регистрация / вход

Управління, як соціальний феномен

Теоретичні основи психології управління колективом. Характеристика соціального управління - безперервного процесу впливу керівника на організовану групу людей з метою організації і координації їх спільної діяльності для досягнення найкращих результатів.

Управління як соціальний феномен . Наука управління


Людина – головна рушійна сила розвитку суспільства, що відбувається на основі вдосконалення технологій, нових наукових відкриттів та технічних винаходів. Психологія, яка досліджує таємниці внутрішнього світу людини, чимдалі більше впливає на соціальні процеси, у тому числі на ті, що відбуваються у сфері як матеріального, так і духовного виробництва. Для ефективності останнього велике значення мають питання згуртування людей у колективах навколо спільного вирішення практичних задач. Гострою є проблема збереження психічного та фізичного здоров’я особистості , яке прямо залежить від якості її спілкування з оточуючими, від злагоди на роботі.

Кваліфікаційний працівник поряд з необхідним багажем досвіду повинен володіти і навичками управлінської діяльності, що дозволять йому бути лідером серед менш підготовлених колег, згуртувати їх на співпрацю і взаємодопомогу, і – що не менш важливо – відкриває перед ним перспективу посадового зростання.

Час, в який ми живемо, - це формування нової цивілізації. Йде ламання економіки, психології і звичних політичних стереотипів. У цій круговерті виявився дефіцит свіжих ідей, професійних знань і здорового глузду. Люди гостро відчувають потребу у вмінні ладити один з одним. Суспільству потрібні фахівці, які вміють пропонувати нові ідеї, брати на себе керування іншими людьми і викликати в них ентузіазм та енергію. У вирішенні цих проблем особливе місце належить новому перспективному напрямку в сучасній психологічній науці – психології управління. Мистецтво спілкуватися з людьми і керувати ними – це не тільки результат спеціальної професійної підготовки управлінських кадрів, але і товар, що сьогодні користується попитом і високо оцінюється на ринку професійних послуг.

Поняття «управління» широко використовується в різних науках, позначаючи функцію, властиву організованим системам (біологічним, технічним, соціальним, військовим та ін.). Існує багато визначень цього поняття. Беручи загалом, під управлінням розуміють елемент, функцію, що забезпечує збереження певної структури організованих систем, підтримку режиму їхньої діяльності, реалізацію їхніх програм і цілей.

У соціальному управлінні, на відміну від інших видів, головними компонентами є або люди як члени різних організацій, або ж організаційні підрозділи в цілому. Індивіди (або самостійно, або ж у складі соціальної групи), які виявляють себе в складній системі управлінських взаємин, можуть бути суб'єктами й об'єктами управління. Як бачимо, визначальними категоріями соціального управління є «організація», «суб'єкт та об'єкт управління.

Організація являє собою форму об'єднання групи людей (двох і більше), діяльність яких свідомо координує суб'єкт управління для того, щоб досягти спільної мети чи цілей та упорядкувати колективну діяльність. Залежно від цілей та умов діяльності індивіди в соціальному управлінні е суб'єктами або об'єктами управління.

Теоретичні основи психології управління

Суб'єкт управління — це носій предметно-практичної діяльності, джерело управлінської активності, спрямованої на певний об'єкт управління. Суб'єктом управління може бути як окремий індивід, так і соціальна група.

Об'єкт управління — це частина об'єктивної дійсності, на яку спрямовується управлінський вплив. Об'єктом управління може бути як окремий індивід, так і соціальна група.

Суб'єкт та об'єкт управління пов'язані між собою діалектичною взаємодією і взаємовпливом. При цьому важливою умовою ефективності управління є відповідність суб'єкта управління його об'єкту. Отже, соціальне управління є безперервний процес впливу керівника (суб'єкта управління) на організовану групу людей або на кого-небудь із цієї групи окремо (об'єкт управління) з метою організації і координації їх спільної діяльності для досягнення найкращих результатів.

Система управлінських відносин спирається на два соцІаль-по-психологічпі феномени, які ми можемо трактувати як власне управління, тобто цілеспрямований вплив на певний об'єкт, і підпорядкування, тобто сприйнятливість і схильність підпорядковуватися цілеспрямованому впливу суб'єкта. Залежно від типологічних рис різні люди неоднаково сприймають саме почуття підпорядкованості.

Дослідники виділяють три типи підпорядкування: • підпорядкування наперекір: працівник сприймає підпорядкування як вимушені й зовні нав'язані відносини. Для цього типу характерне слабке розуміння мотивів підпорядкування та обов'язку; байдуже підпорядкування: працівник цілком задоволений своїм становищем, оскільки це звільняє його від прийняття відповідальних рішень; сповідується принцип «нехай думає начальник»; ініціативне підпорядкування: працівник усвідомлює необхідність підпорядкування, почуття обов'язку в нього переходить у звичку, але не позбавляє ініціативності. В основі такого типу підпорядкування лежить критична оцінка керівника та визнання його авторитету.

Суб'єкт та об'єкт управління, що трактуються також як керівна й керована системи (підсистеми), у сукупності взаємних зв'язків утворюють систему управління, яка характеризується інформаційним забезпеченням, процедурою прийняття й виконання рішень.

Система управління як цілісно-організаційне об'єднання характеризується:

функціями й цілями діяльності;

конкретним переліком складових, що підпорядковуються одна

одній;

• режимом зовнішніх зв'язків (субординація, координація, договірні відносини й т. ін.);

• правовим регулюванням структури, зв'язків, повноважень, діяльності системи управління в цілому та її елементів.


Предмет науки управління. Етапи її розвитку

У сучасній цивілізації сприйняття управління як професії спирається на різноманітні досягнення міждисциплінарної галузі наукового та практичного знання, посідаючи важливе місце. Нині прийнято вважати, що перед керівником будь-якого рівня стоять два взаємозалежних завдання:

1) опанувати теоретичні основи раціонального управління, тобто науку управління;

2) уміти творчо застосовувати положення цієї науки, тобто опанувати мистецтво управління.

Виконання першого завдання досягається в процесі навчання, другого - у процесі практичної діяльності. Управління як наука має свій власний предмет. На думку більшості вітчизняних і зарубіжних учених, предметом науки управління є управлінські відносини, тобто відносини:

- між суб'єктом та об'єктом управління;

- між членами організації, які перебувають на тому самому ієрархічному рівні, спрямовані на взаємне узгодження дій відповідно до поставлених завдань;

- між різними організаційними підрозділами в межах одного й того самого об'єкта управління.

Управлінська діяльність принципово відрізняється від інших видів діяльності. Основні психологічні особливості управлінської діяльності такі:

• велика розмаїтість видів діяльності на різних рівнях управлінської ієрархії;

• неалгоритмічний, творчий характер діяльності, що відбувається, як правило, у мінливій, нерідко суперечливій обстановці за недостатньої кількості інформації;

- яскраво виражена прогностична природа поставлених управлінських завдань;

- значна роль комунікативної функції;

- висока психічна напруженість, зумовлена великою відповідальністю за прийняті рішення.

Отже, управлінська діяльність — це особливим чином організований вид трудової діяльності, пов'язаний з виконанням функцій управління в організації. Головна її мета — забезпечення цілеспрямованої і скоординованої діяльності керованого колективу на вирішення завдань, що стоять перед ним.

Продуктом управлінської діяльності є управлінські рішення й практичні дії, необхідні для функціонування організації в потрібному режимі. Оскільки управлінський вплив на всі сфери діяльності здійснюється через членів організацп, пріоритетне значення має управління живою працею, тобто доцільною діяльністю підлеглих.

Відповідно до функціональної ролі в процесі управління виділяють три основні категорії персоналу управління:

• керівники, або лінійні менеджери (10 % працівників апарату управління);

• фахівці, або функціональні менеджери (60-70 % працівників апарату управління);

• управління службовців апарату (20-30 % працівників апарату управління).

Головне завдання керівників — загальне керівництво процесом функціонування й розвитку системи управління. Специфіка їхньої діяльності полягає в тому, що вони цілеспрямовано впливають на працівників, які безпосередньо реалізують ті чи інші завдання управління. Головну свою увагу керівники зосереджують на таких трьох напрямах:

• прийняття рішень з усіх найважливіших, стратегічних, принципових питань діяльності;

• здійснення підбору, розміщення, навчання й виховання кадрів; координування роботи виконавців, ланок і підрозділів організації в цілому.

До фахівців апарату управління зазвичай відносять інженерів, економістів, бухгалтерів, юристів, психологів та ін. Перед ними стоять три взаємозалежні завдання:

- одержання, обробка й аналіз інформації про стан справ в організації за певним конкретним напрямом;

- розробка варіантів вирішення окремих функціональних питань на основі аналітичних даних; підготовка та розробка конкретних управлінських рішень;

- контроль ступеня реалізації управлінських рішень за своїми напрямами.

Категорія службовців апарату включає секретарів, друкарок, техніків, лаборантів й ін., тобто всіх тих, хто здійснює поточний облік і діловодство в апараті управління. Головне їхнє завдання — інформаційне й технічне обслуговування діяльності керівників і фахівців.

Що ж до керівників, то необхідно розрізняти рівні управлінської ієрархії, де функції управління є специфічними. Так, вища ланка значною мірою визначає загальний рух організації, її' мінливість і напрями розвитку; середня — створює життєздатну структуру, що функціонує, поєднуючи відносну стабільність та мінливість елементів і зв'язків; низова ланка забезпечує сталість і відтворення певних заданих параметрів - елементів системи, їхню стійкість.

Управління як специфічна діяльність пов'язане з виникненням організації. У цьому аспекті можна сказати, що практика управління така ж стара, як цей світ. Досягнення великих організацій за стародавніх часів, наприклад, у Римській імперії, що проіснувала кілька сторіч, свідчать про те, що вже тоді було створено досить розвинені системи управління.

Однак ідея трактування управління як наукової дисципліни й професії виникла у XVIII ст. — у пізню епоху розвитку капіталістичної формації суспільства. На цьому етапі відбувається виділення суто управлінських функцій. Із середини XIXст. почала розвиватися концепція систематизованого управління.

На початку XXст. ця концепція набула якісно нового значення — управління почали розглядати як самостійну сферу діяльності, яка здатна принести успіх організації. Тим самим було покладено початок принципово новому етапу в управлінні — науковому управлінню, центральною фігурою якого став професійно підготовлений керівпик-менеджер.

Якщо сам процес управління виник разом із появою людського суспільства, то наука управління зародилася лише на початку XXст. Вона виникла з назрілої потреби в раціональній організації громадського життя.

У розвитку науки управління можна виділити три етапи: 1) виникнення й розвиток класичної теорії наукового менеджменту» (початок XX ст. — кінець 20-х років). Класичний менеджмент грунтувався на твердому раціоналізмі в управлінні. Сутність цього етапу найбільш виразно прослід-ковується в концепціях «наукового управління» Ф. Тейлора, «ідеальної бюрократії» М. Вебера і «науки адміністрування» А. Файоля. Однак породжені цими концепціями технократичні ілюзії в управлінні почали розвіюватися вже в 30-ті роки. Раціоналізм в управлінні з усіма його перевагами, як виявилося, далеко не єдиний, а в багатьох випадках і не найкращий шлях підвищення ефективності діяльності організацій І керівників.

Реакцією на обмеженість управлінського раціоналізму в системі управлінських знань було утвердження доктрини «людських стосунків». Вона ґрунтувалася на всебічному врахуванні людського фактора та залучала досягнення психології, соціології, культурної антропології для поглибленого розуміння реальної сутності управління в організаціях. На її основі розроблялися рекомендації з удосконалення «людських стосунків», мобілізації «людського фактора», залучення членів організації до управління, підвищення ефективності лідерства; виникнення й розвиток сучасних теорій управління (з 50-хроків XX ст. до нашого часу),

У післявоєнні роки розвиток теорії систем, кібернетики, економіко-математичних методів аналізу й обґрунтування управлінських рішень, комп'ютеризація управління, що спричинила з винаходом персональних комп'ютерів особливо могутній якісний стрибок, — усе цс сприяло активному використанню в управлінні системного підходу. Як наслідок — значне ускладнення науки управління й управлінських знань і поява низки наукових підходів.

Системний підхід. Його прихильники вважали недоліком усіх попередніх теорій зосередження уваги лише на окремих елементах управління. Ефективність управління не розглядалася як результат усіх його складових. Застосування системного підходу до управління дає керівникам змогу розглядати організацію в єдності та взаємозв'язку ЇЇ складових. Відповідно до цього підходу будь-яка організація (підприємство, підрозділ, військова частина) е системою. Як і в біологічному організмі, в організації всі її частини взаємозалежні. Кожен елемент системи робить свій внесок у її розвиток. Організація являє собою відкриту систему, тобто вона взаємодіє із зовнішнім середовищем. Зовнішнє середовище значною мірою визначає життєздатність організації.

Ситуаційний підхід. На рубежі 70-х років широку популярність завоювали ідеї «ситуаційного підходу». Було зроблено спробу довести правомірність різних типів систем управління: як жорстко регламентованих, так і заснованих на внутрішній свободі - залежно від конкретних характеристик «організаційного контексту». Прихильники цього підходу виходять із того, що теорія систем досліджує, з яких елементів складається організація, які компоненти утворюють систему, але, власне, сама теорія не відповідає на запитання, які із цих елементів є найбільш важливими. От чому на допомогу системному прийшов ситуаційний підхід.

У центрі уваги при цьому перебуває ситуація, тобто певний набір обставин, які справляють нині великий вплив на організацію. Сутність ситуаційного підходу можна звести до двох тез. По-перше, не існує уніфікованого ефективного управління у всіх ситуаціях. По-друге, ефективність управління досягається, насамперед, завдяки мобільності й пристосованості до того середовища (ситуації), у якому функціонує дана організація.

Емпіричний (прагматичний) підхід. В основі цього підходу -вивчення й подальше поширення конкретного досвіду управління фірмами й військовими організаціями. Його виникнення являло собою певну реакцію на недостатню практичну спрямованість ряду положень наукового управління. Прихильники цього підходу не заперечують значення теоретичних принципів, але вважають більш важливим аналіз безпосереднього досвіду управління. Такий аналіз, на їхню думку, дає змогу відшукати рішення, яке відповідає даному типу ситуації. Прихильники емпіричного підходу розробляють спеціальні методології оволодіння мистецтвом управління на основі конкретних управлінських ситуацій. Вони виступають за професіоналізацію управління, тобто за перетворення управлінської праці на особливу професію. З роботами вчених згаданого напряму пов'язане поширення термінів «менеджмент», «менеджер» у теорії і практиці управління.

Кількісний підхід. Це узагальнена назва всіх прийомів управління, пов'язаних із застосуванням математики, статистики, кібернетики. Поява цього підходу стала відповіддю на досягнення у сфері науки й техніки, насамперед на процес комп'ютеризації. Комп'ютер як елемент сучасної управлінської культури дав можливість звільнити управлінську працю від значної кількості рутинних, технічних операцій.

Значного поширення набули кількісні й статистичні методи аналізу, моделювання. Кількісний підхід знайшов відображення 8 декількох управлінських концепціях:

«концепція операційного менеджменту» (керівнику недостатньо знати лише науку управління; менеджер повинен мати ґрунтовні знання в галузі соціології, психології, математики, економіки, теорії систем та ін.);

-«концепція управлінських рішень* (головним у діяльності керівника є прийняття рішень; навчання керівника повинне включати насамперед формування в нього готовності приймати правильні та своєчасні рішення);

«концепція математичного, чи наукового управління» (світова ситуація, ЇЇ ускладнення вимагають забезпечити поглиблення наукового характеру управління; для цього необхідно використовувати різні математичні моделі та концепції).


Література

1. Аминов И.И. Психология делового общения // И.И. Аминов.-М.: Омега – Л.;2006. - 304 с.

2. Большой толковый психологический словарь (Ребер Артур). В 2 –х т.: Пер. с англ. - М.: Вече, АСТ, 2000. - 592 с.

3. Бурега В.В. Управленческая деятельность: теория и практика профессиографического исследования. – Донецк: НЭП НАН Украины, 2000. – 96 с.

4. Бурега В.В., Любчук О.К. Економічна психологія в схемах і таблицях: Навч.-метод. посібник. – Донецьк: ДонДУУ; АПЕКС, 2003. – 63 с.

5. Вересов Н.Н. Психология управления: Учебное пособие. – М.: Моск. психол.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО «МОДЭК», 2001. – 224 с.

6. Гертер Гите. Работа в команде: практические рекомендации для успеха в группе / Г. Гертер, К. Оттл: пер. с нем.-Харьков: Гуманитарный Центр, 2006. – 192 с.

7. Карамушка Л.М. Психологія освітнього менеджменту: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004.

8. Карамушка Л.М. Психологія управління закладами середньої освіти. – К.: Ніка-Центр, 2000. – 331 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий