У дев’яності роки – у 1990,1995,2000 роках співробітником Інституту молоді (Москва) С.Н.Щегловою проводилось анкетування підлітків України, пов’язане із з’ясуванням того, що вважають діти і підлітки своїми громадянськими правами та якими з них, по їх відчуттям, вони можуть скористатися. Приємно вражає, що у 2006 році з усіх опитаних не було жодної дитини, яка б відмовилась відповідати на ці питання, або не знала відповіді. В середньому кожний назвав по 9 основних прав і свобод громадян. При цьому анкетуванні з’ясувалось, що більше четверті респондентів не знали відповіді на питання про назву документа, де записані їх основні права і свободи. Опитування засвідчило, що більшість дітей України почуваються безправними у світі дорослих, що в них обмежені можливості висловлювати і обстоювати свої думки, що часто-густо вони навіть не знають, до кого звернутись у разі порушення їх прав. Третина експертів (з 99 опитаних) вважають, що ніхто із дорослих не сприймає дітей як повноправних членів суспільства. Більшість дійшли висновку, що спроби дитини відновити справедливість в тій чи іншій установі або закладі без допомоги дорослих приречені на невдачу. За думкою міжнародних експертів, в Україні потрібно створити систему закладів, куди б могла звернутися дитина за роз’ясненням гарантованих їх прав [16, с.4-5].
Ми проводили анкетування учнів 10 класів Івано-Франківської загально-освітньої школи №3 щодо знання прав дітей. Нами було опитано 46 учнів. Опитування показало, що в основному учні мало знають про свої права. Більшість учнів вказало, що знають про своє право на здобуття освіти (69%), право на свободу слова (48%), право на відпочинок (26%), право на життя і право на власну думку (по 22%), право на охорону здоров’я, на громадянство, на житло (відповідно по 13%). Тільки по 39 відсотків опитаних знають про документи, які захищають інтереси дітей: Конвенцію ООН та Конституцію України. В разі порушення прав дитини 35% звертаються до батьків, 26% просто засмучуються, 22% звертаються до класних керівників, і 17% не реагують на порушення. Хоча у більшості дітей (66%) права порушувались (у школі 22%, в лікарні 13%, на вулиці 30 %). 34% опитаних вважають, що їхні права не порушувались. 52 % були в ситуаціях коли порушувалися права їхніх друзів. В разі порушення прав дитини учні знають, що можна звернутися в ООН (7%), Верховний суд України (17%), правоохоронні органи (30%), телефон довіри (7%) – 35 відсотків опитаних не знають куди потрібно звертатися. Більшість населення України уявлення не має про особисті права дітей, Конвенцію ООН про права дитини, інші міжнародні документи цієї спеціалізації, тому дуже легко порушити права дітей, бо історично склалося, що ці права завжди порушувались, до дітей не ставилися як самостійної особистості. На жаль, дуже багато дорослих не вважають за потрібне і зараз визнавати ці права, бо бояться великої відповідальності, а також звикли до старих канонів виховання.
Дуже часто вони і не замислюються, що своїми вчинками дискримінують права дитини, тому і дітям і дорослим буде корисно знати в яких випадках права дитини порушуються, здійснюється насилля, які види насилля бувають тощо. Над дитиною здійснено насилля, якщо: їй нанесли побої, її здоров’ю завдали шкоди, порушили її статеву недоторканістьй статеву свободу. Дитину залякували якщо: їй вселяли страх за допомогою дій, жестів, поглядів;використовували для залякування свій зріст, вік; на неї кричали; їй загрожували насиллям по відношенню до інших (батькам дитини, друзям, тваринам та ін.). До жорстокого ставлення також відноситься використання при цьому громадських інститутів: релігійною організацією, судом, міліцією, школою, спецшколою для дівчат, притулком, родичами, психіатричною лікарнею і т.д. Над дитиною здійснюють насилля, якщо використовують для цього ізоляцію: контролюють її доступ до спілкування з однолітками, дорослими, братами, сестрами, бабусею і дідусем. Над дитиною також здійснюють емоційне насилля, якщо: її принижують, використовують образливі прізвиська; її використовують як довірену особу; при спілкуванні з дитиною виявляється непослідовність; дитину соромлять; здійснюють економічне насиля, не задовільняються її основні потреби, не задовольняються її основні потреби; контролюється його поведінка за допомогою грошей; дорослими розтрачуються сімейні гроші; дитина використовується як засіб економічного торгу при розлученні батьків, як засіб передачі інформації одному з батьків. До дитини відносяться жорстоко, якщо використовують погрози: кинути її, самогубства і нанесення фізичної шкоди собі або родичам. До дитини дорослі відносяться жорстоко, якщо використовують при цьому свої привілеї: обходяться з дитиною як з підлеглим чи слугою; відмовляються інформувати дитину про рішення, які відносяться безпосередньо до неї, її долі (про відвідини її батьками, опікунами); дитину перебивають під час розмови [17, с.25-31].
Можливо, так дорослі зрозуміють усю повноту своєї відповідальності, переглянувши своє ставлення до дітей, а діти зможуть відстоювати свої права та належно оцінять вчинки своїх батьків. В нашому законодавстві говориться, що держава захищає права дитини, дотримується Конвенції і контролює її дотримання. Але все це в ідеалі. Не існує ще в Україні такої організації, яка б дійсно постійно, системно захищала права дитини, відстоювала їх, контролювала дотримання Конвенції ООН про права дитини. Так, існують, звичайно, служби у справах неповнолітніх, різні організації, органи та фонди. Багато зараз у засобах масової інформації друкують телефонів довіри, адрес різних організацій, але постійної, державної, керованої вищими органами організації, яка б насамперед захищала права дитини, не має. Нащо ж тоді було приймати і ратифікувати Конвенцію ООН про права дитини, якщо діти не знають своїх прав, їх не дотримуються й дорослі? Можливо, вірно зробили США, коли не прийняли Конвенцію, бо чесно признались що не можуть гарантувати дотримання й виконання всіх прав та обов’язків перед дітьми. Але надія є . Зараз створений проект про утворення такої потрібної всім нам організації, але це лише проект, скільки його будуть узгоджувати та обговорювати ніхто не знає, але все ж таки це вже щось.Якусь частину обов’язків з цієї майбутньої організації виконують інші органи. Це служби в справах неповнолітніх – спеціальні органи, які існують крім органів опіки та піклування, прокуратури і суду, для захисту справ неповнолітніх в кожному місті чи районі. Згідно із законодавством України такі Служби у справах неповнолітніх створюються при місцевих радах народних депутатів. Співробітники цих служб ведеть облік так званих “неблагополучних сімей” і слідкують за розвитком неповнолітніх у цих сім’ях. Інформацію про дітей з цих сімей, служби можуть отримати від шкіл, поліклінік, і також самих неповнолітніх, які звертаються до них безпосередньо або використовують телефони довіри. По надходженні сигналу про порушення батьками (чи особами ,які їх замінюють) прав дитини Служба у справах неповнолітніх створює комісію у складі працівника Служби, спеціаліста у справах дитинства, психолога, а іноді і працівника міліції, і відвідує помешкання, де проживає неповнолітній із сім’єю. Члени комісії проводять бесіду з батьками, родичами, сусідами, а також, з дозволу батьків, з самими неповнолітніми. У разі, якщо конфлікт не вдається ліквідувати за допомогою бесід та інших заходів впливу, служба у справах неповнолітніх має право звернутись до прокуратури чи суду для порушення справи про позбавлення батьківських прав. У виключних випадках, коли існує реальна загроза життю чи здоров’ю дитини, служба у справах неповнолітніх може негайно вилучити дитину з сім’ї до вирішення судом справи про позбавлення батьківських прав [20, с.1-4].
Зараз в Україні спостерігається багато випадків дискримінації прав людини і дитини. Але не всі знають куди звернутися по допомогу. Тому в пригоді можуть стати адреси деяких міжнародних та інших організацій, створених чи акредитованих в Україні, які займаються вивченням та захистом прав людини або сприяють цьому (Додаток Б).
Права дитини можна реалізовувати через засоби масової інформації.
Журналісти – це голос і вуха громадськості. Як захисники прав людини вони спрямовують увагу до порушень у цій галузі та заохочують уряди й інші організації до змін, що поліпшили б життя людей, інколи роблячи це з неабияким ризиком для власного життя. Журналісти, фоторепортери та автори програм нерідко показують тяжке становище дітей, які потрапили в ситуації, що піддаються контролю з їхнього боку, або яких розбещують чи експлуатують дорослі. Проте, для працівників ЗМІ не менш важливо брати до уваги “дитячу перспективу” в більш традиційних випусках новин. Гарний критерій для оцінювання змін у законодавстві чи фінансовій політиці – подивитися, на скільки виграють чи програють діти в результаті цих змін.
Насамперед, дітей слід поважати, як особистості, хоч вони можуть бути залежними, довірливими, піддаватися експлуатації або зловживанням. Але слід пам’ятати, що згідно з ст.17 Конвенції ООН про права дитини “Дитина має право на доступ до інформації з різноманітних джерел”. Слід заохочувати засоби масової інформації приділяти особливу увагу захистові дитини від шкідливих для неї матеріалів, надаючи дітям можливості говорити за себе – про свої сподівання та страхи, про свої досягнення та про вплив поведінки дорослих на їхнє життя. Працівники ЗМІ зроблять більше для нагадування громадськості про права дітей, аніж зображуючи їх тільки як мовчазних “жертв” або чарівних “янголят”. Врешті-решт, таким чином вони порушують закон, а саме Конвенцію ООН про права дитини, бо згідно із ст.12 “Дитина має право на висловлення своїх поглядів і на те, що її погляди братимуться до уваги”. Ст.13 також торкається цього аспекту – “Дитина має право шукати, отримувати та передавати інформацію в різних формах” [12,с.5-6].Адже засоби масової інформації мають підтримувати дітей, надавати їм можливість самим говорити про свої права та обов’язки.