Смекни!
smekni.com

Аналіз основних підходів та провідних концептуальних ідей до визначення суті полікультурної освіти (стр. 1 из 3)

УДК 371.132(410)Сива Ю.В.

м. Тернопіль

АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ПІДХОДІВ ТА ПРОВІДНИХ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ІДЕЙ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТІ ПОЛІКУЛЬТУРНОЇ ОСВІТИ

Анотація: проаналізовано основні підходи щодо розуміння суті полікультурної освіти та розглянуто провідні концептуальні ідеї полікультурної освіти. Порівняльний аналіз суті різних концепцій полі-культурної освіти поданий у таблиці.

Annotation: the main approaches to understanding the polycultural education essence were analysed and the leading conceptual ideas of polycultural education were examined.The comparative analysis of different polycultural education conceptions essence is given in a table.

Важливою передумовою полікультурної освіти є становлення і розвиток демократичного суспільства, в якому посилюється боротьба з шовінізмом, расизмом, етнічним егоїзмом, і в той же час виявляється відвертість стосовно інших країн, народів та культур, здійснюється виховання в дусі миру та взаєморозуміння.

Метою статті є аналіз різних підходів щодо розуміння суті полікультурної освіти, аналіз провідних концептуальних ідей полікультурної освіти.

Значимою соціально-політичною детермінантою розвитку полі-культурної освіти є інтенсивний ріст інтеграційних процесів як важливої складової розвитку сучасного світу, прагнення країн інтегрувати в світовий соціально-культурний та освітній простір, зберігши при цьому національну своєрідність. Інтеграційні процеси сприяють перетворенню Європи на багатомовний простір, в якому національні мови мають рівні права. З відкриттям кордонів між державами посилюється мобільність людей, їх мотивація до вивчення іноземних мов а також до встановлення і підтримки контактів всередині своєї країни та за її межами. Разом з цим, як вже зазначалося, посилюється проблема збереження національно-культурної своєрідності, що найяскравіше виявляється в розумінні полікультурної освіти в країнах, що розвиваються.

Як свідчить аналіз полікультурної освіти, наголошується на прагненні по-новому усвідомити свій життєвий стиль, особливості національного мислення, виховні традиції і т.д. У зв’язку з цим в європейській педагогіці з’явилися нові тенденції – прагнення подолати монокультурну, євроцентричну орієнтацію, скористатися досвідом неєвропейських народів.

Розвиток полікультурної освіти зумовлений не тільки сучасними історичними та соціокультурними передумовами, але і спирається на ряд традицій вітчизняної і зарубіжної філософії, педагогіки та психології.

Першоджерелом полікультурної освіти вважається програма “Панпедія”, розроблена Я. А. Коменським у XVI столітті. Великий чеський мислитель, опираючись на думку про спільність людей, їх потреб та устремлінь, обґрунтував панпедію як універсальну програму виховання всього людства. Істотну частину “Панпедії” становлять настанови формування у дітей вмінь жити в мирі та дружбі з іншими, виконувати взаємні обов’язки, поважати і любити людей.

Ідеї М. Реріха про “добродійний синтез” (“Жива етика”(1920-1947)), під яким він розуміє “єднання культур”, а також ідеї видатних істориків та філософів сучасності (М. Данилевський, Е. Мейлер, А. Тойнбі, Ю. Яковець) про цілісність культурно-історичного розвитку людства і наявність деяких схожих принципів функціонування культур різних народів допомагають розумінню суті, цілей та функцій полікультурної освіти.

Для розуміння значення полікультурної освіти в становленні особистості важливе значення мають ідеї П. Каптєрєва про взаємозв’язок національного і загальнолюдського в педагогіці. П. Каптєрєв відносив мову, релігію, побут до особливостей педагогічного процесу, обумовлених національними цінностями. Він закликав розвивати в дітях відчуття приналежності до всього людства. Згідно П. Каптєрєва, педагогічна діяльність спочатку здійснюється на основі національного ідеалу, а потім трансформується в діяльність спрямовану на досягнення загальнолюдського ідеалу. У вихованні, підкреслював він “потрібно звертатися не до одного народу, а до багатьох, розглянути їх ідеали і поповнити недоліки свого національного ідеалу цінними чужими властивостями: народне потрібно поєднувати з чужорідним, зі всенародним, загальнолюдським” [3].

Важливі ідеї щодо обґрунтування полікультурної освіти витікають з культурно-історичної теорії розвитку поведінки і психіки Л. Виготського (1925), згідно якої джерела і детермінанти психічного розвитку лежать в культурі, що історично розвивається. Розглядаючи розвиток психіки, як опосередкований процес, вчений вважав, що опосередкованість полягає в привласненні культурно-історичного досвіду і що кожна функція в культурному розвитку індивіда появляється двічі, спершу в соціальному плані, потім психологічному, спочатку між людьми – як категорія інтерпсихічна, потім всередині індивіда – як категорія інтрапсихічна.

Вивчення комплексу історичних і соціально-культурних чинників, а також філософсько-педагогічних та психологічних детермінант дозволяє виокремити найбільш поширені в світовій педагогіці підходи до розуміння суті полікультурної освіти.

Першим підходом є акультураційний. Він є дотичним до виникнення дефініції “полікультурна освіта”. Первинні теоретичні та практичні багатокультурні елементи, внесені до педагогічного життя різних країн в 60-70-их роках ХХ ст., відомі як багатоетнічна освіта (multiethnic education), що ставила за мету встановлення гармонії у відносинах між членами різних етнічних груп. Проте, під впливом нової хвилі еміграції у 70-80-их роках ХХ ст. (США, Канада, Німеччина та ін.), ці багатоетнічні перспективи швидко зазнали концептуальних трансформацій і викристалізувалися в сучасне розуміння полікультурної освіти.

У рамках акультураційного підходу значна частина зарубіжних дослідників дотримуються думки про те, що полікультурна освіта має орієнтуватися па культуру переселенців. У. Боос-Нюнінг (1983) вказує, що теоретичне тлумачення поняття “культура мігрантів” (Migrantenkultur) є на сьогоднішній день центральним, але ще не вирішеним. Полікультурна освіта має орієнтуватися на вивчення традицій рідної культури, процесу трансформації цих традицій в рамках нової культури, оскільки конфронтація зі зміненими умовами життя викликає необхідність у виробленні нових культурних орієнтирів. Таке трактування суті полікультурної освіти припускає необхідність серйозного вивчення культури мігрантів, але уникає таких педагогічних норм як “взаємне культурне збагачення”. Узагальнюючим, на наш погляд, є тлумачення У. Зандфукса про те, що “полікультурна освіта розглядає культурні зміни і культурну дифузію, як необхідні процеси. Вона покликана надати допомогу та підтримку представникам обох контактуючих культур, виховуючи такі якості як взаємна відвертість, зацікавлення і терпимість” [12].

У межах акультураційного підходу центральне місце займає питання про культурну ідентичність (набір культурних форм, рис, характеристик) людини. При його аналізі полікультурна освіта базується перш за все на екзистенціалістських ідеях вільного вибору і трансцендентального сприйняття людини людиною.

У зарубіжній педагогіці в рамках акультураційного підходу поширена концепція бікультурної освіти, в основі якої лежить ідея про необхідність формування ідентичності іноземних студентів з груп мовних меншин. В. Фтенакіс дотримується думки про те, що “представники етнолінгвістичних меншин лише тоді зможуть стати дійсно бікультурними членами нового для них суспільства, коли вони усвідомлять свою власну лінгвістичну і культурну спадщину” [8]. Автор говорить про становлення “білінгвально-бікультурної ідентичності”. Цілі бікультурної освіти формулюються наступним чином: бікультурна освіта сприяє засвоєнню сформованих в сім’ї цінностей і норм поведінки на емоційному та когнітивному рівнях, що забезпечує впевненість в суспільстві; бікультурна освіта має передбачати постійне порівняння двох культур та розвивати здатність виділяти і критично осмислювати цінності кожної культури, а також формувати свою власну культурну ідентичність.

Діалоговий підхід, заснований на ідеях відвертості, діалогу культур та культурного плюралізму. Суть цього підходу полягає в розгляданні полікультурної освіти як способу залучення до різних культур з метою формування загальнопланетарної свідомості, що дозволяє тісно взаємодіяти з представниками різних країн і народів, інтегруватися в світовий та загальноєвропейський культурно-освітній простір.

Існування людини є завжди “спів-буттям” з іншими людьми. Це стає початковою передумовою і виступає як основний принцип для всіх різновидів філософії діалогу. Діалог як спосіб спілкування людей в його науковому осмисленні був введений ще Сократом і використаний як метод отримання знань. У основі сократівського методу знаходиться перехід від буденних уявлень до рівня філософського осмислення проблеми в послідовних узагальненнях.

Тема діалогу стосовно культури вперше виникла на початку XX століття в роботах К. Ясперса, О. Шпенглера, М. Бубера, М. Бахтіна. Пізніше проблема “діалогу культур” піднімалася в працях Л. Баткіна, М. Кагана, на межі 80-90-их pоків – в працях П. Гайденко, В. Біблера та інших.

Діалогічність – це особлива якість культури, прагнучої до цілісності. Цю якість забезпечує механізм самозбереження і саморозвитку культури, допомагає уникнути її стагнації, кам’яніння і ритуалізації. Діалогічність дозволяє прийняти чужі аргументи, перейняти чужий досвід, завжди шукає балансу, компромісу.

Світ – це відмінність, а тому необхідне єднання культурного різноманіття. Діалог, що являється фундаментальним принципом життєдіяльності культур, вказує на істотну потребу однієї культури в іншій. М. Бахтін писав: “Ми задаємо чужій культурі нові запитання, яких вона сама собі не задавала, ми шукаємо в ній відповіді на ці запитання, і чужа культура відповідає нам, відкриваючи свої нові сторони, нові смислові глибини. При такій діалогічній зустрічі двох культур вони не зливаються і не змішуються, кожна зберігає свою єдність і відкриту цілісність, але вони взаємозбагачуються” [1].