Смекни!
smekni.com

Методичні проблеми реалізації комунікативно-мовленнєвого підходу у початкових класах (стр. 1 из 3)

МЕТОДИЧНІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОМУНІКАТИВНО-МОВЛЕННЄВОГО ПІДХОДУ У ПОЧАТКОВИХ КЛАСАХ

(реферат)


Проблема формування комунікативно-мовленнєвих умінь завжди була і є однією з найважливіших у системі початкового навчання. Вироблення в учнів навичок практичного володіння рідною (українською) мовою, вміння правильно будувати висловлювання в усній і письмовій формі – основне завдання, яке постає перед школою.

В основу шкільного курсу української мови покладено мовленнєву діяльність. Зміст курсу включає знання про мову і мовлення, різні форми і види мовленнєвої діяльності та мовні й мовленнєві уміння. Метою навчання рідної мови є формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє відповідними вміннями й навичками, вільно користується засобами рідної мови – її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо).

Відомий лінгвіст, основоположник системи навчання дітей рідної мови Ф.І. Буслаєв вказував, що „мета має полягати у засвоєнні мовної культури народу через систему спеціальних мовленнєвих вправ, які є основою для розвитку природженого дару слова й умовою мовленнєвого розвитку дитини”. Для його формування, на думку Д.М.Богоявлен-ського, „слід працювати над оволодінням словом як одиницею мовлення; оволодінням граматичною будовою мови; розвитком зв’язного мовлення”.

Сучасне усвідомлення проблеми формування комунікативно-мовленнєвих умінь та її реалізації в початковій школі зумовлює підвищення теоретичного і методичного рівня навчання мови. Це обумовлено суттєвим значенням, яке надається вивченню української мови в системі навчання, виховання дітей.

Процес мовленнєвої освіти передбачає інтенсивну роботу з формування комунікативних умінь в основних видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, говоріння, читання, письмо). Комунікативна спрямованість навчання української мови визначається основними функціями мовлення, які спрямовані на формування соціально активної особистості.

Лінгводидактичний аспект вивчення української мови є теоретичною основою, яка допомагає розкрити вихідні положення, дидактичні принципи, необхідні для обґрунтування змісту і структури навчання, шляхів презентації матеріалу, побудови системи вправ, спрямованих на розвиток комунікативних умінь учнів.

На думку Є.Котока, Л.Кутенко, О.Лобчук, А.Супруна, М.Успен-ського, О.Хорошковської та ін., за допомогою лінгводидактичних принци-пів можна реалізувати конкретні завдання формування в учнів словотвору, лексики, синтаксису, зв’язного мовлення, всіх видів мовленнєвої діяльності.

Методисти звертали увагу на те, що лінгводидактичні принципи навчання уможливлюють оволодіння всіма розділами мови та взаємодіють з такими дидактичними принципами:

1) виховуючого навчання засобами мови і мовлення;

2) єдності теорії з практикою (практичне засвоєння мови);

3) усвідомленості (рефлексія учнів над мовою і мовленням, контрольно-оціночні дії учнів);

4) послідовності і доступності (від простішого мовного матеріалу до складнішого з погляду засвоєння його учнями);

5) систематичності занять мовою і повсякденного спілкування;

6) наочності;

7) розвивального навчання;

8) урахування індивідуальних можливостей учнів;

9) міцності засвоєння мовленнєвих умінь;

10) творчої активності.

Ці принципи залежать від тих закономірностей, яким підпорядко-вуються механізми мовлення та інтелекту, а також вони логічно випливають з тих законів, за якими функціонує і розвивається мовлення.

Л.Федоренко зазначала, що лінгводидактичне обґрунтування складає одну з теоретичних основ методики навчання школярів української мови і спрямоване на ефективне управління процесом оволодіння учнями мовними знаннями, вміннями і навичками з подальшим їх застосуванням у практичній діяльності, що передбачає успішний розвиток комунікативних умінь. Серед лінгводидактичних принципів навчання мови Л.Федоренко виділила такі:

1) увага до матерії мови;

2) розуміння мовних значень;

3) оцінювання виразності мовлення;

4) розвиток чуття мовлення (тексту);

5) координація усного та писемного мовлення;

6) поступове збагачення мовлення.

Теорія принципів Л.Федоренко корелюється з принципами мовленнєвого розвитку, які обґрунтовані завдяки аналізу й узагальненню закономірностей розвитку мовлення. До них відносяться: комунікативний, когнітивний, соціокультурний, єдності вивчення мови й розвитку мовлення, цілісності формування лексико-граматичної будови мовлення.

Якщо закономірності засвоєння мовлення – це констатація об’єктивно існуючої залежності між результатами мовленнєвого розвитку учнів та вдосконаленням їх мовленнєво-творчої системи, то лінгводидактичні принципи – це правила, які визначають шляхи розвитку та вдосконалення мовленнєвої діяльності учнів.

Принципи навчання мовлення спрямовані на ефективне керівництво процесом оволодіння дітьми мовними знаннями, вміннями й навичками з подальшим їх застосуванням у повсякденному житті.

Лінгвістичні поняття, факти і закономірності, які окреслені змістом навчання мови, повинні забезпечити коло знань учнів, які є основою для практичного оволодіння мовленням. Учень в результаті засвоєння мовних знань усвідомлює моделі й норми практичного використання їх у мовленні, що сприяє формуванню мовленнєвої діяльності, спрямованої на кінцевий результат – вільне володіння мовленням: сприйманням, розумінням мовленням і говорінням.

Теоретичний аналіз проблеми розвитку комунікативних умінь (К.Бархін, В.Добромислов, А.Міртов, Є.Соловйова, Д.Ушаков та ін.) показав, що рівень сформованості комунікативних умінь залежить від багатства словникового запасу та умінь використовувати всю різноманітність граматичних засобів мови при побудові власних висловлювань.

Так, одиницею процесу мовленнєвої діяльності є слово. У кожному слові поєднані лексична і граматична його сторони і кожна з них має свою специфіку. Лексична сторона показує відношення слова до тих явищ об‘єктивного світу, які ним означаються і відображаються. Значення виконує свою інформативну роль і об‘єднує в слові звукову форму, комплекс звуків, що історично створені і закріплені, з певними об‘єктами, їх групами, властивостями, що існують реально. Слово, таким чином, являє собою єдність звукової форми і певного значення.

Крім лексичного змісту, кожне слово є ще носієм і другого значення – граматичного, яке супроводжує лексичне, доповнює його і на противагу лексичному існує не лише як значення тільки даного конкретного слова, а як спільне для багатьох слів, що належать до певних груп чи класів. Таким чином, граматичне значення абстраговане від лексичного змісту і є одночасно спільним для цілих сукупностей слів.

Через слово, як підкреслює Є. Галкіна-Федорук, у мовознавстві розглядаються явища лексичного і граматичного порядку. Маючи зміст явищ дійсності і виражаючи відношення до дійсності, слово завжди граматично оформлене. Як складова частина мови воно граматично змінюється і пов‘язується з іншими словами.

Одним із аспектів комплексного завдання посилення практичної спрямованості навчання мови в школі є розвиток мовлення учнів у процесі вивчення частин мови. Зокрема С. Іллєнко з метою полегшення засвоєння граматичних знань у курсі мови визначив опорні теми, які містять той мовний матеріал, що постійно має бути перед очима школярів, оскільки становить основу в опануванні теорії мови та здійсненні комунікативної діяльності. До таких опорних тем він зараховує будову слова, частини мови, члени речення, синонімію. Виділення частин мови як опорного, стрижневого поняття шкільного курсу мови посилює практичну спрямованість вивчення мови у школі.

Кожна частина мови має свої можливості в плані мовленнєвого розвитку учнів. Особливе місце, на нашу думку, займають прикметники, це обумовлено перш за все їх лінгвістичними особливостями. У сучасній українській мові прикметник є найбільш численною після іменника групою слів, яка утворюється за рахунок виділення якості у формах відношень між особами, абстрактними поняттями, предметами та діями.

Семантична система прикметників відображає складну галузь абстрактних відношень, узагальнює суспільне розуміння найрізноманітніших ознак і якостей предметів. Уживання учнями прикметників у мовленні – суттєвий показник зв’язку між процесами засвоєння мови й розвитком їх когнітивної діяльності.

Оволодіння прикметниками – це насамперед вагомий чинник мовленнєвого розвитку. Це частина мови, засвоєння якої робить мовлення учнів більш змістовним, різноманітним, образним, точним, виразнішим. Саме прикметник відіграє важливу роль у мовленні: він вказує на різні ознаки предметів і цим робить висловлювання більш точним і конкретним.

Вибір даної частини мови обумовлений тим, що вивчення прикметників сприяє розвитку більш чіткого і диференційованого сприймання навколишньої дійсності.

В. Капінос уважає, що комунікативно доцільним мовлення буває при наявності в ньому таких якостей, як точність, виразність та образність. Саме завдяки прикметникам, які можуть вживатися в прямому і переносному значенні, входити до складу фразеологічних зворотів, бути синонімами і антонімами, мовлення набуває необхідних комунікативних якостей.

Н.Тарасенко зазначала, що характерною ознакою мовлення розумово відсталих учнів є те, що вони майже не використовують в своєму мовленні прикметники, що робить їх мовлення невиразним, неточним та малозрозумілим для оточуючих. Їх висловлювання фрагментарні, бідні деталями, не розгорнуті і не цілісні.

Г. Дульнев, В.Петрова, З.Смірнова зазначають, що школярі використовують лише невелику групу прикметників; багато прикметників вони вживають неправильно, не розуміючи їх значення. Так, характеризуючи певний предмет або явище, розумово відсталі учні відмічають тільки його загальні якості, найчастіше колір, розмір, і не “помічають” специфічні внутрішні якості, відповідно, не можуть дати точну характеристику, часто для цього їм не вистачає достатнього запасу слів – ознак.