регистрация / вход

Професіоналізм, культура та дисципліна управлінської діяльності

Елементи загальної культури державної управлінської діяльності. Сучасні вимоги до апарату державного управління, їх правовий характер. Значення підвищення ділової культури, компетентності, високого професіоналізму службовців для ефективності управління.

Реферат з державного управління

Професіоналізм, культура та дисципліна управлінської діяльності


Управлінська діяльність - це суб'єктивна діяльність людей, для якої вирішальне значення мають соціально-політичні й матеріальні умови життя суспільства. Вона обумовлюється науково-технічними можливостями, оптимальністю та масштабністю соціальних цілей і значною мірою залежить від соціального досвіду, рівня культури, компетентності та свідомості людей.

Оскільки безпосереднім виявленням управлінської діяльності є, врешті-решт, праця людини по управлінню, то визначальним фактором ефективності управлінської діяльності виступає людина. Від якісного складу апарату управління, ступеня кваліфікації, інтенсивної і професійно організованої праці залежать і результати його роботи.

Значення організаторської функції кадрів апарату управління посилюється в міру ускладнення процесів, що відбуваються в економіці, соціальній і суспільно-політичній сферах. За цих умов зростають і вимоги до рівня кваліфікації, професійної компетентності цих кадрів - визначальної складової механізму управління.

Будь-яка безпосередньо суспільна, або сукупна, праця, що здійснюється у відносно великих масштабах, потребує організації управління.

Воно виникає із самої природи процесу суспільної праці, а управлінська діяльність - специфічний вид суспільної праці, котра виступає як загальна соціальна функція і здійснюється групою осіб за допомогою спеціально створеного апарату управління. Трудова діяльність цієї категорії осіб відокремлена від трудового виробничого процесу, вирізняється своїм характером, функціональним змістом і справляє значний вплив на виробничі та інші соціальні процеси не безпосередньо, а через трудові колективи й окремих виконавців. Управлінська праця є безпосереднім виявом управлінської діяльності лише людського суб'єкта - працівників, які здійснюють функції управління, тобто це цілеспрямована (свідома) праця людей як суб'єктів управління.

Управлінська праця забарвлюється соціально-політичною і психофізичною специфікою особи працівника, тому що праця - це певною мірою вираз його індивідуальності, віддзеркалення суто особистих якостей. Водночас управлінська праця, як і будь-яка інша, вимагає від працівників апарату певних здібностей, досвіду, майстерності, навичок, уміння і насамперед - уміння приймати ефективні рішення.

Тому професіоналізм, культура управлінської праці - це організованість, дисциплінованість, освоєння наукових досягнень, оволодіння мистецтвом управління окремою особою або колективом співробітників, які здійснюють управлінські функції.

Свідоме управління є цілепокладаючою діяльністю людей, пов'язаною з реалізацією їхнього інтересу, зумовленого матеріальним буттям, об'єктивною соціально-економічною структурою суспільства, метою суспільного виробництва. Мета виступає тут як функція потреб, котрі, будучи об'єктивними за своєю природою, усвідомлюються суб'єктом і реалізуються в його діяльності. У своїй сукупності все це визначає мету, форми й методи управління й управлінської праці. При цьому кожному типові соціальної організації, кожному конкретно-історичному суспільству притаманні свої цілі, зміст, форми й методи управління і відповідні вимоги до працівників апарату управління.

У радянській літературі з питань управління, в тому числі автором цієї монографії, стверджувалося, що соціальне управління ніколи не може піднестися над класовими інтересами суспільства, воно завжди відповідає об'єктивно зумовленим соціальним цілям і завданням певних управлінських систем. Тому не технічні проблеми, не форми й методи управління, якими досконалими б вони не були, а лише проблеми економічні й політичні визначають сутність управління. І далі, управління як соціальне явище (його принципи, форми й методи) пов'язане із системою суспільних відносин не лише безпосередньо через реальні управлінські процеси, котрі складаються, зрештою, з приводу суспільного виробництва, а й опосередковано - через ідеологію, певні форми знань, різні оргаиізаційно-управлінські доктрини, теорії й концепції, тобто на формування організаційно-управлінських відносин справляють вплив не лише матеріальні відносини, а й суспільна свідомість і передусім класова, політико-правова й організаційно-управлінська.

Звідси випливає, що за соціалістичних умов абсолютного панування державної власності вирішального значення набуває організуюча діяльність держави, змінюються не лише масштаби, а й сама природа управління, метою якого є забезпечення «повного добробуту і вільного всебічного розвитку всіх членів суспільства».

Соціалістичне управління вважалося найбільш раціональним, ефективним, компетентним, чітким і організованим, хоча це явно не відповідало реальній дійсності. У командно-адміністративній системі управління, як у фокусі, відбилися політико-економічні та соціально-моральні вади соціалізму. Універсальна бюрократизація радянського суспільства охопила всі нюанси професійної діяльності, викликала глибоку перебудову політичної системи, громадянське суспільство було поставлене на служіння державному апарату, а життєві можливості індивіда перебували у повній залежності від кар'єри, яка конструювалася за бюрократичними нормами. Радянський досвід підтвердив, що бюрократизм породжується не функціональними особливостями управління, а його соціально-політичними й економічними вимірами.

Перетворення професійного управління на політико-бюрократичне різко знизило вимоги до якісних характеристик службовців, віддаючи переваги не професійним, а політичним оцінкам, що стало однією з головних причин нездатності радянської системи управління ефективно вирішувати загальні завдання розвитку суспільства.

З проголошенням самостійного державного розвитку й переходом економіки до ринкових відносин в Україні розпочався процес оновлення всього суспільного життя, в тому числі сфери управління. Цей процес виявився важким і суперечливим. Ускладнення виникли в організації управління й управлінської праці. За умов загального безладдя й хаотичного розвитку подій, що сталися після розпаду СРСР, і відсутності продуманої концепції державного будівництва колишній адміністративний апарат, номенклатурна бюрократія прагнуть зберегти й зміцнити свій політичний й економічний статус. Внаслідок цього збільшується кількість чиновників, створюються дедалі нові виконавчі, управлінські структури. Знизилися якісні характеристики управлінців, особливо державного апарату, де все рельєфніше проступають некомпетентність, схильність до поверхових, популістських рішень і дій. Виявилося ще одне соціальне негативне явище - зрощення державної та комерційної бюрократії з організованою кримінальною злочинністю.

Це неприродне явище для демократичних перспектив нашої держави, але, на жаль, апарат управління дедалі наполегливіше заявляє про свої претензії на особливу роль у суспільному розвитку.

За слабкої законодавчої влади й недосконалого місцевого самоврядування спостерігається процес гіперболізації ролі управлінських структур. Апарат дедалі частіше діє від імені виборних органів влади і навіть президента, або використовуючи його. Будучи безконтрольним і професійно не підготовленим ефективно діяти, він виявляє некомпетентність, формалізм, безвідповідальність, байдужість, низьку виконавчу дисципліну, однак досить активний у досягненні особисто значущих цілей. Апарат став зосередженням масової безликості й посередності. Все це призводить суспільство до хаотичного стану, який можна ще назвати організованою анархією, коли деформована не лише економіка, а й особливою мірою моральна атмосфера в суспільстві й духовне здоров'я народу. У цей період непевності нездарні й безпринципні люди обіймають командні посади, формується бюрократичне соціальне середовище, що породжує суспільну пасивність, безвідповідальність і бездумну слухняність.

При цьому не можна не враховувати, що апарат завжди має тенденцію до збільшення своєї чисельності. Вона пов'язана почасти з тим, що те можна з абсолютною точністю відокремити необхідні функції від тих, без яких можна обійтися. Апарат управління, прагнучи до найповнішого виконання завдань, що стоять перед ним, може надмірно розширити свої функції й вийти за межі реальних суспільних потреб. Тому необхідні постійний контроль за розвитком апарату управління і вжиття заходів щодо його скорочення.

За цих умов особливо важливими стають питання культури державної служби, компетентності, високого професіоналізму службовців, етико-правові аспекти їхньої діяльності, моральна чистота й відлові діяльність за виконання своїх службових обов'язків. Лише професійно грамотне виконання управлінських функцій дасть змогу добитися відчутних результатів в управлінні. У зв'язку з цим має змінюватися й склад управлінського персоналу: підвищуватися питома вага висококваліфікованих спеціалістів, організаторів, працівників, які володіють не лише спеціальними знаннями й навичками, а й наукою управління. Тому відокремлена суспільним поділом праці функція організації зусиль багатьох виконавців на досягнення єдиних цілей залишається прерогативою професіоналів, які здійснюють свою діяльність в організаційно-структурних рамках апарату управління.

Необхідно дотримуватися правильного співвідношення суспільно-державної демократії та професійного управління. Це досягається, з одного боку, шляхом підвищення компетентності й діловитості, оперативності й розпорядливості управлінського органу й професійних службовців, а з іншого - публічності й підконтрольної їхньої діяльності, відповідальності й суворого дотримання законності, підвищення загальної й ділової культури. Лише дотримання цих вимог може зробити управлінський професіоналізм досить демократичним.

Хаотичний стан і ускладнення в усіх сферах нашого соціального життя ставлять надзвичайно високі вимоги до управлінської діяльності. Щораз переконуємося, що управлінська праця надзвичайно важлива для сучасного суспільства. Тут, як і в інших сферах трудової діяльності людини, відбувається інтенсивний процес диференціації, спеціалізації, виділення нових видів і форм управлінської роботи.

У суспільстві перехідного періоду, де інтенсивно розвиваються принципово нові політичні, соціальні й економічні процеси, не лише підвищуються роль і вимоги до управління, передусім до державного апарату управління, а й суттєво зміцнюється зміст цієї діяльності, трансформується склад об'єктів державного управління. У зв'язку з радикальною зміною форм власності розширюється сфера правових відносин, отже, зміцнюється правова основа функціонування державного апарату і його відносин з громадянами. У апараті управління з'явилися нові органи й структурні підрозділи. Водночас змінилися функції діючих органів і їх структурних підрозділів, проводиться перекваліфікація і підвищення кваліфікації співробітників державного апарату управління, відновлюється його матеріально-технічна база, удосконалюється технологія діяльності апарату управління.

Цілком очевидно, що без чітко організованого, злагодженого, кількісно оптимального і підконтрольного державній владі й народу апарату управління неможлива демократична правова держава. Існує взаємозв'язок апарату й суспільної системи, яку він обслуговує: чим досконаліша система, тим ефективніше працює апарат. І навпаки. Вони один одного наче каталізують. Проте, коли апарат розбухає і проникає в усі суспільні осередки, узурпує владу, перетворюючись в авторитарно-бюрократичні структури, посилюється корозія підвалин суспільства, а зрештою - його розвал.

Сучасні вимоги до апарату державного управління - це передусім вимоги до його кадрів. Які кадри службовців, такий і апарат управління. Сьогодні від управлінських кадрів очікують високої громадянської зрілості, глибоких спеціальних і юридичних знань, здатності забезпечити предметність, конкретність і оперативність в управлінні, тобто високого професіоналізму. За умов послаблення стримуючих ідейно-моральних принципів не менш важливі вимоги, що ставляться до моральних якостей працівників апарату управління. Моральна атмосфера суспільства підірвана грубим бюрократичним всесиллям, корисливістю, кар'єризмом, протекціонізмом, корупцією. З'явилася своя, доморощена мафія, яка зміцнює свої позиції в економіці й державному апараті, окремі ланки якого й посадові особи зв'язані із злочинним світом. Усе це підриває основи громадянського суспільства. Ми переживаємо епоху, в якій політика ніяк не може очиститися від бруду. З'являється дедалі більше людей, які, не досягнувши успіху в своїй професійній діяльності, кинулися у політику й на керівні посади. Не маючи ніякої підготовки до цього, вони енергійно руйнують і розкрадають те, що є надбанням усього народу, створюючи сприятливі умови для криміналізації державного управління.

З переходом до ринку виникає глибша соціальна поляризація. Замість колишньої соціалістичної номенклатурної еліти з'являється бізнесова капіталістична аристократія. Вимальовується прошарок управлінців, схильних до авторитаризму і здатних звести нанівець демократичні реформи.

У цих умовах для ефективної і якісної управлінської діяльності потрібно підвищити професійний і моральний рівень працівників апарату управління. Вони мають поєднувати високу професійну компетентність із умінням організувати справу, бути достатньо діловитими, перспективно мислячими, енергійними, наполегливими й ініціативними у роботі.

Ці вимоги до якостей державних службовців сьогодні мають правовий характер, оскільки вони виходять із основних принципів державної служби, встановлених Законом України «Про державну службу»: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліна; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Професіоналізм виступає основною якісною категорією державного службовця, визначає результативність роботи і його кар'єру.

У своїй сукупності ці вимоги мають відбивати потенціал творчих сил, професійних здібностей державних службовців і характеризувати їхнє уміння повніше використовувати в своїй практичній діяльності передові управлінські знання й досвід, прогресивні методи, прийоми, раціональні форми й організаційно-технічні засоби управління. На жаль, якісний склад державних органів та апарату й ефективність їхньої роботи на краще не змінилися, хоча для цієї групи працівників зазначеним законом встановлено найвищу оплату праці й інші привілеї.

Відповідність управлінських кадрів вимогам, що ставляться до них суспільством, найяскравіше відбиває така науково-практична категорія управління, як культура праці апарату управління.

Культура управління - поняття складне й багатогранне. Воно значною мірою виражає суттєві вимоги до управління. Незважаючи на те що управління є об'єктивною функцією, воно культурно зумовлене, чутливе до цінностей, традицій, звичок даного суспільства, пише П. Друкер.

Оскільки поняття «культура» виражає досягнутий людством на певному історичному етапі рівень розвитку суспільства і людини, виражений у типах і формах організації й діяльності людей, то тим самим культура державного апарату управління є однією з форм виявлення культури даного суспільства як історичної цілісності й елементом її загального поняття, що свідчить про закономірність уживання даного терміна для характеристики рівня організації процесу державного управління.

Поняття культури управління охоплює матеріальні й духовні форми культури, впроваджувані й використовувані в управлінні, процес створення і реалізації їх в управлінській практиці, рівень духовного розвитку і відповідні знання людей, зайнятих в управлінській сфері, уміння й навички, необхідні для виконання своїх функцій.

Управлінська культура може бути визначена і як комплекс уявлень про систему цінностей і цілі дій організації, шляхи і засоби їхнього досягнення, правила і норми ділової поведінки, що визначають характер, зміст і методи виконання прийнятих управлінських рішень.

У комплексі тих визначень обов'язково присутній і термін «культура управлінської праці». У літературі не надається визначення загальноприйнятого поняття цієї управлінської категорії, але сутність і зміст її характеризується передусім умінням працювати творчо, ініціативно, професійно з постійним пошуком раціональніших методів і прийомів, широким використанням досягнень науки й техніки, високою якістю й максимальною ефективністю. Ці вимоги за своєю природою й сутністю є моральними, організаційними, економічними, психологічними, науково-технічними, а якщо вони набрали правової форми, то мають юридичний характер. Жоден вид праці не є таким суттєво важливим для суспільства, як управлінська праця, тому що вона значною мірою визначає, чи будуть соціальні й державні інститути суспільства успішно виконувати свої завдання, чи марнуватимуть людські й природні ресурси.

Нова, більш висока культура, в тому числі й у сфері управління, не заперечує повністю старої культури, а критично засвоює культурну спадщину попередніх поколінь, використовує їхні досягнення відповідно до нових соціально-економічних умов, цілей і завдань суспільного розвитку. Виступаючи як механізм акумулювання й передачі набутих суспільством прогресивних цінностей у сфері управління (знань, професійних навичок, форм, методів, стилю і т. ін.), вона водночас покликана забезпечити максимальну можливість для вияву творчого ставлення до праці, як трудових колективів, так і окремих працівників. Крім того, потрібна готовність управлінських, передусім керівних, кадрів до активного сприйняття нових наукових ідей і передового досвіду, тобто необхідно певне позитивне зрушення у мисленні й діяльності працівників апарату.

Елементом культури управлінської праці є класифікація конторських робіт. Усі конторські роботи незалежно від того, в яких організаціях вони виконуються, однакові, і зміст їх класифікується за складністю і необхідною для їхнього виконання кваліфікацією.

Водночас потрібно створити науково обґрунтовані норми на кожний вид управлінської діяльності, що дасть змогу розробити нормативи й типи структур для всіх органів управління і буде базою для визначення винагороди, стимулювання службовців і підвищення ефективності управлінської праці.

Отже, культура праці апарату управління - це ступінь досконалості його організації й функціонування, що характеризується функціонально-структурною якістю й рівнем розвитку творчих сил і здібностей його працівників, вмінням застосовувати демократичні й моральні принципи, використовувати передові знання й досвід, професійні навички, прогресивні форми й методи управління. Культура праці апарату управління включає в себе не лише функціонально-структурні проблеми, форми й методи роботи, суб'єктивні людські сили й здібності, а й об'єктивований результат його діяльності.

Обов'язковим елементом загальної культури державної управлінської діяльності є правова культура, оскільки основним джерелом цієї діяльності є право. її сутність, цілі, механізм здійснення визначаються соціальною природою державного управління як форми реалізації політичної (державної) влади. А кожна влада вимагає свого узаконення, встановлення відповідного правопорядку. І передусім це пов'язується з діяльністю по управлінню справами суспільства й держави, в котрій закладені владні засади. Право виступає тут не лише джерелом, а й політико-правовою межею свободи вибору управлінських дій, що за своїми формами й методами мають відповідати ціннісним правовим категоріям суспільства.

Право - найважливіша нормативна основа організованості, дисципліни, ініціативи й творчості в управлінській діяльності. Реалізація цих можливостей залежить принаймні від двох умов: по-перше, від рівня професіоналізму - глибоких, усталених професійних і правових знань працівників апарату управління, від їхнього бажання свідомо, цілеспрямовано й повсякденно застосовувати право, управляти на підставі й за допомогою права; по-друге, від загальної правової культури праці самого апарату і правосвідомості його співробітників, рівня правової культури громадян, їхньої впевненості у правовому захисті їхніх прав у разі необхідності.

Держава заінтересована в найефективнішому здійсненні всіх державних функцій, установленні такого правопорядку, який сприяв би досягненню поставлених цілей. Для цього потрібні чіткий розподіл і кооперація праці, раціональна система органів управління з точно визначеними функціями, а також правами та обов'язками державних службовців. При цьому права, обов'язки, відповідальність співробітників апарату управління мають бути стабільними. Чим складніший комплекс службових обов'язків, тим обґрунтованіші межі правового регулювання управлінських дій, що дисциплінує працівника і слугує правовою основою контролю й перевірки його діяльності. Відсутність посадових інструкцій знижує відповідальність і ефективність праці управлінських працівників, часто є причиною відхилень службово-дисциплінарного й морально-правового порядку.

Отже, управлінська праця підлягає чіткому правовому регламентуванню, що аж ніяк не суперечить її творчій природі. Право є найважливішим елементом ідейно-нормативної основи розвитку ініціативи й творчості у виконавчій діяльності. Та й характер правового регулювання управлінської праці має свої особливості й вирізняється меншою конкретністю змісту, особливо це стосується культури праці апарату. Всі її правила, норми не можуть бути втілені в правову форму, а значною мірою, як зазначалося, за своїм походженням і сутністю є вельми різноманітними (етичними, технічними, економічними та ін.). Тому регулювати нормами права надто різнорідні численні й часто недостатньо конкретні поодинокі вимоги культури управлінської праці недоцільно. Ці норми відрізняються від інших правових норм меншою конкретністю змісту, визначають основні принципи діяльності, а також статус державних службовців, що працюють у державних органах і в їхньому апараті.

Цілком очевидно, що не можна лише правовими актами управління забезпечити ініціативну, творчу працю службовців, етику й мораль їхньої поведінки, але спонукальну роль вони, безперечно, відіграють. Тут багато що залежить від загальної культури, психологічного настрою, професійної підготовки, інтенсивності та напруженості праці державних службовців, чого нині бракує багатьом управлінським колективам.

Природно, що вимоги високої продуктивності й ефективності управлінської праці не завжди відповідають почуттям і бажанням працівників, їхній психологічній налаштованості, але почуття не можуть і не повинні визначати продуктивність і ефективність адміністративної машини, логіка ефективності й світ почуттів не завжди лежать в одній площині.

Особливого значення зміст і рівень культури праці державного апарату набувають у перехідний період життя суспільства, коли усталені норми й цінності руйнуються, а становлення нових відбувається повільно й у гострій боротьбі. Слід відповідно до вимог життя рішуче розчищати від розхлябаності, бюрократизму, безвідповідальності і консерватизму організаційне русло управління і видозмінювати його. Повільність у цій справі здатна викликати негативні соціальні наслідки. Водночас слід зазначити, що перехід до нової системи політичних і економічних відносин не означає відмови від того прогресивного, що було в культурі попередньої формації. Відомо, що кожна нова функція успадковує культурні досягнення попередньої, включаючи їх у нову систему суспільних відносин.

Тепер гостро відчувається брак спонукальних правових приписів, які регламентують питання культури праці апарату управління і стимулюють підвищення його рівня. Закон України «Про державку службу» визначає лише загальні основи (принципи) діяльності державного апарату та його службовців і не охоплює багато питань культури в роботі апарату управління. Кризовий стан суспільства викликав девальвацію всієї правової системи. Запізніле, суперечливе й дефектне законодавство, несумлінне ставлення до державно-суспільних обов'язків призвели до різкого падіння регулятивних потенцій права, його престижу. Правовий нігілізм став нормою діяльності державних структур, що різко знизило якість державного управління і контролю. Суспільне життя втратило свою керованість, особливо під час політичних криз 2004, 2007 рр.

На етапі становлення української державності й усієї структури її органів особливого значення набуває проблема законності в діяльності апарату управління. Високий рівень організації управлінської праці передбачає й більш досконале правове регулювання її. Цей взаємозв'язок має постійно здійснюватися в реальних умовах державної практики. Законність як основна правова цінність управління становить основу управлінської діяльності. Точне й неухильне дотримання законності є показником культури управління, умовою високої ефективності управлінської діяльності.

Важливі елементи культури праці апарату управління - метод і стиль управлінської діяльності. Під методом розуміється спосіб, засіб чи прийом досягнення будь-якої цілі, вирішення поставленого завдання. Поняття методу завжди пов'язане з певним процесом, цілеспрямованою діяльністю. Численність і розмаїтість цілей і завдань вимагають різноманітності способів і прийомів їхньої реалізації. Метод соціального управління - це спосіб практичної реалізації функцій управління й управлінських органів шляхом впливу на свідомість, волю людей і, таким чином, на поведінку й суспільну діяльність конкретних осіб і колективів. Органи управління, покликані здійснювати реалізацію конкретних завдань, вибирають з усієї розмаїтості методів таку їх сукупність, котра в даному разі буде найефективнішою. Це не означає, що суб'єкт управління абсолютно вільний у виборі шляхів і способів досягнення поставлених цілей. Він залежить від певних соціальних умов -політичних, соціально-економічних, а також від рівня розвитку науки, техніки, виробництва, культури.

Метод здійснюється у формі індивідуальної діяльності особи, насамперед керівника, і проявляється в його стилі. Тому той чи інший метод проявляється в безмежній кількості варіантів стилю. Стиль - похідне від принципів і методів управління, є сукупністю прийомів (загальної або індивідуальної властивості) їх реалізації. Він є найхарактернішим виявом інтелектуальних, моральних та емоційних якостей людини. У стилі управління відбиваються соціально-економічні, політичні, правові основи суспільства, традиції, управлінська практика. Він залежить від психофізіологічних особливостей людини, таланту конкретної особи, її життєвого досвіду і, що найбільш суттєво, - від особливостей історичної реальності, характеру суспільних відносин, котрі рішуче впливають на вироблення певного стилю управління. Саме методи й стиль управлінської діяльності в усій їх розмаїтості є і визначальними елементами загальної культури й ефективності апарату управління.

Отже, поняття «культура управління» виступає узагальнюючою категорією, котра не підміняє категорії ефективності, законності, доцільності, етичності та ін. Культура управління - це передусім рівень організації трудового управлінського процесу, тобто науково обґрунтована система прийняття рішень, ціннісне ставлення до праці, ефективне використання робочого часу, зміцнення державної й трудової дисципліни, відповідальності, наукова організація робочих місць та ін.

Останнім часом знизилася загальна культура праці державного апарату управління. У значної частини службовців і керівних осіб ще досить низький морально-етичний рівень, їм до певної міри притаманні відчуженість, зневажливе ставлення до громадян, байдужість до їхніх нестатків і потреб.

Не існує математично точного критерію оцінки культури управління. Тут головний «продукт» - не товари або послуги, а рішення. Але соціальний критерій, особливо в його змістовному тлумаченні, існує й знаходить свій вияв у сукупності об'єктивних вимог, котрі пред'являються до організації й діяльності державного апарату управління. Він віддзеркалює потенціал творчих сил і професійних здібностей керівних осіб і характеризується їх умінням правильно застосовувати політичні, правові й моральні принципи нашого суспільства, найповніше використовувати в своїй практичній діяльності передові управлінські знання й досвід, прогресивні методи й прийоми, раціональні форми й організаційно-технічні засоби управління.

Культура управління - зовнішнє, організаційно-функціональне виявлення його основних і суттєвих властивостей у процесі управлінської діяльності. Це поняття тісно пов'язане з поняттям «якість управління», але не ідентичне йому. Перше - відбиває організаційно-політичні, організаційно-технічні, юридичні, морально-етичні, психологічні, техніко-естетичні, лінгвістичні, санітарно-гігієнічні та інші вимоги до організації управління, а друге - виражає суттєві характеристики управління. Якість управління - це сукупність основних й істотних властивостей управлінської діяльності. Воно характеризує не якийсь окремий бік соціального явища, яким є управління, а всі його сторони, зв'язки й опосередковування. Тому культура управлінської діяльності - лише один з елементів якості цієї діяльності.

На думку Гегеля, якість - це насамперед тотожна з буттям визначеність, так що щось перестає бути тим, що воно є, коли втрачає свою якість. При цьому не слід змішувати властивості з якістю. Кажуть, правда, також: щось має якості. Цей вислів, однак, недоречний, оскільки слово «має» викликає думку про самостійність, котра ще не властива безпосередньо тотожному із своїми якостями щось. Щось є те, що воно є, тільки завдяки своїй якості, тоді як, навпаки, річ, хоча вона також існує лише остільки, оскільки володіє властивостями, все ж не пов'язана нерозривно з тією або іншою певною властивістю і, отже, може також і втратити її, не перестаючи внаслідок цього бути тим, чим вона є.

Якість і продуктивність праці управлінського працівника хоча й не цілком тотожні поняття, але близькі. Управлінська праця в соціальній сфері опосередковано впливає на матеріальне виробництво й духовний розвиток суспільства, її не можна виміряти кількістю продукції, що створюється за одиницю робочого часу (за винятком деяких організаційно-технічних і технічних робіт), та комплексом прямих і непрямих показників визначити продуктивність її можна. Продуктивність управлінської діяльності - це передусім її якість. Лише підвищення якості управління може забезпечити об'єктивно необхідну питому вагу управлінської праці в загальній структурі суспільної праці. Ми, на жаль, ідемо екстенсивним шляхом - замість підвищення якості, продуктивності управлінської праці кількісно розширюємо апарат управління, що негативно впливає на темпи й глибину суспільних перетворень.

Перебувають у певній залежності культура й ефективність управління. Якщо терміном «культура» характеризується організаційно-функціональний процес управління, то ефективність є я, дане в монографії «Відповідальність в управлінні»: «Відповідальність в управлінні являє собою реалізацію таких відносин, урегульованих правом, в котрих суб'єкт управління, покликаний свідомо виконувати певні обов'язки, навмисно або з необережності не виконує їх або виконує із заподіянням соціально значущої шкоди інтересам держави, суспільства, організації, громадянам, внаслідок чого створює юридичний факт, у зв'язку з яким спеціальні органи від імені держави, суспільства, колективу застосовують до порушника ті чи інші засоби впливу або покарання, мета яких - відновити порушений інтерес (право) потерпілого, покарати порушника, виховати його й покласти край виникненню таких порушень з боку інших суб'єктів управління й тим самим створити умови для сталого правопорядку й державної дисципліни в сфері управління». Це визначення відбиває відповідальність у різних аспектах управління.

Дисциплінована поведінка й відповідальне ставлення до своїх соціальних функцій є конституційними обов'язками всіх державних органів та їхніх працівників. У ст. З Конституції України записано: «Організація й діяльність держави будуються па засадах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожного державного органу й службової особи за доручену справу, обов'язковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих згідно з розподілом їхніх повноважень».

Усебічна конкретизація конституційних положень подана в Законі України «Про державну службу», де визначено статус державних службовців, основні принципи державної служби, основні обов'язки й права державних службовців, етика їхньої поведінки, порядок проходження державної служби в державних органах та апараті. На виконання закону прийнято нормативні акти про ранги державних службовців, умови оплати їхньої праці, процедуру прийняття їх на державну службу, порядок приведення до присяги державних службовців та ін. Здійснення цих правових актів сприятиме підвищенню авторитету державної служби і водночас зміцненню дисципліни, відповідальності державних службовців, забезпеченню беззастережного дотримання законності в діяльності державних органів та їхнього апарату, високій ефективності управлінської діяльності.


Використана література

1. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. — Одеса, 2001. — Вип. 10-11.

2. Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.

3. Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995.

4. Головатий М. Ф. Професія — політик. — К., 2000.

5. Головатий М. Ф. Політична психологія. — К., 2001.

6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. — К., 1994.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий