регистрация / вход

Соціально-трудові відносини як система

Сутність соціально-правових відносин, історія їх становлення та стан на сучасному етапі економічного розвитку. Проблеми соціально-трудової сфери України та можливі шляхи їх вирішення. Світові моделі відносин соціального партнерства в сфері праці.

Економіка праці

Тема:

"Соціально-трудові відносини як система"

1. Історія формування, поняття та зміст соціально-трудових відносин

Соціально-трудові відносини – це відносини між робітником, роботодавцем та державою в ході використання праці та її результатів, спрямовані на задоволення соціальних потреб кожного з учасників цих відносин.

Взаємовідносини між робітниками та роботодавцями є однією з гострих проблем в будь-які часи. Питання соціальної стабільності в повному обсязі не вирішені ні в одній країні світу. Але рівень соціально-трудових відносин в них не однаковий. На сучасному етапі економічного розвитку проходить період всесвітніх динамічних соціальних перетворень. Більшість вчених прийшла до висновку, що потрібні нові підходи до вирішення соціально-трудових проблем, бо без цього можливі негативні явища у всіх сферах життєдіяльності країн, в тому числі й в економіці. Проблему ускладнює те, що ці негативні явища не будуть обмежені лише кордонами країни, в якій виникли. Тому розв’язання соціальних проблем в кожній державі, а звідси і в кожній організації – загальносвітовий обов’язок. Особливо гостро це питання постає перед країнами, що мають перехідну економіку, до яких належить і Україна.

Всі процеси перетворення соціально-трудових відносин в Україні проходять спонтанно, що приводить до їх розрізненості, відокремленості, запізненості в часі. Реформи мають суто економічний характер, що стримує розвиток соціально-трудових відносин. Держава вже не в повному обсязі регламентує соціально-трудові відносини, тоді як інші чинники впливу на них ще не встигли почати працювати на повну потужність. Особливо це відноситься до соціального партнерства. Тому можна підкреслити, що головні проблеми в соціально-трудовій сфері сконцентровані на базовому рівні – на рівні підприємств та організацій.

Та необхідно відмітити й ті позитивні зміни, що все ж таки відбулися в соціально-трудовій сфері:

1. Роздержавлення, ліквідація монополії держави на використання робочої сили в результаті виникнення різноманіття форм власності й господарювання.

2. Усунення правових обмежень мобільності робочої сили.

3. Підвищення гнучкості ринку праці.

4. Нові можливості щодо вибору форм та видів трудової діяльності.

5. Підвищення особистої відповідальності за свій добробут кожної людини та організації, відживання утриманських настроїв, соціального інфантилізму.

6. Посилення турботи з боку найманих працівників щодо підтримання та підвищення своєї конкурентоспроможності на ринку праці.

7. Формування готовності до більш продуктивної та інтенсивної праці під впливом зростання конкуренції між найманими працівниками за робочі місця.

8. Формування більш активної поведінки працівників як реакція на розширення пропозиції товарів та послуг, що сприяє бажанню підвищувати доходи.

Отже, одним з головних питань сучасного розвитку України є створення соціально орієнтованої ринкової економіки. Це вимагає від держави невід'ємної законодавчої та виконавчої підтримки соціальних прав людини: гарантованого мінімального доходу, необхідної кількості робочих місць, довжини робочого дня, захисту від безробіття, пенсійного забезпечення, забезпечення освіти, житлових умов, відпочинку, охорони материнства та дитинства, інших прав та гарантій. На розв'язання цього питання спрямована соціальна політика держави. При цьому не можна вважати, що проблеми соціального захисту відносяться лише до малозабезпечених верст населення. Гарантій цього потребує кожна людина. Наприклад, на пенсійне забезпечення, виплати в разі безробіття, медичну допомогу розраховує кожен громадянин незалежно від займаної посади. Проте, в сучасних умовах соціальна сфера є найменш захищеною в планах діяльності підприємств та організацій. Саме за її рахунок проходить економія коштів.

Економічний стан в Україні вимагає нових, більш ефективних механізмів розробки та реалізації соціальної політики як чинників значного підвищення результативності праці робітників, особистої відповідальності громадян за свій матеріальний стан. Для цього використовується соціальне управління. Під ним розуміють регулювання соціальних процесів та явищ, що протікають в соціальній сфері керованої системи. При цьому є функції, що властиві лише цьому виду діяльності – зміни в умовах життєдіяльності людей; формування та розвиток соціальних якостей людини; формування, функціонування та розвиток соціальних систем, до яких відносять трудові та суспільні організації.

Управлінська діяльність звичайно розподіляється на декілька складових: економічну, технологічну та соціальну. Можна виділити ще декілька елементів, але особливістю розподілу в кожному випадку зостанеться відокремленість цих складових між собою в практичній діяльності. В переважній більшості організацій функції соціального управління розподіляють між підрозділами без взаємоузгодження. Тому важливо посилити узгодженість управлінської діяльності в цьому напрямку взагалі. Метою такої діяльності має бути посилення соціальної орієнтації праці.

Соціально-трудові відносини є складовою частиною соціального управління. Це об'єктивно існуючі взаємозв'язки й взаємовідношення між індивідуумами та їх групами в процесах, що обумовлені трудовою діяльністю та спрямовані на врегулювання якості трудового життя. Вони характеризують економічні, соціальні та психологічні аспекти вищезгаданих взаємозв'язків, а також правові аспекти цього питання.

Об'єктом дослідження соціально-трудових відносин є праця.

Суб'єктами соціально-трудових відносин є:

– наймані працівники (як індивідууми, як члени певних груп, колективів);

– роботодавці (як окремі особистості, члени групи, певна організація);

– держава (суспільство).

При цьому, участь у будь-яких соціально-трудових відносинах сприяє прискоренню усвідомлення особистістю свого місця в цих відносинах, ідентифікації себе як одного з суб'єктів вказаних відносин.

Наприклад, робітник хімічної промисловості при створенні відповідних умов на робочому місці відчуває себе особистістю, при аналізі розмірів оплати праці – складовою хімічного підприємства з правом на підвищену оплату праці за погіршені її умови, а при оцінці сплачених податків – членом суспільства, що формує державний добробут. На базі комплексної ідентифікації особистості, відношення до всіх трьох суб'єктів господарювання одночасно, створюються алгоритми, форми, способи дії особистості.

Парадоксом соціально-трудових відносин є потреба в компромісній відмові кожного з учасників соціально-трудових відносин від своїх переваг на користь іншої сторони: робітник прикладає зусилля на виконання визначених вимог до результатів своєї діяльності, підприємство витрачає кошти на створення відповідних умов праці, держава спрямовує кошти на підтримку тих, хто не зайнятий в даний момент корисною працею. І тільки за цих умов кожен з учасників соціально-трудових відносин виграє.

Можна сказати, що соціально-трудові відносини – це відносини між робітником, роботодавцем та державою в ході використання праці та її результатів, спрямовані на вдоволення соціальних потреб кожного з учасників цих відносин

При встановленні соціально-трудових відносин, як і при використанні інших категорій, пов'язаних з соціальною сферою, стає питання про справедливість. З одного боку, соціально-трудові відносини справедливі до кожного з їх суб'єктів, бо захищають їх права, з другого – несправедливі, бо за допомогою певних обов'язків вимагають ряду витрат, як матеріальних, так і моральних.

Ще одним чинником значущості поліпшення соціально-трудових відносин є особливості національного розвитку. На протязі багатьох років етапу соціалістичного розвитку України її громадяни звикли, що їх достаток більш як на половину складається з соціальних виплат, наданих послуг соціальної сфери різноманітних організацій (безкоштовні путівки, лікування, дитячі заклади та ін.). Консерватизм робітників, або їх споживницьке ставлення до праці, роботодавців та держави змушують їх і зараз чекати соціальних пільг. Тому наявність цих складових на окремих підприємствах та в організаціях стримує переміщення робочої сили не залежно від рівня оплати праці. Вплив цього фактору викликає збільшення кількості малозабезпечених верств населення, тобто вимагає підвищення соціального забезпечення цих людей з боку держави, негативно впливає на розвиток організацій.

Але крайні кроки в цьому напрямку – майже повна ліквідація соціальних благ в організаціях – теж створює певні труднощі для робітників, знижує продуктивність праці, зацікавленість в закріплені спеціаліста на робочому місці. Отже, необхідно створювати оптимальну систему соціально-трудових відносин на кожному економічному рівні – від держави до робочого місця.

Погляди фахівців, що займаються проблемами праці на даному етапі розвитку економіки, при прогнозуванні розвитку соціально-трудових відносин в Україні сформували дві протилежні точки зору. Одні стверджують, що протиріччя між суб’єктами соціально-трудових відносин – постійні, глибокі та не можуть бути розв’язані ні при яких умовах, отже вирішити їх неможливо. Інші, навпаки, вважають процес вирішення соціально-трудових питань в Україні налагодженим та оптимальним. Обидві позиції, на наш погляд, не відповідають дійсності. Проблеми соціально-трудових відносин існують, проте, вони можуть бути вирішені при використанні накопиченого досвіду та постійного пошуку нових підходів до їх розв’язання.

В світовій практиці сформувалися декілька моделей відносин соціального партнерства в сфері праці:

1. Китайська – двосекторна модель, для якої характерна домінуюча роль централізованого адміністративного управління в державному секторі та лібералізація цих же відносин у приватному секторі;

2. Англосаксонська модель, особливістю якої є мінімізація втручання держави у відносини між робітником та роботодавцем;

3. Європейська модель, яка об’єднує потенціал впливової соціальної політики держави та соціального партнерства.

У вітчизняних умовах економічного та соціального розвитку неможливо використовувати жодну модель в чистому вигляді. Тому потрібно створити певний симбіоз цих моделей, вилучивши ті риси, що відповідають національним умовам, та додати ексклюзивні розробки вітчизняних науковців.

До умов, в яких в нашій країні розвиваються соціально-трудові відносини, треба в першу чергу віднести такі зовнішні чинники впливу на них, як світова політика та економіка; рівень розвитку суспільства; рівень розвитку науки, техніки, технології; географічне та адміністративне положення місцевості; галузь господарства, до якої належить організація, та інші. При цьому досить важко відрізнити зовнішні чинники від внутрішніх. Їх треба розглядати відносно суб’єктів соціально-трудових відносин.

Наприклад, державна політика для організацій та працівників буде зовнішнім чинником впливу на відносини, а для держави – внутрішнім. Тому до розгляду, аналізу та впливу на кожну ситуацію соціально-трудових відносин треба підходити окремо, індивідуально.

2. Система соціально-трудових відносин

Система соціально-трудових відносин включає такі взаємопов’язані елементи: суб’єкти, види, рівні, предмети, принципи і типи.

Розглянемо ці елементи більш докладно.

Як сказано вище, основними суб’єктами соціально-трудових відносин у ринковій економіці виступають:

- наймані працівники, об’єднання найманих працівників чи їхні органи;

- роботодавці, об’єднання роботодавців чи їхні органи;

- органи законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування від імені держави.

Суб’єкт соціально-трудових відносин – це юридична або фізична особа, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами в соціально-трудових відносинах.

Найманий працівник – це громадянин, що уклав трудовий договір (контракт) з роботодавцем на проведення певної роботи у відповідності зі своїми здібностями, професійними якостями, індивідуальними можливостями, кваліфікацією та ін. Є декілька формулювань поняття «найманий працівник», але в будь-якому випадку воно повинне відповідати наступним вимогам:

1. Найманий робітник – це фізична особа, що перебуває в трудових відносинах з роботодавцем.

2. Трудові відносини між робітником та роботодавцем виникають на підставі укладеного трудового договору.

3. Основа трудового договору – виникнення трудової функції, що спричиняє відносини найманого робітника і роботодавця між собою, при цьому вони носять правовий, економічний, організаційний та соціальний характер.

4. Виконання трудової функції найманим робітником пов’язане з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, виконанням існуючих посадових інструкцій, інших трудових регламентів і означає його прийняття до складу працюючих в організації.

Виходячи з наведеного слід підкреслити, що частка населення, зайнятого в тіньовій діяльності, в неформальному секторі економіки, не є суб’єктом офіційних соціально-трудових відносин, що підтримуються державним законодавством.

Роботодавець – людина, що працює самостійно та наймає на роботу одну чи декілька осіб для виконання певних функцій. При цьому, вона може бути як володарем засобів виробництва, так і найманим спеціалістом. Наведене загальноприйняте визначення є досить поверхнєвим. В багатьох літературних джерелах воно розкривається по-іншому, в залежності від напрямку розгляду питання автором. Мало хто приділяє увагу подвійному аспекту цього питання: як юридичному, так і організаційно-економічному.

У вигляді юридичної особи роботодавця представляє вповноважена ним особа – керівник організації. Він виконує ряд функціональних обов’язків: укладає договори, наймає та звільняє працівників, виконує організаційні функції, оперативне керівництво, делегує ряд повноважень підлеглим.

Як фізична особа з найманим робітником з вищевказаних питань спілкується безпосередньо сама особа.

Тому роботодавець є носієм первинних прав у соціально-трудових відносинах. Виходячи з вищевказаного, визначити термін «роботодавець» доцільно так: це юридична чи фізична особа, що є власником засобів виробництва, створює робочі місця, використовує найману працю згідно з трудовим договором (угодою), які від роботодавця – юридичної особи – вповноважений укладати керівник організації, а від роботодавця – фізичної особи – безпосередньо сама особа.

Держава – політична форма організації життя суспільства, що створюється як результат виникнення та діяльності публічної влади – особливої керівної системи, що керує основними сферами суспільного життя та при необхідності спирається на силу примусу.

Сучасні фахівці в галузі соціально-трудових відносин пропонують виділяти чотири групи суб’єктів соціально-трудових відносин:

1. Первинні носії прав та інтересів (наймані робітники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування).

2. Представницькі організації та їхні органи – є носіями делегованих повноважень (об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління).

3. Органи, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, в організаціях).

4. Органи, що покликані мінімізувати наслідки можливих конфліктів, попереджувати загострення соціально-трудових відносин (примірні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо); навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.

При цьому розподілі сторонами угод, переговорів, індивідуальних та трудових спорів, що реалізують свої первинні або делеговані повноваження, виступають суб’єкти перших двох груп.

Соціально-трудові відносини – це зв’язуюча ланка між підлеглими і керівниками, групами підлеглих і керівниками, певними групами керівників і окремими їх членами. Ні одна група керівників, ні один член трудової організації не можуть існувати поза такими відносинами. В практиці виділяють види соціально-трудових відносин за окремими ознаками.

По змісту діяльності: виробничо-функціональні; професійно-кваліфікаційні; соціально-психологічні; суспільно-організаційні.

По суб'єкту: міжорганізаційні (організація – організація); внутрішньоорганізаційні (організація – особистість); внутрішньовиробничі (особистість – особистість).

По обсягу керівних повноважень: відношення по горизонталі; відношення по вертикалі.

По характеру розподілу прибутків: у відповідності з трудовим внеском; не відповідно трудовому внеску.

По ступеню регламентованості: формальні (офіційно оформлені); неформальні (офіційно не оформлені).

По способу спілкування: безособові; міжособові.

Рівень соціально – трудових відносин визначається властивостями соціально-економічного простору, в якому функціонують суб’єкти соціально-трудових відносин. Залежно від кількості учасників та напрямків взаємозв’язків між ними виділяють індивідуальний, груповий та змішаний рівні соціально-трудових відносин.

Індивідуальний рівень характеризується взаємозв’язками між окремими найманими працівниками, окремим найманим працівником і окремим роботодавцем, окремими роботодавцями.

Груповий рівень соціально-трудових відносин представлений взаємодією об’єднань найманих працівників з об’єднаннями роботодавців.

Змішаний рівень соціально-трудових відносин характеризується відносинами працівників і роботодавців з державою; найманий працівник – держава; роботодавець – держава.

Залежно від територіального критерію виділяють рівень підприємства, галузі, регіону.

Під предметом соціально-трудових відносин розуміють соціально-трудові процеси і явища, які виникають у соціально-трудовій сфері. Їх можна розділити на три блоки: соціально-трудові відносини зайнятості; соціально-трудові відносини, які пов’язані з організацією та ефективністю праці; соціально-трудові відносини, які виникають у зв’язку з винагородою за працю.

Тип соціально-трудових відносин визначається їх характером, способами їх регулювання, вирішенням проблем, тобто тим, яким конкретно чином приймаються рішеннями у соціально-трудових відносинах. Основну роль у визначенні типу соціально-трудових відносин відіграють принципи рівності і нерівності.

Типи соціально-трудових відносин відображають можливі умови взаємодії між суб'єктами соціально-трудових відносин, підкреслюють їх ставлення один до одного.

Патерналізм – це жорстка регламентація поведінки суб'єктів соціально-трудових відносин, умов та особливостей їх взаємних пріоритетів з боку держави чи керівництва організацією.

Соціальне партнерство відображується в захисті суб'єктів соціально-трудових відносин, забезпеченні їх самореалізації шляхом узгодження взаємних пріоритетів з соціально-трудових питань з метою забезпечення конструктивної взаємодії.

Конкуренція відбивається в суперництві суб'єктів соціально-трудових відносин за можливості та ліпші умови реалізації особистих інтересів в соціально-трудовій сфері.

Солідарність спирається на взаємну відповідальність та взаємоповагу людей, яка, в свою чергу, базується на спільних інтересах; на однакових поглядах на потребу та напрямки змін в системі соціально-трудових відносин, прийняття суспільно-важливих рішень в цій сфері.

Субсідіарність підкреслює прагнення людини до особистої відповідальності за досягнення своїх цілей та за дії під час вирішення соціально-трудових проблем.

Дискримінація проявляється через свавільство, незаконне обмеження прав окремих суб'єктів соціально-трудових відносин, в ході чого порушуються принципи рівних можливостей на ринку праці.

Конфлікт є крайньою ступінню прояву протиріч в інтересах взаємодіючих суб'єктів соціально-трудових відносин. Він проявляє себе у вигляді трудових спорів, страйків та ін., тобто найбільш негативно впливає на весь трудовий процес.

Основними типами соціально-трудових відносин є патерналізм та соціальне партнерство.

3. Сфери соціально-трудових відносин

Ринок праці – це одна з головних складових соціально-трудових відносин. Ринком праці називають сукупність трудових відносин між суб’єктами купівлі-продажу праці з приводу найму та використання робітників в суспільному виробництві.

Основними суб’єктами на ринку праці виступають: покупець (роботодавець) – володар засобів виробництва, та продавець (працівник) – володар товару «праця». Об’єктом купівлі-продажу є право на використання одиниці товару – «праці» в конкретних умовах в обумовлений період часу.

Ринок праці характеризується двома основними показниками: пропозицією робочої сили та попитом на неї.

З пропозицією робочої сили на ринку праці можуть виступати:

незайняте населення в працездатному віці, що шукає роботу (безробітні);

частково або повністю зайняте населення в працездатному віці, що має роботу, але з окремих причин потребує її зміни чи додаткової роботи (працівники з підприємства-банкрута, студенти денної форми навчання);

незайняте населення в непрацездатному віці, що шукає роботу (пенсіонери за віком, що мають сили для праці, школярі під час канікул).

Попит на робочу силу виникає в двох випадках:

незадовільне кількісне забезпечення частки потреб суб'єктів народного господарства в кадрах (неповний штат робітників);

незадовільне якісне забезпечення частки потреб суб'єктів народного господарства в кадрах (повний штат робітників, але не відповідного рівня кваліфікації, тощо).

Розглянемо, як складаються соціально-трудові відносини на різних видах ринку праці.

Відкритий ринок праці складає економічно активне населення, що шукає роботу та потребує підготовки та перепідготовки, перенавчання. Він охоплює також вакантні робочі місця в усіх без винятку секторах економіки.

Прихований ринок праці складають особи, що формально вважаються зайнятими в суспільній діяльності, але в зв'язку зі змінами в діяльності організації можуть бути звільнені; особи з неповним робочим днем (тижнем); особи, що завантажені не в повному обсязі або не відповідно до наявної кваліфікації.

Частковий (фрагментарний) ринок праці передбачає обмеження діяльності чинників попиту та пропозиції робочої сили нормативним регулюванням праці у вигляді трудового законодавства. Ці обмеження пов'язані з нормативно встановленими умовами найму, звільнення та переводу співробітників, оплатою та мотивацією їх праці, умовами праці та інше.

Регульований ринок праці створює правові основи поведінки суб'єктів соціально-трудових відносин: законодавче та нормативне регулювання цих відносин, добавляючи систему колективних угод. Останні встають в один ряд з державними законодавчими актами щодо врегулювання соціально-трудових відносин, але не повинні містити протиріч до державних законодавчих актів з цього питання.

Організований ринок праці виступає як найвища ступінь його розвитку. До правових основ його діяльності додається, з одного боку – комплекс організацій та установ, що безпосередньо забезпечують функціонування ринку праці, з другого – взаємодія політики зайнятості з іншими напрямками соціальної політики держави (пенсійним забезпеченням, освітньою політикою, економічною політикою в питаннях структурних змін, тощо).

Тіньовий ринок праці охоплює форми зайнятості, що не регулюються законодавчим шляхом, тобто ті, що здійснюються з порушеннями діючого законодавства: форми зайнятості з ухиленням від оподаткування, порушеннями трудових угод, незареєстрованою діяльністю, тощо.

Сегментація ринку праці по секторах характеристик чи поведінки людей відповідає розподілу суб'єктів соціально-трудових відносин за потребами, характеристиками, реакцією на схожі умови в рамках однієї професії, сфери економіки, галузі, тощо.

Зовнішній ринок праці передбачає мобільність, можливість переміщення робочої сили між організаціями. При цьому мобільність може бути як професійна, так і географічна. Тобто з цього ринку роботодавці вибирають готову робочу силу, що не потребує глобальної перепідготовки.

Внутрішній ринок базується на переміщеннях робітників в межах однієї організації. При цьому робоча сила обізнана зі специфікою діяльності, проте потребує перепідготовки, підвищення кваліфікації.

Загальнонаціональний ринок праці включає робочу силу, що пропонує свої послуги на всій території України, та всіх роботодавців, що пропонують роботу на ринках праці України.

Регіональний ринок праці обмежений кордонами одного регіону. Діюча політика зайнятості держави спрямована на розв'язання більшості проблем саме на цьому рівні.

Важливою складовою соціально-трудових відносин є сфера зайнятості населення. Кожна влада спрямовує багато зусиль на управління зайнятістю.

Управління зайнятістю – це цілеспрямований вплив на ринок праці, поширення попиту на робочу силу та підтримку ефективної пропозиції робочої сили. Сюди, в першу чергу, відносять забезпечення робітників робочими місцями в потрібному обсязі, створення на робочих місцях потрібних умов праці, залучення робітників до праці в організаціях будь-якої форми власності в оптимальному для країни співвідношенні, робота з тимчасово зайнятими робітниками в напрямку їх перерозподілу в господарчій діяльності, організація відповідної підготовки та перенавчання робітників та інше.

Безробіття – це відсутність зайнятості в частки економічно активної частини населення, що може та бажає працювати. Безробіття – важливе невід’ємне явище соціально-трудової сфери, що найбільш явно розкриває її стан в державі. Можна стверджувати, що чим вище рівень безробіття, тим гірше налагоджені соціально-трудові відносини, тим гірше забезпечення громадян соціальними благами.

4. Державна політика в сфері соціально-трудових відносин

Держава, формуючи систему соціально-трудових відносин, повинна дотримуватися основних принципів формування будь-яких систем:

– послідовності дій;

– поступовості дій;

– непротиріччя дій між собою, іншими формами законодавства країни.

Тому при формуванні вищезгаданої системи керівництву країною необхідно приділити увагу цілій низці питань, що потребують постійного взаємоузгодження при змінах в будь-якому з них: механізму розподілу доходів; забезпеченню основних соціальних гарантій, встановленню їх розмірів та умов виплат в бюджет та виплат з нього; мотивації трудової діяльності та посиленню привабливості праці; структурній перебудові економіки, формуванню нових форм ринкових відносин та ін.

При формуванні системи соціально-трудових відносин, внесенні в неї окремих змін необхідно спиратися на два моменти: конкретно ставити мету формування системи з заданими умовами та елементами; реально оцінювати можливі шляхи досягнення цієї мети.

Державна політика в системі соціально-трудових відносин представляє собою комплекс заходів впливу на кожен з елементів соціально-трудових відносин та всю систему в цілому з метою досягнення оптимальної взаємодії між ними, найбільшого задоволення потреб кожного з елементів, підвищення їх соціального рівня.

Заходи державної політики носять подвійний характер: вони можуть бути як активні, так і пасивні, що використовуються відповідно до кожної сфери соціально-трудових відносин.

Активні заходи – це такі, що заздалегідь поліпшують рівень соціально-трудових відносин: зменшення рівня безробіття, підвищення конкурентноздатності кожної людини, створення достатньої кількості раціональних робочих місць; створення законодавчої бази, спрямованої на зацікавленість кожного суб’єкта в задоволенні соціальних потреб інших суб’єктів соціально-трудових відносин; створення умов для підвищення соціального рівня кожного громадянина та інше.

Пасивні заходи, що спрямовані на виправлення негативних наслідків неврегульованих соціально–трудових відносин, – це підтримка незахищених верств населення шляхом забезпечення первинних соціальних потреб, робота з безробітними громадянами, законодавча та бюджетна фінансова підтримка профспілок в вирішенні ними соціальних питань та інше.

Література

1. Бычкова О.В. Социальный менеджмент как вид управленческой деятельности / Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 67. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. – С. 79–87.

2. Загреба І.Л. Соціально-трудові відносини: сутність, проблеми формування. / Проблеми теорії і практики становлення соціально-орієнтованої ринкової економіки. Матеріали міжнародної наукової конференції 17–19 листопада 1999 року. – X.: ХДАДТУ, 1999. – С. 128–129.

3. Колот А. Проблеми розбудови національної моделі соціально-трудових відносин // Україна: аспекти праці. – 2002. – №5. – С. 23–28.

4. Колот А. Теоретичні і прикладні аспекти становлення і розвитку сторін соціально-трудових відносин та їх представницьких органів // Україна: аспекти праці. – 2002. – №2. – С. 15, 20–25.

5. Махсма М.Б. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навч. посібник. – Київ: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – 188 с.

6. Українець С. Соціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулювання // Україна: аспекти праці. – 1998. – №2. – С. 23.

7. Управление персоналом организации: Учебник / Под ред. А.Я. Кибанова. – 2-е изд. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 638 с.

8. Управление человеческими ресурсами / Под ред. М. Пула, М. Уорнера. – СПб.: Питер, 2002. – 1200 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий