регистрация / вход

Характеристика сутності та змісту класичної школи управління

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РЕГІ ім. СТЕПАНА ДЕМ ’ ЯНЧУКА Shura19@yandex.ru Курсова робота з дисципліни “Менеджмент”
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РЕГІ ім. СТЕПАНА ДЕМ ЯНЧУКА Shura19@yandex.ru Курсова робота з дисципліни “Менеджмент” на тему: Характеристика сутності та змісту класичної школи управління Виконала:

Перевірив:

РІВНЕ - 2004

З М І С Т

Вступ ....................................................................3

1. Розвиток теорії управління ......................................5

1.1. Становлення і розвиток теорії і практики управління ..5

1.2. Розвиток теорії управління ................................7

2. Класична школа управління .......................................10

2.1. Науковий підхід в управлінні ..............................10

2.2. Адміністративний підхід в управлінні .....................15

Висновки ................................................................22

Список літератури .....................................................25

“Керувати – значить приводити до успіху інших”

В С Т У П

Термін «управління» - це всеосяжне поняття, що включає в себе всі дії і всіх осіб, що приймають рішення, у які входять процеси планування, оцінки, реалізації проекту і контролю. У деякому значенні планові й оперативні рішення нерозрізнені, характерною ознакою служить лише порядок їхнього проходження. Будучи не в силах справитися зі складними і важкими проблемами, ми схильні заміняти їх більш легкими.

Класична школа управління вчить, що необхідними умовами забезпечення успішної роботи компанії є: вдале формулювання системи цілей компанії, чітке доведення її до кожного працівника, мотивація персоналу на основі оцінки внеску кожного працівника в досягнення поставлених цілей.

Власне, теорія управління як наука (на відміну від її визначення) виникла наприкінці позаминулого століття і з тих пір перетерпіла значні зміни.

Причому саме поняття «наукове управління» вперше узвичаїв не Фрідерик У. Тейлор, який по праву рахується родоначальником теорії управління, а представник американських фрахтових компаній – Луїс Брандейс у 1910 р. згодом і сам Тейлор широко користався цим поняттям підкреслюючи, що «управління це справжня наука, що спирається на точно визначені закони, правила і принципи».

Пізніше Лютер Гьюлик, теоретик в області управління 30-40-х років, заявляє, що управління стає наукою, тому як воно систематично вивчає явища, що згруповані в різні теорії і тому, що «прагне на системній основі зрозуміти, чому і як люди систематично працюють разом для досягнення визначених цілей і для того, щоб зробити ці системи співробітництва більш корисними для людства».

Дана курсова робота містить опис еволюції управлінської думки – особлива увага сфальцьована на класичній школі управління; показано, як розвивалося управління, перш ніж воно сформувалося в систематизовану наукову дисципліну і професію. Не існує ніяких універсальних прийомів чи твердих принципів, які б робили управління ефективним. Існують однак підходи, що допомагають керівникам підвищити імовірність ефективного досягнення цілей організації. Кожний з викладених далі підходів вніс помітний вклад у наше розуміння управління й організації.

Розвиток як наукової дисципліни не представляло собою серію послідовних кроків уперед. Скоріше, це було кілька підходів, що часто збігалися.

Світ стає ареною швидких змін. Усе більш частими і значними ставали науково-технічні нововведення й уряди почали усе більш рішуче визначатися у своєму відношенні до бізнесу. Ці й інші фактори змусили представників управлінської думки глибше усвідомити існування зовнішніх стосовно організації сил. Для цієї мети були розроблені нові підходи.

До теперішнього часу відомі чотири найважливіших підходи, що внесли істотний вклад у розвиток теорії і практики управління.

Підхід з позицій виділення різних шкіл в управлінні укладається в собі фактично чотири різних підходи. Тут управління розглядається з чотирьох різних точок зору.

Процесний підхід – розглядає управління як безупинну серію взаємозалежних управлінських функцій.

У системному підході підкреслюється, що керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозалежних елементів, таких як люди, структура, задачі і технологія, що орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища.

Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує такий достаток факторів, як у самій організації, так і в навколишнім середовищі, не існує єдиного «кращого» способу керувати організацією. Найефективнішим методом у конкретній ситуації є метод, що найбільше відповідає даній ситуації.

У першій половині двадцятого століття одержали розвиток чотири чітко помітні школи управлінської думки. Хронологічно вони можуть бути перераховані в наступному порядку: школа наукового управління, адміністративна школа, поведінкова школа, кількісна школа.

У даній курсовій роботі буде розглянута класична школа управління, її сутність і зміст, яка містить у собі школу наукового управління й адміністративну школу.

1. Розвиток теорії управління

1.1. Становлення і розвиток теорії і практики управління.

Виникнення управління пов’язано з необхідністю досягти цілей, що неможливо досягти поодинці. Це були насамперед господарські оборонні й інші цілі, що вимагали спільних дій людей, поділу функцій між ними і координації колективу.

У доісторичну епоху виникли мисливські племена, скотарські кочові племена, землеробські громади. Ці три способи пропонували поділ людей на дві групи: на тих хто зайнятий трудовою діяльністю і на тих хто керує ними. Між цими двома групами стали складатися певні відносини – відносини управління. Наступним етапом розвитку управління стало утворення апарату держави. Один з найбільших дослідників історії управління Л. Маморорд охарактеризував даний етап у своїй роботі "Міф машини". Для даного етапу характерне створення апарату управління в державному масштабі з чіткими поділом праці, командною ієрархією, стандартизацією, проектуванням і плануванням.

Державотворення істотно розсунуло границі людських можливостей. Державотворення обумовило і виникнення міст. Черпаючи ресурси з великої розмаїтості людських здібностей, місто створило ефективний засіб організації управління, заснований на найбагатшому ансамблі кваліфікацій, здібностей і інтересів.

Однак, при своєму різноманітті форм міського самоврядування міста не могли замінити собою державу, тому що задачі управління міста і держави не ідентичні, і міста-держави виявилися дуже тендітними організаціями.

Наступним етапом є розвиток управління, пов'язаний з виникненням і поширенням християнства. Новими соціальними інструментами вже в сьогоденні стають бенедиктинські монастирі, що являли собою невеликі групи людей, що приймали працю по завіту святого Бенедикта Нурсійського не як проклін раба, але як моральний і релігійний борг вільної людини.. У цих монастирях зберігалася і влада, і дисципліна, і субординація. Але приналежність до монастиря була добровільною, контакти були особистими, фізичні й інтелектуальні заняття були ретельно продумані й організовані по чинах. Бенедиктовці розуміли, що навіть найблагородніша праця притупляє думки і почуття Тому вже до XI сторіччя створили і широко використовували енергетичні машини, що зберігали працю.

Бенедиктовська система показала, як ефективно може бути виконана будь-яка робота, коли вона упорядкована, коли примуси заміняють співробітництвом, коли використовуються всі здібності людини.

Аналогічні висновки можна зробити і розглядаючи досвід управління екологічною діяльністю монастирів у Росії, де монастирі як господарство відрізнялися високою культурою, чіткою організацією і духом співробітництва.

У Росії склалася нова форма трудової діяльності - артіль. Які ж відмінні риси російської артілі як форми управління.

По-перше, артіль була добровільним товариством цілком рівноправних працівників, що на основі взаєморозуміння і взаємодопомоги могли вирішувати практично будь-які господарські і виробничі задачі.

По-друге, члени артілі були зв'язані між собою круговою порукою. Ця відповідальність друг за друга найважливіша відмітна ознака.

У третіх, в артілі, як у будь-якій організації, один із членів виконував розпорядницькі функції, але якщо він намагався експлуатувати інших членів артілі, то такі спроби жорстоко припинялися. У керівниках артілі цінувалася тверда воля, яка виражала інтереси артілі, але не гнітюча самостійність її рядових членів.

Артіль можна розглядати як самокерований трудовий колектив.

1.2. Розвиток теорії управління.

Розвиток теорії управління і насамперед управління людьми в процесі виробничої діяльності описується авторами з різних позицій. Наприклад, Р. Скотт, розглядаючи теорію управління в розвитку з двох точок зору: з погляду закритої і відкритої систем і з погляду раціонального і соціального факторів, виділив чотири етапи в розвитку теорії і практики управління. При цьому під відкритою системою він розумів систему, що сприймає і реагує (у відмінності від замкнутої) на зовнішні впливи, будь то зміна цін на сировину, жорсткість конкурентної боротьби або інші фактори.

Раціональний же фактор управління, у противагу соціальному, зводить роль людини в процесі виробництва до простого механізму, віддаючи пріоритет чисто технічним аспектам.

Виділені Р. Скотом чотири етапи досить вдало конкретизуються і доповнюються класифікацією А. Сіладьї, що характеризує теорії управління на тлі еволюції середовища (насамперед науки і промисловості), а також управлінським континуумом Клода Ст. Ждоржа – молодшого (табл. 1.).

З початку століття (тобто моменту зародження теорії управління) і до 60-х років принципи управління були побудовані по закритому типу. Інакше кажучи, керівників мало цікавили проблеми, що виникають за межами підприємств, а саме: конкуренція, питання збуту й інші зовнішні проблеми. Робота фірми розглядалася з погляду закритої системи.

На таких підприємствах дотепер базувалася управлінська діяльність і в нашій країні.

Лише з розвитком суспільства, ускладненням продукції, що випускається, зростом наукомістких виробництв управлінська наука стала підходити до вирішення виникаючих проблем виходячи з тієї обставини, що робота фірми багато в чому обумовлена зовнішнім середовищем.

Еволюція думки про процес управління. Таблиця 1.

Вклад в розвиток науки

Видатні представники

Зовнішнє середовище

Класична школа

Наукове управління; система контролю; хронометраж;

Вивчення рухів; функції управління; адміністративна теорія

Гант (1908), Тейлор (1911), Гілберт (1914), Черч (1914), Файоль (1916), Муні и Рейлі (1931), Девіс (1935), Урвік (1943), Гьюлік (1943).

Ріст розмірів організації; ріст ринку товарів і послуг; перша світова війна; депресія; постіндустрійна рево-люція; зниження ролі власника в управлінні; ріст впливу професій-них менеджерів.

Поведінкова школа

Партисипативний підхід; прикладна мотивація; професійні менеджери; хоторнсь-кі дослідження; управління в цілому.

Ротлісбергер (1939), Барнард (1938), Мейо (1945), Друкер (1945), Макгрегор (1960), Лікерт (1961).

Друга світова війна; ріст профсоюзів; потреба в підготовлених менеджерах.

Школа управленческой науки

Дослідження операцій; моделювання; теорія ігор; теорія рішень; математичні моделі.

Черчмен (1957), Марч и Саймон (1958), Форрестер (1961), Райфа (1968).

Ріст розмірів корпорацій,; конгломерати; «холодна війна»; спад виробництва; військово-промисловий комплекс

Ситуаційний підхід в управлінні

Динамічне оточення; органікомеханістична теорія; матричні розробки; соціальна відповідальність; організаційні зміни; інформаційна система.

Бернс Сталкер (1961), Вудфорт (1965), Томпсон (1967), Лоуренц и Лорш (1967).

Економіка що розширюється; космічне суперництво; високотехнологічні продукти; війна у В’єтнамі; боротьба за громадянські права; ріст числа професій, які потребують високої кваліфікації.

З іншого боку, як це видно в табл. 1. має місце еволюція й в іншому напрямку – від раціонального фактора до соціального. Раціональний (можна назвати – механічний) фактор має на увазі досягнення конкретних цілей – насамперед максимізацію прибутку. Виходячи з цього побудована вся робота організації.

Закрита система

Відкрита система

Фактор раціональності

1. 1900-1930

Вебер, Тейлор

1. 1960-1970

Чандлер, Лоуренс, Лорш

Фактор соціальний

2. 1930-1960

Мейо, Барнард, Селзінк та інші.

2. 1970 – по теперішній час

Уейк, Марч

Однак у своєму розвитку управлінська думка прийшла до розуміння того, що одержання максимального прибутку можливо лише при збігу інтересів і цілей фірми з інтересами виконавців, тобто робітників та службовців, що, у свою чергу, привело до зсуву раціоналізму убік орієнтації на людський фактор.

2. Класична школа управління

2.1. Науковий підхід в управлінні.

Засновником класичної школи управління вважається Фредерик Уінслоу Тейлор. До Тейлора двигуном підвищення продуктивності праці був принцип «пряника» - скільки зробиш, стільки й отримаєш. Однак даний підхід до кінця 19 – початку 20 століття вичерпав себе.

Наукове управління найбільш тісне зв'язано з роботами Ф.У. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет і Генрі Ганта. Ці творці школи наукового управління думали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз можна удосконалити багато операцій ручної праці, домагаючись їх більш ефективного виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. Тейлор, наприклад, скрупульозно замірив кількість залізної руди і вугілля, що людина може підняти на лопатах різного розміру. Гілбрети винайшли прилад і назвали його мікрохронометром. Вони використовували його в сполученні з кінокамерою для того, щоб точно визначити, які рухи виконуються при визначених операціях і скільки часу займає кожне з них. Ґрунтуючись на отриманій інформації, вони змінювали робочі операції, щоб установити зайві, непродуктивні рухи і прагнули підвищити ефективність роботи.

Наукове управління не зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Передбачалася також можливість невеликого відпочинку і неминучих перерв у виробництві. Так що кількість часу, виділювана на виконання певних завдань, була справедливо встановлена. Це давало керівництву можливість установити норми виробництва, що були виконані, і платити додатково тим, хто перевищував установлений мінімум. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, які робили більше, винагороджувалися більше. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість добору людей, що фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі, вони також підкреслювали велике значення навчання.

Наукове управління також виступало в захист відділення управлінських функцій обмірковування і планування від фактичного виконання роботи. Тейлор і його сучасники фактично визнавали, що робота з управління – це визначена спеціальність, і що організація в цілому виграє, якщо кожна група працівників зосередиться на тому, що вона робить краще за все. Цей підхід різко контрастував зі старою системою, при якій робочі самі планували свою роботу.

Концепція наукового управління стала серйозним переломним етапом, завдяки якому, управління стало широко визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень.

З розвитком промисловості управління не могло базуватися на такій примітивній основі. Тейлор прийшов до думки організувати працю, що «припускає вироблення численних правил, законів і формул, що замінять собою особисті судження індивідуального працівника і які можуть бути з користю застосовувані тільки після того, як буде зроблений статистичний облік, вимір і так далі, їхньої дії». На думку Тейлора виконавець був не в змозі охопити виробничий процес у цілому, тим більше, що це постійно мінливе дійство. Таким чином, на початку століття роль керівника у вирішенні того, що робити виконавцю, як робити, у якому обсязі, виростала незмірно і регламентація роботи виконавця приймала крайні форми.

Тейлор розчленував усю роботу виконавця на складові частини. Окремі рухи були ним прохронометровані, а робочий день розписаний по секундах. Однак не варто думати, начебто хронометраж приводив лише до більш точного визначення можливості усього в результаті раціоналізації самої роботи і, зокрема, запровадження доцільних режимів змін праці і відпочинку.

Наприклад, висококваліфікований вантажник, що переносить протягом робочого дня 12,5 тонни вантажу, використовуючи методику, запропоновану Ф. Тейлором, переносив вантаж загальною вагою 47 тонн. Причому, як показав хронометраж, робітник працював лише 26 хвилин кожної години робочого часу, а відпочивав 34 хвилини, тобто більше половини робочого часу, що дозволяло йому менше утомлюватися.

Таким чином, Тейлор на практиці в ряді випадків відшукав той обсяг роботи, відповідним чином виконуючи який робітник найбільше раціонально може віддавати свою робочу силу протягом тривалого часу.

Теоретичні роботи Тейлора були обґрунтовані німецьким соціологом Максом Вебером, що і висунув передумови, що твердий порядок, підкріплений відповідними (розробленими Тейлором) правилами, є найбільш ефективним методом роботи.

Розчленовування виконуваної роботи на окремі складові елементи – рухи повинні бути, відповідно до теорії Тейлора-Вебера, піддані твердій регламентації і контролю.

Типовим для класичної школи є приклад досліджень Френка і Ліліан Гілберт, які, за допомогою спеціальних годинників - мікрохронометрів і кінокамери виявили й описали 17 основних елементарних рухів кисті руки, рекомендувавши їх у подальшому для раціональної організації праці.

Вебер думав, що функціонуючу організацію можна «розкласти» на складові частини і «пронормувати» роботу кожної з них. Такий поділ праці спеціалізує персонал і відповідно будує організацію по лінійній ознаці (тобто кожний відповідає за свої дії лише перед вищестоящим начальником). Крім того, Вебером були запропоновані й обґрунтовані інші думки по побудові бюрократичної системи. Зокрема він думав, що можна регламентувати і функції, і кількість керівників.

Організація розглядалася як замкнута система у відмінності від концепції наукового управління. Усередині цієї концепції зародилися ряд моделей управління. Одним із прикладів такої моделі може служити, так називана, ідеальна бюрократична модель Вебера. Основні характеристики моделі:

1. Уся діяльність по управлінню розчленовується на елементарні найпростіші операції, що припускає строге регламентування функцій, прав і обов'язків кожної з ланок управління. Це створює умови для використання фахівців, професіоналів.

2. Виробничо-технічна система будується на принципах ієрархії.

3. Діяльність виробничо-господарських систем регулюється системою абстрактних правил, чіткими стандартами, інструкціями, що визначають відповідальність кожного управлінського працівника і створюють передумови для єдиного підходу при вирішенні виробничої ситуації.

4. Усунення особистих егоїстичних відносин у службових справах.

5. Робота ґрунтується на відповідності працівника займаної посади.

Вебер навряд чи підозрював, якої страшної сили бомба була закладена у фундаменті всієї цієї побудови. Бюрократична система, як з'ясувалося, має примітну особливість – «кількість службовців і обсяг роботи цілком не зв'язані між собою».

Роботи, проведені по перевірці даного висновку, цілком підтвердили цей блискучий постулат, названий по імені автора законом Паркінсона. Статичні дані, отримані Паркінсоном, просто неймовірні.

Проаналізувавши зв'язок кількості службовців і обсягу робіт Британського адміралтейства, Паркінсон прийшов до висновку, що «у 1967 р., коли від колишньої моці англійського флоту не залишилося і сліду, 33000 державних службовців ледь впорюються з флотом, якого практично немає.

2.2. Адміністративний підхід в управлінні.

Автори, що писали про наукове управління, в основному присвячували свої дослідження тому, що називається управлінням виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні нижче управлінського. У відмінності від них, автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи як керівників вищої ланки управління у великому бізнесі.

Анрі Файоль засновник і "батько менеджменту". Ціллю класичної школи було створення універсальних принципів управління. Вони вважали, що випливаючи цим принципам підприємство досягне найвищих результатів. Заслуга Файоля полягає в тому, що він розглянув управління як універсальний процес, що складається з декількох функцій. Інший напрямок цієї школи стосувалося структури організації. При цьому організація розглядалася як замкнута система у відмінності від концепції наукового управління.

Бурхливий розвиток промисловості визначило подальшу еволюцію наукових поглядів класичної школи. Розвиток ідей Тейлора було продовжено видатним французьким інженером Анрі Файолем, що розвив теорію на більш високому рівні управління.

Виникнення адміністративної школи зв'язано головним чином з ім'ям Анри Файоля (1825—1925). На думку американських істориків менеджменту, Файоль є найбільш значною фігурою в науці управління першої половини XX в.

Протягом 30 років він був керівником великої французької гірничодобувної і металургійної компанії «Комамбо», яка у момент його призначення на посаду генерального керуючого (1888 р.) знаходилася на грані банкрутства, а до часу його відставки (1918 р.) стала однією із самих могутніх, що славляться своїми адміністративними, технічними і науковими кадрами французьких концернів. Узагальнюючи свої багаторічні спостереження, Файоль створив «теорію адміністрації». Його перша стаття, присвячена цій теорії, вийшла у 1900 р., а книга «Загальне і промислове управління» - у 1916 р.

Важливу роль у розвитку ідеї цієї школи зіграли Л. Урвік, Д. Муні й ін., що розглядають діяльність організацій з погляду широкої перспективи і які намагаються визначити загальні характеристики і закономірності організацій у цілому.

На відміну від творців школи наукового управління Тейлора і Гілбрета, що починали свою кар'єру простими робітниками, що, безсумнівно, уплинуло на їхні уявлення про управління організацією, автори адміністративної школи мали безпосередній досвід роботи як керівників вищої ланки управління у великому бізнесі: Файоль, як уже відзначалося, керував великою французькою компанією, Урвік був консультантом по питанням управління в Англії, Муні працював у компанії «Дженерал Моторс». У зв'язку з цим їхньою головною турботою була ефективність управління в більш широкому значенні слова — стосовно до роботи всієї організації.

У роботі «Загальне і промислове управління» Файоль окреслив сферу діяльності адміністрації, яку можна представити у вигляді шести напрямків:

1. технічна (технологічна) діяльність;

2. комерційна діяльність (закупівля, продаж, обмін);

3. фінансова діяльність (пошуки капіталу й ефективне його використання);

4. захисна діяльність (захист власності й особистості);

5. бухгалтерська діяльність (інвентаризація, балансові відомості, витрати, статистика);

6. адміністрування (впливає тільки на особовий склад, не надаючи безпосереднього впливу ні на матеріали, ні на механізми).

Основною функцією управління, її найбільш важливою частиною Файоль приймав адміністрування.

Ціллю адміністративної школи було створення універсальних принципів управління, випливаючи яким, по переконанням творців школи, організація, безсумнівно, досягне успіху.

Принципи управління — це основні правила, що визначають побудову і функціонування системи управління; найважливіші вимоги, дотримання яких забезпечує ефективність управління. За твердженням Файоля, принципи — це маяк, що допомагає орієнтуватися.

Розглядаючи організацію як специфічний вид діяльності і як настільки ж своєрідну адміністративну систему і погоджуючи свої ідеї з принципами Тейлора щодо стимулювання кожного працівника, Файоль сформулював наступні 14 принципів управління стосовно до діяльності вищої ланки управління:

1. Поділ праці, тобто спеціалізація, необхідна для ефективного використання робочої сили, стосовно до усіх видів праці, як управлінської, так і виконавської.

2. Влада і відповідальність. На думку Файоля, влада і відповідальність зв'язані між собою, причому остання є наслідком першої. Він вважав, що влада сполучить офіційний (заснований на займаній посаді) і особистий (що укладається в собі сплав розумового розвитку, досвіду, морального рівня, навичок по роду колишньої служби й ін.) фактори.

3. Дисципліна. Розуміючи дисципліну як повагу домовленості, розрахованих на те, щоб забезпечити покору, старанність, енергійність і зовнішній прояв поваги, Файоль підкреслює, що для підтримки дисципліни необхідна наявність гарних керівників на всіх рівнях.

З усіх засобів впливу па підлеглих з метою зміцнення дисципліни одним з найдійовіших Файоль вважав особистий приклад начальника. За його переконанням, якщо начальник подає приклад акуратності, ніхто не насмілюється являтися з запізненням. Якщо він діяльний, мужній, відданий, — йому наслідують, і якщо він уміє вести справу, йому вдасться змусити співробітників полюбити роботу.

Але і поганий приклад також заразливий і, виходячи з верхів, він дає іноді самі згубні наслідки для усіх.

4. Єдиноначальність. Єдиноначальність, на думку Файоля, має в порівнянні з колегіальністю ту перевагу, що воно забезпечує єдність точки зору, єдність дії і єдність розпорядительства. Тому воно має тенденцію до переваги.

5. Єдність керівництва. Види діяльності, що переслідують ту саму ціль, повинні мати одного керівника і керуватися єдиним планом. Подвійне керівництво може виникнути, на думку Файоля, лише внаслідок невиправданого змішання функцій і недосконалого розмежування їх між підрозділами, що не тільки зайво, але і вкрай шкідливо. У жодному з випадків, на його думку — не буває пристосування соціального організму до дуалізму розпорядительства;

6. Підпорядкування приватних інтересів загальним. Інтереси службовця чи групи службовців не повинні ставитися вище інтересів підприємства; інтереси держави повинні бути вище інтересів громадянина чи групи громадян... Здавалося б, подібне правило не має потребу в нагадуваннях. Але неуцтво, честолюбство, егоїзм, лінощі і всякі людські слабості і пристрасті штовхають людей до зневаги загальними інтересами в домовленість приватних.

7. Винагорода. Методи стимулювання праці повинні бути справедливими і доставляти максимально можливе задоволення співробітникам і роботодавцям.

8. Централізація. Не прибігаючи до терміна «централізація влади», Файоль говорить про ступінь концентрації чи розосередження влади. Конкретні обставини будуть визначати, який варіант «дасть кращий загальний результат».

9. Скалярний ланцюг, тобто, по визначенню Файоля, «ланцюг начальників» від самого вищого до самого нижчого рангу, від якого не потрібно відмовлятися, але якого варто скоротити, якщо занадто ретельне проходження його може нанести шкоду.

10. Порядок, тобто «усьому (кожному) своє місце, і всі (кожний) на своєму (його чи її) місці».

11. Справедливість. Лояльність і відданість персоналу повинні забезпечуватися поважним і справедливим ставленням адміністрації до підлеглих.

12. Стабільність робочого місця для персоналу. Файоль рахував, що зайва плинність кадрів є одночасно і причиною, і наслідком поганого управління, і вказував на пов'язані з цим небезпеки і витрати.

13. Ініціатива, тобто, по визначенню Файоля, обмірковування і виконання плану. Оскільки це «доставляє велике задоволення всякій мислячій людині», Файоль призиває адміністраторів «поступитися особистим марнославством», для того щоб підлеглі одержали можливість виявити особисту ініціативу.

14. Корпоративний дух, тобто принцип «у єднанні — сила». Наводячи перелік цих принципів, Файоль указував, що він не прагнув дати вичерпний їхній виклад, а спробував описати лише ті з них, що йому приходилося найчастіше застосовувати, оскільки навіть незначна кодификація принципів є необхідною у всякій справі.

Система з 14 положень є не просто гнучкою, але й такою, що припускала можливість уведення нових положень. Так у сучасній літературі до функцій управління найчастіше відносять планування, організацію, керівництво, облік, контроль і аналіз. Змінювався підхід до розуміння тієї чи іншої функції, однак у цілому, їх склад, визначений ще представниками класичної школи, залишався майже незмінним.

Таким чином, після довгих трансформацій уявлення про управління стало приймати сучасні форми, до управління почали підходити як до цілісного поняття.

Вважаючи запропоновані ним принципи універсальними, Файоль, проте, указував, що їхнє застосування повинне носити гнучкий характер і враховувати ситуацію, у якій здійснюється управління. Він відзначав, що система принципів ніколи не може бути довершена, навпроти, вона завжди залишається відкритою для доповнень, змін, перетворень, заснованих на новому досвіді, його аналізі, осмисленні, узагальненні. Тому число принципів управління необмежено.

Відзначимо, що деякі приведені принципи звернені до людського фактора. Файоль показав, що менеджмент, призначений головним чином для інтенсифікації виробничих процесів, заснований на знанні психології і що облік людського фактора в управлінні украй важливий.

Багато принципів управління дотепер мають практичну цінність. Наприклад, японська компанія «Міцусіта електрик» керується наступними сімома принципами управління: об'єктивність, справедливість, згуртованість, благоустрій, скромність, гармонія, оцінка, - які перегукуються з принципами, розробленими Файолем.

Надалі багато дослідників займалися вивченнням і теоретичним описом принципів управлінської діяльності, однак усі вони були тільки послідовниками Файоля, що розвивали, які доповнювали і конкретизували його навчання.

Висновки

Менеджмент - це, по-перше, спосіб і манера спілкування з людьми. Способи спілкування формулює наука, їх можна вивча­ти і навіть натренуватися ефективно використовувати. Широко відомі, наприклад, правила ефективного проведення ділових на­рад, переговорів, ведення телефонних бесід тощо. Щодо манери спілкування - то це частина мистецтва менеджменту, його ме­неджер має опанувати самостійно.

Менеджмент - по-друге, влада і мистецтво керівництва. Це - авторитет по­сади, обов'язок підлеглих виконувати розпорядження керівника; авторитет особи керівника, якого слухаються тому, що він пропонує більш продумані рішення, які сприяють досяг­ненню цілей організації.

Менеджмент - по-третє, особливого роду вміння і адміністративні навики, які дають змогу організувати ефективну роботу апарату управління, що складається з численних служб і кваліфікованих працівників.

У загальному вигляді менеджмент – це вміння і мистецтво перемагати, вміння добиватися поставлених цілей, використовуючи працю, мотиви поведінки та інтелект людей. Це цілеспрямований вплив на людей з метою перетворення неорганізованих елементів у ефективну і продуктивну силу. Іншими словами, менеджмент - це людські можли­вості, за допомогою яких лідери використовують ресурси для досягнення стратегічних і тактичних цілей організації .

До основних категорій менеджменту належать поняття ор­ганізації процесу і функцій управління, принципів і методів ме­неджменту, стилів і культури керівництва (лідерства), ко­мунікації тощо.

Необхідність в управлінській діяльності виникла фактично на пер­ших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були якось будувати свою діяльність. Так, під час полювання, пошуку рослинної їжі виникала необхідність створити групи мисливців, шука­чів плодів тощо. Тому виникала потреба в перших, поки що примітив­них, управлінських функціях (розробка плану полювання на мамонта, розміщення мисливців при полюванні на хижаків, розбирання туші і т.д.). Але ця управлінська діяльність здійснювалась непослідовно (ко­жний раз мала різний характер) та непродумане (не застосовувались єдині принципи та підходи, не враховувались закономірності та попе­редній досвід). Тому не можна говорити про те, що наука про менедж­мент зародилась ще у первісні часи. Навіть з розвитком людського сус­пільства (рабовласницький лад, феодалізм тощо) певних обґрунтованих підходів та механізмів не було створено. Давньоруський князь чи фран­цузький король, як правило, управляли своїм князівством (королівством), приймаючи суперечливі та невиважені рішення. Не робилось спроб вивчити закономірності управлінського процесу, узагальнити на­бутий досвід.

З подальшим розвитком виробничо-господарської діяльності людей врешті-решт виникли певні організаційні форми (майстерні, господарс­тва поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак у кожному випад­ку застосовувались свої особливі підходи в управлінні, які не базувались на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденціях.

Потреба в науці про менеджмент виникла в кінці XIX — на поч. XX ст. і пов'язана з появою великого машинного виробництва. Саме в цей період формуються великі підприємства, на яких працюють десят­ки, сотні і навіть тисячі людей. Постають проблеми планування їх дія­льності, організування робочих місць, створення ефективної системи формування зацікавленості працівників в результатах роботи, розроб­ки технологічних процесів, проведення точного обліку з метою забез­печення контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва по­ставив перед економістами та технологами питання про необхідність дослідження закономірностей в управлінні людьми, виявлення тенде­нцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу розробки стандартних положень, інструкцій тощо. Так, в цей період з'явились перші наукові дослідження у сфері управління.

Школа наукового управління (1885-1920 рр.). Найтісніше пов'язана з роботами Фредеріка І.Тейлора, Френка і Лілії Гілбрейт, Генрі Ганта. Вони займались дослідженням на рівні організації, створенням виробничого менеджменту. Тейлор і Гілбрейт (Джілбрейт), які починали свою кар'єру робітниками, займались спостереженнями, замірами і аналізом операцій ру­чної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо. Завдяки розробці концепції наукового управління менеджмент був визна­ний самостійною галуззю наукових досліджень. У своїх працях „Управлін­ня фабрикою” (1903 р.) та „Принципи наукового менеджменту” (1911 р.) Ф.Тейлор розробив ряд методів наукової організації праці, що базувались на засадах хронометражу, стандартизації прийомів та знарядь праці. Його основоположні принципи полягають у таких положеннях „якщо я можу на науковій основі відібрати людей, на науковій основі їх підготувати, на­дати їм дієві стимули та поєднати роботу і людину, тоді я зможу отримати сукупну продуктивність, яка буде перевищувати внесок, зроблений індивідуальним працівником”. Тейлор виділив принципи наукового управління: вимірювання праці, розподіл праці, мотивацію, індивідуальний і виробничий процес, складання програм стимулювання, роль профспілок, розвиток управлінського мислення, правила та стандарти менеджменту, складання завдань-інструкцій, роль „синіх” та „білих комірців” в отри­манні поточного результату.

Головна заслуга Ф. Тейлора потягає в тому, що він як засновник шко­ли „наукового управління” розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив наукові підходи під­бору, розставляння і стимулювання працівників.

Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 рр.) започаткована Анрі Файолем, якого часто називають батьком менеджменту. Займа­лась вивченням ролі та функцій менеджерів. Файоль був керівником інституційного рівня управління, оскільки керував французькою вугільною компанією. Інші засновники адміністративної школи, такі, як Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії), Джеймс Д.Муні (працював у компанії „Дженерал Моторс”), також були практиками. Файоль виділив в управлінні п'ять основних функцій планування, організування, розпорядництво, координування та контролювання. На засадах розробок Файоля у 20-х рр. було сформульовано поняття організаційної структури управління підприємства, елементи якої є системою взаємозв'язків, неперервних взає­мопов'язаних дій - функцій управління.

Файолем розроблено 14 принципів менеджменту, поділ праці, повноваження та відповідальність, дисципліна, єдиновладдя, єдність напряму діяльності, підпорядкування особистих інтересів загальним, винагорода персоналу, централізація, ієрархія управління, порядок, справедливість, стабільність робочого місця, ініціатива, корпоративний дух.

Список використаної літератури

1) Каким быть руководителю. Л.Д. Кудряшова. –Л.: Лениздат, 1986г.

2) Менеджмент. П. А. Кохно. – М.:Финансы и статистика, 1993 г.

3) Профессионалы в управлении. Мартынов С. Д. – Л.:Лениздат, 1991 г.

4) Менеджмент – путь к успеху. Любимова Н.Г. – М.: Агропромиздат, 1992 г.

5) Герчикова «Менеджмент». М; «Юнити» 1995 г.

6) О.С. Виханский, А.И. Наумов «Менеджмент». М; «Гардарика» 1996 г.

7) Основополагающие идеи в менеджменте». М; «Дело» 1996 г.

8) Веснин В.Н. «Основы менеджмента».Москва.1992г.

9) Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. «Основы менеджмента». «Дело». Москва.1993г.

10) Кабушкин Н.И. «Основы менеджмента». «Эконопресс». Москва. 1997г.

11) Радушин А.А. «Основы менеджмента»М.:Центр.1998г.

12) Смирнова В. «Формирование концепции предпринимательского управления». Проблемы теории и практики управления.1998г. №4.

13) Шипунов В.Г., Кишкель Е.Н. Основы управленческой деятельности. М.: Высш. школа , 2000.

14) Паркинсон С. и др. Искусство управления. – СПб.: Лениздат, 1992.

15) Поляков, В.Г. Человек в мире управления. М.: Наука, 1996.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий