 443 учні (всі в повіті Марамуреш), зокрема в 1-4 класах (початкова освіта) — 219, у 5-8 класах (гімназійна освіта) — 84, в 9-12 класах (ліцейна освіта) — 140. Крім того, в дошкільних установах з українською мовою виховання перебувало 234 дитини.

Реалізуючи право на прояв, збереження й розвиток власної культури та на інформацію, українці Румунії видають газету "Український вісник"

Відповідно до розпорядження уряду Румунії від 1997 р., яким передбачається застосування написів іншими мовами в місцях, де чисельність населення з іншою, ніж румунська, рідною мовою перевищує 20% усього населення, в 59 селах написи виконуються також українською мовою.

Незважаючи на окремі непорозуміння, які існують між обома державами, український і румунський народи завжди з симпатією ставились один до одного, свідченням чого є, зокрема, й взаємне сприяння розвитку національних меншин — української в Румунії й румунської в Україні. Ці питання знайшли своє відображення й у широкомасштабному Договорі про дружбу і співробітництво між Україною та Румунією, підписаному в 1997 р.

Другий етап національного відродження українців Румунії відбувається складно, але він триває. Його результати залежать передусім від поглиблення процесу демократизації суспільного життя Румунії, створення належних умов для вільного розвитку національних меншин країни.


3. Політично–економічні відносини на сучасному етапі

3.1 Відносини у політичній сфері

На сучасному етапі розвитку міждержавних відносин між Україною та Румунією важливими вбачаються, на нашу думку, відносини у політичній сфері та двосторонні контакти на вищому рівні. Загалом взаємини між Україною і Румунією складаються непросто і як висловився посол України в Румунії Бутейко А. ,залишаються проблемними і на сьогоднішній час.

Нагадаємо, що Румунія відмовилась визнати результати референдуму про незалежність України в тих районах, на територію яких вона претендувала. Хоча така позиція офіційного Бухареста, який націоналістичними гаслами намагався консолідувати розбухане реформами посткомуністичне суспільство, не відповідала принципу непорушності кордонів, що намагається захистити ОБСЕ. У квітні 1993 р. Румунія подала МЗС України ноту, де, посилаючись на факт розпаду колишнього СРСР, проголосила неправомірним Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, що був підписаний 27 лютого 1967 р.

Отже, виникла потреба проведення міждержавних переговорів, які мали сприяти пошуку компромісів у двосторонніх відносинах. Окрім того, гостра економічна криза в Україні і Румунії, пошук власного місця в міжнародній системі розподілу праці, необхідність співробітництва для розв’язання певних політичних й економічних завдань теж підштовхували українське й румунське керівництво до взаємних компромісів і налагодження сталих добросусідських відносин. Значний вплив на готовність Бухареста врегулювати українсько-румунські відносини мала жорстка позиція НАТО, на членство в якому Румунія була зорієнтована з початку 90-х рр., щодо кандидатів на вступ до цієї організації, від яких вимагалось обов’язкове врегулювання відносин із сусідніми державами. Тому не дивно, що перший крок у цьому напрямку зробила румунська сторона на початку 1995 р; після чого розпочалися складні й тривалі українсько-румунські переговори. Лише під час шостого раунду цих переговорів, що відбулися у лютому 1996 р. у Бухаресті, було погоджено всі статті базового договору.

Імперативна потреба налагодження прагматичного українсько-румунського співробітництва спонукала Київ та Бухарест стимулювати складний переговорний процес. У березні 1996 р. в Ізмаїлі відбулася робоча зустріч прем’єр-міністрів України та Румунії, результатом якої стало підписання п’яти міжурядових угод, зокрема щодо співробітництва в міжнародному автомобільному транспорті, повітряному сполученні, в галузі науки, охорони здоров’я, спрощення порядку перетину кордонів громадянами прикордонних районів. Також було підписано важливу конвенцію про уникнення подвійного оподаткування. Кількість пропускних пунктів на українсько-румунському кордоні було збільшено з 10 до 18.

Наприкінці 1996 р. новий румунський уряд В.Чобря оприлюднив свою програму, одним з пунктів якої був захист прав румунів, котрі мешкають в Україні, щодо надання їм статусу корінного населення, тоді як права й обов’язки щодо українського населення Південної Буковини та Марамощини у цьому документі не згадувалися.

Особиста зустріч 28 квітня 1997 р. на самміті Чорноморського економічного співробітництва у Стамбулі Л.Кучма та Е.Константинеску сприяла парафуванню 3 травня 1997 р. українсько-румунського договору. Цьому також сприяло бажання Румунії прискорити вступ країни до НАТО.

2 червня 1997 р. президенти України та Румунії підписали Договір про добросусідські відносини і співробітництво між обома країнами (додаток 1). Так закінчилися складні переговори щодо тексту документа, які тривали два роки. Знадобилось 12 раундів консультацій експертів. В результаті Київ домігся підтвердження непорушності кордонів, а Бухарест – можливості навігації дунайським рукавом Кілія і протекції для румунської меншини в Україні шляхом створення прикордонних єврорегіонів. Проте договір не розв’язав головне питання – про розподіл континентального шельфу та про виняткові економічні права двох країн на Чорному морі.

З 1998 р. Румунія змінює стратегію розвитку відносин з Україною. Новий прем’єр-міністр Румунії Р.Василе у програмній декларації зокрема зазначив, що Румунія може визнати сучасні реалії, але не може з ними погодитися і не відмовляється від своїх прав. На підтвердження цієї заяви у квітні 1998 р. асоціація "За Бессарабію і Буковину" провела в румунському парламенті урочисті збори, присвячені "об’єднанню" Бессарабії з Румунією 1918 р. Президент Румунії, зокрема, заявив, що неписані закони історії заважають Румунії та Бессарабії бути разом, "як того бажали б вони". Але, як підкреслив Е.Константинеску, "національну ідею не можна забути ніколи, можна видозмінити форми боротьби за неї", зокрема за збереження національної ідентичності румунів на Бессарабії та Буковині. Але політична гра на національних почуттях подібна до забав із полум’ям у стозі сіна. Про це свідчить історичний досвід долі судетських німців напередодні Другої світової війни і сучасна напруга з албанцями в Косово.

Нові можливості для співпраці між Україною та Румунією відкрилися після підписання 5 червня 1998 р. в Ялті Статуту Організації Чорноморського Економічного співробітництва (ЧЕС). Європейський Союз визнав і підтримує роботу ЧЕС, спрямовану на стабільність, безпеку і процвітання регіону. ЧЕС зробило позитивний внесок у розвиток чорномор’я в різноманітних галузях: транспорті, енергетиці, телекомунікаціях, екології. ЄС сподівається на подальший розвиток свого співробітництва з ЧЕС і готовий в разі необхідності надати практичну допомогу через відповідні програми Союзу.

Якщо характеризувати політичні відносини між обома країнами, що склалися на сьогоднішній день, то як зазначає з даного приводу посол України в Румунії Бутейко А., то вони характеризуються двоякістю. З одного боку, вони розвиваються, з другого – можна сказати, що найпроблемніші моменти в зовнішньополітичному спектрі України стосуються Румунії.

Досі не укладено договір про розмежування континентального шельфу та виключно економічної зони в Чорному морі. Особливо делікатною виглядає ситуація довкола о. Зміїний (рум. Шерпілор). Річ в тім, що румунська сторона наполягає на неврахуванні острова при делімітації континентального шельфу, оскільки він, згідно з Конвенцією Об’єднаних Націй про морське право від 1982 р., ніби-то належить до "скель, що непридатні для проживання людей, або для власного економічного життя, не мають виключної економічної зони й континентального шельфу". Мало того Румунія наполягає на мораторії на експлуатацію ресурсів континентального шельфу в зоні делімітації до вирішення суперечки, що дозволить законсервувати мінеральні ресурси в тих секторах, де претензії обох держав накладаються.

Або інше: між Україною й Румунією дуже великий потік вантажоперевезень залізничним транспортом – але нема угоди, яка регулювала б ці перевезення. Румунія є країною, з якою маються тісні економічні зв’язки – але єдине засідання Ради з економічного співробітництва відбулося ще в 1996 р.

3.2 Торговельно–економічні відносини

Що стосується розвитку торгівельно-економічних відносин між обома державами, то тут слід зазначити той факт, що дані відносини мають пріоритетний характер у зовнішньоекономічній діяльності України та Румунії. До того ж румуни дивляться на економічні стосунки з Україною крізь призму своїх інвестицій. Саме так: це не дуже відомий факт, але Румунія розглядає себе одним з найбільших інвесторів в українську економіку.

Слід звернути увагу і на те, що Румунія і Україна виявили зацікавленість в закінченні будівництва Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Уряд України підтримав ідею створення акціонерного товариства за участю Румунії, Словаччини та України. Передбачалася організація спільного пароплавства на Дунаї, спорудження каскаду ГРЕС на річці Тиса, будівництво газопроводу Хуст-Сату-Маре тощо.

Згідно з даними Держкомстату України, динаміка торгівлі товарами і послугами між Україною та Румунією останні роки має наступний вигляд (у млн. дол. США).

1996 1997 1998 1999 2000
Товарооборот 251,1 250,4 222,6 137 227,54
Експорт 168,3 161,5 172,1 81,4 174,25
Імпорт 82,8 88,9 50,5 55,6 53,29
Сальдо +85,5 +72,6 +121,6 +25,8 +65,9

Зовнішньоторговельний оборот між Україною та Румунією у 2001 р. становив приблизно 360 млн. доларів США, що на 25% більше, ніж 2000 року. Експортувалися в основному напівфабрикати із заліза та нелегованої сталі, нафтопродукти, кокс, залізна руда та залізорудні концентрати, феросплави. Імпортувались паливно-мастильні матеріали, вироби неорганічної хімії, меблі взуття, текстильні вироби, медикаменти. Однак потенціал економічного співробітництва між двома країнами набагато вищий, тож Україні та Румунії необхідно поглиблювати своє співробітництво в цьому напрямі. Головними напрямками, які можуть збільшити зовнішньоторговельний оборот між двома країнами, є паливно-енергетичний комплекс, спільна робота над диверсифікацією енергопостачання в Європу, поглиблення співробітництва у сфері транспорту, гірничо-металургійного комплексу, машинобудуванні, легкої та переробної промисловості.

У 1994 р. було підписано угоду про створення міжурядової українсько-румунської Консультативної Ради з питань торговельно-економічного співробітництва (МКР), перше засідання якої відбулося у березні 1996 р. в Києві.

14 серпня 1998 р. було утворено Єврорегіон "Нижній Дунай", до якого увійшли прикордонні регіони України (Одеська область), республіка Молдова, та Румунії (повіти Брела, Галац, Тульча). У рамках Єврорегіону намічено реалізувати серію спільних проектів. Спорудження поромних переправ через Дунай, реконструкції під’їзних автошляхів та пунктів перетину кордону, модернізація перевалочних баз для прийому та обробки експортно-імпортних і транзитних вантажів, формування транскордонного біосферного заповідника у дельті Дунаю та відновлення екологічної рівноваги придунайських озер.

6 жовтня 2000 р. в м. Ніредьгаза (Угорщина) керівники Закарпатської області, повіту Сату-Маре (Румунія) та областей Саболч-Сатмар-Берег (Угорщина) підписали угоду про тристороннє співробітництво "Інтеррегіо". Ця угода діятиме в рамках Карпатського Євро регіону і має на меті розробку та реалізацію за сприяння міжнародних програм РНАКЕ, ТАСІ8 та КР0500 спільних транскордонних проектів співробітництва на рівні органів місцевого самоврядування (міжнародні пункти перетину кордону, будівництво доріг, екологічні та природо-рекреаційні заходи).


Висновок

Отже, як висновок, слід зазначити, що Румунія відіграє важливу політичну й економічну роль для України. Для подальшого співіснування цих двох держав слід намітити приоритетні шляхи розвитку для кожної.

Загалом же для української сторони в взаємовідносинах з Румунією слід рішуче відстоювати свої прикордонні інтереси, роблячи стратегічно продумані, виважені кроки. Треба враховувати той факт, що румунська дипломатія є однією з найпотужніших у Європі, починаючи від часів міністрів Бретіану – батька, Бретіану – сина, а також гордості румунської дипломатії 30-х рр. минулого століття, ще одного міністра закордонних справ Таке Іонеску, який залишив після себе, ніби дороговказ, настанову: " Справедливим є те, що не може бути остаточним". Це повинні знати і враховувати українські укладачі угод у стосунках з Румунією, що відверто кажучи, дотепер недостатньо бралося до уваги Києвом.

Зовнішньополітична стратегія як України, так і Румунії спрямована на залучення до процесу європейської інтеграції, широкий розвиток співробітництва з Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом, тому потреби взаємодії з європейськими та трансатлантичними структурами вимагатимуть подальшої гармонізації україно-румунських відносин і здатності знаходити ефективні компромісні рішення складних проблем, що торкаються важливих національних інтересів.


Список використаних джерел

1. Ахтамзян А.А. Советско-германские дипломатические отношения в 1922 – 1933 гг. – М., 1974

2. Бойко О. Істрія України в запитаннях та відповідях. – К., 1997

3. Бройде З. Утворення євро регіональних структур // Монтаж + технологія. – 1999. - № 5. – С. 14 - 16

4. Василенко В. Лінія досягнутого порозуміння // Політика і час. – 1999. - № 7. – С. 16 – 24

5. Віднянський С. Україно – румунські відносини в загальноєвропейському контексті // Розбудова держави. – 1997. - № 7. – С. 87 – 92

6. Всесвітня історія. – К., 2000. - 192 с.

7. Гнатишин І., Половець П. Зовнішньоекономічні відносини: регіональний аспект. – Чернівці. – 1992

8. Горлов С. Совершенно секретно: альянс Москва-Берлин 1920-1933 гг. – М., 1997

9. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. – К., 1993

10. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією // Урядовий кур’єр. – 1997. – 5 червня

11. История внешней политики СССР. – Т. 1. – М., 1980

12. История международных отношений и внешней политики СССР. – Т. 1. – М., 1967

13. Історія України: нове бачення. – К., 1996

14. Кияк Т. Амбітний і конфліктний сусід. Деякі проблемні аспекти сучасних взаємин між Україною та Румунією //Українське слово. – 20 червня. – 2002 р. – С. 9

15. Кінах А. Україна і Румунія роблять усе для інтеграції у світову та європейську економічні системи // Вісник. – 2002. - № 4. – С. 3

16. Страны. Народы. Цивилизации. – М., 1999. – 1046 с.

17. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993. – С. 720

18. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999. – 234 с.

19. Шапиро М. Коммунистическая партия Советского Союза. – Лондон, 1990

20. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993


Д одаток

Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією (витяг з договору)

Стаття 2

1 Договірні Сторони згідно з принципами і нормами міжнародного права та принципами Гельсінського Заключного Акта підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться тепер і в майбутньому від будь-яких зазіхань на цей кордон, а також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони.

Стаття З

1 Договірні Сторони підтверджують, що вони ні за яких обставин не будуть вдаватися до погрози силою або використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої Договірної Сторони.

2. Будь-які проблеми та спори між Договірними Сторонами вирішуватимуться виключно мирними засобами відповідно до норм міжнародного права.

Стаття 6

1. При виникненні ситуації, яка, на думку однієї з Договірних Сторін, може створити загрозу миру чи міжнародній безпеці, Договірні Сторони будуть проводити консультації щодо заходів, які сприятимуть зниженню напруженості та усуненню цієї ситуації.

Стаття 7

1. Договірні Сторони на двосторонній та багатосторонній основі будуть активно сприяти процесу роззброєння у Європі, подальшому скороченню збройних сил та озброєнь до відповідних рівнів оборонної достатності.

Стаття 13

1. 3 метою захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної ідентичності української меншини в Румунії та румунської меншини в Україні. Договірні Сторони будуть застосовувати міжнародні норми і стандарти, що визначають права осіб, які належать до національних меншин, а саме ті норми і стандарти, які містяться у Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин, а також в: документі Зустрічі Копенгагенської конференції щодо людського виміру Організації з безпеки та співробітництва в Європі від 29 червня 1990 року, Декларації Генеральної Асамблеї 00Н щодо прав осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (Резолюція 47/135) від 18 грудня 1992 року і Рекомендації 1201 (1993 року) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо додаткового Протоколу до Європейської Конвенції з прав людини стосовно прав національних меншин, при тому розуміти, що ця Рекомендація не стосується колективних прав і не зобов'язує Договірні Сторони надати відповідним особам право на спеціальний статус територіальної автономії, заснованої на етнічних критеріях.

Стаття 27

Цей Договір укладається строком на 10 років. Його чинність буде автоматично продовжуватися на новий п'ятирічний строк, якщо жодна із Договірних Сторін не менше ніж за один рік до закінчення відповідного терміну його чинності письмово не повідомить іншу Договірну Сторону про свій намір денонсувати цей Договір.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий