регистрация / вход

Міжнародний бізнес

План 1.Суть міжнародного бізнесу. 2.Спільне підприємництво. 3.Транснаціональний бізнес. 4.Вільні економічні зони. Література 1.Суть міжнародного бізнесу.

План

1.Суть міжнародного бізнесу.

2.Спільне підприємництво.

3.Транснаціональний бізнес.

4.Вільні економічні зони.

Література

1.Суть міжнародного бізнесу.

Вивчення специфіки міжнародного бізнесу доцільно розпочати відповіді на запитання: "Що змушує бізнес виходити за межі власної країни?"

Однією з головних цілей міжнародного бізнесу, як і окремих підприємств, є отримання прибутку. Проте міжнародний бізнес базується на можливості здобуття прибутку саме з переваг міжкрайових економічних операцій, тобто з того факту, що продаж якогось товару в іншій країні або налагодження підприємством однієї країни виробництва товарів в іншій забезпечує залученим у бізнес сторонам значно більші переваги ніж вони б мали при здійсненні бізнесу тільки у своїх країнах. Цей висновок є ключовим моментом не тільки в розумінні власне міжнародного бізнесу, але й пояснює виникнення і розвиток міжнародного менеджменту як такого.

Таким чином, міжнародний бізнес - це економічна взаємодія підприємств (організацій) або їхніх підрозділів, що знаходяться в різних країнах.

Взагалі, міжнародний бізнес, будучи потужним інструментом економічної інтеграції, а відтак і глобалізації, визначається такими характеристиками, як:

1. Доступність і загальність. На сьогодні бізнес практично кожного підприємства будь-якої країни має широкі можливості для виходу в міжнародне середовище і розширення своєї ділової активності.

2. Ієрархічність розвитку. Входження підприємств до міжнародного бізнесу починається з простих форм зовнішньої торгівлі і по мірі розвитку може досягти найвищої форми його організації – мультинаціональної корпорації.

Загальновідомо, що транснаціональні корпорації сьогодні контролюють до половини світового промислового виробництва, понад 60% зовнішньої торгівлі, утримання приблизно 4/5 патентів і ліцензій на нову техніку, технологію і ноу-хау. Сучасні тенденції розвитку ТНК пов'язані насамперед із запровадженням нових інформаційних технологій, завдяки яким стали можливими організація так званих "горизонтальних" ТНК і виникнення різноманітних структур управління.

3. Технологічна глобалізація. Можливості інформатизації принципово змінили характер міжнародного бізнесу, який в сучасних умовах набув нових рис. Він може:

- ефективно здійснюватися "не виходячи з офісу" на основі застосування електронних бізнес-технологій;

- здійснюватися в режимі реального часу;

- за допомогою телекомунікаційних мереж зв'язку (державні провідні зв'язки з комутацією каналів, глобальні супутникові системи зв'язку, мережі ЕОМ: локальні щільникові мережі телерадіозв'язку тощо) збирати, опрацьовувати і передавати бізнес-інформацію. Так, наприклад, у 1999 році корпораціями Ford i General Motors був створений єдиний центр продажу автомобілів в Інтернеті. Завдяки цьому понад 300 тис. постачальників компанії Ford реалізують її матеріали і напівфабрикати на суму, що перевищує 80 млрд. дол. США, через електронну систему Autochange, а корпорація General Motors створила самостійну систему MarketSite, яка дає можливість виготовляти кожний виріб за індивідуальним замовленням і доставляти його замовнику протягом кількох днів.

4. Фінансіаризація. Міжнародні фінансово-економічні операції стають серцевиною міжнародного бізнесу. Пошук і використання міжнародних конкурентних переваг повинні жорстко спиратися на досягнення фінансового менеджменту.

5. Взаємодія національного й інтернаціонального менталітету. Ефективна стратегія будь-якого підприємства в епоху глобалізації повинна сполучити в собі максимальне використання національних особливостей скрізь, де це можливо, оскільки зростає національна і культурна диференціація, що може проявлятися в різних конфліктах. Знання культурно-національних особливостей закордонного бізнесу й уміння використовувати ці знання дозволять одержати позитивний ефект діяльності в країнах перебування.

6. Знання і компетентність. Успіх діяльності будь-якого підприємства значною мірою залежить від того, наскільки його персонал обізнаний з міжнародним бізнесом, уміє практично використовувати всю суму знань, умінь і навичок, без яких входження до міжнародного бізнесу неможливе. Особливого значення для фахівців, що укладають зовнішньоекономічні угоди підприємства, набувають знання національно-культурних особливостей міжнародного бізнесу.

Необхідно відмітити, що частка підприємств, які здійснюють міжнародну діяльність у загальному обсязі вітчизняного товаровиробництва, постійно збільшується. Така тенденція значною мірою зумовлена проведенням усе більшої кількості торгівельних операцій у межах регіональних торгівельних спілок Європейського Союзу (ЄС), Асоціації держав Південно-Східної Азії (ASEAN), Асоціації Вільної торгівлі держав Північної Америки (NAFTA) й інших.

Більшість сучасних підприємств діють у глобальному масштабі. Наздоганяючи іноземних конкурентів, вони намагаються здійснювати свою виробничу і торговельну діяльність на основних закордонних ринках. Глобалізація знаменує вступ до нової фази ділової активності і характеризується такими особливостями:

- зростаючими темпами залучення прямих іноземних інвестицій;

- збільшенням обсягів внутрішньофірмової торгівлі, коли підприємство одержує або виготовляє компоненти в одній країні, а експортує їх в інші;

- зростанням складності систем постачання, створенням стратегічних союзів, різноманітних альянсів і спільних підприємств з іншими місцевими або транснаціональними корпораціями.

Серед змін, що характеризують сучасний світовий бізнес, найістотнішою є створення транснаціональних корпорацій (ТНК), які вважаються головною структурною характеристикою світової економіки. У середньому на 60 тис. ТНК та їх 500 тис. філій припадає близько 1/3 усіх виробничих фондів приватного сектору і близько 40% загального обсягу промислового виробництва, біля 50% операцій світового зовнішньоторговельного обороту і майже 60% операцій в експорті капіталу розвинутих країн.

Детальний аналіз міжнародного бізнесу в контексті проблем ефективного управління міжнародною діяльністю, підприємства дозволяє виділити такі особливості міжнародного бізнесу:

1. Прагнення використовувати для економічно ефективної діяльності підприємства переваги виходу за межі національних кордонів.

2. Прагнення реалізувати переваги виходу за межі національних кордонів шляхом використання потенціалу економічних можливостей:

- доступності ресурсів;

- ємності закордонних ринків;

- сприятливого політичного, економічного і правового клімату тощо.

3. Істотне варіювання міжнародного бізнесу в залежності від одного з головних параметрів його розвитку - рівня інтернаціоналізації (глибини залучення): від разових експортно-імпортних постачань до створення мультинаціональної корпорації.

4. Забезпечення доступу міжкрайового бізнесу до глобального бізнес-сервісу, особливо через систему Інтернет.

5. Урахування в бізнесі культурного фактору, тобто сукупності вимог і обмежень, викликаних особливостями національної культури країни перебування. Гострота цієї проблеми варіюється в залежності від ступеня розрізненості національних культур.

6. Глобалізація міжнародного бізнесу, що охоплює світову систему. По мірі просування бізнесу від одного рівня інтернаціоналізації до іншого зростає значення того, як визначається ефективність цього бізнесу в аспекті глобалізації. Сама ж глобалізація органічно переплітає в собі ті характерні ознаки, про які йшлося вище (доступність і загальність; ієрархічність розвитку; технологічна глобалізація; фінансіаризація; взаємодія національного й інтернаціонального менталітету, знання і компетентність).

7. Інформація є головним стратегічним ресурсом бізнесу, адаптація якого до зовнішнього швидкозмінюваного середовища виступає головним стратегічним знаряддям.

8. Можливість так званої оберненої оцінки країнової ситуації. Негативні тенденції в економіці будь-якої країни, в якій здійснюється бізнес, можуть бути по-іншому оцінені конкурентним підприємством, оскільки саме ці тенденції зможуть надати йому додаткові можливості для успішного бізнесу.

9. Міжнародний бізнес, на відміну від міжкрайової конкуренції, може відчувати нагальну потребу в підтримці держави у боротьбі з конкурентами. Оскільки на міжнародний рівень бізнесу впливають такі два фактори, як інтернаціоналізація та рівень культури країн-партнерів.

Міжнародний рівень бізнесу підприємства визначається ступенем його інтернаціоналізації (глибини залучення в бізнес інших країн). Якщо мова йде про разовий продаж товару через посередницьку експортно-імпортну фірму країни перебування, то такий рівень залучення не потребує ніякого співробітництва.

Міжнародний рівень залежить і від рівня культурної спорідненості країн. Якщо країнами-партнерами є Україна і Росія, то, ніяк не зменшуючи особливостей кожної з цих культур, слід визнати, що рівень їхнього порозуміння настільки високий, що міжнародна адаптація в культурному плані, як найскладнішому, буде достатньо легкою. Якщо країнами-партнерами є Україна і Польща, то міжнародна адаптація буде більш складною. Високий рівень міжнародності буде потрібний у взаємодії України і Японії

Отже, ера глобалізації приводить до того, що міжнародні економічні зв'язки охоплюють практично всі країни планети, в тому числі й Україну, і кожна з них неодмінно залежить від міжнародного бізнесу.

2.Спільне підприємництво.

Відомо, що найпоширенішою та найефективнішою формою здійснення підприємництва в міжнародній діяльності країни є спільне підприємство, яке сприяє промисловому розвитку країни, наближення її виробничої та соціально-економічної інфраструктури до світового рівня.

Сам термін "спільне підприємство" виник по аналогії з англійським "joint venture", яким позначався цей тип підприємств на заході. За даними вчених, це позначення виникло у Великобританії для визначення існуючих в ті часи об’єднання "Мерчант Венчерс", "Джентльмен Адвенчерс", що займалися торгівлею в XVI-XVII ст. "Едвенчерс" (adventures) – об’єднання, сфера діяльності яких поширювалася на спільну закупівлю і обіг товару з їх перепродажем і розподіленням ризиків серед партнерів. В результаті цих видів домовленостей виникли "joint stock companies", які в свою чергу дали поштовх виникненню "incorporated joint stock companies".

Перші спільні підприємства (СП) були створені в епоху так званої "вільної конкуренції" в ІХ ст. В ХХ ст. спільні підприємства отримали широке розповсюдження в сфері обігу, а до середини століття стали типовою формою організації виробництва монополістичним капіталом. За даними вчених, до 1959 року близько 1000 американських корпорацій створили 345 спільних підприємств.

Якщо спочатку такі підприємства виникали для здійснення крупномасштабних проектів в галузях видобувної промисловості США і будівництві, то з 60-их років спостерігається процес інтенсивного створення спільних підприємств у галузях обробної промисловості. Так, за період із 1960 по 1969 роки 1131 американська фірма створила 520 спільних підприємств переважно в галузях обробної промисловості.

Слід відмітити, що в дослідженнях учених на дану тему не існує єдиної думки з приводу визначення цього типу підприємств. В спеціалізованій економічній та юридичній літературі поширені різноманітні терміни – "спільні підприємства", "змішані підприємства", "спільні компанії", "підприємства з участю іноземного капіталу". Самим же терміном "спільне підприємництво" позначаються в сучасній західній економічній літературі різноманітні форми співробітництва або кооперації між фірмами. Це поняття тлумачиться розширено, що відбиває зростаюче число угод, які заключаються компаніями не на принципі участі в капіталі.

У працях деяких вітчизняних авторів спільне підприємство позначається через "усі форми узгоджень, посередництвом яких діяльність двох чи більше фірм функціонально інтегрується (не повністю, але частково); це можуть бути операції в сфері купівлі-продажу, наукових досліджень, добування ресурсів, виробничого процесу НТП і основних засобів, надання послуг". У більш вузькому змісті спільне підприємство визначається вченими-економістами західних країн як створена двома чи більше партнерами економічна одиниця – підприємство, де обидві сторони мають крім вкладу, вираженого умовним капіталом, право на прийняття рішень, які впливають на управління даним підприємством. Деякі дослідники визначають в якості основної ознаки спільних підприємств паритетну участь партнерів в акціонерному капіталі підприємства, позначаючи спільне підприємство як "знову створені і формально самостійні… акціонерні товариства, засновані на паритетних початках, - така основна їх відмінність від звичайних філіалів зі змішаним капіталом, де доля акцій… може бути різною".

В доповіді Європейської економічної комісії з питань спільного підприємництва спільне підприємство визначалось як "підприємство, корпорація чи товариство, яке створюється двома чи більше компаніями, індивідами чи організаціями, в меншій ступені одна з яких, що мотивується отриманням прибутку, намагається розширити свою діяльність за рахунок нового бізнесу на довгостроковій основі. Власність розподіляється між партнерами за принципом більш-менш рівного володіння без абсолютного переважання одного з них". На мою думку, це визначення є найбільш оптимальним, а також і досить актуальним на сьогоднішній день.

Таким чином, спільне підприємство може пояснюватися як у вузькому, так і в широкому змісті. Але все ж як форма економічних міжнародних відносин спільні підприємства закономірно розвиваються в ході еволюції міжгосподарських зв’язків, що пояснюється їх перевагами в порівнянні з іншими формами співробітництва.

Технологічний розвиток виробництва у XX столітті, особливо в другій його половині, зблизив провідні держави світу в багатьох сферах їхньої діяльності. Це зближення значною мірою забезпечується спільним підприємництвом, тобто співробітництвом з іноземними підприємствами та виробничими об'єднаннями.

Необхідно відмітити, що спільні підприємства сприяють розвитку національної науково-дослідницької бази; підвищують попит на ціни на національні фактори виробництва; стимулюється конкуренція; збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародного спільного підприємництва; в умовах слабкого контролю використання державних позик ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно розв’язують проблему самоокупності.

Навіть за рівних технологічних умов ефект спільного підприємництва дає корпораціям та фірмам розвинених країн можливість зниження їх витрат у конкурентній боротьбі за рахунок спільного освоєння ринків збуту. Крім того, при імпортних обмеженнях щодо вивезення продукції іноземного виробництва, створення спільних підприємств для іноземного виробника виступає найбільш прийнятним способом проникнення на ринки співзасновників. Організація спільного підприємства дозволяє використовувати знання партнером внутрішнього ринку своєї країни, і тим самим зменшувати ризик, та отримувати нову сировинну базу, мати дешеву робочу силу.

Взагалі, спільні підприємства класифікують за такими ознаками:

- За комплексним співробітництвом – на рівноправні й договірні;

- За місцезнаходженням – на вітчизняні і міжнародні;

- За видом зв’язку економічних етапів – на горизонтальні, вертикальні та діагональні;

- За впливом на управління – на рівноважні та асиметричні.

Перед тим, як почати свою діяльність, засновникам спільного підприємства слід вирішити, у якій організаційно-правовій формі створювати підприємство. Крім того, засновникам необхідно до державної реєстрації підприємства вирішити для себе такі питання, як вибір назви підприємства, склад його засновників, місцезнаходження, розмір статутного фонду, процентне відношення внесків засновників, сфера діяльності фірми.

Назва підприємства повинна бути новою і відповідати вимогам статті 2 Закону "Про господарські товариства". Для державної реєстрації засновники спільного підприємства подають відомості і документи, передбачені Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджені Постановою Кабінету Міністрів від 29.04.1996 р. №276.

У випадку, якщо підприємство планує здійснювати види діяльності, які потребують отримання спеціального дозволу (ліцензії) згідно зі ст.4 Закону України "Про підприємництво", необхідно їх отримати до початку практичної діяльності.

Крім того, створення спільного підприємства передбачає вибір стратегії та мотивів, які обґрунтовують це започаткування. Вони поділяються на загальні та спеціальні. Основними стратегіями створення спільних підприємств виступають:

- підвищення ефективності виробництва;

- розширення зовнішньоекономічних операцій;

- зменшення ризиків;

- розвиток за рахунок залучення інвестицій технології та підвищення кваліфікації.

Мотиви створення спільних підприємств залежать від критеріїв вибору партнера, в якості яких виступають ринкові умови і спрямування діяльності, розмір підприємства, його місцезнаходження, ресурси, технологічні стандарти, культуру і метод керівництва.

Щодо стратегії розвитку спільних підприємств, то вона має формуватися на основі глобальної стратегії зовнішньоекономічної діяльності, маркетингової, виробничої, фінансової стратегії і стратегії науково-дослідницьких робіт.

Структуру розробки стратегії управління підприємством можна зобразити так (див. ст.36) [4].

Досвід різних країн світу, зокрема Китаю, свідчить, що створення спільних підприємств – ефективний шлях випуску високоякісної конкурентоспроможної продукції. Така ефективність забезпечується багатьма факторами:

- прямою зацікавленістю іноземного партнера у швидкому освоєнні прогресивної технології, в її подальшому вдосконаленні, у своєчасній заміні виробничого устаткування, в контролі за якістю продукції, яка випускається, в поділі між партнерами всієї міри ризику;

- отриманням доступу до певних видів техніки, яку неможливо придбати за каналами ліцензійної торгівлі через існування обмежень;

- істотним підвищенням продуктивності праці (в середньому вдвічі);

- можливою залучення прогресивної технології за каналами прямого інвестування, які не потребують додаткових витрат;

- сприятливими умовами для вдосконалення виробничої, галузевої та асортиментної структури;

- зростанням експортного потенціалу;

- встановленням тісних і тривалих відносин ділового співробітництва з іноземними партнерами;

- можливістю комплексного отримання ноу-хау (разом з технологічною документацією та технічною допомогою);

- умовами для підвищення кваліфікації національних кадрів;

- урахуванням здатності приймаючої сторони сприймати нову техніку та технології;

- збільшенням масштабів поширення технологічних нововведень;

- можливістю створення на базі діючих виробництв великої кількості об'єктів спільного підприємництва шляхом розукрупнення великих підприємств і налагодження інтеграційних зв'язків між суміжниками;

- можливістю в межах ліцензійних угод, укладених додатково до договору при створенні СП, протягом 2 — 5 років освоїти самостійне виробництво імпортної продукції;

- відповідальністю іноземних партнерів за високу ефективність виробництва протягом усього періоду функціонування спільного підприємства.

Отже, кінцева мета створення спільного підприємства полягає переважно у прагненні одержати прибутковий ефект від взаємодії активів двох або більшої кількості установ, розташованих у різних країнах і спроможних поєднати свої зусилля і технологічні можливості задля досягнення максимальної вигоди від виробництва.

Фактори,що стримують розвиток

спільного підприємництва:

- загальна нестабільність економічного та соціального становища країни.

- низький рівень ринкової інфраструктури.

- неконвертованість національної валюти.

- недосконалість законодавства.

3.Транснаціональний бізнес.

Транснаціональна компанія(ТНК) – це компанія, головне підприємство і власник якої знаходиться в одній країні, а філії чи дочірні компанії знаходяться, як в цій же країні, так обов”язково і в інших країнах.

Мультинаціональна компанія(МНК) – це компанія, яка являє собою кооперативне об”єднання невеликої кількості(2-3) головних підприємств декількох країн і широку мережу філій чи дочірних компаній цих підприємств, що функціонують в різних країнах світу.

Основні риси ТНК:

1.Володіння величезними матеріальним і фінансовим потенціалом.

2.ТНК є носіями передових досягнень в галузі науки та техніки.

3.Інтернаціональні у сфері функціонування та застосування капіталу.

Важливу роль ТНК відіграють в розвитку економік країн, що розвиваються. При цьому ТНК розвивають промисловість цих країн, надають доступ до своїх фінансових ресурсів і технологій, підготовку спеціалістів, а також сприяють просуванню національної продукції країн, що розвивають на зовнішній ринок.

Але з іншого боку, ці країни стають сировинним придатком ТНК, сюда вивозиться екологічно шкідливе виробництво, що змушує здійснювати з боку цих держав різноманітні форми контролю за діяльністю ТНК.

4.Вільні економічні зони.

На шляху розвитку міжнародного бізнесу є багато перепон, однією з яких є наявність митних бар”єрів на кордонах між державами. На противагу домитних бар”єрів останнім часом зазнає бурхливого розвитку процес створення вільних економічних зон.

Вільна економічна зона – це частина території, виділеної із загальних митних кордонів держави, яка має повну самостійність у вирішенні господарських питань, особливий режим управління і преференційні умови економічної діяльності для іноземних і національних суб”єктів підприємницької діяльності.

Гостра необхідність створення ВЕЗ в Україні обумовлена кризовою ситуацією в більшості сфер народного господарства та переходом до відкритої ринкової економіки. Вихід з кризової ситуації окремі регіони вбачають в розширені їх економічної самостійності та кращому використанню особливостей і своєрідності своїх територій. Відчули регіони і ефект прямих зовнішньоекономічних зв”язків, розширення прикордонної торгівлі та залучення іноземних інвестицій.

Але збільшувати долю інвестицій іноземні партнери згідні лише за певних гарантій з боку держави. Врахувати інтереси іноземних інвесторів на даному етапі можна лише в умовах ВЕЗ.

Головні цілі створення ВЕЗ:

1.Працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його передовою технологією та високоякісними товарами.

2.Служити для країни центрами освоєння та поширення зарубіжного управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм господарювання.

3.Розвиток експортних виробництв.

4.Модернізація окремих галузей економіки країни.

5.Розвиток економічно відсталих регіонів країни.

6.Розвиток ринкової інфраструктури.

7.Сприяння розвитку туристичного бізнесу.

8.Залучення іноземного капіталу в країну.

Для досягнення цих цілей держава, при створені ВЕЗ,спеціально йде на обмеження державного регулювання економіки на певній частині своєї території.

В своєму життєвому циклі ВЕЗ проходять 4 фази:

Розвиток – зростає приплив іноземного капіталу та збільшується експорт виробленої в зоні продукції, виробництво стає високоефективним.

Зрілість – приплив іноземних інвестицій стабілізується, експорт продукції зростає.

Спад – приплив іноземних іевестицій падає, іноземних інвесторів витискають місцеві фірми, виробничі потужності викупляють національні компанії.

Зона трансформується.

У країнах з розвинутою ринковою економікою функціонують багато видів ВЕЗ, кожен з яких має свої особливості та грає свою роль в економіці країни.

Митна зона – це територія на якій зберігаються, сортуються, обробляються і комплектуються іноземні і вітчизняні товари, а також транзитні вантажі. Наприклад: аеропорт Шеннон (Ірландія).

Технопарки, технополіси – це міста чи з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, розташованих поблизу великих наукових закладів, що готують для технополіса наукові та інженерні кадри; та житлова забудова з відповідною сучасною виробничою та соціальною інфраструктурою.

Наприклад: Кремнієва Долина(Стендфордський університет) штат Каліфорнія, дослідницький парк “Трикутник” у Північній Кароліні, програма “Технополіс” у Японії.

Оффшорні зони (ОЗ) чи «податкові гавані», як їх іноді називають,стали організовуватися в 70-і рр. ОЗ залучають клієнтів сприятливим валютно-фінансовим режимом, високим рівнем банківської і комерційний таємниці, лояльністю державного регулювання. Найбільше поширення вони одержали в країнах Британської співдружності. У світі нараховується біля трьох десятків стійких і комплексних центрів оффшорной діяльності. До числа країн, де вже давно функціонують оффшорні компанії, відносяться Панама, Норманскі острови,Ірландія, Швейцарія, і ін. В останнє десятиліття ОЗ з'явилися в Ізраїлі, Мальті, Малайзії.

Промислові, торгові і банківські компанії в ОЗ або взагалі не підлягають оподатковуванню (Ірландія, Ліберія), або обкладаються невеликим паушальним податком. Пільговий режим в ОЗ визначається також відсутністю валютних обмежень, вільним вивозом прибутків, низьким рівнем капіталу, відсутністю митних тарифів і зборів для іноземного інвестора, екстериторіальністю й ін.Для країн, що організують ОЗ, вигода складаєтьсяу залученні додаткових іноземних інвестицій, збільшенні доходів, створенні додаткових робочих місць, що, у цілому,сприяє розвитку національної економіки.

Оффшорний бізнес концентрується, як правило в банківській, страховій справі, морському судноплавстві, операціях з нерухомістю в трастовой діяльності, у всіх видах експортно-імпортних операцій у консалтингу.

Діяльність ОЗ фахівцями оцінюється дуже неоднозначно. Багато сходяться в думці , що оффшорные центри найчастіше є місцем відмивання «брудних грошей» і різного роду банківських афер.

Багато українських підприємців створюють офшшорі компанії в названих ОЗ, ховаючи доход у твердій валюті на офшшорных рахунках.Боротися з цим можна тільки шляхом створення пільгового режиму інвестування і збереження валюти в Україні. У противному разі, у умовах ліберизації зовнішньоекономічних зв'язків валюта в усі більш зростаючих об”ємах буде витікати за границю.

Вільні порти – створюються при портах та аеропортах, на ввезений товар не сплачується мито до того часу поки він знаходиться на складі, а сплачується після його реалізації. Наприклад: порт Гамбург(ФРН).

Експортно та імпортно промислові зони – орієнтовані на зовнішню та внутрішню торгівлю і покликані забезпечити країну дефіцитними товарами, а місцеві підприємства передовою технологією. Наприклад:зона Манус(Бразилія)

Зона Монтего-Бей, Ямайка.

Комплексні зони – як правило, великі за територією і містять у собі ознаки різних типів ВЕЗ. Як свідчить світова практика найефіктивнишими є зони-острови, наприклад: Шрі-Ланка, Маврикій, Хайнань. Географічна ізольованість подібних зон надійно захищає їх, особливо на початковій стадії розвитку, і тим самим підвищує шанс виживання цих “острівців податкового раю” у суворому економічному просторі.

Література

1. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р. №959-ХІІ (зі змінами та доповненнями 2000-2001 року).

2. Александрова В., Гороховатська М., Щедріна Т. Спільне підприємство як форма трансферту технологій //Вісник НАН України. – 2001. - №12. – С.24-31.

3. Багрова І.В., Редіна Н.І., Власик В.Є., Гетьман О.О. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств. – Дн-ськ.: ДДДЕІ,2002. – 585с.

4. Волошин А. Спільне підприємство //Вісник Тернопільської академії народного господарства. – 2002. - №7/2. – С.15.

5. Гордей О.Д. Суспільний добробут в умовах інтеграційних процесів //Фінанси України. – 2004. - №5. – С.38-43.

6. Гребельник О.П., Романовський О.О. Основи зовнішньоекономічної діяльності. – К.: Деміур, 2003. – 296 с.

7. Дерев’янко Б. необхідність підтримки вітчизняного великого бізнесу //Господарське право. – 2004. - №7. – С.71.

8. Дьячук С. Новости компаний //Бізнес. – 2004. - №53. – С.87.

9. Економіка: проблеми, теорії, практики. – Збірник наукових праць. Випуск 108. – Дн-ськ: ДКЦ. – 2001. – С.124.

10. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч.посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 406с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий