регистрация / вход

Типологія соціально-трудової мобільності населення

Виявлення чинників та типів соціальної мобільності. Характеристика професійної ідентичності та механізмів її зміни. Розгляд сучасних тенденцій диференціації населення, маргінальності соціальних груп та проблем формування середнього класу в Україні.

Змiст

Вступ

Роздiл1.Соціальна мобільность

1.1 Типи соцiальної мобiльностi

1.2 Види соцiальної мобiльностi

Роздiл2. Типологія соціально-трудової мобільності населення

2.1 Сутність соціально-трудових відносин, їх типи

2.2 Сутність і типи соціально-трудових процесів

2.3 Трудова мобільність

2.4 Процеси адаптації

2.5 Соціальна політика

Література


Вступ

Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в якому вона живе. Іноді ці переміщення людина сприймає відчутливо і ідентифіковано, наприклад, переїзд із Києва у Львів, або перехід із православної в греко-католицьку церкву, або з однієї сім'ї в іншу. Все це змінює позицію індивіда в суспільстві і свідчить про його переміщення в соціальному просторі. Протер існують такі переміщення людини, які важко визначити як соціальні не лише оточуючим її людям, але й їй самій. Наприклад, дуже складно визначити зміни становища індивіда у зв'язку із зростанням (або падінням) престижу, збільшенням або зменшенням можливостей використання влади, змінами доходу. Разом з тим, такі зміни в позиції людини в кінцевому підсумку відбиваються на її поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках, інтересах і орієнтаціях. У зв'язку з цим важливо визначити, як здійснюються переміщування індивідів в соціальному просторі, які в соціології прийнято називати процесами мобільності. Поняття соціальної мобільності було введено в соціологічний обіг П.Сорокіним у 1927 р. З того часу воно активно використовується в соціологічних Дослідженнях нерівності і буквально означає переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально-класових категорій. Ступінь соціальної мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і рухомості суспільства і, навпаки, його консервативності, замкнутості. Відомо, що у станово-кастовому суспільстві соціальна мобільність майже повністю відсутня, наприклад, у феодальному суспільстві кріпосний селянин не міг вільно змінити свій статус. В суспільстві буржуазно-демократичному соціальна мобільність проявляється особливо яскраво, надаючи можливість людині переміщатися з однієї перетни чи страти в іншу. За часів СРСР соціальна мобільність найчастіше проявлялася в можливості перейти з лав робітників і селян в клас інтелігенції або управлінців, починаючи з майстра і закінчуючи, найвищими державними і партійними чиновниками. В цілому можна стверджувати, що в суспільстві торгово-ринкових відносин можливість переходу людини з однієї соціальної позиції в іншу не визначається лише родовими ознаками, а багато в чому залежить від самої людини, її активності, творчих здібностей, таланта і вольових якостей. Саме наявність або відсутність таких здібностей і якостей визначає рух людини з однієї верстви в іншу. Адже верстви ці, маючи свої якісні і кількісні характеристики, не відділені одна від одної непрохідною стіною (як це мас місце в кастовому або становому устрої суспільства), а скоріше мають розмиті кордони, вони нібито разом дифузно проникають одна в одну, що і визначає можливість цього руху людей (або окремих соціальних груп і спільностей).

Метою дослідження є аналіз соціальної мобільності в Україні, причин і наслідків та сучасних механізмів зміни соціально-професійної ідентичності у процесі структурних перетворень суспільства.

Для досягнення поставленої мети слід розв’язати такі завдання: - узагальнення методологічних основи вивчення соціальної мобільності; - виявлення чинників та типів соціальної мобільності, яку розглянемо як соціологічний індикатор; - вивчення соціально-професійної ідентичності та механізмів її зміни на основі методу історії життя; - оцінка стану та перспективи розвитку регіональної трудової мобільності; - вивчення сучасних тенденцій соціальної диференціації в українському суспільстві;- вивчення маргінальності соціальних груп на етапі трансформації українського суспільства та проблем формування середнього класу в Україні.

Об’єкт дослідження становить індивідуальна добровільна міжпрофесійна мобільність фахівців із вищою освітою. Предмет дослідження – механізм зміни соціально-професійної ідентичності в процесі міжпрофесійної мобільності.


Роздiл1.Соціальна мобільность

1.1 Типи соцiальної мобiльностi

Під горизонтальною соціальною мобільністю або переміщенням розуміється перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. Переміщення якогось індивіда з однієї конфесії в іншу, з одного громадянства в інше, з однієї сім'ї (як чоловіка, так і дружини) в іншу при розлученні або при повторному шлюбі, з одного підприємства на інше, за умов збереження при цьому свого професійного статусу - все це приклади горизонтальної соціальної мобільності. Такими ж є й переміщення соціальних об'єктів в межах одної соціальної верстви, подібно переміщенню з Києва до Львова або з якогось одного місця до будь-якого іншого. У всіх цих випадках "переміщення" може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального становища індивіда або соціального об'єкта у вертикальному напрямку.

Під вертикальною соціальною мобільністю розуміються ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. У відповідності з природою стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, професійної і політичної мобільності, не говорячи вже про інші, менш важливі, типи. Висхідні течії існують в двох основних формах:

• проникнення індивіда з нижньої верстви в існуючу більш вищу верству,

• утворення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи в більш вищу верству на рівень з вже існуючими групами цієї верстви. Відповідно і низхідна течія також має дві форми:

• перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не руйнуючи при цьому вихідної групи, до, якої він належав,

• друга форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в пониженні її рангу на фоні інших груп або в руйнуванні її соціальної єдності.

Як писав П. Сорокін, у першому випадку "падіння" нагадує людину, яка впала з пароплава, у другому - занурення у воду самого пароплава зі всіма пасажирами на борту або загибель пароплава, коли він розбивається вщент.

1.2 Види соцiальної мобiльностi

Є два види соціальної мобільності:

• мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії,

• мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).

За умов урбанізації і індустріалізації відбувається кількісне зростання професій і відповідна зміна вимог до кваліфікації і професійної підготовки. Як наслідок індустріалізації спостерігається відносне зростання робочої сили, зайнятої в категорії "білих комірців", і зменшення абсолютної чисельності сільськогосподарських робітників. Ступінь індустріалізації фактично корелює з рівнем мобільності, бо веде до зростання кількості професій високого статусу і до зменшення зайнятості в професійних категоріях нижчого рангу (некваліфікована праця).

В межах досліджень мобільності розглядаються рівні і зразки мобільності ("близька" - між суміжними ієрархічними ступенями і "дальня" - між віддаленими), а також те, на які позиції хто переміщується, і що визначає відбір при переміщенні. Інтергенераційна мобільність вказує на відносини позицій індивідів до позицій їх батьків, а інтрагенераційна - на відповідність позицій, які займаються одним й тим же індивідом в різні моменти його трудового життя. Безумовно, (ля просування із однієї верстви в іншу або із одного соціального класу в інший має значення "відмінність в стартових можливостях". Скажімо, у синів міністра і фермера різні можливості для одержання високих посадових статусів. Тому загальноприйнята офіційна точка зору, згідно якої для досягнення будь-яких висот в суспільстві треба лише працювати і мати здібності є некоректною.

Для оцінки соціальної мобільності використовуються показники її швидкості та інтенсивності. Під швидкістю мобільності П. Сорокін розумів число страт, які проходив індивід за певну одиницю часу. Наприклад, одна людина за п'ять-сім років після закінчення вищого навчального закладу стає керівником великого підприємства, а другий - лише начальником цеху. Отже, Швидкість соціального переміщення у першого значно вища, ніж у другого. Те саме стосується і руху вниз, переміщення з високого соціального становища (втрата здоров'я, нещасний випадок, невдача і багато іншого) в більш нижчі верстви соціальної стратифікації, аж до переходу в маргінальним

Під інтенсивністю соціальної мобільності розуміється кількість індивідів, втягнутих у соціальне переміщення. Загальну кількість, втягнутих в процес соціальної мобільності, визначають поняттям "абсолютної інтенсивності", а їх, частка стосовно загальної кількості людей, що становлять ту або іншу верству, визначається поняттям "відносної інтенсивності" соціальної мобільності. З технічної точки зору, відносні рівні мобільності розглядаються як шанси і слугують для виміру статистичної незалежності одної від іншої категорії індивіда і його мобільності. Наприклад, (у випадку з інтергенераційною мобільністю), співвідношення, яке рівняється "1" вказує на повну статистичну незалежність, яка, якщо б вона була можлива, означала б "вдосконалену мобільність", повну відсутність або те, що шанси індивідів досягнути позиції певної професії або класової приналежності абсолютно не залежать від фактора професії або класової приналежності їх батьків.

Із-за відмінностей в структурі зайнятості порівнювати рівні і зразки мобільності різних індустріальних суспільств досить важко. Однак звернення до відносних рівнів мобільності дозволяє послабити роль структурних відмінностей та інших специфічних рис національної, економічної, демографічної та політичної історії за умов порівняльного аналізу.

Схематично інфільтрацію у вертикальній мобільності можна зобразити таким чином. Намагання індивіда подолати бар'єри і кордони між групами і піднятися вверх, тобто підвищити свій соціальний, економічний, професійний та політичний статуси, обумовлене мотивом досягнення, який притаманний кожному, і трансформацію цього мотиву в силу досягнення. У відповідності з теорією поля, сила, з якою індивід може пробиватися у верхню верству, дорівнює:

, де

F – сила, з якою індивід проникає в групу з вищим статусом,

V – валентність, визначена як сила віддавання переваги індивідом стосовно даного результата (в нашому випадку високого статуса). Кожний результат, який розглядається індивідом, має деякий рівень бажаності. Валентність змінюється від – 1,0 (що небажано) до +1,0 (що дуже бажано). У випадку негативної валентності сила буде направлена на те, щоб не досягти високого статуса,

Pi – потенціал індивіда, який включає в себе ресурси, які він може використати при досягненні більші високого статуса. До таких ресурсів відносяться освіта, походження, зв’язки, гроші і багато іншого,

K – коефіцієнт конкуренції, який передбачає можливість зіткнення зусиль декількох індивідів в досягненні однієї соціальної позиції. В цьому випадку сила інфільтрації буде зменшуватись в залежності від дій конкурентів. Коефіцієнт конкуренції коливається в межах від -1 до 0. У випадку відсутності конкуренції він дорівнює одиниці і сила інфільтрації максимальна і, навпаки, якщо конкуренція є такою великою, що шансів зайняти бажану соціальну позицію практично немає, коефіцієнт конкуренції дорівнює нулю.

L - соціальна дистанція між двома статусними верствами або групами. Це найважче вимірювальна величина. Соціальна дистанція - "поняття", яке характеризує ступінь близькості або відчуження соціальних груп. Вона не тотожна просторовій географічній дистанції. Соціальна дистанція може бути виміряна допомогою шкал Е. Богардуса і Л. Терстоуна. Вимірявши силу, з якою індивід прагне проникнути у верхню верству, можна з певною ймовірністю передбачити його попадання туди. Ймовірний характер інфільтрації обумовлений тим, що при оцінці процесу треба враховувати ситуацію, яка постійно змінюється, яка складається із багатьох факторів, в тому числі із особистісних відносин індивідів.

За допомогою поняття "сукупний індекс мобільності", яка визначається поєднанням показників швидкості і інтенсивності, соціологи порівнюють явища мобільності, які відбуваються в різних суспільствах. Концепція конвергенції, згідно якої всі індустріальні суспільства в міру свого економічного розвитку рухаються в напрямку єдиної моделі, вказує на такі особливості мобільності у різних індустріальних суспільствах:

• її високий рівень,

• переважна направленість знизу вверх в силу постійного розвитку структури зайнятості,

• рівність можливостей для мобільності індивідів з різним соціальним походженням завдяки зміцненню егалітаризму,

• зростаючі рейтинги мобільності і зростаюча рівність можливостей. При цьому уявляється, що відмінності між окремими країнами віддзеркалюють відмінності в рівні економічного розвитку і з часом повинні зменшитися.

Згідно з іншими підходами, зокрема, підходу трудового процесу, розвиток капіталістичного індустріалізму, навпаки, веде до декваліфікації і пролитаризації, а потім і до масової низхідної мобільності працівників, особливо жінок. У відповідності з теоріями міжнаціональної відмінності, не дивлячись на короткий розвиток індустріалізма, відмінності в мобільності населення різних країн будуть зберігатися. Є й такі теорії, згідно яких індустріалізовані нації мають довготривалі схожі характеристики, що не залежать ні від їх ступеня індустріалізації, ні від рівня економічного розвитку.

За визначенням більшості соціологів, мобільність є необхідною для забезпечення стабільності сучасного індустріального суспільства, оскільки відкритий доступ до позицій еліти дозволяє здібним і честолюбним людям залишати нижчі соціальні рівні. Цим досягається ефект запобіжного клапану, який зменшує ймовірність революційних колективних дій нижчих класів. Ряд дослідників більш стурбовані проблемами ефективності і справедливості стосовно соціальної мобільності. На думку деяких з них, для успішного функціонування сучасних суспільств необхідна така мобільність, коли виконання найбільш важливої роботи надасться найбільш здібним людям. Також вважається, що справедливість в демократичному суспільстві залежить від структури егалітарних можливостей.

До факторів соціальної мобільності, на які вже вказувалось, соціологи відносять також такі, як професійна підготовка, система суспільного устрою (відкритий чи закритий тип суспільства), приналежність до політичних партій, до нових релігій, різний рівень народжуваності в різних стратах. Для подолання культурного бар'єра і бар'єра спілкування існують такі способи (або канали), до яких так або інакше вдаються індивіди в процесі соціальної мобільності:

• зміна способу життя, зокрема, прийняття нового матеріального стандарта, який сприяв би засвоєнню нового статусного рівня (обладнання квартири, придбання машини, дачі і т. д.),

• розвиток типової статусної поведінки - такої, яка б сприяла прийняттю особистості в більш вищу соціально-класову верству. Скажімо, аспірант, стаючи поступово професором, або виконавець, трансформуючись в директора фірми, повинен змінити свою поведінку, щоб бути прийнятим в новому для себе, середовищі. Зразки одягу, словесні звороти, манера спілкування, форми дозвілля - все підлягає перегляду,

• зміна соціального оточення, що передбачає встановлення контактів з індивідами тієї статусної верстви, в якій соціалізується мобільний індивід,

• шлюб з представником більш високої статусної верстви (мабуть всі пам'ятають про швидку вертикальну мобільність Попелюшки в найвищі верстви суспільства).

Отже, поняття соціальної мобільності виявляється виключно важливою характеристикою суспільства. За його критеріями можна порівнювати різні типи суспільства з точки зору динамічності чи задубілості його соціальних структур, вводити поняття відкритого чи закритого суспільства, демократичного або тоталітарного режиму і т. д.

Наслідки соціальної мобільності (позитивні, негативні) відбиваються і на індивідах, і на суспільстві в цілому. Просування уверх тісно зв'язано з політичним розвитком, інтелектуальним, науковим прогресом, формуванням нових цінностей і соціальних рухів. Рух вниз веде до вивільнення вищих верств від малокорисних елементів. Але найважливіше те, що посилена мобільність сприяє дестабілізації суспільства за всіма його параметрами. Інший можливий результат - витіснення найбільш здібних членів суспільства з процесу мобільності або ж за межі даного суспільства як такого, що з неминучістю віддзеркалюється негативно і на долі самого суспільства. Від тієї чи іншої реакції суспільства на наслідки мобільності залежить можливість або неможливість подолання нестабільності, яку вона викликає


Роздiл 2. Типологія соціально-трудової мобільності населення

2.1 Сутність соціально-трудових відносин, їх типи

Соціологічні категорії "соціальна дія", "соціальна взаємодія" і "соціальні відносини" займають не тільки особливе місце в понятійно-категоріальному апараті соціологічної науки, але й пояснюють динаміку людського суспільства, його функціонування, зміни і розвиток.

Соціальна дія – спосіб розв’язання соціальних проблем та суперечностей, які ґрунтуються на зіткненні інтересів та потреб головних соціальних сил суспільства. Кожна соціальна дія має визначену структуру, до сукупності елементів якої входять: діюча особа, соціальна ситуація і умови, які включають у себе ціль дії та нормативні розпорядження.

Соціальна взаємодія – система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб’єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших. Під соціальною взаємодією розуміється форма соціальної комунікації чи спілкування, що являє собою систему соціальних дій щонайменше двох осіб чи соціальних груп (спільнот), або індивіда і соціальної групи.

Механізм соціальної взаємодії , який відіграє особливу роль у життєдіяльності суспільства включає в себе:

а) індивідів, що здійснюють ті або інші дії;

б) зміни у зовнішньому середовищі, що викликані цими діями;

в) вплив цих змін на інших індивідів;

г) зворотною реакцією індивідів, на яких було вчинено певний вплив.

В соціології існує безліч теорій соціальної взаємодії, першою з яких є теорія соціального обміну Дж. Хоманса, яка побудована за наступними принципами:

1) чим більше винагороджується визначений тип соціальної взаємодії, тим частіше він буде повторюватися;

2) якщо винагорода за визначені типи соціальної взаємодії залежить від якихось умов, то індивід (чи спільність) прагне відтворити ці умови;

3) якщо винагорода велика, то людина (спільність) готова витратити більше зусиль заради її одержання;

4) коли потреби людини близькі до насичення, та вона у меншому ступені готова до взаємодій заради їхнього задоволення.

Взаємодія індивідів і соціальних груп у суспільстві приводить до встановлення соціальних відносин, під якими розуміються відносно стійкі зв’язки між людьми (внаслідок чого вони інституалізуються в соціальні групи) і соціальними групами як постійними носіями різних видів соціальної діяльності, що розрізняються за соціальними статусами і соціальними ролями (функціями) у суспільних структурах.

Соціальні відносини – це специфічний і відносно самостійний вид системи суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних тощо), що відображає діяльність соціальних суб’єктів з приводу їх неоднакового, різного соціального положення в суспільстві і тієї неоднакової ролі, яку вони відіграють у суспільному житті.

Соціально-трудові відносини – відносини, які виникають безпосередньо у сфері трудової діяльності та інших пов’язаних з нею сферах; відносини між індивідами і групами людей, що займають різне соціальне положення у процесі праці, відрізняються рівнем та формою отриманих доходів.

Виділяють різні типи соціально-трудових відносин:

1)за обсягом власних повноважень:

- відносини по вертикалі,

- відносини по горизонталі;

2)за ступенем регламентації:

- формальні (офіційно оформленні),

- неформальні;

3)за способом спілкування індивідів:

- безособистісні,

- міжособистісні;

4) за суб’єктом діяльності:

- міжорганізаційні,

- внутрішньо організаційні;

5) за рівнем справедливості:

- справедливі,

- несправедливі.

2.2 Сутність і типи соціально-трудових процесів

В соціологічній системі практично немає „елементів", об’єктів і суб’єктів, які не змінюються. Соціальні відносини, інститути, що існують в суспільстві, зокрема в сфері праці, постійно знаходяться у динаміці.

Соціальні зміни – це перехід соціальних систем, об’єктів, явищ, їх елементів і структур, зв’язків, взаємодій і відносин з одного стану в інший, зокрема виникнення або зникнення тих чи інших соціальних явищ, їх елементів.

Соціальні зміни у суспільстві відбуваються в результаті цілеспрямованих дій і взаємодій. Такі дії людей можуть бути підсвідомими, завдяки наявності в них однакових мотивів і орієнтацій. Такі соціальні зміни і називають соціальними процесам, де важливим різновидом яких виступають соціально-трудові процеси.

Соціально-трудові процеси – різновид соціальних змін, які є результатом послідовної зміни стану соціальних систем і об’єктів; акти, серії взаємодій між людьми і соціальними групами, результатом яких є зміни у відносинах між індивідами, соціальними групами, а також зміни їх ставлення до праці.

Типи соціально-трудових процесів:

1) інтеграційні і дезінтеграційні (в т.ч. співробітництво, суперництво, конфлікти);

2) процеси соціальної мобільності (в т.ч. соціальна адаптація, соціальні переміщення;

3) ціннісно-орієнтуючі процеси (в т.ч. формування цінностей, норм);

4) процеси соціального управління.

Співробітництво – соціальний процес, який полягає в узгодженні діяльності індивідів, груп для досягнення загальної мети незалежно від її характеру.

Суперництво – соціальний процес, що полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

2.3 Трудова мобільність

Трудова мобільність (трудові переміщення) – одна з форм соціальних переміщень – являє собою процес зміни місця застосування праці, що змінює місце працівника в системі суспільного поділу праці. В основі трудової мобільностілежать закони розподілу і зміни праці, відтворення робочої сили, зростання потреб, а також такі закономірності громадської і суспільної свідомості, як норми й цінності, мотиви поведінки і потреби.

З одного боку, дія законів і закономірностей проявляється в змінах у суспільному виробництві, вимогах до якостей працівників, а з іншого - змінюються соціальні умови життя і відповідно структура потреб і мотивів поведінки працівників. Отже, відбувається безперервна зміна як характеристики окремого працівника і трудових ресурсів у цілому, так і параметрів системи місць застосування праці, що порушує відповідність між працівником та робочим місцем і створює передумови трудових переміщень.

Чинники трудової мобільності - усі об’єктивні і суб’єктивні обставини, що впливають на переміщення, змушують до них чи роблять їх неможливими, сприяють чи перешкоджають їм. Вирізняють такі основні чинники.

1. Загальні соціально-економічні причини і мотиви:

а) екстремальний мотив (переміщення відбуваються внаслідок або реальної кризи певної сфери зайнятості, або „передбачення" неперспективності робочих місць самими працівниками);

б) мотив максимального чи мінімального досягнення і збереження (в одних випадках переміщення відбувається тільки заради особливо значних доходів, у других – заради найменшого виграшу, збільшення в заробітку, у третіх – при переміщеннях з нематеріальних причин людей цікавить хоча б збереження колишнього рівня оплати правці);

в) майновий мотив ( вирішальне значення має можливість або стати власником, або вигідно й безболісно „позбутися" конкретних засобів виробництва з метою бажаної зміни зайнятості);

г) непрямий мотив (формально переміщення відбуваються заради якихось нематеріальних цілей – відповідності роботи спеціальності і кваліфікації, кращих організаційних умов праці, які дають людині можливість ефективніше працювати й більше заробляти).

2. Соціально-культурні моделі та особливості професійних орієнтацій:

а) перша модель – усі професії відносно рівноцінні в соціально-економічному плані; індивіди ж орієнтують себе на різні види праці з урахуванням своїх схильностей, бажань і здібностей;

б) друга модель – суспільство розрізняє за відомо „гарні" і „погані" в соціально-економічному плані види праці, ц усі, природно, орієнтуються на „гарні". Схильності мають при цьому мізерне значення.

3. Освіта і її доступність, рівень кваліфікації (профіль освіти і кваліфікації в економічній ситуації визначає амплітуду можливостей професійно-трудової мобільності, диверсифікованості діяльності).

4. Вік і стаж роботи (вік розглядається здебільшого як перешкода для горизонтальних переміщень, оскільки з ним знижуються адаптивні здібності, посилюються інертність і консерватизм; подібна оцінка привалює при прийомі на роботу; вік і стаж роботи можуть також сприяти вертикальним переміщенням).

5. Родинний стан і обставини ( зі створенням сім'ї чи збільшенням кількості дітей працівник може поміняти роботу заради вищої оплати, водночас через сімейні обставини вона може шукати таку роботу, що надасть їй більше вільного часу або забезпечить зручнішу структуру робочого дня ).

6. Ставлення до конкуренції і професійно-трудова самооцінка( у професійно-трудових переміщеннях одні орієнтуються тільки на максимально доступні робочі місця (уникають конкуренції), для інших важкодоступність, навпаки, приваблює, стимулює).

7. Інформованість( люди приймають рішення про переміщення у професійно-трудовій сфері, погоджуються чи не погоджуються на них з урахуванням і під впливом тієї інформації, якою вони володіють та яка їм доступна).

8. Принципове ставлення до роботи і прихильність до колективу.

Роль трудової мобільності в суспільстві зумовлена трьома основними функціями:

а) економічна ( полягає в сприянні забезпеченню народного господарства робочою силою і тим самим підвищенню ефективності виробництва);

б) соціальна (реалізується через удосконалення соціальної структури суспільства, повніше задоволення потреб працівників у трудовій сфері, створення умов для самореалізації і розвитку особистості працівника);

в) соціально-психологічна (полягає в змінах соціально-психологічного клімату в трудових колективах, зменшенні соціально-психологічної напруженості в суспільстві, погодженні соціально-психологічних механізмів взаємодії працівника з малою групою, трудовим колективом, суспільством у цілому).

Розрізняють такі основні види трудової мобільності:

1) соціально-трудові переміщення, зумовлені змінами соціальних позицій індивідів у зв’язку зі змінами того місця, яке вони посідають у системі суспільного поділу праці (професійно-кваліфікаційні, між професійні, галузеві й міжгалузеві, територіальні та інші переміщення працівників);

2) соціально-трудові переміщення, зумовлені наслідками НТП;

3) стихійні трудові переміщення працівників, пов’язані зі специфічними соціально-економічними, технологічними, організаційними умовами на конкретних підприємствах зумовлені власними побажаннями працівників чи ініціативою адміністрації;

4) стихійні переміщення працівників у сфері суспільного виробництва, зумовлені дією об’єктивних ринкових законів і пов’язані з загальними проблемами зайнятості населення в ринковому суспільстві, наявністю безробіття;

5) між- і внутрішньо поколінні переміщення (до першого належить переміщення людей між поколіннями, професійно-трудові зміни в їхньому житті порівняно з батьками; до другого – професійно-трудові переміщення людей протягом їхнього індивідуального життя і кар’єри. Сукупність цих переміщень утворює так званий життєвий шлях людини, що характеризується кількістю, структурою і якістю професійно-трудових змін, а також їхнім значенням і наслідками для конкретного працівника);

6) горизонтальні і вертикальні переміщення (незмінність або змінність статусу);

7) одиничні і групові переміщення;

8) разові і перманентні переміщення.

Розрізняють також форми трудових переміщень.

1) якщо переміщення відбуваються всередині підприємства, то можуть здійснюватися:

а) в організованій формі (переведенням на інші робочі місця),

б) в неорганізованій формі (внутрішньозаводська плинність кадрів);

2) якщо переміщення відбуваються за межами підприємства:

а) у формі організованої міграції (організований набір, переселення родин, суспільні призови, переведення працівників на інші підприємства),

б) у формі неорганізованої міграції (плинність кадрів між підприємствами, галузями, сферами виробництва).

2.4 Процеси адаптації

Поняття адаптація походить від латинського слова adaptare – пристосовувати. Адаптація особистості – це пристосування людини до навколишніх соціальних умов. Розрізняють політичну, соціальну і трудову адаптацію.

Адаптація особистості в трудовому колективі є одним з важливих чинників залучення особистості до трудового процесу.

Як тільки людина починає займатися трудовою діяльністю, вона одразу ж стикається із соціально-економічними розбіжностями в праці, що є економічною основою, на якій створюється і відтворюються розбіжності між групами працівників за соціальними ознаками.

Основними соціальними ознаками диференційованих груп працівників, що впливають на адаптацію особистості, є:

по-перше: рівень забезпечення матеріальними і соціальними благами, до яких належать наявність або відсутність у працівника житла, його можливостей з оздоровлення і відпочинку, наявність страховки з медичної допомоги та ін.;

по-друге: розміри середньої заробітної плати, а так само наявність усіляких доплат до зарплати;

по-третє: середній прибуток на одного члена сім'ї, оскільки при наявності одного працюючого в сім'ї його прибуток ділиться серед членів сім'ї. Інша справа, коли в сім'ї всі працюючі одержують зарплату. У цьому випадку прибуток на кожного члена сім'ї переважно (за рідкісним винятком) буде вищим, ніж при одному працюючому;

по-четверте: рівень освіти і культури. Цей фактор особливо важливий для адаптації особистості в трудовому колективі. Освіта і культура особистості сприяють адаптації, роблять її коротшою за часом і менш болісною для особистості.

по-п'яте: ступінь розвитку трудової і суспільної активності. Чим більше людина залучена до громадського життя трудового колективу, тим скоріше її сприймає колектив, більше прислухається до її думок і взагалі вважає її „своєю".

по-шосте: характер проведення дозвілля. Чим більше особистість сприймає і користується колективними формами дозвілля, бере участь у колективному відпочинку з членами свого трудового колективу, тим скоріше відбувається адаптація особистості.

Трудові функції особистості
Енергетична
контрольно-регулююча
управлінська
технологічна

Рис.1. Трудові функції особистості

Адаптація особистості залежить від трудових функцій, які вона виконує в трудовому колективі. Можна виділити чотири основні трудові функції: а) енергетична, яку працівник виконує як джерело руху засобів праці; б) психологічна, у якій працівник безпосередньо розробляє предмет праці, використовуючи засоби праці; в) контрольно-регулююча, що полягає в спостереженні і контролі руху предметів і засобів праці; г) управлінська, пов’язана з підготовкою і організацією виробництва, а також управлінням виконавцями.

Ставлення до праці – складне соціальне явище. Структурно це відображається в єдності трьох взаємозалежних елементів: 1) мотивів і орієнтації трудової поведінки; 2 реальної (фактичної) трудової поведінки; 3) вербальної поведінки, що полягає в оцінці працівниками трудової ситуації.

Мотиви та орієнтація трудової поведінки
Ставлення до праці
Реальна (фактична) трудова поведінка
Вербальна поведінка (оцінка робітниками трудової ситуації)

Рис. 2 Ставлення особистості до праці.

Як показують соціологічні дослідження, проведені М.П. Лукашевичем. У трудових колективах можна виділити чотири типи ставлення до праці:

по-перше: група наднормативного типу, що включає винятково сумлінних працівників. Їх частка становить приблизно 5% від усіх працюючих.

по-друге: група нормативного типу, що складається з досить сумлінних працівників. Ця частина працівників становить 60%.

по-третє: група субнормативного типу, що об’єднує недостатньо сумлінних працівників – 30%.

по-четверте: група ненормативного типу, куди входять недобросовісні працівники. Їх близько 5%.

Адаптаційні зв’язки виявляються в таких сферах як організаційна, фахова, між особистісна, соціальнообутова, у сфері дозвілля.

Адаптація
організаційна
технологічна
професійна
міжособистісна
соціально-побутова
у сфері дозвілля

Рис. 3. Адаптація особистості в трудовій організації


Організаційна адаптація – це залучення працівника в організацію суспільної праці як засіб об’єднання їх із засобами виробництва. Вона передбачає вивчання працівником розташування и взаємозалежності основних підрозділів трудового колективу, режиму роботи і відпочинку, умов дотримання трудового розпорядку, вимог колективної організації праці і трудової дисципліни.

Професійна адаптація передбачає освоєння працівником характерних рис і умов праці за фахом, глибоке оволодіння обраною професією, формування трудових навиків і особливих професійних якостей, закріплення позитивних психологічних установок, передбачених виконанням відповідних функцій з обраної спеціальності.

Технологічна адаптація – полягає в тому, що при входженні особистості у трудовий колектив, їй необхідно вивчити технологію виробництва, особливості і можливості устаткування, яке використовується при виготовленні виробів або інші технологічні процеси, пов’язані з роботою. Якщо людина переходить з одного виробничого колективу в інший, нехай навіть однієї і тієї ж галузі, однаково вона стикається з проблемами технологічної адаптації, оскільки на кожному підприємстві своя технологія, своє устаткування, свої сформовані кадри, що віддають перевагу визначеним видам технологічних процесів.

Міжособистісна адаптація – одна з найважчих, тому що вимагає від особистості особливих якостей, таких як висока комунікативність, доброзичливість до оточення, шанобливого ставлення до старших за віком і більш досвідчених співробітників, необхідності прислухатися до думки товаришів по службі, вміння ставити колективні інтереси вище від особистих тощо. У великих трудових колективах міжособистісна адаптація проходить складніше, ніж у невеликих. Тому підбір персоналу в малих фірмах, які нараховують від 3 до 20 співробітників, потрібно проводити відповідно до теорії соціоніки за квадрами, що враховують особливості характеру нової людини, яка прийшла на фірму. Для цього необхідно претенденту на вакантне місце пройти тестування, результати якого заносяться в комп’ютер і, якщо дані тесту будуть відповідати потрібній квадрі, то при всіх рівних умовах претендентів перевага надається тому, хто доповнює квадру.

Соціально-побутова адаптація передбачає вивчення розташування в трудовому колективі життєво важливих об’єктів: їдальні, оздоровчого пункту, туалетів, кімнат відпочинку і т. д. Вона пов’язана із взяттям особистості на профспілковий облік і залучення її до суспільної роботи. Соціально-побутова адаптація – найважливіша передумова успішної життєдіяльності і розвитку особистості не тільки у виробничих, професійній сферах, але й в усій сукупності її громадського життя.

Адаптація в сфері дозвілля торкається видів діяльності особистості, які перебувають за тимчасовими рамками робочого часу і спрямовані на відпочинок, відновлення трудової потенції, а також на духовний і фізичний розвиток особистості. На адаптацію в сфері дозвілля чималий вплив має хобі людини. Якщо співробітник трудового колективу, який нещодавно прийшов на роботу, любить туризм, і він працює в колективі, де його колеги по роботі також захоплюються туризмом або альпінізмом, то його адаптація відбувається значно швидше.

Одним з видів прискорення адаптації є наставництво, коли молодого працівника закріплюють за більш досвідченим і грамотним спеціалістом.

2.5 Соціальна політика

Соціальна політика – напрям внутрішньої політики держави, покликаної забезпечити відтворення населення, гармонізацію суспільних відносин, політичну стабільність, злагоду – є одним із головних напрямів розбудови соціальної держави.

Реалізується вона через державні рішення, соціальні заходи, програми. Об’єктом соціальної політики є життєві умови соціальних і демографічних груп, метою – підвищення добробуту населення, забезпечення вищого рівня та якості життя.

Основою соціальної політики є соціальна справедливість – надання рівних стартових можливостей, соціальних гарантій усім членам суспільства, забезпечення рівної плати за рівну працю, подолання дискримінації будь-якої соціальної групи, підтримка пригнічених верств населення тощо. Суспільства з демократичним устроєм мають більше можливостей для реалізації соціальної справедливості. Однак і в демократичних державах не завжди цілком реалізовані принципи соціальної справедливості.

Критеріями оцінювання соціальної сфери є соціальний настрій, соціальне здоров'я населення тощо.

Наявність в суспільстві соціальної стратифікації (соціальних груп, які відрізняються місцем в соціальній ієрархії), соціальних відносин, основою яких є відносини рівності і нерівності, влади і підпорядкування, передбачає необхідність постійного і ефективного соціального регулювання цих відносин. Очевидно і інше: соціальні групи, які виступають в якості суб’єктів соціальної політики (тобто ті, в руках яких економічна і політична влада, відповідні повноваження), не будуть регулювати подібні соціальні відносини "нейтрально", не маючи на увазі своїх власних інтересів.

Таким чином, соціальна політика – це діяльність (напрямки, способи, методи) певних соціальних груп-субєктів соціальної політики щодо встановлення і регулювання в суспільстві певної системи соціальних відносин (а саме соціальних нерівностей) для максимально повного задоволення потреб саме цих груп і стимулювання соціальної, економічної, трудової активності інших соціальних груп.

Соціальна політика у сфері праці реалізується в двох напрямках:

1) безпосередньо в сфері праці через регулювання відносин рівенства-нерівенства на основі реалізації принципів соціальної справедливості;

2) В сфері поза процесом праці, але пов’язаною з ним через реалізацію принципів соціального захисту, зокрема, соціальних гарантій.

Отже, основними поняттями соціальної політики є "соціальне управління" і "соціальна сфера".

Соціальне управління – один з основних типів управління, функція якого полягає в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства та його підсистем. Основні загальні властивості: 1) наявність людини як суб’єкта та об’єкта управління, як первинного елемента соціальної системи;

2) застосування цілеспрямованого, свідомого впливу на різні спільноти людей, соціальні групи, організації, колективи тощо для координації та узгодження їхньої діяльності в процесі вирішення загальногосподарських і суспільних завдань з метою формування й відтворення відповідних умов, що сприяють розвитку людини як особистості;

3) забезпечення функціонування і розвитку будь-якої соціальної системи при збереженні її основних якісних параметрів.

Механізм здійснення процесу соціального управління з метою впорядкування тієї чи іншої соціальної системи такий:

а) щоб управляти будь-якою соціальною системою, потрібно мати інформацію про її сутність, призначення, функції, стан, можливості тощо;

б) маючи таку інформацію, керівна підсистема проектує, прогнозує, програмує та чітко планує оптимальне функціонування соціального об’єкта на відповідний період часу виходячи з реальних умов і можливостей;

в) щоб соціальна система функціонувала відповідно до розробленої програми (плану), її підсистеми та ланки повинні систематично або періодично отримувати певну серію "команд" (управлінських впливів і рішень);

г) оскільки виконання рішень може мати різні відхилення, потрібен постійний контроль за їх виконанням;

д) контроль та аналіз функціонування соціальної системи дає можливість оперативно коригувати її діяльність, а також нагромаджувати інформацію щодо розробки нового проекту, плану, програми тощо.

На сучасному етапі розвитку управління українського суспільства головним завданням соціального управління є розробка та здійснення соціальної політики, спрямованої на підвищення матеріального і культурного рівня життя різних верств населення, на подолання величезного розриву щодо якості життя між так званими новими українцями і групами населення, що перебувають за межею бідності, на забезпечення робочими місцями всіх громадян, які бажають працювати, на створення ефективної системи охорони здоров'я, освіти, підтримки малозабезпечених верств населення, здійснення заходів щодо боротьби зі злочинністю, запобігання соціальним, політичним і міжнародним конфліктам.

Соціальна сфера – цілісна підсистема суспільства, стійка галузь діяльності людей з відтворення свого життя, простір реалізації їх інтересів, потреб, цілей і цінностей.


Література

1. Жоль К.К. Соціологія: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2005. – 440 с.

2. Куранова А. В. Социальный менеджмент: Конспект лекций. – м.: Приор-издат, 2005. – 64 с.

3. Лукашевич М. П. Соціологія економіки: Підручник. – К.: Каравела, 2005. – 288 с.

4. Лукашевич М. П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К.: Каравела, 2004. – 456 с.

5. Лукашевич М. П. Соціологія праці: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 440 с.

6. Лагутін В. Д. Людина і економіка: Соціоекономіка: Навчальний посібник для вузів. – К.: Просвіта, 1996 – 336 с.

7. Огаренко В.М., Малахова Ж.Д. Соціологія праці: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 304 с.

8. Соціологія: Навч. Посіб. / За ред. С.О. Макєєва. – 3-тє вид., стер. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2005. – 455 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий