4. Істотно відрізняються можливості учнів витримувати фізичні й психічні навантаження. Ця обставина спонукає вчителя забезпечити сувору диференціацію навчальних завдань для кожного учня. Так, на заняттях з лижної підготовки прокладають декілька паралельних лижних колій. Для слабопідготовлених навчальне коло складає 150–200 м. Для тих, хто краще засвоїв завдання вчителя, але ще робить помилки – 350–450 м. Для учнів, які впевнено володіють технікою пересування на лижах, воно складає 500–700 м. Кожна група одержує своє завдання і працює над ним, але залежно від успіхів навчання можливі переходи з кола на коло.
Серйозну допомогу вчителю в організації роботи щодо забезпечення диференціювання фізичних навантажень можуть надавати спеціально розроблені і вивішені на видному місці таблиці розрахунків кількості повторення завдань, переведені у проценти від максимального результату учнів. Після завдання вчителя виконати, наприклад, три серії згинання і розгинання рук в упорі лежачи із заданим інтервалом відпочинку і кількістю повторень 70% від максимального результату в кожній серії, учні з легкістю знайдуть своє дозування у відповідній клітинці навпроти свого максимального результату й точно виконають завдання (Табл. 1).
Таблиця 1. Таблиця розрахунку кількості повторень завдань, переведених у% від максимального результату учнів
| Максимальна кількість повторень | Кількість повторень при неповному навантаженні, % | ||||||
| 90 | 80 | 70 | 60 | 50 | 40 | 30 | |
| 1 | |||||||
| 2 | |||||||
| ; | |||||||
| 10 | 9 | 8 | 7 | 6 | 5 | 4 | 3 |
5. Неоднаково учні сприймають інформацію залежно від методу її передачі. Один учень краще зрозуміє завдання після показу, другий – після пояснення товариша, третій – після демонстрації кінокільцівки. Це і служить однією з причин необхідності вивчення особливостей сприйняття учнів і комплексного використання методів навчання.
6. Позитивним слід вважати досвід учителів, які оцінюють учнів не за їх абсолютними показниками, а за приростом до початкового результату.
7. Диференційований підхід вимагає відповідної матеріальної бази. розмова йде не тільки про різну вагу й висоту приладів, але і про створення організаційних передумов індивідуалізації.
Це можна проілюструвати на таких прикладах. При вивченні стрибка у висоту одночасно використовуються 5–6 секторів з різною висотою, і кожен має можливість підбирати оптимальну для себе висоту. Другий приклад: вчителі дають завдання дістати в стрибку баскетбольний щит чи кошик, для деяких учнів це завдання непосильне, тому що учні не дістають предмети. Тому при плануванні увесь матеріал для кожного класу треба привести до такої системи, яка б дозволила будувати процес фізичного виховання відповідно до дидактичних правил навчання: від відомого до невідомого, від простого до складного, від легкого до важчого. Іншими словами, порція навчального матеріалу в цій системі є своєрідною сходинкою, яка базується на попередні і є засадою для подолання наступної. Але це тільки півсправи. Матеріал навчальної програми не завжди дає можливість і побудувати доступні сходинки від незнання до знань для всіх учнів, бо між окремими вправами, як правило, існує великий розрив. У зв'язку з цим учителю для забезпечення доступності треба підібрати підвідні і підготовчі вправи, які мають заповнити утворені в первинній системі розриви.
При систематизації навчального матеріалу необхідно, по можливості, створити умови для позитивного переносу.
У вчителів-новаторів є названа ними ідея великих блоків, її сутність стосовно діяльності вчителя фізичної культури полягає в тому, що цілі групи вправ, які мають спільну технічну основу, зводяться до серії уроків, що дає можливість; значно збільшити обсяг матеріалу, який можна вивчити за відносно короткий час.
8. Організовуючи навчальний процес, необхідно забезпечити регулярність занять. Відомо, що функціональні зміни, викликані виконанням фізичних вправ, зворотні. Через 5–7 днів позитивні зрушення, які відбулися внаслідок проведеного заняття, згладжуються. Для того, щоб домогтися ефекту нашарування результатів наступних занять на сліди попередніх, перерви в заняттях мають складати не більше 1–2 днів.
Звідси випливає дві практичні поради. По-перше, уроки протягом тижня повинні бути поставлені в розклад з оптимальним інтервалом. Недопустимо ставити уроки два дні підряд, або навіть через день. По-друге, для забезпечення нашарування треба широко використовувати самостійну роботу учнів, без якої в деяких випадках взагалі неможливо досягнути будь-яких позитивних результатів. Наприклад, фактично безперспективні зусилля розвинути гнучкість учнів тільки на уроках фізичної культури.
9. Методичне забезпечення занять повинно передбачити раціональне: чергування навантажень і відпочинку. Це особливо важливо при вихованні фізичних якостей. Належного навчально-тренувального та виховного ефекту у фізичному вихованні можна досягнути лише за умови постійного впливу на учнів. Базою, на якій відбувається розвиток організму, є підвищення функціональних можливостей внаслідок суперкомпенсації енергоджерел, яка наступає під час відпочинку, після певної роботи.
При цьому слід стежити за посильністю завдань і регулярністю занять. Епізодичне проведення занять без обґрунтованої послідовності у вирішенні завдань може не тільки не призвести до позитивних зрушень у розвитку, але навіть зашкодити організму учнів.
Висновки
У реалізації дидактичного принципу індивідуального підходу виявляється діалектика пізнання об'єктивної міри педагогічного впливу по відношенню до конкретної людини. Індивідуальний підхід розглядається в педагогіці як один з найважливіших принципів навчання й виховання і визначається як діяльність викладача, що передбачає зміну засобів і організаційних форм навчально-виховної роботи з урахуванням індивідуальних особливостей особистості.
Індивідуальний підхід потребує знання індивідуальності, тобто структурно-функціональної організації організму людини. З одного боку, вивчаються теоретичні передумови, практичні рекомендації, з іншого – оцінюються можливості й здатності досліджуваних до навчання, набуття і реалізації базових рухових умінь.
Успішність розробки системно-структурних відношень у фізичному розвитку людини є необхідною умовою побудови кільцевої залежності між діями, що застосовуються для управління, і відповідними реакціями, які коригують і уточнюють їхнє використання, виходячи з морфофункціональних характеристик особистості. Наскільки точно регулюватимуться відношення між ними, настільки успішно здійснюватиметься розвиток цілісної системи, функцію якої представляють ці взаємодії.
У процесі фізичного виховання для підвищення ефективності навчального процесу і розвитку рухових можливостей учитель повинен враховувати індивідуальні властивості й здатності фізичних якостей школярів. Успішність вирішення цих завдань залежить від того, наскільки добір засобів і методів доступний для учнів з урахуванням їхніх індивідуальних відмінностей.
Зовнішні індивідуальні властивості людини лише наближено відбивають її внутрішні можливості. Без урахування індивідуальних властивостей немає гарантії успішного використання педагогічних дій. Їхня індивідуальна вибірковість і спрямування дають змогу викладачеві добирати ті вправи, що найбільше відповідають морфофункціональному статусу учнів. Визначення індивідуальних властивостей і здібностей допомагає вибрати оптимальну інтенсивність і обсяг окремих вправ, навчального заняття, мікроциклу, значно підвищуючи їх ефективність внаслідок використання дидактичних принципів доступності, індивідуалізації і свідомого ставлення до рухової активності у процесі фізичного виховання, оздоровчого і спортивного тренування.
У результаті дослідження:
· визначено теоретичні основи питання про індивідуальний підхід до дітей;
· розглянуто вікові здібності школярів;
· розглянуто методику використання принципу доступності та диференційованого навчання.
Література
1. Бабанский Ю.К. Комплексный подход к воспитанию школьников. – М., 1980. – 190 с.
2. Булич Э.Г. Физическая культура и здоровье. – М., Знание, 4, 1981. – 64 с.
3. Демерков С.В., Полтавский А.Ф. Воспитание двигательных качеств школьников, не занимающихся спортом. – Луганск, 2002
4. Зациорский В.М Физические качества спортсмена. – М., Физкультура и спорт, 1966
5. Ковальчук Я.И. Индивидуальный подход в воспитании ребенка: Пособие для воспитателей дет. сада. – М.: Просвещение, 1981. – 127 с.
6. Коменский Я.А. Великая дидактика // Избр. пед. соч.: В 2 т. – М., 1982
7. Кузнєцова З.И. О перспективах исследования вопросов развития основных двигательных качеств у детей школьного возраста в процессе физического воспитания. – В сб.: Развитие двигательных качеств школьников /Под ред. З.И.Кузнецовой. М.: Просвещение, 1967
8. Лихачев Б.Т. Педагогика «курс лекций». – М., 1996
9. Маркова А.К. Формирование мотивации учения в школьном возрасте. – М., 1974. – 320 с.
10.Матвеев Л.П. Проблема периодизации спортивной тренировки. – М.: Физкультура и спорт, 1965
11.Определение физической подготовленности школьников /Под ред. Б.В. Сермеева. – М., Педагогика, 1973
12.Платонов В.Н. Теория и методика спортивной тренировки. – Киев: Вища школа, 1984.
13.Станкин М.И. Психолого-педагогические основы физического воспитания: Пособие для учителя. – М., Просвещение, 1987. – 224 с.
14.Сухомлинский В.А. О воспитании. – М., 1973. – 285 с.
15.Теория и методика физического воспитания /Под ред. Л.П. Матвеева, Н.Д. Новикова. – М.: Физкультура и спорт, 1976
16.Филин В.П. Воспитание физических качеств у юных спортсменов. – М., Физкультура и спорт, 1978
17.Фомин Н.А., Филин В.П. Возрастные основы физического воспитания. – М., Физкультура и спорт, 1972
18.Цвек С.Ф. Физическое воспитание детей младшего школьного возраста. – Киев: Здоровье, 1975
19.Циганков М.Я. Застосування методу колового тренування на уроках фізичної культури в ІV класах загальноосвітньої школи. – К., 1975
20.Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001