регистрация / вход

Україна та НАТО: перспективи розвитку

Правова основа існування та принципи діяльності НАТО. Можливі шляхи гарантування безпеки України. Умови вступу до Організації північноатлантичного договору. Результати та перспективи співробітництва з НАТО. Розвиток та нинішній стан відносин Україна–НАТО.

Міністерство освіти та науки України

Київський національний університет культури та мистецтв

Дніпропетровський факультет менеджменту та бізнесу

Реферат

На тему: Україна та НАТО: перспективи розвитку

Виконала:

Студентка ММТ-10

Габібуллаева Дінара

Перевірив :

Старік О.В.

м.Дніпропетровськ,2010

Зміст

Вступ

1. Що таке НАТО?

2. НАТО та Україна

3. Результати та перспективи співробітництва України та НАТО

4. Розвиток та нинішній стан відносин Україна – НАТО

Висновки

Списки використаних джерел

Вступ

Метою дослідження є визначення цілей та принципів діяльності НАТО та перспективи розвитку НАТО та України, співробітництво України і НАТо.

Ці питання є досить актуальними , оскільки діяльність НАТО останнім часом є доволі активною і певним чином навіть суперечною стосовно конкретних питань. Тому відповідь на питання, що саме має на меті ця організація в сучасному світі, може допомогти розставити багато крапок над багатьма «і» та звісно, розкрити питання стосовно співробітництва України з НАТО.

НАТО – це регіональна військово-політична міжнародна міжурядова організація. У Довіднику НАТО зазначено, що Організація Північноатлантичного договору – це альянс 28 країн з Північної Америки і Європи, які прагнуть досягти мети Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.[10] За Договором головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи і безпеки країн-членів за допомогою політичних і військових засобів.

Проте неважко зрозуміти, що для досягнення таких цілей від організації вимагатиметься дуже активна і водночас виважена політика, оскільки у сфері регіональної безпеки кожний крок може бути фатальним. Сучасний світ не балує нас стабільністю та стовідсотковою безпекою. Кожного дня ми стикаємось з тим, що в тому чи іншому куточку світу відбуваються якісь конфлікти, котрі іноді доходять до рівня збройного протистояння. Більше того для нас як для громадян України питання безпеки не є чимось абстрактним. Постійні суперечки, що виникають між урядами Росії та України дають підґрунтя для сумнівів у тому, що Україна на даному етапі в змозі протистояти загрозам її суверенітету.

Минулого року стався збройний конфлікт між Росією та Грузією, який закінчився виходом зі складу Грузії територій Південної Осетії та Абхазії та наступним проголошенням їх незалежності. Звісно, сам факт агресії Росії на можна розглядати як показник неминучості агресії Росії проти України, але те, що такий масштабний збройний конфлікт відбувся зовсім поряд, повинно змусити замислитись над оборонною могутністю України.

Окрім цього питання щодо НАТО є актуальними ще й тому, що Україна вже багато років тісно співпрацює з НАТО, беручи участь у всіх її програмах по веденню діалогу з не-членами Альянсу. 9 липня 1997 року між НАТО та Україною було підписано Хартію про особливе партнерство за чим послідкувало заснування Комісії Україна — НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні[7].

Останні роки ведеться активна діяльність по забезпеченню якнайскорішого вступу України до НАТО і це викликає багато питань у тих громадян, котрі не володіють достатнім обсягом інформації про діяльність НАТО. Роз’яснення цілей діяльності НАТО на сучасному етапі могло б посприяти консолідації народу навколо однієї думки: варто чи не варто Україні вступати в НАТО.

Проте, перед тим як дати характеристику специфічним цілям та принципам діяльності НАТО, я б хотіла у короткому огляді визначити місце міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права, тим самим визначивши загальний статус Організації Північноатлантичного договору.

Основним і ключовим суб’єктом міжнародного права були і залишаютьсядержави. Причиною цього є особливості самого міжнародного права як специфічної правової, можливо «міждержавної правової», системи.

Однак сьогодні національні держави перестали бути єдиними акторами на світовій арені. В другій половині ХХ в. усе більш активна участь у системі міжнародних відносин стали приймати нові актори — міжнародні організації, форуми багатобічної дипломатії, багатонаціональні корпорації, великі міста, трансграничні регіони, індивіди. Підвищення їхньої ролі і значення в міжнародному житті особливо проявилося в останні десятиліття ХХ в. Міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права особливого роду. Їх правосуб'єктність не ідентична правосуб'єктності держав, так як не виникає із суверенітету.

Міжнародна організація, не володіючи суверенітетом, джерелом своїх прав і обов'язків у сфері реалізації своєї компетенції має міжнародний договір, укладений між зацікавленими державами. Тому міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права вторинні, похідні по відношенню до держав. Кожній міжнародної організації властива договірна правоздатність, специфіка та обсяг якої визначаються її статутом.

Всі ці історичні та теоретико-наукові особливості існування та функціонування міжнародних організацій притаманні і Організації Північноатлантичного договору. Проте, для НАТО як для організації оборонної, військово-політичної притаманні специфічні особливості цілей та принципів діяльності, що зумовлені тісним зв’язком з історичними та політичними умовами виникнення та функціонування організації. Тому, на мій погляд буде доречно розпочати з огляду саме визначення НАТО,міфів про НАТО, принципів діяльності Організації Північноатлантичного договору та звісно ж розглянемо питання щодо умов вступу України до НАТО,також розвиток та нинішній стан відносин Україна- НАТО. Методи дослідження: спостереження подій за джерелами, аналіз, узагальнення.

1. Що таке НАТО

Розпад Організації Варшавського Договору та проголошення Україною своєї незалежності поставили важливе завдання - гарантувати національну безпеку нашої держави.

Займаючи важливе місце на Європейському континенті, цілком природно, що ще в Декларації про державний суверенітет 1990 року Україна заявила про наміри взяти участь в європейських структурах у контексті сприяння і зміцнення миру та безпеки.

Незнання проблеми часто породжує хибне уявлення про природу НАТО, створює міфи про цю організацію. Міфи можливо розвіяти лише надавши суспільству об’єктивну інформацію про засади існування та функціонування Організації, про її внесок у зміцнення безпеки на європейському континенті та у світі.

Результати соціологічних досліджень виявили такі характерні для України міфи про НАТО: НАТО – агресивний імперіалістичний блок; НАТО може втягти Україну у військові дії; вступ до НАТО потребуватиме значних додаткових коштів тощо.

Частково це пов’язано з тим, що протягом тривалого періоду під час протистояння соціалістичного табору країнам західної демократії радянська система приховувала правдиву інформацію щодо ідеології НАТО, а також нав’язувала думку про ворожість Північноатлантичного Альянсу.

Отже, що ж таке НАТО?

На сьогодні НАТО вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Ідеологія Організації Північноатлантичного договору викладена у Договорі, укладеному у Вашингтоні 4 квітня 1949 року десятьма європейськими та двома північноамериканськими незалежними країнами, які взяли на себе зобов’язання щодо забезпечення взаємної оборони.

НАТО – це міжурядова організація, політико-безпековий союз, об’єднаний спільною системою цінностей, до яких належать демократія, свобода, верховенство права, вирішення спорів мирним шляхом і ринкова економіка/

Хто є членами НАТО?

На сьогодні членами НАТО є 28 країн: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Албанія і Хорватія.

Які цілі НАТО?

Нині, у XXI, столітті перед Альянсом постає цілий комплекс стратегічних цілей та завдань, які докорінно відрізняються від колишніх, зокрема подолання наслідків поділу Європи за часів «холодної війни», зміцнення демократії в країнах Центральної та Східної Європи.

Мова йде про боротьбу зі зброєю масового знищення, тероризм та країни із нелегітимними режимами, в яких може виникнути спокуса застосувати таку зброю або передати її терористам.

Щоб зберегти свій авторитет і довіру громадськості країн всього світу, не тільки Заходу, Альянс повинен протистояти цим загрозам і відповідати на нові виклики.

Які цінності захищає Альянс?

На сьогодні НАТО продовжує залишатися практично єдиною дієвою та високоорганізованою інституцією колективної безпеки, діяльність якої грунтується на високих стандартах у сфері захисту прав людини, демократизації суспільства, рівня розвитку економіки й соціальних надбань та військових стандартів.


Правова основа існування та діяльність НАТО

Північноатлантичний договір – головний документ Організації, який відповідає вимогам Статуту Організації Об’єднаних Націй та є легітимним міжнародним договором.

Країни-члени взяли на себе зобов’язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно забезпечувати основу для колективного воєнного планування.

Договір про створення НАТО забезпечує рамки для консультацій між країнами членами, коли одна з них відчуває, що її безпека знаходиться під загрозою.

Договір проголошує, що кожна європейська держава, котра здатна втілювати у життя принципи цього Договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні може бути запрошена до членства в Альянсі.[14]

Принципи діяльності НАТО

Поряд з питанням мети діяльності НАТО важливим також є питання пов’язане з принципами діяльності організації. Аналізуючи цілі та завдання діяльності Альянсу можна помітити, що вони є специфічними і спрямованими на регулювання проблем глобального характеру. НАТО функціонує в особливій сфері і предметом регулювання має безпеку, оборону, стабільність, недопущення війни. Альянс виконує свої функції на великій території. Всі ці особливості зумовлюють наявність специфічних принципів діяльності Альянсу, покликаних забезпечити виконання поставленої мети.

Серед основних принципів діяльності Альянсу можна виділити наступні:

Принцип колективної безпеки

Принцип спільного ухвалення рішень на основі консенсусу

Принцип пріоритету індивідуальної безпеки особистості

Принцип мирного вирішення спорів

Принцип спільності і неподільності безпеки

В основі Північноатлантичного договору (Вашингтонського договору) лежить принцип колективної оборони. У контексті НАТО колективну оборону можна описати як

• політичну волю держав-членів при необхідності виступити на захист партнерів за договором, використовуючи наявні в їх розпорядженні засоби (у т.ч.. військові засоби), в той же час будучи готовими опертися на партнерів за договором при забезпеченні військової безпеки своєї держави;

• готовність НАТО в цілому і держав-членів до колективного використання військової сили при усуненні загроз їх безпеки.

Політична воля держав-членів найкращим чином виражена в самому Вашингтонському договорі. Країни-учасниці договору розглядають збройний напад на одну з них нападом на них в цілому і зобов'язуються, в такій ситуації допомагати один одному. Вашингтонського договору держави-члени зобов'язуються, що «... діючи окремо чи колективно, за допомогою постійних і дієвих самостійних зусиль і взаємодопомоги, підтримуватимуть і нарощувати свій індивідуальний і колективний потенціал боротьби з озброєним нападом ».

Принцип колективної оборони не означає звільнення держави від обов'язку самому обороняти себе, а також права відмовитися від розвитку збройних сил. У держави-члена зберігається обов'язок самостійно забезпечувати готовність до виконання вимагають їх застосування військових засобів завдань, які недоцільно реалізувати колективно. У той же час країна, що входить до системи колективної оборони, готова поступитися будь-яку частину своїх завдань з військової оборони партнерам за договором і свідомо відмовляється від розвитку певного військового потенціалу.

Готовність НАТО в цілому і кожної країни-члена окремо до колективної оборони забезпечується їх участю в єдиному процесі оборонного планування. У ході планування, перш за все, спільно визначаються необхідні для оборони військові засоби - їх кількість, якість і готовність. Потім у співпраці НАТО та держав-членів визначаються цілі розвитку збройних сил кожної держави-члена. Основою системи колективної оборони НАТО є обумовлені країнами-членами практичні форми співпраці, які базуються:

• на колективному консультаційному механізмі,

• на інтегрованої військової структури,

• на багатонаціональної структурі військового управління,

• на спільному військовому плануванні і механізм фінансування,

• на готовності кожної держави-члена послати свої війська за межі власної території і прийняти на своїй території війська іншої держави-члена,

• на співпрацю і стандартизації в багатьох військових областях.

Принцип консенсусу у другій половині XX століття став домінуючим у системі міжнародних відносин. Реальним виявом міжнародного (міждержавного) консенсусу є, передусім, договори про утворення міжнародних організацій, положення котрих одностайно визнаються усіма членами організації. Принцип консенсусу було покладено і в основу Північноатлантичного договору 4 квітня 1949 р. Важливим є те, що цей принцип перетворився у відповідну політику консенсусу, яка поширюється на усі сфери життєдіяльності організації, що передбачені базовим договором. Образно можна говорити, що політика консенсусу в міжнародних відносинах є виявом внутрішнього демократизму країн, що вступають в систему міжнародних відносин.

Але внутрішній демократизм держав, що утворюють міжнародну організацію, автоматично не гарантує реалізацію політики консенсусу в ЇЇ діяльності. Для цього необхідним є цілий комплекс додаткових умов.

По-перше, організація повинна представляти собою стабільну коаліцію, що ґрунтується на спільності фундаментальних цінностей і стратегічних інтересів. В преамбулі Північноатлантичного договору однозначно наголошується, що учасники Договору "сповнені рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права...".

По-друге, основою політики консенсусу є взаємне право вето, яким володіють усі країни-учасники, незалежно від їх економічних, воєнно-політичних та інших можливостей. Так, статтею 10 Договору визначається, що "сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу.

По-третє, умовою реалізації політики консенсусу є здатність учасників організації до компромісу, як способу досягнення згоди на основі взаємних поступок. Основою підготовки компромісної згоди є широка дискусія, відкритий обмін думками, який ведеться на різних рівнях організаційних і управлінських структур.

По-четверте, важливою умовою реалізації політики консенсусу є взаємна гарантія терпимості до інтересів усіх сторін організації. У Договорі зафіксовано, що він "не зачіпає і не повинен тлумачитися як такий, що будь-яким чином зачіпає права і обов'язки сторін, які випливають для них як держав-членів із Статуту Організації Об'єднаний Націй.

Систематичні політичні консультації в НАТО розпочалися з першого засідання Альянсу у вересні 1949 року. З того часу цей процес змінювався, розвивався і вдосконалювався в залежності від конкретних обставин, але головним форумом для проведення політичних консультацій завжди залишалася ПАР. її засідання відбуваються з дотримуванням мінімуму формальностей, а дискусії проводяться в атмосфері відвертості.

Регулярні політичні консультації та обмін поглядами відбуваються також в рамках інших форумів, межі відповідальності яких визначається ПАР. Це такі організаційні структури як Політичний комітет на вищому та інших рівнях; Група з питань координації політики; Регіональні експертні групи; Спеціальні робочі групи з питань політики; Консультативна група з питань політики в атлантичному регіоні, а також: інші спеціальні комітети і групи, які відіграють безпосередню роль у сприянні реалізації політики консенсусу між урядами держав-членів в Альянсу.

Консультації, які проводять в НАТО, можуть відбуватися в таких формах як :

- простий обмін думками та інформацією;

- у формі повідомлень урядів про рішення і заходи, які будуть ухвалені і здійснені найближчим часом або в майбутньому;

- у формі дискусій, безпосередньо спрямованих на досягнення консенсусу при ухваленні рішень щодо політичного курсу Альянсу. Регулярні консультації проводяться в дусі відкритості та співпраці також з країнами-партнерами у рамках РЄАП, в тому числі, з Україною і Росією, з якими НАТО має особливі партнерські стосунки.

Таким чином, процес ухвалення рішень в Альянсі ґрунтується на консенсусі та загальній згоді, а це, в свою чергу, зберігає індивідуальний досвід та власну позицію кожної країни. Усі члени НАТО є рівноправними і повноправними учасниками процесу політичного співробітництва в межах Альянсу[4].

Принципово важливо зауважити, що пріоритетом всієї системи безпеки НАТО є індивідуальна безпека особистості, реалізація її прав і свобод. При цьому пріоритет безпеки людини і громадянина є домінуючим на усіх рівнях організації та управління: від державних і недержавних інституцій найнижчого рівня до найвищих структур міждержавного рівня. Тому найпершою умовою членства в НАТО є внутрішній демократизм суспільства, що гарантує реалізацію індивідуальних прав і свобод людини і громадянина.

Міфи про НАТО

Міф 1. НАТО - агресивний блок

Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія, про що записано в основоположному документі Організації – Вашингтонському договорі 1949 року. НАТО у своїх принципах і діяльності дотримується норм ООН і діє за її мандатом.

Ідея об’єднатися на постійній основі заради встановлення миру є логічним протиставленням викликам Другої світової війни і необхідності спільних дій союзників у боротьбі з фашизмом. Вона була закладена Президентом США Ф.Д.Рузвельтом і Прем’єр-міністром Великої Британії У.Черчіллем у серпні 1941 року під час підписання “Атлантичної хартії”. Документ, який встановив засади створення НАТО, був покладений в основу Декларації Об’єднаних Націй 1942 року, а пізніше – ООН.

Міф 2. Нейтралітет - надійна гарантія безпеки країни

Світовий досвід показує, що нейтралітет сьогодні економічно, політично і безпеково невигідний. Нові непередбачувані загрози та виклики безпеці ставлять перед кожною цивілізованою країною проблему вибору: військовий нейтралітет чи участь у системі колективної безпеки.

При цьому, забезпечення нейтралітету вимагає залучення значних фінансових ресурсів. В нейтральних європейських країнах все чіткіше простежується тенденція до перегляду свого статусу, зростає думка про відмову від нейтралітету. Так нейтральні Австрія, Швеція, Швейцарія та Фінляндія, не будучи членами Альянсу, беруть активну участь, як і Україна, у програмі НАТО “Партнерство заради миру”. Фінляндія розпочала підготовку до остаточного узгодження стандартів своїх Збройних Сил та інфраструктури зі стандартами НАТО, що фактично може означати початок процесу вступу. Швеція має свій військовий контингент у складі триваючої миротворчої операції НАТО з реконструкції Афганістану. Окрім того, всі ці країни, окрім Швейцарії, є членами ЄС, який здійснює єдину зовнішню і безпекову політику, в рамках якої планується створення Сил ЄС швидкого реагування.

Міф 3. Членство в НАТО дорого коштує

В НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Ще в 2000 році Верховна Рада прийняла рішення збільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки у 2005 році становили 1,452% ВВП.

Військовий компонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національного бюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя для військовослужбовців та їх сімей.

В європейських країнах військові витрачають гроші на товари з магазинів і на послуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшенню соціально-економічного становища місцевих жителів.

Міф 4. Співпраця з НАТО зіпсує відносини з Росією

На сьогодні Київ, так як і Москва мають партнерські стосунки з НАТО. При цьому слід наголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала такі відносини, і їх стосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО Росія в цілому випереджає Україну. Тому природно, що НАТО не може стати ворожим до Росії.

Росія має спільні кордони з діючими членами НАТО – Польщею, Балтійськими державами, Норвегією. При цьому, взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вони навіть зміцнилися. Враховуючи потенційні загрози міжнародного тероризму, етнічних, релігійних та економічних криз, співпраця України з Альянсом значно посилить національну безпеку країни, а відтак – безпеку нашого стратегічно важливого сусіда – Росії.

Підприємства оборонно-промислового комплексу Росії активно співпрацюють виробниками озброєнь в країнах НАТО, проводиться спільна модернізація військової техніки Збройних Сил Росії та країн-членів НАТО, виконуються авіаційні перевезення для НАТО.

Міф 5 У сучасному світі немає об’єктивної необхідності існування НАТО

Спочатку НАТО створювалося для протистояння соціалістичній системі, а не загрозі, що несе міжнародний тероризм цивілізації, включаючи і великі, і маленькі країни. Тепер вже абсолютно ясно, що проти спільної загрози потрібні спільні дії. Характер загрози змінився, необхідні для боротьби з нею засоби – теж, однак принцип залишився тим же самим – колективна оборона країн, об'єднаних спільними цінностями. Можна сказати, що змінилося сучасне розуміння безпеки. Разом з тим, необхідність забезпечувати її залишилася, навіть стала більш гострою, ніж наприкінці 40-х років минулого століття. Північноатлантичний альянс впродовж свого існування виявляв здатність адаптуватися і гнучкість по відношенню до видозмін архітектури глобальної безпеки.

Міф 6. Членство в НАТО погіршує інвестиційний клімат

Відомо, що будь-який інвестор, перед тим, як вкласти свої гроші в якусь країну, обов’язково перевірить стабільність її політичної та економічної системи. Оскільки ймовірність міждержавних війн в Європі майже дорівнює нулю, інвестор скоріше за все хоче знати – які гарантії, що його компанію завтра не обкладуть величезними податками? Де впевненість, що її взагалі не націоналізують? Що не заборонять іноземні капіталовкладення і не змусять його закрити справу? Членство в НАТО є найкращою відповіддю на ці питання.

Процедура вступу до Альянсу – це всеохоплююча експертиза політичної й економічної системи країни. Якщо держава проходить її та стає членом НАТО, це означає, що вона є стабільним та передбачуваним політичним та економічним партнером. Крім того, досвід останніх хвиль розширення Альянсу, коли членства набули країни Центральної і Східної Європи, свідчить, що у період виконання цими державами національних програм з Плану дій щодо членства і проведення переговорів зі вступу обсяги прямих закордонних інвестицій, в першу чергу західних держав, збільшилися на мільярди доларів.

Міф 7. Зі вступом до НАТО країни втрачають суверенітет

Такий сценарій є неможливим і нелогічним для членів НАТО. Усі без виключення рішення з будь-якого питання, що стосується діяльності Альянсу чи його членів в рамках Альянсу, вирішуються на основі консенсусу, тобто спільної згоди. Це означає, що за існування заперечень з боку хоча б однієї країни, рішення не може бути прийняте. За цим принципом працює Рада Безпеки ООН, куди на постійній основі з правом вето входять не усі члени організації, а лише п’ять. У цьому сенсі НАТО є більш демократичною організацією.

Міф 8. Члени Альянсу загалом, та європейці зокрема, танцюють під американську дудку

США на сьогодні є однією з найсильніших у військовому й економічному сенсі країн світу. Саме на Сполучені Штати лягає найбільше навантаження військового та фінансового внеску до Альянсу. Американська присутність у Європі завжди відігравала роль страхового полісу для країн континенту. Думка США не завжди збігається з точкою зору європейців, але і самі європейці далеко не завжди виступають з єдиною позицією.

Європейці стурбовані тим, що США рішучі у військовому протистоянні терористичним загрозам, що вони, виходячи з власних національних інтересів і доктрини поведінки, не збираються миритися з існуванням загроз і викликів для своєї держави та її громадян по всьому світу, а також витрачають замало коштів на підтримку та розвиток найбідніших країн світу.

Американці, зі свого боку, розчаровані неспроможністю Європи діяти і виступати злагоджено, розвивати свій оборонний потенціал, її повільно діючими та часто неефективним та забюрократизованими інституціями.

Якщо уряди держав Європи та США будуть і надалі спілкуватися, не чуючи один одного, то НАТО не зможе бути ефективною організацією, але якщо вони докладуть спільних зусиль, то тоді НАТО матиме майбутнє, як механізм досягнення спільної цілі.

Міф 9. Членство в НАТО призводить до перетворення країн на військові табори, заповнені базами НАТО

Стаття 17 Конституції Української держави забороняє розміщення іноземних військових баз на території України і, відповідно, прийняття такого рішення без урахування ставлення до нього народу України може розцінюватися лише як спроба узурпації влади.

Водночас, слід зазначити, що розміщення військових гарнізонів створює нові можливості для працевлаштування населення в місцях дислокації. Це відомо ще навіть з часів Радянського Союзу.

Зокрема, для України згода на тимчасове перебування російської бази в Криму до 2042 року надала можливість розрахуватися за борги за постачання енергоносіїв, на деякий час забезпечити державу дешевими енергоносіями, вирішити проблему належності радянської військової спадщини і перегорнути сторінку складних відносин з сусідом.

Міф 10. Українські миротворці - "гарматне м'ясо" в миротворчих операціях Альянсу

До участі у міжнародних миротворчих операціях вже сьогодні залучаються та залучатимуться у майбутньому виключно професійні військові на добровільній основі. Майже всі країни-члени НАТО мають професійні армії, в яких немає строкової служби. Крім того, рішення щодо направлення українських військових контингентів до складу міжнародних миротворчих операцій приймаються Верховною Радою України.

Міф 11. Україна зобов’язана брати участь в усіх військових операціях НАТО

Кожна країна-член НАТО самостійно вирішує, чи брати їй участь у певній військовій операції НАТО. Важливо також, що всі рішення в НАТО приймаються консенсусом. Тобто жодне рішення в НАТО не може бути ухвалене за незгоди хоча б однієї країни-члена Альянсу.[11]

2.НАТО та Україна

Для чого Україні вступ до НАТО?

Чи є без’ядерний статус гарантією безпеки?

Між 1992 і 1996 рр. в Україні було ліквідовано ядерну зброю. У результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї — 176 міжконтинентальних балістичних ракет, 146 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 7000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатий ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї. Відмова України від засобів ядерного стримування та її приєднання до Дого вору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості неядерної держави унеможливили формування самодостатньої системи безпеки України. З ліквідацією ядерної зброї Україна втратила можливість самостійно ліквідувати як загрози з використанням зброї масового знищення, так і потужні загрози із застосуванням звичайних озброєнь. Україна вже не може розраховувати на стримування власними силами ядерної держави, якщо таке протистояння відбуватиметься без допомоги Україні з боку іншої ядерної держави чи союзу держав.

Між тим, жодна з офіційних ядерних держав — Росія, США, Велика Британія, Франція і Китай — не відмовилися від ядерної зброї як засобу стримування і не мають наміру цього робити.

Визнаючи незалежність України, абсолютна більшість держав світу і ООН визнали нашу державу в її існуючих кордонах. Однак, факт такого визнання не передбачає наданні Україні жодних прямих гарантій безпеки.

У Договорі про створення Співдружності незалежних держав, підписаному в Білорусі 8 грудин 1991 року, стверджується. що сто рони-учасники договору визнають кордони одна одної такими, якими вони склалися на чає підписання Договору». Проте, реальна сила норм, закріплених в цій угоді, є мінімальною. Вірменія і Азербайджан є членами СНД, однак з 1992-1993 рр. частина території Азербайджану перебувають під фактичний контролем Вірменії. Грузія, яка є членом СНД, не контролює з 1993 р. свій регіон Абхазію, і з 1991 року - Південну Осетію, при цьому регулярно висуваючи звинувачення на адресу Росії — іншого члена СНД — в підтримці абхазького і південно-осетинського сепаратизму. Поступовий занепад значення СНД ще більше нівелює силу положень документів цієї організації.

В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала певні зобов'я зання з боку ядерних держав. 14 січня 1994 р. Росія, США і Україна підписали тристоронню домовленість, за якою Україна може розраховувати на негайні консультації ядерних держав у разі загрози для своєї безпеки. Гарантії безпеки України у зв'язку з ядерним роззброєнням було більш детально оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандуми, у якому останні три країни пообіцяли пова жати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії збоку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов'язань, приєдналися Франція і Китай. Слід відзначити. що положення про пошук підтримки в Раді Безпеки ООН за умов загрози Україні з боку ядерної держави досить безглуздим. Кожна з держав - офіційних власників ядерної зброї - є членом Ради Безпеки ООН, і може заблокувати будь-яке її рішення, використовуючи право вето.

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною фіксує у статті 2, що «Високі Договірні сторони .. поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів… будуть відносини одна з одною на засадах принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання суперечностей, незастосування сили чи погрози силою, включно з економічними та іншими засобами тиску, права народів вільно розпоряджатися свого долею, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання узятих міжнародник зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного правда

Договір з Україною було підписано в травні 1997 р. за півтора місяці до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому існувала перспектива започаткування руку України в напрямі НАТО. Цей Договір значною мірою перешкоджає легальним територіальним претензіям з боку Росії до України.

Головна проблема цього договору полягає в тому, що Росія, як спадкоємець СРСР має значний історичний досвід нехтування підписаними угодами (зокрема, договором про ненапад з Польщею від 1936 р. (порушений 1939 р.), Румунією від 1914р. (порушений 1940 р.), договорами з країнами Балтії, окупованими СРСР в 1940 р., договором з Демократичною Республікою Афганістан від 1976 р. (порушений 1979 р.). Попри те, що Росія у Договорі визнала територіальну цілісність України, це не завадило їй висунути у вересні — листопаді 2003 р. територіальні претензії до України, ставлячи під сумнів належність Україні острова Коса Тузла. Чинні угоди між Росією і Україною передбачають, то кордон між УРСР і РРФСР станом на 1991 р. визнається державним кордоном між Україною і Росією. Однак, попри це, Росія висунула фактичні територіальні претензії, почавши будівництво дамби з Краснодарського краю до острова КосаТузла. Лише жорстка позиція України, зокрема пряме попередження з боку України про застосування сили в разі порушення кордону, зупинила це будівництво на відстані близько 100 метрів від державного кордону України. Росія вирішила знехтувати Договором з Україною та міжнародним правом, сподіваючись отримати від тодішньої слабкої і дискредитованої української влади територіальні поступки. За словами тодішнього міністра оборони України Євгена Марчука, «Тузла показала непередбачуваність російської політики стосовно сусіда», оскільки «такого повороту подій не передбачали ані європейські, ані українські прогнозисти та політологи».

У Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією сторони визнають суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів одна одної. У преамбулі Договору міститься застереження про те, що «сторони засуджують несправед ливі акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів». Таким «несправедливим актом» румунська зовнішня політика намагається представити передачу Українській РСР 1940 р. сучасних Чернівецької та півдня Одеської області, відторгнутих Румунією від української території в 1918-1919 рр. Договір з Румунією має ту перевагу, що ця країна в 2004 р. стала членом НАТО. Членство обмежує можливості Румунії щодо висунення територіальним претензій до України. У червні 2003 р. між Україною і Румунією було підписано договір про режим державного кордону, відповідно до якого було остаточно знято претензії Румунії на територію України, зокрема на територію острова Зміїного, хоча у сторін і залишилися суперечності щодо розподілу континентального шельфу. Підписання цієї угоди також відбувалося під впливом відносин з НАТО. Зважаючи на те, що Румунія тоді прагнула вступити до НАТО в найближчій хвилі розширення, саме вона була зацікавлена в найшвидшому врегулюванні всіх територіальних проблем з сусідами.

Отож, рівень наданих чинними міжнародними договорами гарантій безпеки України не є достатнім, оскільки він не передбачає адекватної і потужної відповіді на можливі загрози.

Скільки коштує забезпечення безпеки самотужки?

Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України віл зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО.

Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути, а найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії.

Фінансування Збройних Сил України у відсотках від валового внутрішнього продукту (ВВП) України становило: 1992 р. — 2,4%, 1993 – 1,57%; 1994 - 1,46%; 1995 - 1,8%; 1996- 1,9%; 1997 - 1,35%; 1998 — 1,35%; 1999 р, - 1,4%, у 2000 — 2005 - близько 1,4 % ВВП, 2006 — 1,6% ВВП. При цьому сусіди України витрачають на оборону значно більше: Польща 1,9% ВВП, Туреччина – 4,5% ВВП, Румунія - 2, 5% ВВП, Угорщина -1,8% ВВП; Росія - 4,5% ВВП (станом на 2006 р.). Витрати України на оборону 2006 року сягнули лише $1,6 мільярди. Між тим, лише за офіційними даними, Росія витрачала на оборону $14,3 мільярди у 2004 р., $20 мільярдів — у 2005 р, $23 мільярди у 2006 р.

Світова практика свідчить, що дієве функціонування та розвиток збройних сип можливі за умов приблизного дотримання наступних пропорцій: утримання особового складу — до 50% витрат, бойова підготовка та матеріально технічне забезпечення - 20%, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи та закупівля озброєння — 25%, інші видатки — 5%.

Збройні Сили України радикально скорочуються починаючи з І992 р. У 1992 р. вони становили 780 тисяч військовослужбовців, а вся воєнна організація —понад мільйон осіб. У скороченні чисельності військової техніки Україна пішла значно далі меж, встановлених Договором про звичайні збройні сили у Європі. Станом на 2006 р. Збройні Сили України налічують лише 200 тисяч чоловік (для порівняння: у Росії лише збройні сили налічують 1,1 мільйона, у Туреччині – 0,65 мільйони, у Польщі - 200 тисяч). Хоча Україна володіє значним і досить якісним з воєнної точки зору демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для їхнього виробництва, держава тривалий час не використовувала належно цей ресурс, і тому дещо відстала за рівнем обороноздатності. Поширення корупції в Україні за часів президент ства Кучми знизило обороноздатність держави, через неефективне управління та зменшення конкурентоздатності економіки.

Таким чином, надійно гарантувати безпеку України можна лише за допомогою союзницьких відносин зі стороною, яка має і засоби, адекватні загрози. Україні необхідно, щоб інтереси цієї сторони були близькі або співпадали з національними інтересами України.


Україна в умовах розширення НАТО

Завдяки відносинам з НАТО Україна отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов’язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не взяв, така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші документи в межах відносин Україна — НАТО підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникнення загрози для України, Україна вже майже протягом десяти років має можливість скликати Комісію Україна — НАТО на рівні послів, міністрів закордонних справ або міністрів оборони і поставити перед НАТО проблеми, які виникли для безпеки України, та поставити питання про надання допомоги з боку НАТО. Водночас, НАТО зобов’язаний взяти участь у такому представленні, але, до вступу України, не зобов'язаний реагувати. Так, як вимагатиме Україна. Однак, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, Україна може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.

Україна утрималася від застосування цього механізму під час конфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р., оскільки розраховувала, що врегулювання ситуації на двосторонній основі втримає від радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чокаючи рішення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р. про свою підтримку територіальної цілісності України. Відносини з НАТО забезпечують Україні сприятливий клімат безпеки на її західних кордонах. Це посилює позиції України у протистоянні загрозам своїй безпеці.

Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкта міжнародної політики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росії чи іншої держави. Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, має важливе геополітичне розта шування, та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах військово-політичного союзу, може розраховувати на поважне становище в НАТО.

Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів саме завдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р. укладеного за півтора місяці до Мадридського самміту НАТО, від результатів якого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії. Договір з Україною було ратифіковано Румунією 8 липня 1997 р., за день до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отри мати запрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО вимагає від претендентів на членство відмови від територіальних претензій до сусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила з цим змиритися.

Налагодження відносив України з НАТО стало вагомим чинником усвідомлення політичної елітою країн Заходу важливості України, значення її належності до євроатлантичної спільноти як гарантії миру й зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі. Співпраця України з НАТО чітко вказала країнам Заходу на значні можливості для безпеки регіону

Як заявив ще в 1990-х роках американський політолог Збігнев Бжезінський, «десь між 2005 і 2010 роками Україна, особливо якщо тим часом вона зробить значний поступ у внутрішніх реформах і їй удасться ясніше визначитися в якості середньоєвропейської країни, повинна стати готовою до серйозних переговорів із ЄС і НАТО.

Особливо важливим для України стало включення до НАТО її західних сусідів. Завдяки цьому між Україною і НАТО утворився тривалий кордон (з Угорщиною 103 км. з Польще 526 км, з Руму нією 169 км на півдні і 362 км на Заході, зі Словаччиною 97 км). Легка і технічно проста можливість організації допомоги через цей кордон здатна справити значний стримуючий вплив на потенційного агресора.

В історії існує низка прикладів успішності матеріальної допомоги, здійснюваної державами Заходу за значно більш складних геостратегічних умов (допомога Радянському Союзові під час Другої світової війни, допомога Західному Берлінові 1948-49,1961-62 рр., Південній Кореї 1950-53 рр.). Ця допомога полягала в постачанні озброєнь, харчів, товарів цивільного призначення тощо.

Існування кордону з НАТО спрощує і здешевлює завдання державної політики у сфері оборони України. Збіг основних інтересів у сфері безпеки України і держав НАТО дозволив українським збройним силач відійти від принципу територіальної оборони по всьому периметру кордонів і перейти до дешевшої і більш реалі стичної стратегії стримування на основних напрямах.

Головна проблема у справі приєднаний України до НАТО полягає в можливому загостренні відносин з Росією. Однак, як показує досвід Євроатлантичної інтеграції країн ЦСЄ, після ухвалення принципового рішення НАТО щодо їхньої інтеграції до Альянсу, відносини цих країн і Росією покращувалися. Їхній вступ до НАТО змушував російське керівництво переглянути свою політику, оскільки вона ставала контрпродуктивною. Так, після рішення про вступ до НАТО країн Балтії, Росія остаточно відмовилася від спроб застосувати засоби економічної блокади цих держав. Вступ що НАТО дозволив цим Кранам налагодити нормальні економічні відносини з Росією.

У політиків на Заході упродовж 1990-х р. утвердилося розуміння значення незалежності і стабільності України для європейської та світової безпеки. Після помаранчевої революції сприйняли Україну як європейську державу і частину держав Європи. Європа має використати безпрецедентну можливість, надану незалежністю України, і вибудувати таку систему безпеки, яка виключить можли вість великих воєн на континенті.

Україна має унікальне для європейської безпеки геостратегічне значення. Саме це спричиняє підвищений інтерес НАТО до України. Саме геостратегічні мотиви стали головними під час вирішення питання щодо приєднання до НАТО таких країн як Румунія і Болгарія, які зміцнили «південний фланг» НАТО. Україна має ще більше геостратегічне значення, а тому може розраховувати на успішність і значну швидкість інтеграції до НАТО.

Слід наголосити, що серйозною перевагою України, крім її унікально важливого геополітичного розташування, є її розміри. Однією з перешкод прийому до НАТО країн Балтії становив той факт, що їхня територія не надає необхідної «стратегічної глибини» для організації ефективної оборони. Невелику, притиснуту до моря територію цих країн фізично досить важко захищати. Геополітичне становище України має ту перевагу, що Україна володіє стратегічною глибиною території. Територія України є достатньо великою та придатною для оборони. У разі підтримання союзницьких відносин з сусідніми краї нами стратегічна глибина оборони України ще більш подовжується.

Українська оборонна організація, разом із недоліками, має й свої переваги. Загрозлива ситуація в галузі безпеки України виробила звичку українського суспільства та частини політичного і військо вого керівництва покладання на власні сили. На противагу цьому, країни Вишеградської трійці (Польща, Чехія, Угорщина) очікували від вступу до НАТО захисту «від усіх бід» і не розвивали власне оборонне мислення. Для цих країн НАТО був уже сам по собі вирішенням проблем безпеки, а не структурою, в межах якої вони самі мали їх розв'язувати.

Таким чином, Україна завдяки своїм розмірам, стратегічному геополітичному розташуванню та військовим можливостям здатна посісти достойне місце в системи загальноєвропейської безпеки, що відповідатиме масштабу та можливостям країни. Україна може зробити значний військовий внесок до НАТО, на відміну від кандидатів на вступ до НАТО «хвилі» 2002 року.

Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує в цілому завершені форми. Поза політичною Європою залишиться лише Росія, що є євразійською державою, та поки що «васальна» щодо Росії Білорусь. Далі розширення Європи можливе лише в разі залучення держав Кавказу. Отож, найімовірніше, вступ України, Грузії і, можливо, Азербайджану до НАТО буде «останньою фазою» розширення Європи. Така завершеність сприятиме зменшенню конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євро атлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого ґрунту, як невизначеність геополітичної належності інших держав. Вступ України до НАТО зніме проблему силового протистояння в Чорному морі, оскільки зробить його фактично внутрішнім морем країн-членів НАТО.

Для України дуже важлива надійність союзницьких відносин. Слід наголосити, що упродовж понад півстоліття свого існування НАТО демонструвала готовність захищати своїх союзників. Ця готовність була очевидною і для сторонніх сил, зокрема для СРСР, і тому запобігла розв'язанню третьої світової тини.

США, як провідний за військовими і політичними ресурсами член НАТО, відкидають можливість існування «геополітичної угоди» з Росією про перехід України або інших держав регіону до сфери впливу Росії, та заявляють про тверду підтримку суверенітету та тери торіальної цілісності України.

Стратегічна концепція НАТО, затверджена главами держав і урядів у 1999 р, у статті 37 зазначає, що «Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО зобов'язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО-Україна... Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її неядерний статус, які НАТО вважає важливими чинниками стабільності та безпека в Центральній і Східній Європі, а також у Європі загалом».

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інте грації України е небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО забезпечує його членів від частого застосування Статті 5 Вашингтонського поговору про захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світ».

Жоден здоровий патріотичний політик не зможе піти на збереження умов для зовнішнього втручання у внутрішні справи України за умови існування дисконтної альтернативи у вигляді НАТО. Цією альтернативою вже скористалися 10 країн Східної Європи, і, що цікаво, жодна про те не жалкує.

Можливі шляхи гарантування безпеки України

Для України є лише три теоретичні шляхи гарантування безпеки.

Перший — це орієнтація на тісну інтеграцій з Росією. Цю точку зору поділяють не лише російські й деякі українські, але й поодинокі західні дослідники. Аргументи проросійської геополітичної орієнтації часто апелюють до тези про спорідненість економік України те Росії, які нібито не можуть бути незалежними одна лід одної. Однак на практиці економіки двох країн вже понад десятиліття існують в достатньо автономному режимі, а з кінця 90-х років обсяг українського експорту по держав ЄС перевищує розміри українського експорту до Росії.

Тенденції в політиці Росії дозволяють стверджувати, що інтереси Росії в тій мірі, у якій вони усвідомлюються і реалізуються керівництвом цієї країни з 1992 р., суперечать життєво важливим інтересам України у сфері безпеки.

У доповіді Ради з оборонної та зовнішньої політики РФ «СНД: початок чи кінець історії?» (1997), зазначено: «Треба визнати, що без жорсткої терапії російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України — проблемний для РФ варіант проте краще сприяти йому, ніж терпіти постійний виклик України й ерозію наших зусиль у близькому зарубіжжі». У воєнній доктрині Росії задекларована можливість застосування ядерної зброї першою, а також її застосування проти неядерної держави. Концепція національної безпеки Росії також декларує право Росії першою застосовувати ядерну зброю «у випадку відбиття воєнної агресії, якщо всі інші засоби врегулювати кризову ситуацію виявилися неефективними». Розмитість терміну «воєнна агресія» і вільне тлумачення цього поняття створює зону напруження навколо Росії і її військових баз за кордоном.

Під час кризи навколо острова Коса Тузла міністр оборони Російської Федерації С. Іванов заявив, що Росія може першою застосувати військову силу «коли Росію намагаються обмежити в доступі до життєво важливих регіонів світу, в тому числі важливих з економічної чи фінансової точки зору для нашої країни», а також коли «в СНД виникне складна нестабільна ситуація або пряма загроза життю наших співвітчизників, а тим більше громадян Росії»,

Деякі представники політичного істеблішменту РФ проголошу вали, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізації всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А. Мигранян, О. Дугін), і обґрунтовували її геополітичну декомпозицію (розподіл), виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та нинішнім статусом «суверенної держави» є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію». До 2003 р.: О. Дугін змінив свою точку зору: «наприкінці 90-х послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД досягло своєї критичної межі, після якої, безумовно, будь-які декларації про геополітику України з Москви мають бути переглянуті. Сьогодні я підтримую «великий договір» між Росією і Україною, відмову від будь-яких територіальних претензій до України з боку Російської Федерації». Як бачимо, сам цей російський дослідник визнає, що еволюція його поглядів щодо територіальної цілісності України відбулася під впливом: «послаблення російського інтеграційного полюсу на просторі СНД». Вочевидь, таке посла блення, а отже, і така еволюція відбулася під впливом розширення НАТО на Схід.

Росія в 1990-х і на початку 2000-х рр. намагалася дипломатичними засобами закріпити в Європі свою так звану «зону відповідальності», доякої мали увійти держави СНД та країни Балтії, тобто фактичнозатвердити на необмежений час розподіл континенту на сфери впливу. Такий підхід становив небезпеку для права України на суверенний вибір зовнішньополітичних пріоритетів. Між тим, доцільність інтеграції України з Росією та іншими державами Євразії є під великим сумнівом. Реінтеграція держав СНД може мати наслідком для учасників такого пронесу ізоляцію цього простору дід загально-цивілізаційних процесів, консервування технологічної відсталості, втрату суверенітету тощо.

Після проведення операції США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. деякі російські дослідники, зокрема, С. Караганов, заявляли, що «необхідне нове розуміння суверенітету», оскільки, нібито, більшість країн «третього світу» не можуть самостійно забезпечити порядок на своїй території, і це має стосуватися й колишніх радянських республік.

Значною проблемою для національної безпеки України є той факт, що незалежність України сприймається політиками, а подекуди й суспільством Росії, як ідеологічний виклик. Поєднання раціональних і ірраціональних стимулів до відновлення контролю над Україною становить основу політики Росії щодо нашої держави. Завдяки організації різноманітних ініціатив Російська Федерація намагається утвердити себе в якості інтеграційного центру на пострадянському просторі, тому їй дуже важливо втягнути в ці процеси Україну, яка має ключове стратегічне розташування по відношенню одразу до кількох регіонів (Чорноморського, Північнокавказького, Центральноєвропейського, Балканського), а населення України лише втричі менше від російського.

Активізація співпраці з євроатлантичними структурами, як запорука дотримання основних інтересів безпеки України, отримала поштовх наприкінці 1990-х — на початку 2000-х рр. Це відбулося внаслідок розширення НАТО до кордонів України та завдяки тому, що країни Альянсу демонструють значні політичні, економічні та військово-технічні успіхи. Крім того, активна політика США у Центральній Азії та на Кавказі знаменувала послаблення російського впливу у цих регіони.

Для України виявляється привабливою демократичність вирішення міждержавних проблем у межах НАТО і ЄС, а також геополітичний плюралізм у межах Західної і Центральної Європи, де немає єдиного всевладного центру. Країни НАТО цілком здатні опонувати США і часто це роблять в межах відносин, властивих суверенним демократичним державам. Це дає підстави чекати, що й інтереси національної безпеки України зможуть реалізуватися у випадку зближення України із НАТО. Українські національні інтереси можуть бути вповні реалізовані в межах НАТО, де враховуються інтереси всіх партнерів. Навіть таких крихітних, як Люксембург, який має армію в 400 чоловік, чи Ісландія, яка взагалі не має армії. Завдяки своїм можливостям у сфері безпеки Україна може розраховувати на дуже важливе місце в системі євроатлантичної безпеки. Крім того, чимало національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а поде куди й тотожними інтересам членів НАТО. Насамперед це стосується збереження суверенітету, незалежності і територіальної цілісності України — в цьому як ніхто зацікавлена Україна. Це ж підтримують і держави НАТО.

Ідея забезпечення інтересів національної безпеки України через статус нейтралітету дістала поширення на початку 1990-х рр. і почала, втрачати його наприкінці десятиліття. Цілями українського нейтралітету і позаблоковості у 1991-2001 рр. були: боротьба одних політиків проти розширення впливу Заходу і НАТО, інших — проти розширення впливу Росії і перебування на території України російських військ; намагання невизначеним становищем України підвищити до неї інтерес великих держав в міжнародних організаціях; непідготовленість суспільства до однозначного геополітичного вибору; небажання українського керівництва шкодити своїм відносинам з однією із сторін у разі однозначного геополітичного вибору. Вади нейтралітету для конкретних українських умов мають бути очевидні.

Європейські країни традиційною нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специ фікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мінімальною.

Геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами —Росією і Туреччиною (причому Росія єядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я) зумовлюють брак реалістичної перспективи дня України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї.

У таких нейтральних країн, як Швеція та Фінляндія існує дуже суттєва відмінність від геополітичного становища України, яка є геостратегічно важливою державою, що забезпечує вихід до Чорного і Азовського морів та в Центральну Європу. Геополітичні переваги, які дає контроль над Україною, для потенційного агресора можуть переважити ризики, якими супроводжуватиметься силовий тиск чи агресія проти України. Тому, за певних умов, для агресора цінність контролю над Україною може бути вартою війни.

Крім того, і Фінляндія, і Швеція є членами ЄС, який, хоч і не на дає безпосередніх воєнних гарантій безпеки своїм членам, проте є впливовою організацією), конфлікт з якою є небажаним для будь-якого агресора. У Міністерстві оборони Фінляндії на запит уряду ще 2004 року порахували вартість вступу цієї країни по НАТО. Це 300 мільйонів євро. Факт такого підрахунку свідчить про спроби переосмислення Фінляндією своєї політики нейтралітету.

Крім того, нейтралітет досить дорогий. Навіть у Європі нейтральні країни витрачають на оборону в середньому більше, ніж члени НАТО. Це 2% ВВП у Фінляндії (яка має кордон з Росіє та вихід до Балтійського моря) та 2,1% у Швеції (яка має вихід до Балтійського моря та наявність слабкого бар'єру між цією країною і Росією у вигляді Фінляндії).

Більше того, на НАТО можна навіть заощаджувати. Скажімо, такий член НАТО, як Люксембург має 1 (один) батальйон армії, з якого дві роти виконують церемоніальні функції — грають на трубах та інших музичних інструментах. Люксембург станом на 2005 р. витрачав на оборону 0,9% ВВП, Однак, ця країна має всі гарантії безпеки, включно з ядерними. Слід відзначити, що в іншого члена НАТО — Ісландії — армія відсутня взагалі.

Для порівняння, країни Договору про колективну безпеку Вірменія, Узбекистан і Таджикистан постійно балансують на межі війни. Сама Росія, яка витрачає на оборону велетенські кошти, досі вповні не контролює значні території на північному Кавказі.

Самостійно, без союзів гарантують свою безпеку наступні країни, які при цьому мають потужних сусідів: Сирія, сусіди Туреччина і Ізраїль (оборонний бюджет становив 5,9% ВВП); Іран, сусіди Росія іІрак, — з 2003 р. — війська США в Іраку, а також Пакистан (оборонний бюджет - 3,3% ВВП); Пакистан, сусіди Індія і Іран (оборонний бюджет — 4,9% ВВП); Індія, сусіди Пакистан і Китай (оборонний бюджет — 2,5% ВВП). Отже, ті держави, які самостійно забезпечують свою оборону в умовах існування реальної загрози дестабілізації, змушені нести військові витрати, що, як правило, становлять суттєво більший відсоток він їхнього ВВП, аніж відповідні показники держав-членів НАТО.

Показовим для України є приклад Туркменістану, нейтральної країни, яка намагається самостійно забезпечувати свою оборону і 1995 р. оголосила про постійний нейтралітет. Оборонні витрати Туркменістану з часу оголошення нейтралітету становили: 1996 р. – 2,0% ВВП; 1997 р. – 4,0% ВВП; 1998 р. – 3,1% ВВП; 1999 р. – 3,4% ВВП; 2000 – 2005 рр. 4 – 4,5% ВВП. Для порівняння, оборонний бюджет України сьогодні становить лише 1,4% ВВП. Тому з точки зору ефективності вкладення коштів НАТО явно виграє у порівнянні з нейтралітетом і з оборонними структурами Євразії.

Нейтралітет України, розташованої між потужними силовими центрами — НАТО і Росією створює зону «вакууму безпеки», «вакууму відповідальності» на території Східної Європи, що викликає спокусу силовим чином, за допомогою воєнного чи економічного тиску змінити геополітичну ситуацію. Така ситуація є загрозливою для національних інтересів України, що полягають у забезпеченні стабільного й незалежного розвитку країни в інтересах українських суспільства і держави, а не зовнішніх силових центрів.

Однією з головних проблем здійснення євроатлантичної інте грації України є небезпека виявитися втягнутою у військовий конфлікт на захист своїх союзників. Це є природним продовженням отримання гарантій безпеки з боку інших держав-членів НАТО. Однак, як показує досвід, країни НАТО, насамперед європейські, майже не брали участі у військових діях, виступаючи на захист своїх союзників. Значний політичний та військовий потенціал НАТО забезпечує його членів віз частого застосування Статті 5 Вашингтонського договору при захист своїх союзників. Основні збройні конфлікти «холодної війни» відбувалися поза територією членів НАТО, на територіях країн так званого «третього світу». На Заході розглядають НАТО і ЄС як дві невід'ємні частини європейської економіко-політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інтеграцію, а Північноатлантичний альянс — за питання безпеки. Спрощено кажучи, ЄС дає своїм членам можливість отримати прибутки. Але лише НАТО дає можливість убезпечити, щоб цими прибутками не скористався хтось інший.

Вступ України до НАТО матиме цілком визначені економічні переваги. Безпека й економічне процвітання прямо пов’язані між собою. Інвестори бажають мати справу лише з тими країнами, щодо стабільності і політичного майбутнього яких у них не виникає серйозних сумнівів.

Базуючись на державних документах та практичній політиці можна окреслити основні інтереси Росії і країн Заходу та їх співвідношення з національними інтересами України. Це дасть змогу оцінити з точки зору України дві альтернативи — орієнтацію на євроатлантичну і нас євразійську інтеграцію (див. таблицю). Як бачимо, спільних інтересів України і країн-членів НАТО у галузі безпеки більше, ніж спільних інтересів України і Росії. Натомість суперечливих інтересі в України і Заходу значно менше, ніж України і Росії.

Негативні наслідки розширення НАТО для України пов'язані виключно із реакцією Росії на цей процес.[2]

Умови вступу до НАТО

Критерії, які необхідно виконати для вступу до НАТО

Майбутні члени НАТО мають відповідати базовим принципам, втіленим у Вашинг тонському договорі, таким як демократія, свобода особи та іншим відповідним положенням, викладеним у преамбулі цього договору, а саме:

«Сторони цього Договору, підтверджуючи свою відданість цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй та своє прагнення жити у мирі з усіма народами і урядами, сповнені рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права, прагнучи сприяти стабільності і добробуту в Північноатлантичному регіоні, вирішивши об'єднати свої зусилля для здійснення колективної оборони та підтримання миру і безпеки, уклали між собою такий Північноатлантичний договір».

Від країн-претендентів очікується, що вони будуть:

а) вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом;

б) демонструвати відданість принципам верховенства права та прав людини;

в) вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикцій відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин;

г) встановлювати належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами;

д) утримуватися від загрози силою чи застосування сили будь-яким чином, що не відповідає цілям СОН;

є) сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інституцій та завдяки сприянню зміцненню стабільності й благополуччя;

є) пропонувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у роботі Ради євроатлантичного партнерства, в програні «Партнерство заради миру» та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не єчленами НАТО:

ж) демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону довкілля;

з) робити свій внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а також будуть готові взяти на себе зобов'язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності;

і) належним чином брати участь у роботі установ НАТО;

и) прагнути до здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності;

к) створювати через національну програму необхідну структуру з питань планування та виконання такий оборонних бюджетів, які б відповідали визначеним пріоритетам у сфері оборони та передбачали б відповідні схеми навчання для ознайомлення персоналу з існуючими в НАТО практикою та процедурами з метою підготовки до можливої в майбутньому участі в роботі структур Альянсу;

л) знайомитися з належними правовими механізмами та угодами, якими керується НАТО для забезпечення співробітництва в своїй структурі та формальним юридичним процесом, що передує членству

Після завершення належних процедур нові країни приєднуються до Північноатлантичного договору (Вашингтон, 4 квітня 1949 року).

Опис процедури вступу до НАТО

Загалом, можна виділити такі основні етапи, які країна - претендент має пройти, перш ніж стати членом Альянсу:

1) Консультаційний етап

На цьому етапі відбувається інтенсивний індивідуальний діалог із зацікавленими країнами-партнерами. Зустрічі в рамках цього діалогу допомагають країні-партнеру вивчити деталі роботи Альянсу, а НАТО має змогу детально вивчити внутрішню ситуацію в країні-претенденті та її відносини з країнами-сусідами (зокрема на предмет відсутності між ними нерозв'язаних територіальних суперечок). Паралельно військове керівництво НАТО проводить аналіз відповідних військових факторів у зацікавленій у членстві в НАТО країні. Наприкінці цього етапу країна публічно оголошує про своє бажання стати членом НАТО (без подання будь-якої формальної заявки).

Для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу у НАТО, в 1999 році було розроблено та ухвалено План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).

ПДЧ будується на основі інтенсивного індивідуального діалогу щодо членства. Цей діалог передбачає запровадження Програми заходів, спрямованих на сприяння країнам-претендентам в їх підготовці до можливого майбутнього вступу до НАТО як членів Альянсу, вироблення остаточних рішень щодо запровадження заходів залишається за країнами-претендентами. У цій Програмі претендентам пропонується перелік заходів, з якого вони можуть вибрати ті, що, на їх думку, є найціннішими -з точки зору сприяння їх підготовці.

Будь-яке рішення щодо запрошення країни-претендента розпочати з Альянсом переговори стосовно приєднання до НАТО приймається в кожному конкретному випадку країнами-членами НАТО згідно з параграфом 8 Декларації Мадридського саміту і згідно з Декларацією Вашингтонського саміту.

Участь у Плані дій щодо членства в НАТО має відбуватися на основі самодиференціації і не означає існування ані будь-якого часового розкладу щодо прийняття таких рішень, ані будь-якої гарантії членства.

ПДЧ ні в якому разі не можна вважати переліком критеріїв дня набуття членства в НАТО.

План дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО складається з п'яти розділів, а саме:

I. Політичні та економічні питання

II. Оборона/військові питання

III. Питання ресурсів

ІV. Питання безпеки

V. Правові питання

У кожному з розділів ПДЧ визначено питання, які можуть бути предметом обговорення (список не є вичерпним), та висвітлюються механізми, за допомогою яких можна якнайкраще здійснювати підготовку до можливого отримання членства.

Перелік питань, визначених для обговорення, не є набором критеріїв для отримання членства; цей перелік розрахований на те, щоб охопити всі ті проблеми, які визначать для себе самі країни-претенденти як питання, котрі вони бажають розглянути.

Від кожної країни-претендента вимагається розробити річну національну програму підготовчої діяльності до можливого майбутнього членства з визначенням завдань та цілей підготовки, де б містилася конкретна інформація щодо заходів, які вживаються; органів, які відповідають за впровадження цих заходів; а там, де це доцільно — графік роботи щодо конкретних аспектів такої підготовки. Програма формуватиме основу, за допомогою якої з боку Альянсу можна буде простежити прогрес, досягнутий країнами-претендентам й для забезпечення зворотного зв'язку.

Зворотний зв'язок та поради з питань Плану дій щодо членства в НАТО забезпечується за допомогою механізмів, в основі яких лежать формули, що діють на сьогодні для країн-партнерів, а саме:

•зустрічі за формулою «26+1»

•семінари в рамках Групи НАТО.

Останні проводяться з метою обговорення окремих питань з Плану дій щодо членства в НАТО, країни-претенденти мають подавати письмові заяви на проведення семінарів помічнику Генерального секретаря (або його особистому помічнику), який несе відповідальність за впровадження Плану дій щодо членства в НАТО та за розробку календарного плану зустрічей під загальним керівництвом та за координацією Політичного комітету високого рівня (або в його розширеному складі).

Щороку Альянс готує звіт для окремих країн-претендентів, в якому викладаються зрушення, досягнуті країнами-претендентами у виконанні Щорічних національних програм. Цей документ подається для обговорення на зустрічі Північноатлантичної ради з країною-претендентом. За вже сформованою традицією делегації країн претендентів очолюються міністром закордонних справ або міністром оборони. Результати цих переговорів закріплюються в загальній доповіді по ПДЧ, яка виноситься на міністерські сесії НАТО.

2) Переговорний етап

Етап починається висловленням запрошення від НАТО до країни-претендента розпочати переговори про вступ до НАТО. Після завершення переговорів країна-кандидат надсилає до НАТО листа про наміри, в якому підтверджує взяті на себе під час переговорів зобов'язання.

Отримавши запрошення, нові члени мають приєднатися до:

—Угоди, укладеної сторонами Північноатлантичного договору стосовно статусу їх збройних сил (Лондонська угода про статус збройних сил; Лондон, 19 червня 1951 року);

Протоколу про статус Міжнародного військового штабу, створеного згідно з Північноатлантичним договором (Паризький протокол; Париж, 26 серпня 1952 року).

Від нових членів очікується приєднання до угод про статус:

• Угода про статус НАТО, національних представників і Міжнародного секретаріату (Угода про цивільний статус; Оттава» 20 вересня 1951);

• Угода про статус Місій і представників третіх держав у НАТО (Брюссель, 14 вересня 1994).

Від нових членів очікується приєднання до наступних технічних угод;

• Угода між державами-учасницями Північноатлантичного договору про безпеку інформації (Брюссель, 10 березня 1997);

• Угода про спільний захист секретної інформації щодо винаходів оборонного характеру, на які було оформлено патенти (Париж, 21 вересня 1960);

• Угода НАТО про обмін технічною інформацією для оборонних цілей (Брюссель, 19 жовтня 1970).

Для можливого доступу до інформації про ядерні технології новим членам потрібно приєднатися до угод:

• Угода про співпрацю щодо обміну Інформацією про ядерні технологи (С-М(64)39 – Basis Agreement);

• Угода про адміністративні приготування щодо застосування угоди (C-M (68)41, 5th Revise).

Внутрішнє законодавство країн-претендентів має бути якомога більш сумісним з усіма іншими механізмами та з практикою їх застосування, якими керується співробітництво в НАТО.

3) Ратифікаційний етап

Розпочинається підписанням Протоколу про приєднання до Північноатлантичного договору та закінчується ратифікацією Протоколу у країнах-членах Альянсу та країні -кандидаті.

4) Імплементаційний етап

Розпочинається із процесу передання країною-кандидатом документів про вступ до Північноатлантичного договору на збереження до США. Країни-кандидати стають офіційними членами Альянсу.

Що може очікувати Україну у разі вступу до НАТО

У разі вступу України до Північноатлантичного альянсу можна очікувати наступні позитивні наслідки:

• Одержання для України міцних гарантій її національної безпеки, незалежності, суверенітету і територіальної цілісності.

• Відхід із сфери геополітичного домінування Росії і досягнення з нею рівноправних міждержавних відносин.

• Створення вагомих передумов інтеграції в Європу,у західні політичні та економічні структури.

• Зміцнення міжнародної безпеки і стабільності регіоні Центрально-Східної Європи.

• Зміцнення внутрішніх основ національної безпеки України. Використання досвіду і підтримки країн-членів НАТО в підвищенні ефективності оборонного сектору України.

•Створення вагомих передумов для ліквідації російської військової присутності на території України.

• Покрашення міжнародного іміджу України

• Посилення консолідації української нації.

• Зміцнення інститутів громадянського суспільства.

• Посилення прозорості влади.

•Реальне забезпечення прав і свобод громадян, верховенства права.

• Зменшення впливу російського бізнесу на вітчизняну економіку і внутрішню політику в Україні.

• Стимулювання економічних реформ.

Водночас необхідно враховувати й можливі негативні наслідки вступу України до НАТО:

•Збільшення соціальної напруги серед військовослужбовців, зумовленої значним скороченням чисельності збройних сил.

• Скорочення (часткова втрата) підприємствами українського ОПК російських оборонних замовлень.

• Деяке обмеження самостійності в прийнятті ключових рішень в галузі зовнішньої та оборонної політики.

• Посилення розбіжностей геополітичних інтересів України і Росії та збільшення вірогідності на цьому тлі конфліктогенних проблем в російсько-українських відносинах.[8]

Україна - НАТО: «за» та «проти». Аналіз основних наслідків вступу України до Н АТО

Територіальна цілісність і безпека України в разі вступу до НАТО суттєво зміцняться. Захист своїм членам надає уся воєнна, політична й економічна потуга країн-членів НАТО, загальне населення яких становить 850 мільйонів, і які забезпечують понад 60% світових оборонних витрат.

Завдяки відносинам з НАТО Україна вже отримала важливу психологічну підтримку з боку найпотужнішого воєнного альянсу. Хоча реальних зобов'язань, крім обіцянки консультуватися з Україною в разі агресії проти неї, НАТО досі не має,така співпраця має суттєве практичне значення. Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО та інші багатосторонні документи підписали демократичні держави, які намагаються уникати порушення своїх договірних зобов'язань. У разі виникнення загрози, Україна вже протягом десяти років має можливість скликати Комісію Україна — НАТО на рівні Послів, міністрів закордонних справ, міністрів оборони і поставити питання про надання допомоги з боку Альянсу, В цьому випадку, враховуючи, що НАТО наголошує на важливості України для безпеки Альянсу, вона може розраховувати щонайменше на політичну підтримку законних інтересів своєї безпеки.

Україна утрималася від застосування цього механізму під час конфліктної ситуації з Росією навколо острова Коса Тузла в жовтні 2003 р., оскільки розраховувала, що врегулюванні ситуації на двосторонній основі втримає від радикального погіршення відносин з Росією. У той же час низка членів НАТО, зокрема США, Франція, Канада і Туреччина, не чекаючи рішення України про звернення до НАТО, оголосили в жовтні 2003 р.про свою підтримку територіальної цілісності України.

За Вашингтонським договором будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам. Цей договір поширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака, а також у випадку нападу на війська будь-якого союзника НАТО в Європі.

Альянс має у своєму розпорядженні як національні збройні сили своїх членів так і інтегровані військові формування під прямим управління НАТО. Загальна кількість усіх сил країн-членів НАТО сягає близько 3,9 млн. військових (незважаючи на розширення НАТО в 2004 р. кількість військ у європейських членів НАТО залишилася приблизно незмінною, у зв'язку із скороченням збройних сил старих членів Альянсу). Станом на 2005 р. у США було 1,38 млн. військових, у європейських союзників та Канади — 2, 57 млн. військових.

Згідно з Північноатлантичним (Вашингтонський) Договором, країни-члени беруть зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно здійснювати колективне воєнне планування. Безпека НАТО будується на наступних «китах»: діалог і співпраця ніж собою та з не-членами НАТО, підтримка колективної безпеки, запобігання конфліктам, контроль кризових ситуацій, згортання війни на початковій стадії її виникнення, збереження територіальної цілісності всіх членів НАТО, солідарність, рівна безпека тощо. Таким чином, територіальна цілісність України в разі вступу до НАТО перебуватиме під потужним захистом.

При цьому слід відзначити, що під прямим контролем НАТО перебуває порівняно небагато військ, в основному це штаби (їх на сьогодні в Європі 8), а також радари. Водночас, під пряним контролем НАТО перебуває угруповання літаків «Авакс» (AWACS – AirborneWarningandControlSystem — система повітряного контролю і попередження — 17 літаків станом на 2006 рік), які забезпечують радарне стеження на всіх висотах. Основна база цих літаків знаходиться в Німеччині.

Розширення НАТО створює в регіоні сприятливий клімат геополітичного плюралізму, у якому інтереси України як суб'єкти міжнародної політики можуть бути задоволені більшою мірою, аніж у випадку домінування Росії чи іншої держави і, Україна, яка є більшою за своїх сусідів на Заході, має важливе геополітик - не розташування та достатні ресурси для реалізації свого впливу в межах військово-політичного союзу, і може розраховувати на поважне становище в НАТО.

Свого часу Росія визнала непорушність українських кордонів саме завдяки НАТО. Це відбулося під час підписання міждержавного Договору в 1997 р, укладеного за півтора місяці до Мадридського самміту НАТО, від результатів якого Москва боялася запрошення України до НАТО. Це ж стосується і Румунії. Договір з Україною було ратифіковано Румунією за день до відкриття Мадридського самміту НАТО, на якому Румунія сподівалася отримати запрошення до Альянсу. Це сталося через те, що НАТО вимагає від претендентів на членство відмови від територіальних претензій до сусідів, і Румунія заради вступу до НАТО мусила з цим змиритися.

Вступ до НАТО зміцнить суверенітет України і не становитиме жодної загрози для нього . У разі набуття членства в НАТО за Україною залишатиметься безумовне і виключне право розпоряджатися власними військовими. Щодо того, посилати чи не посилати свої війська за кордон, завжди останнє і вирішальне слово буде за Києвом. У НАТО існує принцип обов'язкового консенсусу при ухваленні рішень. Тобто, країна, яка є членом НАТО, може заблокувати не лише власну участь у діях поза межами зони відповідальності НАТО, але й взагалі наступальну операцію Альянсу поза межами зони відповідальності НАТО, Україна, яка приєднається до НАТО. згідно з Вашингтонським договором буде зобов'язана надавати підтримку союзникам тільки в тому разі, якщо на їхню територію чи кораблі буде здійснено напад. Вступ НАТО у всіх державах Центральної і Східної Європи відбувся без передислокації скільки-небудь значних сил НАТО на території нових членів. По суті, вступ цих держав до Альянсу був «паперовим». Для України, яка має власні збройні сили, значно більші і якісніші, ніж у більшості держав Східної і Центральної Європи, немає практичного сенсу і доцільності розмішувати іноземні війська на своїй території. Крім того, Конституція України прямо забороняє розміщення на території України іноземних військ на постійній основі, за винятком Чорноморського флоту Росії, який має право розмішуватися в Україні лише до 2017 року, і ця норма навряд чи ближчим часом буде змінена.

Україна, якщо признається до НАТО, згідно з Вашингтонським договором буде зобов'язана надавати підтримку союзникам тільки в тому разі, якщо на їхню територію чи кораблі буде здійснено напад. Так само члени НАТО зобов'язані будуть надавати підтримку Україні в разі агресії проти нашої держави. Участь в інших операціях поза межами цієї норми, є суто добро вільною. Такі держави НАТО як Франція та Німеччина різко критикували рішення США розпочати війну проти Іраку, і не послали туди своїх солдат. Франція заблокувала в політичному комітеті НАТО розміщення в 2003 році на території іншого члена НАТО — Туреччини протиракетних комплексів «Петріот», оскільки вважала, що такий крок є швидше наступальним, а не спрямованим на захист Туреччини.

Слід наголосити, що НАТО — союз суверенних держав, а не наддержавна організація. Жодне рішення, що стосується будь-якого, навіть найменшого члена НАТО, не може бути ухвалене в обхід суверенного уряду цієї країни.

Вступ до НАТО знімає загрозу перетворення України на «буферну зону». Перебування України у так званій «сірій зоні» між Росією і Заходом є небезпечним з огляду на потенційну можливість конфліктів за вплив на Україну, а також через надмірну залежність стану безпеки неядерної України від зовнішніх чинників, зокрема відносин Росії і НАТО. Економічні реалії не дозволяють Україні розвинути в найближчій перспективі армію, достатню для захисту від повномасштабної агресії. Завдяки інтеграції України до НАТО політична Європа отримує в цілому завершені форми, що сприятиме зменшенню конфліктного потенціалу в Європі, оскільки суперечності між євроатлантичною спільнотою і Росією вже не матимуть такого ґрунту, як невизначеність геополітичної належності інших держав. Водночас, завдяки розширенню НАТО в Європі було ліквідовано лінії розподілу, які залишилися після «холодної війни», суттєво зменшено географічні розміри «сірої зони» — території, на яку не поширюються гарантії безпеки НАТО або Росії. Саме національним інтересам України відповідає, щоб держава знайшла місце в новій геополітичній ситуації, яке б надійно гарантувало суверенітет, територіальну цілісність, національну безпеку, стабільність та прогресивний розвиток.

Гарантії зовнішньої безпеки з боку НАТО позитивно впливають на процеси демократизації у державі. Норми і стандарти НАТО змушують політичні еліти відмовлятися від зовнішньополітичного авантюризму, зміцнюють міжнародну відповідальність та не дають можливості владі інспірувати зовнішні конфлікти задля вирішення своїх внутрішньополітичних задач. Ці норми закладено у преамбулі Вашингтонського договору — «демократія, індивідуальні свободи і правління закону». Згідно зі статтею 10 договору цих же принципів мають дотримуватися й претенденти на вступ до НАТО.

Інтерес до питань демократичного розвитку країн-членів Північноатлантичного Альянсу, традиційно зацікавленого насамперед у проблемах безпеки, пояснюється просто.

По-перше, країни НАТО об'єдналися значною мірою на засадах підтримки демократії та прав людини, на противагу тоталітарним державам. Демократія стала однією з головних «візитних карток» держав Заходу. Після зменшений загрози війни в Європі питання демократії виводиться на, перший план процесами євроатлантичної інтеграції, оскільки зменшується загроза протистояння, і таким чином зменшується вага військових пріоритетів, які НАТО розраховує отримати в результаті приєднання до нього тих чи інших країн.

Крім того, країна з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом не розглядається Північноатлантичним Альянсом як союзник, надійний так само, як демократичні країни. Адже в демократичних державах зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки. У свою чергу, громадська думка не може змінюватися так швидка, як бажання осіб, що керують авторитарними чи тоталітарними режимами. Таким чином, від присутності в Альянсі тоталітарних чи авторитарних держав потерпіла б солідарність країн-членів та надійність НАТО.

Конкретні вимоги до політичної ситуації в країнах-претендентах затверджені в Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), прийнятому на Вашингтонському самміті НАТО в 1999 р. Від країн-претендентів на вступ до Альянсу очікується, що вони, зокрема, будуть:

•«демонструвати відданість забезпеченню правління закону та людських прав;

•вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами щодо відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин;

•… встановити відповідний демократичний і цивільний контроль за їхніми збройними силами;

•утримуватися від погрози або використаний сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН;

• … демонструвати відданість забезпеченню стабільності і процвітанню через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність у справі охорони навколишнього середовища.

Крім того, НАТО ставить такі нетрадиційні для організацій оборонного характеру вимоги, як обов'язковість поваги до національної культурної спадщини країн-членів, визнання їхнього внеску до цивілізаційного розвитку, особливих заслуг у формуванні і забезпеченні поступу демократії та прав людини у світі.

Усі нинішні члени НАТО є демократичними країнами у традиційному європейському розумінні, яке передбачає верховенство права, виборність ключових органів влади, підзвітність влади виборцям, систему стримувань і противаг між окремими гілками влади, повагу до прав меншин, повагу до прав людини, рівність громадян перед законом тощо.

НАТО є інституційною основою так званого «золотого мільярда», тобто мільярда людей планети, які живуть в безпечних і заможних умовах розвинених демократій, поза основним впливом конфліктів і катаклізмів, які струшують «третій світ». До цього «золотого мільярда» крім членів НАТО належать лише Японія і кілька дрібних європейських країн. Всі решта держав Європи є членами НАТО. Таким чином, два з трьох економічних полюсів світу (США і Західна Європа) об'єднані в НАТО. Поза НАТО залишається лише один такий полюс — Східна Азія. Сьогодні в країнах НАТО живе 350 мільйонів людей. 6 із 8 членів «великої вісімки» є членами НАТО (США, Німеччина, Канада, Франції, Велика Британія, Італія). В НАТО об'єднані найбагатші, найдемократичніші і, одночасно, найменш корумповані країни світу. 3 20 найменш корумпованих держав 10 є членами НАТО. З 10 найбільш конкурентноздатннх економік 4 належать членам НАТО. 3 10 найбільших економік світу 6 є членами НАТО.

Після приєднання країн Центрально-Східної Європи до НАТО почалося бурхливе зростання їх економік, соціальні стандарти населення цих країн підтягуються до стандартів старих членів НАТО. Так, скажімо, з 1997 по 2006 рік офіційна середня заробітна платня в Польщі зросла з 370 до 932 доларів США.

Набуття членства в НАТО радикально наближає вступ України до Європейського Союзу. НАТО, як організація, що діє в сфері безпеки, виливає на діяльність без виключення всіх інших базових інституцій «золотого мільярду». Навіть таке ключове для Європи рішення» як розширення ЄС на 10 нових членів, було ухвалено лише під впливом розширення НАТО у ході внутрішньо-європейського обговорення (спочатку пропонувалося розширення на 3-7 країн). Крім Кіпру і Мальти всі Інші країни набули членства в ЄС у 2004 році лише після приєднання до Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 рр. Нові країни-члени ЄС отри мали економічну вигоду в результаті програм фінансування розширення Європейського Союзу, на які з 2004 по 2006 роки було виділено 40,5 млрд. євро.

Країни НАТО мають спільні з Україною інтереси, оскільки зацікавлені у безпечному середовищі на східних кордонах Альянсу — стабільності, відсутності воєнних конфліктів, потоків біженців тощо, а також у достатньо сильній України, яка може робити внесок у спільну безпеку континенту, а не створю вати для Європи проблеми.

Вступ до НАТО — не занадто дорого . В обмін за вартість двох літаків Україна отримує підтримку понад 3000 літаків країн-членів НАТО. Прима вартість вступу України до НАТО залежить насамперед від політичних чинників. Якщо у підходах до євроатлантичної інтеграції України буде застосовано модель, коли Альянс вимагатиме від України попереднього виходу на стандарти НАТО за рівнем озброєння, підготовки військ тощо, то тоді вартість вступу України до НАТО могла б бути досить значною, і вимірюватися десятками мільярдів доларів США. Однак досі при розширенні Альянсу від претендентів на членство вимагалося лише обмежених оборонних зусиль, які передбачали збільшення оборонних втрат на кілька відсотків. У справі України є ще більш імовірним, аніж у випадку інтеграції до Альянсу інших держав Центральне-Східної Європи, що НАТО не вимагатиме значних витрат на переозброєння та підготовку української армії, оскільки наявні оборонні можливості України вже є значно більшими, аніж у більшості держав, що вступили до НАТО у 1999-2004 рр., а крім того, стратегічна важливість України для європейської безпеки та зменшення ризиків воєнного характеру у Європі робить інтеграцію України в НАТО насамперед політичним кроком, і лише в другу чергу — військовим.

Слід наголосити, що проблема українських озброєнь радянського виробництва не є перепоною в процесі інтеграції до НАТО. Не лише нові члени НАТО, але й така розвинена країна, як Німеччина використовувала колишні радянські озброєння, інкорпорувавши до своїх збройних сил зразки найбільш якісного радянського озброєння, зокрема літаки МіГ-29, які перебували там аж до 2003 року.

Вартість членського внеску України до бюджету НАТО, за попередньою оцінкою, перебуватиме в межах внеску Польщі, тобто 40-50 мільйонів доларів США на рік.

Досвід інтеграції до НАТО країн-сусідів України свідчить про можливість мінімізації витрат на розширення НАТО. Польща скоротила фінансування програми модернізації збройних сил на 2000-2003 рр. щонайменше на 3,5 мільярди доларів. Таким чином, заплановано, що дві третини збройних сил Польщі будуть відповідати вимогам НАТО лише в 200$ ро ці, а не в 2006, як це планувалося раніше. Крім того, ключові поставки військової техніки до Польщі з інших членів НАТО здійснюються за пільговими цінами, а частину озброєнь країна отримує задарма. Так, у квітні 2009 року Польща і США підписали контракт на закупівлю 480 військових літаків Р-16 на суму в 3,5 мільярди доларів США. За умовами угоди США інвестують в оборонну промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США. Це найкрупніший військовий контракт, укладений країною колишнього Варшавського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року.

Членство вНАТО не є економічно обтяжливим для союзників, оскільки забезпечує високий рівень безпеки» якого жодна з держав не могла б досягти самостійно, навіть за умов значно більших витрат на безпеку. Економічні наслідки членства України в НАТО будуть переважно позитивними. Витрати на вступ можуть бути суттєво мінімізованими, за рахунок уникнення необхідності масштабного переозброєння та залучення національних виробництв до модернізації зразків озброєння. Прямі втрати від членства в НАТО можуть стосуватися продовження процесу згортання Росією військово-технічної кооперації з Україною. Водночас, слід наголосити, що даний процес відбувається й без залучення України до Альянсу і обумовлюється логікою розвитку замкнених циклів виробництва озброєнь на внутрішньому ринку Росії. З іншого боку, членство України в НАТО може нести конкретну економічну вигоду, пов'язану з певним шансом на участь України в розподілі праці та кооперативних зв'язках в межах ринку озброєнь країн-членів НАТО, та ширше— ринку високих технологій, з покращенням клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні, зокрема й покрашенням міжнародного інвестиційного іміджу України.

Окремий економічний ефект має зміна іміджу країни внаслідок вступу до НАТО. Більшість постсоціалістичних країн інвестори та туристи на заході розглядали як "посткомуністичні», нестабільні. Зокрема Румунію і Болгарію традиційно відносили до регіону Балкан, що асоціюється з міжетнічними війнами, міждержавного напруженістю, тероризмом, криміналом, корупцією тощо. Приєднання до НАТО істотно вплинуло на зміну такого іміджу, внаслідок визначеності з цивілізаційною належністю країни, наданим НАТО рівнем безпеки та вимогами до внутрішньої політики нових країн-членів. Також чіткі правила ведення бізнесу, що існують на Заході, в результаті інтегрування до Альянсу швидше залучаються в практику нових країн-членів, зокрема, більші гарантії виконання договорів, передбачуваність законодавства у сфері економіки тощо.

Членство в НАТО впливає на поведінку іноземних інвесторів.

Річ у тім, що існує прямий зв'язок між станом зовнішньої безпеки і економікою. Той факт, що найвпливовіший альянс світу стає гарантом непорушності кордонів, територіальної цілісності і суверенітету країни, прямо впливає на економічну стабільність та інвестиційну привабливість. Зростання прямих інвестиції в економіку країн залежить не лише від вступу країни до НАТО, але від складнішого набору причин, серед яких початок переговорів з ЄС, масштабна реструктуризація економіки тощо.

Особливо значне збільшений рівня прямих зовнішніх інвестицій відзначалося в економіку країн Східної Європи. В економіку Польщі в 1997 році (час оголошення рішення про вступ до НАТО) було вкладена $2,7 мільярди прямих іноземних інвестицій у 1998— $5млрд, у 1999 (рік вступу до НАТО)— вже $8 млрд. Чехія та Угорщина демонструють ще більш вражаючі цифри - в Чехії в 1997 р. — $4 млрд., в 1998 – 5,98 млрд., у 1999 р. — $12,8 млрд.; в Угорщині — в 1997 р. - $6,2 млрд., у 1998 р,— $10,2, у 1999р.— $14,5млрд. У Словенії наступного року після оголошення рішення про вступ до НАТО прямі інвестиції зросли з 3,6 млрд. євро у 2002 р до 5,1 млрд. євро в 2003 р. У Румунії в рік вступу до НАТО (2004) прямі іноземні інвестиції збільшилися на 141% у порівнянні з попереднім роком.

Вступ до НАТО означає нові можливості для конкурентоздатних оборонних виробництв. Від розвалу Варшавського блоку потерпіли невисокотехнологічні підприємства ОПК (наприклад, у Словаччині, Болгарії тощо). Проте, підприємства у цих країнах вже ніколи не отримали таких замовлень, як за часів «холодної війни», незалежно від того, вступали б ці країни до НАТО чи ні. Натомість, від вступу до Альянсу виграли високотехнологічні оборонні комплекси (насамперед у Польщі і в Чехії), які досить швидко пристосовувалися до змін. Так, у 1997 році Польща продала зброї лише на $20 млн., а у 2001 — вже на $93 млн., Чехія у 1997 р. продала зброї на 52$ млн.., а у 2001 - на $95 млн.

Перевагою України є високотехнологічний ОПК, а також здатність до створення в замкнутих циклах деяких конкурентонездатних на світовому ринку зразків озброєння, у таких галузях, як літакобудування, танкобудування, суднобудування, а також ракетобудування та системи протиповітряної та проти ракетної оборони. НАТО має достатньо потужні науково-дослідницькі підрозділи і можливості їхнього фінансування. Тому потенціал ОПК України отримає можливість бути задіяним, в разі вступу країни до НАТО.

У межах НАТО існує низка структур, відповідальних за розвиток економічного співробітництва між країнами: Економічний Комітет, Комітет з координації європейського авіа-простору, Комітет з науки, Комітет з викликів сучасному суспільству, Комітет з інвестицій у програми безпеки, а також спеціальні програми з допомоги менш розвинутим членам НАТО, спрямовані на досягнення необхідного рівня. Усі ці структури допомагають співпраці членів НАТО у сфері оборони та в галузі економічного планування й співробітництва. Крім того, система Базових угод НАТО про замовлення передбачає пріоритетні умови для укладання контрактів між країнами-членами Альянсу.

Основними негативними наслідком вступу України до НАТО вважається можлива реакція Росії.

Водночас, поширення НАТО на країни Східної Європи зробило для Росії значно менш продуктивною ідею протистояння із Заходом. У Росії менше шансів бути успішною у тривалому протистоянні із Заходом, аніж їх свого часу було в СРСР.

Розширення Альянсу на Схід викликало тенденцію до зменшення впливу Росії на всьому просторі, що позначилося в проголошенні курсу на євроатлантичну інтеграцію послідовно в Україні, Грузії та Азербайджані. Перед розширенням НАТО в Україні звучала думка, що Росія спробує отримати компенсацію в посиленні свого геополітичного впливу на окремі держави колишнього СРСР. Однак, на практиці це, навпаки, зміцнило незалежність країн СНД, Приєднання країн Центральної і Східної Європи до євроатлантичних структур підтвердило право самостійно обирати пріоритети своєї політики у галузі безпеки, чим було підтверджена суверенність цих держав.

Іншим потенційно небезпечними наслідком є певне посилення терористичної загрози. Така небезпека особливо відома, якщо враховувати техногенне навантаження в Україні та кількість вразливих об'єктів. Однак, слід зазначити, що країнам-членам НАТО вдавалося повністю уникати терористичний акцій на власний території протягом майже трьох років після 11 вересня 2001 р. (до терористичних акцій у Мадриді в березні 2004 р. і в Лондоні в липні 2005 р.). Крім того, країни Альянсу (насамперед США), здійснюючи політичний та інший вплив на уряди країн світу, змушують їх більш активно боротися з тероризмом. Так у квітні 2003 р., через тиждень після захоплення військами США Багдаду Лівія визнала свою відповідальність за вибух над британським містом Локербі та падіння цивільного літака (що сталося 15 років тому) і погодилася відшкодувати родичам жертв 1 млрд. доларів.

Водночас, у десяти країнах Східної Європи з часу їхнього вступу до НАТО не було здійснено жодного терористичного акту, пов'язаного з їхнім членством в Альянсі. Терористи змушені спрямовувати обмежені ресурси проти своїх основних цілей у США, Великій Британії та в деяких інших державах Західної Європи, які терористи розглядають як основу західного світу. Отже, НАТО впливає на безпеку Україну через:

• зміцнення гарантій зовнішньої безпеки України;

• зміцнення суверенітету і територіальної цілісності країни;

• отримання в результаті вступу ядерних гарантій НАТО;

• незначне збільшення витрат на оборону;

• покрашення інвестиційного клімату в Україні і зв'язане з ним очікуване збільшення прямих іноземних інвестицій в економіку України;

•отримання доступу до окремих технологій НАТО, залучення українського ОПК до взаємодії з відповідними комплексами країн-членів Альянсу;

• ймовірне погіршенню взаємодії ОПК України і Росії;

• короткострокові спроби посилення тиску на Україну з бо ку Росії:

• зміцненні демократії в Україні шляхом дотримання про цедур та норм, які підтримує НАТО, та через стабілізацію ситуації з зовнішньою безпекою;

• коригування рівня терористичної загрози в Україні.[5]

Проблемні питання взаємовідносин Україна - НАТО

Сучасний світ є надзвичайно складним, динамічним, багатоманітним, взаємопов`язаним. На початку III-го тисячоліття ми все частіше замислюємося над питаннями про подальшу долю світової цивілізації, про майбутнє. Як подолати нові загрози і виклики, які майже щодня знову і знову виникають перед людством? Як забезпечити подальший стабільний і неухвальний еволюційний розвиток світового співтовариства? Відповіді на ці питання багато в чому залежать від того , на яких засадах будуватиметься міжнародна політика, за якими магістральними напрямками, на основі яких цінностей, принципів і пріоритетів.

Початок ХХІ століття позначався загостренням ряду міжнародний проблем, які мають своєкоріння у нещодавньому минулому. Але водночас існують й унікальні можливості для побудови нового світу, вільного від загроз атомної катастрофи, екстремізму та ненависті, світу в якому має бути забезпечено прогресивний розвиток, безпека і процвітання всього людства.

Створюється нова архітектура міжнародної безпеки, головним імператором якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна світу не спроможна гарантувати свою безпеку виключно власними силами. У цьому зв`язку особливого значення набуває розширення ЕС і НАТО як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить прагнення Європейських держав до возз’єднання після десятиліть штучного розподілу.

Як визначає більшість відомих фахівців-міжнародників, глобальні політичні зміни, у певному сенсі, застали теорію зненацька. Виявилось , що її основні концепти мало пристосовані для осмислення змін, що відбуваються, методологія слабо узгоджується з умовами, які змінилися, операційність теоретичного арсеналу аналітичний методів і методик значно знизились. Це не означає її повної неспроможності або ж абсолютної несумісності позицій різних наукових напрямків і шкіл. Разом з тим, відновлення довіри до теорій передбачає пошук нових підходів, які мають дати уявлення про той доситьскладний об’єкт. Що успішно здійснює опір науковому аналізу, яким є міжнародні відносини.[3]

Масштабне розширення ЄС і НАТО за рахунок включення сусідніх з Україною держав Центральної та Південно-Східної Європи, новий зміст відносин Росії з НАТО, створює для нашої держави якісну нову ситуацію, коли вона опиняється в оточені країн, тією або іншою мірою інтегрованих до двох основних міжнародних Європейських структур –ЄС і НАТО.

На тлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України було б неологічним й надалі обмежувати свій внесок у зміцнення Європейської безпеки та роль відносин з НАТО лише межами особливого партнерства. Дотримуватися позаблокового чи нейтрального статусу.[6]

Свого часу Україна підкреслювала необхідність комплексної системи загальноєвропейської безпеки, маючи на меті уникнути створення нових блоків і розділових ліній, виступала за перетворення НАТО з організації колективної оборони на організацію колективної безпеки, до якої входила б Україна і Росія разом з іншими європейськими країнами. Розширення Альянсу і протидія цьому процесу з боку Росії створювало загрозу виникнення нових розділових ліній і перетворення території України на «буферну зону», а в найгіршому варіанті на ймовірний театр війни. Концепція розширення Альянсу шляхом зміцнення політичної стабільності дозволили уникнути цих побоювань. Основними умовами розширення стали:

· Пріоритет політичних інтересів НАТО над інтересами воєнно-стратегічними.

· Досягнення компромісу з Росією.

· Впровадження програми «Партнерство за ради миру».

· Відповідність нових кандидатів політичним вимогам Альянсу

Ці умови виявились досить позитивними для безпеки України (розв’язання територіальних претензій з Польщею та Румунією). Вона сама зіграла важливу роль у досягненні компромісу між НАТО і Росією. Її позиція базувалась на таких принципах:

· Розширення НАТО повинно бути еволюційним;

· Жодна держава не може накладати вето на членство інших держав у Альянсі;

· НАТО слід трансформуватися у ширшу організацію євроатлантичної безпеки;

· Функцію колективної оборони Альянсу варто замінити на функцію колективної безпеки;

· На території нових членів НАТО не повинна розміщуватися ядерна зброя;

· При розширенні НАТО варто врахувати інтереси України та Росії.[1]

Однак, головні інтереси НАТО, пов’язані з Україною, не у військовій сфер(попри її важливість і першорядність), а в площині політичній. Вони полягають у стверджені демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням інтересів західної європейської цивілізації. Ці інтереси є більш глобальними , тривалими і важливішими. Вони, по суті, полягають у заповненні вакууму, утворився внаслідок краху комуністичної ідеології в країнах колишнього соціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів повинна, зрештою, адаптувати нові незміцнілі демократії, що виникли на цьому посткомуністичному просторі, до євроатлантичного співтовариства.[1]

3. Результати та перспективи співробітництва з НАТО

Співробітництво з НАТО є стимулюючим фактором для проведення внутрішніх політичних та соціально-економічних реформ усіх сфер суспільного життя, гармонізації законодавства з правовими нормами та демократичними принципами країн-членів НАТО, прискорення трансформації Збройних Сил України, встановлення цивільного демократичного контролю над оборонним та безпековим секторами держави.

Україна, як важливий партнер Альянсу братиме безпосередню участь у процесах формування європейської і євроатлантичної безпеки, які не лише стосуються інтересів національної безпеки України та НАТО, але й формують сучасне середовище євроатлантичної безпеки, включаючи безпеку України.

Україна отримає безпрецедентні додаткові можливості забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів.

Поглиблення співробітництва України з НАТО і процес всеосяжних реформ сприятиме покращенню інвестиційної привабливості країни в очах міжнародних інвесторів. Неможливо назвати точну цифру фінансових вливань, які може отримати Україна, проте досвід країн Центральної та Східної Європи свідчить про значне зростання прямих закордонних інвестицій. У 1997 р. в економіку Польщі було інвестовано 2,7 млрд. доларів, у 1998 – 5 млрд., а в 1999 р. – році вступу Польщі до НАТО – вже 8 млрд. доларів США. Щодо Чехії й Угорщини цифри ще більш вражаючі. У 1997 р. прямі іноземні інвестиції в економіку цих країн становили відповідно 4 і 6,2 мільярди, у 1998 – 9,8 і 10, 2 млрд., у 1999 р. – 12,8 і 14,5 млрд. доларів США. Після вступу Болгарії до НАТО іноземні інвестиції в економіку цієї країни зросли вдвічі. У 2004 р., після вступу Румунії до НАТО, обсяг прямих іноземних інвестицій зріс на 141% порівняно з 2003 р.

Щодо позитивів, які Україна вже має сьогодні, слід згадати проект НАТО щодо створення Трастового фонду для ліквідації надлишків застарілих боєприпасів в Україні, а їх у нас 133 тис. тон, 1,5 млн. одиниць застарілої стрілецької зброї та 1 тис. одиниць переносних зенітно-ракетних комплексів. 1 грудня 2005 р. у Харківській області розпочався перший трирічний етап проекту, на який вже зараз передбачено 4,1 млн. євро, а вартість усього першого етапу становитиме близько 8 млн. євро. Загалом проект розрахований на 12 років, і на його реалізацію передбачається витратити більше 25 млн. євро.

НАТО надає допомогу Україні у вирішенні проблем звільнених у запас військовослужбовців.

Саме завдяки НАТО було збережено найбільший у Європі полігон “Яворів” у Львівській області, до забезпечення діяльності якого залучається велика кількість цивільних осіб приватних компаній малого та середнього бізнесу, отримуючи постійну роботу та замовлення на надання побутових та інших послуг.

Співпраця України з НАТО матиме глибоке цивілізаційне значення для нашої країни. Адже співробітництво з Альянсом означає для нас, перш за все, приєднання до сім’ї націй, що мають спільні демократичні цінності, які цілком поділяє український народ. Національним інтересам України відповідає взаємодія з країнами-членами НАТО у боротьбі проти міжнародного тероризму, розповсюдження зброї масового знищення, нелегального обігу наркотиків, торгівлі людьми, в питаннях захисту навколишнього середовища, становлення громадянського суспільства тощо.[12]

4 . Розвиток і нинішній стан відносин Україна-НАТО

У березні 1992 р. Україна стала членом Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС). У 1997 р. Україна стає спів засновницею та учасником наступниці РПАС – Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка на сьогодні налічує 28 держав-членів НАТО та 23 країни-партнера.

Починаючи з 1994 р., наша держава бере активну участь у програмі “Партнерство заради миру” (ПЗМ), в рамках якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних з країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території нашої країни, так і за кордоном.

Україна пройшла шлях від Хартії про особливе партнерство, підписаної 09.07.1997 р. в Мадриді, через План дій, схвалений 22.11.2002 р. у Празі, в рамках якого реалізується щорічний Цільовий план Україна – НАТО, до Інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ, який було започатковано 21.04.2005 р. у Вільнюсі. Процес Інтенсифікованого діалогу, започаткований на виконання рішень Мадридського саміту НАТО 1997 р., пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і є першим етапом офіційного процесу підготовки країн-аспірантів до членства в НАТО. Цільовий план Україна – НАТО на 2006 р. за своєю філософією та структурою побудовано за схемою Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Виконання ПДЧ є останнім етапом на шляху до отримання країною-претендентом запрошення приєднатися до Альянсу.

З квітня 1999 р., згідно з положеннями Хартії, формат відносин переведено у площину спільного форуму – Комісії Україна-НАТО (КУН). Поряд з цим консультативним механізмом співробітництва, Україна використовує також й такі механізми, як спільні робочі групиУкраїна-НАТО з питань воєнної реформи, озброєнь, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій, з питань науки і захисту довкілля, а також регулярні засідання Україна-НАТО на рівні політичного, політико-військового керівного, військового, економічного та спеціального комітетів.

Значного прогресу у відносинах України з НАТО було досягнуто у 2005 р. У лютому 2005 р. на саміті КУН в Брюсселі Президент України В.Ющенко проголосив набуття членства в НАТО кінцевою метою співробітництва України з Альянсом. Цей сигнал України був позитивно сприйнятий у Брюсселі, і вже в квітні на засіданні КУН на рівні міністрів закордонних справ було ініційовано Інтенсифікований діалог з питань членства та відповідних реформ.

У червні 2005 р., на реалізацію рішень Вільнюського засідання КУН, Генсекретарю НАТО під час його візиту в Україну був переданий Початковий дискусійний документ, у якому викладена позиція держави з реформування усіх сфер суспільного життя країни для досягнення високих стандартів державного управління, які встановлені у розвинутих демократичних країнах.

Практичне обговорення підходів України та НАТО в рамках запровадження Інтенсифікованого діалогу відбулося під час візиту делегації Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО в Україну 18-20 жовтня 2005 р. на чолі з Генеральним секретарем Альянсу, в рамках якого було проведене чергове засідання КУН за участю міністрів закордонних справ та оборони України, а також здійснені поїздки членів делегації НАТО в регіони України в інформаційно-роз’яснювальних цілях. Вперше в історії відносин Україна-НАТО відбулося спільне засідання РНБО України та ПАР НАТО під головуванням Президента України В.Ющенка за участі Генсекретаря НАТО Я.Схеффера.

А в грудні 2005 р. за підсумками засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ було прийнято спільну заяву, в якій вперше у документах Україна-НАТО йде мова не лише про відкритість “дверей НАТО”, а й про конкретні перспективи залучення України до Плану дій щодо членства.

Під час засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ 28 квітня 2006 р. в Софії (Болгарія) держави-члени НАТО високо оцінилипроведення вільних та справедливих парламентських виборів в Україні у відповідності із загальновизнаними демократичними стандартами. На підсумковій прес-конференції за результатами засідання Генсекретар НАТО Я.Схеффер відзначив позитивне ставлення всередині Альянсу до питання стосовно запрошення України до ПДЧ, наголосивши у цьому зв’язку на очікуванні формування нового українського уряду та підтвердження ним євроатлантичного курсу країни. За день до цього, підсумовуючи результати зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів НАТО 27 квітня 2006 р., Генсек НАТО також відзначив, що країни, які прагнуть членства в Альянсі, отримають під час осіннього саміту НАТО в Ризі певного роду сигнал про підтримку їхніх зусиль, наповнення якого залежатиме від реальних досягнень країн-аспірантів у цій сфері. Це стосується як країн, які вже виконують ПДЧ (Албанія, Македонія, Хорватія), так і України та Грузії.

22 жовтня 2007 р. Президент В.Ющенко на відкритті засідання Ради міністрів оборони країн Південно-Східної Європи у Києві підтвердив незмінність курсу України на членство у НАТО та ЄС і закликав європейських партнерів підтримати нашу державу у її прагненні приєднатися до Плану дій щодо членства. „Рубіжною позицією в цьому питанні українська сторона розглядає наступний саміт Альянсу у Бухаресті у квітні 2008 року,” – заявив Президент. Під час чергового засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ 7 грудня 2007 р. українська сторона офіційно звернулася до представників країн-членів НАТО з проханням підтримати намір України приєднатися до Плану дій щодо членства в ході Бухарестського саміту Альянсу 2-4 квітня 2008 р.

18 січня 2008 р. Міністр закордонних справ В.Огризко передав Генеральному секретарю НАТО Я.Схефферу листа за підписами Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України, в якому висловлюється спільна позиція щодо необхідності та готовності України приєднатися до ПДЧ в ході саміту Організації в Бухаресті.

А 29 січня 2008 р. в ході свого візиту до Брюсселю Прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко зустрілась з Генеральним секретарем НАТО. Під час зустрічі було обговорене широке коло питань двостороннього співробітництва в рамках Інтенсифікованого діалогу Україна-НАТО, зокрема в контексті можливого запрошення України приєднатися до ПДЧ в ході Бухарестського саміту Альянсу.

3 квітня 2008 р. у Бухаресті відбулося засідання Північноатлантичної ради НАТО на рівні глав держав та урядів, за результатами якого було прийнято Декларацію Бухарестського саміту.

Окремий параграф декларації присвячений зверненню України (та Грузії) стосовно запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО. У документі, зокрема, зазначається таке.

«НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО.

Обидві нації зробили цінні внески до операцій Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії і очікуємо на вільні і чесні парламентські вибори у Грузії у травні.

ПДЧ є наступним кроком України та Грузії на їхньому прямому шляху до членства. Сьогодні ми визначилися, що ми підтримуємо заявки цих країн на приєднання до ПДЧ. Тому ми починаємо період інтенсивних контактів з цими країнами на високому політичному рівні з метою вирішення питань, що залишаються, у контексті їхньої заявки щодо ПДЧ.

Ми попросили міністрів закордонних справ зробити першу оцінку досягнутого прогресу на їхньому засіданні у грудні 2008 року. Міністри закордонних справ мають повноваження прийняти рішення щодо заявок стосовно ПДЧ з боку України та Грузії».

16 червня 2008 р. відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на високому рівні у контексті Інтенсифікованого діалог. Комісія Україна-НАТО обмінялася думками щодо стану та перспектив відносин і співробітництва НАТО-Україна у контексті рішень Бухарестського саміту, включаючи заявку України стосовно Плану дій щодо членства (ПДЧ), викликів, що залишилися, та відповідних реформ.

2-3 грудня 2008 року в Брюсселі відбулось засідання Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО на рівні міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу, в рамках якого 3 грудня ц.р. пройшло засідання Комісії Україна-НАТО за участю Міністра закордонних справ України В.С.Огризка.

Головним підсумком зустрічі стало підтвердження країнами-членами НАТО всіх рішень стосовно України, ухвалених у Бухаресті.

Було відзначено прогрес, досягнутий Україною, та висловлено готовність Альянсу сприяти проведенню реформ, необхідних для досягнення членства в НАТО, передусім шляхом використання Комісії Україна-НАТО (КУН), центральну координуючу роль якої планується посилити через внесення відповідних змін до Хартії про особливе партнерство України з НАТО.

З метою активізації практичної взаємодії планується посилити інформаційний та контактний офіси НАТО в Україні.

Практичним механізмом реалізації реформ стануть Річні національні програми, виконання яких щорічно оцінюватиметься союзниками.

15 січня 2009 року У штаб-квартирі НАТО, Брюссель, під головуванням Генерального секретаря Альянсу Я.Схеффера відбулось засідання Комісії Україна-НАТО на рівні послів. Засідання, що стало першим заходом у рамках політичного діалогу України з Альянсом у 2009 році, було присвячене обговоренню результатів засідань міністрів закордонних справ у грудні 2008 року.

Учасники засідання в цілому позитивно відзначили прогрес, досягнутий Україною у рамках Інтенсифікованого діалогу та процесу виконання Плану дій та щорічних цільових планів в його рамках. Було висловлене побажання щодо подальшого підвищення динаміки політичного діалогу та практичного співробітництва. У цьому контексті було відзначено спільну готовність до опрацювання плану консультацій у рамках КУН на 2009 рік. На прохання послів держав-членів НАТО Глава МУН поінформував присутніх про ситуацію, яка наразі складається навколо питання постачання Росією газу до Європи, та позицію України у цьому зв’язку.

Реалізація ухвалених у 2008 р. щодо України рішень обговорювалася під час засідання Комісії Україна-НАТО 5 березня 2009 р. у Брюсселі у рамках неформальної зустрічі Північноатлантичної Ради на рівні міністрів закордонних справ країн-членів НАТО.В ході ювілейного саміту НАТО 3-4 квітня 2009 р. у Страсбурзі та Келі глави держав та урядів країн-членів Альянсу підтвердили намір НАТО продовжувати політику „відкритих дверей”. У підсумковій Декларації було підтверджено усі рішення щодо України, ухвалені минулого року на Бухарестському саміті та на грудневій зустрічі міністрів закордонних справ. Союзники високо оцінили внесок нашої держави у загальну безпеку, включаючи її участь у миротворчих операціях під проводом НАТО. Окремо було підкреслено, що політична стабільність в Україні є вкрай важливою для успішної реалізації політичних та економічних перетворень, а також реформ безпекового та оборонного секторів.

19 червня 2009 року у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі відбулося засідання Політичного комітету НАТО з Україною, в ході якого відбулися презентація проекту РНП та обговорення його з союзниками. Сторона НАТО загалом позитивно оцінила проведену Україною роботу.

7 серпня 2009 року Президентом України затверджена перша Річна національна програма на 2009 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору.

21 серпня 2009 р. на виконання рішення ПАР НАТО, ухваленого міністрами закордонних справ у грудні 2008 р., було підписано Декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, яка відобразила прогрес, досягнутий протягом останніх років у відносинах між Україною та НАТО, а також закріпила за КУН провідну роль у реалізації процесу, започаткованого на Бухарестському саміті Альянсу у 2008 р.

На засіданні ПАР НАТО на рівні міністрів закордонних справ 3-4 грудня 2009 р. у Брюсселі було оприлюднено оцінку виконання Україною її першої РНП, яка була в цілому позитивною. За підсумками засідань ПАР НАТО та КУН було підтверджено тверді зобов’язання союзників стосовно майбутнього членства України в НАТО, а також їх готовність максимально сприяти продовженню нашою країною відповідних реформ.

16 березня 2010 р. Відбулося засідання Комісії Україна-НАТО у штаб-квартирі Альянсу за участю Заступника Міністра закордонних справ України К.П.Єлісєєва та заступника Генерального секретаря НАТО К.Бізоньєро. Обговорено основні пріоритети зовнішньої політики України після обрання Президента України, а також розвиток політичного діалогу та практичного співробітництва між Україною та НАТО в рамках виконання Річної національної програми на 2010 рік.

18 березня 2010 р. Чергове засідання Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи у форматі “ключової групи”, під головуванням заступника (помічника) Генерального секретаря НАТО посла Іржі Шедіві у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Обговорено досвід і пріоритети залучення експертів країн-членів НАТО до підтримки реалізації завдань з реформування сектору безпеки і оборони України, оцінено стан виконання Програми Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи з професійної підготовки цивільного персоналу оборонних і безпекових структур України.

8 квітня 2010 р. Відбувся робочий візит в Україну Помічника (Заступника) Генерального секретаря НАТО з політичних питань та безпекової політики Д.Бренгельманна. В ході візиту стороні НАТО роз’яснено пріоритети нового керівництва України у внутрішній та зовнішній політиці. Візит засвідчив спільну готовність продовжити політичний діалог у рамках Комісії Україна–НАТО та практичну взаємодію, в тому числі в реалізації реформ шляхом виконання Річних національних програм. Д.Бренгельманн був прийнятий Міністріом закордонних справ України К.І.Грищенком.

8-9 квітня 2010 р. Візит до України делегації НАТО на чолі з Директором Міжнародного військового штабу НАТО генерал-лейтенантом Д.Годдеріжа, який був прийнятий Міністром оборони України М.Єжелєм та начальником Генерального штабу – Головнокомандувачем ЗСУ І.Свидою. Обговорено перспективні напрями військового співробітництва між Україною і НАТО, питання спільної взаємодії і співпраці ЗСУ і підрозділів країн-членів НАТО, виконання домовленостей в рамках затверджених річних планів і продовження тісної співпраці з Альянсом тощо.

20 квітня 2010 р. Відбулося засідання Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи (СРГ ВР) у форматі “ключової групи”, м.Брюссель. Розглянуто питання підготовки до засідання СРГ ВР високого рівня 26 травня у м.Київ.

25 травня 2010 р. Зустріч Міністра закордонних справ України К.І.Грищенка з Заступником Генерального секретаря НАТО з питань оборонної політики та планування І.Шедіви, м.Київ. Під час зустрічі сторонами було підтверджено прагнення продовжувати політичний діалог та взаємовигідне практичне співробітництво. Було також обговорено питання реалізації Україною РНП на 2010 р., спрямованої на здійснення широкомасштабних внутрішніх реформ.

26 травня 2010 р. Відбулося восьме Засідання Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи (СРГ ВР) високого рівня за участю Заступника Міністра закордонних справ України К.П.Єлісєєва. Засідання відбулося під головуванням Першого заступника Секретаря РНБОУ С.Гавриша та Заступника Генерального секретаря НАТО І.Шедіви. Ключовою темою засідання було обговорення поточного стану та перспектив подальшої реалізації проектів, започаткованих під егідою СРГ ВР.

29 вересня 2010 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбулося чергове засідання Комісії Україна-НАТО на рівні послів під головуванням заступника Генерального секретаря НАТО К.Бізоньєро.

Члени Комісії Україна-НАТО погодилися, що попередній аналіз співпраці Україна-НАТО в цьому році у сферах практичної взаємодії свідчить про конкретні здобутки та позитивне підґрунтя для продовження конструктивного співробітництва між Україною та НАТО з усіх питань.[13]

Висновок

Таким чином, аналізуючи усе викладене, можна зробити висновок, що НАТО на сьогодні залишається єдиною потужною міжнародною структурою, здатною реально гарантувати безпеку своїх членів. Вона виконує цю функцію з 1949 року і вже переконливо довела свою життєздатність. Це зайвий раз підкреслює та трансформація, якої зазнала НАТО у XXIстолітті при цьому залишившись найголовнішим гравцем безпеки та оборони євроатлантичної зони.

Аналіз основних наслідків вступу України до НАТО дає підстави до висновку, що вступ до НАТО зміцнить суверенітет України і не становитиме жодної загрози для нього,що вступ до НАТО знімає загрозу перетворення України на «буферну зону»,що економічні наслідки членства України в НАТО будуть переважно позитивними,що вступ до НАТО означає нові можливості для конкурентоздатних оборонних виробництв. Тобто,дійсно, якщо розглянути цю ситуацію з позитивних сторін, то спів союз НАТО та України досить важливий та вигідний для України.

Але основними негативними наслідком вступу України до НАТО вважається можлива реакцій Росії та іншим потенційно небезпечними наслідком є певне посилення терористичної загрози. Та не зважаючи на це позитивних сторін співтовариства України та НАТО більше ніж негативних тому, я вважаю , що Україні слід намагатися вступити до такої всесвітньо-могутньої організації, як НАТО, для того щоб в будь-яку мить бути в небезпеці. За Вашингтонським договором будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам. Хочу зазначити, що перспективі співпраці України та НАТО дуже високі.

Розширення НАТО як один з найважливіших елементів її трансформації, стало фактом котрий відповідає інтересам як національної безпеки окремих країн, так і загальноєвропейської безпеки в цілому. Це зумовлене тим, що, з одного боку, національна безпека окремих країн набуває гарантій колективної (регіональної ), а з іншого – воєнно-політична поведінка окремих країн стає прогнозованою і визначається умовами їх вступу до Альянсу.

У будь-якому випадку можна констатувати факт того, що НАТО продовжує еволюціонувати, застосовуючи наявні у неї засоби та ресурси для забезпечення безпеки в Європі і ми з вами є безпосередніми свідками створення нової НАТО.


Список використаних джерел

1. Богданович В.Ю. Военна безпека України: методологія дослідження та шляхи забезпечення- Київ, 2003- с.54-55.

2. Для чого Україна вступає до НАТО? – К. : Т-во «Знання» України, 2007.-27с.

3. Международные отношения, социологические подходы/ Рук.авт.колл.проф. П.А Цыганков.- М.Гардарика.1998.-352с

4. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції: навч.посібник / П.О. Демчук. – К. : ППП, 2004. 251 с.

5. Нато і Україна. – К.: Т-во «Знання »Україна 2007.-27с.

6. Проблеми Євроатлантичної інтеграції України//матеріали та документи міжнародного семінару(Львів,30-31 жовтня).- Львів. АРУ, 2003.- С.63-74

7. Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства / За ред. Г. М.Перепелиці. - К.: ВД "Стилос", 2004.

8. Умови вступу України до НАТО- К. : Т-во «Знання» України, 2007.-20с.

9. Що ж таке НАТО? Створення, розвиток та сучасний стан- Київ, 2007-24с.

10. The North Atlantic Treaty/ Washington D.C. – 4-th April 1949

11. www.mfa.gov.ua.nato/ua/868.htm

12. www.mfa.gov.ua.nato/ua/908.htm

13. www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/1539.htm

14. www.nato.int/issues/nato-ukraine/evolution-ukr.htm/

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий