регистрация / вход

Творчість Григорія Ващенка – скарб українського народу

Педагогічна спадщина Григорія Ващенка - скарб українського народу. Духовність у педагогічному світогляді Ващенка. Система цінностей і зміст виховання. Ващенко у пошуках методичного інструментарію. Всеукраїнське педагогічне товариство імені Г. Ващенка.

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет ім. Ів. Франка

Педагогічний коледж

КУРСОВА РОБОТА

з педагогіки

Творчість Григорія Ващенка - скарб українського народу

Виконала: студентка групи ФКА-42

Відділення „Філологія"

Ключник Є.І.

Викладач:

Мачинська Н.І.

Львів - 2005

Зміст

Вступ

Розділ 1. Педагогічна спадщина ващенка - скарб українського народу

1.1 Духовність у Педагогічному Світогляді Г. Ващенка

1.2 Система цінностей і зміст виховання за Ващенком

1.3 Ващенко у пошуках методичного інструментарію

Розділ 2. Всеукраїнське педагогічне товариство імені григорія ващенка

Висновки

Список літератури

Вступ

Цією роботою відкриваю для себе Григорія Ващенка (23.04.1878 - 02.05.1967) - видатного українського педагога, психолога і письменника - широко відомого в діаспорі, але малознаного на Батьківщині. Був він людиною не легкої долі, але ніколи не зраджував ні вірі в Бога, ні Україні, ні тій справі, якій присвятив життя. Тихо, але дбайливо засівав свою ниву і залишив нам свої праці для роздумів і свою віру в щасливе прийдешнє нашого народу. Зрештою, сьогодні звертаємося до нього не лише з почуття обов’язку та історичної справедливості. Робимо це власне з практичної потреби, яку відчуваємо. Бо його творчість є сьогодні для нас чинником порятунку, як чиста криниця для втомленого мандрівника. Шукаємо нового педагогічного світогляду, і в його спадщині Україна може знайти шанс порятунку для себе. Тема курсової роботи є надзвичайно актуальною для сьогодення. Сьогодні натрапляємо на безліч прогалин і помилок у педагогічній практиці, вчитель просто не знає де шукати порятунку. Саме спадщина Ващенка має зацікавити педагогів, стати корисною у їх праці і допомогти виховати гідних громадян України, її майбутнього, будівничих держави у третьому тисячолітті. Об'єктом дослідження є педагогічна спадщина Григорія Ващенка. Предмет дослідження - доцільність використання педагогічної спадщини в умовах сучасної школи. Завдання курсової роботи:

проаналізувати науково - педагогічні джерела, які стосуються теми курсової роботи

розкрити значущість духовності крізь призму сприйняття Ващенка

описати систему цінностей і зміст виховання на основі аналізу творів педагога

описати форми і методи навчання, спираючись на спадщину Ващенка.

висвітити діяльність Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка метою якого є повернення українській педагогічній науці багатої і майже невідомої в Україні педагогічної спадщини Григорія Ващенка.

Розділ 1. Педагогічна спадщина ващенка - скарб українського народу

1.1 Духовність у Педагогічному Світогляді Г. Ващенка

Педагогічний світогляд Г. Ващенка зорієнтований на християнську стратегію виховання, характерну для нашої традиції добільшовицького періоду та традиції європейських суспільств. У цьому він також послідовно йде за К. Ушинським. Звідси пріоритетною рисою його педагогічної творчості є орієнтація на духовне життя людини, а її виховання він трактує як розвиток душі. З традиційно-християнської точки зору духовність людини є для неї природовідповідною ознакою, нормою її існування. Це випливає і з розуміння походження людини - істоти, створеної Богом. У процесі самореалізації людина відчуває природну необхідність підніматися над своїм біологічним началом, їй властиве прагнення висоти. Цим вона не тільки заявляє про свою людяність й окремішність у природі, про свою богоподібність, але і знаходить у цьому прагненні головний ресурс життєвих сил. А відтак на цьому шляху людина “творить вартості, що підносять її над світом матеріальним“, - пише Г. Ващенко, - і “творить тому, що має безсмертну душу, яка споріднює її з Вищим Світом", [17, 9]. Весь поступ людства, на його думку, “…є перехід від стану напівтваринного, в якому домінує переважно фізична природа і її фізичні потреби, до стану, в якому все більшу роль посідає природа духовна та її інтереси", [17, 9].

Прагнучи виразити свої духовні потреби, людина вдається до різних форм їх “опредмечування": будує високі храми, творить мистецькі шедеври тощо. Духовність є джерелом і підґрунтям різних форм культури, в першу чергу гуманітарної. “Основне і найбільш характеристичне в культурі є піднесення людини над твариною", - пише Г. Ващенко, [17, 10].

Головним джерелом духовності Г. Ващенко вважає віру в Бога. Віра - не ворог розуму, а його сумління. А відтак віра - це засіб пізнання світу, поруч з наукою. На його думку, людина потребує суцільного світогляду, але наука і саме лише раціональне мислення їй цього дати не можуть. Тому, людина, “прагнучи до суцільного світогляду, мусить поповнювати вірою те, чого не дає їй знання“, [17, 10].

У підсумку погляди Г. Ващенка в ділянці духовності зводяться до такого:

потреба духовності є в людині вродженою і виражається відповідними природними прагненнями;

у різних людей і народів, а навіть залежно від історичного етапу їх розвитку, прагнення духовності репрезентується по-різному - інтенсивно або розмито, ослаблено.

духовність, ґрунтуючись на вірі, своїм орієнтиром може обирати і добро і зло, і Бога, і створені власною фантазією ідоли.

різні люди і різні народи на відповідних етапах свого культурного розвитку вдаються до якнайрізноманітніших способів “опредмечення" своєї духовності - у формі релігійних організацій, храмів, писемних джерел, мистецьких витворів тощо.

духовність не розвивається і не змінює свій зміст так само, як раціональний досвід людини. Вона - як світло: його може бути більше або менше, але воно завжди однакове.

Велика роль ідеології і політичного світогляду у формуванні радянської освіти в 20-30-ті роки, а відтак у формуванні педагогічної концепції А. Макаренка висвітлюється у ряді праць Г. Ващенка, що включені до тому “Педагогічна наука “, “Психологія в СССР".

Тим часом духовність, що зорієнтована на ідеали християнства, спирається на релігійну свідомість, втілену в культурі і традиціях народу. Ця фундаментальна роль релігії у житті людини та її вихованні розкрита Г. Ващенком з особливою увагою і глибиною. До фундаментальних рис християнського світосприймання Г. Ващенко відносить: а) визнання Бога як Абсолютної Істини, Добра, Краси, як Творця Всесвіту; б) віру у безсмертність душі людини і перевагу духу над тілом, вічного над тимчасовим; в) визнання абсолютної вартості людини як образу і подоби Божої; г) визнання любові до Бога і до ближнього та до своєї батьківщини як основи моралі.

У контексті завдань нашої сучасної педагогіки на окрему увагу заслуговують дві останні риси християнського світогляду. Найперше - це ставлення до людини. Християнство орієнтується на окремо взяту людину, в ділянці суспільних стосунків воно визнає не так званий “колективізм“, а міжособистісну єдність людей, яка досягається спільною орієнтацією їх на один і той же ідеал. Звідси поняття християнського персоналізму: лише окрема людина є істотою самовідповідальною і Богові підзвітною. А в термінах сучасної педагогіки це - особистісно орієнтовані освіта і виховання.

Особливістю поглядів християнства є також те, що воно оголошує людину вільною і лише завдяки цьому трактує її як особу. “Рабство - це втрата своєї особистості, коли людина беззастережно приймає життя таким, яким воно є, і не намагається його покращити. Цим вона бере на себе і спільний гріх рабства”, [6,37]. У цій ділянці Г. Ващенко також виходить з тези, що “людина є з природи вільна істота, що сама людська гідність засновується на свідомості своєї свободи“, [10,101]. Зрозуміло, що свобода волі людини, стверджує далі Г. Ващенко, обмежується, але рівень цієї обмеженості залежить від її характеру. “Одні люди, - пише він, - це переважно ті, що мають міцний, витриманий характер, тим чи іншим способом переборюють пута, що зв’язують їх; другі, навпаки, опускають руки і віддаються на волю стихії. Про таких людей можна сказати, що вони втратили волю і стали рабами", [10,101]

Очевидно, що саме християнський погляд на людину і веде до педагогіки партнерства, характерної для сучасної європейської освіти та виховання. Нижче ми окремо зупинимось ще і на іншій з названих Г. Ващенком рис християнства, яка стосується моралі. Тут відзначимо тільки головне: воно виходить з того, що мораль стає для людини імперативом лише тоді, коли за джерело моральних приписів ми обираємо шанований нами Авторитет Бога. За інших обставин мораль - безсила. Віра, втілена в релігії, трактується Г. Ващенком як містичний чинник, що має великий вплив на поведінку людини, а відтак слугує каталізатором засвоєння морально-етичних і навіть соціальних цінностей. І якщо відповідне “місце віри“ у свідомості людини не заповнити нормальним релігійним досвідом, якщо своїм головним авторитетом вона не обирає Бога, то її духовний орієнтир все одно утворюється, але вже поза нашою волею, поза увагою виховника - у темних під’їздах, на ґрунті антирелігії та ідеології, що пливе сьогодні з телеекрана, філософії антропоцентризму чи одвертого сатанізму.

Святе місце пустим не буває, - каже давня мудрість; прагнення духовності на основі віри - природна потреба людини.

Виходячи з таких міркувань, Г. Ващенко радить “здійснювати релігійне виховання в родині - на основі прикладу батьків і широко спираючись на морально-релігійну родинну традицію добільшовицького періоду", [17,11]. Він виступає також як прихильник системного навчання релігії у школі, як це робиться в Німеччині, а сьогодні і в Польщі. На його думку, “релігія задовольняє емоційно-чуттєві потреби людини, розвитку яким сьогодні надаємо надто мало уваги", [17,11].

1.2 Система цінностей і зміст виховання за Ващенком

Серцевиною будь-якої системи виховання є його зміст. Він завжди дуже адекватно відбиває потреби та світогляд суспільства і ґрунтується на прийнятій ним системі цінностей.

Концепція ціннісного підходу до теорії виховання у Г. Ващенка спеціально не розглядалася. Але сама система цінностей у його працях присутня, власне, в структурі змісту виховання, як його він розумів і чистоті якого приділяв так багато уваги. Йдеться найперше про поняття ідеалу українського виховання, у деталях ним розкрите і в ряді праць висвітлене.

Як відомо, цей ідеал втілюється у формулі “Бог і Україна“. Зміст цих понять репрезентує вершину піраміди цінностей виховання. Бог є Абсолют, а водночас джерело моралі і Головний Моральний Авторитет. Він єдиний для всіх людей, і цим визначаються вселюдський характер моралі та вселюдські моральні обов’язки людини. Поняття України репрезентується як згусток найперше тих цінностей, які випливають з обов’язків людини щодо свого народу і своєї Вітчизни.

Формула “служіння Богові і Україні" у системі поглядів Г. Ващенка на зміст виховання відіграє ключову роль. По-перше, вона вказує на ідеальну природу цінностей, які засвоюються людиною найперше з допомогою віри. Бо ідеали і віра завжди йдуть у єдності, не існують окремо. По-друге, ідеал служіння Богові й Україні вказує на ієрархізм системи. Бог і мораль, що від Нього, - це те, з чого починається людина. Батьківщина - це те, що є другим після Бога. Місце цих понять у свідомості людини чітко визначене. Водночас обидва вони, ці поняття, у системі розташовані над іншими ярусами піраміди цінностей і надають їм свого “звучання“.

Якщо відштовхнутися від його трактування формули “Бог і Україна" і в його розвиток вийти на системно-ціннісний підхід до змісту виховання, то проблему його структури вдасться вирішити цілком конкретно. Людині потрібні не усякі “виховання", які кому спадають на думку. Вона має визначену потребу у засвоєнні тих цінностей (ідей, понять, норм), які на різних рівнях реґулювали б її стосунки із зовнішнім (соціальним і природним) середовищем та відповідали б послідовності її природного становлення - її дорогу сходинками духу: від абсолютного егоїзму окремої новонародженої дитини, через її самоподолання в ім’я родинного, громадського, національно-державного і вселюдського життя. Якщо до цього додати ще сферу ставлення людини до природи, то, таким чином, цих сфер нараховується шість. Виховання людини на цінностях для життя саме в них і дає підстави конкретно визначити аспекти його змісту. До них належатимуть: моральність (сфера вселюдського життя), патріотизм (сфера національного життя), громадянськість (демократизм, сфера цивільних стосунків), родинність (сфера стосунків між членами сім’ї), характерність (сфера індивідуального життя) і природосвідомість (ставлення людини до природи - власної і природи довкілля). Все решта - зайве і належить або до чисто інформативного поля, або ж є штучно роздутим елементом котроїсь із груп цінностей названих сфер. Зупинимось на них окремо.

Моральність. Зміст морального виховання у творчості Г. Ващенка визначається відповідно до вектора духовних прагнень людини і суспільства. І оскільки головним орієнтиром християнства є ідеал Добра, то найперше завдання моралі полягає у тому, щоб робити людину кращою, добрішою, поряднішою - у вселюдському сенсі.

У конкретніших вимірах трактування моралі у творчості Г. Ващенка визначається такими підходами: а) зміст моралі складають абсолютні вічні вартості, в тій чи іншій мірі властиві і зрозумілі всім людям на землі; б) джерелом моральності є Бог, і віра в Нього є основою імперативності моралі; в) категорії моралі носять абсолютний характер, а тому християнство відкидає релятивізм (“класовість“) у їх трактуванні; г) людині властива вродженість потреб і почуттів моральності; д) у змісті виховання мораль посідає чільне місце.

Патріотизм.Г. Ващенко так само глибоко й різнобічно трактує цінності виховання патріотичного. Найперше він виходить з того, що “нація в історії - не випадкова і не тимчасова категорія. Будучи сумою природовідповідних ознак народу, вона така ж вічна, як і сама людська спільнота", [8,29]. В основі національного лежить дух народу, що в різні періоди історії по-різному втілюється у його культурі та у властивих лише цьому народові суспільних стосунках, в його душі, у зв’язку поколінь, в мові, єдності з територією та кліматом тощо.

Другою особливістю поглядів Г. Ващенка на зміст національного виховання є визнання вирішального значення свободи в житті нації. Лише вільний народ, вважає він, має можливість повноцінного розвитку і самореалізації. Кінцева мета нації - мати власну державу, а тому в ієрархії національних цінностей ідея державності посідає чільне місце. На думку Г. Ващенка, здоровий патріотизм, як і моральність, виховується на ґрунті віри в ідеали. Підкреслюючи не тільки єдність, але й спорідненість моралі, що від Бога, та національних цінностей, Г. Ващенко тим самим наближає нашу свідомість і нашу педагогіку до того духовного синтезу релігії і патріотизму, який робить деякі народи в історії особливо стійкими і непереможними навіть у важких історичних умовах (єврейство у світовій історії, чеченці у боротьбі з Москвою тощо). Нарешті, у трактуванні Г. Ващенка, як, зрештою, і К. Ушинського, національне виявляє себе двома аспектами. З одного боку, воно зумовлює розвиток почуття патріотизму, яке спонукає людину не робити того, що шкодить її народові й державі. А з іншого, - національне є тим природовідповідним феноменом, який, будучи в людині повноцінно вираженим, засвідчує її природне здоров’я, а відтак і її духовну та господарську продуктивність. Здоровими і сильними у природі є ті організми, які виявляють повноцінно свої видові ознаки.

Демократизм. Член кожного суспільства намагається оволодіти тим стилем стосунків, які цьому суспільству властиві. Як правило, йому випадає зробити вибір одного з двох - авторитарність або рівність, тоталітаризм або демократія. За сучасних умов таке виховання покликане розвивати в людині елементи демократичної поведінки і може називатися громадянським або цивільним.

Виходячи із засад християнства та свого європейського світогляду, Г. Ващенко вважав, що “державний устрій в самостійній Україні не мусить бути деспотичним: він має відповідати волі народу, себто бути демократичним, і то не на словах тільки, але й на ділі. При такому устрої свобода кожного громадянина мусить бути забезпечена, - вона має обмежуватись владою лише тоді, коли хтось порушує свободу і права іншої людини“, [8,142]. Він відстоює рівність громадян перед законом, заперечує будь-яку експлуатацію і привілеї держави, пропагує толерантність до чужих поглядів. Жодна людина, відстоюючи свої права і свою гідність, “не має права насилувати волю і порушувати права другої людини“. Те саме, на його погляд, стосується і народів: “жоден з них не має права поневолювати інші народи", [17,34].

Серед цінностей демократії Г. Ващенко особливо виділяє свободу. Він присвячує проблемі свободи велику працю “Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема“ і наводить в ній висловлювання Ж. - Ж. Руссо: “Відмовитись від своєї свободи - це те ж саме, що відмовитись від гідности людини, від прав людства і навіть від обов’язків. Таке відречення несумісне з природою людини, позбавити її волю свободи означало б позбавити її вчинки всякої моральности".

Перехід до громадянського суспільства і система громадянського виховання ставлять гостро проблему соціальної справедливості. Г. Ващенко критикує хижацтво капіталізму та відхід західного суспільства від християнства, що зумовлено жадобою до наживи. Водночас порятунок він бачить у відродженні моральності і в прийнятті людиною пріоритету духовного над матеріальним. Так, зрештою, він бачить взагалі шлях порятунку людства перед небезпекою вселюдської катастрофи, включаючи процеси екологічні. Варто також підкреслити, що тут Г. Ващенко залишається оптимістом і вважає, що ідеї християнського гуманізму діють все з більшою і з більшою силою. Хижацтво, на його думку, може бути подолане, а отже, й соціальна справедливість осягнута лише внаслідок самоудосконалення і самообмеження людини, чому загалом сприяє процес цивілізації.

Родинність. У ділянці родинного виховання Г. Ващенко виходив з визнання великої взаємної залежності морального здоров’я сім’ї і морального стану всього суспільного організму. В цілому ряді праць він підкреслює високий рівень християнської моральності української родини добільшовицького періоду, а відтак трактує її розклад як наслідок ідеологічної корозії, що охопила в 20-30-і роки все наше суспільство. Найшкідливішими тут він вважає вульгарно-нігілістичне ставлення офіційної влади до родини в ті роки, руйнування осідлості, втрату зв’язків з Церквою, одержавлення і конвеєризацію виховання дошкільнят тощо.

В окремих розділах другої частини “Виховання волі і характеру" Г. Ващенко висловлює свої поради щодо сучасного родинного виховання, зокрема в еміґрації. Стратегічною засадою тут він вважає повернення до традиційно-християнських основ родинного життя, що передбачає:

а) Відродження духовності, зокрема шляхом відновлення традиційної обрядовості та орієнтацією на здоровий консерватизм. Г. Ващенко наводить приклади європейських народів, які поєднують любов до своїх традицій з новітніми виробничими технологіями.

б) Відродження цінностей родинного життя на основі християнської моралі, зокрема подружньої вірності, почуття обов’язку щодо власної родини, культ родинної злагоди, любов і взаєморозуміння членів родини тощо.

в) Оновлення природної виховної функції родини, бо якщо дитина змалку не пізнає і не полюбить родинне тепло, то вона і не прагнутиме колись створити свою сім’ю.

г) У ділянці родинної педагогіки, зокрема у виборі між авторитарністю і свободою виховання, Г. Ващенко дотримується “золотої середини". “... Сучасному вихованню українських дітей треба йти середнім шляхом, - пише він, - уникати зайвої суворости і непотрібних кар і в той час не покладатися на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями", [6,45]

д) Нарешті, Г. Ващенко вважає, що родина повинна залишатися найважливішим інститутом виховання взагалі: основи ідеалу служіння Богові і Україні, демократизм і перші паростки характеру закладаються в дитині саме тут.

Виховання характеру. Проблема виховання характеру успадкована Г. Ващенком від К. Ушинського певною мірою через творчість Лесгафта і видається однією з домінуючих у його творчості. Увага до неї з боку демократичної педагогіки зумовлена орієнтацією на існування природної конкуренції - між людьми та народами. Ця проблема інтенсивно розроблялася і західноукраїнською педагогікою міжвоєнного часу. “Основне в людині не знання самі по собі, навіть не глибина і систематичність їх, - пише Г. Ващенко, - а характер і добра воля, що визначається спрямуванням сил людини до високої мети, поєднанням з енерґічністю, великою наполегливістю і стійкістю у досягненні поставлених перед собою завдань", [17,46].

Колишня комуністична педагогіка практично не розглядала питання виховання характеру: для цього не було ні потреби, ні конкурентних умов, ні ідеологічних орієнтацій. Людині, що змирилася зі своїм життям у неволі, характер не потрібен. За відсутністю конкуренції все найкраще в людині спить. Крім того, як пише Г. Ващенко, хліборобська вдача українців, багатовікова залежність їх від інших народів не стимулювали розвиток ініціативності, особливо в галузі політичного і суспільного життя, зумовлювали пасивність думки і схильність почувати себе в річищі життя інших народів. Український народ, “як орел, опинився в клітці й не може розгорнути своїх крил“ (”Свобода людини “) Безхарактерність - не тільки в політичному, а й у господарському житті - стала для нас сьогодні великою бідою.

Цей біль і зумовлює велику актуальність постійних нагадувань Г. Ващенка щодо потреби виховання у дітях міцного характеру. Його концепція в цій ділянці ґрунтувалася на визнанні за людиною свободи волі. “Під характером ми розуміємо ті викристалізовані властивості людської психіки, що виробляються в неї наслідком свідомої праці над собою". І далі: “Характер є виявом свобідної волі людини. Тому людина відповідає за свій характер, чи добрий, чи злий. Але так само відповідає за свою безхарактерність і безхарактерна людина, бо вона не використала можливостей своєї волі“, [6,47]. Найвідповідальнішим періодом життя людини в сенсі виховання характеру Г. Ващенко вважає молодість - вік у 20-25 років, коли людина входить у реальне життя і відчуває потребу в сильному характері.

Головним же компонентом характеру, його стрижнем Г. Ващенко вважав життєві прагнення людини, її життєву стратегію. Логікою цього розуміння характеру підтверджується мудрість древніх: лише той, хто панує над самим собою, може керувати іншими, і лише той, хто сам вільний, може вести до свободи інших.

До чинників, що сприяють вихованню характеру, Г. Ващенко відносить духовну і фізичну працю, якщо це праця вільна, спорт, господарську ініціативу, долання зовнішніх і внутрішніх труднощів, християнський світогляд тощо. Натомість ворогом виховання характеру в сімейному і шкільному вихованні є авторитарність. Якщо основною рисою характерної людини є здатність ставити перед собою чітко визначені далекосяжні цілі, виявляти власну ініціативу й енерґію, то в річищі авторитарного виховання такі особливості людини розвиватися не будуть.

Природосвідомість. Стосунки людини і природи стали важливим предметом педагогіки порівняно недавно. Зрештою, якщо питання ставлення людини до власної природи - до власного тіла - має вже свою багатовікову історію, а сьогодні переростає у так зване “валеологічне виховання", то проблеми стосунків людини з довкіллям є порівняно свіжими. Відповідно й у творчості Г. Ващенка обидва ці аспекти стосунків людини і природи репрезентовані неоднаково.

Питання тіловиховання у нього трактується широко власне, з трьох точок зору. По-перше, як сфера, що потребує постійного напруження волі самої людини, сфера, яка передбачає прагнення долати зовнішні обставини і свою власну слабкість. Спорт у творчості Г. Ващенка - вагомий чинник виховання характеру. По-друге, фізичне тіло людини - це предмет, від якого залежить сила і здоров’я духу. Йдеться тут, отже, про чисто християнський догляд за тілом, що не є самоціллю, а умовою панування духу над ним, звільнення людини від болячок і примх тіла, що духові заважають. По-третє, тіловиховання Г. Ващенко пов’язує також з вихованням готовності людини до захисту своєї Вітчизни, розбудови її господарства, добробуту власної родини тощо.

Що стосується природного довкілля, то у спадщині Г. Ващенка знаходимо, власне, те, чого найбільше і бракує нашому сучасному екологічному вихованню.

З трьох способів спілкування людини із зовнішньою природою - утилітарно-господарського, духовного та естетичного - він повсюдно вибирає і підкреслює два останні. “Все, що існує, є творіння Боже й має в собі відбиток Творця“, - пише він, [5,5]. На його думку, в стосунках людини з природою має домінувати не лише потреба господарської користі, але й любов, і її - цю любов до природи - треба дитині прищеплювати з раннього віку, зокрема спираючись на її схильність до анімізму. “ Завдяки анімізму дитина несвідомо включається у космос. Природа жива й нежива перестає бути для неї чимось абсолютно чужим; дитина бодай дуже неясно відчуває свою єдність із нею“, [5,103].

1.3 Ващенко у пошуках методичного інструментарію

Вибір форм і методів навчання завжди і значною мірою визначається тим, як вирішується проблема змісту освіти, а відтак і в залежності від того, які стосунки домінують у суспільстві - авторитарні чи демократичні. Урок у своїх основних засадах моделює стиль життя суспільства. Так, утвердження диктатури і командно-адміністративних початків у державному управлінні зумовлює панування на уроці авторитаризму, орієнтацію на інформативний компонент змісту освіти, а звідси і на перевагу так званих фронтальних форм навчання, коли головним двигуном, “інформацієдавцем", а відтак і носієм “влади“ виступає вчитель.

Навпаки, утвердження демократичних основ життя суспільства, наявність у ньому творчих, ринкових орієнтацій зумовлюють посилення уваги до дитини, її індивідуальних особливостей і потреб. А це (якщо демократія не сприймається як пусте гасло) зумовлює потребу застосування різних форм самостійної діяльності учнів на уроці, збільшення питомої ваги навчальних задач та інтелектуальної праці у процесі їх вирішення - коли дитина сама розв’язує навчальну задачу або робить це в парі з іншим учнем, чи працює у складі невеличкої групи. У такому випадку на уроці домінують зусилля учнів, а не вчителя, запам’ятовування інформації займає тут другорядне місце.

Точка зору Г. Ващенка в цій ділянці висвітлена у його книзі “Загальні методи навчання". Читач, який вдумливо сприйме зміст цієї праці, неминуче прийде до двох суттєвих висновків: а) Г. Ващенко - прихильник таких форм і методів навчання, які передбачають самостійну творчу діяльність учня і б) причиною заборони і вилучення з обігу цієї книги в 30-ті роки були не тільки ідеологічні незгоди автора з режимом, але й те, що запропоновані ним методи навчання вже тоді вели до становлення людини самостійної, сильної, творчої, характерної. А саме така людина й могла опинитися в опозиції до комуністичної влади.

Значно більшої уваги тут потребують погляди Г. Ващенка на процес виховання, а відтак і на відбір виховного інструментарію - бодай тому, що відповідні думки та ідеї не акумульовані в якійсь окремій праці. Загальний же аналіз спадщини педагога дає підстави виділити в тій сфері щонайменше кілька вельми суттєвих для нашої сучасної педагогіки моментів.

По-перше, Г. Ващенко однозначно заперечує авторитарність як у родинному, так і в громадському вихованні. “На ґрунті насильства, - пише він, - не може розвиватись ні любов, ні краса, ні добро. Бо все це вияв свобідної волі людини, як образу і подоби Божої", [17,47]. Але тут педагог не виявляє себе і прихильником так званого “вільного виховання", за яким стоять Ж. - Ж. Руссо та його послідовники Еллен Кей і Лев Толстой. Неодноразово повертаючись до цієї проблеми, Г. Ващенко знову ж таки відстоює золоту середину, радить поєднувати в одне ціле процес виховання і процес самовиховання. Цей підхід він, одначе, уточнює, розглядаючи виховання - самовиховання крізь призму віку дитини: “чим молодший останній (вихованець - О. В), тим більшу ролю в формуванні його особистості має виховання і меншу ролю самовиховання... ", [17,47]. Головним же в цьому підході є не протиставлення зусиль двох суб’єктів виховання, а поєднання їх волі - в дусі партнерства.

По-друге, виходячи зі своїх поглядів на роль духовного і віри у процесі сприймання світу і самостановлення особистості, Г. Ващенко, з одного боку, органічним елементом цього процесу вважає виховання релігійне, а з другого - до методів зараховує і ті, що мають містичну природу (молитва, участь у релігійних відправах та громадських духовних акціях тощо). До таких методів виховання він зараховує також християнську доброчинну діяльність, християнську жертовність тощо.

По-третє, Г. Ващенко, йдучи за К. Ушинським, послідовно впроваджує вимогу врахування у вихованні етнопсихологічних особливостей дитини. Це - цілком чужа для колишньої комуністичної педагогіки ділянка, що передбачає вивчення і об’єктивну оцінку особливостей українського національного характеру та врахування цих даних з метою його корекції через виховання окремої людини. Вважається, що позитивні риси нашого характеру треба зміцнювати і розвивати, а вияв негативних - послаблювати.

По-четверте, в цілому ряді своїх праць Г. Ващенко категорично відкидає тезу, що християнство начебто “ослаблює людину“, постійно спонукає її “підставляти другу щоку". На його погляд, характер людини має поєднувати в собі і силу та підприємливість, і християнський світогляд. Вона мусить бути життєво активною, але ця активність повинна мати моральну ціну, бути націленою на добро. І навіть більше - добро покликано активно діяти через людину, воно повинно перемагати й утверджуватися, спираючись на її волю і розум.

Нарешті, по-п’яте, Г. Ващенко неодноразово застерігає проти тенденції “зводити виховання лише до розвитку", тобто виступає проти недооцінки специфічно виховних зусиль сім’ї, школи, громадськості. Ця тенденція, як відомо, характерна для прагматичної педагогіки, зокрема, в США. Наслідки її сьогодні очевидні: на ґрунті доведеного до абсурду культу прав людини будь-яке “виховання” трактується як їх порушення, а тому педагогіка в цій сфері взагалі втрачає ґрунт під ногами. Всі зусилля тут скеровуються лише на виховання в людині рис, потрібних для виживання за умов конкуренції.

У творчості Г. Ващенка помітна велика увага як до чинників, так і до інститутів виховання. До них він відносить родину, дитсадок, школу, церкву, мистецтво, працю, громадські організації, рідну мову, краєзнавство (батьківщинознавство), засоби масової інформації тощо. Всі вони є носіями та трансформаторами цінностей суспільства, і вихованець самостійно поза волею і увагою виховника взаємодіє з ними: сприймає, аналізує, дає їм моральну оцінку (виходячи з власного досвіду, своєї віри та запозичуючи й чужі погляди) і цим самим утверджує або заперечує щось у своєму власному світосприйманні. Цей процес займає у житті вільної людини чи не головне місце, значно більше, ніж часом ми думаємо, покладаючись на вплив родини і школи. І, власне, тому велика увага Г. Ващенка до них є цілком виправданою, а звідси і зрозумілою є його звичка говорити про виховання мистецтвом, працею, літературою, релігією тощо і дещо рідше говорити про естетичне виховання чи трудове виховання.

Першим з таких чинників та інститутів виховання Г. Ващенко вважає родину і дитячий садок. Звертаючи увагу на великі можливості дитсадка, зокрема, у національному вихованні, він виражає побажання, щоб його працівники (“садівнички“) мали добру педагогічну підготовку. На проблемах виховання в сім’ї і дитсадку він зосереджує увагу й у “Виховному ідеалі“, й у “Вихованні волі і характеру", а навіть присвячує їм спеціальну низку публікацій, включених тут під загальним заголовком “За здорову і свідому українську родину".

Виховна роль школи (шкільного життя, навчальних предметів тощо) висвітлена Г. Ващенком у його праці “Виховання любові до Батьківщини" (Лондон, 1954), що згодом увійшла до другої частини “Виховання волі і характеру".

Торкаючись функції церкви як чинника виховання, Г. Ващенко не заперечує сенсу її відокремлення від держави, але наполягає на тісній співпраці її зі школою.

Г. Ващенко високо ставить виховне значення праці, вважає її чинником виховання в людині працьовитості як риси характеру. Вільна праця, на його думку, сприяє також зміцненню волі, цілеспрямованості і самодисципліни. Вслід за К. Ушинським, він вважає, що праця, як і діяльність взагалі, - це саме життя. Натомість він дуже критично ставиться до того поняття “трудового виховання", яке сформувалося в нас у 30-ті роки на ґрунті відомої ідеї “політехнізації освіти“. На його думку, наше суспільство завжди було класовим, а “трудове виховання" ставило собі за мету прив’язати дитину до свого класу: дітей колгоспників зробити колгоспниками, а дітей робітників - робітниками.

Як чинники виховання у творчості Г. Ващенка широко розглянуто різні форми культури, мова, мистецтво тощо. Він постійно підкреслює факт, що вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на людину. Порівнюючи вплив мистецтва із значенням науки в поведінці людини, Г. Ващенко відзначає, що мистецтво діє на "цілу людину", на її почуття, мислення, волю. Його виховну вартість він бачить найперше в тій ідеї, яка в ньому закладена. Мистецтво - не самоціль, а засіб духовного вислову, духовного самовираження людини - такий же, як і мова. Від змісту висловлених ідей і залежить, чи мистецтво підносить людину до висот духовності, чи заганяє у сферу дрібних інтересів і тваринних прагнень. Воно може бути носієм краси й огидності, може виражати високі моральні ідеали або і їх антиподи, слугувати злу. Характерні приклади цього дають сучасне кіномистецтво, естрада і навіть література.

У ряді праць Г. Ващенко наголошує на виховній функції українознавства, яке в 20-ті роки було предметом уваги вчителів, а особливо мови. Як і К. Ушинський, О. Потебня, Б. Грінченко, педагог вважав, що рідна мова сприяє інтелектуальному розвиткові дитини, натомість намагання ”одягати свою думку в чужий одяг“ завжди складає певні психологічні труднощі і цей процес сповільнює. На його думку, українець повинен домагатися органічного володіння рідною мовою. Коли народ губить свою мову, він розкладається.

Вважаючи на велику значущість для людини зовнішніх чинників самовиховання, Г. Ващенко багато уваги приділяє питанням їх педагогічної оцінки. Цю функцію він покладає найперше на державну владу, яка зобов’язана оберігати духовне здоров’я людини і суспільства і, даючи свободу засобам масової інформації, все ж боронити суспільство від них, якщо вони завдають йому шкоди, керуючись чисто меркантильними міркуваннями. “Свобода не може бути необмеженою. Коли вона використовується для злочинів, її треба обмежити", [17,51]. Бо якщо свобода людини доводиться до безмежжя, то під загрозою опиняється вже свобода суспільства. “Нехай у нашій державі послужить доброю наукою те, що діється тепер у Франції, в Сполучених Штатах Америки і навіть у Німеччині", - пише Г. Ващенко, [17,51], маючи на увазі масове поширення творів морально шкідливого характеру, культу злочинності тощо.

Розділ 2. Всеукраїнське педагогічне товариство імені григорія ващенка

У травні 2000 року виповнилось 5 років з часу заснування у Львові Педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка. Понад 270 педагогів є його членами, з них - 7 професорів та 79 кандидатів наук, 12 осередків у різних навчальних закладах, у кожному з яких є принаймні кілька творчих особистостей і справжніх ентузіастів.

Біля витоків Львівської організації стояла група науковців вищих навчальних закладів та працівники колишнього відділу вищої освіти, науки та професійної підготовки Львівської міської адміністрації, які ще у червні 1994 року у стінах Львівського державного університету ім. Івана Франка організували наукову конференцію “ Національне виховання молоді у навчальних закладах “. Тоді на конференції вперше було представлено концепцію національного виховання молоді, що ґрунтується на засадах християнської моралі, і це був перший крок до того, щоб виховання молоді у навчальних закладах стало на традиційно-християнську основу і дало поштовх моральному оздоровленню суспільства.

Однак дальша робота в цьому напрямку була перервана, так як невдовзі згаданий відділ був ліквідований новообраною міською радою, а двоє організаторів підприємства тривалий час, долаючи різні перешкоди, працевлаштовувались. Проте конференція не була намарне. Над її матеріалами, виданими вже після ліквідації відділу, розпочало працю засноване Педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка.

Першими членами Товариства на Установчій конференції 22 травня 1995 року стали 50 осіб. Серед них і організатори науково-практичної конференції 1994 року, які сьогодні складають інтелектуальне ядро товариства: Омелян Вишневський - професор, завідувач кафедри педагогіки Дрогобицького Педагогічного університету, Степан Стельмащук - проректор Української академії друкарства, Орест Тушницький - проректор Львівського лісотехнічного університету, Євген Приступа - професор Львівського інституту фізичної культури та багато інших.

Початок діяльності Товариства пов'язаний з ознайомленням постаті Григорія Ващенка та його працею “Виховний ідеал", що вийшла у Полтаві у 1994 році., а також продовженням роботи над Концепцію сучасного українського виховання, розробленою проф. О. Вишневським і схвально підтриманої на уже згадуваній конференції 1994 року. З метою популяризації Концепції у 1996р. було організовано два “Круглі столи" на теми “Християнство у системі українського виховання" та “ Концепція сучасного українського виховання”. Теоретичні матеріали цих “Круглих столів” подала на своїх сторінках обласна педагогічна газета “Основа" та всеукраїнська “Освіта”. На засіданнях “Круглих столів” їх учасники рекомендували керівникам освіти міста й області спільно з членами Товариства ім. Ващенка, розпочати роботу над програмою впровадження Концепції та опрацюванням нової редакції програми з християнської етики на основі діючих на той чаc експериментальних програм. Тоді ж у 1996 році, Товариство підготувало до друку методичний посібник О. Вишневського “Сучасне українське виховання" та видало його тиражем у 2000 примірників за доброчинні пожертви. Більша частина тиражу безкоштовно передана навчальним закладам, бібліотекам, надіслана кафедрам педагогіки вищих навчальних закладів України. Посібник дістав широке визнання у педагогів. Багатьом особам України Товариство надіслало поштою взагалі і цей посібник, і видані 2 роки пізніше “Вибрані педагогічні твори" Григорія Ващенка та посібник “Християнська етика", підготовлений до друку спільним зусиллям ЛОНМІО, Церкви і Педагогічного товариства ім. Ващенка. Інформація в газеті “Освіта" про друковані видання Педагогічного товариства ім. Ващенка дала поштовх широкому листуванню з педагогами різних міст України. Товариство надсилало книжки адресатам у Полтаві, Харкові, Донецьку, Бердянську, Хмельницькому, Житомирі, Ялті, Сімферополі, Вінниці, Макіївці, Сумах та інших містах. 1999 році Товариство почало активне видання серії брошур для самоосвіти вчителів під загальною назвою “Сучасне українське виховання", які також надсилаються зацікавленим педагогам. Автором серії є проф. О. Вишневський.

Про діяльність окремих осередків Товариства можна говорити багато. Ось хоч би осередок Педагогічного товариства у львівській СШ № 72, де регулярно проводяться конференції вчительського Клубу “Українська педагогіка в особах". У квітні цього року провели виїзне засідання в педагогічному училищі міста Самбора, присвячене Г. Ващенку.

Своє найважливіше завдання сьогодні Товариство вбачає у тому, щоб донести до вчителя потрібну йому книжку, допомогти розширювати горизонти знань, змінитись самому і змінювати світ навколо себе. Працює на громадських засадах, не очікуючи ані визнання, ані нагород. Звичайно, що інтелектуальний потенціал Товариства міг би використовуватись раціональніше, однак, існують проблеми. Корисні ініціативи людей часто не можуть бути реалізованими через нестачу коштів, відсутність власного приміщення. За 5 років досить помітної у Львові діяльності особливої зацікавленості збоку влади чи підтримки Товариство не дочекалося, на листи з приводу виділення приміщення надходять відписки або залишаються вони без відповіді. Зрозуміло, що для міської влади громадська організація, та ще діяльна - то зайвий неспокій, що багато педагогів взагалі і не читали нічого з Ващенка. Однак життя не стоїть на місці, і так чи інакше, нове знайде свою дорогу. І те, що імя Григорія Ващенка повернулося на Батьківщину, що його праці сьогодні може прочитати і використати вчитель - найкращий цьому доказ. Та найважливіше - злам у свідомості багатьох педагогів, які впізнали Ващенка.

Однією з важливих сторін діяльності членів Товариства стали спільні з Церквою зусилля, щодо впровадження у школи християнської етики, як однієї з ланок у системі національного виховання. Чи треба ще сьогодні когось переконувати в тому, що виховання дитини на засадах християнської моралі, в якій сконцентровані найвищі цінності людської цивілізації, єдине приводить до становлення національно свідомого і відповідального громадянина, для якого найвищою потребою життя є служіння Богові і Україні? У Львові ще з 1992 року педагогами та катехитами було опрацьовано кілька експериментальних програм і підготовлено групу вчителів християнської етики. В деяких школах факультативно проводились уроки з основ християнської моралі. Відсутність законодавчої бази і відповідних рішень влади не дозволяли запровадити християнську етику як навчальний предмет. Усвідомлюючи це, Товариство шукало шляхів, контактів з людьми, розуміння влади. Доводилось витрачати чимало зусиль на дискусії, долати недовіру, упередження, спротив, часом відверте несприйняття.

Все-таки у жовтні 1996 року при обласному управлінні освіти розпочала роботу комісія, яка творчо опрацювавши попередні експериментальні програми, створила наскрізну програму для 1-11 класів і найважливіше - наповнила її українським змістом. В комісії разом з педагогами співпрацювали духовні особи, представники різних конфесій. Існувало чимало видимих та невидимих перешкод та труднощів. Створена у 1996 році обласна комісія тепер є постійно діючою.

Завдяки ініціативі Педагогічного товариства ім. Ващенка, особистій участі його членів у підготовці відповідного документа сесія Львівської обласної ради 7 жовтня 1997 року прийняла рішення християнської етики у загальноосвітніх школах Львівщини.

Сьогодні це одна із сторінок нашої історії. Діти вивчають християнську етику в школі, а вчителі за спеціальною програмою набувають знань при Львівській Богословській академії та обласному інституті освіти. Багато доводиться розв’язувати проблем, але переконаність у незворотності вибраного шляху додає оптимізму. Цього року працювали курси для вчителів Східної України у Донецьку. У справі підготовки вчителів з християнської етики є чимало проблем. Основний тягар щодо організації курсів для вчителів - підготовка документації, розробка навчальних планів та програм, оплата праці лекторів, забезпечення слухачів навчальними матеріалами - взяла на себе Церква. Проте така важлива ділянка не може бути справою лише Церкви, вона також повинна стати турботою держави. Вчитель християнської етики повинен бути зрівняний у правах і можливостях з іншими вчителями - предметниками, а предмет “християнська етика" зайняти рівноправне місце поряд з іншими предметами у навчальних планах школи.

Зараз український народ повинен переосмислити та проаналізувати свої надбання, глибоко пізнати неоціненний скарб яким є християнська культура та українська педагогічна спадщина. Педагогічне товариство ім. Ващенка має широке поле діяльності. Вивчати самим і заохочувати до знання інших, поширювати і пропагувати педагогічну літературу, організовувати семінари, конференції, круглі столи, наповнювати національним змістом навчально-виховну роботу з молоддю. Сьогодні в найбільшій мірі педагог несе відповідальність за майбутнє. Однак, матеріально зубожілий і пригнічений вчитель все ще відчуває себе невільником обставин, побоюється відстоювати власну позицію, висловлювати власні думки. Тому, ще більша відповідальність лягає на політиків, діяльність яких призводить до появи законів та рішень, згідно з якими погіршується життєвий рівень значної частини громадян; зокрема педагогів, і змушують їх вести виснажливу боротьбу за існування, а з іншого боку, витворюють у державі атмосферу мовчазної приреченості і соціальної апатії. Чи може невільник виховати вільну людину? А ми ж прагнемо волі справжньої, не декларованої для себе і своїх нащадків. Проте самих лише прагнень замало, потрібні дії. А якраз дії - мізерні і малоефективні, радше переважає бездіяльність. Бо інакше як розцінювати споглядальну позицію громадян, зокрема інтелігенції, яка з різних міркувань погоджується з існуючим станом речей? Чи все тут гаразд з мораллю та моральною відповідальністю?

Вчитель, як ніхто інший болісно відчуває суспільні проблеми через доторкання до дитячої душі і розгублено розмірковує, як діяти. Можливо, що уважне прочитання виданих Педагогічним товариством ім. Ващенка книжок у Львові та Києві, може подати вчителеві стежину надії та відкрити перспективу майбутнього. Діяльність Педагогічного товариства у Львові є доказом того, що активні громадські організації не лише виконують цікаві завдання, забезпечуючи потреби окремих соціальних груп людей, а й надають можливість для самореалізації кожній особі, яка цього прагне і стає членом організації. Крім цього, громадська організація - це спільнота небайдужих однодумців, об’єднаних конкретною метою.

На Конгрес для обговорення найболючіших проблем з розвитку освіти з’їхались делегати з 23 областей України, включаючи Крим. Звітну доповідь про діяльність Товариства проголосив його голова проф. А. Погрібний. Були акцентовані першочергові завдання організації. Це - обстоювання засад української національної освіти, її підпорядкованість справі побудови Української держави, освоєння та пропагування, захист системи освіти та виховання, що її створили видатні українські педагоги Сковорода, Ушинський, Грінченко, Русова, Ващенко, Огієнко, Волошин, Сіропол, Сухомлинський та інші, видання творчої спадщини Г. Ващенка (близько 10 томів), захист правово-економічних інтересів українських освітян, протистояння антиукраїнським, антидержавницьким та неокомуністичним тенденціям в освіті.

Для досягнення цих цілей товариство розробляє власний проект реформування та демократизації освіти в Україні, публікує заяви, звернення, спрямованi проти антинаціональних тенденцій в освіті України, організовує лукції, науково-практичні конференції, семінари, співпрацює з педагогічними установами, творчими спілками, державними й громадськими освітньо-культурними закладами.

У рамках відкриття ІІ-ого Конгресу відбулася презентація двох видань Товариства, які щойно з'явилися друком. Це - фундаментальна праця Григорія Ващенка “Загальні методи навчання", що не має аналогів в українській педагогіці (вийшла ця книга як другий том творів Ващенка, першим була його книга “Виховний ідеал" - 1995), та книга новаторських педагогічних концепцій “Концептуальні засади демократизації та реформації системи освіти в Україні”, у якій відомі українські педагоги академіки Академії наук вищої школи в Україні А. Алексюк, П. Кононенко, В. Майборода, А. Погрібний, М. Стельмахович, проф. О. Вишневський пропонують увазі державних інституцій, науковцям, широкій педагогічній громадськості, всім, кого хвилює нинішній стан освіти в Україні свій погляд на стан виходу з кризи в галузі, починаючи із необхідності реформування управління освітою. Товариство, підкреслювалося на Конгресі, домагатиметься втілення цих концепцій у життя. У найближчих планах Товариства - заходи стосовно практичного впровадження розроблених та узагальнених Г. Ващенком методів навчання, видання його праць, розвінчування рецидивів комуністичного тоталітаризму в царині освіти.

Прийняті Конгресом документи привертають увагу до критичного становища, в якому перебуває національна освіта в Україні, пропонують шляхи виходу з нього. Головою Товариства знову обрано проф. Анатолія Погрібного. Заступниками голови Товариства - Омеляна Коваля, Ольгу Коноваленко, Богдана Павліва. До складу президії увійшли А. Алексюк, В. Герасименко, Л. Глухівський та ін.

Зібравшись на свій Другий конгрес, Всеукраїнське Педагогічне Товариство ім. Ващенка серед інших проблем обговорило стан виховного впливу нашого телебачення. Учасники з глибокою стурбованістю констатували, що екран телебачення, нерідко задовольняючи духовні і політичні потреби антиукраїнських сил, негативно впливає на формування морального і національно-державницького світогляду нашої молоді.

З одного боку, він переповнений російськомовними передачами, включаючи передачі для дітей дошкільного віку. Українська дитина не зможе відродити свою ідентичність, допоки рідна мова не займе у її свідомості домінуюче місце. Сьогодні наш екран робить все, щоб цього не сталося. Конгрес вважає, що кожен громадянин має право говорити такою мовою, якою він бажає, в тому числі і з кореспондентом, але в український ефір повинна виходити лише мова українська - відповідно дщо статті 10 Конституції України - якщо потрібно - вдаючись до перекладу. При цьому Товариство не заперечує потребу російськомовних передач, але негативно ставиться до передач змішаних.

З другого боку, велике занепокоєння у Товариства викликає засилля тих, переважно американських, фільмів, які в рангу найвищої насолоди нашій молоді пропонують убивство, тваринний секс, оспівують подвиги “надлюдини”, що позволяє собі все і нікому не підзвітна. Такі кінострічки не лише шкідливі та небезпечні для виховання нашої дитини. Вони насправді є чужими українській душі і сприяють негативним мутаційним процесам у нашій свідомості, ведуть до становлення людини космополітичного світогляду, а водночас морально розбещеної, не здатної до саморегламентації.

Другий Конгрес Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Ващенка звертає увагу президента України Леоніда Кучми, урядових структур, педагогічної громадськості, всього нашого народу на те, що існуючий стан на нашому телебаченні суперечить статті 17 Конвенції про права дитини (1989), де йдеться про її право на захист від шкідливої інформації, і закликає зробити все можливе для морального і національного очищення екрану центрального телебачення, як і телебачення на місцях. Сьогодні - це дуже сильний чинник виховання і, якщо він діятиме всупереч національним цілям, то це заподіє великої шкоди державності і моральному здоров”ю нашого народу.

На початку червня 2000 року у Києві відбувся 3-ій Конгрес Всеукраїнського Педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, в роботі якого взяла участь і делегація Львівської обласної організації. Голова Всеукраїнського Педагогічного товариства акад. Анатолій Погрібний у своїй доповіді відзначив роботу Львівської організації як кращу в Україні. Член її правління, професор Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка Омелян Вишневський був нагороджений медаллю Григорія Ващенка і дипломом, а голова секретаріату організації Оксана Гентош була визнана кращим освітянином 1999 року, нагороджена грамотою і відзнакою.

3-ій конгрес Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка пройшов за обставин коли напруга і навіть загроза процесу державотворення нажаль не послабились. А. Погрібний підняв питання про те, що наша Україна повинна бути українською, з усією повнотою прав, а не якимось дублікатом російської держави. І навіть у той час, коли з дня проголошення незалежності минуло вже майже 10 років мова про переважання російської культури, мови та освіти звучала актуально. А. погрібний навів яскравий приклад того, що нам, українцям, агресивними, брутальними і цинічними діями нав’язують російську культуру. Таким прикладом стало вбивство у Львові, місті, де здавалося б позиції українства надзвичайно сильні, українського композитора - Ігора Білозіра - вбивство за українську пісню, за українське слово. Він як і Ващенко стверджував, що доки не буде здійснюватись курс на утвердження українських національних портретів, доки національна ідея не сповниться тривким національним змістом, доти не збудується українська національна держава.

Мова велася і про деякі позитивні зміни в освітній системі, про те, що створюються нові освітні програми, видаються нові підручники, де викладено нові підходи в педагогіці, про вивільнення дедалі більшої частини вчительських кадрів від ідеологічної запеленгованості імперських часів.

Йшлося і про те, що видатний педагог Григорій Ващенко був великим українським державником, він свою педагогічну думку спрямував у прoцесі українського державотворення, і тому, коли останнє нарешті знову уможливилося, він, маючи незначні заслуги як педагог, зростає поза тим у символ того, якого спрямування та характеру має бути сьогодні освіта й виховання в Україні. Товариство наголошувало, що пропагуючи ідеї Ващенка, воно іде в авангарді тієї педагогічної думки, яка потрібна Україні, аби вона зростала в міцну європейську державу.

На 3-ому конгресі неодноразово наголошувалось, що державницькі концепції освіти й виховання Григорія Ващенка повинна належно дотримувати і держава. Оскільки держава того не робить ту місію намагалося здійснити Товариство, тому виокремили головні завдання, які ставило перед собою Товариство: заходи, щодо повернення спадщини Ващенка в Україну та її популяризація серед освітян, тому до двох виданих раніше томів “Виховний ідеал" (1995) та “Загальні методи навчання” (1997) додалося ще два томи - третій (“Виховання волі та характеру", 1999) та четвертий - (“Праці з педагогіки і психології”, 2000).

Висновки

Спадщина Г. Ващенка ще чекає свого глибинного і системного вивчення. Потреба в ньому зростатиме залежно від темпів нашого духовного, національного і демократичного поступу. Як вже про те мовилося, значущість цього педагога полягає у тому, що він, як ніхто інший у ХХ ст., увібрав у себе багатовікову українську педагогіку, оберігав її і розвивав далі. І власне у цьому сенсі можемо стверджувати, що його педагогічна спадщина містить у собі цілісну систему поглядів на освіту й виховання молоді. Відтак освоєння цієї спадщини означає повернення нашої педагогіки до самої себе, до втраченої власної ідентичності, природної рівноваги і гармонії, а відтак і до єдності з власною традицією та зі світовою педагогічною думкою.

Погляди Г. Ващенка на майбутнє педагогіки і її велику роль у суспільстві викладені у “Додатку“ до “Загальних методів навчання", написаному в стилі заповіту. “Віримо, - пише він тут, - що розум і добро візьмуть гору над хижацькими інстинктами і злом. Після тяжкої боротьби кінець-кінцем настане справедливий лад на Землі і настане всесвітня воля. Але справжня свобода накладає й обов’язки, і чим більша перша, тим більші й другі. Відповідно до цього має розбудовуватися і педагогіка майбутнього “.9,73 З курсової роботи бачимо, що педагогічний світогляд Г. Ващенка зорієнтований на християнську стратегію виховання, пріоритетною рисою його педагогічної творчості є орієнтація на духовне життя людини, а її виховання він трактує як розвиток душі. Водночас порятунок він бачить у відродженні моральності і в прийнятті людиною пріоритету духовного над матеріальним. Так, зрештою, він бачить взагалі шлях порятунку людства перед небезпекою вселюдської катастрофи, включаючи процеси екологічні. Варто також підкреслити, що тут Г. Ващенко залишається оптимістом і вважає, що ідеї християнського гуманізму діють все з більшою і з більшою силою.

У розділі “Система цінностей та зміст виховання" до найважливіших цінностей виховання Ващенко відносить моральність (сфера вселюдського життя), патріотизм (сфера національного життя), громадянськість (демократизм) (сфера цивільних стосунків), родинність (сфера стосунків між членами сім’ї), характерність (сфера індивідуального життя) і природосвідомість (ставлення людини до природи - власної і природи довкілля). Із розділу “У пошуках методичного інструментарію” розуміємо, що Г. Ващенко - прихильник таких форм і методів навчання, які передбачають самостійну творчу діяльність учня і що високо ставить виховне значення праці, вважає її чинником виховання в людині працьовитості як риси характеру, а також наголошує на виховній функції українознавства. Вивчаючи діяльність Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім.Г. Ващенка, розуміємо, що йому, Товариству, довелося вивчити і відчути болючі питання нашої теперішньої освіти і нашого виховання, а відтак шукати відповіді на них - власне у спадщині Г. Ващенка і його однодумців, і бачимо, що одним з перших завдань Товариства є відродження спадщини педагога - видання та перевидання його творів, які так необхідні нам, теперішнім і майбутнім учителям.

Історична пам'ять є нашим ресурсом на майбутнє, вона може мобілізувати кожного індивідуума до продуктивної праці. Спогади про падіння, невдачі і поразки не можуть паралізувати волю діяльних людей. Варто лише проаналізувати здобутки і помилки, виокремити проблеми і рухатись вперед. Кожен повинен зрештою нести свою частку моральної відповідальності за майбутнє.

Список літератури

1. А. Погрібний. виховний ідеал педагога - державника: Григорія Ващенка // Освіта, 1998. - № 29-30. с. - 1-3

2. А. Погрібний. Доповідь на 3-ому Конгресі Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г. Ващенка // Освіта, 2000 - №60. - с.2-3,7

3. А. Погрібний. Григорій Ващенко: Віхи біографії // Освіта, 2003. - №12. - с.8

4. Васянович Г.П. Проблеми фізичного виховання молоді у педагогічній спадщині Ващенка. - Львів, 2000. - 60с.

5. Ващенко Григорій. Вибрані педагогічні твори - Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1997. - 214с

6. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру: Підручник для педагогів / Редкол.: А. Алексюк та ін.; Передмова В. Герасименка. - К.: Школяр, 1995. - 385с.

7. Ващенко Григорій. Євангеліє ідеальної людини // Практична психологія та соц. робота, 2000 - №2-3. - с.150-154

8. Ващенко Григорій. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, виховників, молоді та батьків.Т. І.3-є вид. - Полтава: Полтавський вісник, 1994. - 191с.

9. Ващенко Григорій. Загальні методи навчання: Підруч. Для педагогів. - К., 1997. - 415с.

10. Ващенко Григорій. Все в ім’я людини, для її блага.К., Політвидав України, 1997.

11. Ващенко Григорій. Тіло виховання як засіб виховання волі і характеру. - Мюнхен: Авангард, 1956.

12. Герасименко В. Співець людини, волі й України: - про працю Григорія Ващенка Виховання волі і характеру // Освіта, 1999. - №53. - с-2

13. Гордість національної педагогіки: Сценарій виховання людини. Слово про життя і педагогічну діяльність Григорія Ващенка // Освіта, 2005. №50-51. - с.6-7

14. З творчої спадщини великого педагога.: Г. Ващенко // Освіта, 2000. №60. - с.5-6

15. Левківський М.В. Історія педагогіки: Підручник - Київ.: Центр навчальна літ-ра, 2003

16. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д. Т Історія української школи і педагогіки: навч. посібник. / За ред. О.О. Любара. - К.: Т-во “Знання”, 2003

17. Львівська обласна організація Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка // Г. Ващенко: повернення в Україну, 2000

18. Світогляд і віра видатного педагога - державника: Г. Ващенко // Слово Просвіта, 2003. №15. - с.6

19. Сисоєва С.О., нариси з історії розвитку педагогічної думки: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літ-ри, 2003. - 308с.

20. Персоналії в історії національної педагогіки 22 видатних українських педагогів: Підручник / А.М. Бойко, В. Д Бардіцнова та ін; Під заг. редакцією А.М. Бойко - К.: ВД “Професіонал”, 2004

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий