регистрация / вход

Теорія документно-інформаційних потоків

Зміст закону документаційного супроводу соціальних комунікацій Столярова. Порівняння атрибутивних властивостей, функцій і семантичної структури документних потоків та масивів. Обґрунтування несиміотичності понять "документний" та "документальний".

ПВНЗ

"ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ"

Кафедра документознавства та інформаційно-аналітичної діяльності

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "ТЕОРІЯ ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОТОКІВ"

Виконала:

Студентка V курсу Групи 254

Нічик Тетяна

Перевірив: проф. Палеха Ю. І.

Київ-2010


Зміст

1. Сутність закону документаційного супроводу соціальних комунікацій

2. Швидкість зростання документного потоку

3. Розкрити сутність закону документаційного супроводу соціальних комунікацій

4. Обгрунтувати несиміотичність понять "документний" та "документальний


1. Сутність закону документаційного супроводу соціальних комунікацій

Соціальна комунікація – це обмін між людьми або іншими соціальними суб’єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві.

Виділяються три основні (базові) функції соціальної комунікації:

1. Інформаційна функція означає, що завдяки соціальній комунікації в суспільстві передається інформація про предмети, їх властивості, явища, дії та процеси.

2. Експресивна функція визначає здатність соціальної комунікації передавати оціночну інформацію про предмети або явища.

3. Прагматична функція означає, що соціальна комунікація є засобом, який спонукає людину до певної дії та реакції

Головною умовою існування та розвитку суспільства є соціально-комунікативна діяльність. Без спілкування, обміну інформацією між індивідами не можливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва, спадкоємність суспільних відносин, збагачення соціальної пам'яті, нові досягнення матеріального і духовного життя. Сучасні дослідники соціогенезу доводять, що соціальна комунікація - це глибинний базис матеріального виробництва та необхідний фактор прогресу будь-якого виду суспільного устрою.

Найважливішою підсистемою соціальних комунікацій є документна комунікація (ДК) - процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою документів. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів. ДК виникла на певному етапі соціального прогресу людства і нині охоплює всі сфери суспільного життя.

Існує декілька підходів щодо глобального характеру ДК. Так, закон документаційного супроводу соціальних комунікацій, сформульований Ю.М. Столяровим, доводить, що кожна соціальна комунікація обов'язково опосередковується документом, і всі соціальні інститути за своєю сутністю є документними, оскільки кожен з них зайнятий або виробництвом, або транспортуванням, або одержанням, обробкою та зберіганням документа, наданням його користувачам та ін. Наприклад, органи державної влади - це соціальний інститут по виробленню законодавчих документів, банківська сфера також суто документна інституція, оскільки всі фінансові операції супроводжуються документами та ін.

Тенденції глобального розповсюдження документів знайшли відбиття в новітніх метатеоріях, які вводять до наукового обігу поняття "документне середовище ноосфери (сфери розуму)", "документальна пам'ять ноосфери", "інфосфера" та ін. Автори цих понять доводять, що простір, в якому функціонують документи, постійно розширюється. Документи дедалі активніше "завойовують" не лише наземний простір, але й підземний, водний, навколоземний, космічний. Це відбувається внаслідок постійного розширення масштабів пізнавальної діяльності людей, перш за все на основі інформації, набутої при проведенні інструментальних досліджень поверхні, надр та атмосфери Землі, океанів, космосу, мікросвіту.

Поширенню середовища функціонування ДК сприяє також інформатизація суспільства, яка охоплює всі сторони сучасного суспільного життя - виробництво, кредитно-фінансову сферу, постачання, управління, науку, освіту та зумовлює зростання обсягів техніко-економічної, фінансової, технологічної, наукової, іншої документованої інформації, що циркулює в межах підприємств та організацій, між ними та між різними країнами.

Впровадження новітніх інформаційних технологій, удосконалення засобів документування та розповсюджування інформації постійно розширюють документне середовище ноосфери та збагачують документі ресурси суспільства.

Функціонування ДК передбачає постійний рух документів по комунікаційним каналам від комуніканта (створювача документованої інформації) до реципієнта (споживача документованої інформації). Рух документів у процесі їх виробництва, розповсюджування та використання у суспільстві створює документний потік (ДП). ДП - це сукупність розподілених у часі і просторі документів, які рухаються по комунікаційним каналам від створювачів та виробників до користувачів. За А.В. Соколовим, канал - це абстрактний шлях, по якому "рухаються документи. Він забезпечує розповсюдження документів у суспільстві, надає можливість доступу до них користувачам. Наприклад, канали доступу до опублікованих документів - це документоторговельні установи, бібліотеки, передплатні агентства, органи науково-технічної інформації та ін. Окремий канал може деякий час не діяти, однак ДП рухається постійно.

Найфундаментальніша дефініція ДП належить Г.Ф. Гордукаловій, яка визначає документний потік як вибіркове відображення у формі документів результатів соціальної діяльності членів суспільства. Під соціальною діяльністю розуміється науково-пізнавальна, управлінська, виробнича, фінансова, літературно-художня та ін. види діяльності.

Термін "документний потік" мав декілька етапів становлення. На початку XX століття, коли основним видом опублікованого документа була книга, М.А. Рубакін увів до наукового обігу поняття "книжковий потік". Зворот з терміном "документний" вперше був застосований в архівознавстві і використовувався в межах цієї сфери у вузькому значенні, щодо функціонування лише ділових неопублікованих документів. У 1960-ті роки, через бурхливий розвиток інформатики виникли та почали вживатися як синоніми терміни "інформаційний потік", "документальний потік", "документально-інформаційний потік". У 1990-ті роки розвиток документознавства як міждисциплінарної узагальнюючої науки та розширення значення поняття "документ" привели до введення у науковий обіг терміна "документний потік" у широкому його значенні.

Терміни "документний" та "документальний" мають різне змістовне навантаження. За Ю.М. Столяровим, "документний" - тобто "складається з документів", або має безпосереднє відношення до документа як до фізичного об'єкта, а "документальний" означає "підтверджений документом, достовірний". Але й нині в багатьох спеціальних виданнях як синоніми вживають прикметники "документний" та "документальний". Наприклад, "Терминологический словарь по библиотечному делу и смежным отраслям" (1995 р.) визначає термін "первинний документальний потік" як організовану чисельність первинних документів, що функціонують (створюються, розповсюджуються та використовуються) у соціальному середовищі. Таке визначення потоку змістовно відповідає терміну "документний", саме його необхідно використовувати відносно багатьох явищ і процесів, опосередкованих документом, - фондів, масивів, комунікації та ін.

Функціонування ДК у суспільстві потребує створення спеціалізованих документних систем (ДС), що забезпечують цикл життєдіяльності документів, тобто їх виробництво, транспортування, збирання, зберігання та використання. Перший досвід класифікації цих систем належить Ю.М. Столярову, який поділяє їх на генералізаційні (де створюють та виробляють документи - авторські колективи, наукові, навчальні заклади, видавництва, редакції засобів масової інформації, типографії, теле- та радіокомпанії, студії звукозапису, фото та кіностудії, відеопідприємства, виробники продуктів на оптичних дисках та ін.), транзитні (транспортують та розповсюджують документи - передплатні та посередницькі агентства, центри електронної доставки документ в, документоторговельні установи, поштові відділення, кур'єрські служби, провайдери комп'ютерних мереж та ін.), термінальні (одержують, обробляють, зберігають та організують використання документів - архіви, бібліотеки, органи НТІ, інформаційні фірми, музеї, аудіо та відеотеки, власники комп'ютерних серверів та ін.).

Проходячи через названі документні системи, ДП створює там постійні або тимчасові сукупності документів. Тимчасові слабоструктуровані сукупності документів, що підлягають подальшому трансформуванню (відбиранню, перерозподілу, та транспортуванню) - це документні масиви (ДМ). Стаціонарні систематизовані, споряджені довідково-пошуковим апаратом сукупності документів, що комплектуються відповідно до завдань документної системи по обслуговуванню користувачів документованою інформацією - це документні фонди (ДФ). Тобто документні масиви створюються, як правило, в генералізаційних та транзитних ДС, а документні фонди - в термінальних ДС.

Донедавна поняття "потік" та "масив" документів вивчалися головним чином у контексті інформатики та бібліографознавства. Потік визначався як найрухоміша частина масиву документів або як активна частина інформаційних ресурсів суспільства. Потік та масив відрізняли переважно за формою їх існування: потоку притаманна динаміка, масиву -відносна статика. Поняття "масив" та "фонд" документів використовувалися як синоніми. Документознавчий підхід потребує детальнішого визначення цих понять, їх змістовного розмежування, встановлення співвідношення між ними.

Фонд - це фундаментальніше утворення, ніж масив. Термінологічно поняття "фонд" означає "основа", "фундамент". Масив - це більш мобільний комплекс документів, призначений для подальшого перетворення. Фонд - це освоєний масив документів. Його освоєння відбувається за допомогою систематизації, предметизації, анотування, реферування, упорядкування за змістовними або формальними видами розстановок та ін. Важливою ознакою фонду є його відбиття у довідково-пошуковому апараті.

Документні потоки, масиви та фонди утворюють документні ресурси (ДР) - сукупність документів, підготовлених для ефективного їх використання членами суспільства" ДЕ забезпечують збір, обробку, зберігання, пошук та використання документованої інформації, тому є найважливішим видом ресурсів поряд із матеріальними та енергетичними. ДР поповнюються зовнішнім документним потоком, що виникає завдяки створенню та розповсюджуванню документів. Крім зовнішнього існують внутрішні ДП, що циркулюють у документних масивах та фондах внаслідок їх організації та користування ними. Особливості функціонування внутрішніх ДП вивчаються в межах документного фондознавства.

На функціонування документних ресурсів країни впливає багато факторів, головним з яких є інформативна політика держави. Вона відображається у законах та підзаконних актах, що регламентують розвиток та використання документ-но-комунікаційних систем країни, і спрямована на створення умов для ефективного і якісного забезпечення інформаційних потреб членів суспільства, перш за все - на документне забезпечення вирішення стратегічних завдань соціального та економічного розвитку держави.

За роки незалежності України прийнято близько 20 законодавчих актів щодо вдосконалення процесів формування національних документних ресурсів. Найважливішими з них є закони України "Про інформацію" (1992 р.), "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (1992 р.), "Про науково-технічну інформацію" (1993 р.), "Про державну таємницю"(1994 р.), "Про захист інформації в автоматизованих системах" (1994 р.), "Про національний архівний фонд і архівні установи" (1994 р.), "Про бібліотеки і бібліотечну справу" (1995 р.), "Про видавничу справу" (1997 р.), "Про Завдання Національної програми інформатизації до 2000 р." (1998 р.), "Про обов'язковий примірник документів" (1999 р.) та ін.

Крім загальнодержавних актів прямої дії на функціонування документно-комунікаційних систем впливають багато законодавчих актів опосередкованої дії, а також не лише внутрішні, але й зовнішні економічні та соціально-політичні зміни, перш за все - світові тенденції створення глобальних комп'ютерних мереж і технологічні досягнення в галузі новітніх інформаційних технологій.

На порозі XXI століття визначним фактором розвитку ноосфери стає інформація, тому в наш час найважливішим завданням є створення інформаційної інфраструктури суспільства, тобто мережі взаємопов'язаних документно-комунікаційних установ та каналів зв'язку між ними. Організаційна інфраструктура документної комунікації має виробничі та невиробничі компоненти. До виробничих компонентів належать видавнича, поліграфічна, документоторговельна справи, засоби зв'язку (традиційна та електронна пошта, телекомунікації, спеціальні мережі передачі даних типу Телетекс, Відеотекс та ін.). Невиробничі компоненти інфраструктури - це система підготовки кадрів для організації створення, розповсюджування та користування документними ресурсами, система адміністративного керівництва документними комунікаціями, система наукового та технологічного забезпечення документних комунікацій (алгоритми та програми функціонування технічних засобів), сукупність систем збору, зберігання, обробки, пошуку та надання користувачам документованої інформації.

Відсутність або недостатній розвиток будь-якої складової інфраструктури документних комунікацій знижує ефективність функціонування ДП та М та темпи доведення інформації до користувачів, сповільнює розвиток науки, економіки, виробництва, управлінської сфери. Створення в країні оптимальної інфраструктури документної комунікації передбачає врахування перспектив розвитку можливостей технічних засобів передачі, обробки, пошуку, збереження та тиражування документованої інформації. Нині необхідно розширювати засоби обчислювальної техніки та електрозв'язку для передачі даних і теледоступу до віддалених документних ресурсів, створювати повнотекстові бази даних та центри автоматизованого інформаційного пошуку, впроваджувати нову техніку виготовлення та доставки копій документів користувачам

Документні потоки та масиви - це складні явища і визначити їхню сутність безпосередньо, тобто шляхом практичного обстеження, дуже важко. Найраціональніший шлях вивчення складних явищ - послідовний розділ їх на елементи, встановлення зв'язків між ними та функцій кожного елемента. Таке структурування явищ можливе завдяки застосуванню системного підходу.

Відокремлення будь-якої системи з зовнішнього середовища можливе лише теоретично, тобто умовно, оскільки фактично система не може існувати ізольовано від зовнішнього середовища. Основні ознаки системи - елемент, структура, зв'язок, функція. Згідно з теорією системного підходу будь-яка система конструюється з обмеженої кількості елементів, що пов'язані між собою метою функціонування. Проста система - це сукупність однорідних елементів, що виконують необхідну для існування системи функцію. Якщо в системі кілька таких сукупностей, то кожна з них набуває ранг підсистеми, а вся система стає складною.

На загальнотеоретичному рівні ДП та М - це складні впорядковані системи, основні компоненти яких посідають означене положення та відіграють певну роль. Поняття "система" - відносне, як і поняття "елемент". Залежно від мети та масштабів розглядання окремий елемент може стати підсистемою або самостійною системою зі своїми елементами та зв'язками, а система, що вивчається, може розглядатися як частина більш великої - макросистеми. Наприклад, документ як система - це єдність матеріального носія та інформації, але на іншому рівні системного розгляду документ сам стає елементом більш загальної системи - документного потоку або масиву. Тому при застосуванні системного підходу завжди важливо встановити межі системи, що вивчається, тобто визначити, підсистемою якої більш загальної системи вона є, як взаємодіє з зовнішнім середовищем.

Система утворюється тоді, коли між елементами виникають зв'язки. Вони створюють структуру системи, забезпечують її цілісність. У ДП та М як системних об'єктах зв'язки характеризуються багатоаспектністю: є елементарні зв'язки між документами (як змістовні, так і формальні - мовні, хронологічні, видавничі, територіальні та ін.); зв'язки між групами документів, що дозволяє структурувати та упорядковувати документні потоки та масиви (наприклад, відокремлювати потоки та масиви періодичних видань, патентної документації, ділових документів, технічної літератури тощо); зв'язки між документними потоками й масивами та зовнішнім середовищем.

За напрямом розрізняють прямі й зворотні зв'язки. ДП та М виникають в процесі установлення прямих та зворотних зв'язків між створювачами та користувачами документів. Сукупність запитів на документовану інформацію стимулює створення нових документів, які доведені до користувачів та освоєні ними і в свою чергу приводять до виникнення нового знання, що знову фіксується та розповсюджується за допомогою документів.

Будь-яка система відокремлюється у зовнішньому середовищі для виконання конкретної функції. Функціонування здійснюється для досягнення конкретної мети, це робить систему доцільною. Кожний структурний компонент системи виконує свою власну функцію. Функції розвиваються на лініях зв'язків між компонентами системи. Так. ДП виконує функцію руху документів у суспільстві, забезпечує можливість їх розповсюджування, поповнення та оновлення документних масивів, а функція ДМ - кумулювання, впорядкування документів, забезпечення можливості їх зберігання та використання споживачами.

Масштаби системного розглядання ДП та М можливі на мікро-, мезо- та макрорівнях. Так, на мікрорівні ДП як систему детально охарактеризувала Г.Ф. Гордукалова, визначивши родоутворюючим елементом потоку - документ, а головною системотворною ознакою - зв'язок документів у потопі за змістом. Цей зв'язок зумовлений тим, що не існує документа, семантично не зв'язаного з попередніми елементами потоку. Щоб створити такий документ, слід описати принципово новий об'єкт, який вивчено невідомими раніше методами у новій для людства системі понять. Створення будь-якого нового документа певної тематики здійснюється на основі вивчення, аналізу, обробки попередніх документів.

На макрорівні ДП із системних позицій розглянув К.Б. Гельман-Виноградов, визначивши його як ту частину документного середовища ноосфери, що рухається.

Основи розгляду ДП та М на мезорівні першим заклав Ю.М. Столяров, запропонувавши класифікацію соціальних інститутів з документознавчих позицій, поділивши їх на генералізаційні, транзитні, термінальні документні системи, визначивши ДП та М як результат виробництва і розповсюдження документів. Цей підхід дозволяє запропонувати таке розуміння системності явищ, що вивчаються:

2. Швидкість зростання документного потоку

Документні потоки і масиви відокремлюються в самостійні явища системи документних комунікацій завдяки наявності власних ознак та властивостей. Ознаки відображають зовнішні сторони явища, а властивості відбивають внутрішні його особливості та відмінні якості. Оскільки документні потоки та масиви - це складові однієї системи, родоутворюючим елементом якої є документ, вони крім відмінних мають спільні ознаки та властивості, що відтворюють характерні особливості функціонування документів у суспільстві.

Спільні ознаки документних потоків та масивів:

множинність документів, з яких складається ДП та М;

доцільність функціонування ДП та М, спрямованість їх формування на досягнення кінцевої мети, на забезпечення функціонування ДК, управління, обмін документованою інформацією, створення оптимальної системи ДР;

■ постійне відтворення ДП та М у процесі соціально-комунікативної діяльності.

Відмітними ознаками потоку, що відрізняють його від масиву, є:

■ динамічність як спосіб існування потоку, який постійно переміщує документи від створювачів документованої інформації до її споживачів;

■ невпорядкованість документів у потоці, який лише переміщує їх по комунікаційних каналах і за станом своєї організації, як звичайно, не пристосований для безпосереднього використання в ньому інформаційної складової документів споживачами.

Так, зовнішній потік, який потенційно надходить на вхід термінальних ДС, містить документи, що потенційно призначені для використання, але поки вони не оброблені та не відображені в інформаційно-пошукових системах, вони фактично не доступні споживачам.

ДМ, навпаки, відносно статичні, більш упорядковані, створюються через відбір, оскільки формуються відповідно до конкретного призначення, мають профіль та сукупність специфічних ознак документів, що обмежують формування масиву. Наприклад, ДМ книготорговельної організації, ДМ місцевого відділення Укрдруку, масив документів відділу комплектування наукової бібліотеки, який без попереднього його освоєння методами аналітико-синтетичної обробки не може стати частиною фонду та ін.

Розрізняють атрибутивні та прагматичні властивості ДП та М. Атрибутивні - це необхідні, суттєві властивості, без яких явище не існує. Прагматичні - це властивості, які виявляються в процесі використання ДП та М.

До атрибутивних властивостей, загальних для ДП та М,- належать: цілісність, цілеспрямованість, дискретність, континуальність, інформативність.

Цілісність забезпечується наявністю внутрішніх зв'язків між документами потоку або масиву. Всі документи взаємопов'язані між собою за будь-якою однією або кількома ознаками: тематикою, мовою видання, місцем походження, цільовим призначенням, формою носія або засобом документування інформації та ін. Внутрішня єдність елементів системи ДК, коли один документ доповнює інший, забезпечує тривалість функціонування та постійне зростання значущості ДП та М у суспільстві. Система зберігає свою цілісність, поки є мета її функціонування і елементи, що входять у систему, взаємодоповнюють один одного. Тобто цілісність ДП та М як системи забезпечується наявністю тісних взаємозв'язків між створювачами та користувачами документів.

Цілеспрямованість системи забезпечується наявністю мети - поки у суспільства буде потреба у комунікації на снові документованої інформації, будуть функціонувати ДП та М.

Дискретність виявляється в тому, що ДП та М складаються з окремих самостійних документів, які можуть бути відмежовані один від одного у просторі та часі. Це зумовлено тим, що кожен документ потоку або масиву залишається незмінним за змістом і зберігає та розповсюджує лише певну кількість відомостей про об'єкт. Для доведення до користувачів нової інформації створюються інші документи, що постійно поповнюють документі потоки, а через них - масиви.

Діалектичною протилежністю дискретності є континуальність , яка виявляється в постійному продукуванні суспільством нових документів та накопичуванні документованою пам'яттю людства відомостей про його досягнення. За думкою Ю.М. Столярова, властивість документа виступати у двох статусах - дискретним або континуальним - зумовлює одночасне існування док рентного потоку та документного масиву: кожний окремий (дискретний) документ є результатом, продовженням низки попередніх документів і в свою чергу - причина, джерелом появи наступних документів.

Невід'ємною складовою будь-якого документа є інформація, яка має цінність і призначена для зберігання та розповсюджування, тому важливішою властивістю документних потоків та масивів є інформативність. Вона виявляється в тому, що ДП та М містять відомості з усіх сфер людської діяльності на всій території планети за всі часи.

Крім загальних атрибутивних властивостей, притаманних і ДП та М, є специфічні атрибутивні властивості, що зумовлюють відмінності між ними. Так, зовнішні ДП - це джерело поповнення та оновлення ДМ, які в свою чергу призначені для кумулювання документів, їх упорядкування, розповсюдження та організації користування ними. Тому документним потокам притаманні такі специфічні атрибутивні властивості:

транзитивність - проходження через проміжні документні системи;

нескінченність - постійне продукування суспільством нових документів та їх рух у часі й просторі;

нестабільність - постійна зміна кількісного обсягу, темпів зростання, типо-видової, жанрової, мовної структури та інших характеристик ДП.

Масивам документів притаманні протилежні специфічні властивості:

термінальність - призначеність для відбору та кумулювання профільних видів документів з метою організації їх функціонування в каналах документної комунікації;

скінченність - обмеженість функціональним призначенням та іншими ознаками;

стабільність - пристосованість для вводу та виводу окремих видів документів з метою їх упорядкування та організації розповсюджування.

Прагматичні властивості ДП та М - це стохастичність, керованість, відкритість, організованість, синергетичність.

Стохастичність (імовірність) формування ДП та М виявляється в тому, що неможливо з абсолютною точністю розрахувати їх поповнення, передбачити ступінь цінності та використання окремих документів. Це зумовлює необхідність широкого впровадження різноманітних методів вивчення ДП та М, прогнозування їх розвитку в суспільстві.

Керованість як властивість ДП та М розкривається у двох аспектах: у здатності потоків і масивів бути керованими, у спроможності управляти суспільною діяльністю. Обсяг, склад, структура ДП та М змінюються під впливом зовнішнього та внутрішнього середовища і, в свою чергу, впливають на них через задоволення та формування інформаційних потреб користувачів.

Відкритість ДП та М проявляється в їх поступовому розвитку та універсальності відносно інформаційної та матеріальної складової документів, їх форм, носіїв та засобів документування. Нині в суспільстві використовують найрізноманітніші види документів: рукописні і електронні, опубліковані та ті, що не публікують, паперові, плівкові та ін., які охоплюють за змістом увесь універсуум знань людства.

Системним об'єктам притаманна організованість, наявність ієрархічної структури, співвідношення окремих елементів, розташованість їх один до одного згідно з заданими параметрами або схемою упорядкування. Наприклад, за рівнями функціонування розрізняють міжнародні, міжгалузеві, міжособисті ДП, за напрямом - вхідні, вихідні, внутрішні та ін.

Синергетичність ДП та М виявляється в тому, що збільшення загальної ефективності системи досягається злагодженим функціонуванням окремих її елементів. Так, сформувати якісний ДМ книжкової крамниці неможливо без систематичного поповнення його новими документами, що постійно виникають у ДП. Необхідність підвищення ефективності функціонування документних комунікацій як на локальному, так і на загальнодержавному рівнях потребує організаційно-технічної консолідації спеціалізованих документних установ, що зайняті створенням, розповсюдженням, кумулюванням документів.

Якщо характеристики ДП та М піддаються вимірюванню, вони набувають статусу параметрів. Основні параметри ДП та М:

зміст та функціональна належність - відповідають цільовому призначенню документів, що складають потік або масив;

структура, що має ознаки, відповідно з якими може здійснюватися класифікація документів та їх індексація, створюватися система довідково - пошукового апарату;

режим функціонування - визначається змінами, що відбуваються з плином часу в інформаційному навантаженні ДП та М.

До факторів, що характеризують режим руху документів у потоці чи масиві, належать: обсяг ДП та М у фізичних величинах (кількість документів або інформації, що в них міститься); пропускна спроможність каналів зв'язку, засобів створення та тиражування документів, допустиме навантаження співробітників, що обробляють документи та попит користувачів на документовану інформацію. При цьому семантична насиченість ДП та М визначається кількістю назв документів, а фізична насиченість - кількістю їх екземплярів.

Функції ДП та М - це реалізація їх властивостей у процесі функціонування ДК суспільства.

Базисною функцією є інформативна - забезпечення розповсюджування соціальної інформації у суспільстві. Виконуючи основну функцію - інформативну - ДП та М як система постійно пристосовується до будь-яких змін зовнішнього середовища, витримуючи його вплив. Змінюються умови функціонування системи: вдосконалюються засоби фіксування інформації та її матеріальні носії, впроваджуються новітні технології передачі документованої інформації, ускладнюються інформаційні потреби користувачів, посилюються їх вимоги щодо форм та оперативності надання необхідних документів, впроваджуються нові закони та джерела фінансування, але система не руйнується, а лише адаптується до нових умов.

Основна функція ДІЇ - комунікативна - забезпечення руху та обміну інформацією в соціальному середовищі, налагодження стійкого міжсуб'єктного зв'язку між створювачами та користувачами документованої інформації, реалізація глобальної мережі контактів у суспільстві.

Основна функція ДМ - кумулятивна - забезпечення зосередження документів, їх упорядкування з метою організації розповсюдження та використання членами суспільства.

Перелічені функції зумовлюють суспільну необхідність існування ДП та М, викликані потребами суспільства, тому належать до зовнішніх функцій.

Внутрішні функції відображають завдання ДП та М відносно тих підсистем ДК, з якими безпосередньо пов'язані, тобто виробників, розповсюджувачів та користувачів документів. До цих функцій належать:

соціально-орієнтувальна (або соціалізуюча) - забезпечення спадкоємності розвитку суспільства завдяки функціонуванню ДП та М;

управлінська - забезпечення керівництва соціальними процесами через розповсюдження серед членів суспільства документованої інформації;

утилітарна - використання ДП та М у процесі соціально-комунікативної діяльності. Стосовно конкретного користувача ця функція може проявлятися як система конкретних функцій - культурно-освітньої, прагматичної, гедонічної, статистичної, правової, функції історичного джерела та ін. Наприклад, 12 - 14 % всіх створюваних у суспільстві ділових документів надходять на постійне зберігання до державних архівів - цей ДП містить історичні відомості про розвиток суспільства, тому виконує функцію історичного джерела.

Таким чином, ДП та М відокремлюються у відносно самостійні системи завдяки наявності власних ознак, властивостей та функцій. їх знання дозволяє відрізняти ДП та М від інших підсистем ДК, зважати на об'єктивні закони їх розвитку та використання, оптимізувати роботу з ними.

Структура – сукупність стійкихзв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність, збереження основних властивостей. Структурування - це визначення внутрішньої будови об'єкта вивчення, встановлення зв'язків та співвідношень між його складовими.

Основи структурування ДП та М - це базисні положення раціонального впорядкування документів у потоках та масивах, що сприяє створенню оптимальних моделей їх функціонування. Активне збільшення нових видів документів та розширення їх репертуару потребують різних підходів до побудови систем упорядкування ДП та М, оскільки у єдиній сукупності ними складно керувати.

Структурувати ДП та М можна за різними ознаками: змістовними і формальними. До змістовних належать ті ознаки структурування, що відбивають семантичні та тематико-типологічні особливості ДП та М.

Семантична структура ДП та М відбиває смислові зв'язки між документами, кількісну розповсюдженість документів однієї тематики. Семантична структура ДП та М виявляє себе через посилання на попередні роботи в текстах документів, пристатейні та прикнижкові списки літератури та ін. Так, у разі одночасного цитування двох наукових публікацій у третій, між двома першими повинні існувати відношення інтелектуальної взаємодії, або когнітивні зв'язки. Вивчення семантичної структури ДП та М сприяє визначенню міждисциплінарних зв'язків, тенденцій розвитку комунікативних процесів у науці, фактів зародження нових дослідних напрямів.

Тематична структура - це відносна поширеність документів певної тематики у ДП та М. Моделлю тематичної структури ДП та М можуть служити класифікаційні схеми: Універсальна десяткова класифікація, Бібліотечно-бібліографічна класифікація, Міжнародна класифікація винаходів та ін.

Семантичну та тематичну структури ДП та М не можна ототожнювати: перша означає зв'язок не лише за тематикою, але й за іншими змістовними зв'язками - за методами дослідження, термінологією, фактичним матеріалом. Семантична структура ДП та М постійно змінюється, оскільки кожний новий документ змінює змістовні зв'язки між попередніми документами та їх значимість для користувача, а тематична структура ДП та М є відносно стабільною.

Типологічна структура ДП та М - це розповсюдженість та кількісне співвідношення документів певних типів або жанрів. При динамічному моніторингу за розвитком типологічної структури ДП та М є можливість визначити актуальні проблеми або тенденції функціонування конкретних сфер та галузей. Наприклад, різке зменшення у потоці кількості наукових видань свідчить про нестабільність та кризовий стан розвитку науки. Сучасну типологічну структуру видавничого ДП відбивають покажчики державної статистики друку: у 1998 р. в Україні було видано 286 друк. од. офіційних видань, що становить 5,1% загального ДП; 919 друк. од. наукових видань (16,6%); 493 науково-популярних видань (8,9%); 1507 друк. од. навчальних видань (27,1%); 393 друк. од. довідкових видань (7,1%); 764 друк. од. літературно-художніх видань (13,8%) та ін.

Інші ознаки структурування ДП та М належать до формальних і відбивають видові, мовні, географічні, видавничі характеристики документів, технологічні особливості носіїв інформації та її документування.

Видова структура - це співвідношення у ДП та М документів різних видів. Наприклад, у 1998 р. видова структура ДП видань України мала такі особливості: авторефератів дисертацій - 2601 назва, що становить 25,8% ДП некнижкових видань; образотворчих видань - 222 назви (2,2%); нотних видань - 26 назв (0,2%); 844 назви журналів та продовжуваних видань (8,4%); 2509 газет (24,9%).

Мовна структура ДП та М - це співвідношення кількості документів, опублікованих певними мовами. Так, у вітчизняному ДП книг політичної тематики у 1998 р. видання українською мовою склали 85,2%, російською мовою -13,9%, англійською мовою - 0,3%, двома мовами - російсько-українською - 0,6%.

Географічна структура ДП та М - це розподіл документів за місцем видання. Наприклад, географічна структура вітчизняного ДП політичної тематики за 1998 р. представлена 20 містами України. Майже 90% складають документи, видані у Києві (70,9%), Львові (11%) та Харкові (4,8%). Аналіз показників географічної структури ДП книг і брошур України за 1998 р. дозволяє зробити висновок, що книговидавнича діяльність найрозвиненіша у Київській (там видано 50,3% загального ДП), Харківській (9,7%) та Донецькій (8,6%) областях. Одночасно в кризовому становищі перебувають книговидавці Херсонської (видано 0,02% річного обсягу загального ДП книг і брошур) та Миколаївської (0,03%) областей.

Видавнича структура ДП та М - це кількісне співвідношення документів за ознакою належності до видавничих установ, до яких входять державні й приватні видавництва, органи державної влади та управління, вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи та ін. Уміння орієнтуватися в сукупності видавничих установ та їх продукції дозволяє правильно, оперативно, повно комплектувати документні фонди, розшукувати потрібні користувачам нові видання.

Авторська структура ДП та М - це співвідношення документів за ознакою наукових колективів чи індивідуальних авторів. В залежності від основного профілю розробок первинні наукові колективи (кафедри, лабораторії, відділи, інститути та ін.) поділяються на дві групи: перша - профільні колективи, тобто ті, чия діяльність повністю укладається в межі комплексної наукової проблеми; друга - непрофільні, які крім даної проблеми проводять свої основні дослідження і розробки по інших напрямах. Вивчення організаційно-фірменної та авторської структури результативне, тому що дозволяє визначити коло наукових шкіл та їх лідерів, перелік авторів, яких найчастіше цитують та ін.

Хронологічна структура ДП та М - це співвідношення документів за роком видання. її вивчення результативне при встановленні рівня та швидкості оновлення або старіння документів у документних системах.

ДП та М можна структурувати за будь-якими формальними ознаками документних класифікацій, визначаючи співвідношення документів, що відрізняються знаковою природою інформації, способом документування, матеріальною конструкцією документів, призначеністю для сприйняття інформації користувачем та ін. Так, останнім часом у ДП та М зростає питома вага електронних документів, що свідчить про активне впровадження новітніх інформаційних технологій у сферу документних комунікацій.

У документалістиці поширені інші ознаки структурування ДП: за рівнями та спрямованістю функціонування відокремлюють вхідні, вихідні та внутрішні потоки; за складністю напрямів ДП поділяють на два види: симплексний (спрямований від одного створювача до одного користувача) та мультиплексний (від кількох створювачів до одного або кількох користувачів).

Таким чином, ДП та М як системні об'єкти мають структуру, що відображає концентрацію та розсіювання документів, їх кількісне зростання і старіння залежно від конкретних ознак: належності документів конкретним авторам, темам, місцю та року видання тощо. З появою нових наукових напрямів, носіїв, засобів документування інформації та ін. інновацій, що відбуваються в інфосфері, структура ДП та М змінюється. Наприклад, у розвинутих країнах світу в 1990-х рр. електронні форми інформування про нові публікації та доставки їх копій користувачам змінили співвідношення основних видів наукових документів у потоці: швидко зростає кількість наукових журналів на оптичних носіях, збільшується питома вага публікацій з проблем нових інформаційних технологій та ін.

Стеження за змінами структури ДП та М дозволяє прогнозувати закономірності розвитку документних комунікацій суспільства, здійснювати науково обґрунтоване управління документними системами. Існує велика кількість визначень соціальної комунікації. Найчастіше зустрічається таке, в якому соціальна комунікація розглядається як передача інформації, ідей, емоцій (завдяки знакам і символам), як процес,що пов’язує окремі частини соціальних систем одне з одним [5]. Соціальна комунікація у процесі реалізації вирішує такі взаємопов’язані завдання, як інтеграція окремих людей у соціальні групи або спільноти, а спільноти – в цілісну систему суспільства;внутрішню діференціацію суспільства, відокремлення і відособлення суспільства й окремих його груп один від одного, що приводить до більш глибокого усвідомлення ними своєї специфіки та функцій [2, с. 7]. Громадянське суспільство потребує розвинутих й обґрунтованих комунікаційних стратегій і тактик, які допоможуть, по-перше, задовольнити потреби суспільства в якісній та оперативній інформації, а по-друге, забезпечать суспільство, окремі організації і групи людей максимально повними й вичерпними відомостями про діяльність усіх (владних і невладних) структур у суспільстві, нададуть можливість усім суб’єктам комунікації довести свою соціальну значущість, завоювати довіру до своєї діяльності й дістати підтримку з боку громадськості для успішного виконання своїх функцій. Відносна стабільність демократичних суспільств певною мірою пояснюється тим, що в них забезпечується одна з найважливіших потреб сучасного людства – вчасно отримувати об’єктивну, неупереджену, повну і достовірну інформацію. Інформація є невід’ємною складовою процесу комунікації як окремих індивідів, так і цілих спільнот.

Тут слід згадати, що одним із найпоширеніших тверджень сучасності є визнання того, що в епоху інформаційного суспільства отримання, споживання, створення і поширення інформації є домінантною ознакою сучасного життя. Інформація справляє величезний вплив на людину. Все це передбачає широке використання інформаційних технологій у будь-якій сфері задля формування громадської думки, яка є важливим чинником побудови в державі громадянських відносин.

Одним із джерел отримання такої інформації та фактором впливу на формування громадської думки частіше за все стають ЗМІ. Система взаємовідносин між засобами масової комунікації і суспільством може вивчатися з різних боків. Центральним стає питання: на яких принципах засоби масової комунікації функціонують у конкретних політико-економічних і культурно-історичних умовах. Суспільні комунікації не обмежуються лише засобами масової інформації. Саме потребами соціуму в регулюванні суспільно важливих сфер діяльності та соціальних відносин зумовлене формування соціального інституту паблік рилейшнз в Україні.

Паблік рилейшнз як особлива управлінська діяльність спрямована на формування й підтримку ефективної системи публічних комунікаційно-інформаційних зусиль соціальних суб’єктів, що забезпечують оптимізацію його взаємодії з громадськістю. "Щоб задовольнити свої потреби, індивіди і соціальні групи налагоджують і постійно підтримують взаємозв’язки" [1], тому що налагодження контактів і підтримання добрих відносин із громадськістю набувають особливого значення в умовах демократизації суспільного життя в Україні та її виходу на міжнародну арену як суверенної і незалежної держави. Аналізуючи соціальну комунікацію як основну складову розвитку суспільства в постіндустріальний період, можна виділити принципи її функціонування, дотримання яких є основною умовою побудови громадянського суспільства в Україні. По-перше, треба зрозуміти, що комунікація починається зі створення клімату довіри. Такий клімат формується завдяки зусиллям будь-якої організації, компаніїї, підприємсва або владних структур, які підкреслюють і підтверджують свої прагнення служити інтересам громадськості. Люди повинні їм (або тим, хто виступає на їх підтримку) довіряти, поважати їх як компетентне джерело з того чи іншого питання. По-друге, зміст комунікаційних зусиль повинен бути узгодженим з реальною ситуацією, відповідати їй. І тут слід зазначити, що як би вміло і професійно не використовувалися засоби масової інформації, вони лише доповнюють повсякденне життя, думки та дії людей [5, с. 205]. Контекст ситуації має давати можливість брати участь у подіях і реагувати на комунікативні зусилля. Це означає, що ефективна соціальна комунікація потребує сприятливого соціального клімату, у формуванні якого безумовно беруть участь і засоби масової інформації. По-третє, повідомлення повинні мати значення для громадськості, вони мають відповідати системі її цінностей, бути релевантними ситуації. По-четверте, комунікація – це нескінченний процес, який мусить тривати постійно, тому що недостатність інформації завжди призводить до поширення неправдивих відомостей, чуток та пліток, які через невідповідність реальній ситуації викликають неадекватну реакцію з боку реципієнтів, уводять їх в оману та спричиняють непередбачувані наслідки.

Соціальна інформація є найбільш складним видом інформації; це найвища форма упорядкованого відображення дійсності, властивого тільки людині як суспільній істоті, наділеній свідомістю і мовою. З одного боку, інформація та інформаційні процеси підпорядковуються розвитку суспільства й окремих соціальних груп та особистостей; з іншого – в сучасному суспільстві в умовах інформаційного вибуху і широкого упровадження ЗМІ в суспільне життя дедалі зростає вплив інформації на розвиток різних сфер людської діяльності. Виокремлюючись у самостійну підсистему з всього інформаційного процесу, інформація, трансльована через ЗМІ, не тільки виконує функцію формування душі людини, а поступово стає самостійною суспільною силою, потужною зброєю в боротьбі за громадянське суспільство.

3. Розкрити сутність закону документаційного супроводу соціальних комунікацій

Головною умовою існування та розвитку суспільства є соціально-комунікативна діяльність. Без спілкування, обміну інформацією між індивідами не можливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва, спадкоємність суспільних відносин, збагачення соціальної пам'яті, нові досягнення матеріального і духовного життя. Сучасні дослідники соціогенезу доводять, що соціальна комунікація - це глибинний базис матеріального виробництва та необхідний фактор прогресу будь-якого виду суспільного устрою.

Найважливішою підсистемою соціальних комунікацій є документна комунікація (ДК) - процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою документів. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів. ДК виникла на певному етапі соціального прогресу людства і нині охоплює всі сфери суспільного життя.

Існує декілька підходів щодо глобального характеру ДК. Так, закон документаційного супроводу соціальних комунікацій, сформульований Ю.М. Столяровим, доводить, що кожна соціальна комунікація обов'язково опосередковується документом, і всі соціальні інститути за своєю сутністю є документними, оскільки кожен з них зайнятий або виробництвом, або транспортуванням, або одержанням, обробкою та зберіганням документа, наданням його користувачам та ін. Наприклад, органи державної влади - це соціальний інститут по виробленню законодавчих документів, банківська сфера також суто документна інституція, оскільки всі фінансові операції супроводжуються документами та ін.

Тенденції глобального розповсюдження документів знайшли відбиття в новітніх метатеоріях, які вводять до наукового обігу поняття "документне середовище ноосфери (сфери розуму)", "документальна пам'ять ноосфери", "інфосфера" та ін. Автори цих понять доводять, що простір, в якому функціонують документи, постійно розширюється. Документи дедалі активніше "завойовують" не лише наземний простір, але й підземний, водний, навколоземний, космічний. Це відбувається внаслідок постійного розширення масштабів пізнавальної діяльності людей, перш за все на основі інформації, набутої при проведенні інструментальних досліджень поверхні, надр та атмосфери Землі, океанів, космосу, мікросвіту. Поширенню середовища функціонування ДК сприяє також інформатизація суспільства, яка охоплює всі сторони сучасного суспільного життя - виробництво, кредитно-фінансову сферу, постачання, управління, науку, освіту та зумовлює зростання обсягів техніко-економічної, фінансової, технологічної, наукової, іншої документованої інформації, що циркулює в межах підприємств та організацій, між ними та між різними країнами. Впровадження новітніх інформаційних технологій, удосконалення засобів документування та розповсюджування інформації постійно розширюють документне середовище ноосфери та збагачують документі ресурси суспільства.

Розглянувши особливості функціонування біологічної, психічної і соціальної пам'яті, варто зауважити, що поняття пам'яті взагалі є надзвичайно важливою категорією. Особливого значення воно набуває при розгляді комунікаційних процесів у контексті дослідження такого складного, багатовимірного, неоднозначного і водночас такого важливого поняття, як суспільна свідомість .

Найпоширенішим є тлумачення суспільної свідомості як сукупності поглядів і настанов, що характеризують ставлення людей до держави, партій, суспільно-політичних організацій, цінностей і цілей розвитку, традицій і норм суспільного життя тощо [44].

Суспільна свідомість є сукупністю раціональних і емоційно-чутливих, теоретичних і емпіричних, ціннісних та нормативних, свідомих і підсвідомих уявлень суб'єктів щодо подій, явищ і тенденцій, пов'язаних з питаннями функціонування.

Якщо розглядати цю проблему глобально, то можна виокремити такі сфери суспільної свідомості:

• суспільні науки (теорії, концепції, гіпотези);

• суспільно-політичні ідеології (соціально-політичні цінності, доктрини, ідеали, програми, гасла);

• соціальну психологію (суспільно-політичні відчуття, настрої, думки, воля, спрямованість тощо).

Проаналізуємо структуру суспільної свідомості (рис. 6).

Свідомість є віддзеркаленням реалій буття: рівнів розвитку продуктивних сил, особливостей суспільно-політичної структури та систем суспільних відносин, рівня освіти й культури.

Психічну основу суспільної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, інтелектуальні структури, мислительні опера ції, орієнтовані на сферу суспільних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів. У всіх психічних компонентах суспільної свідомості відбивається духовно опанований, засвоєний світ політичної, економічної та соціальної сфер суспільства.

Суспільна діяльність предметна. її предметами виступають відносини, інститути, норми, цінності, позиції, ролі, статуси, ідеологічні гасла та програми, в яких втілюється і функціонує публічна влада організованого в державу суспільства. Але ця діяльність — похідна суспільної свідомості. За психічним механізмом вона ідентична процесу віддзеркалення в суспільній свідомості суспільної сфери.

Суспільна свідомість виникає у процесі практично-діяльнісного засвоєння людьми соціальної культури станового суспільства. Спосіб організації діяльності у сфері політики, економіки та духовній сфері (її суб'єкти, цілі, напрями, засоби й методи реалізації) впливає на "анатомію" суспільної свідомості, яка виникає з розшарування суспільства на класи, із загострення боротьби між ними за владу. Отже, суспільна свідомість — свідомість класова, і це є її важливою соціально-історичною ознакою.

Відповідно до цього виокремлюють суспільну свідомість рабовласників і рабів, феодалів і селян, буржуазії і робітників. Проте її структура не обмежується таким поділом.

По-перше, суспільна свідомість класів не є рафінованою і монолітною. Вона формується під впливом складних матеріальних, політичних, ідеологічних залежностей і чинників у межах відповідної суспільно-економічної формації.

По-друге, суспільство поділяється не лише на класи. Його структура надто не проста і складається з великої кількості різноманітних суспільних груп, які можуть суттєво відрізнятися, а відтак мати цілком несхожу суспільну свідомість. Отже, крім класів суспільства, носіями суспільної свідомості тощо є також групи людей, які об'єднуються на професійній, політичній, етнічній, конфесійній, демографічній та іншій основі.

З огляду на викладене, зазначимо, що є масова, групова й індивідуальна свідомість. Співвідношення між свідомістю суспільства, групи, індивіда можна схарактеризувати за допомогою схем "загальне — особливе — одиничне" та "ціле — частина".

Загальна свідомість інтегрує групові й індивідуальні свідомості, формує і регулює функціонування останніх.

У цьому аспекті суспільна свідомість є нормативною, оскільки "примушує", регулює суспільну поведінку так би мовити неформально (на відміну від регулювальної сили законодавства).

Формування суспільної свідомості — це непростий, арифметичний процес складання індивідуальних свідомостей громадян. Під час співвіднесення "одиниць" свідомості такі елементи виокремлюються, у певний спосіб кристалізуються і складаються в систему, що є ядром суспільної свідомості.

Взаємне перетворення безлічі індивідуальних свідомостей на суспільну і навпаки здійснюється завдяки соціальній комунікації (обміну соціальною інформацією). У такому вимірі суспільна свідомість відбивається у пізнавальній діяльності, результатом якої є отримання інформації про сутність суспільної сфери, її законів, зв'язків з іншими сферами життя суспільства.

Пізнання світу відбувається на буденному та науково-теоретичному рівнях; при цьому зазначені процеси розвиваються одночасно.

Буденний (емпіричний) рівень суспільної свідомості фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ, що відбуваються на поверхні суспільного життя (суспільно-політичних відносин, інститутів). У ньому концентрується багатий життєвий досвід учасників соціальної комунікації та взаємодії.

Буденна суспільно-практична свідомість створює інформаційну базу для узагальнень, на основі яких синтезуються суспільно-теоретичні моделі. Носіями буденної суспільної свідомості є раціонально мислячі члени суспільства.

Науково-теоретична суспільна свідомість виходить на рівень узагальнень, аналізу механізмів управління суспільною сферою суспільства. Такий рівень суспільної свідомості не є загальнодоступним. Він характерний для специфічної, висококваліфікованої діяльності соціальних мислителів (ідеологів, науковців та ін.). Суттю теоретичної соціальної діяльності є дослідження місця політики, економіки та духовної сфери суспільства, сутності й форм її виявів у публічній владі, державності тощо.

Науково-теоретична й буденна суспільна свідомість співвідносяться не тільки як такі, що перебувають на різних рівнях пізнання світу. Вони пов'язані також функцією залежності, в якій практичні утворення окреслюють межі теоретичних конструкцій.

Однак науково-теоретична суспільна свідомість, перебуваючи в залежності від буденної (емпіричної) суспільної свідомості, не детермінується останньою цілковито й однозначно. Проблема полягає в умінні, волі й таланті протистояти певному впливу буденної свідомості на теоретичну, віддаючи належне сутності та специфіці виявів емпіричної масової свідомості.

Розглянувши основні види суспільної свідомості, варто навести й два основні типи суспільної свідомості: державну (етатизм) і антидержавну (анархізм) [44].

Етатистський тип суспільної свідомості випливає з того, що інтереси держави є найвищими, вона має бути монополістом публічної влади і добродійником (найвидатніші представники цієї концепції — Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Г. Гегель.

На відміну від етатистського, анархістський тип суспільної свідомості характеризується несприйняттям усіх соціальних, політико-юридичних норм держави й суспільства. Політична влада вважається злом, а держава — експлуататором і ворогом свободи (провідні ідеологи цієї концепції — П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін).

Класифікуючи типи суспільної свідомості, користуються й такими параметрами, як централізм—децентралізм.

Наведемо централістську типологію суспільної свідомості:

• комуно-соціалістична — характеризується концентрацією власності; крайній ступінь — економічне безправ'я;

• монархічна — характеризується концентрацією влади, владним авторитаризмом; крайній ступінь — тиранія;

• націоналістична — характеризується родовим, вузькогруповим світосприйманням; крайній ступінь — шовінізм.

Децентралістська типологія суспільної свідомості:

• ліберальна — розподіл власності; крайній ступінь — монополізм;

• анархістська — розподіл влади, владна децентралізація; крайній ступінь — повне безвладдя;

• інтернаціональна — позародове, загальногромадянське світосприйняття; крайній ступінь — імперський космополітизм.

Надзвичайно важливим поняттям для розуміння проблем суспільної свідомості є поняття ментальності, що характеризує глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, враховуючи й підсвідомий її компонент.

Інакше кажучи, під ментальністю розуміють соціально-психологічні характеристики людини, етносу, класу, іншої великої соціальної групи, що виявляються у способі та характері мислення, світовідчутті, соціальних і психічних настановах та поведінці.

Ментальність формується під впливом соціокультурних чинників: традицій, культури, соціально-політичних структур та інститутів суспільства. Однак і сама ментальність є чинником формування суспільної свідомості та джерелом культурно-історичної динаміки.

Якщо суспільна свідомість є регулятором поведінки суб'єктів суспільного життя, то ментальність є внутрішньою характеристикою нації, соціальної або демографічної групи.

Важливою ознакою ментальності та культури взагалі є національний характер, який дослідники розглядають через призму історико-культурних традицій, суспільно-політичної практики та індивідуального способу думання. За аналогією з індивідуальним національний характер можна було б тлумачити як комплекс типових зразків поведінки, що регулюють поведінку нації упродовж тривалого часу.

Підсумовуючи, зазначимо, що соціально-психологічна культура суспільства є важливим чинником і механізмом соціалізації, а відтак і регенерації та розвитку суспільної сфери суспільства.

Невід'ємною складовою суспільної свідомості є соціальна психологія (рис. 7).

Соціальна психологія складається із свідомих (раціональних) і позасвідомих (ірраціональних) елементів. Завдяки цьому вона поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлективність (свідоме відображення дійсності) та рефлекторність (безсвідома форма мислення).

Оскільки психологія охоплює як соціальні, так і фізіологічні механізми відновлення почуттів і емоцій, можна сказати, що до соціальної психології належать:

• спеціалізовані почуття та емоції, пов'язані з відображенням інтересів людини і формуванням мотивів її суспільної діяльності (соціальний аспект);

• індивідуально-психічні властивості (пам'ять, воля, мислительні здібності);

• біохімічні та біофізіологічні механізми, зумовлені генетичними властивостями індивіда (збудження, спадковість, нервові закінчення), які виявляються в темпераменті, демографічних, вікових, статевих та інших характеристиках.

Роль ірраціональних елементів зростає, якщо людина не має (або не хоче мати) достатньо об'єктивної інформації, менше розуміє суть і причини суспільних подій. А за певних умов фізіологічні почуття (голод, страх) взагалі можуть витіснити раціональні форми оцінювання та регуляції поведінки. Звідси — радикальні політичні дії: революції, бунти, заколоти.

Відомо багато прикладів, коли соціальні або національні почуття під страхом зовнішньої агресії, етнічної чи конфесійної "чистки" здатні об'єднати людей, переборовши вплив ірраціональних механізмів.

Історія має чимало фактів, коли правителі спеціально збуджували ірраціональні емоції й почуття з метою мобілізації підтримки власних ідеологічних доктрин.

З огляду на викладене можна по-іншому оцінити нічні факельні ходи, монументальну архітектуру державних установ, пишні політичні ритуали, орієнтовані на почуття юрби. Проблеми цієї самої "старовинної" (після сім'ї) соціальної групи досліджували Г. Лебон, Г. Тард, В. Бехтерев [44].

Особливе значення для соціальної психології має розгляд індивідуальних і групових (великих і малих) форм суспільної свідомості, аналіз яких дає серйозне підґрунтя для адекватного оцінювання ситуації та вмотивованого ухвалення політичних рішень.

Варто також виокремити функції соціальної психології: пізнавальну (філософи скажуть — гносеологічну), адаптаційну та мотиваційну.

Пізнавальна функція соціальної психології полягає в можливості не лише доповнення суспільними почуттями інформації, отриманої раціонально-логічним шляхом, а заміни її під час вибору людиною своєї політичної позиції. Особливо яскраво це виявляється в разі зміни суспільно-політичних парадигм, кардинальних замін провідних цінностей.

Адаптаційна функція соціальної психології передбачає забезпечення пристосування суб'єкта соціальної сфери (насамперед людини) до навколишнього середовища.

Розрізняють три типи адаптації (пристосування) людини до навколишнього середовища:

конформність (сприйняття встановлених порядків);

інноваційність (збереження активності й самостійності людини);

ритуалізм (символічна, некритична позиція людини).

Мотиваційна функція соціальної психології полягає в перенесенні соціально-політичних цілей і намірів зі сфери свідомості у сферу суспільної поведінки.

Розглянемо форми суспільної поведінки.

• За характером участі:

відкриті (вибори, демонстрації, пікети);

закриті (ухиляння від виконання громадських і політичних обов'язків).

• За відповідністю "правилам гри": нормативні (орієнтація на панівні принципи); девіантні (ухиляння від виконання панівних принципів).

• За рівнем творчості:

традиційні (що постійно відтворюються);

інноваційні (творчі). Підсумовуючи зауважимо, що аналіз поняття суспільної свідомості втрачає сенс без розгляду особливостей соціальної комунікації у будь-якому суспільстві. Соціальна комунікація пронизує всі структури суспільства і є, по суті, становим хребтом, інформаційною кровоносною системою суспільного життя.

4. Обгрунтувати несиміотичність понять " документний " та " документальний

Терміни "документний" та "документальний" мають різне змістове навантаження. За Ю. М. Столяровим, "документний" -тобто " складається з документів", або має безпосереднє відношення до документа, як до фізичного об"єкта, а "документальний" означає " підтверджений документом, достовірний". Але й нині в багатьох спеціальних виданнях як синоніми вживають прикметники " документальний". Наприклад, " Терминологический словарь по бибилиотечному делу и смежным отраслям" (1995 р.) визначає термін "первинний документний потік" як організовану чисельність первинних документів, що функціонують у соціальному середовищі. Таке визначення потоку змістовно відповідає терміну " документний", а саме його необхідно використовувати відносно багатьох явищ і процесів, опсередкованих документом – фондів, масивів, комунікацій та ін. Функціонування документної комунікації у суспільстві потребує створення спеціалізованих документних систем, що забезпечують цикл життєдіяльності документів, тобто їх виробництво транспортування, зберігання та використання. Перший досвід класифікації цих систем належать Ю.М. Столярову, який поділяє їх на генералізаційні (де створюють та виробляють документи – авторські колективи, наукові, навчальні заклади, видавництва, редакції засобів масової і нформації, типографії, теле – та радіокомпанії, студії звукозапису, фото та кіностудії.Документ являє собою відносно самостійну систему завдяки наявності власних ознак і властивостей, що обумовлюють його різницю чи схожість з іншими матеріальними об’єктами. Ознака відображає внутрішню прикмету по якій (частіше сукупності яких) можна віднести той чи інший об’єкт до документа. На відміну від ознаки, властивість відображає якісну, тобто внутрішню належну документну відмінність. Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх виявлення), а набір ознак в кожному випадку індивідуальний.

Література

1. Cоляник А.А. Документні потоки та масиви. – Х. 2007. – 85 с.

2. Васильченко М.П., Кушнаренко Н.М., Мільман В.А. Бібліотечні фонди: навч. посіб.-С. 49-129.

3. Столяров Ю.Н. Библиотечный фонд: Учебник .- М., 2008.-275 с.

4. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: Навч. посіб. – К., 2008. – С. 6-25.

5. Лабушевська Л. Наукометрічні методи оцінки галузевого документального інформаційного потоку // Вісник Книжкової палати. – 2004 - №7.-С.19-21.

6. Друк України (1991 –1996 рр.): стат. Зб. /Кн. Палата України. – К., 1998.-48с.

7. Кулешов С.Г. Вступ до інформатики: Навч. посіб. – К., 1999. – С. 53-57.

8. Василик М.А. Наука о коммуникации или теория коммуникации? К проблеме теоретической идентификации / М.А. Василик // Актуальные проблемы теории коммуникации: сб. науч. тр. – СПб. : Изд-во СПбГПУ, 2004. – С. 4–11.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий