регистрация / вход

Формування творчої особистості як наукова проблема

Розгляд творчості як суттєвого аспекту акме людини. Вивчення структури рефлексивно-акмеологічного підходу до розвитку професійної майстерності у людинознавчих науках. Аналіз компонент (когнітивна, емоційна) та шляхів формування творчої особистості.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА

1.1 Стан розробки досліджуваної проблеми у науковій літературі

1.2 Творчість як суттєвий аспект акме людини

1.3 Структура рефлексивно-акмеологічного підходу до розвитку професійної майстерності у людинознавчих науках

Висновки з першого розділу

РОЗДІЛ 2. КОМПОНЕНТИ І ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ

2.1 Компоненти творчої особистості

2.2 Шляхи формування творчої особистості

Висновки з другого розділу

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП

Актуальність дослідження. У сучасних умовах однією із стратегічних завдань системи освіти стає формування особистості з високим рівнем інтелектуальної культури, орієнтованої на безперервний саморозвиток, що визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, здатної забезпечити своєю діяльністю сталий розвиток людства в майбутньому. У даній ситуації необхідні нові підходи до навчального процесу, нові методологічні, теоретичні й психолого-педагогічні підстави для конструювання змісту й форм навчальної діяльності.

Традиційні освітні технології не націлюють студента на формування власних, індивідуальних цілей і дій, формують дистанцію між викладачам і студентом, демонструють домінуюче положення першого щодо другого.

У сучасній шкільній практиці в останнє десятиліття активно затверджуються нові траєкторії взаємин у системі "викладач–студент–підручник".

На думку В.Чудновського, "професія педагога є однієї з найбільше сенсоутворюючих". Ми припустили, що в сучасних умовах викладач як і раніше залишається носієм високих життєвих змістів. Однак кризовий стан суспільства впливає на їхню реалізацію в навчально-виховному процесі й на визначення вершин в особистісному й професійному розвитку педагога, позначуваних терміном "акме". Акмеологію як галузь наукового знання й акмеологічний підхід розробляли А. Бодальов, Г. Вайзер, А. Деркач, В.Зазикін і ін.Студент у позиції суб'єкта проявляє особистісну й навчальну активність, самостійність, ініціативність, які інтегруються в особистісні властивості й сприяють самоорганізації, умінню ухвалювати рішення в нестандартних ситуаціях. Що сформувалися у вітчизняній психології в середині XXв. теорії, концепції, трактування навчання, навчальної діяльності (Л.Айдарова, Д.Богоявленський, П.Гальперін, Г.Граник, В.Давидов, Л.Занков, З.Калмикова, Г.Костюк, Л.Ланда, А.Люблинска, А.Маркова,) свідчать, що, з одного боку, інтерес являє собою виборчу спрямованість людини; з іншого боку, тенденцію займатися діяльністю, речами, процесом занять; із третьої сторони, позначає специфічне відношення особистості до об'єкта, викликане емоційною привабливістю.

Реформа освіти спрямована на цілеспрямовану організацію таких форм, способів і приймань навчальної діяльності студентів, які реально сприяють підвищенню й збереженню навчальної мотивації студентів, позитивним змінам їх пізнавальної активності й забезпечують більш якісний рівень освіченості й навченості студентів. Однак цей процес ускладнюється рядом істотних протиріч між:

– висунутими основними документами про реформування системи освіти, вимогами до підвищення якості навчання через мотиваційну й змістовну складові й недостатністю форм, засобів і методів розвитку та підтримки пізнавальної активності студентів;

– вимогами сучасного освітнього процесу до "концентричного" способу організації змісту освіти.

Завдання:

Теоретична база дослідження включає:

– загальну теорію формування навчальної діяльності в педагогічній теорії та практиці і положення загальної теорії навчальної діяльності;

– концепції розвитку мотиваційної сфери і мотивації в навчальній діяльності;

– загальнотеоретичні положення про розвиток пізнавального інтересу особистості в навчанні, думок, помислів, проявів розумової та емоційної активності;

– теорія пізнавальної активності людини та пізнавальної активності в навчанні;

– концепції розвиваючого навчання, діяльно-орієнтованого навчання, проблемного навчання.

Для рішення поставлених завдань використовувалися наступні методи:

– теоретичні: аналіз наукової літератури по педагогіці й суміжним науковим галузям; програмування, аналіз педагогічної документації;

– праксиологічні: опитування (анкетування, бесіда), обсерваційні (пряме, непряме спостереження), праксиометричні (аналіз продуктів діяльності) і інформаційні методи.

Структура наукової роботи складається із вступу, двох розділів, висновків до них, загального висновку, списку використаних джерел.


РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА

1.1 Стан розробки досліджуваної проблеми у науковій літературі

У світовому і вітчизняному людинознавстві, на думку віце-президента Міжнародної академії акмеологічних наук А. Деркача, існувала значна прогалина – комплексно не вивчалася доросла людина. "Її розвиток у ранній, середній і пізній зрілості в науці послідовно не був представлений і у взаємодії одне з одним не розглянуто об’єктивні і суб’єктивні чинники, наявність яких необхідна, щоб людина як природна істота (індивід), як особистість (ансамбль відносин) і як суб’єкт діяльності (перш за все, як професіонал) досягла вершини в своєму розвитку і щоб відбулося, як говорили давні греки, акме її індивідуальності" [4, с. 3].

В античності з акме ототожнювався творчий, продуктивний, зрілий стан духу – стан творчого піднесення і натхнення, коли в людині прокидаються вищі сили. Досягнення акме філософом, правителем чи полководцем мало не менше значення, ніж дати їх народження. Так, "пора розквіту акме (сорокаріччя) Геракліта припадала на 69-у олімпіаду, тобто на 504 - 501 рр. до н. е., ...Зенона – на 78-у чи 79-у олімпіаду, тобто на 60-ті рр. до н. е., ... Протагора – на 84-у олімпіаду, тобто на 444 - 441 рр. до н. е." [24, с. 133].

У віковій психології дорослість традиційно розглядалася як стабільний період. 1926 року Е. Клапаред охарактеризував зрілість як стан психічної "скам’янілості", коли припиняється процес розвитку людини [19, с. 231]. Проте пізніше було показано, що зрілість не завершується з дорослістю. Природа психофізіологічного розвитку зрілості різнорідна і суперечлива; на всіх її етапах трапляються сензитивні і критичні моменти.

Вперше термін "акмеологія" 1928 року запропонував М. Рибников для позначення періоду зрілості як найпродуктивнішого, творчого періоду життя людини. "Акме" – найвища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора. Цей період охоплює вік від 18 до 55 - 60 років і характеризується завершенням загальносоматичного розвитку і статевого дозрівання, досягненням оптимізації фізичного розвитку, а також високим рівнем інтелектуальних, творчих і професійних досягнень [21].

Найзначніші систематичні комплексні дослідження цього періоду людського життя здійснювалися під керівництвом академіка Б. Ананьєва.

Структура психофізіологічного розвитку дорослих поєднує періоди піднесень, спадів і стабілізації функцій. Це суперечливий процес; характерними для нього є як найскладніші утворення (інтелект, логічні і мнемічні функції), так і найелементарніше (теплоутворення, метаболізм, різнорівневі особливості психомоторики).

Зрілий вік є періодом практичного, професійного життя людини. Постановка життєвих цілей ґрунтується на принципах та ідеалах, визначених на попередньому етапі, а також на життєвих планах людини. Труднощі, що супроводжують певні етапи життя, долаються бажанням самої людини розвиватися, ставати більш зрілою і відповідальною. Зріла особистість у ході розвитку самостійно обирає чи змінює зовнішню ситуацію свого розвитку, а завдяки цьому змінює і себе.

Отже, у період дорослості відбувається посилення соціального розвитку особистості, включення її в різні сфери суспільних відносин і діяльності. При цьому процес особистісного розвитку залежить від рівня соціальної активності і ступеня продуктивності самої людини [3].

Акмеологія як наука виникла на перетині природничих, суспільних, гуманітарних і технічних дисциплін. Ступінь і, водночас, вершина зрілості (АКМЕ) – це, за визначенням О. Бодальова, багатовимірний стан людини, "який хоча і охоплює значний …етап її життя і завжди показує, наскільки вона відбулася як громадянин, як фахівець-трудівник.., як …особистість, він, разом з тим, ніколи не є статичним… і …відзначається… варіативністю і мінливістю" [4, с. 5]. Індивідні, особистісні і суб’єктно-діяльнісні характеристики осягаються в єдності і напрацьовуються акмеологією в процесі комплексних досліджень вченими, які репрезентують цю нову науку [1; 2; 4 ].

Сучасна акмеологія – це наука про досягнення вершин духовності, людяної якості в людині, про досконале оволодіння обраною професією. Вона вивчає феноменологію, закономірності і механізми розвитку людини на ступенях її зрілості (вищі форми самореалізації особистості), розглядає процеси професійного і особистісного розвитку у їх єдності, а також шляхи професійної соціалізації на основі реалізації творчого потенціалу суб’єкта діяльності [18, с. 52.]. Істотного значення сучасна акмеологія набуває в управлінській, педагогічній, психотерапевтичній діяльності, де поняття "зрілість" розглядається як еталонне поєднання властивостей.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку України відбувається природне оновлення освіти, спричинене певними чинниками: поступовим входженням нашої держави до Європейського культурного простору та змінами професійних умов функціонування навчальних закладів на всіх рівнях освітянської ієрархії. У Національній доктрині розвитку освіти зазначається: "Освіта - основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і народжує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства [13,3].

Отже, сучасні реалії потребують активізації розвитку особистості, її творчого потенціалу, особливої уваги набувають питання виховання в молоді творчого ставлення до життя. Тому реформування системи загальної освіти, професійної підготовки педагогічних кадрів пов'язано з новою його провідною функцією - розвитком особистості на засадах творчих позицій, Реалізація останнього потребує й нового теоретико-методологічного фундаменту, щоб системно увідомити особистість і діяльність педагогічних кадрів у новому столітті, об'єктивно оцінити їх місце у суспільстві та виявити ступінь готовності до сучасних перемін у світовому просторі та у нашій державі. Серед нових наукових напрямів, які дають змогу якісно здійснювати підготовку кадрів освіти з позицій сьогодення, є, на нашу думку, акмеологічний підхід. Акмеологія - теоретична основа нової галузі сучасного людинознавства. Акмеологія взаємодіє з широким колом наук, які так чи інакше вивчають людину, її життя, діяльність. Ця взаємодія визначає наукові методологічні підходи в акмеології. Акмеологія - інтегративна наука - від психології відрізняється тим, що досліджує закономірності творчості, досягнення цілісною людиною тих чи інших результатів. Вона формує критерії оцінки рівня продуктивності її діяльності, досліджує умови життя і розвитку: біографію, походження, оточення, її взаємодію і взаємовідношення з іншими людьми [14,4]. Обмірковуючи перспективність акмеології в епоху глобалістики, вважаємо доцільним перегорнути сторінки історії в минуле століття, згадати першоджерела її розвитку і усвідомити прогностичні реалії акмеології та її роль, місце в колі інших наук щодо стратегії "'життєвого шляху" людського буття в планетарному просторі.

Нагадаємо, що в 1928р. М.О.Рибников увів у науковий обіг поняття "акмеологія", визначив ним розділ вікової психології - психологію зрілості чи дорослості. Формування акмеології проходило в науковій школі Петербурзького університету. Біля витоків її стояли такі вчені як В.М. Бехтерев, М.М. Ковалевський, П.А. Сорокін, В.Н. Мясищев, БГ. Ананьєв, Е.О. Кузьмин. В.М. Бехтєрев, будучи ініціатором створення Психоневрологічного інституту як навчально-наукового закладу, говорив на його відкритті в 1908р.: "Як це не печально, але необхідно відзначити парадоксальний факт, що у нашій вищій освіті сама людина залишається ніби забута. усі наші вищі школи мають на меті здебільшого елітарні чи професійні завдання. Вони готують юристів, математиків, природознавців, лікарів, архітекторів, техніків, шляховиків та інших. Але при цьому поза увагою залишається те, що в центрі уваги повинна бути саме людина. Для держави і суспільства, крім державних діячів, потрібні фахівці, які розуміли б, що таке людина, як і за якими законами розвивається її психіка, як оберігати її від ненормальних відхилень у цьому розвитку, як краще виховання, як оберігати сформовану особистість від занепаду інтелекту і моральності, якими засобами потрібно стимулювати відродження населення, якими суспільними настановами належить підгримувати самостійіїість особистості, позбавляючи розвиток пагубної у суспільному змісті пасивності, якими способами держава повинна оберігати і гарантувати права особистості, в чому повинні полягати розумні засоби боротьби зі злочинністю, яке значення мають ідеали в суспільстві, як і за якими законами розвивається масовий рух розумів і т.п. [7,113]. Як випливає із змісту відповідного висловлювання, відомий вчений обгрунтував головне завдання – пізнання людини, визначивши при цьому шляхи розкриття її творчого потенціалу.

Акмеологія всебічно висвітлює особливості важливого ступеня, який проходить людина у своєму розвитку - ступеня зрілості. Вона визначає подібне і відмінне у різних людей, з'ясовує специфічні діяння, факти, які обумовлюють індивідуальні особливості зрілості. Стан зрілості не виявляється у людини несподівано і відразу. Він обумовлюється всім попереднім життям.

Тому метою акмеології є з'ясування характеристик: що потрібно розвивати у людини в дошкільному дитинстві, у молодшому, старшому шкільному віці, у роки юності. Важливими чинниками у розвитку людини як індивіда, особистості й суб'єкта діяльності є обставини, в яких проходить її життя. Враховуючи ці реалії, акмеологія послідовно простежує механізми і результати взаємодії макро-, мезо-, мікро соціумів і природних умов на людину, проектуючи і вирішуючи при цьому завдання розробки такої стратегії організації її життя, реалізація якої сприяла б проектуванню себе на ступені зрілості. Вагома роль у розвитку творчого потенціалу належить самому суб'єкту діяльності. Вважаємо доцільним розкрити смисл деяких основних методологічних категорій, зокрема: творчість, потенціал, потенціал особистісний, стратегія життя, саморегуляція, самовдосконалення та ін. Так, Г.І. Хозяїнов розглядає творчість у такому сприйнятті: "Творчість – це діяльність, результатом якої є створення нових матеріальних і духовних цінностей. Творчість має особистісний, процесуальний і результативний аспекти. Вона реалізується у виробництві, науці, мистецтві, політиці, педагогіці і т.д. [17,6]. В широкому масштабі його подає Ю.О.Гагін, зокрема: творчість — це спеціальна людська діяльність, яка поєднує в собі значення як іманентної властивості людини, такі ознаки її як способу існування, дійсності, і виявляється у примноженні матеріальних і духовних цінностей, характерних новими авторськими системами. Творчість - важливий спосіб реалізації потенціалу людини та основний механізм становлення індивідуальності. Творчість - головний спосіб формування професіоналізму і майстерності, а з іншого боку - критерій професіоналізму і майстерності. При проектуванні акмеологічних дій творчість розглядається як важливий конструктивний елемент у побудові цілісної, унікальної та універсальної індивідуальності у всьому діапазоні акмеологічних заходів: від знімання політичних синдромів - до виявлення духовності. Творчість є чинником і передумовою свободи людини [6, 142-143]. Розглянемо також смисл поняття "потенціал" з позицій акмеології.

У нинішній час все більше приділяється уваги проблемам розвитку особистості, її онто - і соціогенезу, персоногенезу і суб'ектогенезу, професіоналізму. Акмеологія, як нова галузь наукового знання, дає можливість обгрунтованіше розглядати ці парадигми розвитку особистості, визначати такі важливі моменти ж професійна самосвідомість, "Я" - концепція, акме особистості та ін. Актуальним є питання про розробку акмеологічної концепції формування професійної свідомості. Дотепер цей рівень в основному формується у професіонала з великим стажем роботи. Тому важливо запропонувати технологію формування професійної свідомості на більш ранніх етапах професіоналізації особистості. і вважати початком процесу професіоналізації не момент "входу у професію", а ранні етапи розвитку особистості. Проблема самосвідомості не може бути всебічно вивчена без розгляду "Я" - концепції та їх співвідношення в структурі особистості. Центром самосвідомості дорослої людини стає її особистість. Акмеологія розглядає тут питання про з'ясування характеристик, які повинні бути розвинені у дошкільному, шкільному віці та в юності. Відповідно, суб'єкт у всіх відношеннях зможе успішно виявляти себе на ступені зрілості. "Я" концепція - результат взаємодії біологічних, психологічних і психо-соціальних впливів у ході розвитку [1,65]. Ю.О.Гагін обґрунтовує суть останнього поняття в такому змісті "Я" концепція - усвідомлена система уявлень індивіда про самого себе як основа взаємодії її з іншими людьми і відношення до самого себе. Я - концепція - образ власного Я, що включає когнітивний, емоційний і оціночно-вольовий компоненти. Їй властиве реальне Я й ідеальне Я. У зв'язку з цим поняття Я-концепція широко використовується в педагогічній акмеології, де реальне (дійсне) та ідеальне (можливе) розглядаються як втілення істотних рис людини (як індивіда, особистості, індивідуальності), необхідних для проектування її самовдосконалення. Становлення Я-концепції проходить у процесі становлення людини як індивідуальності. Як індивід і як особистість, де людина неповторна, не як поодинокий індивід, але як індивідуальність, яка перероблювала в себе особистість і підкорила її собі [6,162-163].

Провідні вчені в галузі акмеології (Н.В. Кузьміна, А.О. Деркач, В.М.Максимова, Ю.О.Гагін, С.Д. Пожарський, В.П, Бранський, Г.І.Хозяїнов, 0.0. Бодальов та ін.) підкреслюють, що важливим є наукове вивчення феномена "Акме", коли проходить виявлення загального і відмінного у різних людей. Схожість може бути виявлена при розгляді мікро-, мезо-, макросоціумів, у яких перебуває людина від народження і протягом всього її життя. Вони впливають на фізичний розвиток, на період досягнення особистістю зрілості, на формування творчого відношення до діяльності та своєрідність індивідуальності. І все це пов'язано з уродженими особливостями людини та її активною участю в самовдосконаленні. Але і при схожості зовнішніх умов, у яких проходить життя, індивідуальні, особистісні та суб'єктно-діяльнісні зміни здійснюються в неоднаковому темпі й відрізняються на кожному етапі кількісними і якісними показниками у різних людей. Тому значимим е визначення груп завдань, що пов'язані з виявленням загального і відмінного у досягненні "Акме" людьми і виявлення чинників, які визначають якісно-кількісні характеристики "Акме". Вченими проводиться науковий аналіз тієї сукупності характеристик, які пов'язані з оволодінням професією, з досягненням майстерності. Осягнення суті професіоналізму і розуміння шляхів, які ведуть до його вершин, мас теоретичне і практичне значення.

При цьому важливо розробити таку систему критеріїв та відповідний інструментарій, який дав би змогу визначити рівень професіоналізму. Вивчення діяльності суперпрофесіоналів, їх особистісних особливостей сприяє визначити те загальне, що їх об'єднує. Модель суперпрофесіоналізму в цій чи іншій сфері може бути орієнтиром для досягнення "Акме" іншими людьми цієї професії. Отже узагальнене завдання; всебічне вивчення професіоналізму, виявлення його рівня, визначення шляхів і засобів досягнення "Акме" в професійній діяльності. Наступним етапом є виявлення залежності між особливосгями професіоналізму зрілої людини та іншими проявами її поза сферою професійної діяльності.

Предмет акмеології, як узагальнено відзначає Н.В. Кузьміна, є цілісна людина в пору самореалізаціЇ її творчої зрілості. Зрілість - період у житті людини від самостійного вибору професії і навчального закладу до самостійного планування ритму і режиму роботи, самостійної організації свого часу і способу досягнення шуканих результатів. У цей період процеси виховання, навчання постійно замінюються процесами самореалізації у формі самовиховання, самоосвіти, самовдосконалення, спрямованими на розвиток творчого потенціалу. Так, процеси саморегуляції в педагогічних кадрах проходять у духовній, фізичній і професійній сферах на трьох рівнях: 1) на етапі здобуття професійної освіти у навчальному закладі; 2) в системі підвищення кваліфікації педагогічних кадрів; 3)в період самостійної професійної діяльності (з перших кроків професійної діяльності – до досягнення вершин у реалізації творчого потенціалу).

Творчий потенціал, як приховані можливості у вирішенні спроектованих завдань, спочатку розвивається, нагромаджується, пізніше реалізується у творчій діяльності. В процесі виявлення творчого потенціалу зріла людина його формує, розвиваючи здібності й особистісні якості, напрацьовуючи власні інтегративні схеми синтезу знань із різних джерел; системи знань у формі вигідній для застосування при вирішенні практичних і теоретичних завдань; способів здійснення внутрішнього зворотного зв'язку (мета – діяльність – результат, їх узгодження і непогодження). Отже, самореалізація творчого потенціалу проходить за допомогою суб'єктивних інтегративних схем, систем, моделей. Суб'єктивні інтегративні схеми, системи формуються під впливом систематичного навчання під керівництвом викладача і власних . вольових, інтелектуальних фізичних зусиль у процесі розвитку людини. Як стверджується вченими-акмеологами (0.0. Бодальов, Г.І. ХозяЇнов, і Н.В. Кузьміна, С.Д. Пожарський та ін.) важливим є визначення тих характеристик, які повинні бути сформовані у людини в дошкільному і шкільному віці, щоб пізніше у період зрілості вона змогла проявити себе всебічно. Це важливо, адже характеристики людини як індивіда, особистості й суб'єкта діяльності на певних етапах зрілості пов'язані причинно-наслідковими залежностями з особливостями розвитку на попередніх етапах. Одночасно все це пов'язано і певним способом обумовлено загальними і частковими обставинами, в яких проходить життя людини. Глобальним завданням, як підкреслює О.О. Бодальов, є розробка такої стратегії організації життя людини, яка дала б їй змогу досягнути творчих вершин [5]. Далі вчений додає, що стан зрілості не з'являється у людини несподівано і зразу. На нього і на те, який він, "працює" все попереднє життя людини. Не тільки від природної схильності, але і від прожитого життя більшою мірою залежить, з яким запасом фізичної міцності пройде людина до ступеня зрілості; які ціннісні орієнтації і відношення стануть ядром її особистості; які здібності, а також який запас знань, умінь і навичок будуть характеризувати її як суб'єкта діяльності, коли вона буде дорослою.

На думку Г.І. Хозяїнова, основними елементами виявлення творчого потенціалу вважається: рівень продуктивності; інтегративні схеми; психологічні передумови у вирішенні творчих завдань; здібності; структура компетентності; когнітивні, емоційні, вольові властивості суб'єкта, вирішення творчих завдань; структура умілості; соціальний вплив на досягнення творчого результату; психологічна готовність до перебудови в діяльності; способи обліку обмежень і розпоряджень у вирішенні творчих завдань, які диктуються професією, виробництвом і моральними принципами. А.О. Деркач результати своїх досліджень у цьому аспекті обґрунтовує з таких позицій. Він вважає, що високий творчий потенціал, який виявляється в професійній діяльності, творчому пошуку, вмінні приймати ефективні і нестандартні рішення, прямо пов'язані з рівнем професіоналізму особистості та діяльності. Вчений підкреслює, що пріоритетними характеристиками творчого потенціалу є: творча спрямованість професійних інтересів; потреба в новаторській діяльності; здібність до новацій; високий рівень загального і деяких спеціальних видів інтелекту; здібність до формування асоціативних зв'язків; розвинена уява; сильна вольова регуляція поведінки і діяльності; самостійність; уміння управляти своїм станом, в тому числі стимулювати свою творчу активність [2,171 ].

Н.В.Кузьміна виділяє такі елементи вияву творчого потенціалу спеціалістів:

1) індивідуальні властивості досліджених (стать, вік, структура сім'ї, порядок народження, стан здоров'я);

2) рівень продуктивності діяльності у вирішенні досліджуваних класів, творчих завдань (вищий, високий, достатній, середній, нижчий від середнього);

3) інтегративні схеми інформаційного самозабезпечення, рольової взаємодії, аналізу зворотного зв'язку у вирішенні творчих завдань;

4) психологічні передумови продуктивного вирішення творчих завдань (система відношень, настанови, цінності, спрямованість, мотивація);

5) здібності, структура компетентності;

6)когнітивні, емоційні, вольові властивості суб'єкта реалізації творчих завдань;

7) структура умінь (гностичні, проектні, конструктивні, комунікативні, організаторські);

8) вплив контексту (тобто професійного, непрофесійного, сімейного і оточення);

9) соціальний вплив - оцінка, заохочення, соціальна роль;

10) психологічна готовність до перебудови діяльності в пошуках нових способів вирішення творчих завдань (самооцінка, інтегральність, екстремальність, догматизм, інтуїція);

11) способи обліку системи обмежень і наказів (приписування до вирішення творчих завдань, які диктуються професією і виробництвом);

12) способи обліку системи приписів і обмежень до вирішення завдань, які диктуються моральними принципами [12].

Відомо, сучасна епоха глобалістики потребує педагогічних кадрів, які повноцінно реалізують соціальний і професійний ефект освіти щодо формування особистості учня, здібного до творчості, самореалізації і підготовляє його до стрімких перемін у планетарному просторі. Це, безумовно, ставить нові професійні завдання вдосконалення як самого педагога, так і учня. Нагадаємо, самовдосконалення освітньої творчої діяльності педагогічних кадрів традиційно здійснюється на трьох рівнях (зміст їх – далі).

Процеси самореалізації в професійній сфері (починаючи зі вступу у вищий навчальний заклад), характеризується тим, що на зміну процесам виховання, навчання пріоритетну роль займає самовиховання, самонавчання, самопізнання. Відповідні названі процеси сприяють самовдосконаленню майбутнього спеціаліста чи вже працюючого педагога. Самовдосконалення, як відомо, завжди пов'язується із усвідомленням необхідності здійснювати успішну діяльність в інтересах суспільства. А останнє потребує вироблення проекту щодо розвитку творчого потенціалу, чітке визначення її усвідомлення цілей самовдосконалення. Оригінальне, на нашу думку, процес самовдосконалення обґрунтовують ІО.М. Орлов, Г.І. Хозяїнов [15; 17].

Самовдосконалення людини розглядається вченими як одна з основ досягнення вершин творчого потенціалу. Цілями самовдосконалення вважаються: прагнення до гармонії власних рис; досягнення згоди із самим собою; досягнення гармонії й навколишнім світом; ліквідація поганих звичок; контроль своїх потреб; розвиток здібностей; оволодіння саногенним мисленням; сходження до індивідуальності. Деталізуємо окремі з них. Безперечно, провідним є вміння здійснювати аналіз власних рис, визначати, яка з них перебуває у початковому стані, а яка надмірно розвинена, що може деформувати характер і виявляти себе в поведінці. Тому слід систематично задуматися і при потребі коректувати їх та прагнуги до гармонізації власних рис. Велика місія належить досягненню злагоди з самим собою. Адже це потребує прийняття самого себе таким, який я є, та виробити в себе терпимість до змін з наступною корекцією в Я - концепції окремих положень.

Вагомим пріоритетом у професійній діяльності є вміння людини розвивати загальні та часткові здібності. Особливо це важливо з позицій реалізації можливостей людини у творчості. Останнє пов'язано із формуванням індивідуальності людини і оволодіння саногенним мисленням. Для досягнення названих цілей самовдосконалення необхідна зміна мислення, що пов'язано з більш глибоким усвідомленням самого себе. Відповідно, з цього погляду психологи розділяють мислення на два типи: 1) патогенне, 2) саногенне. Перше з них - це звичайне мислення, що перебуває у силі звичного і програмується логічним підходом. Крім того, таке мислення характеризується відсутністю рефлексії як здібності розглядати себе зі сторони. Такому мисленню характерне збереження в собі негативних утворень (ревнощі, образи, страх...). Важливо вміти ослабити риси патогенного мислення і оволодівати саногенним мисленням. Воно буде сприяти оздоровленню психіки, тобто збереженню і зміцненню здоров'я людини та спрямовує її активність на творчу діяльність. Саногенне мислення – це мислення, що народжує здоров'я [Ю.М. Орлов].

Кожна людина, яка займається самовдосконаленням, повинна чітко визначити свої цілі таким способом, щоб у будь-якому випадку і різних обставинах їх досягнення сприяло успіху. Розглядаючи самовдосконалення людини як розвиток творчого потенціалу, зосередимося на суті поняття самовиховання. Якщо сприймати це .поняття як свідому діяльність, яка спрямована на реалізацію людиною себе як особистості, то самовиховання в цьому аспекті охоплює і самонавчання, і пізнання людиною власного Я. Виходячи з цих позицій та враховуючи досягнення вчених у відповідному напрямі, розкриємо коротко етапи і методи самовиховання.

Перший етап - вивчення і пізнання себе як особистості. Основні методи цього етапу самовиховання; самоспостереження, самоаналіз, самооцінка, застосування тестів, які дають можливість вимірювати рівні розвитку психологічних властивостей особистості (тести досягнень, тести інтелекту і креативносгі, тести критеріально-орієнтовані та особистісні).

Другий етап - розробка програми самовиховання. Напрями професійного самовиховання: вдосконалення загальних особистісних якостей і властивостей та спеціальних і професійних якостей; розвиток індивідуальних рис; зміцнення здоров'я. Визначення мети і завдань за кожним напрямом самовиховання.

З метою розроблення програми професійного самовиховання, особливо молодими педагогами, наводимо для прикладу можливі орієнтовні блоки якостей особистості у відповідності зі структурою особистості, зокрема:

1. Загальні якості особистості:

1.1. Ідейність. Громадянськість. Моральність.

1.2.. Педагогічна моральність. Педагогічна переконаність.

2. Спеціальні якості:

2.1. Теоретична і методична підготовка із спеціальності.

2.2. Психолого-педагогічна підготовка до професійної діяльності.

3. Індивідуальні якості особистості:

3.1. Особливості пізнавальних процесів, їх педагогічна спрямованість.

3.2. Емоційно-моральна чуйність.

3.3. Вольові та інші якості.

3.4. Культура темпераменту.

Наголошуємо, що цей етап самовиховання покликаний максимально враховувати особистісні і спеціальні якості педагога, щоб ефективно проект реалізувати та правильно передбачати свій розвиток.

Третій етап - реалізація розробленої програми. Основними методами є: особиста відповідальність, самонавіювання, самонаказ, самопереконаність, самоконтроль, самозвіт.

Широкої масштабності на цьому етапі повинно надаватись у системі роботи зі студентами і початкугочими педагоі'ами, зокрема: формування в них прагнення до самовиховання; ознайомлення з методами самовиховання; організація практичних занять з метою оволодіння методами самовиховання; ознайомлення з технологією визначення співвідношення поставлених завдань з їх вирішенням і здобутими результатами.

Самореалізація творчого потенціалу вчителя проходить в освітній системі. Спочатку вона виступає як чинник професійного становлення і розвитку творчого потенціалу, пізніше – як об'єктивний чинник професійної самореалізації творчого потенціалу. Лише досягнення високого рівня професіоналізму дає змогу педагогу розробляти свої власні інтегративні схеми, системи, моделі різних видів. Відповідні суб'єктивні розробки є засобами реалізації творчого потенціалу. Творчість завжди має широкий діапазон, вона (творчість) віддзеркалюється у педагогічному досвіді. Фундаментом досягнення вершин творчої самореалізації педагога є його досвід. Тому до його формування повинен бути досить усвідомлений підхід, який пізніше стає опорою у творчій діяльності педагога.

Зауважимо, що підготовка майбутніх спеціалістів (будь-яких: педагогів, лікарів, інженерів, юристів, менеджерів...) у професійних навчальних закладах може бути продуктивною, якщо озброїти їх теорією саморуху до вершин професіоналізму і продуктивності. Але щоб "озброїти" теорією інших, вона, по-перше, повинна бути створена; по-друге, засвоєна викладачами навчальних закладів; по-третє, застосована ними до себе самих. Тоді вони переконаються в її ефективності. З метою реалізації сказаного вище, Н.В. Кузьміною розроблена оригінальна ідеалізована модель образу результату в навчанні спеціаліста. Зміст її – це взаємопов'язана ідеалізована модель образу результату у навчанні спеціаліста - це взаємопов'язана система суб'єктивних ознак, достатній рівень розвитку яких забезпечує йому творчу готовність до саморуху до вершин професіоналізму і продуктивності майбутньої творчої діяльності. Єдиний критерій якості навчання повинен бути сформований в ознаках психічних новоутворень в особистості, діяльності, індивідуальності випускника. У зв'язку з цим суттєвим є питання про структуру "психічних новоутворень", які забезпечують саморух до виділено 7 елементів: 1) оціночний; 2) ідеали, цілі, цінності; 3)енерго-потенціали, здібності; 4) відповідальність; 5) мотиви, спрямованість; 6) компетентність; 7) вміння в створенні продукту, що задовольняє вимоги якості [11,135].

Аналіз перших етапів дослідження в цьому напрямі зі студентами і педагогічними кадрами столиці (Київський педагогічний університет імені

Б.Д. Грінченка) дає можливість зробити позитивний висновок про результати експерименту, що висвітлюється на сторінках преси [3; 8-10; 16]. Реалізація вищевикладеного творчого підходу з позицій акмеології в системі підготовки і підвищення професійної майстерності освітянських кадрів уможливлює розвиток в них творчого потенціалу професійної свідомості та рефлексії, самовдосконалення професіоналізму до рівня досягнення власного "Акме". Останнє, як відомо, сприяє формуванню нового мислення, світосприймання та розвитку творчого потенціалу в молоді, а це, в свою чергу, сприяє стабілізації і розвитку суспільства та забезпечує його прогрес в планетарному просторі.

Актуальні завдання сучасної акмеології

1. Формування фізичних і психічних станів, що передують зрілості, які стали б передумовою успішного руху до індивідної особистісної і суб’єктно-діяльнісної зрілості. Дорослість тут розуміється як кількість прожитих років (кількісна характеристика), а зрілість – як здатність перетворювати нагромаджений життєвий і професійний досвід на вищі досягнення (якісна характеристика). Поняття "прогрес розвитку" означає: а) зміни в мотиваційній сфері особистості, що обумовлюють домінування загальнолюдських цінностей; б) зростання уміння на рівні інтелекту планувати і здійснювати "діяння", які відповідають духу цих цінностей; в) формування здатності мобілізувати себе на подолання труднощів об’єктивного характеру; г) об’єктивніше оцінювання власних сильних і слабких сторін, готовність бути відповідальним, а також постійне прагнення до професійного зростання [4, с. 22-23].

2. За допомогою комплексних розробок необхідно запропонувати "найбільш технологічні" стратегію і тактику організації і практичного здійснення переходу молодого фахівця на все вищі рівні професіоналізму, майстерності [4, с. 12].

3. Створення методичного інструментарію, що дозволив би виявити рівень професіоналізму, досягнутий людиною чи групою людей [4, с. 13].

4. Простежити особливості прояву суб’єктно-діяльнісних характеристик у професіоналів високого рівня, враховуючи конкретну сферу діяльності – наприклад, "людина – людина" тощо [4, с. 21]. Суб’єктно-діяльнісний підхід визначає проблемне поле як загальної, так і професійної акмеології: а) загальне розуміння суб’єкта дає особистості орієнтацію на ідеал; б) конкретне розуміння розкриває психологічні і акмеологічні механізми реального досягнення оптимуму в професії, а також властиві суб’єкту принципи саморегуляції і самоорганізації. Акмеологія (на основі принципу суб’єкта діяльності) розкриває шляхи якнайповнішого самовираження особистості в професії, а також дозволяє їй забезпечити щонайвищу соціальну, професійну ефективність діяльності [18].

5. Завдання акмеології як навчальної дисципліни: по-перше, запропонувати наукові характеристики основних параметрів і типологій людини як індивіда, особистості, суб’єкта діяльності та індивідуальності на етапі зрілості; по-друге, виокремити найбільш поширені варіанти досягнення людиною вершини в своєму розвитку на даному етапі. Час виходу на рівень акме людини як індивіда, особистості і суб’єкта творчої діяльності не збігається. Акмеологія пояснює своєрідність чинників, що обумовлюють індивідуальну цілісну картину зрілості людини. Їй, спільно з педагогікою, необхідно: а) з’ясувати, які особливості мають бути в "мікроакме" людини на кожному етапі її життєвого шляху, щоб відбулося її "велике акме"; б) запропонувати оптимальну систему виховних розвиваючих засобів [4, с. 13].

Обставини, що склалися на певному етапі розвитку людини, можуть виявитися несприятливими, і вона не вийде на рівень піку в своєму розвитку (піку, який був би можливим для неї). У такому випадку акмеологія у співпраці з педагогікою має виявити шляхи компенсації недосягнутого оптимуму в розвитку людини на певному етапі життєвого шляху. Обставини впливають на людську долю не за формулою "стимул – реакція". Ступінь і характер будь-яких індивідних, особистісних чи суб’єктно-діяльнісних змін, що відбуваються в людині, тісно пов’язані з особливостями психологічного ґрунту, який утворився на попередньому відтинку її життєвого шляху в її внутрішньому світі.

Ю. Гагін запропонував концепцію педагогічної акмеології, яка базується на таких принципах: принцип потенційної самореалізації людини; принцип індивідуальності; принцип педагогічної майстерності; принцип здоров’я.

Категорія суб’єкта розкриває значеннєво-життєві і спонукально-значеннєві якості особистості в її ставленні до діяльності. На думку Г. Михайлова, "відповідальність одночасно визначається як комплексний регулятивний механізм діяльності і як особлива діяльна якість особистості. Відповідальність – це гарантування особистості збереження певного рівня і якості діяльності впродовж певного часу" [18, с. 41].

Основні положення концепції педагогічної акмеології:

· людина володіє потенціалом, який вона може вдосконалювати;

· людині властива потреба в здійсненні власних потенціалів;

· форма здійснення людини – це її сходження до індивідуальності;

· індивідуальність – це вищий рівень розвитку людини;

· становлення і реалізація індивідуальності відбувається в процесі духовно-практичної діяльності;

· педагогічна майстерність – це спосіб буття педагога;

· акмеологічне проектування застосовується для визначення стратегії життя, поведінки і професійного вдосконалення;

· акмеологічне консультування – це робота з керівниками і педагогами, пов’язана з наданням їм допомоги в досягненні вершин професійної діяльності, а також педагогічної майстерності, формування "Я-концепції" тощо [20].

Особистість в акмеології розглядається у функціонуючому стані, який розвивається (особистісний принцип), а тому предметом акмеології є сам момент і спосіб зміни. До того ж, існуючий стан досліджується, а бажаний проектується відповідно до теоретичних принципів і підстав. Отже, предметом акмеології виступає зміна реального об’єкту (оригіналу) від наявного, "стартового" до ідеального, "фінішного". Специфіка предмету акмеології полягає в тому, що не існує цілком онтологічно заданого об’єкта. Вона розглядає особистість одночасно в психологічній і соціально-професійній якості, з огляду на оптимальність узгодження їх одне з одним.

Одним з основних методів акмеологічного дослідження, запропонованого А. Деркачем і Н. Кузьміною [8; 9], є порівняльний аналіз у широкому розумінні високопродуктивних і малопродуктивних суб’єктів професійної діяльності. Процес акмеологічного пізнання спрямований на себе і на власну діяльність, тому діагностика в акмеології має з’ясовувати те, як особистість стає суб’єктом управління власною поведінкою в особистісній, професійній, творчій і духовній сфері [18, с. 38].

На сучасному етапі розвитку наукової акмеологічної думки можна виокремити такі акмеолого-методологічні принципи дослідження творчого потенціалу особистості: принцип суб’єкта діяльності, принцип життєдіяльності; принцип особистості як суб’єкта життя; принцип потенційного і реального, імпліцитного і експліцитного; принцип моделювання; принцип оптимізації; операціонально-технологічний принцип; принцип психосоціального дослідження і принцип зворотного зв’язку [ 9, с. 115].

Чи не основна увага відводиться принципу психосоціального дослідження, що має досить новий методологічний характер. Як підкреслює Г. Михайлов, сутність психосоціального підходу в межах вивчення феноменів професіоналізму полягає в русі до досліджуваного об’єкта не від апріорної моделі чи теорії, а від виявлення історичних, соціальних, культурних, особистісних детермінант його реального стану. Предметом психосоціального дослідження є не абстрактна особистість, а конкретний суб’єкт, що живе в конкретному суспільстві, яке характеризується певною специфікою свідомості. Ця специфіка детермінується історичними, соціальними обставинами життя, а також життєвою позицією, національною і професійною приналежністю, віком, статтю.

Акмеологія проводить саме такі дослідження, і вони відрізняються від класичних психологічних досліджень. Основна відмінність – це вибірка, що служить не основною, а додатковою перемінною. Реальні досліджувані параметри особистості як суб’єкта професійної діяльності можуть варіюватися в залежності від завдань дослідження. "Проте в основному, згідно з принципом комплексності, психосоціальний підхід в акмеології охоплює в теоретичному аспекті всі якості людини, а в конкретному – всі або основні його характеристики в інтегралі" [18, с. 48].

Цілеспрямоване формування професіоналізму, майстерності і компетентності є віддзеркаленням вирішення одного із завдань акмеологічної теорії і практики – "перешкоджати випадковому, стихійному "використанню" людиною своїх психічних ресурсів, відкрити шлях і мотивацію повноцінної самореалізації" [18, с. 44]. Вищий рівень, довершений стан або якість виводиться не абстрактно, а за критерієм оптимальності, який визначається щодо певного суб’єкта, певної сукупності умов, особливості його діяльності. Саме методологічним значенням поняття "оптимальність" (А. Деркач) знімається основна суперечливість акмеологічного знання: 1) не заданість, а проективність "вершинного" стану особистості, неможливість його визначення в якості "порога"; 2) визначеність і жорсткість цілої низки критеріїв, чинників, умов, необхідних для досягнення певного оптимального стану [18]. Оптимальним "майданчиком" є сфера формування особистості. При вивченні роботи професіоналів екстракласу в різних сферах діяльності першочерговим є пошук загальних моментів, а також розкриття змісту самого явища високого професіоналізму [2].

Метою акмеологічного дослідження є розробка акмеологічної концепції особистісного і професійного становлення представника конкретної спеціальності [2, с. 11]. Акмеологічною концепцією називається система наукових поглядів на процес досягнення особистісно-професійного акме представником конкретної спеціальності [9; 11]. Основною ідеєю цієї концепції є конструктивна інтеграція особистісної і професійної основ на підставі реалізації творчого потенціалу [2; 6; 9].

Акмеологічна модель – оптимальний варіант особистісно-професійного сходження до акме – є описом ознак результатів рівнів продуктивності [9; 11]. Її визначають: 1) акмеологічні критерії – мірило оцінки професійного становлення; 2) акмеологічні показники (вони ж акмеологічні інваріанти) – професійні завдання певного роду і конкретного рівня розвитку професіоналізму; 3) акмеологічні рівні – ступінь розвитку професіоналізму.

Шляхи і методи розвитку професійної майстерності віддзеркалюються в акмеологічних технологіях. У свою чергу, акмеологічний алгоритм – це послідовність і етапи розвитку [1; 2; 9].

К. Абульханова-Славська, О. Бодальов, А. Деркач, Н. Кузьміна, Л. Лаптєв підкреслюють, що принциповим для акмеології є висновок, який стосується основного положення методологічної основи – акмеологічних закономірностей, тобто стійких зв’язків і відношень між професійним і особистісним розвитком людини (1), а також між різними рівнями організації психічних процесів у ході цього розвитку (2). Ці закони-тенденції мають варіативність за наявності спільного. Вони мають одночасно і об’єктивний, і суб’єктивний характер. Об’єктивність детермінується характером умов і чинників, а суб’єктивність пов’язана з індивідуально-особистісними передумовами з відображенням об’єктивних чинників в особистісному значенні [1; 7].

Відмінності акмеологічних закономірностей від закономірностей інших наук полягають в наступному. По-перше, це істотно менша варіативність, ніж, наприклад, у психологічних закономірностей, оскільки професіоналізм діяльності, що вивчається в межах акмеології, "характеризується стабільністю високих результатів, якостей суб’єкта праці, а також процесів і функцій, що забезпечують продуктивність діяльності" [11, с. 173]. По-друге, це технологічна спрямованість, що охоплює потенційний, актуальний і модельно-прогностичний компоненти досліджуваного об’єкта. По-третє, акмеологічні закономірності володіють потенційними, пов’язаними з можливим розвитком суб’єкта, характеристиками. По-четверте, це яскраво виражена специфічність істотних характерних зв’язків, що обумовлюється предметом науки [1].

Акмеологічні закономірності реалізуються за допомогою акмеологічних механізмів – системи, що визначає порядок професійної діяльності, а також в цілому "порядок" сходження до особистісних і професійних вершин. У свою чергу, акмеологічна динаміка виражається змінами, що спостерігаються в ході особистісно-професійного становлення. Причини і рушійні сили розвитку високого професіоналізму називаються акмеологічними чинниками (суб’єктивного характеру), а значущі обставини такого розвитку – акмеологічними умовами (об’єктивного характеру). Розвиток особистості має подвійну детермінацію: суб’єкта (внутрішня детермінація) і засобів підтримки особистості, що ним реалізуються (зовнішня детермінація). Тому акмеологічна оптимізація (акмеологічний супровід) є створенням найсприятливіших умов для вирішення завдань максимальної самореалізації особистості, зокрема – шляхом досягнення вершин професіоналізму [9, с. 15].

Джерелом саморуху і розвитку є акмеологічні суперечності, які виникають в результаті взаємодії взаємозаперечних тенденцій. Внутрішні суперечності містяться всередині самої системи як певної цілісності, а зовнішні відображають взаємодію різних систем. В акмеологічному дослідженні суперечності виявляються тоді, коли необхідно розкрити джерело, причини, типи і форми розвитку. Вирішення протиріч виводить систему на новий якісний рівень, для якого, у свою чергу, характерні інші суперечності, які також стають джерелом нових стадій розвитку [6].

У межах акмеологічної парадигми, а також парадигми психології розвитку і психології особистості, поняття "особистісне зростання", "розвиток особистості", "самореалізація особистості" трактуються неоднозначно. На нашу думку, тільки в просторі акмеології, сформованої як міждисциплінарне наукове знання, можна говорити про інтегративний підхід до вивчення реалізації професійного, творчого і духовного потенціалу особистості. Вважаємо, що поняття особистісного зростання, особистісної самореалізації містить як кількісні, так і якісні характеристики. Так, кількісний показник – це "висота", "вершина", "пік", "успіх", "діяльність", "свідомість", "особистість"; тобто, в цілому, власне "ЗРОСТАННЯ". Якісний показник – це "глибина", "душа", "людяність", "екзистенція", "духовність", "інтуїція", "творче відчуття", "благородність", "совісність", "честь" і "чесність" ("совість як Підсвідомий Бог", "людина – це більше, ніж психіка: людина – це дух" [23, с. 14]. Тобто, в цілому це, власне, "ЗРІЛІСТЬ", "АКМЕ", "ДУХОВНЕ АКМЕ". "Переконання наші відзначаються тільки одним – тією ціною, яку ми готові за них сплатити" [4, с. 44]. "Особливо треба ще раз підкреслити, що дух, душити, душевне… – це не надпсихічне, а різні якості психічного як найважливішого атрибуту суб’єкта" [13, с. 7]. Отже, у даному контексті основними є суб’єктивні зміни і вимірювання.

Системний аналіз феномена зрілості (єдність процесів професійного і особистісного розвитку) вивчає наука акмеологія, першоосновою становлення якої була психологія. Акмеологія, що виникла на перетині природничих, суспільних, гуманітарних і технічних наук, носить інтердисциплінарний характер. Акме – це найвища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора. Досвід акмеологічних досліджень особистості і професіоналізму може бути узагальнений і коректно асимільований у контекст сучасної науки. Одне з основних місць посідає тут принцип психосоціального дослідження, предметом якого є не абстрактна особистість, а конкретний суб’єкт. Специфіка предмета акмеології полягає в тому, що для неї не існує цілком онтологічно заданого об’єкта. Проблемне поле загальної і професійної акмеології визначається суб’єктно-діяльнісним підходом. Одним з основних методів акмеологічного дослідження є порівняльний аналіз високопродуктивних і малопродуктивних суб’єктів професійної діяльності. Процес акмеологічного пізнання спрямований на себе і на власну діяльність, тому діагностика в акмеології зосереджується на виявленні того, як особистість стає суб’єктом управління власною поведінкою в особистісній професійній, творчій і духовній сфері. Акмеологічна концепція особистісно-професійного розвитку пропонує акмеологічну модель, яку, у свою чергу, визначають: акмеологічні критерії, акмеологічні показники, акмеологічні рівні, акмеологічні технології, акмеологічний алгоритм. Вищий рівень виводиться не абстрактно, а за критерієм оптимальності. Основним положенням методологічної підстави цієї науки є акмеологічні закономірності, що реалізуються за допомогою акмеологічних механізмів і акмеологічної динаміки і детермінуються акмеологічними чинниками і акмеологічними умовами. Джерелом саморуху і розвитку є акмеологічні суперечності. Реальні досліджувані параметри особистості як суб’єкта професійної діяльності можуть варіюватися залежно від завдань дослідження. Поняття особистісного зростання, особистісної самореалізації містить кількісні і якісні характеристики. Акмеологічна оптимізація створює найсприятливіші умови для вирішення завдань максимальної самореалізації особистості шляхом досягнення духовного і професійного акме.

Перспективи подальшого наукового пошуку: розробка акмеологічної ієрархії рівнів формування особистістої і професійної зрілості фахівця сфери "людина – людина".

1.2 Творчість як суттєвий аспект акме людини

На результаті XX століття й напередодні третього тисячоріччя при виникненні глобально-кризових проблем (екологічних, демографічних, соціальних) особливу гостроту здобуває пошук нових можливостей і ресурсів для їхнього раціонального рішення. Один з конструктивних шляхів пов'язаний зі створенням інноваційних високих технологій, причому не тільки в традиційній виробничій області, але й в інших сферах людської діяльності, досліджуваних, зокрема, акмеологієй.

Високий професіоналізм і творча майстерність фахівців - один з найважливіших властиво людських ресурсів, який стає фактором оптимального рішення насущних глобально-кризових проблем. У цьому соціокультурному контексті особливе значення набуває нова інтегративнеокомплексна наука акмеологія (греч. akme - вершина, розквіт). Тому що саме вона вивчає закономірності й технології розвитку професіоналізму й творчості як акме-форм оптимального здійснення всіляких видів професійної діяльності.

Акмеологія - наука нова, що перебуває в стадії активного становлення. Символічно. що поява цього терміна ставиться до періоду бурхливого інтелектуального і соціального пошуку 1920-х років, коли виникли такі галузі науково-практичного знання, як еврилогія (П. Енгельмейер), ергонологія (В. Мясіщев), рефлексологія (В. Бехтєрєв) і в тому числі акмеологія (Н. Рибников). Якщо соціокультурним прототипом виникнення акмеології був такий плин у російської поезії початку XX століття. як акмеізм (Н. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова й ін.), те її естественнонаучной передумовою стали дослідження Ф. Гальтона й В. Освальда [2] про вікові закономірності творчої діяльності й І. Перна [3.4], що вивчав залежність її продуктивності від різних психобіологічних факторів.

У розвитку акмеології можна виділити чотири основні етапи. Перший - латентний. коли складалися історичні, культурологічні, соціальні, філософські, наукові, практичні, педагогічні передумови виділення в науковім пізнанні нової сфери людинознавства. Другий етап - номінаціонний, коли соціальна потреба в такого роду знанні була усвідомлена й позначена шляхом уведення Н. Рибниковим в 1928 році спеціального терміна "Акмеологія". Третій етап - інкубаційний, його початок датується виникненням концептуальної ідеї Н. Кузьміній про необхідність констеляції досліджень акмеологічної проблематики як нової області людинознання. Передумовою з'явилися систематизація й узагальнення, аналіз і диференціація людинознання другої третини XX століття в працях Б. Ананьева. Завершився цей етап висуванням програми розгортання акмеології в якості особливої дисципліни [5]. Четвертий - інституціональний - етап пов'язаний зі створенням ряду соціальних структур: акмеологічної кафедри, лабораторій у вузах і, нарешті, Міжнародної академії акмеологічних наук. У рамках цих науково-навчальних структур ведуться дослідження [б], розробляються акмеологічні технології [7] і здійснюється професійне навчання [8].

З метою вивчення й аналізу акме-форм, успішної й творчої професійної майстерності й розробки оптимальних технологій розвитку професіоналізму акмеологія проводить комплексні дослідження процесів і способів здійснення різними фахівцями професійної діяльності, синтезуючи для цього досягнення інших наук про людині, насамперед філософії, соціології, психології, фізіології, генетики й педагогіки. Свою онтологічну визначеність акмеологія здобуває внаслідок центрування на виявленні, описі, аналізі феноменології акме-форм у життєдіяльності людини, у його становленні як професіонала, психологічно творчому й соціально успішнім здійсненні професійної діяльності. Акмеологический аспект феноменології творчої майстерності представлений у працях [9, 10, 2, 3, 4].

Отримане в результаті психолого-акмеологічних досліджень наукове знання про закономірності й способи досягнення вершин професіоналізму [5] і творчості [11] характеризує такий інтегративний по своїй соціокультурній природі й системоутворюючий за методологічним значенням онтологічний атрибут, як " акмеологічність" соціокультурного буття людину.

Із цього погляду акмеологічність можна розглядати в синхронічному плані у вигляді самовдосконалення людину, а діахронічно - у вигляді його професійної соціалізації. Затребуваність акмеології в сучасній Росії в умовах перехід до ринкових відносин, державотворення й демократичного суспільства здобуває особливу актуальність. Для цього необхідні активні люди, високі професіонали, що володіють ініціативою, діловитістю, організованістю й творчим потенціалом.

У справжній період активно формуються методологічні принципи, концептуальні підходи й дослідницькі стратегії, розробляються практично орієнтовані акмеологічні технології, які покликано вмонтувати акмеологію в систему сучасних наук і забезпечити впровадження отриманого нею знання в соціальну практику [12].

Акмеологія, як будь-яка інша область наукового знання, має не тільки загальнонаукові принципи, що конституюють її категоріальноеметодологічно як науку, але й конкретні дисциплінарні особливості, які характеризують її як специфічну галузь предметно-методичного знання. Оскільки вона - наукова дисципліна, що формується, визначення її предметно-методичної специфіки й категоріальнотметодологічних рамок представляє особливе проектувальне завдання, від рішення якої певною мірою залежать шляху подальшого розвитку конкретних акмеологічних досліджень. Їм властиві три основні орієнтації: загальнонаукова,технологічна й гуманітарна.

Природа творчості може бути розкрита через певні показники, а саме:

1. Істоти, у яких розвинутий пошуковий механізм, що е наріжним для процесу творчості, характеризуються мінімального агресивністю щодо свого оточення та найбільш чутливі до закликів допомоги інших істот.

2. Творчість є основою розвитку емпатійних здібностей, здатності розуміти точку зору іншої людини, формування непрагматичної ціннісно-світоглядної орієнтації особистості.

3. Творчість передбачає вихід за межі рольових установок особистості, вміння дистацціюватися від ситуації, готує умови для досягнення однієї з головних цілей розвитку людини - статусу творчої особистості, оскільки творчість є виходом у сферу багатозначного, багатомірного, парадоксального, бісоціативного розуміння реальності та її опанування; творчість передбачає актуалізацію надситуативностІ як здатності суб'єкта виходити за межі однозначних конструкцій "зовнішньої доцільності".

4. Творчість та альтруїзм позитивно взаємокорелюють та щільно пов'язані, що свідчить про відкритість творчої особистості світові.

5. Творчість є однією з цілей розвитку особистості та може бути пов'язаною з такими категоріями як самоактуалізація, самовдосконалення, самоздійснення, самовираження.

6. Творчість е цілісним утворенням, вона не, обмежується такими аспектами функціонування психіки людини як образний, логічний, поведінковий та ін., а проявляється на всіх рівнях психічної активності людини.

7. Творчості притаманні синергетичні риси, тому творча людина виявляє феномен творчої багатомірносгі, коли окремий талант людини складається із суми її талантів.

8. Так звані творчі люди характеризуються іранично-біфукарційними, парадоксально-двоїстими, ембівалентними, взаємовиключаючими особливостями, наприклад, вони проявляють себе одночасно як екстраверти та інтроверти; вони скромні та горді одночасно; вони проявляють одночасно бунтарський дух та консерватизм. В цілому можна сказати, що творчі люди більш психопатологічні, психотичні.

Отже, можна диференціювати окремі, часто достатньо суперечливі характеристики емоційної сфери творчих особистостей: підвищену чутливість (Р.Кеттел), імпульсивність (Ф.Баррон), високий енергетичний рівень, підвищену сприйнятливість (К.Текекс), неповторне поєднання деяких акцентуйованих рис особистості (Л.Б. Єрмолаєва-Томіна), відхилення від шаблону у поведінці, впертість (У.В. Кала), емоційну забарвленість кремих процесів, емоційне ставлення, вплив почуттів на суб'єктивне оцінювання, емоційне занурення у діяльність (В.О. Моляко), емоційну сенситивність та лабільність (ригідність), високий рівень емоційної збудливості (В.М. Козленко).

Творчість людини виявляє тісний зв'язок з обдарованістю, однією з наріжних особливостей якої є здатність до творчих актів. Тому особливості обдарованих людей через принцип "талант - це сума талантів" можна певною мірою вважати такими, які притаманні креативним людям. Відповідно, розвиток творчої особистості має спрямовуватися на якості, що властиві обдарованим особистостям.

Згідно з концепцією В.О. Петровського "Екологія творчості" розвиток обдарованості здійснюється через реалізацію творчих потенціалів особистості, яка, в свою чергу, може бути конкретизована у двох взаємозв'язаних проблемах: 1) проблема створення особистістю себе самої, своєї творчої долі, свого творчого простору, тобто проблема формування самостворюючого типу особистості; 2) проблема вичленення та створення параметрів природного і соціокультурного простору, що відкриває можливості здійснення творчості, тобто є екологічною нішою для творчої особистості

Розглянемо найбільш суттєві особливості обдарованості:

Інтелектуальні здібності, здатність до навчання, психомоторні здібності, творче мислення, винахідливість. Висока пошукова активність, спрямованість на вирішення оригінальних проблем.

Висока здатність до акгів художнього самовираження, багатий світ фантастичних, уявних побудов. Поєднання емоційності та багатої вербальної активності. Певні екстрасенсорні здібності, глибоке реагування на невербальні стосунки.

Сильно розвинене почуття справедливості. Живо реагує на правду, справедливість, гармонію, природу. Розвинене почуття гармонійної організації суспільного та природного оточення. Висока відданість справі, прагнення все довести до досконалості. Автономна система цінностей, встановлення високих вимог до себе на інших людей. Не схильні до конформізму, заглиблені у філософські проблеми.

Розвинене почуття гумору, здатність до відстороненості, вміння подивитись на себе з іншої позиції, вміння перейматися почуттями інших (емпатійні вміння). Критичне ставлення до своїх досягнень.

Здатність рефлексувати, уявляти та передбачати наслідки людських дій, підвищена вразливість (людина, сприйняття якої випереджує його операціональні можливості, знаходиться у стані стресу).

Здатність тримати у полі уваги одночасно декілька явищ, здатність сприймати зв'язки, стосунки, відношення між явищами. Різнобічні, багатогранні інтереси та спонтанність поведінки, спрямованість на справи, які часто не мають практичної значущості. Висока здатність сприйняття смислових невизначеностей, "сутінкове", парадоксальне мислення.

Творчість, що може бути властивою будь-якому виду діяльності, виявляє спрямованість на унікальність та цілісність, синтез різних аспектів діяльності та теоретичних конструктів. У цьому сенсі творчість можна розуміти як фундаментальну властивість Всесвіту та людини - цілісність. Прагнення до цілісності, узгодженості фактів і категорій виявляється у межах гештальт-психології, яка відкрила спрямованість людини до гештальту на рівні афективно-сенсорних процесів, коли, наприклад, сприйняття так званих "ритмічних", упорядкованих, візуальних конструкцій супроводжується позитивними емоціями, а невпорядкованих- негативними. Людина, яка сприймає невпорядковану (хаотизовану) конструкцію, прагне упорядкувати її.

Творчість пов'язана з феноменом обдарованості, тому формування творчої особистості має спрямовуватися на розвиток статусу обдарованості, який виявляє ряд парадоксальних рис. У цілому можна сказати, що розвиток творчої особистості має спрямовуватися у напрямку реалізації принципу "талант - це сума талантів", що передбачає всебічний розвиток особистості, на що спрямована акмеологічна наука.


1.3 Структура рефлексивно-акмеологічного підходу до розвитку професійної майстерності у людинознавчих науках

Отже проведений аналіз показав тісні й різноманітні зв'язки акмеології з іншими науками про людині. Яким же образом ці зв'язки впливають на конкретні акмеологічні дослідження? Природно, знання, отримані в суміжних науках, ураховуються в окремих акмеологічних дослідженнях і розробках по-різному, залежно від їхніх конкретних завдань і концептуально-методичних засобів рішення. При цьому ефективність переносу суміжних знань у тканину того або іншого акмеологічного дослідження визначається конструктивними можливостями їх предметно-методологічного стикування. Ці можливості багато в чому походять від методологічної "оснащення" того дослідницького підходу, який покладається в основу проведення конкретної акмеологічної розробки. Розглянемо можливості стикування суміжних знань і шляхи реалізації зв'язків акмеології з іншими науками про людині на прикладі пропонованого мною [20] рефлексивно-акмеологічного підходу до розвитку професійно-творчої майстерності.

У якості базових виділяються віковий, освітній, професійний аспекти акмеологічного підходу. Вони в якості вихідної фонової біосоціальності задають об'єктивний простір для прояву активності суб'єкта, орієнтованої на розвиток своєї професійної майстерності. У цій активності виділяються наступні похідні (щодо базових) акмеологічні аспекти суб'єктного простору реалізації акмеологічних можливостей: креативний, екзистенціальний, культу рольний. Системотворчим фактором щодо взаємодії всієї категоріальної системи як базальних, так і похідних від них акмеологічних аспектів є рефлексивний аспект майстерності.

Таким чином, онтологічна специфіка акмеологічності утворюється взаємодією категоріально кваліфікуємих сутностей: біологічності, соціальності, активності й рефлексивності майстерності людини. Акцент на їхнє домінування визначається завданнями конкретних акмеологічних досліджень, які носять комплексний характер, тому акти й закономірності, виявлені в результаті цих досліджень, повинні трактуватися із системних позицій більш функціонально. Це означає, що лише в результаті конкретних акмеологічних досліджень можна встановити, яка саме домінація буде в досліджуваного професіонала. Якщо, наприклад, вікова, то чи буде спостерігатися розвиток, скажемо, по типу дорослішання або старіння. Важливо встановити при цьому, який питому вагу педагогічного й професійного аспектів і наскільки багато в цьому випадку репродуктивних і продуктивних моментів, наскільки потужна професійна рефлексія, яка забезпечує досягнення вищих щаблів майстерності й подолання шаблонових стереотипів. Необхідно з'ясувати, наскільки професійний розвиток веде за собою екзістенціальноаособистісне або, навпаки, особистісний розвиток -усього лише побічний продукт професійного. Тут можуть бути самі різні комбінації, тому підкреслимо, що типологічний підхід також є методологічним принципом для акмеологічних досліджень і розробок.

Зі сказаного можна зробити наступні висновки. Що інтенсивно розвивається останнім часом у взаємодії з теорією керування, педагогікою й психологією акмеологія суттєво міняє акценти в сфері професійної підготовки й у системі безперервного утвору. При акмеологічному підході домінує проблематика розвитку творчих здібностей професіоналів з урахуванням різних аспектів їх підготовки й удосконалювання.

Віковий аспект дослідження націлений на діагностику задатків і здатностей засобами педології (вивчаючої дітей і юнаків), андрагогіки дорослих ( у тому числі студентів і професіоналів) і геронтології (ветеранів праці). Освітній аспект - на діагностику й розвиток знань і вмінь у системі загального, професійного й безперервного утвору. Професійний аспект - на визначення можливостей і результатів здійснення трудової діяльності через з'ясування профпридатності, психологічної готовності до даного виду праці й ступені соціальної відповідальності за його процес і результати. Креативний аспект - на визначення затрачуваних зусиль і успішність їх реалізації шляхом з'ясування рівня професіоналізму, рефлексивнонінноваційного потенціалу його вдосконалювання до ступеня майстерності й оцінки соціальної значимості інновацій, отриманих у процесі творчості. Рефлексивний аспект ( пов'язаний із самосвідомістю особистості, що як розвивається "Я" і розумінням партнерів по комунікації в процесі трудової діяльності) є системотворчим, забезпечуючи оптимальне взаємопогодження виділених акмеологічних аспектів професіоналізації людину.

Акмеологічний підхід до розвитку людини утверджує загальнонауковий, філософський принцип цілісності, який передбачає розгляд людини як цілісної істоти. Тому навчальний процес має орієнтуватися на поєднання зусиль різних навчальних дисциплін у процесі формування професійної компетентності майбутнього фахівця. На нашу думку, чим більш віддалені навчальні предмети будуть інтегруватися у цьому процесі, тим більший ефект може бути очікуваним. Предметом нашого дослідження є вивчення можливостей англійської мови для розвитку фахової компетентності студентів технічних спеціальностей.

Формування професійної компетентності є важливим аспектом у процесі підготовки спеціалістів будь-якої галузі людської діяльності. Реалізація соціального замовлення суспільства щодо підготовки фахівців нового типу зумовлє необхідність кардинальної зміни самої ідеології підготовки спеціалістів, що виявляється проблемною у період інформаційного буму; на початку XX сторіччя обсяг знань, які виробляє людство, подвоювався через десятки років, у наш час цей процес займає лише рік, а згідно з існуючими прогнозами у недалекому майбутньому він буде подвоюватися кожні декілька місяців. Тому характерною тенденцією сучасного світу є поява нових інтегральних наукових напрямів (синергетики, екології, системології та ін.), швидке поновлення знань, спрямованість на їх цілісність та інтегральність під час підготовки фахівців, які мають відзначатися глибокою різнобічною фаховою компетентністю. Це, у свою чергу, потребує суттєвої зміни навчально-виховного процесу в закладах освіти, поглиблення процесу міжпредметних зв'язків та розвитку міждисциплінарного синтезу, який передбачає ефективне використання навчально-виховних та дидактичних ресурсів усіх навчальних дисциплін.

Якщо глибока фахова компетентність є одним із головних пріоритетів закладів освіти, то всі навчальні дисципліни, як профілюючі, так і непрофілюючі, що викладаються у цих закладах, мають спрямовуватися на розвиток глибокої фахової компетентності. Це є своєрідним велінням часу, на яке у вищому технічному навчальному закладі мають орієнтуватися не тільки викладачі точних, але й гуманітарних дисциплін. Тому проблема формування професійної компетентності у студентів технічних спеціальностей засобами непрофілюючих дисциплін є надто на часі.

Різні аспекти професійної компетентності досліджують Вітвицька С.С., ВознюкО.В., Дубасенгок А.А., Левківський МВ. та ін. Багато вчених (БаркасіВ.В., БіликО-М., БосакН.Ф., ВенігН.М., Воробйоваї.А., Голованчук Л.П., Головач Ю.В., Дроздова І.П., КарповаЛ.Г., Козак С.В., КоломІнова О.О., Мамчич О.Б., Мармаза 0.І., Марченко Г.М., Онкович А.Д., Палій О.А., Петращук О.П.", Селіванова 0.1., СелІверстов С.І., Топалова В.М., Шевчук Л.І., Ящук І.П.) присвятили свої дисертаційні дослідження проблемі компетентності.

Однак проблема формування професійної компетентності у студентів технічних спеціальностей засобами англійської мови не знайшла відображення серед сучасних психолого-педагогічних досліджень і тому може вважатися актуальною. Тим більше, що фахова компетентність може кваліфікуватися складовим елементом більш загальної життєвої, ключової компетентності, що, на думку експертів Ради Європи, передбачає спроможність особистості сприймати та відповідати на індивідуальні тасоціальні потреби та включає комплекс відповідних ставлень, цінностей, знань і навичок.

Ключова компетентність сприяє досягненню успіхів у житті, активізує розвиток суспільних інститутів та відповідає багатоманітним сферам житія.

Ключові компетентності поділяються на три категорії. 1. Автономна дія: здатність захищати та піклуватися про відповідальність, права, інтереси та потреби Інших; здатність складати та здійснювати плани та особисті проекти; здатність діяти у значному та широкому контексті. 2. Інтерактивне використання засобів: здатність інтерактивне застосовувати мову, символіку здатність застосовувати інтерактивні технології'. 3. Вміння функціонувати в соціальних гетерогенних групах: здатність успішно взаємодіяти з іншими; здатність співпрацювати; здатність вирішувати конфлікти.

Українська освіта тільки починає оперувати поняттям компетентності в тому сенсі, який пропонують європейські країни. Узагальнена класифікаціяключових комиетентностей, яку запропонували українські фахівці, складається з трьох основних блоків: соціальні компетентності (пов'язані з оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості); мотиваційні компетентності (пов'язані з внутрішньою мотивацією, інтересами. Індивідуальним вибором особистості); функціональні компетентності (пов'язані зі сферою знань, умінням оперувати науковими знаннями та фактичним матеріалом).

Якщо фахова компетентність пов'язується не тільки зі специфічним обсягом знань, умінь та навичок, але й зі здатністю 'їх застосування у нових галузях науки та техніки (де засвоєні знання можуть виявитись застарілими), то у комплекс відповідних знань, умінь та навичок має входити компонент ключової компетентності, який включає в себе момент універсалізації і модифікації знань, здатність використовувати ці знання в умовах швидкої зміни в галузі сучасних технологій та життєвих ситуації.

Для того, щоб знання набули рис універсальності, цілісності та творчого змісту, вони мають отримати додаткові вектори своєї актуалізації, що насичує знання новими комплексними асоціативними зв'язками, збагачує їх додатковими міждисциплінарними паралелями та сприяє формуванню професійної компетентності у майбутніх спеціалістів.

Англійська мова як предмет викладання виявляє потужні ресурси для розвитку фахової компетентності спеціалістів, оскільки, як ми зазначили вище, фахова компетентність є невід'ємним компонентом життєвої (ключової) компетентності особистості. Ці ресурси пов'язані з можливостями формування під час викладання англійської мови таких особистісних аспектів як соцІокультурна компетентність (що пов'язується з розширенням шляхів взаємодії людини зі світом завдяки освоєнню додаткового мовного коду спілкування та освоєння дійсності), розвиток інтерактивних стратегій взаємодії зі світом (завдяки розвитку соціальних ролей, що випливає з комунікативно-рольової спрямованості процесу викладання іноземних мов), розвиток мотиваційної бази індивіда (завдяки відповідній навчальній діяльності на заняттях англійської мови), розширення сфери асоціативних зв'язків та механізмів асоціативності, що е' підґрунтям творчого опанування дійсності (і випливає з методик розвитку асоціативного мислення, які активно використовуються на заняттях англійської мови), синтез абстрактно-логічних та емоїцйно-образних стратегій пізнання світу, сполучення технічного та гуманітарного аспектів підготовки спеціалістів як бази для швидкого розвитку7 особистості (завдяки використанню наочності на заняттях англійської мови та спрямованості на поєднання образного та вербального компонентів мовного акту) та ін.


Висновки з першого розділу

Підсумовуючи, можна стверджувати, що предмет акмеології, як узагальнено відзначає Н.В. Кузьміна, є цілісна людина в пору самореалізації її творчої зрілості. Зрілість - період у житті людини від самостійного вибору професії і навчального закладу до самостійного планування ритму і режиму роботи, самостійної організації свого часу і способу досягнення шуканих результатів. Таким чином, процеси саморегуляції в педагогічних кадрах проходять у духовній, фізичній і професійній сферах на трьох рівнях: 1) на етапі здобуття професійної освіти у навчальному закладі; 2) в системі підвищення кваліфікації педагогічних кадрів; 3)в період самостійної професійної діяльності (з перших кроків професійної діяльності – до досягнення вершин у реалізації творчого потенціалу).

Таким чином, акмеологія, що виникла на перетині природничих, суспільних, гуманітарних і технічних наук, носить інтердисциплінарний характер. Акме – це найвища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора. Досвід акмеологічних досліджень особистості і професіоналізму може бути узагальнений і коректно асимільований у контекст сучасної науки. Одне з основних місць посідає тут принцип психосоціального дослідження, предметом якого є не абстрактна особистість, а конкретний суб’єкт. Специфіка предмета акмеології полягає в тому, що для неї не існує цілком онтологічно заданого об’єкта. Проблемне поле загальної і професійної акмеології визначається суб’єктно-діяльнісним підходом. Одним з основних методів акмеологічного дослідження є порівняльний аналіз високопродуктивних і малопродуктивних суб’єктів професійної діяльності. Процес акмеологічного пізнання спрямований на себе і на власну діяльність, тому діагностика в акмеології зосереджується на виявленні того, як особистість стає суб’єктом управління власною поведінкою в особистісній професійній, творчій і духовній сфері.


РОЗДІЛ 2. КОМПОНЕНТИ І ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ

2.1 Компоненти творчої особистості

Стан зрілості не з’являється в людини зненацька й одразу: на нього "працює" усе її попереднє життя. Не тільки від природної схильності, генетичного досвіду, але і від прожитого життя залежить, з яким запасом фізичної міцності підійде людина до зрілості, які ціннісні орієнтації і відносини складуть ядро її особистості, які здібності та потенційні складові професійної компетентності будуть характеризувати її як суб’єкта діяльності.

Зрілість – найбільш тривалий період онтогенезу, який характеризується тенденцією до досягнення найвищого розвитку духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей особистості. Хронологічні межі цього періоду досить умовні й визначаються моментом завершення юності та початком періоду старіння. У психології вивчення зрілості представлене дослідженнями динаміки інтелектуальних і творчих здібностей, зміни провідних мотивів та інтересів, пошуком закономірностей розвитку особистості; вивченням психологічних аспектів таких подій зрілого віку, як укладання шлюбу, проблем сімейних стосунків, розлучень, батьківських функцій. Ступінь зрілості – це багатомірний стан людини, який реально показує, наскільки вона відбулася як член суспільства, як професіонал-діяч, як бідна чи багата за своїми зв’язками з навколишньою дійсністю особистість, як сім’янин чи "невиправний ловелас" і та ін. Ступінь зрілості не є статичною: вона відрізняється більшою чи меншою варіативністю і мінливістю.

Кожна людина протягом життя неминуче зіштовхується з трьома глобальними проблемами: робота, дружба і кохання. У відповідності зі способами їх вирішення і принципом двомірної системи, де один вимір представлений "соціальним інтересом", а інший – "ступенем активності", А.Адлер запропонував класифікацію типів особистості – керуючий, беручий, уникаючий і соціально-корисний типи, – з яких тільки останній є втіленням зрілості особистості.

Г.Олпорт припускав, що дозрівання людини – це безперервний процес становлення, який триває все життя [2]. Він бачив якісну різницю між зрілою та незрілою чи невротичною особистістю. Поведінка зрілих суб’єктів функціонально автономна і мотивована усвідомленими процесами. Поведінка незрілих осіб, навпаки, спрямовується неусвідомленими мотивами, які витікають із переживань дитинства. Г.Олпорт вважав, що психологічно зріла людина характеризується такими рисами: 1) широкі межі "Я" (активність, включення у різні відносини, різноманітні погляди й інтереси); 2) здатність до дружньої інтимності та співчуття; 3) емоційна стабільність і самоприйняття (зріла особистість має позитивну думку про себе, іронічно ставиться до своїх недоліків, контролює власні емоції); 4) реалістичне сприйняття, досвід і рівень домагань (людина сприймає світ таким, яким він є, формує реальний своїм можливостям і здібностям рівень домагань); 5) здібність до самопізнання і почуття гумору (зріла особистість має чіткі уявлення про власні недоліки і позитивні риси, є само об’єктивною); 6) цілісна життєва філософія (система цінностей, життєві цілі, які роблять життя значущим) [1,с.124]

Г.Олпорт розробив концепцію функціональної автономії особистості, яка ґрунтується на положенні, що поведінка дорослої людини зумовлена автономними мотивами. Власна функціональна автономія індивіда належить до сфери його інтересів, цінностей, настанов, намірів, системи мотивів, прагнень до постійного особистісного зростання, досягнення вищого ступеня зрілості. У цьому процесі розвивається самодостатня людина, яка від постійного власного розвитку, затрачених зусиль не чекає винагороди. Такий розвиток особистості не є простим підтримуванням власного існування в боротьбі з навколишнім середовищем. Це постійне прагнення до цілей і цінностей, сприйняття цього світу через ці цінності, розвиток відповідальності за власне життя [1,с.125].

А.Маслоу у своїх роботах визначив загальні характеристики людей, що самоактуалізувалися (зрілих людей, які змогли реалізувати свій потенціал, талант, здібності): добре психологічне здоров’я, задоволені базові потреби, віра у своє покликання, у справу, якою займаються. Вони роблять свою справу заради вищих кінцевих цінностей, заради принципів, які мають цінність самі по собі. Вони захищають і люблять ці цінності, які не є для них порожньою абстракцією [1,с.128].

Латвійські психологи А.Карпова та І.Плотнієкс описують такі критерії, "зрілої особистості": активність, розвинута моральна самосвідомість і людяність у соціальних стосунках, творчий підхід до організації життєдіяльності; самостійність, здатність до саморегуляції, компетентність у виборі видів діяльності у відповідності з сучасною ситуацією [3].

Резюмуючи розглянуті вище емпіричні дані та науково-теоретичні уявлення про "зрілу особистість", зведемо їх у таблицю (див. табл.1) у відповідності з емоційним, когнітивним та поведінковим компонентами "Я-образу".

Таблиця 1

Компоненти Позитивні психологічні характеристики
Емоційний хороший настрій; відчуття задоволеності, спокою; відкритість переживанню
Когнітивний відчуття постійності, повноти, цілісності; усвідомлення своєї корисності, матеріальної забезпеченості; можливості отримання підтримки у важку хвилину; того, що ти відповідаєш роботі, яку виконуєш; свого статусу та особистості ідентичності; можливості мати розваги та отримувати задоволення; наявність дальніх перспектив і життєвих цілей; "організмічна довіра"; "емпірична свобода"; розвинута моральна самосвідомість
Поведінковий активність; екзистенційний образ життя; творчий підхід до організації життєдіяльності; широке коло соціальних зв’язків; перебування у шлюбі чи близьких взаємостосунках з іншими людьми; людяні та довірливі стосунки з іншими людьми; самостійність; здатність до саморегуляції; компетентність в організації своєї діяльності та виборі її видів; уміння організовувати свій час; спільна діяльність, яка розподіляється з іншими людьми

Людина проходить ступінь зрілості коли її індивідні, особистісні, суб’єктно-діяльнісні та неповторно-індивідуальні макрохарактеристики осягаються і розвиваються в єдності. Вони виявляються і напрацьовуються акмеологією у ході здійснення нею взаємозалежних дослідницьких і розвиваючих функцій. Послідовна опора на них дозволила установити, що фізична і психічна зрілість людини, яка знаходить вираження в сформованості інтелекту, почуттів, волі, це її особистісна зрілість, яка залежить від них та головним чином виявляється у відносинах. Зрілість людини як суб’єкта праці і життя, виявляється насамперед у здібностях, у її самобутній індивідуальності. Разом з тим, виявляється, що не відбувається одночасного досягнення ступені зрілості людини як індивіда, особистості, суб’єкта діяльності та як індивідуальності. Пульсування розвитку найчастіше різночасове в цих якостях. Час виходу на рівень "акме" людини у всіх його макро- вимірах дуже часто не збігається (можна говорити лише про від­носний збіг).

Отже, основними атрибутами зрілості людини є: здатність самостійно мислити (наявність власної думки, яка ґрунтується на власній системі цінностей); готовність прийняти на себе відповідальність за свої вчинки (готовність визначити свої недоліки і взяти провину на себе); вміння долати страх і стримувати гнів (вміння володіти собою); бажання працювати (брати на себе відповідальність, приносити користь суспільству і домогтися повної фінансової незалежності); здатність до любові та побудови міцних стосунків з партнером (вміння проявляти свої відчуття і розуміти відчуття іншої людини, підтримувати глибокі та близькі відносини). Зрілі особистості керуються вічними істинами, суттєвими цінностями, чистою правдою і досконалою красою; долають суперечності, протилежності і намагаються бачити за ними глибинну єдність, прагнуть до інтеграції дійсності; мають цілісну життєву філософію, набір цінностей, які є основою буття.


2.2 Шляхи формування творчої особистості

В умовах незалежності та розбудови Української держави надзвичайно велике значення має розвиток суспільного виробництва. Але ж він знаходиться у прямій залежності від знань і умінь людей, що створюють матеріальні і духовні багатства, бо саме людина є творцем і будівником, активним учасником усіх сфер виробництва і духовного життя народу. Людина не лише споживач того, що створюється його працею. Вона свідомий учасник виробництва, вона прогнозує його майбутнє. Людина стає активною рушійною силою суспільного прогресу лише при умові глибокого пізнання об’єктивних законів розвитку природи та суспільства, набуття глибинних знань, умінь і можливостей їх використання на благо прогресу.

Сьогодні, коли відбувається постійне ускладнення технічного оснащення виробництва, суспільство стає перед необхідністю вдосконалювати освіту і неперервно підвищувати кваліфікацію працівників різних галузей виробництва. Підвищення кваліфікації здійснюється у процесі навчання і самоосвіти дорослого населення, а також його донавчання та перенавчання у зв’язку з потребами науково-технічного прогресу.

В умовах сьогодення надто гостро стоїть проблема перепідготовки і перекваліфікації кадрів. У зв’язку з цим значно зростає роль і значення психологічного вивчення процесу навчання дорослих, виявлення психологічних основ навчання на етапі зрілості.

Ще Б.Г. Ананьєв (1) визначив такі ланки психолого-педагогічного управління в умовах культурного розвитку дорослих людей, як: навчання дорослих на усіх рівнях; перенавчання і до навчання в умовах трудової діяльності; підвищення кваліфікації кадрів в усіх ланках. Саме особливості сучасного розвитку суспільства ставлять усе нові і нові, значно більші, чим будь-коли в історії людства, вимоги до інтелекту дорослої людини, його мобільності, пластичності і гнучкості.

У першу ланку (за Ананьєвим Б.Г.) входять середні спеціальні навчальні заклади, вузівська підготовка, аспірантура; у другу - оволодіння суміжною професією з елементами до навчання з професії; у третю - проходження удосконалення з тієї кваліфікації, якою людина не оволоділа раніше з врахуванням найновіших досягнень науки і техніки у цій галузі діяльності.

В останні роки широкого розповсюдження набуло обговорення набуло обговорення проблеми неперервної освіти [5]. У літературі зустрічаються і інші, близькі за значенням, терміни, такі, як "перманентна освіта", "підвищення кваліфікації", "перекваліфікація", "підготовка і перепідготовка кадрів", та ін. Усі вони стосуються освіти, що продовжується після шкільної.

Проблема неперервної освіти особливо актуальна в умовах сьогодення, бо як організаційний принцип побудови народної освіти в Україні, вона забезпечує можливість використання кожною людиною на протязі усього її життя різноманітних освітніх закладів і дозволяє їй раціонально поєднувати освіту з самоосвітою.

Результати проведених досліджень [1,4,6] з вікової психології дорослих свідчать, що людина в усі періоди її життя здатна набувати нові знання і розширювати розумовий кругозір, а у процесі трудової діяльності оволодівати новими і суміжними професіями при певних потребах. Ось чому для забезпечення таких можливостей необхідна єдина система освіти. Особливої уваги у цій системі заслуговує післядипломна освіта, що характерна для усіх етапів життя дорослої людини. Найбільш інтенсивним і цікавим є етап юності, особливо друга його фаза. Цей період здебільшого називають "студентським віком". Саме з нього починається зрілість. Даний період лише в останні роки почав досліджуватися вченими, а тому тут море проблем, як: адаптація студента до вузівського життя, до нових умов навчальної діяльності; входження у майбутню професію при поєднанні загальної і спеціальної підготовки; прояв активності і самостійності та багато інших. Усе це проблеми не лише педагогічні, але й психологічні, а взагалі - акмеологічні.

Вищі навчальні заклади сьогодні не можуть забезпечити фахівця, свого випускника таким об’ємом знань, якого вистачило б на усі випадки життя. У зв’язку з інтенсивним зростанням потоку інформації через кожні 5-10 років потрібно поновлювати знання, щоб відповідати необхідним вимогам життя. Проведені за кордоном дослідження свідчать, що навіть найвідоміші університети світу не можуть вважати, що вони випускають дійсно освічених людей, тобто, що їх освіта остаточно завершена. Вузи повинні випускати людей "схильних до навчання", тобто добре підготовлених до того, аби вчитися на протязі усього життя. Зробити це набагато складніше, чим просто дати освіту людям. Отже, вищі навчальні заклади змушені навчити студента вчитися, здобувати знання і прагнути до них.

Педагогічний процес включає, як відомо, навчання і учіння. Навчання здійснюється викладачем за усіма відомими законами процесу навчання, тобто організації пізнавальної діяльності того, хто навчається. Учіння здійснюється тим, хто вчиться. Він одночасно є і об’єктом педагогічного впливу, і суб’єктом навчальної діяльності. Основними параметрами, що характеризують людину як суб’єкта навчальної діяльності, є сприймання навчального матеріалу (змісту, методів подачі), особливості засвоєння знань і формування умінь. Схильність до навчання формується у процесі і навчання, і учіння. Дорослій людині частіше приходиться виступати у ролі суб’єкта навчальної діяльності, викликаної різними мотивами і цілями. Саме тому одним із шляхів неперервної освіти дорослих є самоосвіта.

Самоосвіта дорослих залежить від багатьох факторів, а саме: від досягнутого рівня освіти, ступеню оволодіння професією і професійною майстерністю, основами професіоналізму, прояву пізнавальних і професійних інтересів, єдності загальної і спеціальної освіти. Неперервна освіта включає спеціальну і загальну освіту. Спеціальна освіта спрямована на розв’язання прикладних завдань підвищення продуктивності праці, а загальна освіта дорослих, яка досягненням цивілізованого суспільства, спрямована на вирішення завдань всебічного розвитку особистості, формування гармонійно розвиненої особистості, що відрізняється духовним багатством.

Всебічний розвиток особистості здійснюється на протязі усього життя людини і складається з розумового, фізичного, морального, трудового та естетичного виховання і розвитку. Моральне виховання - це прищеплення людині позитивних якостей особистості, зумовлених знаннями норм поведінки, тобто здійснення духовного розвитку. Трудове виховання готує людину до вибору професії, праці і життя, тобто здійснюється розвиток фізичних навичок і інтересу до професійної діяльності. Естетичне виховання - це виховання засобами прекрасного у природі, мистецтві, в оточуючій дійсності, де здійснюється розвиток почуттів і культурних потреб. Фізичне виховання спрямоване на зміцнення здоров’я, вдосконалення фізичного розвитку, забезпечення підготовки до праці і життя, тобто здійснення фізичного розвитку.

Як бачимо, складові частини всебічного виховання тісно пов’язані з розвитком. Взаємозв’язок виховання і розвитку має місце в усіх вікових періодах життя людини. Всебічний розвиток особистості здійснюється і в дорослому стані в періоди зрілості у процесі пізнання, праці і спілкування.

До початку зрілості (розумової, трудової, громадянської) людина проходить досить довгий шлях онтогенетичного (індивідуального) розвитку, який не завершується з переходом її до дорослості. Початок зрілості як суб’єкта пізнання, праці і спілкування не співпадає у часі. Так, може бути сформований інтелект і спостерігається громадянська інфантильність. Скажімо, розумна людина, але безвідповідальна. Сформованість людини як суб’єкта спілкування може давати низький розвиток інтелекту: чудовий співбесідник, а рівень розвитку знань і освіти низький.

Саме тому організація навчання дорослих на науковій основі базується на знаннях особливостей розумової діяльності людини на різних вікових етапах. Відомо, що коли мова йде про навчання та виховання дітей, то не виникає сумніву, що потрібно враховувати вікові особливості розвитку інтелекту. Коли ж це стосується дорослої людини, то довгий час вважалося, що її розвиток вже закінчився, а тому нічого враховувати не потрібно. Така думка панувала до виникнення акмеології, нової галузі психологічної науки, нової між дисциплінарної галузі знань у системі наук про людину, коли ще не існувало педагогічної психології дорослих.

За визначенням О.О. Бодальова, акмеологія виникла на межі природничих, суспільних та гуманітарних дисциплін і вивчає "феноменологію, закономірності і механізми розвитку людини на ступені її зрілості і особливо при досягненні нею найбільш високого рівня у цьому розвитку" [2, с. 73]. Саме психологія дорослих і стала основою нової науки акмеології.

Акме (axmd) - древньогрецьке слово, що означає - вища точка, розквіт, зрілість, найкраща пора. Греки терміном "акме" називали той віковий період у житті людини, коли проявляється зрілість розквіт її сил і можливостей, коли вона знаходиться, так би мовити, на вершині діяльності. [3] Вершина зрілості людини, тобто її "акме" - це багатомірний стан досить великого і значного періоду життя людини, що охоплює понад 37 років, коли вона відбувається як громадянин, як спеціаліст-професіонал у тій чи іншій галузі діяльності, як бідна чи багата своїми зв’язками з оточуючим середовищем особистість, як чоловік чи дружина, як батько чи матір.

Щоб зрозуміти людину в цілому як володаря і носія усіх цих його іпостасей, осмислити усю складність залежностей між ними, необхідно мати єдину картину його вивчення на етапі зрілості різними науками. Саме на стиці цих наук і виникла акмеологія, в основі якої лежить психологія розвитку дорослої людини.

Психологія дорослих обґрунтовує психологічні закономірності навчання на етапі зрілості, тобто відбір організаційних форм навчання, методів і прийомів, індивідуальних і групових варіантів роботи з дорослими.

Актуальність проблеми перекваліфікації кадрів потребує сьогодні розробки ряду питань, а саме: визначення психологічних основ засвоєння знань дорослими у специфічних умовах діяльності; формування у них умінь; оновлення постарівших з часом знань; перебудова позиції особистості, її спрямованості і орієнтації.

Ще в 1957 році Ананьєв Б.Г. визначив підхід до навчання дорослих, в основі якого лежало два механізми нервової системи: механізм тимчасових зв’язків і механізм аналізаторів. Це означає, що "для зміцнення наступності зв’язків між етапами виховання необхідна психологічна база у вигляді цілісної теорії психічного розвитку людини, що охоплює усі періоди її формування - від народження до зрілості" [1,162].

На сучасному етапі досить поширеним є поняття "соціалізація особистості", тобто засвоєння людиною досвіду соціального життя. Виділяють три стадії соціалізації людини - ранню, періоду навчання і завершення життєвого циклу - в залежності від провідного виду діяльності.

Соціальна зрілість - це період активної трудової діяльності людини, її участі у виробничому, суспільному, і культурному житті, формування її як суб’єкта спілкування, пізнання, специфічних особливостей пізнавальної сфери і необхідних вмінь і навичок.

Виходячи із завдань неперервної освіти, важливо відповісти на питання:

- чи можна навчити дорослу людину?

- як визначити оптимальні умови навчання дорослих?

- які закономірності педагогічного керування сприйняттям інфомації дорослими?

- які закономірності психічного і інтелектуального розвитку людини у різні періоди життя?

- які потенціальні можливості розвитку дорослих?

Вікова періодизація інтелектуального розвитку дорослих свідчить про те, що зріла людина піддається і навіть потребує і виховання, і навчання, але ж ступінь сприйняття засобів педагогічного впливу у різних вікових періодах неоднаковий.

Постає питання: як же навчити дорослих і які способи існують для цього? Дослідженнями доведено, що навчати дорослих можна як на вербальному (словесному), так і на моторному (рухливому) рівні. Вербальне навчання більш успішно здійснюється у юнацькому, ранньому і середньому періодах зрілості. Зниження успішності спостерігається у літніх людей. Моторне навчання має свої особливості. Зниження тут наступає на періоді середньої зрілості. Як бачимо, навчання на вербальному рівні більш ефективне чим на моторному для періоду зрілості.

Ресурси інтелектуального розвитку, потенційні можливості інтелекту дорослої людини знаходяться у системі обробки інформації, яка здійснюється у процесі навчання. Величезну роль у даному випадку відіграють вербально-логічне мислення і пам’ять. Якщо пам’ять недостатньо навантажується у шкільні роки у процесі навчальної діяльності, то у зрілому віці вона погіршується. Адже у процесі навчання важливо не лише зрозуміти матеріал, але й запам’ятати його, зберегти його зміст у пам’яті і вміти відтворити, коли це знадобиться. Тобто пам’ять потребує вправ, тренажу. І про це слід пам’ятати і тому, хто вчить, і тому, хто вчиться.

Головна функція мислення зводиться до переробки і обробки отриманої людиною інформації. Визначають три етапи обробки інформації, а саме:

1) накопичення інформації, яке здійснюється у процесі запам’ятовування, збереження і переведення інформації з короткочасної пам’яті у довгочасну;

2) переробка інформації за допомогою логічних операцій і концептуальних систем (знаків, символів та ін.);

3) творче осмислення інформації, висунення гіпотез і побудова програм їх вирішення.

На усіх цих етапах важливе значення має пам’ять, яка впливає на розвиток мислення. А тому оптимізація навчання дорослих повинна ґрунтуватися на закономірностях взаємозв’язків, усіх цих етапів, тобто накопичуючої і реалізуючої функцій. Пряме відношення до цього має дозування подачі навчального матеріалу (наочного і логічного) та відбір організаційних форм і методів навчання.

При впливі навчальної діяльності на інтелектуальний розвиток людини розрізняють такі поняття як навчання і научуваність, тобто схильність, сприйнятливість до навчання. Саме схильність до навчання є готовністю людини до подальшого навчання і праці. Інтелектуальний розвиток дорослої людини здійснюється не лише у процесі спеціально організованого навчання, але і в умовах життєдіяльності. А тому научуваність розглядається як схильність, сприйнятливість до навчання.

Який же із вікових періодів зрілості є сензитивним, тобто коли, у який віковий період доросла людина найбільш схильна до засобів педагогічного впливу, до учіння?

Найбільш оптимальним у цьому плані, як свідчать проведені нами дослідження, які співпадають з цілим рядом вітчизняних і зарубіжних досліджень [1,c. 43], є період ранньої зрілості, тобто 18-25 років. Але ж слід зауважити, що з віком відмічається інтеграція інтелектуальної системи. Крім цього, фактори - вік і освіта - діють разом. Вони спільно визначають сприйнятливість людини до зовнішніх умов життя, форм і засобів навчання, змінюючи ставлення до навчання, до змісту навчального матеріалу.

Сприйнятливість до засобів навчання, тобто научуваність, у людей різного віку, але з однаковим рівнем освіти, не однакова. Отримані нами матеріали в процесі дослідження свідчать, що слухачі ФПО на питання анкети "Чи легко Вам учитися?" дали позитивні відповіді - 73% у групі молодих за віком (25-30 років). Представники старшої вікової групи (40-50 років) жалілися на зниження пам’яті, швидку втомлюваність, розсіюваність уваги, тобто вчитися їм важче.

Хоча з вирішенням завдань професійного плану вони справляються швидше і краще. Це пояснюється великою професійною майстерністю, професіоналізмом і життєвим досвідом.

Як показали дослідження, на успішність розумової діяльності дорослих впливають фізичний і метаболічний стан організму, індивідуально-психологічні особливості, рівень інтелектуального розвитку. Це свідчить про те, що розумова діяльність потребує від людини фізичної і інтелектуальної напруги. Одначе, високі показники продуктивності розумової діяльності досягаються різними людьми з різною силою напруги. Так, одній людині потрібно багато вчити, читати, працювати, щоб засвоїти необхідний матеріал, а іншій - на багато менше. Чому? А саме тому, що у різні періоди життя людини стан пізнавальних функцій (мислення, уваги, пам’яті) різний, вони можуть бути або на підйомі, або на спаді. Стан напруги теж може бути різним. Скажімо, людина втомлена, перевтомлена, фізичні і розумові сили виснажені великими попередніми навантаженнями, стресовими ситуаціями і т.ін. Усе це переноситься різними людьми у різні періоди життя не однаково.

У розумовій діяльності велика роль належить зосередженості, яка лежить в основі уваги, запам’ятовування, мислення. Саме за допомогою спеціальних педагогічних прийомів можна виховати культуру зосередження, що підвищить продуктивність розумової діяльності.

Проведені дослідження показали, що працездатність людини не є постійною на протязі усього життя. З роками усе більший вплив мають індивідуально-психологічні особливості на всі сторони розвитку людини. Вивчення розумової працездатності дорослих від 20 до 100 років показало зниження з віком психічної активності. Це зниження має дві вершини - це 50 і 80 років. Воно пояснюється змінами процесів нервової системи в періоди пізньої зрілості і старості.

Вивчення пам’яті 30-літніх і 70-90 літніх людей показало зниження її лише у 90 років. Виявилося, що механічне запам’ятовування, образна пам’ять знижуються скоріше, чим логічна пам’ять, яка зберігається довше, аж до 70-90 років. Отримані дані стверджують, що вік - це не лише кількість прожитих років, а уся сукупність індивідуально-психологічних і вікових якостей, сплав соціального і біологічного, що зміцнюється на протязі усього життя людини.

Які ж потенційні можливості розвитку інтелекту людини? Геронтологи доводять, що це - освіта і навчання. Адже про ступінь освіченості людини судять, виходячи із об’єму знань, якими вона володіє. І дійсно такий зв’язок між рівнем освіти і рівнем інтелектуального розвитку людини існує. Для його виявлення було проведене порівняльне дослідження двох груп дорослих, що навчаються і не навчаються. Отримані дані показали, що самий високий рівень інтелекту у тих, хто вчиться. Їх пам’ять на рівні 18-25-річних, у них високі показники розвитку логічного і практичного мислення; у них відбуваються цікаві зміни у структурі мислення і структурі психічних функцій. В цілому інтелект тих, хто вчиться, змінюється у кращу сторону.

У тих, хто не вчиться, дані протилежні, а саме - це зниження пам’яті, мислення, послаблення психічних функцій та інтелекту вцілому. Таким чином, навчання, освіта прискорюють процес інтелектуального розвитку і в періоди зрілості.

Основним видом діяльності людини є праця, а навчання лише може супроводжувати працю. Саме праця - основний фактор, що прискорює розвиток людини. Під впливом праці відбувається формування життєвої позиції, ціннісних орієнтацій людини, визначення планів на майбутнє, тобто спеціалізація особистості. Але вплив праці здійснюється разом з освітою.

Доведено, що існує залежність між рівнем освіти і громадянськими якостями людини, як свідомої активної особистості. Встановлено також в процесі дослідження, що різноманітність читацьких інтересів залежить від рівня освіти читачів. Чим він вищий, тим ширше коло читацьких інтересів.

Розглядаючи прояви ціннісних орієнтацій у залежності від вікового фактору, було встановлено, що до 25 років велика роль належить потягу до знань, підвищенню рівня освіти (62%). У віці 26-30 років на перший план виступають турботи про сім’ю, покращення житлових і матеріальних умов родини (65%). Зниження пам’яті і мислення у ці роки пояснюється змінами у життєвих орієнтаціях. Після 40 років життєві орієнтації спрямовані на умови праці і відпочинку (66%), а у 50 років - прагнення підвищення заробітку у зв’язку з наближенням пенсійного віку. (56,2%). Як бачимо, відбувається переструктурування життєвих планів з віком.

Одначе, набуття життєвого досвіду змінює відношення людини до освіти і навчання. Низький рівень освіти усвідомлюється як перепона на шляху до досягнення високих результатів свого розвитку. Орієнтація дорослих людей на освіту змінюється з віком. Праця і освіта дуже часто виступають стимулами розвитку людини. Залежність рівня інтелекту дорослих від освіти і праці відмічається зарубіжними вченими (Майясов, Бауер, Фрібель). За даними Майясова, що підтверджує результати наших досліджень, дорослі з неповною середньою освітою мають більш низькі показники інтелектуального розвитку порівняно з освіченими. Бауер вважає, що інтелект дорослих з тривалим періодом навчання має схожі риси з інтелектом тих, професія котрих пов’язана з розумовою діяльністю. Фрібель стверджує, що у дорослих, які належать до однієї вікової групи, але мають різний рівень освіти, показники розвитку інтелекту не співпадають.

У нашому дослідженні при співставленні показників інтелектуального розвитку груп з однаковим рівнем освіти, але різних за віком, отримані дані свідчать, що у старших людей рівень розвитку інтелекту був вищим. Це пояснюється впливом праці і життєвого досвіду.

При цьому важливо враховувати, наскільки праця людини є творчою, бо саме творча праця впливає на розвиток творчого мислення, на ставлення до праці, на розширення духовних інтересів і запитів, на розвиток практичного і технічного мислення, технічної творчості, важливих якостей людського розуму: критичності, гнучкості, глибини, широти, які край необхідні майже у всіх професіях.

Інтелект тісно пов’язаний із здібностями, особливо загальними. Наявність глибоких знань, широко розумового кругозору, ініціативи, активності - усе це показники розвитку загальних здібностей, що впливають на спеціальні здібності. Сприятливими умовами для формування загальних і спеціальних здібностей, які вкрай необхідні для оволодіння професіоналізмом, є поєднання загальної освіти і спеціальної підготовки, пов’язаної із професійною діяльністю. У цих умовах розвиваються не лише здібності, а проявляється активна життєва позиція, виникають нові стимули, що змінюють мотиваційну сферу особистості.

Таким чином, як свідчать матеріали проведених досліджень, двофазність розвитку психічних функцій - це механізм, який забезпечує як загальний, так і спеціальний розвиток людини. У процесі розвитку дорослої людини відбувається нарощування потенційних можливостей функцій, стабілізація, зниження рівня, посилення чи ослаблення нерівномірності розвитку. Що стосується вікових періодів, то найбільш сприятливими до засобів впливу є 18-25-річні люди. У цей період поряд із фронтальним прогресом функцій відбувається і їх спеціалізація. У подальших періодах, після 30 років, друга фаза розвитку функцій стає визначальною разом із показниками життєвого досвіду і професійної майстерності.

Ось чому саме розробка основ педагогічної психології дорослих безпосередньо пов’язана із вирішенням проблем вікової психології дорослих, а на їх основі акмеології, котра повинна відповісти на багато питань, що стосуються можливостей розвитку дорослих людей у пору розквіту їх творчих сил, визначити міру людських ресурсів, які по-різному проявляються під впливом різноманітних факторів у різні періоди життєвого циклу людини.


Висновки з другого розділу

Отже, основними атрибутами зрілості людини є: здатність самостійно мислити (наявність власної думки, яка ґрунтується на власній системі цінностей); готовність прийняти на себе відповідальність за свої вчинки (готовність визначити свої недоліки і взяти провину на себе); вміння долати страх і стримувати гнів (вміння володіти собою); бажання працювати (брати на себе відповідальність, приносити користь суспільству і домогтися повної фінансової незалежності); здатність до любові та побудови міцних стосунків з партнером (вміння проявляти свої відчуття і розуміти відчуття іншої людини, підтримувати глибокі та близькі відносини). Зрілі особистості керуються вічними істинами, суттєвими цінностями, чистою правдою і досконалою красою; долають суперечності, протилежності і намагаються бачити за ними глибинну єдність, прагнуть до інтеграції дійсності; мають цілісну життєву філософію, набір цінностей, які є основою буття.

Таким чином, як свідчать матеріали проведених досліджень, двофазність розвитку психічних функцій - це механізм, який забезпечує як загальний, так і спеціальний розвиток людини. У процесі розвитку дорослої людини відбувається нарощування потенційних можливостей функцій, стабілізація, зниження рівня, посилення чи ослаблення нерівномірності розвитку. Що стосується вікових періодів, то найбільш сприятливими до засобів впливу є 18-25-річні люди. У цей період поряд із фронтальним прогресом функцій відбувається і їх спеціалізація. У подальших періодах, після 30 років, друга фаза розвитку функцій стає визначальною разом із показниками життєвого досвіду і професійної майстерності.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абульханова-Славская К., Бодалев А., Деркач А., Кузьмина Н., Лаптев Л. Акмеология вчера, сегодня, завтра // Прикладная психология и психоанализ. – М., 1997. – № 1. – С. 1 – 26.

2. Акмеология: методология, методы и технологии // Материалы научной сессии, посвященной 75-летию... Н. В. Кузьминой / Под. ред. А. А. Деркача. – М.: РАГС, 1998. – 230 с.

3. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания. – М.: Наука, 1977. – 380 с.

4. Ананьєв Б.Г. Интеллектуальное развитие взрослых как характеристика обучаемости // Сов. педагогика. - 1969, № 10.

5. Байер И.В., Семенов И.Н., Степанов С.Ю. и др. Психолого-педагогические технологии развития профессионального мастерства кадров управления. М., 1997.

6. Бодалев А. А. Вершина в развитии взрослого человека: характеристика и условия достижения. – М.: Флинта: Наука, 1998. – 168 с.

7. Бодалёв А.А. О предмете акмеологии. // Психологический журнал. - Т.14, №5, 1993.

8. Бодалев А.А., РудкевичЛ.А. Как становятся великими или выдающимися? М., 1997.

9. Бодалев А.А.. Деркач А.А., Климов Е.А., Семенов И.Н., Суслова Е.А., Яблоком Е.А. Программа курса: общая и прикладная акмеология (для слушателей и аспирантов). М., 1994.

10. Варфоломеева О. В. Акме психотерапевта. Концепция профессионального развития. Монография. – М.: Издат. Дом МПА – Пресс, 2003. – 228 с.

11. Гончаренко Н.В. Гений в науке и искусстве. М., 1991.

12. Гусева А. С., Деркач А. А. Оптимизация гуманитарно-технологического развития госслужащих: теория, методология, практика. – М.: Квант, 1997. – 299 с.

13. Деркач А. А. и др. Реализация концепции "Я" в системе жизненных отношений личности: Акмеологический аспект. – М., 1993.

14. Деркач А. А. Методолого-прикладные основы акмеологических исследований. – М.: РАГС, 200. – 392 с.

15. Деркач А. А., Зазыкин В. Г. Профессионализм деятельности в особых экстремальных условиях. – М.: РАГС, 1998. – 178 с.

16. Деркач А. А., Кузьмина Н. В. Акмеология: пути достижения вершин профессионализма. – М., 1993.

17. Деркач А. А., Огнев А. С. Акмеологические основы профессионального становления государственных служащих. Монография. – Воронеж: Воронежский ГПУ, 1998. – 297 с.

18. Деркач А. А., Орбан Л. Э. Акмеологические основы становления психологической и профессиональной зрелости личности – М., 1995. – 208 с.

19. Деркач А.А., Кузьмина Н.В. Акмеология - наука о путях достижения вершин профессионализма. М., 1993.

20. Духовность и рефлексивность в становлении профессионала. М.-Тамбов, 1997.

21. Знаков В. В. Психология понимания правды. – СПб.: АЛЕТЕЯ, 1999. – 282 с.

22. Климов Е А. Психология профессионала. М., 1996.

23. Климов Е. А. Психология профессионала. – М.: Институт практич. психологии; Воронеж: НПО "МОДЕК", 1996. – 400 с.

24. Кузьмина Н.В. Предмет акмеологии. СПб акмеологическая академия, 1995. - 24с.

25. Кузьмина Н.В., Зимичев А.П. Проблемы акмеологических наук. СПб., 1990.

26. Кумбс Ф. Кризис образования в современном мире. - М., 1970.

27. Левченко Т.І. Розвиток особистості в різних педагогічних системах /Монографія/ Левченко Т.І. – 1-е видання. – Вінниця: вид-во "Нова Книга", 2002. – 512с.

28. Маркова А. К. Психология профессионализма. – М.: Знание, 1996. – 308 с.

29. Маркова А.К. Психология профессионализма. М., 1996.

30. Мелик-Пашаев А. А. Акме – период жизни или состояния духа? Общая и прикладная акмеология. – М., 1995.

31. Менегетти А. Введение в онтопсихологию. – Пермь: Хортан ЛИМИТЕД, 1993. – 60 с.

32. Михайлов Г. С. Акмеолого-методологические принципы исследования творчества // Практическая психология и психоанализ. – М., 1997. – № 1. – С. 38 – 50.

33. Мунипов В.М., Алексеев Н.Г., Семенов И.Н. Становление эргономики как формирующейся научной дисциплины // Проблемы методологии в эргономике. М., 1979.

34. Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры. М., 1995.

35. Освальд В. Великие люди. СПб.. 1898.

36. Основы общей и прикладной акмеологии. М.. 1995.

37. Пономарев Я.А., Семенов И.Н., Степанов С.Ю. и др. Психология творчества: общая, дифференциальная и прикладная. М., 1990.

38. Психология. Учебник / Под ред. А. А. Крылова. – М.: "ПРОСПЕКТ", 2000. – 584 с.

39. Пэрна И.Я. Жизнь человека (из дневниковых записей). СПб.. 1993.

40. Пэрна И.Я. Ритмы жизни и творчества. Петроград, 1925.

41. Рыбников Н. Н. К вопросу о возрастной психологии // Психология, педагогика и психотехника. – М., 1928. – Вып. 2.

42. Семенов И.Н. Рефлексивно-творческий подход в непрерывном профессиональном образовании (Методология взаимодействия психологии, акмеологии, педагогики и андрогогики). Бийск,1994.

43. Семенов И.Н. Рефлексика развития педагогического творчества // Рефлексивная психология и педагогика творчества на рынке образовательных услуг. Винница, 1991.

44. Семенов И.Н.. Степанов С.Ю. Рефлексивная психология и педагогика творческого мышления. Запорожье, 1992.

45. Система неперервної освіти: здобутки, пошуки, проблеми. - Чернівці, 1996.

46. Степанов С.Ю., Маслов С.Н., Яблокова Е.А. Инноватика управления: рефлепрактические методы. М., 1993.

47. Степанов С.Ю., Полчщук О.А., Семенов И.Н. Развитие рефлексивной компетентности кадров управления. М.-Петрозаводск, 1996.

48. Степанова Е.И. Умственное развитие и обучаемость взрослых. - Л., 1981.

49. Фонарев А. Ф. Формы становлення личности в процессе ее профессионализации // Вопросы психологии. – 1997. – № 2. – С. 88 – 94.

50. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

51. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1981. – 374 с.

52. Щедровицкий Г.П. Избранные труды. М., 1993.

53. Allport G.W. Pattern and growth in personality. New York: Holt, Rinehart and Winston, 1961.

54. Karpova Ā., Plotnieks I. Personība un saskarsme. R., 1984.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий