регистрация / вход

Міжнародна економіка

Тенденції розвитку сучасної міжнародної економіки. Торгівля товарами і послугами, переміщення капіталу і робочої сили, світова валютна система та міжнародні розрахунки. Процеси міжнародної регіональної інтеграції та глобалізації світової економіки.

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ ТА МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

( для студентів усіх спеціальностей, окрім спеціальності "Міжнародна економіка")

І.Д. ЯКУШИК,

В.Є.ПОЛІВАНОВ,

В.І. САВЧУК

КИЇВ 2010


УДК 339 (075.8)

ББК 65.5

Авторський колектив:

д.е.н., професор Якушик І. Д.,

к.е.н., доцент Поліванов В.Є.,

к.е.н., доцент Савчук В. І.

Рецензенти: Румянцев А.П., д.е.н., професор,

Філіпенко А.С., д.е.н., професор,

Якушик І.Д., Поліванов В.Є., Савчук В.І.

Міжнародна економіка: Курс лекцій. - К.:, 2010. -

У навчальному посібнику розглядаються актуальні питання та важливі тенденції розвитку сучасної міжнародної економіки. Основна увага приділена міжнародній торгівлі товарами і послугами, переміщенню капітала і робочої сили, світовій валютній системі та міжнародним розрахункам. Висвітлюються процеси міжнародної регіональної інтеграції та глобалізації світової економіки.

Для студентів вищих навчальних закладів і тим, хто цікавиться проблемами світової економіки і міжнародних економічних відносин.

Зміст

Вступ

Модуль I. Міжнародна економічна діяльність та основні сегменти світового ринку

Тема 1. Міжнародна економічна система

1. Міжнародна економіка як складова частина економічної теорії

2. Поняття міжнародної економічної системи та її структурні елементи

3. Основні чинники виникнення міжнародної економічної системи

Тема 2. Міжнародна економічна діяльність

1. Сутність та суб’єкти міжнародної економічної діяльності

2. Відкритість національної економіки як умова розвитку міжнародної економічної діяльності

3. Середовище міжнародної економічної діяльності

Тема 3. Світовий ринок товарів та послуг

1. Сутність та основні риси світового ринку

2. Світовий ринок товарів

3. Світовий ринок послуг

Тема 4. Світовий фінансовий ринок

1. Поняття і структура світового фінансового ринку

2. Учасники міжнародного фінансового ринку

3. Сучасні світові фінансові центри

Тема 5. Прямі інвестиції та міжнародне виробництво

1. Сутність та класифікація іноземних інвестицій

2. ТНК та вивезення капіталу

3. Міжнародне виробництво

Тема 6. Міжнародний кредит

1. Форми й види міжнародного кредитування

2. Світова криза заборгованості

3. Міжнародні валютно-кредитні організації

Тема 7. Світовий ринок праці

1. Передумова формування та сутність світового ринку праці

2. Національні моделі ринків праці та їх особливості

3. Роль Міжнародної організації праці в регулюванні світового ринку праці

Модуль ІІ. Сучасні форми міжнародних економічних відносин.

Тема 1. Міжнародна трудова міграція

1. Сутність, напрями та форми міжнародної трудової міграції

2. Економічні та соціальні наслідки трудової міграції

3. Міжнародне регулювання міграційних процесів

Тема 2. Світова валютна система

1. Етапи становлення та розвитку світової валютної системи

2. Валюта, валютний курс, світові валютні ринки

3. Валютна політика та її інструменти

Тема 3. Міжнародні розрахунки

1. Поняття та особливості міжнародних розрахунків

2. Форми міжнародних розрахунків

3. Міжнародні платіжні системи

Тема 4. Платіжний баланс та макроекономічна рівновага.

1. Сутність і види балансів міжнародних розрахунків

2. Структура платіжного балансу

3. Методи балансування платіжного балансу

Тема 5. Міжнародна регіональна інтеграція

1. Сутність та основні ознаки міжнародної регіональної інтеграції

2. Передумови і переваги регіональної інтеграції

3. Основні форми регіональної економічної інтеграції

Тема 6. Глобалізація економічного розвитку

1. Сутність процесів глобалізації світової економіки

2. Фактори і форми прояву глобалізації

3. Суперечності і проблеми глобалізації

Тема 7. Інтеграція України у світову економіку

1. Економічні та політичні передумови інтеграції України у світову економіку

2. Основні напрями інтеграції України у світове економічне середовище

3. Відносини України з міжнародними економічними організаціями

Використана література

Вступ

Серед дисциплін, які формують систему економічних знань сучасного фахівця, велике значення має міжнародна економіка. Курс теорії міжнародної економіки, поряд з політекономією, мікро- і макроекономікою, є важливою складовою загальної економічної теорії. Сьогодні стає очевидним, що чим активніше країна включається в систему світогосподарських зв’язків, тим динамічніше і результативніше розвивається її економіка, що є основою для підвищення добробуту суспільства і його громадян.

Особливо актуальним є вивчення дисципліни "Міжнародна економіка" зараз, коли взаємозв’язок і взаємозалежність національних економік впливає не тільки на зовнішньополітичне життя країни, а й внутрішньоекономічне. Фінансові й економічні кризи, що виникають в окремих країнах, набувають, як правило, глобального характеру. Тому стає зрозумілим, що жодна країна світу не може успішно вирішувати свої економічні проблеми, не координуючи власну економічну політику з політикою, яка проводиться іншими країнами.

Вивчення дисципліни "Міжнародна економіка" дозволяє студентам привити вміння аналізувати із загальних економічних позицій складні процеси сучасної світової економіки.

Мета дисципліни - дати студентам теоретичні знання про світову економіку як про цілісну систему, формування умінь та практичних навичок в галузі міжнародної економіки, форм, методів та механізмів реалізації міжнародних економічних відносин.

Навчальне завдання дисципліни : вивчення сутності міжнародної економічної системи та закономірностей її розвитку, методів аналізу політико-правового, економічного, соціально-культурного середовища, інфраструктури міжнародної економічної діяльності; здобуття знань про регулювання міжнародних економічних відносин, міжнародну валютну систему, методологію міжнародних розрахунків, процеси міжнародної економічної інтеграції; набуття вмінь використовувати одержані знання у практичній зовнішньоекономічній діяльності України.

Об’єктом вивчення дисципліни є: процеси і явища, що відбуваються в умовах розвитку світового господарства, системи міжнародних економічних відносин.

Предметом вивчення є: система міжнародних економічних відносин, що складаються між суб’єктами міжнародної економіки у зв’язку з торговельною, виробничо-інвестиційною, валютно-фінансовою діяльністю.

У результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студент повинен знати: понятійно-категоріальний апарат міжнародної економіки; процес розвитку і структуру міжнародної економічної системи; суть міжнародної економічної діяльності; основні форми міжнародних економічних відносин та методи їх регулювання; основні ознаки та етапи розвитку світової валютної системи; закономірності та етапи розвитку міжнародної економічної інтеграції; сутність і проблеми глобалізації світової економіки; процеси інтеграції України у світову економіку та проблеми, пов’язані з ними.

Студент повинен вміти: аналізувати основні форми міжнародної економічної діяльності і міжнародних економічних відносин; робити висновки і прогнози, узагальнення, передбачати зміни кон’юнктури світового і національного ринків товарів та послуг; визначати тенденції глобалізації світового економічного розвитку; застосовувати набуті теоретичні знання у практичній зовнішньоекономічній діяльності.

Зміст посібника охоплює всі теми передбачені програмою з дисципліни "Міжнародна економіка".

Модуль I. Міжнародна економічна діяльність та основні сегменти світового ринку

Тема 1. Міжнародна економічна система

1. Міжнародна економіка як складова частина економічної теорії

Сучасна економічна теорія включає, як відомо, такі три складові частини: мікроекономіку (microeconomics); макроекономіку (macroeconomics); і міжнародну економіку (internationaleconomics).

Мікроекономіка є першою і найбільш старою частиною економічної теорії. Її виникнення відноситься до останньої третини XIX століття і пов’язано з працями таких економістів як Л.Вальрас, К. Менгер, А. Маршалл та ін.

Основи макроаналізу пов`язують з працями Дж. Кейнса, зокрема, в першу чергу, з його роботою "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей", 1936р., в якій в 30-х роках започатковано дослідження макроекономічних проблем, що виникли під час Великої депресії (1929-1933рр.).

Міжнародна економіка є самою молодою частиною економічної теорії, яка динамічно розвивається. Її виникнення як самостійну наукову і навчальну дисципліну пов’язують із вступом світового господарства у другій половині XX ст. на якісно нову сходинку свого розвитку. Перехід світового господарства на нову сходинку свого розвитку відбувся під впливом таких подій як завершення краху колоніальної системи, розпад світової соціалістичної системи і перехід колишніх соціалістичних країн до ринкових відносин. Ринкова економіка стала практично міжнародною.

Ознаками міжнародної економіки є:

1. Розвинута сфера міжнародного обміну товарами та послугами на основі міжнародної торгівлі;

2. Розвинута сфера міжнародного руху факторів виробництва, перш за все у формі вивезення/ввезення капіталу, робочої сили, технології;

3. Міжнародні форми виробництва на підприємствах, розташованих в кількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

4. Самостійна фінансова сфера, не пов’язана з обслуговуванням ні міжнародного руху товарів і послуг, ні руху факторів виробництва;

5. Система міжнаціональних і наднаціональних міждержавних і недержавних механізмів міжнародного регулювання;

6. Економічна політика держав, яка базується на принципі відкритої економіки.

В рамках предмета міжнародна економіка охоплює не тільки перші три ознаки, які були характерні для світового ринку (1) і для світового господарства (2-3), а й три абсолютно нові ознаки (4-6). Отже, якщо ознака перша виступає характеристикою світового ринку , ознаки 1-3 в сукупності характеризують світове господарство , то ознаки 1-6 разом є характеристиками міжнародної економіки в цілому .

Міжнародна економіка вивчає економічні закономірності взаємодії національних економік, вона розглядає рух потоків товарів, послуг і платежів всередині світового співтовариства, економічну політику, яка визначає і регламентує ці потоки.

Отже, об’єктом вивчення в курсі "міжнародна економіка" є процеси і явища економічного життя суспільства на міжнародному рівні. Предметом "Міжнародної економіки" є система економічних відносин, що виникають між економічними суб’єктами у процесі їх діяльності, які виходять за межі державних кордонів і реалізуються в різних формах міжнародного бізнесу. До суб’єктів міжнародної економіки відносяться окремі держави та їх об’єднання, міжнародні економічні організації, транснаціональні корпорації, юридичні та фізичні особи, діяльність яких виходить за національні кордони.

На початку XXI ст. світове господарство представляє собою єдиний економічний простір (мегаекономіку), в якому суб’єктами господарських відносин є, в першу чергу, багатонаціональні компанії та їх альянси, регіональні об’єднання, міжнародні організації, а також держави, асоціації, які в сукупності утворюють світове співтовариство.

2. Поняття міжнародної економічної системи та її структурні елементи

Поняття "система" в системній теорії розглядається як сукупність елементів, що знаходяться у взаємодії один з одним. З формальної точки зору система (Sy) передбачає наявність складу її елементів (с), специфічні взаємозв’язки між ними, структуру (S) і середовище (Е). Елементи - прості складові частини системи. Структура - співвідношення елементів системи. Середовище - це те, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище і внутрішнє середовище.

Міжнародна економічна система - це сукупність національних господарств, пов’язаних міжнародним поділом праці, економічними і політичними відносинами, які підкоряються єдиним законам розвитку.

Перетворення суми національних господарств в систему відбувається в процесі розвитку міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізації і інтеграції національних економік, в основі яких лежать відмінності між країнами:

- природно-географічні, що об’єднують особливості природних умов, природних ресурсів, величини території, чисельності населення, географічного положення та ін.;

- техніко-технологічні, які включають кількісні і якісні параметри технічного оснащення, структуру виробництва, рівень технології, науково-дослідницькі розробки, досвід, науковий потенціал;

- соціально-економічні, що об’єднують різні показники економічного і соціального розвитку, механізми організації виробництва, його культури та ін.

Перераховані відмінності визначають, з одного боку, системність світової економіки, існування в ній подібних за тим чи іншим критерієм груп країн. З іншого боку - нерівномірність розподілу ресурсів, різні можливості їх ефективного використання, що стають факторами міжнародного поділу праці.

Цілісність міжнародної економічної системи проявляється в:

- стійких взаємозв’язках, регулярному русі продукту в глобальному масштабі, що роблять національні господарства взаємозалежними одне від одного;

- єдиній цілі усіх її підсистем - задоволення потреб людини;

- міжнародному характері ресурсів, що використовуються для задоволення потреб населення окремих країн і світу в цілому;

- функціонуванні міжнародних ринків, які взаємодіють з національними;

- напрацюванні загальних правил і формуванні інститутів взаємодії національних господарств.

Міжнародна економічна система, як економічне явище має дуже складну і неоднопорядкову структуру. Вона може розглядатися з різних вихідних точок зору. З точки зору окремих груп країн, то до основних структурних елементів міжнародної економічної системи відносяться:

− країни з розвинутою ринковою економікою;

− країни, що розвиваються;

− країни з перехідною економікою.

В цьому структурному секторі міжнародної економічної системи постійно відбувається перехід окремих країн з однієї із зазначених вище груп до іншої.

Центральне місце у першій групі країн займають країни - члени Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Сьогодні ОЕСР об’єднує 30 найбільш розвинених країн світу (країни Західної Європи, Північної Америки, Японія, Республіка Корея, Нова Зеландія, Турція, а також ряд країн Центральної і Східної Європи).

Існує ряд критеріїв, за якими можна визначити місце країни і світовій економіці:

ступінь відкритості економіки (участь у міжнародній торгівлі, міжнародному переміщенні капітала і валютно-розрахунково відносин);

рівень економічного розвитку країни (рівень індустріалізації, частка ВВП на душу населення, структура виробництва);

рівень технологічного і наукового потенціалу;

тип економічного розвитку (екстенсивний чи інтенсивний);

соціальна орієнтація економіки (характер і форми реалізації власності);

гуманізація економіки (витрати на медицину, освіту, культуру);

екологізація економіки (законодавчо-правові норми і фінансування заходів щодо захисту навколишнього середовища) та ін.

3. Основні чинники виникнення міжнародної економічної системи

Серед основних чинників, що формують економічну єдність світу як систему, можна виділити інтернаціоналізацію виробництва і обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технічну революцію, необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства та ін.

Інтернаціоналізація господарського життя, що виражається у постійному зростанні взаємозв’язків і взаємозалежності різних країн і регіонів світу, господарюючих суб’єктів різного рівня (від малих підприємств до найбільших міжнародних корпорацій) розпочалась за епохи великого машинного виробництва. Виділяють три основні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя. На першому етапі ( приблизно кінець XVIII ст. - кінець XIX ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Основною формою зв’язків була зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництва і обігу стала однією з найголовніших передумов формування світового господарства.

На другому етапі (кінець XIX ст. - середина XX ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, пов’язану з розвитком складної кооперації. Характерною ознакою складної кооперації є те, що вона ґрунтується на основі міжнародного поділу праці, який стає визначальним чинником поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства.

На третьому (сучасному) етапі , що розпочався із середини XX ст. інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру, тобто охоплює всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер.

Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва і обігу. Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи й суб’єкти світового господарства в єдине ціле, тому вона є одним із системоутворюючих чинників міжнародної економічної системи. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність.

Основними формами прояву інтернаціоналізації господарського життя є:

- великомасштабні потоки міжнародної торгівлі товарами і послугами;

- набуття великих розмірів міжнародної міграції робочої сили;

- початок функціонування систем міжнародного виробництва;

- посилення розвитку транспортної інфраструктури та інфраструктури зв’язку;

- сформованість елементів єдиного світового інформаційного простору;

- прояв тенденції цілісності фінансової системи сучасного світу, розвиток інтеграційних процесів у валютно-кредитній сфері на регіональному рівні тощо.

Важливим чинником формування міжнародної економічної системи є, також посилення процесів глобалізації, де провідну роль відіграють транснаціональні корпорації (ТНК).

Питання для обговорення:

1. В чому відмінність понять "світова економіка" і "міжнародна економіка"?

2. Назвіть суб’єкти і об’єкти світової економіки.

3. Які існують точки зору з приводу етапів розвитку світового господарства?

4. Які критерії покладені в основу класифікації країн світового господарства?

5. Які фактори визначають розвиток сучасної світової економіки?

6. В чому відмінність світової ринкової економіки сьогодення від світової економіки середини ХХ ст.?

7. Які ознаки і структура системи світової інформаційної економіки?

8. В чому сутність індексу розвитку людського потенціалу?

9. Що таке "нова економіка", її основні риси і особливості?

10. Назвіть основні риси сучасної міжнародної економічної системи.

Тема 2. Міжнародна економічна діяльність

1. Сутність та суб’єкти міжнародної економічної діяльності

Міжнародні господарські зв’язки протягом віків залишаються однією з основних форм спілкування людства. Традиційною і найстарішою формою міжнародних економічних зв’язків була і залишається торгівля. З розвитком цивілізації відбувається постійне втягнення окремих держав у міжнародні господарські зв’язки, що веде до виникнення єдиної світової економіки. Світова економіка - це сукупність національних господарств і недержавних структур, а також їх економічних взаємовідносин. Органічною частиною світової економіки є міжнародні економічні відносини (МЕВ).

Матеріальною основою системи світового господарства виступає міжнародний поділ праці, сутність якого проявляється у єдності двох процесів: розподілу виробництва (міжнародна спеціалізація) та його об’єднання (міжнародна кооперація виробництва).

На початку XXI ст. формується нова модель світової економіки - система багатомірних економічних взаємозалежностей і взаємодій, яка спирається на складне поєднання механізмів конкуренції, кооперації і партнерства на макро- і мікрорівнях, розширенні різноманітних зовнішньоекономічних зв’язків.

Зовнішньоекономічні зв’язки - це комплексна система різноманітних форм міжнародного співробітництва держав та їх суб’єктів у всіх галузях економіки. Зовнішньоекономічні зв’язки є історичною та економічною категорією. Як історична категорія зовнішньоекономічні зв’язки є продукт цивілізації. Як економічна категорія зовнішньоекономічні зв’язки являють собою систему економічних відносин, що виникають при переміщенні ресурсів усіх видів між державами і економічними суб’єктами різних країн. За структурною ознакою зовнішньоекономічні зв’язки поділяються на: зовнішньоторговельні, фінансові, виробничі, інвестиційні та ін.

На основі зовнішньоекономічних зв’язків розвивається міжнародна економічна діяльність, яка охоплює всі форми господарювання, до яких залучаються різні за національним походженням та місцем перебування суб’єкти підприємницької та регуляторної діяльності.

Міжнародна економічна діяльність - це цілісна система господарських зв’язків між національними економіками різних країн, їх суб’єктами господарського життя, міжнародними організаціями. До ключових господарських суб’єктів у міжнародній економіці, які формують міжнародний бізнес відносяться:

- транснаціональні корпорації (ТНК) - це як правило, великі господарські комплекси з міжнародною сферою діяльності;

- довгострокові стратегічні альянси ТНК;

- транснаціональні банки (ТНБ);

- транснаціональні інституціональні інвестори (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, інвестиційні фонди);

- транснаціональні фінансово-промислові групи (інтеграція ТНК і ТНБ);

- світові фінансові центри;

- великі біржі.

Крім цього, до суб’єктів міжнародної економічної діяльності також належать:

національні держави;

суверенні утворення (регіональні і місцеві органи влади);

союзи підприємців;

торгові палати;

світові економічні та фінансові інститути та ін.

В процесі міжнародної економічної діяльності виникають певні форми міжнародних економічних відносин:

міжнародна торгівля товарами і послугами;

міжнародний рух капіталу;

міжнародна міграція робочої сили;

міжнародний обмін технологіями;

міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

міжнародна економічна інтеграція.

В основі розвитку економічних відносин між суб’єктами міжнародної економічної діяльності лежить міжнародний поділ праці та відкритість національних економік.

2. Відкритість національної економіки як умова розвитку міжнародної економічної діяльності

Однією із провідних тенденцій світогосподарського розвитку кількох останніх десятиліть є послідовний перехід багатьох країн світу від замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу, орієнтованої на зовнішній ринок.

Відкритою називають національну економіку, яка природним шляхом зінтегрована у світове господарство, достатньо повно реалізує переваги міжнародного поділу праці, активно використовує різні форми світогосподарських зв’язків, які напрацьовані сучасною практикою. Іншими словами, відкрита економіка - це економіка при якій: а) країни експортують і імпортують значну частину товарів і послуг, що виробляються; б) країни, отримують і надають кредити на світових фінансових ринках.

Поняття "відкрита економіка" ширше поняття "свободи торгівлі" і включає окрім власне торгівлі товарами і послугами свободу пересування між країнами факторів виробництва (трудових ресурсів, капіталу, інформації), а також взаємообмін національними валютами.

В якості показників, що використовуються для оцінки рівня відкритості економіки, частіше всього застосовується експортна та імпортна квота. Експортна квота являє собою кількісний показник, що характеризує значимість експорту для економіки в цілому і для окремих галузей по тим чи іншим видам продукції:

Ке =.

де Ке - експортна квота; Е - вартість експорту; ВВП - Валовий внутрішній продукт.

Імпортна квота являє собою кількісний показник, що характеризує значимість імпорту для народного господарства і окремих галузей різних видів продукції:

Кі = .

де Кі - імпортна квота; І - вартість імпорту;. ВВП - Валовий внутрішній продукт.

Зовнішньоторговельна квота базується на оцінці значимості експортно-імпортних операцій відносно ВВП для національної економіки:

Кзв =

де Кзв - зовнішньоторговельна квот; Е - вартість експорту; І - вартість імпорту; ВВП - Валовий внутрішній продукт.

Перехід конкретної національної економіки до політики відкритості забезпечує країні:

поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва;

розповсюдження світового досвіду через систему розвинутих міжнародних відносин;

зростання конкуренції між вітчизняними виробниками;

зростання добробуту населення.

Відкритість економіки не є синонімом безконтрольності та вседозволеності у зовнішньоекономічних зв’язках, міжнародній економічній діяльності. Відкрита економіка вимагає істотного втручання держави в таку діяльність. Мета такого втручання - послідовно відстоювати економічні інтереси своєї країни, забезпечувати конкурентоспроможність, ефективність національної економіки, національну безпеку країни.

Виходячи з цього, державі необхідно вирішувати проблеми оптимізації структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики. Отже, держава повинна істотно впливати як на масштаби, так і на форми взаємодії національної економіки із зовнішнім світом, в системі світового господарства.

Основними факторами, що впливають на ступінь відкритості економіки, масштаби та інтенсивність економічних зв’язків національних господарств є такі: рівень економічного розвитку країни, який вимірюється величиною національного доходу на душу населення; ступінь розвитку структури національного (суспільного) продукту; наявність в країні виробничих ресурсів, в т.ч. природних (сільськогосподарські угіддя, корисні копалини та ін.); характер внутрішнього ринку. Ємний внутрішній ринок сприяє розширенню економічних зв’язків з іншими країнами. Таким чином, відкритою економікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере активну участь в системі міжнародного поділу праці та опосередковує в процесі міжнародної кооперації вагому частку сукупного продукту.

Рівень відкритості економіки за звичай залежить від обсягів зовнішньої торгівлі країни або від політичної лінії її уряду.

3. Середовище міжнародної економічної діяльності

Щоб розібратись у причинах істотних відмінностей в організації економік різних країн, вплив їх економік на розвиток міжнародної економіки, необхідно розглянути фактори, що впливають на розвиток національних економік. Мова йде про економічне середовище в якому відбуваються економічні процеси тієї чи іншої країни. Економічне середовище - сукупність внутрішніх і зовнішніх чинників, що зумовлюють напрями і форми ділової активності людини, суспільства. Його основу складають, по-перше, природні фактори, які сформовані без участі людини, але впливають на здійснення економічної діяльності, а по-друге, фактори, що сформувались під впливом і в результаті людської діяльності.

Природні системи, що впливають на життя людини, можна розділити на біосферу, ноосферу й антропосферу.

Міжнародне економічне середовище характеризується також, сукупністю економічних умов, процесів і причин, які сприяють або гальмують розвиток міжнародної економіки, міжнародної економічної діяльності, міжнародних економічних відносин За визначенням економіста В.В. Липова міжнародне економічне середовище - сукупність географічних, природно-кліматичних, соціокультурних, ідеологічних, правових, політичних, економічних чинників, що визначають напрямки розвитку й особливості міжнародних економічних відносин.

Вплив вказаних чинників міжнародного економічного середовища на економічну діяльність країн, розвиток МЕВ доцільно детально розглянути на семінарському занятті.

Питання для обговорення:

1. На які основні частини (групи) поділяються економічні ресурси світу, країни?

2. Яку конкретну роль виконують суб’єкти міжнародної економічної діяльності в цьому процесі?

3. Дайте характеристику основних змін у галузевій структурі світової економіки.

4. В чому відмінність НТП від НТР?

5. Назвіть основні форми організації міжнародного підприємництва.

6. В чому основний зміст і сутність міжнародного поділу праці?

7. В яких основних формах виступає міжнародний поділ праці і в чому їх сутність?

8. Що є показником рівня міжнародної спеціалізації і як він визначається?

9. Назвіть основні моделі (типи) вільних економічних зон і дайте їм характеристику.

10. Назвіть основні форми міжнародної економічної діяльності України.

Тема 3. Світовий ринок товарів та послуг

1. Сутність та основні риси світового ринку

Розвиток міжнародного поділу праці заклав основи формування і динамічного розвитку світового ринку. Сучасний світовий ринок сформувався у процесі тривалого історичного розвитку на основі внутрішніх ринків держав, перш за все, провідних держав світу, взаємозв’язки яких поступово виходили за національно-державні межі і розвивалися вже в системі МЕВ.

В теорії і на практиці використовуються різні поняття, пов’язані з ринком: внутрішній, національний, міжнародний і світовий. Внутрішній ринок - сфера економічного обміну, в рамках якого все вироблене і призначене для продажу реалізується всередині даної країни. Національний ринок - це весь ринок даної країни, частина якого пов’язана з міжнародним обміном (експортом та імпортом товарів і послуг). Міжнародний ринок - частина національного ринку, яка безпосередньо пов’язана із зарубіжними ринками і орієнтована на іноземних покупців і продавців. Світовий ринок - поняття синтетичне, яке об’єднує ринки усіх країн світу в єдине ціле.

Основні риси світового ринку:

− в його основі лежить розвинуте ринкове господарство, що виходить в пошуках сфер і об’єктів збуту, ефективної міжнародної взаємодії в цілому за національні межі;

− світовий ринок знаходить свій прояв у міжнародному переміщенні товарів, послуг і основних факторів виробництва під дією не тільки внутрішніх, а й зовнішніх факторів попиту і пропозиції;

− світовий ринок в більшій мірі, ніж внутрішній оптимізує використання факторів виробництва, направляючи їх рух у найбільш ефективні сфери і галузі ринку;

− світовий ринок виступає як своєрідний фільтр, який вираховує із міжнародного обміну ті чи інші товари, які не відповідають міжнародним стандартам якості і не витримують жорстких вимог міжнародної конкуренції. У зв’язку з цим у міжнародній торгівлі розрізняють поняття так званих "торгуємих товарів" , які реалізуються на зарубіжних ринках і "неторгуємих товарів" , які реалізуються в тій же країні, де вони вироблені.

Разом з тим поділ товарів на торгуємі і неторгуємі досить умовний. Це видно з аналізу прийнятої ООН Стандартизованої промислової класифікації, яка визнається у більшості країн світу. В ній із 9 груп товарів торгуємі складають 3 групи, а неторгуємі - 6 груп.

Торгуємі товари:

1. Продукція сільського господарства, мисливства, лісного господарства і рибальства;

2. Продукція видобувної промисловості;

3. Продукція обробної промисловості.

Неторгуємі товари:

1. Комунальні послуги і будівництво;

2. Оптова і роздрібна торгівля, ресторани і готелі;

3. Транспортування, зберігання, зв'язок, фінансове посередництво;

4. Оборона і обов’язкові соціальні послуги;

5. Освіта, охорона здоров’я і господарські роботи;

6. Інші комунальні, соціальні і особисті послуги.

Зазвичай в цій класифікації є і певні винятки. Так, зокрема, все більше торгуємими у міжнародній торгівлі стають сьогодні освітянські послуги, будівельні роботи (будівництво об’єктів за кордоном) та ін.

Розвиток міжнародної торгівлі кінця XX - початку XXI ст.ст. характеризується такими тенденціями:

− прискорення темпів розвитку міжнародної торгівлі, що обумовлено різними чинниками;

− випереджаюче зростання міжнародної торгівлі у порівнянні із ростом виробництва в реальних секторах економіки;

− зміна географії міжнародної торгівлі у порівнянні із ростом виробництва в реальних секторах економіки;

− зміна внаслідок НТП товарної структури валового світового продукту і світової торгівлі;

− розвиток Інтернет-комерції, електронної торгівлі.

Вказані тенденції - прояв глобалізації світової економіки, посилення взаємозалежності країн, росту ризиків "ланцюгової" нестабільності.

2. Світовий ринок товарів

Традиційною і найбільш розвинутою формою МЕВ, як відомо, є зовнішня торгівля. На її частку приходиться біля 80% всього обсягу МЕВ.

Під терміном "зовнішня торгівля" розуміється торгівля будь-якої країни з іншими країнами, яка складається із оплачуваного ввезення (імпорту) і оплачуваного вивезення (експорту) товарів.

В статистичних довідниках ООН приводяться дані про обсяги і динаміку світової торгівлі, як суми вартості експорту всіх країн світу. У 2007 році світовий експорт товарів був на рівні 13,62 трлн.дол. Найбільшим у світі експортом товарів була Німеччина - 1,33 трлн.дол. (Китай - 1,22 трлн.дол., США - 1,16 трлн.дол.).

Виділяють два напрямки міжнародної торговельної діяльності: торгівля товарами і торгівля послугами. Товар - продукт виробничо-економічної діяльності, що має матеріально-речову форму і є об’єктом купівлі-продажу у ринковій економіці.

Структуру світового товарного ринку можна розглядати в різних аспектах: регіональному (географічному), товарно-галузевому, з точки зору сфери виробництва, характеру використання товару тощо. Товарно-галузева структура світового ринку включає:

− ринок машин і устаткування;

− ринок мінеральної сировини і палива;

− ринок сільськогосподарської сировини;

− ринок продовольчих товарів;

− ринок товарів лісу.

З точки зору сфери виробництва, це:

ринок промислових товарів (сировина, продовольство, машини і устаткування);

ринок продукції інтелектуальної творчості (досягнення науки, технології, ноу-хау, твори мистецтва, книги та ін.);

ринок споживчих товарів.

o За характером кінцевого використання, це:

− світові ринки товарів виробничого призначення;

− світові ринки споживчих товарів.

Сучасна міжнародна торгівля представляє собою багаторівневу систему. Нижній рівень - ринок базових товарів - його утворює продукція сільського господарства і видобувної промисловості.Cередній - напівфабрикати і трудомісткі готові вироби, тобто продукція низькотехнологічних галузей (чорна металургія, будівельні матеріали, текстиль та інша продукція легкої промисловості), і середньотехнологічних товарів - станки, засоби транспорту, продукція основної хімії, гумотехнічні і пластмасові вироби, продукція деревообробки.

Найбільш динамічними секторами міжнародної торгівлі в останні роки є обмін товарами "високих технологій" або науковоємних галузей промисловості і галузей нематеріального виробництва. Ринок високотехнологічної продукції формує офісне і телекомунікаційне устаткування, електроніка, електрообладнання, точні вимірювальні прилади, аерокосмічна техніка, медичне обладнання і фармацевтика.

В структурі більшості світових товарних ринків можна виділити два основних сектори - закритий і відкритий, кожен з яких має власні принципи торгівлі і ціноутворення. В свою чергу, вони можуть бути умовно поділені на сегменти.

Закритий світовий ринок являє собою товарний ринок, в якому взаємодіють продавці і покупці, пов’язані різними формами некомерційних відносин: юридичною залежністю, системою часткової участі і фінансового контролю, угодами по спеціалізації і кооперування, спеціальними торгово-економічними, валютно-кредитними, воєнно-політичними і специфічними угодами, які не мають виключно комерційного характеру.

Основні сегменти закритого світового ринку - це внутрішньофірмові поставки, що представляють товарооборот, між філіями, дочірніми і головними підприємствами крупних (переважно транснаціональних) корпорацій; поставки між афілійованими (залежними) компаніями; спеціальна торгівля, представлена поставками товарів в рамках "допомоги", згідно довгострокових контрактів, бартерні і компенсаційні угоди та ін.

Відкритий сектор світового ринку товарів являє собою сферу звичайної комерційної діяльності практично необмеженого кола незалежних покупців і продавців. Ціни відкритого світового ринку є світовими і слугують довідковими цінами.

Головним критерієм класифікації основних товарних ринків є характер і ступінь свободи конкуренції. На основі цього критерію можна виділити наступні типи ринків :

ринок досконалої (вільної) конкуренції;

ринок "чистої" монополії;

ринок монополістичної конкуренції;

олігопольний ринок.

В сучасній міжнародній практиці виділяють шість методів торгівлі:

1. прямий експорт/імпорт;

2.непрямий експорт/імпорт (через посередників - агентів, консигнаторів, дистриб’ютерів);

3. кооперативний експорт/імпорт;

4. зустрічна торгівля;

5. міжнародні аукціони, біржі і торги;

6. електронна торгівля (е-торгівля).

3. Світовий ринок послуг

Поряд з товарним ринком значний сектор світової торгівлі охоплює ринок послуг. Послуги - це корисна діяльність, направлена на задоволення певних потреб населення і суспільства. За оцінкою окремих фахівців, наприкінці 80-х років XXст.послуги досягли 70% обсягу світового ВВП, однак, лише невелика частина їх була залучена у світову торгівлю. В останні роки їх частка у міжнародному обміні істотно зросла. Так, у 2007 році торгівля комерційними послугами зросла на 18% у порівнянні з 2006 роком і становила 3,29 трлн.дол. Міжнародна торгівля послугами у порівнянні з торгівлею товарами має такі особливості:

регулюється не на кордоні, а всередині країни відповідними положеннями внутрішнього законодавства;

послуги не підлягають зберіганню. Вони виробляються і одночасно споживаються;

виробництво і реалізація послуг мають більш державний захист, ніж сфера матеріального виробництва і торгівля;

міжнародна торгівля послугами знаходиться у тісному взаємозв’язку з торгівлеютоварами і сильно на неї впливає;

не всі види послуг, на відміну від товарів, можуть бути предметом торгівлі (особливо ті, що поступають в особисте споживання). Великі перспективи у міжнародній торгівлі послугами є у туризму, охороні здоров’я, освіті, культурі і мистецтві.

На світовому ринкупослуг домінують вісім провідних країн, на які приходиться 2/3 світового експорту послуг і більше 50% імпорту. Частка першої п’ятірки складає 50% експорту. При цьому на чотири країни - США, Великобританію, ФРН і Францію - приходить 44% всього світового експорту послуг.

Існують певні особливості послуг: невідчутність; невіддільність від джерела, тобто торгівля послугами пов’язана з їх виробництвом; послуга, як правило, не має уречевленої форми; непостійність якості; незберігаємість і нетранспортабельність.

У відповідності з Порадником МВФ щодо платіжного балансу до складу послуг відносяться такі їх види: транспортні послуги; туристичні послуги; послуги зв’язку; будівельні послуги; страхування, фінансові послуги, комп`ютерні і інформаційні послуги, роялті та ліцензійні платежі, інші ділові послуги.

Розроблений в ході Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів і діючий в рамках СОТ Класифікатор послуг включаєбіля 160 узагальнених видів послуг, згрупованих у наступні 12 розділів:

1. ділові послуги - 46 галузевих видів послуг;

2. телекомунікаційні послуги - 25 видів;

3. будівельні та інжинірингові послуги - 5 видів;

4. дистиб’ютерські послуги - 5 видів;

5. загальноосвітні послуги - 5 видів;

6. фінансові послуги, включаючи страхування - 17 видів;

7. послуги із захисту довкілля - 4 види;

8. послуги з охорони здоров’я - 4 види;

9. туризм і мандрівки - 4 види;

10. послуги в галузі організації довкілля, культури і спорту - 5 видів;

11. транспортні послуги - 33 види;

інші послуги (наприклад, побутові).

Звичайно діючий в рамках СОТ Класифікатор потребує подальшого розвитку і уточнення, але він є першим кроком у виключно важливій галузі - класифікація послуг для практичних і торгово-політичних цілей.

З 1 січня 1995 року діє Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка увійшла як невід’ємна складова частина в пакет документів про створення СОТ. ГАТС діє в рамках СОТ. В ГАТС передбачено чотири способи надання послуг:

1. транскордонне постачання (ситуація, коли продавець і покупець послуги не перетинають кордон, його перетинає тільки послуга. Наприклад, надання юридичних консультацій через засоби зв’язку або участь у кореспондентській навчальній програмі зарубіжного закладу тощо);

2. споживання за кордоном (ситуація, коли споживач із однієї країни купує і споживає послугу на території іншої країни. Наприклад, виїзд за кордон на навчання або лікування);

3. комерційна присутність (ситуація, коли фірма, що надає послугу, перетинає кордон і знаходяться на території іншої країни, відкриває представництво або дочірню фірму, через які здійснюється надання послуги. Сама послуга ї її споживач в цьому випадку не переміщуються через кордон);

4. переміщення фізичних осіб (ситуація, коли послуги надаються людьми, які приїжджають із-за кордону в країну, де знаходиться її споживач. Наприклад, відрядження консультантів, медиків, артистів, професорів університетів для читання лекцій, послуги іноземних архітекторів тощо).

Питання для обговорення:

1. Назвіть основні тенденції та особливості сучасної міжнародної торгівлі.

2. В яких цінах розраховується номінальний і реальний обсяг міжнародної торгівлі?

3. В чому особливості обчислень національного і міжнародного зовнішньоторговельного обороту?

4. Які існують методи міжнародної торгівлі?

5. На основі яких показників оцінюється ефективність зовнішньої торгівлі?

6. В чому відмінність понять "внутрішній ринок", "національний ринок", "міжнародний ринок" і "світовий ринок"?

7. При допомозі який основних інструментів проводиться протекціоністська торгова політика?

8. Які економічні інститути регулюють міжнародну торгівлю?

9. Які вимоги повинна виконати країна для отримання членства в СОТ?

10. Які існують основні види торгових посередників і які їх функції?

11. Що таке контрафактна продукція і яке місце вона займає у міжнародній торгівлі?

12. Роль ІНКОТЕРМС в практиці міжнародної торгівлі.

Тема 4. Світовий фінансовий ринок

1. Поняття і структура світового фінансового ринку

Ринки світової економіки можна поділити на: а) ринки матеріальних (реальних) активів - нафта, газ, кава, пшениця тощо; б) ринок фінансових активів (фінансовий ринок). Ці ринки тісно взаємодіють між собою.

В процесі кругообігу капіталу формується капітал у грошовій формі (фінансові активи), що являє собою фінансові ресурси. Фінансові ресурси світу - це сукупність фінансових ресурсів усіх країн, міжнародних організацій та міжнародних центрів світу. Міжнародні фінансові активи - це специфічні неречові активи (акції, облігації, векселі, казначейські зобов’язання), що обертаються на світовому фінансовому ринку і являють собою законні вимоги їх власників на отримання грошового доходу у майбутньому.

Світовий фінансовий ринок - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків. Світовий фінансовий ринок можна розглядати під різним кутом зору. За функціональною ознакою головними елементами світового фінансового ринку є:

валютний ринок;

ринок боргових зобов’язань;

ринок титулів (або прав) власності;

ринок похідних фінансових інструментів (деривативів).

За строками обігу фінансових активів світовий фінансовий ринок можна поділити на дві частини: грошовий ринок (коротокостроковий) і ринок капіталу (довгостроковий). Крім того, існують фінансові активи, які націлені на перебування на грошовому ринку з однією тільки метою - отримання максимального прибутку, в тому числі за рахунок цілеспрямованих спекулятивних операцій на грошовому ринку. Подібні фінансові кошти часто називають "гарячими грішми".

Світовий фінансовий ринок з інституціональної точки зору - це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів.

Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових ресурсів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Характерні риси світового фінансового ринку:

− величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій;

− глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;

− цілодобовий режим операцій;

− залучення до операцій суб’єктів з високою репутацією;

− широкий діапазон фінансових інструментів, що використовуються;

− уніфікація правил та стандартів операцій;

− високий рівень використання інформаційних технологій.

Найбільш помітним сегментом світового фінансового ринку є Євроринок (або єврофінансовий ринок). Корінь "євро" стосовно до світових фінансів свідчить не про географічну належність ринку, а лише про те, що папери, які на ньому обертаються, номіновані у євровалютах, тобто вони вийшли з під контролю національної грошової влади США, Великобританії, Японії та інших країн.

2. Учасники міжнародного фінансового ринку

Головними агентами світового фінансового ринку є транснаціональні банки, транснаціональні компанії і так звані інституціональні інвестори. До числа останніх включають такі фінансові інститути, як пенсійні фонди і страхові компанії, а також інвестиційні фонди, особливо взаємні (спільні фонди).

Одним із головних інституціональних інвесторів в світі є спільні (взаємні) фонди (mutualfunds), особливо американські. Акумулюючи внески своїх пайовиків, переважно фізичних осіб середнього достатку, подібні фонди у США досягли величезних розмірів. Наприкінці 90-х років XXст. величина їх активів, за оцінкою дорівнювала біля 4 трлн.дол. і біля половини цієї суми було вкладено в акції, в тому числі зарубіжних компаній.

Значну роль на світовому фінансовому ринку відіграють і державні органи влади та міжнародні організації, які здійснюють розміщення або надання своїх позик за кордоном. На світових ринках капіталу діють також фізичні особи, але в основному опосередковано, переважно через інституціональних інвесторів.

В цілому учасників фінансового ринку можна поділити на чотири класи:

інвестори - власники вільних коштів, які вкладають ці кошти у відповідні активи. Домінують в цьому класі (за обсягом акумульованих грошей) інвестиційні інститути, такі як пенсійні фонди і страхові компанії;

фінансові інститути - ( банки, брокери, дилери, тому числі маркет-мейкери та ін.), які виконують роль посередників між кредиторами і позичальниками на любому із перерахованих вище ринків;

уряди, що регулюють фінансові ринки, впливаючи на механізм обмінних курсів і контролюючи стан економіки своєї країни через фіскальні і монетарні важелі (в першу чергу через відсоткову ставку);

корпорації , які часто виступають в ролі позичальників капіталу з метою покращити чи розширити свою (виробничу) діяльність.

Учасників міжнародного фінансового ринку можна також класифікувати за такими ознаками:

1. За характером участі суб’єктів в операціях:

безпосередні (прямі) учасники (маркет-мейкери);

опосередковані (непрямі) учасники (маркет-юзери).

2. За метою та мотивами участі на ринку:

хеджери;

спекулянти;

арбітажери.

3. За типами емітентів:

міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовий банк, МБРР, ЄБРР);

національні уряди і суверенні позичальники;

провінціальні і регіональні уряди;

муніципалітети;

корпорації, банки та інші організації.

4. За країнами походження:

розвинуті країни;

країни, що розвиваються;

міжнародні інститути;

офшорні центри.

5. За типами інвесторів:

приватні;

інституційні.

3. Сучасні світові фінансові центри

Міжнародний фінансовий центр - це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції з цінними паперами та золотом.

В останні роки у світі з’явилося багато нових фінансових центрів. Не дивлячись на це провідними залишаються Нью-Йорк і Лондон, які є, власне глобальними фінансовими центрами. Головними причинами домінування цих міст як міжнародних фінансових центрів є: сприятливий клімат для роботи фінансових фірм, добре розвинута фінансова інфраструктура, велика кількість високо-кваліфікованих працівників, сучасна телекомунікаційна мережа, прозора юридична система, сприятливий для інвесторів податковий клімат, ефективно діючі фінансові біржі, низький рівень корупції, тощо.

Однак, ці два провідні фінансові центри світу відрізняються один від одного не тільки історією та стилем роботи, а й тим, що їх діяльність побудована на різних видах капіталу. В той час, як Нью-Йорк, як провідний фінансовий центр, спирається на крупний американський фінансовий ринок, Лондон черпає фінансові стимули для свого розвитку за кордоном. Ці фінансові центри відрізняються також набором фінансових послуг, які пропонуються клієнтам. Так, в Нью-Йорку багато уваги приділяється торгівлі акціями, тоді як Лондон намагається отримати прибуток від врахування різниці в законодавчій, юридичній, податковій сферах в країнах Європи та інших регіонах. Лондон є також провідним світовим фінансовим центром для страхового бізнесу.

Майже 15% працюючих в Нью-Йорку зайняті у фінансовому секторі, на частку якого у 2006 році приходилось приблизно 15% валового продукту міста і більше 1/3 доходів від податків. В Нью-Йорку розташовані 6 із 10 провідних в світі інвестиційних компаній. На Нью-Йорську фондову біржу і фондову біржу "NASDAQ" у 2006 приходилася майже половина світової торгівлі акціями. Крім того, на частку США приходилося майже 40% приватних банківських послуг, що надаються в світі, а завдяки злиттю двох чикагських компаній Чикаго став самим крупним центром в світі з торгівлі деривативами.

В Лондоні здійснюється 2/3 загального обсягу торгівлі країн ЄС іноземною валютою, деривативами і 42% торгівлі акціями. Лондонська фондова біржа є однією із самих інтернаціональних в світі. В середині 2006 року на її основному ринку було зареєстровано 320 міжнародних компаній і 480 компаній на альтернативному інвестиційному ринку.

Серед європейських фінансових центрів одним із найбільш важливих є Франкфурт-на-Майні, який спеціалізується на банківській торгівлі і торгівлі деривативами через "Eurex" і німецько-швейцарську біржу. Основні напрямки діяльності двох крупних швейцарських фінансових центрів - Женеви і Цюріха - надання приватних банківських послуг, обслуговування заможних клієнтів і страхування.

В останні роки швидко зростають фінансові центри в країнах Азії. Одним із найбільших азійських фінансових центрів є Шанхай. Значна частина торгівлі акціями в Азії здійснюється через Токіо, Гонконг і Сінгапур. Токіо обслуговує в основному внутрішній ринок, хоча Токійська фондова біржа займає друге місце в світі за обсягом продажів акцій недивлячись на те, що в Японії - високі податки, система регулювання є несприятливою для іноземних інвесторів, правила звітності відрізняються від міжнародних стандартів.

На Близькому і Середньому Сході світовим фінансовим центром, який швидко розвивається є Дубай. Дубайський міжнародний фінансовий центр ("DubaiInternationalFinancialCentre" - "DIFC") - це зона вільна від податків на оптову торгівлю фінансовими послугами. Свої фінансові центри розвивають Катар, Бахрейн і Абу-Дабі.

Офшорний фінансовий центр (ОФЦ) - це частина території держави (а в окремих випадках вся територія держави), в межах якої реєструються компанії іноземних резидентів, яким надається право ведення на пільгових (і не тільки податкових) умовах торгових, фінансових та інших комерційних операцій. Компанії зареєстровані у офшорних фінансових центрах, сплачують, як правило, мінімальні податки або ж повністю звільняються від оподаткування і сплачують лише реєстраційні і щорічні мита. Компанія зареєстрована у офшорному фінансовому центрі, як правило, повинна здійснювати свою діяльність за межами ОФЦ і в іноземній (по відношенню до держави реєстрації) валюті.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення поняття "світовий фінансовий ринок" з функціональної та інституціональної точки зору.

2. Назвіть основні сегменти сучасного світового фінансового ринку.

3. Класифікуйте учасників сучасного міжнародного фінансового ринку.

4. Назвіть основні сегменти фінансового ринку України.

5. Які характерні ознаки присутні Лондону, Нью-Йорку, Токіо, як основних міжнародних фінансових центрів?

6. Назвіть основні тенденції в сучасній еволюції діяльності бірж, як основи світових фінансових центрів.

7. Що таке офшорні фінансові центри і яка мета їх створення?

8. Критерії поділу офшорних фінансових центрів на групи.

9. Коли і з якою метою була створена ФАТФ (FATF)?

10. Виникнення і роль Євроринку, як сегменту світового фінансового ринку.

11. В чому суть структурних зрушеньу розвитку сучасного світового фінансового ринку?

Тема 5. Прямі інвестиції та міжнародне виробництво

1. Сутність та класифікація іноземних інвестицій

В самому загальному плані поняття "інвестиція" означає довгострокове вкладення капіталу, грошових коштів у будь-які підприємства, організації, довгострокові проекти тощо з метою отримання прибутку. Дуже часто інвестиції ототожнюють з капіталовкладеннями. Але інвестиція більш широке поняття, ніж капіталовкладення, оскільки інвестиції охоплюють як реальні інвестиції (власне капіталовкладення), так і портфельні (або фінансові) інвестиції.

До капіталовкладень відносяться вкладання коштів в основний і оборотний капітал, витрати на капітальний ремонт, купівлю земельних ділянок і об’єктів природокористування, а також в нематеріальні активи (патенти, ліцензії, програмну продукцію НДДКР). До фінансових інвестицій відносять довгострокові і короткострокові позики і кредити, фінансові вкладення господарюючих суб’єктів в купівлю цінних паперів тощо.

Іноземні інвестиції - усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Іноземні інвестиції можна класифікувати за різними критеріями. По відношенню до окремих країн розрізняють зарубіжні (або закордонні) інвестиції, які є вкладанням коштів національними економічними суб’єктами за кордоном, і іноземні інвестиції , тобто укладання іноземних інвесторів в економіку даної країни. За джерелами походження і формами власності розрізняють приватні і державні інвестиції. В залежності від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні .

Прямі інвестиції ( FDI ) - це інвестиції, які забезпечують інвестору ефективний контроль над зарубіжною комерційною організацією. Міжнародний валютний фонд (МВФ) дає таке визначення: "Прямі інвестиції - інвестиції, що здійснюються для участі у прибутках підприємства, що знаходиться на іноземній території і метою інвестора є право безпосередньої участі в управлінні підприємством". Згідно Кодексу лібералізації руху капіталів, розробленому ОЄСР прямі інвестиції визначаються як "інвестиції, що здійснюються з метою встановлення тривалих економічних зв’язків між підприємницькими організаціями, а також інвестиції, що забезпечують їх власнику ефективний контроль за управлінням підприємством".

Основними способами здійснення прямих інвестицій є:

− створення за кордоном власної філії чи підприємства, що знаходиться у повній (100 - відсотковій) власності інвестора. Це - так зване інвестування "з нуля";

− купівля чи поглинання зарубіжних підприємств;

− фінансування діяльності зарубіжних філій, в тому числі за рахунок внутрішньокорпораційних позик і кредитів, що надаються материнською компанією своїй зарубіжній філії;

− набуття прав користування землею (включаючи оренду), природними ресурсами та інших майнових прав;

− надання прав на використання певних технологій, ноу-хау та ін.;

− купівля акцій чи паїв у статутному капіталі іноземної компанії, що забезпечує інвестору право контролю за діяльністю підприємства;

− реінвестування прибутку, отриманого інвестором, в країні розміщення філії чи спільного підприємства.

В різних країнах частка, що дає право контролю, визначається по-різному. В документах МВФ до прямих інвестицій відноситься участь в капіталі, що складає не менше 25% статутного капіталу. В Канаді, Австралії і Новій Зеландії - цей показник складає не менше 50%, в країнах Європейського Союзу - 20-25%, в США - 10%.

Визначальна роль прямих інвестицій для приймаючих країн полягає в тому, що разом з ними в цю країну надходять не тільки капітали (в матеріальній і не матеріальній формах), а й нові технології і досвід, передові методи організації виробництва, праці і управління.

Згідно оцінки Всесвітньої асоціації агентств зі сприяння інвестицій, загальний обсяг трансграничних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в світі у 2008 був приблизно таким, як і 2007 році, коли за даними ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), він складав 1, 83 трлн.дол. Найменшою серед основних макрорегіонів, які отримують із-за кордону прямі інвестиції, залишається частка Африки - 3%, хоча, в абсолютному вимірі, згідно оцінки ЮНКТАД вони зросли з 17 млрд.дол. у 2004 році до рекордної величини в 53 млрд.дол. у 2007 році.

2. ТНК та вивезення капіталу

Прямі інвестиції здійснюють різного роду міжнародні корпорації. Міжнародна корпорація - форма організації компанії, яка здійснює, зокрема, прямі інвестиції в різні країни світу. Виділяють два види міжнародних корпорацій:

1. Транснаціональні компанії (ТНК) - головна компанія належить одній країні, а прямі інвестиції здійснюються у велику кількість країн світу.

2. Багатонаціональна корпорація (БНК) - головна компанія належить капіталу двох або більше країн і прямі інвестиції також здійснюються по всьому світу.

Значна більшість сучасних міжнародних корпорацій має форму ТНК. До числа ТНК прийнято відносити компанії, в яких на частку зарубіжних операцій приходиться не менше чверті їх обороту. Відділення ТНК в Секретаріаті ЮНКТАД запропонувало спеціальний показник - індекс транснаціоналізації , розрахований як середньоарифметичне значення трьох показників: частка зарубіжних активів, частка зарубіжних продаж і частка працюючих за кордоном співробітників відповідно в загальній величині активів, продаж і загальній чисельності персоналу ТНК. Так, середній індекс транснаціоналізації для 100 найбільших нефінансових ТНК світу складав на початок XXIст.53%, ТНК із країн, що розвиваються - 39%, із країн Центральної і Східної Європи - 32%. Особливо високим рівнем (85-95%) він характеризується для ТНК з малих високо розвинутих країн, таких як Голландія, Швеція, Швейцарія та ін.

Значна частина трансграничних інвестицій здійснюється ТНК, багато з яких є приватними. За оцінкою ЮНКТАД, за станом на початок 2007р. в світі діяли більше 79 тисяч ТНК контролюючи біля 790 тисяч іноземних філій. Із 790 тис. зарубіжних філій ТНК 270 тис. були розміщені у розвинутих країнах, 360 тис. - в країнах, що розвиваються і 160 тис. - в країнах з перехідною економікою. За даними ЮНКТАД, зарубіжні активи ТНК збільшилися із 2, 206 трлн.дол. в 1982р. до 6,036 трлн.дол. в 2007 році. Кількість співробітників, зайнятих в дочірніх компаніях і філіях за кордоном, дорівнювало 21, 524 млн. осіб у 1982 році і досягли 81, 615 млн. осіб у 2007 році.70% міжнародних компаній зайняті у сфері виробництва, 37% - сфері послуг і 3% - у видобувній промисловості і сільському господарстві.

Розвинуті країни домінують не тільки за кількістю ТНК, а й як реципієнти і джерела прямих іноземних інвестицій. (Див. таблицю 1.)

Таблиця 1.

Основні країни реципієнти і донори прямих іноземних інвестицій

Країни-реципієнти ПІІ

(млрд.дол.)

Країни-донори ПІІ

(млрд.дол.)

2004р. 2005р. 2004р. 2005р.
Великобританія 56,2 164,5 Нідерланди 17,3 119,5
США 122,4 99,4 Франція 57,0 115,7
Китай 60,6 72,4 Великобританія 94,9 101,1
Франція 31,4 63,6 Японія 31,0 45,8
Нідерланди 0,4 43,6 Німеччина 1,9 45,6
Гонконг 34,0 35,9 Швейцарія 26,3 42,9

Джерело: БИКИ, №130, 14 ноября 2006 г. - с.3.

Більше 70% всіх прямих іноземних інвестицій здійснюється завдяки злиттям і поглинанням переважно серед фірм в розвинутих країнах. Загальна тенденція - чим більш розвинута ТНК, тим більше вона не тільки вкладає, а й отримує прямі інвестиції (виключення складає Китай).

3. Міжнародне виробництво

Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означало вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, характерною рисою якого стає втрата капіталом своєї виключно національної природи. Таким чином, ТНК створюються як національні, відносно капіталу і контролю і міжнародні за сферою своєї діяльності.

В залежності від природи капіталу і виду господарської діяльності ТНК виступають у вигляді картелів, синдикатів, пулів, трестів, концернів, консорціумів, холдингів, стратегічних альянсів тощо. В сучасних умовах переважаючим типом ТНК стали міжнародні багатогалузеві концерни. Одночасно широке розповсюдження отримали холдингові компанії і диверсифіковані конгломерати. Це обумовлено посиленням концентрації виробництва і капіталу під впливом НТП, диверсифікацією виробництва, постійною зміною стратегії розвитку компаній і концентрацією зусиль на перспективних зростаючих сегментах ринку. Так, наприклад, кожна із 500 найбільших транснаціональних корпорацій США має в середньому підрозділи в 11-15 галузях. А найбільш могутні охоплюють по 30-50 галузей. В числі 100 провідних промислових фірм Великобританії багатогалузевими є 96, в Німеччині - 8, у Франції - 84, в Італії - 90.

Транснаціональні корпорації стали головними суб’єктами руху не тільки міжнародних інвестицій, технологій, а й функціонування міжнародного виробництва. Міжнародне виробництво - це виробництво, яке організовують або контролюють ТНК. Іншими словами, під міжнародним виробництвом розуміється виробництво товарів і послуг за участю іноземного підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій. Міжнародне виробництво охоплює ту частину виробництва товарів і послуг країн, яка контролюється та управляється фірмами, що мають штаб-квартири в інших країнах. Саме міжнародний рух підприємницького капіталу, зокрема прямих іноземних інвестицій, стали базою для формування всесвітньої системи філій та міжнародного виробництва ТНК.

Ще в середині XIXст. у всьому світі переважало місцеве виробництво, приблизно 90% усіх товарів і послуг вироблялося тоді на основі сировини і матеріалів, які фірми купляли в радіусі 150 км., і в таких же межах реалізовувалася значна частина їх продукції. Нині у розвинених країнах в середньому більше половини продукції виробляється закордонними філіями і дочірніми компаніями. Приблизно також частка сировини і матеріалів імпортується або виробляється закордонними філіями. Залежно від галузевої спрямованості ТНК, міжнародне виробництво охоплює різні види діяльності, що створюють або додають вартість - виробництво готової продукції та напівфабрикатів, надання різноманітних послуг, здійснення наукових розробок та ін.

Важливу роль у формування і диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (СП) та вільним економічним законам (ВЕЗ). Спільні підприємства створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням і спільним розподілом прибутку.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони. За оцінками експертів, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують 10% світового товарообороту.

Питання для обговорення:

1. Поняття "міжнародні інвестиції" та їх структура. За яким критерієм інвестиції поділяються на "прямі" і "портфельні"?

2. Сутність і мотиви міжнародної інвестиційної діяльності.

3. Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на наднаціональному рівні.

4. Позитивні і негативні сторони міжнародної інвестиційної діяльності.

5. Дайте характеристику основних способів здійснення прямих інвестицій.

6. Назвіть основні риси за якими прямі інвестиції відрізняються від портфельних.

7. Яка роль ТНК у здійсненні міжнародних інвестицій?

8. Яка географічна структура прямих іноземних інвестицій?

9. Назвіть основні групи інституціональних інвесторів.

10. Що розуміють під інвестиційними ресурсами та які їх джерела?

Тема 6. Міжнародний кредит

1. Форми й види міжнародного кредитування

Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу, пов’язаний із наданням валютних і товарних активів одними суб’єктами світової системи господарювання іншим на умовах платності, строковості, поворотності.

Суб’єктами міжнародних кредитних відносин є:

− банки, що працюють на грошовому ринку (грошовий кредит);

− промислові компанії (товарний або комерційний кредит);

− державні установи, уряди;

− міжнародні і регіональні валютно-кредитні і фінансові організації.

Джерелами міжнародного кредиту є:

− тимчасово вільні кошти підприємств;

− грошові накопичення держави;

− грошові заощадження населення.

Міжнародне кредитування здійснюється у різних формах та видах. Головною ознакою класифікації є поділ кредитів за об’єктами кредитування, у відповідності з якими міжнародний кредит (як і внутрішній) виступає у двох основних формах:

- товарного або комерційного кредиту;

- грошового або банківського кредиту.

Існує змішана форма міжнародного кредиту - фірмово-банківські кредити.

Крім цього, міжнародний кредит класифікують ще за такими ознаками :

1. За призначенням:

− комерційні кредити, які обслуговують міжнародну торгівлю товарами і послугами;

− фінансові кредити, які використовуються для інвестиційних об’єктів, купівлі цінних паперів, погашення зовнішнього боргу, проведення валютної інтервенції центральним банком;

− проміжні кредити для обслуговування змішаних форм експорту капіталів, товарів, послуг (наприклад, у вигляді підрядних робіт - "інжиніринг").

2. За видами :

- товарні, при експорті товарів із відстрочкою платежу;

- валютні - видаються банками в грошовій формі.

3. За технікою надання кредитів :

- готівкові (фінансові) кредити, що зараховуються на рахунок позичальника в його розпорядження;

- акцептні у формі акцепту (згоди платити), тратти імпортером чи банком;

- депозитні сертифікати;

- облігаційні позики;

- консорціональні кредити - кредити, що надаються двома або більше кредиторами, тобто синдикатами (консорціумами) банків одному позичальнику.

4. За валютою позики :

- у валюті країни боржника;

- у валюті країни - кредитора;

- у валюті третьої країни;

- у міжнародних розрахункових валютних одиницях (СДР.).

5. За терміном :

- найкоротші - на одну добу, тиждень, до трьох місяців;

- короткострокові - до 1 року, інколи до 1,5 роки;

- середньострокові - від 1до 5 років;

- довгострокові - більше 5 років.

6. За забезпеченістю :

- забезпечені кредити - де в якості забезпечення використовуються товари, товаророзпорядчі та інші комерційні і фінансові документи, цінні папери, векселі, нерухомість, інші цінності, інколи золото;

- бланкові кредити - надаються під зобов’язання боржника погасити його в певний термін.

7. За об’єктами кредитування :

- інвестиційні кредити - при експорті товарів інвестиційного призначення;

- неінвестиційні кредити - при експорті сировини, палива, матеріалів, споживчих товарів.

8. Лізинг - угода про оренду рухомого і не рухомого майна терміном від 3-х до 15-ти років.

9. Факторинг - форма кредитування, що виражається у інкасуванні кредиторської заборгованості клієнта (купівля спеціалізованою фінансовою компанією або банком усіх грошових вимог експортера до іноземного імпортера у розмірі до 70-90% суми контракту до настання терміну їх оплати).

10. Форфейтинг - форма кредитування експорту банком або фінансовою компанією (форфейтером) шляхом купівлі ними векселів (трат) та інших боргових вимог по зовнішньоекономічним операціям. Форфейтер може держати їх у себе або продати на міжнародному ринку та ін.

Міжнародний кредит виконує наступні функції, які відображають особливості руху позичкового капіталу:

- перерозподіл позичкового капіталу між країнами для забезпечення потреб розширеного відтворення;

- економія витрат обігу у сфері міжнародних розрахунків шляхом використання кредитних коштів (трат, векселів, чеків, переказів та ін.), розвитку і прискорення безготівкових платежів;

- прискорення концентрації та централізації капіталу завдяки використанню іноземних кредитів;

- регулювання економіки.

За своїм значенням функції міжнародного кредиту нерівноцінні і змінюються по мірі розвитку національного і світового господарства.

2. Світова криза заборгованості

Міжнародний ринок кредитів є одним із найбільш рухливих і мінливих видів ринків, так як постійно змінюються форми взаємодії, роль і ступінь активності його учасників. Основним кредитором з кінця Другої світової війни виступали США. У 70-х роках ХХ століття до них приєдналися країни-експортери нафти, а основними позичальниками в цей період були країни, що розвиваються. З часом новими світовими кредиторами стають Японія, Канада, а також окремі європейські країни. У 2007 році трійку основних країн-кредиторів очолили - Китай (21,3 % від світового експорту капіталу), Німеччина (14,5%) і Японія (12,1%). Більше 17% світових кредитів приходилося на чотири країни - Саудівську Аравію, Росію, Швейцарію, Норвегію.

Широкомасштабний потік кредитів в країни, що розвиваються, який спостерігався у 1974-1988 рр., раптово завершився у 1982 р., коли Мексика об’явила про призупинення платежів по боргам, за нею послідували Бразилія, Аргентина та інші латиноамериканські країни.

Заява Мексики 12 серпня 1982 р. про неспроможність здійснювати виплати по своєму боргу міжнародним банкам в розмірі 80 млрд.дол. поклала початок міжнародній борговій кризі, яка охопила всі регіони світу, що розвивається - від латиноамериканських держав із середнім рівнем розвитку до найбільш відсталих країн Африки. В епіцентрі боргової кризи опинились великі країни - боржники Латинської Америки, Африки і Азії: Бразилія, зовнішній борг якої у 1982 р. дорівнював 86,3 млрд.дол., Мексика - 84,6 млрд.дол., Аргентина - 38,8 млрд.дол., Венесуела - 33,2 млрд.дол., Чілі - 21 млрд.дол., Нігерія - 19 млрд.дол., Єгипет - 16 млрд.дол., Філіппіни - 20,7 млрд.дол. та ін. Це стало проблемою не тільки для країн-боржників, а й для всієї світової економіки.

Зовнішня заборгованість - сума фінансових зобов’язань країни перед іноземними кредиторами, що підлягають погашенню у встановлені терміни. До зовнішньої заборгованості належать переважно борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах, які впливають на платіжний баланс країни.

Згідно із загальноприйнятою методологією розрахунку макроекономічних показників, зовнішній борг охоплює такі компоненти:

− довгостроковий борг, включаючи борг за кредитами міжнародних фінансових організацій та приватні борги;

− короткостроковий борг;

− заборгованість перед МВФ.

У загальному вигляді сучасна структура світової заборгованості складається з таких основних елементів:

− борги за кредитами держав;

− борги за кредитами, наданими приватними кредитно-фінансовими інститутами;

− борги, що виникають в наслідок незбалансованості торгового і платіжного балансів;

− борги, спричинені перевищенням іноземних інвестицій над вивезенням власних;

− Борги за кредитами міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Неплатежі в одній ланці зазвичай приводить до розриву ланцюга кредитних зобов’язань і погіршення ліквідного стану у міжнародному масштабі. Якщо наприкінці 1982 року 34 країни мали прострочені платежі по боргам, то наприкінці 1986 року їх число збільшилося до 57, а на початку 1990-х років у борговій кризі були вже 72 держави, на частку яких приходилося 60% зовнішнього боргу.

В 1990-2000 роки загальна сума зовнішніх боргів значно збільшилась. Світовий обсяг їх, включаючи зобов’язання розвинутих країн, складає зараз порядка 20% світового валового продукту. Продовжує збільшуватися загальна сума зовнішнього боргу країн, що розвивається. Так, за першу половину поточного десятиліття ХХІ століття вона збільшилася з 2,5 до 3,2 трлн.дол. в 2005 році, тобто в 1,3 рази. (Див. таблицю 2.).

Таблиця 2.

Основні показники міжнародної заборгованості країн, що розвиваються,%.

Показники 1980р. 1990р. 2000р. 2005р.
Величина зовнішнього боргу, млрд.дол. 567,2 1213,3 2523,6 3224,3
Відношення боргу до ВВП 26,4 39,2 39,1 30,9
Відношення боргу до експорту 119,5 185,8 132,8 82,1
Відношення обслуговування боргу до експорту 18,6 20,7 24,3 14,8

Джерело: World Economic Survey . U . N ., 1991; World Economic and Social Survey . U . N ., 1996; World Economic Outlook . IMF . April 2006.

Для аналізу рівня і динаміки зовнішнього боргу, з’ясування здатності країни обслуговувати його, Світовий банк використовує такі показники:

− відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг (EDT/XGS);

− відношення загальної суми зовнішнього боргу до валового національного доходу - (EDT/GNI);

− відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг (TDS/XGS) та ін.

Аналітики вважають, що верхньою межею оптимальності зовнішнього боргу є співвідношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг (EDT/XGS) на рівні не більше ніж 200-250% і співвідношення платежів з обслуговуванням боргу до експорту товарів і послуг (TDS/XGS) - не більше як 20-25%. При цьому, в чисельнику враховується не увесь зовнішній борг, а тільки державний та гарантований державою борг.

У світовій практиці вважається прийнятним, якщо зростання державного боргу за рік (річний дефіцит бюджету) не перевищує річного обсягу державних капіталовкладень. Наприклад, для країн, що увійшли до "зони євро", річний дефіцит бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП, що загалом відповідає частці державних капіталовкладень у ВВП. Бюджетним кодексом України визначено, що величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП.

У 1980-1990-і роки були розроблені і застосовані на практиці різні механізми по вирішенню чи відстрочки проблеми боргової кризи. Питання врегулювання зовнішнього боргу став практично постійним на порядку денному "групи 8". На цих зустрічах були розроблені Торонтські (1988р.), Тринідадські (1990р.), Х’юстонські (1990р.), Лондонські (1997р.), Неапольські (1995р.), Ліонські (1997р.) та інші рекомендації для вирішення проблем зовнішньої заборгованості.

Перегляд зовнішнього боргу для різних країн включає поєднання різноманітних заходів:

перенесення платежів основної частини боргу, відсотків по боргу або всіх платежів по обслуговуванню боргу на більш пізніший термін;

скорочення боргу шляхом або прямого списання частини боргу, або продажі його із знижкою на вторинному ринку;

рекапіталізація - обмін боргів на облігації боржників або надання нових кредитів за цільовим призначенням оплати минулих боргів;

взаємозалік чи обмін національної валюти одного боргу на інший.

Для багатьох країн з низьким рівнем доходів масштабні ініціативи із списанням зовнішньої заборгованості, в останні роки сприяли, вирішенню проблеми крупних дисбалансів у фінансовій сфері. Зокрема, зовнішній борг африканських країн скоротився із 205,7 млрд.дол. у 1999р. до 144,5млрд.дол. у 2007р.

3. Міжнародні валютно-кредитні організації

Міжнародна фінансово-кредитна система - сукупність міжнародних фінансово-кредитних відносин та інститутів, що забезпечують їх здійснення. Основними інститутами, що забезпечують узгоджену роботу міжнародної фінансово-кредитної системи виступають Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Банк Міжнародних розрахунків, Лондонський і Паризький клуби, регіональні банки реконструкції й розвитку.

МВФ був заснований на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН в липні 1944р. у Бреттен-Вудсі (США). Конференція прийняла Статті угоди, які до цього часу виконують роль Статуту цієї організації. Цей документ набрав чинності в грудні 1945р. Практичну діяльність Фонд розпочав у травні 1946р., маючи у своєму складі 39 країн-членів. До валютних операцій приступив з 1 березня 1947р.

Міжнародний валютний фонд - міжнародна організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами і надання їм фінансової допомоги при валютних труднощах, викликаних дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко - і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН.

Міжнародний валютний фонд також виконує функцію нагляду за розвитком міжнародної економіки в цілому і макроекономічних показників кожної із країн-членів зокрема.

Офіційні цілі МВФ, закріплені в його статуті, такі:

− сприяння міжнародному співробітництву у валютно-фінансовій сфері;

− сприяння розширенню і збалансованому зростанні міжнародної торгівлі;

− забезпечення стабільності валют і не допущення їх знецінення;

− надання допомоги у створенні багатосторонньої системи розрахунків по поточних операціях між державами-членами;

− виділення на тимчасовій основі державам-членам коштів в іноземній валюті, що давало б їм можливість виправляти порушення рівноваги в їх платіжних балансах.

МВФ, на даному етапі розвитку світової економіки, відіграє вагому роль у міжнародному регулюванні валютно-кредитних відносин, а також у підтримці стабільності міжнародної фінансової системи. Країни-члени МВФ зобов’язані надавати йому інформацію про офіційні золоті запаси і валютні резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошового обігу, закордонних інвестицій та ін. Ці данні використовуються приватними банками для визначення платоспроможності країн-позичальників.

МВФ надає сьогодні кредити в іноземній валюті країнам-членам для двох цілей:

− по-перше, для покриття дефіцитів платіжних балансів, тобто практично для поповнення валютних резервів державних фінансових органів і центральних банків;

− по-друге, для підтримки макроекономічної стабільності та структурної перебудови економіки, а це значить - для фінансування бюджетних витрат урядів.

Міжнародний валютний фонд практично знаходиться під значним контролем уряду США, якому належить біля 1/5 всіх капіталів фонду.

Світовий банк - міжнародний інвестиційний інститут, що складається із групи тісно пов’язаних між собою організацій, які входять до системи ООН, спільною метою яких є надання фінансової допомоги країнами, що розвиваються. Головним завданням Світового банку є надання кредитів країнам, що розвиваються і країнам з перехідною економікою для здійснення реформи фінансового сектору, підтримання ринку праці, покращення навколишнього середовища, удосконалення системи освіти тощо. Власний капітал банку, отриманий із бюджету держав-учасників, складає 500 млрд.дол. США. Банк розпоряджається кредитним портфелем в обсязі 300 млрд.дол. і щорічно надає біля 50млрд.дол. кредитів країнам, що розвиваються та країнам з перехідною економікою.

До структури Світового банку або групи Світового банку входять:

1. Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР);

2. Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

3. Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

4. Багатостороннє агентство з гарантій і інвестицій (БАГІ);

5. Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Усі ці інститути мають спільну штаб-квартиру і спільне керівництво. Група Світового банку є найбільшим у світі інвестиційним інститутом, де головною організацією є Міжнародний банк реконструкції і розвитку, тому групу ще називають групою МБРР.

Створення нових дочірніх організацій дозволило перебудувати МБРР у групу Світового банку, який включає ще чотири міжнародних фінансових інститутів. Так, у 1956р. була створена Міжнародна фінансова корпорація - МФК, яка здійснює фінансування проектів приватного сектору, на відміну від МБРР, який надає позики тільки під гарантії урядів країн-членів. В 1960р. була створена Міжнародна асоціація розвитку - МАР , яка надає безвідсоткові пільгові кредити найбільш бідним країнам. Збільшення потоків прямих іноземних інвестицій обумовило створення в 1966р. Міжнародного центра з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС), пов’язаного з діяльністю групи Світового банку МЦУІС покликаний забезпечувати урегулювання і арбітраж спорів між іноземними інвесторами і урядами країн-позичальників. Завданням Багатостороннього агентства з гарантій і інвестицій - БАГІ , заснованого в 1988р., є надання гарантій зарубіжним інвесторам від некомерційних політичних ризиків.

Найстарішим міжнародним фінансово-кредитним інститутом є Банк міжнародних розрахунків (БМР). Він був започаткований в 1930р. в Базелі, як міжнародний банк центральних банків. БМР виконує депозитно-позичкові, валютні, фондові операції, купівлю-продаж і зберігання золота, виступає агентом центральних банків. Будучи західноєвропейським міжнародним банком, БМР здійснює міждержавне регулювання валютно-кредитних відносин.

Регіональні банки розвитку створені в 60-і роки ХХ ст. в Азії, Африці, Латинській Америці для вирішення специфічних проблем і розширення співробітництва країн, що розвиваються в цих регіонах. Так, Міжамериканський банк розвитку (МАБР) створений в 1959р. з метою фінансування програм, направлених на збалансований розвиток країн Латинської Америки. Провідні позиції в цьому банку займають США. До групи Міжамериканського банку розвитку входить Міжамериканська інвестиційна корпорація, яка офіційно була заснована в 1989р., як багатостороння організація для сприяння регіональному економічному розвитку країн Латинської Америки і Карибського басейну. Вона фінансує малі і середні підприємства приватного сектору як у формі кредитів, так і прямих інвестицій.

Африканський банк розвитку створений в 1963р. як регіональна організація країн африканського континенту. У 1973р. був створений найбільший фонд Африканського банку розвитку - Африканський фонд розвитку, який надає пільгові кредити на умовах схожих з умовами Міжнародної асоціації розвитку групи Світового банку. Найбільш сильні позиції у Фонді, серед країн-донорів, займають країни Євросоюзу. У 1976р. був заснований Трастовий фонд Нігерії. Всі три організації - Африканський банк розвитку, Африканський фонд розвитку і Трастовий фонд Нігерії - називають групою Африканського банку розвитку.

Азійський банк розвитку розпочав свою кредитну діяльність з 1967 р. Створений в 1966 році. Здійснює довгострокове кредитування економіки і зовнішньої торгівлі країн, що розвиваються Азії.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) створений в 1990 р. Розпочав свою роботу з квітня 1991 р. Мета його діяльності - сприяння реформам в країнах Центральної і Східної Європи у зв’язку з переходом країн цього регіону до ринкової економіки. ЄБРР спеціалізується на кредитуванні виробництва, наданні технічного сприяння реконструкції і розвитку інфраструктури, інвестиціях в акціонерний капітал, в першу чергу, приватних підприємств.

Паризький клуб (1956 р.) - неформальна урядова організація країн-кредиторів, створена для спостереження за рухом державного боргу країн світу, а також проведення із країнами-боржниками багатосторонніх переговорів з проблем реструктуризації державних боргів.

Лондонський клуб (1976 р.) - неформальна організація найбільших банків-кредиторів, що регулює проблеми реструктуризації приватних боргів. Переговори з боржником веде, як правило, від імені і за дорученням інших банків один із банків Клубу.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення міжнародного кредиту і назвіть основні його джерела.

2. Назвіть основні принципи міжнародного кредитування.

3. Назвіть основні функції міжнародного кредиту.

4. Визначте позитивну і негативну роль міжнародного кредиту.

5. Як класифікуються основні форми міжнародного кредиту?

6. В яких формах виступає банківське кредитування експорту і імпорту?

7. Дайте характеристику міжнародного лізингу.

8. Дайте порівняльну характеристику форфейтингу і факторингу.

9. Які інституції входять до групи Світового банку?

10. В чому специфіка діяльності Лондонського і Паризького клубів?

Тема 7. Світовий ринок праці

1. Передумова формування та сутність світового ринку праці

Складовим елементом сучасної міжнародної економіки є світовий ринок праці.

Світовий ринок праці представляє собою сукупний попит і пропозицію робочої сили, який за рахунок взаємодії цих двох складових забезпечує розміщення економічно активного населення по сферам міжнародної господарської діяльності в галузевому, територіальному і професійно-кваліфікаційному рівнях.

Ефективний розвиток національних економічних комплексів можливий тільки при використанні міжнародного поділу праці і вільного переміщення робочої сили між країнами. Держави відрізняються за темпами розвитку економіки, обсягами інвестицій, рівнем безробіття, рівнем оплати праці і вартістю життя. Все це викликає пересування робочої сили між країнами. Разом з тим, існує економічна доцільність і необхідність використання іноземної робочої сили. Країни, фірми, компанії намагаються знизити витрати виробництва, використовуючи більш дешеву іноземну робочу силу. Крім того, зростаючий вплив на світову економіку ТНК збільшує мобільність робочої сили і вирівнювання умов її застосування. Відбувається уніфікація критеріїв освіти і кваліфікації.

Міграційні процеси формують основу світового ринку праці. Для цього ринку характерно те, що в міграційні процеси втягнуті трудові ресурси всіх країн світу. Масова міжнародна міграція робочої сили і світовий ринок праці істотно впливають на відтворювальний процес, на кількісні і якісні характеристики робочої сили. Міждержавний обмін кадрами, відкриття зарубіжних філій великими корпораціями, обмін технологією слугують основою формування загальносвітових стандартів виробничої культури, управлінських систем тощо.

Поява глобальних ринків робочої сили пов’язана із збільшенням мобільності основних факторів виробництва, що є важливою умовою підвищення ефективності як світової так і національної економіки.

Сучасний світовий ринок праці, як результат тривалого історичного розвитку представляє собою механізм узгодження інтересів роботодавців (представників попиту на робочу силу) і найманої робочої сили (її продавців). Головними елементами ринку праці є сукупна пропозиція , яка охоплює всю найману робочу силу з числа економічно активного населення, і сукупний попит , як загальна потреба світової економіки в найманій робочій силі. Ці елементи визначають загальну ємність сукупного світового ринку праці. Крім того, важлива роль належить інфраструктурі ринку праці, тим засобам і механізмам, при допомозі яких відбувається взаємодія попиту і пропозиції. Так, наприклад, створення єдиного соціального простору у Європейському союзі означало також створення єдиного ринку праці, що передбачає вільне переміщення робочої сили із однієї країни-члена ЄС в іншу в залежності від балансу попиту і пропозиції.

Основними довгостроковими чинниками змін на міжнародному ринку праці є такі:

− зміна співвідношення державного і приватного секторів;

− зміна галузевої структури зайнятості у світовій економіці;

− зміна професійної структури зайнятості;

− збільшення частки жінок у складі робочої сили;

− збільшення гнучкості ринку праці і зростання різних форм гнучкої зайнятості (самозайнятості, робота на не повний робочий день, тимчасової зайнятості та ін.).

Зміни на міжнародному ринку праці викликані загальними тенденціями, що відбуваються у світовому економічному просторі. Це - глобалізація економіки, посилення глобальної конкуренції, прискорення розвитку інформаційного простору і впровадження інформаційно-комунікаційних технологій.

2. Національні моделі ринків праці та їх особливості

В кожній країні (чи групі країн) існують свої специфічні тенденції розвитку ринку праці. В результаті формуються національні моделі функціонування і регулювання ринку праці. Виділяють національні ринки праці, орієнтовані на зовнішній ринок і національні ринки праці, які тяготіють до внутрішнього ринку. При віднесенні національного ринку праці до того чи іншого типу враховується:

рівень міжфірмової мобільності;

орієнтація системи професійної підготовки на навчання в спеціальних учбових центрах (з видачою сертифіката, диплома) або на підготовку безпосередньо на підприємстві чи робочому місці та ін.

На думку фахівців, Японія і Франція - приклад орієнтації на внутрішні ринки праці, США і Великобританія - на зовнішні. Існують моделі трудових відносин, що виходять за національні рамки і охоплюють ряд країн.

Європейська (континентальна) модель трудових відносин характеризується:

− високим рівнем правової захищеності працівників;

− сильними профспілками, наявністю інститутів робітничого представництва, галузевого (регіонально-галузевого) тарифного регулювання;

− високим, законодавчо-встановленим мінімумом оплати праці;

− відносно незначною диференціацією оплати праці.

Ця модель використовується більшістю європейських держав (Великобританія, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Вона забезпечує досить високий рівень соціального захисту працівників, але має негативні сторони:

− високий рівень безробіття;

− утруднений доступ на ринок праці молоді і осіб з низькою кваліфікацією;

− послаблення стимулюючої ролі оплати праці та ін.

Американська модель (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія) характеризується:

− значною схожістю трудового і цивільного права;

− незначним охопленням працівників профспілками, високим рівнем зареєстрованого безробіття, децентралізацією законодавства про зайнятість і допомогу безробітним (США);

− свободою роботодавця по відношенню до найму і звільнення;

− колективно-договірним регулюванням на рівні фірми, а не галузі і регіону;

− слабким розповсюдженням внутрішньо-фірмової підготовки персоналу;

− дуже високим територіальним і міжфірмовою мобільністю робочої сили, особливо у США. В США існує і більш значна диференціація оплати праці (більше ніж в 40 разів).

Ліберальні економіки (США і Канада) надають людині величезну свободу вибору і на неї ж покладають відповідальність за невдачі. Тому, термін виплат допомоги по безробіттю в цих країнах зазвичай обмежений. Наприклад у США допомогу можна отримувати півроку, в той час як у Франції - 5 років, а в Німеччині і Великобританії - термін не обмежений.

Однією з тенденцій розвитку даної моделі є поділ ринку праці на декілька не конкуруючих між собою професійно-кваліфікаційних сегментів. Так, один ринок праці охоплює робочі місця для спеціалістів з вищою освітою, управлінців і адміністраторів усіх рівнів, висококваліфікованих робітників, техніків тощо. Другий - охоплює робочі місця, які не потребують спеціальної підготовки і значної кваліфікації; їх займають працівники сфери обслуговування некваліфіковані робітники, нижчі категорії службовців.

Азійська модель достатньо специфічна і відображає особливості національних моделей економіки в цілому і менталітету населення цих країн. Вказаної моделі дотримуються Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Малайзія та ін. Для значної частини працівників зазначених країн діє система "довічного найму"; рівень зарплати і розмір соціальних виплат пропорційні внутрішньо фірмовому стажу; довгострокові трудові відносини побудовані на прив’язаності, розподілу персоналом місій, цілей і корпоративної культури фірми. В Японії добре розвинутий внутрішній ринок праці, широко розповсюджений внутрішньо-фірмовий патріотизм, діє ефективна система відбору персоналу для інвестицій в людський капітал і підвищення по службі, застосовується підвищення зарплати на 10-20% у зв’язку з настанням в житті працівника значимих подій (одруження, народження дитини, купівля житла та ін.). В економіці Японії існує яскраво виражена соціальна направленість трудових відносин:

− рівень безробіття низький, в межах 2-3%;

− регулювання трудових відносин в основному відбувається безпосередньо на рівні підприємств, де є розвинуті профспілкові організації. При скороченні виробництва персонал, як правило, не звільняється, а переводиться на інші підприємства або скорочується тривалість робочого часу.

На сучасному етапі ситуація на ринку праці в Японії змінюється. В зв’язку з посиленням міжнародної конкуренції і зростанням ступеню ризику у бізнесі, спостерігається розмивання традиційної моделі зайнятості, побудованій на "довічному наймі".

З переходом на глобальний рівень розвитку національні та регіональні економіки знаходяться в умовах жорсткої конкуренції практично по всіх параметрах, і, перш за все, по відношенню до потоків робочої сили, кваліфікованих кадрів. Змінюються основні функції формування, розподілу, розміщення і використання трудових ресурсів. В розвинутих країнах відбулася реструктуризація робочої сили із зрушенням у високотехнологічні галузі.

3. Роль Міжнародної організації праці в регулюванні світового ринку праці

Міжнародна організація праці (МОП) була створена у 1919 році, а з 1946 року є спеціалізованою установою ООН. У 1969 році за поліпшення умов праці на планеті удостоєна Нобелівської премії. Україна бере участь у роботі МОП з 1956 року.

За час свого існування (з 1919р. по 1 січня 2009р.) МОП були прийняті 188 конвенцій і 199 рекомендацій, в яких узагальнено досвід і сформовані норми регулювання соціально-трудових відносин у світовому співтоваристві. Тим самим, був створений міжнародно-правовий фундамент, що дозволяє ефективно організовувати працю, здійснювати трудову діяльність, сприяти зайнятості і розвивати підприємництво.

В системі міжнародних стандартів, прийнятих МОП, першочергове значення належить правовим нормам, які викладені в конвенціях і рекомендаціях про права людини у сфері праці. Згідно міжнародній класифікації трудових стандартів друге місце після актів про права людини у сфері праці займають правові акти про зайнятість. І це не випадково. У відповідності з міжнародними нормами сприяння зайнятості вважається засобом забезпечення на практиці здійснення основного права людини у сфері праці - права на працю, а всебічне визнання державного права на працю пов’язується із проведенням економічної і соціальної політики, мета якої - сприяння зайнятості.

Розробляючи ідеологію поведінки у новій економіці, МОП запропонувала світовому співтовариству Глобальну програму зайнятості, яку кваліфікувала як "критично важливу соціальну політику". В цій програмі МОП підкреслюється, що ключовим глобальним завданням на початку ХХІ ст. є забезпечення достойною роботою усіх бажаючих на умовах справедливості, безпеки, стабільності та збереження людської гідності. Глобальним викликом в галузі зайнятості є завдання створити у найближче десятиліття один мільярд робочих місць. При цьому важливо зупинити процес розповсюдження і послідовно скорочувати кількість неякісних робочих місць з низькою оплатою праці, примусовою роботою у понаднормовий час, небезпечними і нездоровими умовами праці, а також кількість нестабільних робочих місць і доходів.

Питання працевлаштування, найму і договорів, пов’язаних з працею, отримали відображення в ряді Конвенцій і Рекомендацій МОП (наприклад, Конвенція №94 1949р., конвенція №179 1996р. та ін.). В цих документах наведена характеристика основоположних принципів регулювання працевлаштування працівників, а також умови і форми відбору і найму персоналу.

Таким чином, формування і виконання міжнародних трудових стандартів у соціально-трудових відносинах глобальної економіки є важливим інструментом, який забезпечує реалізацію завдань МОП, (таких як - джерела правил, що регулюють соціально-трудові відносини в кожній країні і світовій співдружності в цілому та на світовому ринку праці).

Питання для обговорення:

1. Що таке світовий ринок праці?

2. Які зміни відбуваються на сучасному світовому ринку праці?

3. Назвіть основні ознаки сучасного ринку праці в Україні.

4. Назвіть передумови формування сучасного міжнародного ринку праці.

5. Назвіть основні сегменти світового ринку робочої сили.

6. Назвіть особливості Європейської (континентальної) моделі трудових відносин.

7. В чому особливості ліберальної моделі трудових відносин?

8. Назвіть особливості азійської моделі трудових відносин.

9. Визначите основні фактори, що впливають на пропозицію робочої сили на ринку праці.

10. МОП та її роль у регулюванні ринку праці.

Модуль ІІ. Сучасні форми міжнародних економічних відносин.

Тема 1. Міжнародна трудова міграція

1. Сутність, напрями та форми міжнародної трудової міграції

Масова міграція населення стало одним із характерних явищ другої половини ХХ ст. Міграція населення представляє собою переміщення людей через кордони певних територій із зміною постійного місця проживання або повернення до нього. Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, рекреаційної, туристичної.

Робоча сила, переміщуючись із однієї країни в іншу, пропонує себе в якості товару, здійснює міжнародну трудову міграцію.

За ознаками ООН серед 200 млн. міжнародних мігрантів, що налічується сьогодні на планеті, практично, половину становлять працівники-мігранти. Разом з тим, єдиного визначення термінів "трудова міграція" та "трудовий мігрант" ("трудящий-мігрант") не існує. Ще у 1949р. у Конвенції №97 МОП про працівників-мігрантів терміном "працівник-мігрант" було означено особу, яка мігрує з однієї країни до іншої з метою отримати роботу інакше, ніж за власний рахунок.

У глосарії, розробленому Міжнародною організацією з міграції, сказано, що трудова міграція - це "пересування людей з однієї країни в іншу з метою найму на роботу". У європейській конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів (1977р.) зроблено акцент на правовому аспекті становища іноземного працівника. Відповідно до неї, під працівниками-мігрантами розуміють громадян однієї із сторін, яким дозволено іншою стороною проживати на її території для виконання оплачуваної роботи. Конвенція також містить визначення сезонних трудящих мігрантів. Конвенція підписана Україною у 2004 р., ратифікована ВР України у 2007році.

Більш широке визначення і перелік різних категорій працівників-мігрантів містить Міжнародна конвенція про захист прав усіх працівників-мігрантів та членів їх сімей, яка прийнята ООН у 1990р. (набула чинності у 2003р.). В ній записано, що термін "працівник-мігрант" означає особу, яка буде займатися, займається або займалася оплачуваною діяльністю у державі, громадянином якої він чи вона не є. Україна не підписала цю конвенцію.

Міжнародна міграція включає дві основні складові: еміграцію та іміграцію. Еміграція - виїзд, іміграція - в’їзд. У світовій практиці склалася наступна класифікація форм міграції робочої сили:

1. За напрямками: міграція із країн, що розвиваються до промислово розвинутих країн; міграція в межах промислово розвинутих країн; міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; міграція висококваліфікованої робочої сили із промислово розвинутих країн в країни, що розвиваються.

2. За територіальним охопленням: міжконтинентальна; внутрішньоконтинентальна.

3. За рівнем кваліфікації мігрантів: висококваліфікована робоча сила; низькокваліфікована робоча сила.

4. За часом: без повернення (як правило, міжконтинентальна); тимчасова (як правило внутрішньоконтинентальна); сезонна; маятникова (щоденні поїздки).

5. За ступенем законності: легальна; нелегальна.

Згідно розробленої МОП класифікації видів сучасної міжнародної міграції вона поділяється на п’ять основних типів:

1) ті, що працюють за контрактом, в якому чітко обумовлено термін перебування у приймаючій країні (в основному це сезонні робітники, низько кваліфіковані);

2) професіонали, в яких високий рівень підготовки;

3) нелегальні імігранти (з простроченою візою або туристичною візою, які займаються трудовою діяльністю);

4) переселенці;

5) біженці.

В останню чверть ХХ ст. до традиційних центрів тяжіння мігрантів - США, Канада і Австралія - додалися нові. Це - країни Західної Європи, країни Азіатського-Тихоокеанського регіону, нафтовидобувні країни Близького Сходу, Аргентина, Венесуела в Латинській Америці, а також найбільш розвинуті країни Африки - Лівія, ПАР, Ботсвана, Габон.

Згідно статистики ООН, 60% усіх мігрантів зосереджено у розвинутих країнах, в той час, як інші 40% переміщуються по лінії "Південь-Південь", тобто із однієї країни, що розвивається в іншу. Із них 52 млн. проживають нині в Азії; 18 млн. - в Африці і 7 млн. в Латинській Америці Карибському регіоні.

Міжнародна трудова міграція - один із найбільш складних елементів в МЕВ. Це пояснюється тим, що на відміну від товарообміну або міжнародного руху капіталів, в цей процес втягнуті люди. Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і не економічного характеру. До причин не економічного типу відносяться: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін.

Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивезення капіталу, функціонування міжнародних корпорацій. Основу міграційних потоків складають робітники, в меншій мірі службовці, спеціалісти, вчені. Україна із запізненням включилася до міжнародних процесів міграції населення. Імпортуючи робочу силу, вона лише на початку 90-х років минулого століття вирішила питання про експорт своєї робочої сили. З прийняттям Закону "Про зайнятість" (1991р.), усім громадянам України було надано юридичне право виїздити за кордон на роботу. Для упорядкування української трудової міграції, здійснення соціального захисту наших громадян - український уряд зробив для цього ряд кроків. Так, укладені міжурядові і міжвідомчі угоди з Німеччиною, Польщею, Швейцарією, Фінляндією, Словакією, Китаєм та іншими країнами, а також багатостороння угода між державами - членами СНД.

2. Економічні та соціальні наслідки трудової міграції

Міграція робочої сили - явище складне і неоднозначне, так як може мати як позитивний, так і негативний вплив на економічний і соціальний розвиток країн, які приймають робочу силу і країн-донорів.

Позитивні наслідки міграції робочої сили для економіки країн, що її приймають:

− полегшується внаслідок надходження іноземних робітників, структурні, галузеві та інші зміни в національній економіці;

− іміграція сприяє омолодженню нації;

− приймаючі країни економлять на витратах, які були вкладені в освіту і професійну підготовку робітників;

− розширюється ємкість внутрішнього ринку, у зв’язку із збільшенням попиту на товари і послуги;

− іноземна робоча сила оплачується, як правило, нижче, чим національна;

− імігранти покращують демографічну ситуацію, особливо в промислово розвинутих країнах.

Негативні наслідки для країн-реципієнтів робочої сили:

− погіршується ситуація на ринку праці у зв’язку із збільшенням пропозиції робочих рук;

− відбувається зниження ціни на національну робочу силу;

− провокуються конфлікти між корінним населенням і імігрантами;

− інколи цілі галузі економіки (сфера послуг, торгівля, будівництво) при тривалому використанні іноземних робітників потрапляють в залежність від їх праці.

Наслідки міграції робочої сили для економіки країн-донорів (країни, з яких виїжджає робоча сила). Позитивний вплив для економіки:

− еміграція покращує становище на національному ринку праці;

− із-за кордону повертаються більш навчені та більш кваліфіковані робітники;

− при поверненні на батьківщину мігранти привозять з собою матеріальні цінності і заощадження;

− експорт робочої сили - важливе джерело надходжень в країни еміграції через перекази мігрантами валютних коштів.

Негативні наслідки для країн-донорів:

− країна втрачає частину трудових ресурсів у найбільш працездатному віці, в результаті чого відбувається старіння трудових ресурсів;

− країни-донори втрачають кошти, пов’язані із загальноосвітньою і професійною підготовкою емігрантів;

− змінюється національна структура населення, погіршується демографічна ситуація та ін.

Таким чином, неоднозначність наслідків міжнародної міграції робочої сили як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів, вимагає розроблення заходів, що дозволяють забезпечити нормальне функціонування національної економіки цих країн, тобто державної міграційної політики.

Державна міграційна політика - це сукупність заходів, які застосовує та чи інша держава для регулювання міграційних потоків робочої сили і населення на основі певної законодавчої бази. Мета міграційної політики - це визначення масштабів міграції, формування механізму міграції і створення умов для посилення позитивних ефектів міграції.

Міграційна політика держави поділяється на два види: іміграційну та еміграційну, які мають різні цілі, завдання і, звичайно, методи регулювання.

Іміграційна політика включає такі основні моменти:

− вимоги до якості іноземної робочої сили (рівень освіти, певний стаж роботи по спеціальності). Наприклад, в Австралії приймають спеціалістів із стажем не менше 3 років, у США - 5 років, на Кіпрі - 2 роки.

− вік і стан здоров’я;

− особисті характеристики того, хто в’їжджає;

− вимоги до умов залучення іноземної робочої сили (її чисельність і співвідношення з місцевого робочою силою, термін перебування);

− фінансову складову (плата за працевлаштування, мито за дозвіл на роботу та ін.);

− заборона на професії, профспілкову і політичну діяльність;

− національно-географічні пріоритети (тобто стимулювання в’їзду вихідців з певних регіонів земної кулі);

− система санкцій часто досить жорстка проти незаконних мігрантів, тих, хто їм сприяє, роботодавцям, які використовують їх працю.

Відомі три основні типи іміграційної політики:

1) чисельності мігрантів і терміну їх перебування в країні;

2) надання можливості перебувати в країні без певного терміну і право на в’їзд членів сім’ї;

3) надання права на постійне проживання імігрантів і, в принципі, дає їм право на отримання громадянства.

Еміграційна політика регулює виїзд робочої сили з країни. Інструменти еміграційної політики можна поділити на інструменти прямої і непрямої дії на еміграційні процеси.

До прямих відносяться:

− ринкові інструменти, наприклад, введення своєрідного податку на виїзд, який покриває витрати держави на освіту і соціальну підтримку;

− обмеження видачі закордонних паспортів;

− заборона на в’їзд певних категорій працівників;

− введення еміграційних квот;

− встановлення певного терміну обов’язкової роботи в країні після завершення процесу отримання освіти (за державний рахунок).

До непрямих інструментів відносяться:

− заохочення валютних переказів із-за кордону;

− надання пільг по валютних вкладах;

− можливість робітникам-мігрантам купляти цінні папери, які не оподатковуються;

− митні пільги тим, хто повертається додому після роботи за кордоном.

В ХХ ст. уряди більшості країн вимушені в тій чи іншій мірі впливати на процеси міграції. При цьому регулюється не тільки кількість імігрантів, їх професійна, статево-вікова структура, а й тривалість перебування в країні.

Кожна країна напрацьовує свої заходи з регулювання в’їзду і виїзду робочої сили в залежності від внутрішньоекономічного стану даної країни. Так, наприклад, Кабінет Міністрів України дозволив в’їхати у 2009 році до України або залишатися для постійного проживання 7899 іноземцям і особам без громадянства, збільшивши у 2,2 рази квоту імміграції на 2009р. порівняно з 2008р. Квота передбачає дозвіл в’їхати до України 3731 особи, що є батьками, чоловіком (дружиною) іммігранта та його неповнолітнім дітям. Крім того, до квоти входять 345 діячів науки і культури, імміграція яких відповідає інтересам України. Також на в’їзд та постійне проживання було дозволено 251 особі, які раніше були громадянами України.

3. Міжнародне регулювання міграційних процесів

На міжнародному рівні створено декілька організацій, робота яких направлена на упорядкування процесів міграції: Міжнародна організація праці, Міжнародна організація з міграції, Управління Верховного комісара із справ біженців при ООН, Система постійного нагляду за міграцією при ОЕСР.

Завданнями МОП є:

− сприяння забезпеченню соціальної справедливості для трудящих;

− розробка міжнародної політики і програм, направлених на покращення умов праці і життя;

− розробка міжнародних трудових стандартів, які покликані слугувати керівними принципами для національної влади при проведенні цієї політики;

− регламентація набору робочої сили;

− боротьба з безробіттям;

− гарантування заробітної плати, яка забезпечує нормальний рівень життя;

− захист від професійних захворювань і нещасних випадків;

− захист дітей і жінок;

− регламентація питань соціального страхування і забезпечення;

− організація професійно-технічного навчання. Для реалізації цієї мети у віданні МОП функціонують Міжнародний інститут трудових проблем в Женеві і Міжнародний центр з технічної і професійної підготовки підвищеного типу в Туріні (Італія).

До структури МОП входять:

− Міжнародна конференція праці - вищий орган МОП, який виконує законодавчі функції;

− Адміністративна рада, яка керує роботою різних комітетів і комісії при МОП;

− Міжнародне бюро праці - інформаційний і консультативний орган.

Міжнародна організація з міграції (МОМ) створена в 1949р. як Міжнародна організація із справ біженців. Пізніше її повноваження були розширені, із 1989р. вона була перейменована в МОМ. До МОМ входять 81 держава (46 є постійними членами, а 35 - як спостерігачі).

Основними функціями МОМ, згідно статуту є:

− здійснення упорядкованої і запланованої міграції громадян;

− переміщення кваліфікованої робочої сили, включаючи членів сім’ї, які можуть сприяти розвиткові приймаючих країн;

− організація пересування біженців;

− надання можливостей державам обмінюватися думками, досвідом і співробітництвом у сфері міжнародної міграції.

Основними цілями в сфері міжнародної міграції МОМ визначає такі: найм на роботу; об’єднання сімей; отримання освіти; короткі туристичні, сімейні, ділові візити (терміном до 3-х місяців); пошук політичного притулку (згідно Женевської конвенції); повернення громадян на батьківщину, до своїх етнічних коренів; в’їзд на постійне місце проживання. МОМ - це єдина організація, яка має глобальні повноваження. Вона не є членом ООН, але тісно співробітничає з нею.

Управління Верховного комісара у справах біженців при ООН займається питаннями захисту біженців, реалізації довгострокових рішень в першу чергу репатріації.

Система постійного нагляду за міграцією (СОПЕМІ) при ОЕСР, координує діяльність національних імміграційних управлінь.

Отже, міжнародна міграція робочої сили є одним із важливих і найбільш складних аспектів інтернаціоналізації господарського життя. З одного боку, вона забезпечує перерозподіл трудових ресурсів як фактору виробництва у відповідності з потребами країн, дозволяє освоювати нові регіони, а з іншого - веде до загострення економічних і соціальних суперечностей, що вимагає розроблення спеціальних заходів як на державному, так і на міжнародному рівнях.

Питання для обговорення:

1. Що розуміється під міжнародною (зовнішньою) міграцією робочої сили?

2. Назвіть основні види трудової міграції.

3. Назвіть економічні і неекономічні фактори, що обумовлюють міграцію робочої сили.

4. Класифікуйте форми міграції робочої сили.

5. Які основні міжнародні міграційні потоки робочої сили?

6. Розкрийте сутність понять "міграція", "іміграція", "еміграція".

7. Визначіть позитивні і негативні наслідки міграції робочої сили для економіки країн-донорів.

8. Визначіть позитивні і негативні наслідки міграції робочої сили для економіки країн-реципієнтів.

9. Які міжнародні організації займаються питаннями регулювання міграційних потоків країнами?

10. Назвіть інструменти державної міграційної політики.

Тема 2. Світова валютна система

1. Етапи становлення та розвитку світової валютної системи

В процесі міжнародного обміну товарами, капіталами, послугами між учасниками зовнішньоекономічних зв’язків виникають міжнародні валютні відносини. Міжнародні валютні відносини - сукупність відносин, що виникають між країнами в процесі здійснення міжнародних валютних, розрахункових і кредитно-фінансових операцій.

Суб’єктами валютних відносин є : держава, підприємства (експортери та імпортери), банки (в першу чергу транснаціональні), фінансові інститути, валютні брокери, фізичні особи. Для того, щоб регулювати валютні відносини, що виникають між різними суб’єктами, необхідна валютна система. Під валютною системою розуміють сукупність грошово-кредитних відносин, що склалися між суб’єктами світового господарства на основі інтернаціоналізації господарського життя, розвитку світового ринку і які закріплені у міжнародних договірних і державно-правових нормах.

Виділяють національну, регіональну і світову валютні системи. Національна валютна система - це форма організації валютних відносин країни, яка склалася історично і закріплена національним законодавством, а також звичаями міжнародного права. Національна валютна система виконує такі функції:

− формує і використовує валютні ресурси;

− забезпечує зовнішньоекономічні зв’язки;

− забезпечує оптимальні умови функціонування національного господарства.

Світова і регіональна валютні системи мають міжнародний характер і обслуговують взаємний обмін результатами діяльності суб’єктів національних економік. Регіональна валютна система - це форма організації валютних відносин кількох держав певного регіону, закріплена у міждержавних угодах і в створені міждержавних фінансово-кредитних інститутів. Світова валютна система - це глобальна форма організації валютних відносин в рамках світового господарства, закріплена багатосторонніми міждержавними угодами і регулюється міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями.

Світова валютна система включає, з одного боку, валютні відносини, а з іншого валютний механізм. Валютні відносини представляють собою повсякденні зв’язки, в які вступають банки, фірми, приватні особи на валютному і грошовому ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних і валютних операцій. Валютний механізм представляє собою правові норми та інструменти, які функціонують як на національному, так і на міжнародному рівні.

Основними функціями світової валютної системи є:

− опосередкування міжнародних економічних зв’язків;

− забезпечення платіжно-розрахункового обігу в рамках світового господарства;

− забезпечення необхідних умов для нормального відтворювального процесу і безперебійної реалізації товарів, що виробляються;

− регламентація і координація режимів національних валютних систем;

− уніфікація і стандартизація принципів валютних відносин.

У своєму розвитку світова валютна система пройшла декілька етапів. Зокрема, виділяють такі етапи еволюції світової валютної системи:

1. Паризька валютна система (з 1867р. по 20-і роки ХХст.);

2. Генуезька валютна система (з 1922р. по 30-і роки ХХст.);

3. Бреттен-Вудська валютна система (з 1944р. по 1976 рік);

4. Ямайська валютна система (сучасна, з 1976р. по сьогодення).

В процесі еволюції світової валютної системи видозмінювалися і удосконалювалися її основні елементи:

− функціональні форми світових грошей (золото, резервні валюти, міжнародні розрахункові одиниці);

− умови взаємного конвертування валют;

− режими валютних паритетів і валютних курсів;

− ступінь валютного регулювання і обсяг валютних обмежень;

− форми міжнародних розрахунків;

− міжнародні органи, що регулюють валютні відносини.

2. Валюта, валютний курс, світові валютні ринки

Базовим елементом любої валютної системи є валюта. Валютою називають національні грошові одиниці, які опосередковують міжнародні економічні відносини - торговельні, кредитні, платіжно-розрахункові операції.

Валюти класифікуються за різними ознаками:

1. За статусом: національна; іноземна; міжнародна; регіональна; євровалюта.

2. По відношенню до валютних запасів країни: резервна - іноземна валюта, яку центральні банки накопичують і зберігають як резерв для розрахунків; інші.

3. За режимом застосування: вільноконвертована валюта (без обмежень); частково конвертована валюта; неконвертована валюта.

4. За видами валютних операцій: валюта ціни, контракту; валюта платежу; валюта кредиту; валюта векселя; валюта клірингу.

5. По відношенню до ресурсів інших валют: сильна - тверда; слабка - м’яка.

6. За матеріально-речовою формою: готівкова; безготівкова; спеціальні права запозичення; євро.

7. За принципом побудови: "кошикового типу"; СДР - безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальному рахунку у МВФ.

Важливим елементом валютної системи є валютний курс. Валютний курс - ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.

В сучасних умовах валютний курс формується, як і люба ринкова ціна під дією попиту і пропозиції. Розмір попиту на іноземну валюту (D) визначається: потребами країни в імпорті товарів і послуг; витратами туристів даної країни, які виїжджають за кордон; попитом на іноземну валюту у зв’язку із намірами резидентів здійснювати інвестиційні проекти за кордоном. Розмір пропозиції іноземної валюти (S) визначається: попитом резидентів іноземної держави на валюту даної країни; попитом іноземних туристів на послуги в даній державі; попитом іноземних інвесторів на активи, виражені в національній валюті даної держави; попитом на національну валюту у зв’язку з намірами нерезидентів здійснювати інвестиційні проекти в даній державі.

В залежності від видів валютних операцій розрізняють курси поточні (спот) і термінові (форвардні). Суть спот-курсу полягає в тому, що ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни, встановлюється на момент укладання угоди, при умові обміну валютами банками-контрагентами на другий робочий день із дня укладання угоди. Спот-курс відображає, наскільки високо оцінюється національна валюта на момент проведення операції за межами даної країни.

В той же час як спот-курс є ціною для валюти на поточний момент часу, форвард-курс слугує реальним показником того, яку вартість буде мати валюта через певний період часу. Період має стандартну тривалість: 13,6 і 12 місяців.

Крос-курси - це співвідношення між двома валютами, яке випливає з їх курсу по відношенню до курсу третьої валюти. На світовому ринку часто використовуються крос-курси з доларом США, так як він є основною резервною валютою, а також валютою угоди у більшості валютних операцій. Валютна оперція "своп" об’єднує купівлю-продаж на умовах негайної (готівкової) поставки з одночасною контругодою на конкретний термін купівлі тієї ж валюти.

В теорії виділяють п’ять основних систем валютних курсів:

− вільне плавання;

− регульоване плавання;

− цільові зони;

− фіксовані курси;

− гібридна система валютних курсів.

Ступінь конвертованості національної валюти і рівень валютного курсу, а також інші валютні параметри, визначається на валютному ринку. Валютний ринок - це глобальна електронна мережа комерційних банків різних країн світу, які здійснюють купівлю-продаж іноземної валюти за національну.

Торгівля валютою на валютному ринку не прив’язана до будь-якої однієї географічної точки і не має фіксованого часу відкриття і закриття. Часто валютний ринок називають форексним ринком (ринком іноземної валюти - FOREX).

На міжбанківському валютному ринку за терміном валютних операцій виділяють три основні сегменти:

− спот-ринок, на який приходиться до 65% валютних операцій;

− форвардний ринок, на якому здійснюється до 10% валютних операцій;

− своп-ринок, на якому здійснюється до 25% всіх валютних операцій.

Функції валютного ринку:

− обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг і капіталу;

− формування валютного курсу під впливом попиту і пропозиції;

− надання механізму захисту від валютних ризиків, руху спекулятивних капіталів і інструментів для проведення грошово-кредитної політики центрального банку.

3. Валютна політика та її інструменти

Основними формами валютної політики є: дисконтна (облікова) політика, девізна політика, девальвація і ревальвація валюти, диверсифікація валютних резервів, подвійний валютний ринок, зміна режиму валютного курсу, регулювання ступеня конвертованості валюти.

Дисконтна (облікова) політика побудована на зміні відсоткової ставки центрального банку. При інших рівних умовах підвищення облікової ставки сприяє посиленню надходження капіталу в країну, скороченню дефіциту платіжного балансу, і в результаті курс національної валюти підвищується. У випадку зниження облікової ставки досягається зворотній ефект і відбувається зниження валютного курсу.

Девізна політика - метод впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу державними органами іноземної валюти (девізи). З метою підвищення курсу національної валюти центральний банк продає, а для зниження - скуповує іноземну валюту в обмін на національну. Девізна політика здійснюється переважно у формі валютної інтервенції, тобто втручання центрального банку в операції на валютному ринку.

Девальвація - зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют або міжнародних рахункових валютних одиницях (СДР.). Враховуючи значимість можливих насілдків від здійснення девальвації валюти однією із країн для всього світового співтовариства, МВФ встановив її допустимий розмір в межах 10%, вище яких девальвація допускалась із дозволу цієї міжнародної організації. Ревальвація - підвищення курсу національної валюти по відношенню до іноземних валют чи міжнародних рахункових валютних одиниць.

Диверсифікація валютних резервів як форму валютної політики країни здійснюють регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу більш стабільних валют і продаж менш стійких з метою захисту від валютних втрат.

Сутність подвійного валютного ринку полягає в поділі валютного ринку на дві частини: при комерційних операціях і послугах застосовується офіційний валютний курс; при фінансових (рух капіталів, кредитів тощо) - ринковий. Занижений курс по комерційних угодах використовується для стимулювання експорту товарів і вирівнювання платіжного балансу.

Важливе значення для проведення валютної політики в умовах діючої Ямайської валютної системи має вибір країнами режиму валютного курсу . В залежності від завдань грошово-кредитної і валютної політики можуть бути використані різні системи встановлення пропорцій між національною і іноземною валютою: режим фіксованого, режим плаваючого валютного курсу та їх різновиди.

За офіційною статистикою МВФ, формально фіксований режим курсу своїх валют підтримують 90 країн. Режим плаваючого валютноготного курсу єнайбільш прийнятним для країн, які здатні підтримувати стабільність своєї валюти без участі центральних банків. Цей режим підтримують біля 50% країн - членів МВФ. Цілий ряд країн (біля 46-ти) застосовують проміжний режим керованого плавання , при якому центральні банки беруть на себе зобов’язання вливати на валютний курс шляхом валютних інтервенцій, але не встановлюють при цьому якогось конкретного рівня.

Валютні обмеження - законодавча чи адміністративна заборона, лімітування і регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. Існують такі види валютних обмежень: валютна блокада; заборона на вільну купівлю-подажу іноземної валюти; регулювання міжнародних платежів, руху капіталів, золота і цінних паперів, репатріації прибутків; концентрація в руках держави іноземної валюти та інших валютних цінностей.

Питання для обговорення:

1. Розкрийте сутність поняття "валютна система" і які два рівні валютної системи існують?

2. Назвіть елементи міжнародної валютної системи.

3. Які валютні системи існували в історії ринкової економіки?

4. Які основні ознаки були характерні для Паризької світової валютної системи?

5. Назвіть характерні ознаки Генуезької світової валютної системи.

6. В чому полягає різниця між золотим та золотодевізним стандартом?

7. Назвіть основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи.

8. На яких принципах базується сучасна (Ямайська) валютна система?

9. Окресліть основні етапи розвитку Європейської валютної системи.

10. Назвіть основні режими валютних курсів і визначіть їх особливості.

11. Охарактерезуйте основні етапи введення євро.

12. Основні елементи сучасної валютної системи України.

Тема 3. Міжнародні розрахунки

1. Поняття та особливості міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки - система організації і регулювання платежів згідно грошових вимог і зобов’язань, що виникають в процесі здійснення різних форм відносин між юридичними і фізичними особами різних країн.

Основними посередниками у міжнародних розрахунках виступають банки. Для здійснення розрахунків банки використовують свої зарубіжні філії і кореспондентські відносини з іноземними банками. Ці відносини супроводжуються відкриттям рахунків "лоро" (їх рахунок) і "ностро" (наш рахунок). Кореспондентські угоди визначають: порядок розрахунків, розмір комісії, методи поповнення витрачених коштів.

За своїм економічним змістом міжнародні розрахунки об’єднуються в дві групи: торгові і неторгові. Торгові розрахунки включають:

− платежі і надходження по зовнішньоторговельних операціях;

− платежі і надходження по міжнародному кредиту;

− платежі і надходження від міжнародних перевезень вантажів різними видами транспорту.

Неторгові розрахунки об’єднують:

− платежі по утриманню дипломатичних, торгових, консульських та інших дипломатичних представництв і міжнародних організацій;

− витрати за перебування різних делегацій, спеціалістів і окремих громадян в інших країнах;

− перекази грошових коштів за кордон за дорученням громадянських та інших організацій і приватних осіб.

На стан міжнародних розрахунків значний вплив мають такі чинники:

− ситуація, що складається на товарних ринках;

− масштаби і ефективність державного регулювання потоків товарів, послуг і капіталів між країнами;

− відмінності в темпах інфляції, що виникають в різних країнах;

− стан платіжних балансів держав та ін.

Суб’єктами міжнародних розрахунків крім банків, також є експортери і імпортери. Вони вступають в певні відносини, пов’язані із рухом товаророзпорядчих документів і операційним оформленням платежів.

Міжнародні розрахунки характеризуються певними особливостями. По-перше, значний обсяг розрахунків здійснюється безготівковим шляхом, що передбачає обов’язкову участь фінансових посередників, перш за все, банків та їх об’єднань. По-друге, міжнародні розрахунки здійснюються в різних валютах де, як правило, валюта платежу не співпадає з національною валютною платника чи отримувача платежу. Тому міжнародні розрахунки тісно пов’язані з операціями купівлі-продажу валют. По третє, міжнародним розрахункам присутня висока ступінь уніфікації, що обумовлено універсалізацією банківських операцій. У зв’язку з цим, в Женеві в 1930р. - 1931рр. були прийняті міжнародні Вексельна і Чекова конвенції, а Міжнародна торгова палата розробила і видала Уніфіковані правила і звичаї для акредитивних і інкасових розрахунків. Так, сьогодні діють Уніфіковані правила для документарних акредитивів в редакції 1993р. (N500 МТП) і Уніфіковані правила з інкасо в редакції 1995р. (N522 МТП). По-четверте, міжнародні розрахунки мають, як правило, документарний характер, тобто здійснюється проти фінансових і комерційних документів. До фінансових документів відносяться прості і переказні векселі, чеки, платіжні розписки. Комерційні документи включають: рахунки-фактури; документи, що підтверджують відвантаження чи відправку товарів; страхові документи страхових компаній та інші документи.

Нині склалися три моделі організації міжнародних платежів і розрахунків:

1. Через філії і відділення іноземних банків, які відкриті в країні платежу і внутрішні платіжні системи даної країни;

2. Шляхом використання кореспондентської мережі національних комерційних банків із зарубіжними банками;

3. Через трансграничні платіжні системи.

2. Форми міжнародних розрахунків

Форма розрахунку - спосіб оформлення, передачі і оплати платіжних (чи платіжних і товаророзпорядчих) документів. У міжнародній практиці сьогодні використовуються різні форми розрахунків: банківський переказ, акредитив, інкасо, відкритий рахунок, авансові платежі, чеки, векселі, розрахунки з використанням карток. Одні з них використовуються виключно при обслуговуванні зовнішньоторговельних операцій (наприклад, документарний акредитив, документарне інкасо), інші - переважно неторгових (наприклад, чеки). Універсальною формою розрахунку є банківський переказ. Його застосування можливе як в торгових, так і неторгових платежах.

Розрахунки у формі банківського переказу є досить простими і дешевими. Банк зазвичай не бере комісію за переказ або ж ця комісія дуже мала, однак ризик при цій формі розрахунків досить великий (експортера при звичайному банківському переказі, імпортера - при авансовому), тому ця форма розрахунків не дуже поширена.

Акредитивна форма розрахунків є найбільш складною, дорогою, але найменш ризиковою. Акредитив представляє собою грошове зобов’язання банку здійснити за вказівкою і за рахунок імпортера платіж експортеру на суму вартості поставлених товарів після представлення експортером визначених в контракті товаророзпорядчих документів. Технології акредитивних розрахунків можуть суттєво відрізнятися.

Акредитивна форма розрахунків має декілька різновидів: відзивний акредитив; підтверджуючий акредитив; переказний акредитив; револьверний акредитив; покритий акредитив; компенсаційний акредитив та ін. Оскільки акредитивна форма розрахунків є найдорожчою серед інших форм розрахунків, покупець відкриває акредитив не за своїм бажанням, а як правило, погоджується з цією формою міжнародних розрахунків на вимогу продавця.

Інкасова форма розрахунку полягає в тому, що імпортер дає своєму банку доручення здійснити платіж зразу ж після надання йому визначених в контракті документів. Передбачені контрактом документи передаються через банки, які перевіряють їх і несуть відповідальність за правильність інкасових розрахунків. Інкасо є формою розрахунків, яка вигідніша насамперед покупцеві (імпортеру). Для експортера інкасова форма розрахунків є менш ризиковою, ніж відкритий рахунок.

При розрахунках по відкритому рахунку експортер регулярно відсилає товар імпортерові, а той, з такою ж періодичністю, здійснює платежі. При цьому, поставки товару випереджають платежі, тому експортер фактично надає товарний кредит імпортеру. Зазвичай, такі розрахунки застосовуються між підприємствами однієї фінансово-промислової групи або ж коли партнери давно співробітничають і повністю довіряють один одному.

Платежі у формі відкритого рахунку посідають значне місце у торгівлі багатьох країн, особливо країн Західної Європи - до 60% усіх платежів.

Авансовий платіж - отримання певної або часткової оплати перед відвантаженням товару експортером. Ця форма розрахунків - найкраща для експортера і найгірша для імпортера. Імпортеру приходиться звертатися до такої форми розрахунків у зв’язку з великою зацікавленістю в поставці товару. Зазвичай в якості авансу переказується до 35% вартості товару. У міжнародній практиці, особливо в країнах Західної Європи, авансові платежі не користуються сьогодні популярністю. Авансова форма розрахунків часто використовується при торгівлі зброєю, ядерним паливом, дорогоцінними металами та деякими іншими специфічними товарами.

У міжнародній торгівлі найбільш розповсюдженою формою розрахунку є вексельна . З розвитком товарно-грошових відносин та інтернаціоналізацією господарських зв’язків вексель став універсальним кредитно-розрахунковим документом. Форма, реквізити, умови оплати регулюються вексельним законодавством, яке базується на Однаковому вексельному законі, прийнятому Женевською вексельною конвенцією 1930р.

У міжнародних розрахунках використовуються також чеки , які вперше з’явилися ще в ХVІ ст. у вигляді квитанції касирів, які за зберігання грошей брали відсотки із вкладників. Як засіб платежу у міжнародних розрахунках неторгового характеру використовуються дорожні чеки і єврочеки.

З 60-х років ХХ ст. у міжнародних розрахунках активно використовуються кредитні картки . Кредитна картка - іменний грошовий документ, який дає право власнику купляти товари і послуги з використанням безготівкових розрахунків. Переважно застосовуються кредитні картки американського походження (Visa, MasterCard, AmericanExpressта ін.).

В практиці міжнародної торгівлі на вибір форми розрахунків впливають ряд факторів:

− вид товару, що є об’єктом міжнародної торгівлі;

− стан кон’юктури того чи іншого товарного ринку, яка визначає позицію продавця (експортера) і покупця (імпортера);

− установлені міжнародні торгові правила і звичаї купівлі-продажу окремих товарів;

− наявність у міжурядових угодах положень, що визначають валютно-фінансові взаємовідносини сторін;

− платоспроможність і репутація контрагентів зовнішньоекономічних зв’язків.

3. Міжнародні платіжні системи

Міжнародні розрахунки здійснюються при допомозі ЕОМ. Автоматизація банківських процесів на міжнародному рівні дозволяє:

− здійснювати безпаперові платіжні операції з мінімальним залученням людської праці і скороченням операційних витрат;

− прискорювати обмін інформацією між банками різних держав за допомогою телекомунікаційних ліній зв’язку;

− мінімізувати типові види банківського ризику (втрата документів, помилкова адресація, фальсифікація платіжних документів).

З метою надання оперативного, надійного, ефективного, конфіденційного і захищеного від несанкціонованого доступу телекомунікаційного обслуговування для банків і проведення робіт по стандартизації форм і методів обміну фінансовою інформацією у 1973р. в Брюсселі було зареєстровано акціонерне товариство SWIFT. Міжнародна платіжна система SWIFT - співдружність світових міжбанківських фінансових телекомунікацій, робота в мережі якої дає користувачам значні переваги:

− гарантує абсолютну безпеку платежів, повну захищеність і таємність інформації;

− скорочує операційні витрати у порівнянні з телексним зв’язком і телеграфом;

− швидко доставляє повідомлення в будь-яку точку світу в режимі реального часу;

− підвищує ефективність роботи банку, як наслідок високої автоматизації і уніфікації повідомлень;

− надає можливість здійснювати контроль і аудит всіх платежів і розпоряджень, що проходять через мережу;

− підвищує конкурентоспроможність банків-учасників SWIFT;

− гарантує своїм членам фінансовий захист у випадку збоїв в роботі мережі.

Головний недолік системи - надзвичайно висока вартість підключення до мережі (160-200 тис.доларів).

Центральні банки Європейського Союзу створили платіжну систему TARGET - трансєвропейську телекомунікаційну автоматизовану систему переказів міжнародних розрахунків в режимі реального часу. Основне призначення системи TARGET - об’єднання внутрішніх систем переказів великих сум країн-членів системи у міжнародну платіжну систему.

Платіжна система TARGET швидко обробляє і здійснює міжнародні платежі в режимі реального часу, в єдиній валюті євро з незначними витратами, високою степеню захисту.

Спеціально для ринку України розроблена міжнародна платіжна система TOPAZ - високорозвинута система здійснення оплати і розрахунків. Система була запропонована по спільному з VISAпроекту як стабілізатор української економіки і для здійснення розрахунків у гривнях.

В травні 1999 року в Україні розпочала роботу Європейська міжнародна асоціація (ЄМА) - асоціація міжнародного карткового бізнесу Eurocard, MasterCardiMaestro.

Питання для обговорення:

1. Дайте визначення міжнародних розрахунків.

2. В чому сутність кореспондентських відносин?

3. Назвіть основні форми міжнародних розрахунків.

4. Які види акредитивної форми розрахунків Вам відомі?

5. В чому сутність інкасової форми розрахунків?

6. Якими міжнародними документами урегульовані форми міжнародних розрахунків?

7. Які міжнародні платіжні системи застосовуються при міжнародних розрахунках?

8. В чому сутність вексельної форми розрахунків і яким міжнародним документом уніфікована ця форма розрахунків?

9. Назвіть умови і форми міжнародних розрахунків.

10. В чому сутність валютних клірингів?

Тема 4. Платіжний баланс та макроекономічна рівновага.

1. Сутність і види балансів міжнародних розрахунків

Країни, які активно приймають участь в системі світової економіки і міжнародних відносинах, втягнуті у зростаючі торгово-економічні відносини, неминуче переходять до використання основних показників (стандартів) міжнародних розрахунків. Баланси міжнародних розрахунків у грошовій формі показують стан міжнародних відносин держави з іншими країнами. Вони займають важливе місце в системі економічних відносин, оскільки відображають перерозподіл сукупного продукту, масштаби, структуру і характер зовнішньоекономічної діяльності країни, її участь у світовому господарстві і міжнародному поділі праці, відображають її позиції на світових ринках фінансових і матеріальних активів.

Перші спроби обліку міжнародних розрахунків були зроблені в Англії наприкінці ХІV ст. Шотландський економіст, послідовник меркантилізму, Джеймс Стюарт у 1976р. увів в економічний лексикон поняття "платіжний баланс". Пізніше А. Сміт і Д.Рікардо та інші видатні економісти того часу розвинули систему складання балансів міжнародних розрахунків.

Існують такі основні види балансів міжнародних розрахунків: розрахунковий баланс, баланс міжнародної заборгованості і платіжний баланс.

Розрахунковий баланс - це статистична таблиця, яка відображає співвідношення грошових вимог і зобов’язань даної країни по відношенню до інших країн. Розрізняють два види розрахункових балансів: розрахунковий баланс за певний період і розрахунковий баланс на певну дату. Останній ще називається баланс міжнародної заборгованості даної країни, або баланс її міжнародних вимог і зобов’язань.

Розрахунковий баланс за певний період відображає зміни у заборгованості і вимоги даної країни лише за цей період. Розрахунковий баланс на певну дату показує співвідношення усіх зобов’язань і вимог даної країни незалежно від того, коли вони виникли. Сальдо розрахункового балансу показує чи була країна в даний період кредитором чи боржником і на яку суму.

Зовнішня заборгованість - це сума грошових зобов’язань країни іноземним кредитором, яка належить сплаті у визначений термін. Слід відмітити, що країна згідно розрахункового балансу за певний період може мати пасивне сальдо, а згідно балансу на конкретну дату - активне.

Платіжний баланс є самим розповсюдженим видом балансів міжнародних розрахунків. Він відображає співвідношення грошових вимог даної країни до інших країн, термін яких наступив. Іншими словами, платіжний баланс - вартісний вираз всього комплексу світогосподарських зв’язків країни у формі співвідношення грошових надходжень і платежів.

Платіжний баланс може бути двох видів: платіжний баланс на даний момент і платіжний баланс за конкретний період (рік, квартал, місяць). Рахунки платіжного балансу відображають реальні потоки (товарів, послуг, дарунків та ін.) і фінансові потоки (отримання і надання позик в різних формах) між резидентами даної країни та іншим світом.

Платіжний баланс складається за принципом подвійного рахунку, тобто представляє собою двосторонній запис всіх економічних угод. Аналіз платіжного балансу має важливе значення для оцінки валютного становища країни. Стан платіжного балансу впливає на динаміку валютних курсів, на валютну політику країни.

Між розрахунковим і платіжним балансом існує тісний зв'язок, обумовлений їх принципово схожою структурою, яка відображає міжнародні розрахунки країни. Різниця між цими балансами обумовлена розвитком міжнародних кредитних відносин. Сальдо платіжного балансу може не співпадати із сальдо розрахункового балансу, як правило, вони протилежні.

2. Структура платіжного балансу

Платіжний баланс представляє собою статистичний звіт, в якому у систематизованому вигляді приводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період (як правило за рік). Дані платіжного балансу показують, як протягом звітного періоду розвивалась зовнішня торгівля, в яких формах відбувалося залучення іноземних інвестицій, здійснювалися інвестиції за кордон та інші міжнародні платежі. Все це безпосередньо впливає на рівні виробництва, зайнятості і споживання, і тому, платіжний баланс надає уряду важливу інформацію для розробки макроекономічної політики (податково-бюджетної, кредитно-грошової, зовнішньоторговельної, валютної та ін.).

За характером операцій платіжний баланс поточних операцій поділяється на баланс поточних операцій і баланс руху капіталів. Виділяють також розділи "Помилки і пропуски" і "Зміни у валютних резервах".

Платіжний баланс поточних операцій складається з:

- торгового балансу;

- балансу послуг;

- балансу іноземного туризму і некомерційних операцій;

- балансу доходів і платежів по закордонним інвестиціям;

Баланс руху капіталів складається з:

- балансу короткострокових капіталів;

- балансу довгострокових капіталів.

В торговому балансі показано співвідношення між експортом і імпортом товарів. Стан торгового балансу відображає економічне положення країни, ступінь її залежності від зовнішніх ринків. Баланс послуг відображає платежі по фрахту, поштових, телефонних і телеграфних послугах, страхуванню і банківських послугах, передачі "ноу-хау", орендній платі, різноманітним комісійним та ін.

Баланс розрахунків по іноземному туризму і некомерційних операціях включає платежі і надходження від туризму, приватних і офіційних переказів, пенсій, дарунків, контрибуцій і репатріацій, державні витрати на утримання іноземних представництв, субсидії, наданням військової допомоги іншим державам, утримання воєнних баз за кордоном.

Баланс доходів і платежів по закордонних інвестиціях відображає сплату відсотків і дивідендів імпортерами капіталу та їх отримання експортерами. Баланс руху капіталів відображає платежі і надходження від експорту/імпорту державного і приватного короткострокового і довгострокового капіталу. До них належать прямі і портфельні інвестиції, комерційні кредити, авуари в банках, спеціальні фінансові операції.

Баланс короткострокових капіталів відображає рух кредитів у товарній і грошовій формах терміном до одного року, зміни у короткострокових авуарах, а також ввезення і вивезення національної і іноземної валют. Баланс довгострокових капіталів відображає рух грошей від купівлі/продажу цінних паперів і надання чи отримання довгострокових кредитів.

Розділ "Помилки і пропуски" в періоди економічних криз містять значні суми, які, як правило, відображають рух короткострокових капіталів, що були не враховані у попередніх розділах. Розділ "Зміни у валютних резервах" відображає міжнародні валютні операції центральних банків, пов’язані з вирівнюванням платіжного балансу країни і підтриманням курсу національної валюти.

Сьогодні побудова і виконання платіжних балансів країн-членів МВФ здійснюється на основі правил, що містяться в Пораднику з платіжного балансу 1993р.

Класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ (Варіант 1)

A. Поточні операції:

Товари;

Послуги;

Доходи від інвестицій;

Інші послуги і доходи;

Приватні односторонні перекази;

Державні односторонні перекази;

Разом А - баланс поточних операцій

B. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал:

Прямі інвестиції;

Портфельні інвестиції;

Інший довгостроковий капітал

C. Інший короткостроковий капітал;

D. Помилки і пропуски;

Разом А+В+С+D - баланс руху капіталу.

E. Компенсуючі (балансуючі) статті;

F. Надзвичайні джерела покриття сальдо;

G. Зобов’язання, що утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів

Разом А+В+С+D+F+G

H. Підсумкова зміна резервів

Золото

СДР

Резервна позиція у МВФ

Інші вимоги

Разом: А+В+С+D+Е+F+G+Н.

Схема платіжного балансу (Варіант 2)

Назва розділів Кредит (+) Дебет (-)

I . Рахунок поточних операцій

1. Товари

2.Послуги

3. Доходи від інвестицій

і оплата праці

4.Поточні трансферти

Експорт

Експорт

Надходження від

Нерезидентів

Отримані

Імпорт

Імпорт

Виплати нерезидентам

Виплачені

II . Рахунок операцій з капіталом і

фінансовими інструментами

5. Капітальні трансферти

6.Прямі інвестиції

7.Портфельні інвестиції

8.Інші інвестиції

Отримані

В країну

Збільшення зобов’язань по відношення до нерезидентів

Збільшення зобов’язань по відношенню до нерезидентів

Виплачені

За кордон

Збільшення вимог до нерезидентів

Збільшення вимог до нерезидентів

III . Чисті помилки і

пропуски

IV . Зміни валютних

резервів

Зменшення Збільшення

Джерело: Мировая экономика и международные экономические отношении. В 2-х частях. Под ред.Р.И. Хасбулатова. Ч.2. -М.: Гардарики, 2006. – с234.

Торговий баланс, баланс послуг і баланс некомерційних операцій за методикою класифікації МВФ відповідає розділу А "Поточні операції". Ця частина платіжного балансу частіше всього публікується і аналізується. Статті В і С відповідають балансу руху капіталів. При цьому доходи і платежі, пов’язані з вивезенням капіталу, розміщені у розділі А. Баланс за сумою статей А, В, С і D (вони називаються основними статтями) в окремих країнах розцінюються як підсумковий баланс. Але МВФ рекомендує підраховувати підсумковий баланс з урахуванням статей Е, F і C. Ці статті називаються балансуючими і характеризують джерела і методи погашення сальдо платіжного балансу. Стаття Н показує, яким чином всі попередні статті впливають на стан офіційних золотовалютних резервів країни.

3. Методи балансування платіжного балансу

Стан платіжного балансу та його окремих складових має велике значення з точки зору макроекономічної рівноваги в цілому. Тому зовнішня рівновага економіки, стан торгового і платіжного балансів, рівень валютного курсу є пріоритетними цілями макроекономічної політики держави. Концепцію загальної економічної рівноваги як універсального засобу аналізу економічної рівноваги запропонував Л. Вальрас.

Суть економічної рівноваги полягає в дотриманні відповідності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту, між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому, ринку праці, послуг, технологій тощо). Економічна рівновага - це стан господарської системи до якого вона прагне. Тому, при всій складності отримання інформації про зовнішньоекономічні угоди і труднощах складання платіжного балансу його дані необхідні для вироблення макроекономічної політики і прийняття рішень для її реалізації.

Платіжний баланс, як продукт відкритої економіки, передбачає наявність на макроекономічному рівні наступної рівності:

NX= V- ( C+ I+ G),

де NX - чистий експорт; V - величина сукупного виробництва; C - споживання; I - інвестиції; G - державні витрати.

Якщо величина сукупного виробництва зменшується на стільки, що країна не покриває внутрішніх витрат, то вона імпортує різницю. І навпаки, якщо величина сукупного виробництва перевищує внутрішні витрати, то країна експортує різницю (величина чистого експорту є позитивною).

Якщо розглядати глобальну світову економіку в цілому, то сума чистого експорту (Х-Q) всіх країн повинна дорівнювати O, тому що те, що є експортом (X) для однієї країни є імпортом (Q) для іншої країни. Сума потоків капіталу також дорівнює О, так як те, що "витікає" з однієї країни, відповідно надходить до іншої країни.

Країнам, в яких негативне сальдо (дефіцит) по основних статтях платіжного балансу, необхідно стимулювати експорт національних і одночасно стримувати імпорт іноземних товарів і послуг, а також залучати довгострокові іноземні капітали і обмежувати вивезення національних капіталів. Якщо ж цих заходів недостатньо для зменшення обсягу дефіциту по основних статтях балансу, то повинні бути використані методи балансування платіжного балансу за допомогою балансуючих статей.

Балансуючі статті характеризуються обмеженою самостійністю. Це, як правило, статті, які відображають зміни у валютних резервах, короткострокових активах, окремі види іноземної допомоги, зовнішні позики, кредити міжнародних фінансових організацій. У підсумку показники основних і балансуючих статей взаємно погашаються.

Отже, в ситуації дефіциту платіжного балансу країни існують два способи його покриття:

− балансування, усунення диспропорцій в експортно-імпортних операція;

− фінансування зобов’язань.

Балансування дефіциту платіжного балансу відбувається за двома методами: а) збільшення експорту і б) обмеження імпорту.

Збільшення експорту може здійснюватися різними методами. Серед них: експортна премія, експортний кредит, експортні замовлення, демпінг, експортні субсидії. Обмеження імпорту може здійснюватися різними методами. До їх числа відносяться заходи протекціоністської і рестриктивної політики. Протекціоністська політика в свою чергу може приймати форму тарифних і нетарифних обмежень. Рестриктивна політика полягає у введенні обмежень для населення країни на споживання імпортних товарів. Для цього проводяться заходи по зменшенню платоспроможного попиту населення.

До тимчасових методів балансування платіжного балансу відносяться: отримання іноземних позик і ввезення підприємницького капіталу; використання короткострокових кредитів; надання МВФ країнам-членам резервних кредитів; мобілізація коштів на світовому фінансовому ринку (кредити банківських консорціумів, облігаційні позики); пільгові кредити по лінії програм іноземної "допомоги".

Кінцевими методами балансування вважається: вивезення золота; купівля іноземної валюти в обмін на золото; використання коштів із внутрішнього валютного резерву країни.

Питання для обговорення:

1. Назвіть основні види балансів міжнародних розрахунків.

2. Дайте визначення розрахункового балансу.

3. Що таке "загальне сальдо" платіжного балансу?

4. З яких статей складається платіжний баланс поточних операцій?

5. З яких статей складається баланс руху капіталів?

6. Що розуміється під основними і балансуючими статтями платіжного балансу?

7. З яких основних елементів складаються резервні активи країни?

8. Дайте визначення поняття "резервні активи" країни.

9. Що відображає сальдо рахунку поточних операцій?

10. Який найбільш розповсюджений метод регулювання платіжного балансу?

11. Назвіть основні способи покриття дефіциту платіжного балансу.

12. Назвіть основні шляхи збільшення експорту і обмеження імпорту.

Тема 5. Міжнародна регіональна інтеграція

1. Сутність та основні ознаки міжнародної регіональної інтеграції

Термін "економічна інтеграція" виник в 30-і роки ХХ ст. у працях німецьких і шведських економістів, однак і сьогодні існує декілька десятків його визначення.

Міжнародна інтеграція - це економічна категорія, яка означає об’єктивну закономірність розширення взаємодії країн у глобальному масштабі на основі єдності цілей і інтересів внаслідок інтернаціоналізації господарського життя, розвитку системи міжнародного поділу праці і політичної взаємодії.

Під міжнародною економічною інтеграцією розуміється висока ступінь інтернаціоналізації виробництва на основі розвитку глибоких стійких взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами, що веде до поступового зрощування відтворювальних структур ряду країн.

Інтеграційний процес зачіпає різні сфери і сектори національного господарства і надбудови держав, які вступають в інтеграційну взаємодію. Для об’єктивної оцінки міжнародних інтеграційних процесів в глобальному світі доцільно розглядати різноманітні шляхи їх прояву:

за учасниками - мікро-, мезо-, макро- та мегарівень;

за географічною ознакою - глобальний, регіональний і субрегіональний рівні.

Регіональна економічна інтеграція представляє собою процес розвитку стійких економічних зв’язків і розподілу праці національних господарств, який охоплюючи зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, призводить до тісного переплетення національних господарств і створення єдиного господарського комплексу у регіональному масштабі.

Спонукальним мотивом утворення регіональних економічних об’єднань виступає намагання держав, які займають неоднакове положення у світовому господарстві, зміцнити свої позиції за рахунок розширення масштабів виробництва і збуту, перетворення національних ринків інших країн у свій внутрішній ринок.

Регіональна інтеграція характеризується деякими істотними ознаками, які в сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн:

взаємопроникненням і переплетенням національних відтворювальних процесів держав-учасниць інтеграційного угрупування;

широким розвитком регіональної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці і техніці на основі найбільш прогресивних і глибоких форм;

структурними змінами в економіці країн-учасниць;

необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробки скоординованої економічної стратегії і політики;

поступовим формуванням регіонального інтернаціонального господарського комплексу;

зближенням національних законодавств, норм і стандартів;

розширенням просторових можливостей міждержавного руху факторів виробництва в межах регіону і усуненням багатоманітних адміністративних і економічних бар’єрів, що перешкоджають такому пересуванню;

зближенням внутрішніх економічних умов в державах і вирівнюванням рівней економічного розвитку.

До основних, найбільш значимих, системоутворюючих факторів, що обумовлюють розвиток інтеграції можна віднести:

об’єктивний процес збільшення взаємозалежності країн, ріст інтернаціоналізації господарського життя, міжнародний поділ праці;

глобалізацію економіки і глобальну конкуренцію;

науково-технічний прогрес і його сучасні форми (інформаційно-технічна революція, тощо);

процеси лібералізації економіки і підвищення рівня відкритості національних господарств;

спільність національно-державних інтересів ряду країн з точки зору їх безпеки;

геополітичні інтереси та ін.

Отже, сутність міжнародної регіональної інтеграції необхідно розглядати:

- як процес об’єднання розрізнених національних економічних систем в єдиний регіональний комплекс на основі динамічного поглиблення господарської взаємодії, обумовленого об’єктивними закономірностями соціально-економічного і політичного зближення держав;

- як економічне і суспільно-політичне явище, яке стимулює розвиток суспільства на основі міжнародних відносин і веде до зближення, "переплетення" національних господарств, національних інституційно-правових, суспільно-політичних і соціальних систем;

- як стан взаємозв’язку, взаємозалежності і активної взаємодії національних господарств в рамках інтеграційного угрупування країн на рівні регіону (чи субрегіону);

- як політику, тобто сукупність заходів, дій і механізмів організації і управління інтеграційним процесом на різних рівнях на просторі регіону світу.

2. Передумови і переваги регіональної інтеграції

Міжнародна регіональна інтеграція - це стан взаємозв’язку між країнами певного регіону світу на основі нової якісної сходинки інтернаціоналізації економічної діяльності, транснаціональних структур і міжнародних (наднаціональних) інститутів, що веде до оптимізації діяльності національних економічних систем шляхом створення сприятливих соціально-економічних, організаційних, технологічних, політичних та інших умов.

В сучасній економічній літературі до безпосередніх передумов регіональної інтеграції відносять такі:

близькість рівнів економічного розвитку і зрілості економіки країн, що інтегруються;

наявність загального кордону і економічних відносин, які історично склалися;

наявність взаємодоповнюючих структур економіки країн, що інтегруються;

спільність господарських та інших проблем, які реально існують для країн того чи іншого регіону;

політична воля лідерів держав, що інтегруються;

так званий демонстраційний ефект, коли під впливом успіхів тих чи інших інтеграційних об’єднань у інших держав з’являється бажання вступити до цієї організації та ін.

Об’єктивний зміст регіональних інтеграційних процесів полягає у переплетенні, взаємопроникненні і зрощуванні відтворювальних процесів, що забезпечує більш ефективну взаємодію між країнами. Таким чином, регіональна інтеграція створює такі переваги для країн-партнерів:

надає господарським суб’єктам (товаровиробникам) більш широкий доступ до різного роду ресурсів (фінансових, трудових, матеріальних, новітніх, технологічних) і створює умови для формування використання переваг економіки масштабу (розширюються ринки збуту, скорочуються торгові витрати між країнами, збільшуються інвестиційні ресурси та ін).

створює привілейовані умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, захищаючи їх, в певній мірі, від конкуренції з боку фірм третіх країн. З іншого боку розширюється економічний простір, в межах якого діють господарюючі суб’єкти, що призводить до створення більш ємних ринків; посилюється конкурентна боротьба, яка створює умови для активних пошуків більш досконалих технологій, методів організації виробництва тощо;

дозволяє спільно вирішувати найбільш гострі проблеми соціального характеру, концентруючи ресурси і можливості їх ефективного використання;

не тільки покращує умови взаємної торгівлі, а й формує і посилює узгоджену позицію в рамках торгових переговорів СОТ, дозволяє створити більш стабільну і передбачувану ситуацію для розвитку взаємної торгівлі;

формує для учасників сприятливе зовнішньополітичне середовище (розширюється співробітництво в економічній, політичній, культурній, воєнній та інших економічних сферах), інституціональні та функціональні переваги в інформаційній та інфраструктурній сферах, дозволяє раціонально використовувати кон’юнктурні фактори.

Інтеграційні утворення, в свою чергу, позитивно впливають на розвиток світової економіки в цілому, активно втягуючи у співробітництво країни, що не є учасниками даного інтеграційного процесу.

3. Основні форми регіональної економічної інтеграції

Економічна модель кожного інтеграційного угрупування - результат тривалого історичного процесу, протягом якого вибудовується співвідношення елементів, що формують регіональний господарський комплекс, зміцнюється механізм їх взаємодії. Саме тому, кожна регіональна економічна система має свої, тільки їй притаманні, особливості.

Однак проведення порівняльного аналізу існуючих торгово-економічних угрупувань вказує на існування певних загальних закономірностей розвитку регіональної інтеграції, послідовного проходження її через ряд особливих етапів, кожному з яких присутні характерні риси, різна ступінь інтенсивності інтеграції, її глибина і масштаби.

Погляд на інтеграцію як на процес, що розвивається від простих до більш складних форм, дозволив зробити класифікацію стадій інтеграційного процесу. Класичною класифікацією стала схема Б. Балашші, яку взяли на озброєння різні міжнародні економічні організації. Б. Балашша виділяє п’ять основних форм інтеграції (типів інтеграційних угод)

До числа основних типів інтеграційних угод відносять:

зону вільної торгівлі (freetradezone);

митний союз (customsunion);

загальний ринок (commonmarket);

економічний союз (в найбільш зрілій формі економічний і валютний союз: economicandmonetaryunion);

повну економічну і політичну інтеграцію.

Зона вільної торгівлі . Це така форма угод, яка передбачає повну відміну митних тарифів при взаємній торгівлі і при збереженні національних митних тарифів по відношенню до третіх держав, застосування узгоджених ставок і порядку стягнення податку на додану вартість при взаємній торгівлі і по відношенню до товарів з інших країн.

Митний союз . З утворенням митного союзу державами-учасницями узгоджено відміняються національні митні тарифи і вводиться загальний митний тариф і єдина система нетарифного регулювання по відношенню до третіх держав. Зазвичай митний союз передбачає створення вже більш розвиненої системи міждержавних органів, які координують проведення узгодженої зовнішньої політики.

Загальний ринок . Цей тип інтеграційної угоди передбачає домовленість держав, що інтегруються, про свободу руху між ними не тільки товарів і послуг, а й факторів виробництва: капіталу, робочої сили і фінансових ресурсів. Свобода міждержавного пересування факторів виробництва під захистом єдиного зовнішнього тарифу вимагає більш високого рівня координації економічної політики. Така координація здійснюється, як правило, на періодичних нарадах голів держав і урядів приймаючих участь держав, керівників міністерств фінансів, центральних банків та інших економічних відомств.

Економічний союз - передбачає, поряд із загальним митним тарифом і свободою руху факторів виробництва, також координацію макроекономічної політики і уніфікацію законодавства в ключових сферах: валютній, бюджетній, грошовій. На цьому етапі виникає потреба в органах, що наділені повноваженнями не просто координувати дії і спостерігати за економічним розвитком, а й приймати оперативні рішення від особи інтеграційного угрупування в цілому. Уряди передають частину своїх суверенних повноважень наднаціональним органам. Такі міждержавні органи із наддержавними функціями наділені правом приймати рішення з питань, що стосуються організації без узгодження з урядами держав-учасниць.

Валютний союз - створення єдиної регіональної валютної системи, включаючи створення єдиного центрального банку, введення єдиної валюти. Забезпечується узгодження і становлення єдиної валютно-кредитної політики тощо.

Повна економічна і політична інтеграція . В цьому випадку мова йде про перетворення єдиного ринкового простору в цілісне економічне і політичне утворення. Це передбачає не просто узгодження, а й проведення уніфікованої, фактично єдиної економічної політики, повну уніфікацію законодавчої бази.

Голландський науковець В. Моллє трактує економічну інтеграцію як "поступове усунення економічних бар’єрів між незалежними державами, в результаті чого господарства цих країн починають функціонувати як єдине ціле. Економічна інтеграція не є ціллю сама по собі, а слугує більш високим цілям, як економічного, так і політичного порядку." До них причисляють добробут, мир, демократію і права людини. Вищою стадією інтеграції В. Моллє називає "повний союз", при якому відбувається повне об’єднання господарств країн-учасниць, в результаті чого вони фактично розпочинають діяти як федерація чи конфедерація.

Перехід від нижчих стадій (форм) інтеграції до більш високої її форми є етап інтеграції . Тривалість етапів визначається цілим комплексом різноманітних чинників як внутрішньоекономічного і зовнішньоекономічного, так і політичного характеру.

Таблиця 3.

Окремі інтеграційні економічні об’єднання в основних регіонах світового господарства.

Назва оганізації число членів рік утворення
1. Європейський союз (ЄС) (раніше Європейське економічне співтовариство) 27 1992 (1957)
2. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) 4 1960
3. Зона вільної торгівлі в Центральній Європі 7 1992
4. Співдружність Незалежних Держав (СНД) 11 1991
5. Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) 10 1992
6. Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) 3 1994
7. Форум "Азійсько-Тихоокеанське співробітництво" (АТЕС) 21 1989
8. Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) 10 1967
9. Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК) 7 1985
10. Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) (раніше Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі - ЛАВТ) 11 1980 (1960)
11. Андська група, або Андський пакт 5 1969
12. Карибське співробітництво і Карибський загальний ринок (КАРІКОМ) 14 1973
13. Спільний ринок країн Південного Конусу (МЕРКОСУР) 4 1991
14. Економічне співробітництво держав Західної Африки (ЕКОВАС) 16 1976
15. Загальний ринок Східної і Південної Африки (КОМЕСА) 20 1994
16. Південноафриканське співтовариство розвитку (САДК) 11 1992
17. Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК) 6 1966
18. Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ) 12 1964
19. Рада співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) 6 1981

Джерело: Международная экономическая интеграция. Под ред. Н.Н. Ливенцева. - М.: 2006. - с.11.

Питання для обговорення:

1. В чому об’єктивний зміст регіональної економічної інтеграції?

2. Які причини виникнення і розвитку інтеграційних процесів у світовій економіці?

3. Виділіть основні рівні регіональних інтеграційних процесів.

4. Які позитивні і негативні наслідки має створення зони вільної торгівлі?

5. Назвіть основні рівні міжнародної інтеграції і в чому їх сутність?

6. Назвіть найбільші інтеграційні блоки сучасності.

7. Які характерні риси механізму господарської інтеграції країн ЄС?

8. Які існують теоретичні концепції інтеграції і в чому їх сутність?

9. В чому сутність міжнародної економічної інтеграції як відносин і як процесу?

10. В чому сутність і суперечливість двох процесів - глобалізації і регіоналізації?

Тема 6. Глобалізація економічного розвитку

1. Сутність процесів глобалізації світової економіки

Одним з найбільш значущих процесів у розвитку світової економіки на межі XX-XXIстоліть є глобалізація, як новий етап інтернаціоналізації господарського життя.

В основі поняття "глобалізація" лежить англійське слово "theglobe" - земна куля, що підкреслює планетарний характер явищ, які позначаються цим терміном. У Франції глобалізацію називають "mondialization", в Іспанії і Латинський Америці - "globalizacion", у Німеччині - "globalisierung". Разом з тим немає єдиної думки, хто перший увів цей термін в науковий оборот. Одні автори вважають, що термін "глобалізація" введений американським вченим Т. Левіттом у 1983 р., інші, що його увів у 1981 р. американський соціолог Дж. Маклін. Треті пов’язують цей термін з іменем американського соціолога Р. Робертсона, який у 1983 р. використав це поняття у назві своєї статті, у 1992 р. виклав основи своєї концепції, а у 1995 р. дав тлумачення поняття "globalization".

Активне використання терміну "глобалізація" розпочалося у 1996 р. після 25 сесії всесвітнього економічного форуму в Давосі, де на пропозицію засновника і президента Давоського форуму Клауса Швабе була організована дискусія навколо теми: " Глобалізація основних процесів на планеті". Сьогодні в науковій літературі зустрічаються такі терміни глобалізації: ідеологічна глобалізація; інституціональна глобалізація; глобалізація споживання і збуту; глобалізація ринків товарів та послуг; економічна глобалізація; фінансова глобалізація; глобалізація накопичень і інвестування; глобалізація науки і інновацій; глобалізація робочої сили; екологічна глобалізація; глобалізація відтворювальних процесів. Починаючи з 1998 р. термін починає широко вживатися в нормативній лексиці вищого ешелону міжнародної політики.

Не дивлячись на значну кількість досліджень з проблем глобалізації, дати вичерпне визначення цьому феномену непросто, так як процес глобалізації є предметом вивчення філософії, політології, соціології, економіки, а також технічних наук.

На питання, що таке глобалізація, в чому її сутність, значна частина вчених розуміють глобалізацію як етап постіндустріального розвитку суспільства, в основі якого - зростаюча роль знань і значні зрушення від виробництва матеріальних благ до виробництва послуг і інформації.

Інша суть цього процесу вбачають у інформаційній революції, в структурній трансформації економічної реальності, в утворенні і функціонуванні мережевих структур. Багато вчених вважають, що глобалізація - це процес економічного об’єднання, переходу національних економік до глобальної, розвитку світових фінансових, технологічних, товарних потоків і послуг. Зазвичай виділяють три аспекти глобалізації: глобалізація як розвиток світогосподарських зв’язків, глобалізація як розвиток міжнародних економічних організацій і глобалізація як загострення глобальних проблем.

Отже, глобалізація економіки - це якісно нове явище в процесі розвитку людства. Це більш висока стадія міжнародної інтернаціоналізації і інтеграції, їх подальший розвиток, коли тривалий час кількісні зміни, що накопичувалися призвели до якісного стрибка. Глобалізація стала однією з найбільш впливових сил, яка визначає хід розвитку нашої планети. Нинішній етап глобалізації істотно, якісно, а не тільки кількісно, відрізняється від усіх попередніх етапів інтернаціоналізації і інтеграції. Основні відмінності цього етапу такі:

- господарські зв’язки набувають дійсно світового характеру, відбувається загальна лібералізація ринкових зв’язків;

- революція у сфері новітніх, інформаційних технологій приводить до формування глобальної інформаційної мережі, комунікаційні засоби роблять можливим загальнопланетарне спілкування;

- глобалізація виступає як нова якість взаємопов’язаності і взаємозалежності людства, характеризується створенням наднаціональних організацій, інститутів і утворень;

- велика соціальна роль освіти, знань, людського капіталу. За даними Світового банку нині на традиційний, фізичний капітал приходиться лише 16% загального обсягу світового багатства, ще 20% - на природний капітал, інші - 64% - складають людський капітал (людський потенціал);

- зростає однорідність товарів, що поставляються на світовий ринок. Формуються загальні форми і норми спілкування поведінки, одягу і етикету, побутових зручностей тощо;

- змінилися форми підпорядкування сильними державами більш слабких, трансформувалися методи експансії;

- стрімко зростає тиск однієї цивілізації на інші, світ все більше віртуалізується та ін.

Отже, сутність глобалізації, основна тенденція її розвитку - формування єдиного взаємозалежного світу, взаємодія і взаємовплив різних співтовариств, культур і цивілізацій. Головними суб’єктами процесу глобалізації, що утворюють його інституціональну систему, виступають національні держави, міжнародні і регіональні організації, транснаціональні корпорації і банки, міжнародні фінансові центри.

2. Фактори і форми прояву глобалізації

При усій суперечливості глобалізація є явище, яке об’єктивно розвивається незалежно від волі і бажання людей, що дозволяє розглядати її як якісно самостійну складну систему явищ і відносин, побудовану на об’єктивній потребі максимальної консолідації усіх видів можливостей людського суспільства для забезпечення його поступального розвитку.

Якщо виходити із об’єктивного характеру процесу глобалізації, то можна виділити основні фактори, що обумовлюють цей процес:

Виробничі, науково-технічні і технологічні фактори : різке зростання масштабів виробництва; перехід до нового технологічного способу виробництва - високих наукомістких технологій; якісно нове покоління засобів транспорту і зв’язку та їх уніфікація; швидке розповсюдження знань в результаті наукового або інших видів взаємообміну; різке скорочення, завдяки передовим технологіям транспортних, телекомунікаційних витрат, значне зниження витрат на обробку, зберігання і використання інформації.

Організаційні фактори : міжнародні форми здійснення виробничо-господарської діяльності в рамках ТНК, що сприяє формуванню єдиного ринкового простору; вихід неурядових організацій на багатонаціональний чи світовий рівень; перетворення багатонаціональних компаній та інших організацій (як приватних, так і державних) в основних діючих осіб глобальної економіки.

Економічні фактори : лібералізація торгівлі товарами і послугами, ринків капіталу та інші форми економічної лібералізації; значна концентрація і централізація капіталу, різке скорочення часу здійснення валютних операцій; впровадження міжнародними економічними організаціями єдиних критеріїв макроекономічної політики, уніфікація вимог до податкової, регіональної, аграрної, антимонопольної політики, політики в галузі зайнятості та ін.; посилення тенденції до уніфікації і стандартизації в галузі технології, екології, освіти, діяльності фінансових організацій, бухгалтерській і статистичній звітності.

Інформаційні фактори : радикальна зміна засобів ділового спілкування, обміну виробничою, науково-технічною, економічною, фінансовою інформацією, можливості оперативного, своєчасного і ефективного вирішення виробничих, науково-технічних, комерційних завдань на міжнародному рівні, що безпосередньо пов’язано з успіхами у електроніці, створенням електронної пошти, Інтернету; формування систем, що дозволяють із єдиного центру управляти виробництвом, яке розташоване в різних країнах. Комп’ютеризація, системи електронних рахунків і пластикових карток, супутниковий і оптоволоконний зв’язок дозволяє практично миттєво переміщувати фінансову інформацію, укладати угоди, переказувати кошти з одного рахунку на інші незалежно від відстані і державних кордонів.

Політичні фактори : послаблення жорсткості державних кордонів; полегшення свободи пересування громадян, товарів, послуг і капіталів та ін.

Таким чином, глобалізацію світової економіки можна охарактеризувати як посилення взаємозалежності і взаємовпливу різних сфер і процесів світової економіки, що виражається у поступовому перетворенні світового господарства в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і знань.

Форми прояву глобалізації наступні:

- поглиблення інтернаціоналізації виробничо-технологічних процесів;

- поглиблення інтернаціоналізації обміну товарами і послугами;

- поглиблення інтернаціоналізації капіталу;

- зростання впливу виробництва і споживання на навколишнє середовище;

- формування глобальної інфраструктури;

- глобалізація використання факторів виробництва;

- збільшення масштабів міжнародної міграції робочої сили та ін.

У світовій практиці відомі два основних рейтинги оцінки глобалізації на рівні окремих країн світу. Перший розробив Швейцарський інститут дослідження бізнес-циклів (Цюріх), а другий - компанія А. Корнеги і журнал ForeignPolicy. За обома рейтингами щорічно розраховуються індекси глобалізації, відповідно KOFі CEIP. Індекси глобалізації KOFрозраховується за трьома показниками: - економічна глобалізація (Keg34%); - соціальна глобалізація (Ksg37%) і політична глобалізація (Kpg29%).

Індекс глобалізації (І CEIP ) визначається за чотирма показниками: економічна глобалізація (Ieg0,25%); персональна глобалізація (Ipeg0,25%); технологічна глобалізація (Itg0,25%); політична глобалізація (Ipg0,25%).

3. Суперечності і проблеми глобалізації

Не дивлячись на очевидність глобальних тенденцій в сучасній світовій економіці, які несуть в собі позитивні елементи, що характеризують економічний і технологічний прогрес, рух до цілісності світу, глобалізація, разом з тим, в процесі свого розвитку виявила чимало негативних наслідків і суперечностей, які внутрішньо властиві даному явищу на нинішній стадії його розвитку. Нині сформувалося широке коло супротивників глобалізації, до якого входять вчені, політичні і громадські діячі, представники профспілкових і церковних організацій. Особливу роль в критиці глобалізації відіграють так звані неурядові організації: "Greenpeace" і "FriendsoftheEarthInternational", що виступають проти забруднення навколишнього середовища; " OxfamInternational" і "PublicCitizen", які виступають за справедливі умови зовнішньої торгівлі; "Zapatistas" і "ViaCampesina", завдання яких - боротьба із злиднями. Питання критики сучасних глобальних тенденцій різноманітні. Вони включають політичні, економічні та культурні аспекти. Стосовно економічної глобалізації, то критичні аргументи можна систематизувати таким чином:

1. Глобалізація загострює нерівність і бідність у всьому світі. Одна із важливих сучасних економічних проблем - злиденність широких прошарків населення багатьох країн "третього світу". Так, п’ята частина людства існує за еквівалент менше одного долара в день, а нижче 2 доларів в день - межа рівня бідності існування 2,6 млрд. осіб, а це половина мешканців країн, що розвиваються. Якщо ж взяти співвідношення ВВП на душу населення в самій багатій країні (Люксембург,71400 дол.) до середнього доходу на душу населення в самій бідній країні (Сомалі, менше 600 дол.), то воно буде дорівнювати 120:

2. 1. Якщо порівняти середній дохід самого багатого одного відсотка громадян США (три мільйони осіб з щорічним доходом 700 тис дол.) із середнім доходом самого бідного одного відсотка населення Конго (650 тис. осіб з доходом приблизно 140 дол.), то співвідношення складе 5000: 1.

Отже, можна припустити, що глобалізація вигідна лише розвинутим країнам, в той час, як в країнах, що розвиваються вона обумовлює багаточисельні негативні тенденції. Цю думку висловлюють противники глобалізації. Як вказує популярна неурядова організація "Attac" - соціальна і матеріальна диференціація між Північчю і Півднем стає все очевиднішою: багаті стають все багатшими, а злидні в третьому світі зростають.

3. Істотні недоліки міжнародного торгового порядку і несправедлива практика міжнародної торгівлі гальмує розвиток країн, що розвиваються. Як відмічає американський економіст Дж. Стігліц у міжнародних торговельних угодах існує асиметрія. Розвинуті країни настояли на тому, щоб країни, що розвиваються відмінили торговельні субсидії і торгові митні бар’єри для товарів у виробництві яких вони мають порівняльні переваги, але самі вони не відповіли взаємністю на товари цих країн. Наприклад, в сфері сільського господарства США надають своїм фермерам-виробникам бавовни більше ніж 100% -ву субсидію,що складає 4 млрд. дол., в той час як вартість виробленої бавовни дорівнює 3,5 млрд. дол. Це дозволяє США продавати бавовну по зниженим цінам, що знижує і світові ціни на бавовну. В той час як 25 тис. американських фермерів розкошують, 10 млн. африканських бавовнярів несуть великі збитки. В окремих африканських країнах втрати доходів місцевих виробників бавовни складають 1-2% ВВП. В цілому ж, за оцінкою Світового банку, через погіршення умов торгівлі африканські країни щорічно втрачають 70 млрд. дол., що набагато перевищує розміри іноземної допомоги.

Асиметрія існує не тільки в галузі сільського господарства, а й у сфері послуг. В ході Уругвайського раунду СОТ лібералізація була розповсюджена і на сферу послуг, до того ж не на усі її види, а тільки на фінансові, де США мають явні переваги.

Багаторічні протести країн, що розвиваються проти несправедливості торгових угод у сфері сільського господарства і послуг спонукають СОТ знову внести ці питання в порядок денний чергового раунду переговорів. Цей раунд було навіть названо "раундом розвитку". Однак, США і Європа не пішли на поступки і переговори провалилися.

Недоліки в роботі СОТ дають привід для різкої критики діяльності цієї організації з боку економістів, представників союзів промисловців і підприємців, а також неурядових організацій. Зокрема, неурядові організації стверджують, що світова торгова система збільшує нерівність між тими, хто "все має", і тими, хто "не має нічого" і вимагають проголошення нової концепції Світового торгового порядку.

4. Лібералізація фінансових ринків привела до багаточисельних негативних тенденцій. Одним із основних індикаторів глобалізації є бурхливий розвиток міжнародних фінансових ринків. Глобалізація охоплює практично всі сфери фінансової діяльності (грошову, кредитну, операції з цінними паперами, а також деривативні фінансові інструменти). Фінансова глобалізація породжує велику кількість проблем, що дає підставу для розробки критичних аргументів. Критика фінансової глобалізації зводиться переважно до таких аспектів:

- глобалізація робить фінансові ринки неконтрольованими;

- у господарській практиці часто відбуваються "помилки фінансових ринків";

- в умовах глобалізації виникає проблема негативного впливу на економічну політику держави (податок Тобіна);

- фінансові кризи на нових (нерозвинутих) фінансових ринках;

- діяльність МВФ і Світового банку мали багаточисельні помилки. Так, на думку Дж. Стігліца, кризові тенденції у фінансових секторах викликані такими факторами: а) задоволення вимог МВФ про швидку лібералізацію фінансових ринків; б) беззаперечне розповсюдження вимог "Вашингтонського консенсусу" на країни, що розвиваються; в) помилкові дії МВФ при ліквідації наслідків фінансових криз, які ще більш посилювали кризові тенденції.

5. Переміщення виробництва за кордон " непатріотично" сприяє появі масового безробіття. В умовах глобалізації спостерігається масове переміщення виробництва із розвинутих країн в країни, що розвиваються або інші індустріальні країни з більш низьким рівнем заробітної плати. Основна мета переміщення виробництв - зменшення витрат. Мова йде переважно про працемісткі галузі, де рівень заробітної плати в індустріальних країнах традиційно високий. Критичні аргументи в цьому аспекті посилюють той факт, що в результаті переміщення виробництва у розвинутих індустріальних країнах різко скорочується кількість робочих місць, що викликає негативний ефект з точки зору професійних можливостей місцевого населення. Таким чином, діяльність багатонаціональних корпорацій, пов’язана з переміщенням виробництв за кордон, визнається "непатріотичною" і розглядається як одна із передумов масового безробіття в індустріальних країнах з усіма негативними соціальними наслідками.

Отримавши найбільший розвиток в економічній сфері, глобалізація наприкінці ХХ ст. вийшла за її межі і стала реально перебудовувати політичну структуру світу. Людство вступило у надзвичайно складну епоху свого існування, коли світ одночасно організується і хаотизується, глобалізується і локалізується, об’єднується і роз’єднується. Тому сьогодні в центрі уваги знаходяться такі суперечності глобалізації:

- між загальнолюдськими інтересами у взаємозалежному світі і національними та етнічними особливостями;

- між глобалізацією і прагненням до ідентичності, самовизначеністю народів, соціальної спільності, особистості;

- між громадським порядком, який зберігається всередині держав і " природним станом", що панує в межах міжнародних відносин та ін.

Разом з тим, аналізуючи глобалізаційні процеси необхідно підкреслити, що глобальні проблеми - не є синонімом проблем (чи суперечностей) глобалізації. Перші означають, що вони мають планетарний загальний характер (не обов’язково породжений глобалізацією), друга ж група проблем передбачає, що вони дійсно викликані глобалізацією, присутні її нинішньому етапу.

Питання для обговорення:

1. В чому сутність процесу глобалізації?

2. Назвіть основні фактори що обумовлюють процес глобалізації світогосподарських зв’язків.

3. Назвіть основні напрямки розвитку глобалізації.

4. В чому проявляються нові тенденції розвитку МЕВ в умовах глобалізації?

5. Виділіть основні сфери прояву глобалізації і в чому вона проявляється?

6. В чому, на вашу думку, полягають позитивні моменти процесу глобалізації?

7. Які негативні сторони глобалізації та їх можливі наслідки?

8. Назвіть основні глобальні проблеми людства і в чому їх сутність.

9. Розкрийте суть сучасної глобальної демографічної проблеми.

10. Які шляхи вирішення глобальної продовольчої проблеми?

11. Чим викликане загострення енергетичної і сировинної проблеми у сучасному світовому господарстві?

12. В чому полягають економічні аспекти глобальних соціальних проблем?

Тема 7. Інтеграція України у світову економіку

1. Економічні та політичні передумови інтеграції України у світову економіку

Кожна країна, вирішуючи проблеми свого розвитку, намагається створити власну модель національної економіки і систему господарського регулювання. Це дозволяє максимально використовувати її ресурси і конкурентні переваги. Однак сьогодні, розвиток національного господарства у всезростаючих масштабах залежить від впливу зовнішніх факторів та входження країни у світову економічну систему.

Ніни, перед Україною стоїть надзвичайно важлива проблема органічної інтеграції до світової економічної системи. Від того, яке місце посяде економіка у світовому поділі праці найближчими роками та у перспективі, безпосередньо залежатиме майбутнє держави та добробут народу. Перехід економіки на ринкові умови, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності створюють сприятливі умови насамперед у налагодженні взаємовигідних зв'язків із зарубіжними партнерами, розширенні товарообміну, залученні сучасних технологій, передового управлінського досвіду, кредитів, інвестицій, фінансової допомоги, тощо.

З встановленням незалежності України проводиться курс на поступове зближення з європейським і світовим співтовариством, на входження до світової економічної системи ринкового типу. Однак, інтеграція України у систему світової економіки потребує певного часу й переорієнтації відповідно до вимог, що випливають з передумов такої інтеграції. Ці передумови поділяються на: політико - правові, економічні, інфраструктурні та ін.

До політико-правових передумов можна віднести: політичне визнання України; забезпечення територіальної цілісності й створення адекватної системи національної безпеки; побудова демократичної держави; виконання міжнародних зобов’язань у сфері прав і свобод людини; безпосередня участь у регіональних і глобальних політичних процесах; розроблення відповідного законодавства та його всебічного дотримання.

До економічних передумов відноситься: оцінка економічного потенціалу і визначення напрямів структурної перебудови; розроблення і забезпечення реалізації обґрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення і приватизації, соціального захисту населення; оцінка експортного потенціалу, вироблення експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності; стабілізація національної грошової одиниці та її включення до системи міжнародних розрахунків та ін.

Розвиток світогосподарських зв'язків передбачає забезпечення таких інфраструктурних передумов : удосконалення транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних) для нормальної життєдіяльності держави; розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з їх включенням до міжнародних систем тощо.

На входження України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо - і зовнішньоекономічні фактори, які формуються в системі передумов, особливостей і пріоритетів інтеграції. Зокрема, Україна ще досить важко вступає у ринкові відносини, що відбувається на характері її входження до ринкової економіки. Ще недостатньо розвинута ринкова інфраструктура і це не дозволяє швидко увійти у світове господарство. Передумовами реалізації сприятливих умов для поступового входження України до світогосподарських структур є:

системна ринкова трансформація;

реструктуризація економіки;

відкритість економіки.

Серед факторів, що нині обмежують світогосподарську інтеграцію України залишаються:

відсутність політичної і правової стабільності;

неконкурентостроможність продукції;

низька конвертованість національної валюти;

недостатній професіоналізм і управлінський досвід;

гостра залежність від імпорту енергоносіїв, кольорових металів, бавовни та іншої сировини.

Тільки активна економічна інтеграція України, як суверенного суб'єкта на міжнародній арені, зможе сприяти вирішенню проблем розвитку держави на складному перехідному етапі трансформації.

2. Основні напрями інтеграції України у світове економічне середовище

Зовнішньоекономічна стратегія входження України у світове економічне середовище передбачає реалізацію конструктивної зовнішньоекономічної політики, яка полягає у:

розширенні міжнародного регіонального співробітництва на основі посилення в ньому ролі і вагомості України як суб'єкта міжнародних економічних відносин;

якісній зміні спеціалізації України у світовому поділі праці за рахунок впровадження комплексної експортної стратегії, орієнтованої на підвищення частки в експорті інноваційної, наукоємкої продукції, збільшення надання високотехнологічних послуг. Для отримання країною найбільшого економічного ефекту їй необхідно, як відомо, експортувати наукоємну продукцію, що дозволяє отримувати значну валютну виручку на одиницю витрат праці, а імпортувати ті товари, які мають найбільші витрати праці на одиницю вкладених коштів. У розвинутих капіталістичних країнах на частку експорту наукоємної продукції приходить 60-70%, а на частку сировинних товарів і напівфабрикатів до 40%. В Україні це співвідношення зворотне - 15-20% і 70-80%;

активізація ролі міжнародної науково-технічної кооперації України, насамперед на стадіях комерційних розробок;

підвищення конкурентоспроможності національної економіки щодо залучення іноземних інвестицій;

переорієнтації імпортної стратегії України на заохочення технологічної реконструкції української промисловості;

зміцненні та активізації співробітництва між вітчизняними та іноземними підприємцями, асоціаціями виробників, органів державної влади та місцевого самоврядування;

інтенсифікації входження України в транспортні, інформаційні та телекомунікаційні мережі, що охоплюють регіон країн - членів ЄС та території держав сусідів;

нарощуванні експортних можливостей вітчизняної транзитної системи та ін.

Практична реалізація цих заходів вимагає здійснення низки конкрентних кроків щодо підтримки експортерів, забезпечення всебічної інформаційної підтримки експортної діяльності, впровадження інструментів заохочення інвестиційного імпорту, сприяння діяльності стратегічних іноземних інвесторів, реалізації потенціалу членства України в СОТ та ін.

3. Відносини України з міжнародними економічними організаціями

За станом на початок ХХІ ст. було зареєстровано більше 6 тис. міжнародних організацій, створених на основі міжурядових або міждержавних договорів. Левову частку з них складають міжнародні неурядові організації - юридичні або фізичні суб'єкти, які діють за межами офіційної міжнародної політики. Наприкінці ХХ ст. існувало більше 250 міждержавних організацій, які за колом учасників поділяються на універсальні та регіональні, за функціональним призначенням - загальної або спеціальної компетенції, за характером вступу - відкриті або закриті.

Для України входження у світове господарство потребує повноцінної участі в міжнародних економічних організаціях. З одного боку, Україна стала учасником міжнародних економічних організацій ще за довго до набуття незалежності, з іншого - ставши суверенною державою, вона активно включилася в їх діяльність, що мало велике значення для перебудови національної економіки і інтеграції України до системи міжнародних економічних відносин.

Україна, як республіка колишнього Радянського Союзу, яка сильно постраждала в роки Другої світової війни і внесла вагомий внесок в розгром німецького фашизму, є одним із організаторів і перших членів загальносвітової структури - ООН (1945 р.). Будучи постійним членом Економічної ради ООН, Україна представлена в її комісіях. Представники України працюють в Раді з торгівлі, Конференції з торгівлі і Раді з промислового розвитку. Представники України приймають участь і в спеціалізованих економічних підрозділах ООН - у ЮНКТАД, ЮНІДО, ЮНЕСКО.

Активно співпрацюючи в економічних підрозділах ООН, Україна, таким чином, приймає участь у вирішенні глобальних і регіональних проблем світової економіки. Разом з тим, це дозволяє прогнозувати і вирішувати наші національні економічні проблеми, що виникають в процесі ринкової реформації. Участь в роботі економічних організацій ООН сприяло включенню України у діяльність інших міжнародних економічних організацій. Так, нині Україна є членом багатьох міжнародних фінансових організацій:

Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), членом якого Україна стала у вересні 1992 р.;

Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку (МБРР) - 1992р.;

Міжнародної Фінансової Корпорації (МФК) - 1993р.;

Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (БАГІ) - 1993р;

Міжнародного центру із регулювання інвестиційних спорів (МЦУІС) - 2000 р.;

Європейського Банку Реконструкції та Розвитку (ЄБРР) - серпень 1992р. У 1993 в Україні було відкрито представництво Банку в місті Києві, а у 2008р. - в Дніпропетровську;

Чорноморського Банку Торгівлі та Розвитку (ЧБТР) - червень 1997р.

Україна успішно співробітничає і з іншими міжнародними фінансовими установами. Так у червні 2005 року підписана Рамкова угода про співробітництво України з Європейським Інвестиційним Банком, яка набула чинності 8 квітня 2006 р.; Рамкова Угода між Україною та Північним Інвестиційним Банком у грудні 2005 року, яка набула чинності 14 грудня 2006 року.

Результати діяльності міжнародних фінансових організацій підтверджують, що їх кредити були та залишаються одним з найкращих та дешевих джерел фінансування проектів соціально-економічного розвитку країни. На сьогодні найбільшими та найперспективнішими партнерами України є Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку, Міжнародний Валютний Фонд, Європейський Банк Реконструкції та Розвитку, Європейський Інвестиційний Банк, Чорноморський Банк Торгівлі та Розвитку.

Україні вкрай важливо інтегруватися у систему міжнародної торгівлі. Наймасштабнішою організацією у цій галузі є Світова Організація Торгівлі (СОТ), членство в якій дозволяє кількісно збільшити обсяги експорту в результаті реалізації принципу найбільшого сприяння, забезпечити справедливе вирішення торгових спорів, використати антидемпінгові і компенсаційні заходи з метою захисту внутрішнього ринку від субсидійованих товарів і демпінгової продукції, вводити тимчасові обмеження імпорту у випадку проблем з платіжним балансом. На початок 2008 р. Україна стала членом цієї торговельної системи.

Отже, Україна, не дивлячись на короткостроковий період незалежного розвитку, вже у 1994 році була членом більше 40 міжнародних організацій. Активна участь у міжнародних економічних організаціях сприяє збільшенню зарубіжних інвестицій в економіку України і створенню нових робочих місць, виявлення нових партнерів у зовнішньоекономічних зв'язках і підготовці національних підприємців і менеджерів, прискоренню ринкових реформ і інтеграції України у світове ринкове господарство.

Питання для обговорення:

1. Розкрийте сутність економічних передумов інтеграції України у світову економіку.

2. В чому полягає сутність політичних передумов інтеграції України у світову економіку?

3. Що розуміється під зовнішньоекономічною політикою держави і в чому її сутність?

4. Які основні інструменти включає зовнішньоторговельна політика держави?

5. Виділіть основні напрямки інтеграції України у світове економічне середовище.

6. Європейська направленість економічної інтеграції України - основні напрями.

7. Україна в СНД: співробітництво і проблеми.

8. Які причини виникнення міжнародних економічних організацій?

9. Які міжнародні економічні організації розглядають стратегічні проблеми світового економічного розвитку.

10. Поясніть цілі та результати діяльності економічних організацій ООН.

11. Покажіть різницю між функціями спеціальних та регіональних міжнародних економічних організацій.

12. Який ефект участі України в системі міжнародних економічних організацій?

Плани:

семінарських занять з дисципліни "Міжнародна економіка"

Заняття 1. Міжнародна економічна система.

1. Міжнародна економіка як складова частина економічної теорії.

2. Становлення і розвиток міжнародної економічної системи.

3. Структурні елементи міжнародної економічної системи та їх характеристика.

4. Світова ринкова економічна система.

Заняття 2. Міжнародна економічна діяльність.

1. Сутність та суб'єкти міжнародної економічної діяльності.

2. Міжнародний поділ праці як основа міжнародної економічної діяльності.

3. Вільні економічні зони в системі міжнародної економічної діяльності.

4. Міжнародна економічна діяльність України.

Заняття 3. Світовий ринок товарів і послуг.

1. Сутність, значення та специфічні особливості міжнародної торгівлі.

2. Теорії міжнародної торгівлі та їх еволюція.

3. Основні форми і показники міжнародної торгівлі.

4. Міжнародна торгівельна політика та її види.

5. Місце України на світовому ринку товарів і послуг.

Заняття 4. Світовий фінансовий ринок.

1. Сутність та основні функції світового фінансового ринку.

2. Структурні елементи світового фінансового ринку.

3. Учасники міжнародного фінансового ринку.

4. Сучасні світові фінансові центри.

5. Офшорні фінансові центри.

Заняття 5. Прямі інвестиції та міжнародне виробництво.

1. Інвестиції як форма міжнародного руху капіталу.

2. Зарубіжна інвестиційна діяльність транснаціональних корпорацій.

3. Соціально-економічні наслідки залучення іноземних інвестицій.

4. Іноземне інвестування та міжнародне виробництво.

5. Залучення іноземних інвестицій у розвиток економіки України.

Заняття 6. Міжнародний кредит.

1. Сутність, зміст та основні форми міжнародного кредиту.

2. Світова криза заборгованості та шляхи її вирішення.

3. Міжнародні валютно-кредитні організації та їх характеристика.

4. Місце та роль України на міжнародному ринку позичкового капіталу.

Заняття 7. Світовий ринок праці.

1. Сутність та передумови формування світового ринку праці.

2. Специфічні особливості робочої сили як товару на світовому ринку факторів виробництва.

3. Сучасні тенденції розвитку світового ринку праці.

4. Безробіття на світовому ринку праці та методи боротьби з ним.

Заняття 8. Міжнародна трудова міграція.

1. Сутність, причини і форми міжнародної трудової міграції.

2. Основні міграційні центри та потоки міжнародної міграції.

3. Соціально-економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили для країн-експортерів і країн-імпортерів.

4. Економічні наслідки міграції і еміграції робочої сили для України.

Заняття 9. Світова валютна система.

1. Основні етапи розвитку світової валютної системи.

2. Становлення та розвиток Європейської валютної системи.

3. Світові валютні ринки.

4. Валютна політика та її інструменти.

Заняття 10. Міжнародні розрахунки.

1. Поняття і особливості міжнародних розрахунків.

2. Кореспондентські відносини іноземних банків.

3. Акредитивна форма розрахунків.

4. Інкасова форма розрахунків.

5. Засоби (інструменти) міжнародних розрахунків.

Заняття 11. Платіжний баланс та макроекономічна рівновага.

1. Сутність, виникнення і розвиток балансів міжнародних розрахунків.

2. Структура та взаємозв'язок рахунків платіжного балансу.

3. Методи регулювання платіжного балансу.

4. Платіжний баланс України та його структура.

Заняття 12. Міжнародна регіональна інтеграція.

1. Етапи і механізм економічної інтеграції в Західній Європі.

2. Інтеграційні процеси в Північній і Латинській Америці.

3. Інтеграційні процеси в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

4. Регіональна інтеграція на Африканському континенті.

Заняття 13. Глобалізація економічного розвитку.

1. Транснаціоналізація світової економіки як прояв її глобалізації.

2. Сфери прояву процесів глобалізації.

3. Переваги і недоліки глобалізації світової економіки.

4. Глобальні економічні проблеми людства та шляхи їх вирішення.

Заняття 14. Інтеграція України у світову економіку.

1. Об'єктивна необхідність інтеграції України в сучасну міжнародну економічну систему.

2. Внутрішні та міжнародні чинники інтеграції України в міжнародний економічний простір.

3. Стратегічні напрямки інтеграції України у світовий економічний простір.

Використана література

1. Алексєєва Т.І. Міжнародна торгівля. - Харків, 2007. - 252 с.

2. Боднар І.Р. Міжнародна економіка. - Львів, 2009. - 336 с.

3. Голіков А.П. Економіка України. -К.: - 2009. -286с.

4. Грущинська Н.М. Теоретичні основи європейської економічної інтеграції. - К.: 2008. - 232 с.

5. Гурін В.М., Гурін Д.В. Економіка та зовнішньоекономічні зв’язки України. - Харків, 2007. -400с.

6. Дергачова В.В. Міжнародна конкурентоспроможність національної економіки. -Донецьк, 2006. -391с.

7. Європейська інтеграція. За ред. С.В. Федонюка, В.Й. Лажніка. - Луцьк, 2008. - 760с.

8. Зав’ялова О.В. Транснаціональні корпорації. - К.: 2008. - 240 с.

9. Зав’ялова О.В. Транснаціональні корпорації. -К.: 2008. -218с.

10. Зовнішньоторгівельні аспекти конкурентної політики України в умовах СОТ. За ред.А.Н. Мазаракі. -К.: 2008. -309с.

11. Крилова Н.В. Міжнародна торгівля. - К: 2008. - 365 с.

12. Липов В.В. Міжнародна економіка. - Харків, 2005 - 408 с.

13. Міжнародна економіка. За ред. В.Є. Сахарова. - К.: 2008. - 432 с.

14. Міжнародна економіка. За ред. проф. А.П. Румянцева. - К.: 2004. - 449 с.

15. Міжнародна економіка. Під. ред. В.В. Дементьєва. -Донецьк, 2006. -257с.

16. Міжнародна інвестиційна діяльність. - К.: КНЕУ, 2008. - 168 с.

17. Міжнародні інвестиції. - Х.: 2008. - 268 с.

18. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України. -К.: КНЕУ, 2003. -948с.

19. Проблеми інтеграції України у світовий економічний простір. -Донецьк, 2007. -

20. Пузанов І.І. Основні характеристики, показники і умови зовнішньої торгівлі України. -К.: 2008. -384с.

21. Пуригіна О.Г. Міжнародна міграція. - К.: 2007. - 312 с.

22. Рогач О. Міжнародні інвестиції: теорія та практика бізнесу транснаціональних корпорацій. - К.: 2005. - 720 с.

23. Савельєв Є.В. Міжнародна економіка. - К.: 2009. - 622 с.

24. Світова економіка. - К.: Либідь, 2007. - 582 с.

25. Світова та європейська інтеграція. - Миколаїв, 2008. - 340 с.

26. Світова та європейська інтеграція. - Миколаїв, 2008. -340с.

27. Сушко Л.М. Міжнародна економіка. - Х.: 2005. - 216 с.

28. Сушко Л.М. Транснаціональні корпорації. - Х.: 2007. - 139 с.

29. Шевчук В.О. Міжнародна економіка: теорія, практика. - К.: 2008. - 663 с.

30. Богомолов О.Т. Мировая экономика в век глобализации. - М.: 2007. - 359с.

31. Гордеев В.В. Мировая экономика и проблемы глобализации. - М.: 2008. - 407 с.

32. Гуревичев М.М. Введение в мировую рыночную экономику. -Харьков, 2006. -528с.

33. Ивахнюк И.В. Международная трудовая миграция. - М.: 2005. - 286 с.

34. Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х частях. - М.: 1997,1999

35. Клияненко Б.Т. и др. Международная экономика. - Алчевск, 2004. - 391 с

36. Когентов Э.Г. Геоэкономика. Освоение мирового экономического пространства. -М.: Норма, 2006. -528с.

37. Колесов В.П., Кулаков М.В. Международная экономика - М.: 2009. - 474 с.

38. Ломакин В.К. Мировая экономика. - М.: 2008. - 671 с.

39. Макогон Ю.В., Громенкова С.В. и др. Международная экономическая деятельность Украины. - Донецк, 2009. - 570 с.

40. Макогон Ю.В., Дергачева В.В. и др. Глобализация и экономическое развитие: национальный аспект. - Донецк, 2006. - 260 с.

41. Макогон Ю.В., Христмановський В.В.Международная экономика. -Донецк, 2008. -146с.

42. Международная интеграция. Под ред.О.Б. Чернеги. - Донецк, 2009. - 350 с.

43. Международная экономика. - Донецк, 2006. - 258 с.

44. Международная экономика. Под ред. проф. В.П. Колесова. - М.: 2004. - 473 с.

45. Международная экономическая интеграция. Под ред.Н. Н. Ливенцева. - М.: 2006. - 430 с.

46. Международные стратегии экономического развития. Под. ред. Ю.В. Макогона. - Донец, 2008. - 448 с.

47. Международные экономические отношения. Под ред.В.Е. Рыбалкина. - М.: 2007. - 591 с.

48. Международные экономические отношения. Под ред.Н. Н. Ливенцева. - М.: 2008. - 656 с.

49. Миклашевская Н.А., Холопов А.В. Международная экономика. - М.: 2004. - 352 с.

50. Мировая экономика и внешнеэкономическая деятельность.Под ред.М.И. Плотницкого, Г.В. Турбан. -Минск, 2006. -664с

51. Мировая экономика и международные экономические отношения. - Минск, 2008. - 654 с.

52. Мировая экономика и международные экономические отношения. Под ред.Р.И. Хасбулатова. В 2-х частях. - М.: 2006.

53. Мировая экономика и международный бизнес. Под ред. В.В. Полякова и Р.К. Щенина. -М.: 2006. -656с

54. Миронов В.С., Дубницкий В.И. Международная экономическая деятельность Украины. - Донецк, 2009. - 426 с.

55. Мовсесян А.Г. Международные валютно-кредитные отношения. - М.: 2005. - 311 с.

56. Национальная экономика. Под. ред. П.В. Савченко. -М.: 2006. -813с.

57. Овчинников Т.П. Международная экономика. - Спб, 1998. - 620 с.

58. Основы торговой политики и правила ВТО. - М.: 2006. - 448 с.

59. Реунтов В.Е., Горда А.С. Международная инвестиционная деятельность. - Симферополь, 2008. -336с.

60. Стрыгин А.В. Мировая экономика. - М.: 2004. - 510 с.

61. Трухачев В. И.и др. Международная торговля. -М.: 2008-416с

62. Фейгин Г.Ф. Национальные экономики в эпох глобализации. -СПб, 2008. -200с.

63. Фигурнова Н.П. Международная экономика. - М.: 2005. - 508 с.

64. Цыпин И.С., Веснин В.Р. Мировая экономика. - М.: 2005. - 248 с.

65. Шибаева Н.В. Международная экономика. - Харьков, 2007. -176с

66. Шишкин А.Ф. и др. Мировая экономика. - М.: 2008. - 601с.

67. Экономика Европейского союза. -М.: 2003. -399с.

68. Экономика европейской интеграции. -Донецк, 2006. -160с.

69. Яблокова С.А. Мировая экономика. - М.: 2005. - 156 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий