регистрация / вход

Морально-духовний розвиток і фізичне виховання вчителя

Антропоцентрична парадигма наукових досліджень як основна риса сучасного суспільства. Роль учителя у суспільному розвитку особистості. Основні функції вчителя: виховна, навчальна, організаторська, оберігальна, інформувальна, комунікативна та корекційна.

Міністерство Освіти і Науки України

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Кафедра теорії та практики перекладу англійської мови

Реферат

на тему: Морально-духовний розвиток і фізичне виховання вчителя

Харків 2010


Вступ

Основною рисою сучасного суспільства є антропоцентрична парадигма наукових досліджень. Індивідуальний розвиток кожної людини як особистості – головна передумова соціально-економічного прогресу [5: с.11]. Ось чому найпріоритетнішими сферами у ХХІ столітті стають наука, як сфера, що продукує нові знання, та освіта, як сфера, що олюднює знання і, насамперед, забезпечує індивідуальний розвиток людини» [2].

Освіта – стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації і держави, запорука майбутнього. Вона є засобом відтворення і нарощування інтелектуального, духовного потенціалу народу, виховання патріота і громадянина, дієвим чинником модернізації суспільства, зміцнення авторитету держави на міжнародній арені. Розвиток освіти значною мірою залежить від кваліфікації та майстерності вчителів, розуміння зростаючої відповідальності за результати навчальних досягнень учнів, бажанням руйнувати старі стереотипи свого педагогічного мислення і готовності до сприйняття гуманної педагогіки співробітництва. На розв’язання проблеми ефективної професійної підготовки вчителя до роботи у сучасних умовах орієнтують Конституція України, Закон України “Про освіту”, Закон України “Про загальну середню освіту”, Національна доктрина розвитку освіти, Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи, Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), Державна програма “Вчитель”[ 1:с.20].

Трансформації, які відбуваються у сучасній системі освіти, вимагають від учителів постійного самовдосконалення, підвищення професійної компетентності. Дуже важливим аспектом є вивчення особистісних факторів, які впливають на рівень професійного самовдосконалення вчителя, врахування необхідності подальшого розвитку його творчих якостей, оволодіння вміннями та навичками професійної самоосвіти і самовиховання. Крім того, необхідність виявлення психолого-педагогічних чинників, які впливають на ефективність професійного самовдосконалення, пов’язана з впровадженням нових організаційних форм педагогічної діяльності, які б сприяли реалізації особистістно-орієнтовної парадигми навчання.

Актуальність роботи зумовлена тим, що морально-духовне та фізичне самовдосконалення, як важливий напрям професійної освіти будь-якого вчителя, впливає на ефективність навчально-виховної роботи в цілому, сприяє розвитку дидактичного мислення вчителя, його уяві й інтуїції, здатності до швидкої орієнтації в реальних освітньо-виховних системах, вмінню передбачати і ефективно діяти в різних ситуаціях, які виникають у процесі шкільного навчання і виховання.

Об’єкт дослідження: професійна діяльність вчителя

Предмет дослідження: морально-духовне та фізичне самовдосконалення вчителя.

Мета дослідження полягає у виявленні особливостей та шляхів самовдосконалення вчителя як морально, так і фізично.

Теоретичне значення роботи полягає у обґрунтованні положення щодо необхідності самовдосконалення вчителя відповідно до вимог освітньої реформи.

Практичне значення роботи полягає у викладенні методичних рекомендацій щодо організації діяльності вчителів з самоосвіти і самовиховання в системі професійного самовдосконалення, а також у власному збагаченні і надбанні нових ідей, які можна буде застосувати на практиці під час викладання іноземної мови для студентів вищого навчального закладу.

1. Учитель і суспільство

Людина – суб’єкт суспільно-історичного процесу, розвитку матеріальної і духовної культури на землі. Спорідненим поняттям є особистість як суб’єкт суспільних відносин, що носієм свідомості та системи суспільно значимих якостей, зумовлених історичними умовами життя суспільства. Становлення особистості з її багатим генофондом можливе лише за наявності соціального середовища, цілеспрямованого виховного впливу, позитивного і багатого фонду для соціального успадкування та активної діяльності самої людини. Формування особистості не проходить стихійно за якимись внутрішніми законами саморозвитку. Помітну роль у цьому процесі відіграють конкретні люди, які займаються вихованням професійно. Учитель для суспільства - це уособлення мудрості [2: с.45-48.]. Виміри такого високого рівня досконалості щодо поведінки та професійної діяльності вчителя обумовлені тим, що суспільство очікує від нього, перш за все, збереження здоров'я (фізичного, душевного, морально-духовного та соціального благополуччя) дітей, які на протязі багатьох років знаходяться під впливом його особистості [10:с.150].

1.1 Роль учителя у суспільному розвитку

За словами С.І. Болтівця, особистість вчителя - інструмент педагогічного впливу на вихованців, що зумовлює необхідність постійного руху до набуття ним нових вимірів досконалості, Адже за результатами сучасних досліджень встановлена така закономірність: «зростання кількості аморальності серед дорослого населення зумовлює підвищення громадської вимогливості до особи педагога; особистісні оцінки педагогів стають значно суворішими й безкомпроміснішими» [2:с.45]. На необхідності здоров'язберігаючої педагогічної діяльності невтомно наполягав і видатний український Педагог В,0, Сухомлинський: «Я не боюсь ще й ще раз повторити: турбота про здоров'я - це найважливіша праця вихователя, Від життєрадісності, бадьорості дітей залежить їх духовне життя, світогляд, розумовий розвиток, віра у свої сили» [12:с.341]. Аналіз творів великого Вчителя дає підстави говорити про те, що як непересічний мислитель В,0, Сухомлинський заклав міцні філософсько-психологічні підвалини для сучасної здоров'язберігальної педагогіки, ставлячи шляхетну мету: сформувати у дитини вміння вищої міри духовності – «уміння жити», При цьому В.0. Сухомлинський, безсумнівно, розумів, що це особливе уміння: воно не може бути зведене, як тепер уважають, лише до компонента «можу». Це вміння, за В,0,Сухомлинським, має бути одухотвореним, Тож уміння жити має бути інтерпретоване як єдність «можу» і «хочу» (емоційного компонента), У досягненні означеної мети педагог окреслює своєрідну програму мінімум - навчити вихованця розуміти, цінувати, берегти життя як найвищу цінність, Програма максимум пов'язана з формуванням у школяра не просто вміння як однопорядкової сукупності власне шкільних умінь, а надуміння будувати своє життя, власну долю.

Проте щоб бути спроможним навчати, прививати дітям любов та позитивне ставлення до життя, вчитель (педагог) сам мА постійно удосконалюватись, працювати над собою, щоб бути гідним взірцем.

Так, Лоський Н.О. писав: «Любов до особи включає співчуття, але лише як підлеглий момент: основне прагнення, що витікає з любові, є турбота про повноту життя і розкриття активності улюбленої істоти. Це позитивний вміст любові необхідний зв'язано і з негативним моментом звільнення коханого від страждання шляхом встановлення причин його або шляхом піднесення над ним. Таке позитивне поняття любові тісно пов'язане з християнським світоглядом, згідно з яким індивідуальне особисте життя є абсолютною цінністю»[6:с.243].

Отже, можна говорити про одну з найголовніших морально-етичних рис вчителя – прагненням любити навколишній світ та людей, такими які вони є, сіяти любов навколо себе, прививати відчуття щастя та позитиву дітям та студентам, що контактують з ним і знаходяться під безпосереднім впливом.

2. Функції учителя

Професійні функції — це ті, які мають безпосереднє відношення до учбово-виховної діяльності педагога. Їх так само багато, як і видів діяльності. Вони стосуються стосунків з дітьми (вихованцями) і їх батьками, з колегами (вчителями) і з адміністрацією навчального закладу, відділів освіти, з представниками громадськості і з різними іншими, окрім школи, виховними установами.

Функції учителя зумовлюються потребами суспільно-економічного розвитку нашого суспільства, а також особливостями розвитку загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей.

Загалом варто акцентувати увагу на таких функціях учителя-вихователя.

Якщо вести подальший виклад питання таким чином, то важко буде “осягнути неосяжне” і прийти до певних висновків. Тому ми зведемо види педагогічної діяльності в сім груп, виходячи з їх провідного вмісту, що розкриває основний напрям цій діяльності.

1. Виховна функція : передбачає необхідність здійснювати цілеспрямований вплив на особистість з метою створення оптимальних умов для її всебічного гармонійного розвитку; акумулювання в особі учителя загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей і передавання їх нащадкам. Ця функція пов'язана з вихованням людини в широкому значенні.

Вона займає провідне місце в складному процесі формування особистості.

2. Навчальна : виявляється в організації учнів з метою оволодіння знаннями, вміннями і навичками з основ наук, забезпеченні умов для інтелектуального розвитку учнів, озброєння їх методами самостійної пізнавальної діяльності. Учитель має виступати не інформатором, а організатором навчально-виховного процесу.

3. Організаторська : полягає в необхідності організації дитячих колективів, цілеспрямованого керівництва різними видами дитячої діяльності безпосередньо в навчально-виховних закладах і поза їх межами.

4. Оберігальна : учитель має бути хранителем загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей, оберігати їх від руйнівних впливів деструктивних сил, розумно будувати гуманістичну систему виховання.

5. Інформувальна : передбачає поширення педагогічних знань серед батьків, працівників соціальної і виробничої сфер. Питаннями виховання мають займатися по суті усі дорослі громадяни. Та всі вони відчувають певні труднощі у такій неспецифічній для них діяльності через брак спеціальних знань з психології та педагогіки. Тому вчителі, маючи професійну підготовку з педагогіки та психології, і повинні займатися педагогізацією непрофесійних вихователів.

6. Комунікативна функція. Педагогічна діяльність не можна уявити без спілкування. Педагог саме завдяки спілкуванню, в процесі спілкування впливає на вихованців, координує свої дії з колегами, батьками учнів, веде всю учбово-виховну роботу. Значить, і комунікативна функція є професійно-педагогічна. Вона настільки важлива, що останнім часом дослідженням проблем педагогічного спілкування і педагогіки спілкування займаються багато вчених педагогів (І. І. Риданова, Л. І. Л. И. Рувинский, А. В. Мудрик, В. А. Кан-Калик и др.), психологи (С. В. Кондратьева, К. В. Вербова, А. А. Леонтьев, Я. Л. Коломинский и др.).

7. Корекційна функція пов'язана з тим, що педагог постійно відстежує, діагностує хід учбово-виховного процесу, оцінює проміжні результати. Її ж результат не завжди і не відразу буває таким, яким був в (ідеально) думках задуманий, який очікувався. Педагогові по ходу роботи доводиться вносити корективи (виправлення) до своїх дій і дій вихованців. Якщо на основі діагностики не коректувати учбово-виховний процес, то його результат виявиться непередбачуваним. Цим і пояснюється, що корекційна функція також є професійною для педагога [8 ].


3. Морально-духовні якості учителя-вихователя

Праця вчителя важка і надзвичайно відповідальна. В.О. Сухомлинський писав: "Праці вчителя ні з чим не можна ні порівняти, ні зіставити. Ткач уже через годину бачить плоди своєї роботи. Сталевар через кілька годин радіє з вогненного потоку металу. Хлібороб, сіяч через кілька місяців милується колосками і жменею зерна, вирощеного в полі... А вчителеві треба працювати роки, щоб побачити предмет свого творіння, буває, минають десятиріччя, і ледве-ледве починає позначатися те, що ти замислив... Учитель зобов'язаний — перед суспільством, перед батьками — працювати тільки правильно, тільки добре..." [13:с.243].

Учителеві для якісного виконання головних функцій, виправдання довір'я суспільства щодо виховання підростаючого покоління необхідно мати добру професійну підготовку, яка залежить і від певних якостей особистості. Говорячи про хорошого вчителя, В.О. Сухомлинський наголошував, що він має володіти науковими знаннями зі свого фаху, знати психологію і педагогіку, володіти основами педагогічної майстерності.

Кожна професія вимагає від людини володіння певними особистими якостями як базою для формування професіоналізму в галузі тієї чи іншої діяльності.

Учитель має володіти такими основними якостями.

1. Любов до дітей, вміння бачити у своїх вихованцях юних громадян з невичерпними потенціальними можливостями.

2. Почуття національної гідності, гордість за свій народ, його історичні звершення, готовність всіляко служити своєму народові. Ця якість базується на історичній пам'яті, зміцнюється генетичною спорідненістю.

3. Чесність, совісність, справедливість, об'єктивність. Це ті якості, які вихованці найбільше цінують в учителеві. Чесність – це поняття моральної свідомості й категорія етики. Вона розкриває ставлення людини до самої себе і в першу чергу готовність і вміння підтримувати і виправдовувати ту репутацію, яку має, або колективу, групи, до якої належить. Совість – також категорія етики. Це не що інше, як здатність особистості

до морального самоконтролю, об'єктивної самооцінки відповідно до моральних норм, традицій; ця якість ґрунтується на самосвідомості людини і забезпечує внутрішній контроль власного "Я", дій та вчинків. Справедливість є поняттям моральної свідомості, що виражає співвідношення певних цінностей, певний порядок людського співіснування відповідно до розуміння того, що людина має бути в центрі уваги усіх сфер діяльності.

4. Витримка, стриманість, терпеливість. Без цих рис учителеві аж ніяк не можна. Адже йому щоденно доводиться спілкуватися з дітьми, які ще не мають достатнього соціального досвіду, не завжди діють відповідно до встановлених правил і норм, схильні до пустощів тощо. Учитель завжди повинен вміти стримувати себе, не квапитися приймати необдумані рішення, особливо у збудженому стані. Виховання – досить тривалий процес. Інколи педагогові доводиться роками чекати результатів своєї діяльності.

Тому без терпеливості, сподівання на результативність власних дій у майбутньому вихователеві аж ніяк не можна.

5. Організаторські здібності, вміння працювати з дитячим колективом. Учитель повинен вміти організувати як себе, так і вихованців для різних видів діяльності. У навчально-виховному процесі встановлюються не лише парні стосунки: учитель — учень, а взагалі стосунки між учителем і дитячим колективом. Почуття колективізму — споконвічна риса людини, прагнення до її ствердження і задоволення. Вміння організувати колектив, працювати з ним — це, з одного боку, запорука успіху навчально-виховної роботи, а з другого — підготовка учнів до активної діяльності в умовах співіснування в соціальних колективах дорослих.

6. Всебічний розвиток. Діти схильні до активного пізнання оточуючої дійсності, бажають на безліч питань отримати відповіді. І, насамперед, вони чекають задоволення своїх пізнавальних інтересів від батьків та вчителів. Оскільки більшість батьків не має належної педагогічної підготовки, то вчителеві доводиться самому щоденно допомагати учням свідомо пізнавати невідомий для них світ природи і суспільних стосунків. Тому, окрім глибоких знань в межах своєї навчальної дисципліни, учитель має володіти певним рівнем знань з різноманітних галузей. А це досягається лише щоденною копіткою працею. Адже учні досить високо цінують обізнаність свого вихователя.

7. Принциповість і вимогливість. Ці якості лежать в основі педагогічного спілкування з вихованцями. Принципи (від лат. ргіпсіріит — начало, основа) — це вихідні положення певної діяльності, що ґрунтуються на внутрішніх переконаннях особистості. У сфері виховання вчитель повинен мати міцний ґрунт, певне вістря, навколо якого і будується уся його діяльність. Принциповість педагога має випливати з глибокого розуміння ним виховних завдань, знань закономірностей навчально-виховного процесу, особливостей анатомо-фізіологічного і психічного розвитку дітей певної вікової групи. Вимогливість діалектично пов'язана з процесом переконування. Вимогливість — це той інструмент, за допомогою якого учитель допомагає вихованцеві сформувати у собі певні вміння і навички.

8. Оптимізм, любов до життя. Учитель завжди працює з колективом дітей. А для них характерні почуття радості, веселості, мажорності. Тому вчитель передусім повинен задавати тон оптимізму. Одночасно, він має вірити у силу вихованців, в те, що в процесі виховання можна сформувати благородні риси навіть у безнадійного школяра.

9. Чуйність, гуманне ставлення до людей. Праця вчителя-вихователя спрямована на створення найбільших цінностей на землі — скарбів розуму і душі. В умовах масового технократичного впливу на особистість відірваність значної частини дітей від природи, багатолітній прес жорстокого тоталітаризму вкрай негативно впливають на формування ніжності, чуйності, глибокої поваги до людини, бачення в ній найбільшої цінності в житті. Тому учитель своєю чуйністю, гуманістичною спрямованістю має в першу чергу компенсувати те негативне, що не дає змоги прорости у дитячих серцях паросткам доброти. Школа в особі вчителя має стати тим духовним храмом, де кожна дитина відчула б справді чуйне, гуманне ставлення до себе, мала змогу знайти у цьому храмі спокій і захист від впливу жорстокості, зневаги до неї.

10. Творчий склад мислення. Ця якість також зумовлюється винятковими особливостями професії учителя. З одного боку,учителеві необхідно постійно перебувати у творчому пошуку при підготовці уроку. Урок — це своєрідна невелика вистава. Тому учителеві доводиться виступати в ролі і автора сценарію,і режисера, і актора. Без творчого підходу тут не обійтися. З іншого боку, вихователь постійно спілкується з учнями на уроці,поза уроком, щоденно потрапляє в різні педагогічні ситуації, в яких йому доводиться невідкладно вирішувати безліч завдань, і використовувати тут певні формули або рівняння ніяк не можна. Усе залежить від майстерності педагога-вихователя.

Тому, щоб стати кваліфікованим педагогом потрібно постійно працювати над собою та вдосконалювати свої навички та моральні якості, такі як:

1) комунікативні вміння (забезпечення адекватних стосунків з колективом та окремими вихованцями);

2) організаторські вміння (надання допомоги діяльності дітей, забезпеченні спілкування з батьками та залучення дітей/студентів до громадськості);

3) дидактичні вміння (здатність пояснювати матеріал та спонукати учнів до пізнавальної діяльності, розкриття їх потенційних можливостей);

4) перцептивні вміння (розвиток здатності сприйняття та розуміння внутрішнього світу вихованця та надання допомоги у разі необхідності);

5) пізнавальні вміння (вивчення нової психолого-педагогічної та іншої літератури, використання досягнень науки у практиці; аналіз передового педагогічного досвіду і його творче використання у власній практиці).

6) Вміння в галузі педагогічної техніки. Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів і прийомів та особливостей поведінки учителя-вихователя, скерованих на ефективну реалізацію обраних ним методів навчально-виховної роботи з окремим вихованцем або колективом відповідно до потреб і особливостей конкретних об'єктивних та суб'єктивних обставин. У процесі оволодіння педагогічною технікою учитель має виробити такі вміння:

— одягатися з урахуванням індивідуальних особливостей, прийнятого у суспільстві стилю, вимог культури та особливостей діяльності;

— володіти собою, оцінювати свої почуття у конкретній ситуації, психічний стан вихованців, обирати потрібну тактику дій відповідно до педагогічних завдань;

— володіти голосом, тоном, темпом, ритмом педагогічного мовлення;

— володіти жестами і мімікою;

— уміння ходити, стояти, сидіти;

— володіти навиками психотехніки (вміння застосовувати знання про психіку людини для розв'язання практичних завдань).

Процес оволодіння педагогічними вміннями досить складний. Він триває у період отримання професійної освіти, а також у процесі практичної діяльності.

4. Фізичне виховання вчителя (на матеріалі дисципліни «Фехтування»)

Вчительська професія характеризується напруженою розумовою і фізичною працею. Фізичне виховання, як практична дисципліна повинна сприяти різнобічному розвитку майбутніх вчителів. Але,сьогодні ми бачимо, що молодь має менше можливостей займатися фізичною культурою. Це насамперед недостатня матеріально-спортивна база ВНЗ,скорочення годин, які виділяються на роботу спортивних секцій, перехід роботи багатьох спортивних гуртків на платну основу. Державні стандарти деяких спеціальностей педагогічних вузів передбачають всього 216 годин курсу «Фізичне виховання» на весь період навчання, що складає менш ніж 2години на тиждень і лише І-ІІІ курси. Недостатня освіченість студентів щодо необхідності займатися фізичними вправами суттєво знижує оздоровчий ефект від занять (Петров О.П., Платонов С.І., Щєліна Т.Т., Бєлов В.І., Волков В.Ю., Волкова Л.М. та інші). Фізична культура і спорт для більшості вчителів, нажаль, ще не стали особистісною цінністю і не знаходять відображення в їх власному образі життя,хоча вихователь, за висловом К.Д.Ушинського, сам має бути вихованим. В.І.Пятков вважає, що формування фізичної культури майбутніх вчителів повинно розглядатися як невід’ємна частина професійно-педагогічної підготовки студентів вищих навчальних закладів і засоби формування різнобічно розвиненої особистості. Для досягнення цієї цілі у педагогічному вузі необхідно враховувати вплив різних факторів і створювати відповідні умови для занять фізичними вправами [9:с.180.]. Аналіз учбових планів та навчальних програм, які діють у вищих педагогічних навчальних закладах доводить, що майбутні педагоги вивчають такі дисципліни як валеологія, екологія, анатомія,фізіологія, санітарно-гігієнічне просвітництво, психологія. Всі ці предмети спрямовані на здійснення функцій фізичної освіти, а саме навчальної, виховної, фізкультурно-валеологічної. В професійній підготовці вчителя будь-якої спеціальності повинні мати місце знання і вміння, які необхідні для проведення різних форм фізичного виховання із дітьми. До таких форм відносяться: організація гігієнічної гімнастики, фізкультурної паузи, рухливих ігор,прогулянок, екскурсій, походів, різних спортивних заходів на протязі всього навчання школярів і студентів. Випускники педагогічних навчальних закладів виконують функції класного керівника, вихователя груп продовженого дня, організатора виховної роботи, вихователя дитячого садка та ін.

З урахуванням цього професійно-педагогічна фізична підготовка майбутніх педагогів повинна бути націленою на вирішення наступних завдань: 1. Розкрити студентам значення фізичного виховання у загальній системі освіти і виховання підростаючого покоління; 2. Навчити майбутніх педагогів правильному використанню засобів, методів і різноманітних організаційних форм фізичного виховання школярів,для того щоб сприяти зміцненню здоров’я, закалюванню, формуванню правильної постави; сприяти вихованню фізичних якостей; прищеплювати інтер-ес до систематичних занять фізичними вправами.

Реалізація змісту навчальної програми з фізичного виховання, на думку деяких дослідників [3:с.65-70], не зазнає помітного впливу на світогляд, свідомість студентів, формування переконань, установок, ціннісних орієнтирів на фізичну культуру, активну позицію щодо неї.

Багато студентів, а часто викладачів і деканів, не сприймають фізичне виховання як навчальну дисципліну, яка має свій науково-практичний зміст, поняття, принципи, закономірності, методи, правила і способи діяльності, не мають досвіду її творчого використання. Для багатьох вона є дією механічного характеру.

Щоб змінити це, необхідно творчо підходити до викладання цього предмету, урізноманітнювати завдання,пояснювати все що відбувається на уроці. Наприклад, з 1995 року у Харківському, тоді ще державному, педагогічному університеті на 4-х гуманітарних факультетах як обов’язкова дисципліна введено фехтування. Студенти вперше знайомляться з цим видом спорту на 1-му курсі. Розроблена програма курсу «Фехтування» з урахуванням всіх вимог до навчальної програми з фізичного виховання. Фехтувальники педагогічного сьогодні, є найкращими в Харківській області, вдало виступають вони і на світовій арені. Фехтування, як протиборство двох суперників не може бути механічним відтворенням певних рухів, кожна дія фехтувальника несе певне змістове навантаження.

Пояснюючи для чого вивчаються ці рухи, або прийоми, як можна переграти противника, тактику бою, психологічні особливості можливих противників і для чого потрібні фізичні якості,ми викликаємо зацікавленість у студентів фехтуванням. Фехтування, старовинний вид спорту який має свої моральні цінності, шляхетність відносин.

Практична цінність фехтування як бойового мистецтва очевидна, але не менш важливими є естетична та духовна спрямованість поєдинку, тому що перемогти противника необхідно красиво і шляхетно,поважаючи його чесноти і гідність, одночасно не втратити своїх в його очах і очах глядачів.

Всі фехтувальні рухи при обдуманому підході до їх виконання несуть у собі виховну, тактичну і стратегічну спрямованість. Фехтування - це один з видів єдиноборств, але на відміну від багатьох з них, тут немає вагових категорій, контакт з супротивником опосередкований через холодну зброю, немає такого частого травматизму як в інших видах єдиноборств (боротьбі, боксі, східних одноборствах). Фехтування спрямоване на взаємодію суперників.

Тут важливим є контроль за рухами противника і ситуацією бою, що постійно змінюється. Фехтування сприяє розвитку взаємодії не тільки на фізичному, а й психологічному рівні, що є важливішим для прийняття майбутніми педагогами особистісно-орієнтованої парадигми освіти.

Все цінне, в історії педагогічної думки, творчо використовується в сучасній школі і вищій зокрема.

Фізичне виховання сприяє формуванню рис і якостей особистості які вкрай необхідні їй у повсякденному житті, навчанні, творчості, праці, при виконанні військового обов’язку, є складовою її культури. Фізичне виховання як навчальна дисципліна повинна забезпечити високий рівень професійної готовності соціально активної, гармонійно розвиненої особистості вчителя.


5. Педагогічна майстерність

Професіоналізм людини у будь-якій сфері діяльності багато в чому залежить від рівня сформованості майстерності. Цей чинник важливий передусім у педагогічній діяльності. К.Д. Ушинський писав: "Усяка практична діяльність, що прагне задовольнити вищі моральні і взагалі духовні потреби людини, тобто ті потреби, які належать виключно людині і становлять виключні риси її природи, це вже мистецтво. У цьому розумінні педагогіка буде, звичайно, першим, вищим з мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з потреб людини й людства — їхнє прагнення до вдосконалень у самій людській природі: не до враження довершеності на полотні або в мармурі, а до вдосконалення самої природи людини — її душі й тіла; а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина" [14:с.145.].

Педагогічна майстерність тісно переплітається із поняттям "педагогічне мистецтво". Помилково бачити лише у прямій ієрархічній залежності цих понять педагогічне мистецтво — найвищий етап прояву майстерності. Насправді зв'язок між ними не прямолінійний, а діалектично зумовлений. Важливо заглибитись в етимологічну сутність цих понять.

У тлумачному словнику В. Даля знаходимо таке пояснення слова "мистецтво": "Искусный, относящийся к искусу, опыту, испытанию, искусившийся, дошедший до умения или знания многим опытом; хитро, мудрено, замысловато сделанный, мастерски сработанный, с умением и с расчетом устроенный".

Українська енциклопедія дає таке визначення поняття "мистецтво": "Мистецтво — одна із форм суспільної свідомості, складова частина духовної культури людства, специфічний рід практично-духовного освоєння світу. Мистецтво відносять до всіх форм практичної діяльності, коли вона здійснюється вміло, майстерно, вправно не лише в технологічному, але й в естетичному сенсі".

Важливо зазначити, що мистецтво характерне для будь-якої форми практичної діяльності, передусім для педагогічної.

Майстерність — це високе мистецтво, довершене уміння в певній галузі.

Як бачимо, поняття мистецтва і майстерності тісно переплітаються, взаємозумовлені. Мистецтво може виявлятися через майстерність, а в майстерності у свою чергу проглядаються певні елементи вправної діяльності.

Мистецтво пов'язане передусім з творчим проявом особистості, який ґрунтується на емоційній сфері діяльності та спрямований на пробудження та формування емоційних почуттів. З цього приводу К.Д. Ушинський писав: "Наука лише вивчає те, що існує або існувало, а мистецтво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому майорить мета й ідеал його творчості" [14:с.147]. .

Педагогічна майстерність — це досконале, творче виконання педагогом-вихователем своїх професійних функцій на рівні мистецтва, результатом чого є створення оптимальних соціально-психологічних умов для становлення особистості вихованця, забезпечення високого рівня її інтелектуального і морально-духовного розвитку.

Педагогічну майстерність не можна пов'язувати з якимось особливим даром, ототожнювати з вродженими якостями. Адже якості не передаються за спадковістю. Людина через генно-хромосомну структуру отримує лише задатки, генотипні утворення, які є передумовою розвитку і формування певних якостей. До того ж педагогічна професія є масовою, і тут не можна покладатися на талант окремих індивідуальностей. Тому мав рацію A.C. Макаренко, коли писав: «Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом, що вимагає таланту, але це спеціальність, якої треба навчитись, як треба навчити лікаря його майстерності, як треба навчити музиканта» [ 7:с.240].

Педагогічна майстерність включає низку структурних компонентів: морально-духовні вартості; професійні знання, соціально-педагогічні якості, психолого-педагогічні уміння, педагогічну техніку Звернемося до коментарів названих структурних компонентів педагогічної майстерності.

Морально-духовні цінності. Чеський педагог Я.А. Коменський (1592 – 1670) на основі аналізу надбань народів Європи в галузі освіти здійснив глибоке наукове обґрунтування дидактичних і організаційних засад навчання підростаючого покоління. Це поклало початок дидактично-освітній революції у всьому світі. Діяльність освітніх закладів була зосереджена навколо проблеми оволодіння людиною певною сумою знань, умінь і навичок з урахуванням рівня розвитку науки та соціально-економічних потреб. Питання виховання молоді, формування в особистості високих морально-духовних якостей залишалися поза увагою педагогів. Утверджувалась думка, що участь молодої людини в освітньому процесі автоматично забезпечує її виховання. Та навіть оплата праці педагогів на різних рівнях (загальноосвітня школа, професійні навчальні заклади) здійснювалась і нині здійснюється, по суті, за навчальну діяльність особистості, шанувати, оберігати від негативних впливів, створювати оптимальні умови для її всебічного розвитку. Кредом педагогічної діяльності талановитих педагогів A.C. Макаренка і В.О. Сухомлинського і була гуманістична спрямованість, в центрі якої перебували повага до вихованців і вимогливість до них.

Тривалий час обговорюються неоднозначні судження щодо розуміння такої якості людини, як інтелігентність. З того часу (60-ті роки XIX століття), коли російський журналіст П.Д. Боборикін уперше ввів у лексичний обіг цей термін, а потім останній широко увійшов у інші мови, його ототожнювали з поняттями "тямущий", "розуміючий", "обізнаний", "мислячий", "освічений". Тому тлумачні словники нерідко ототожнюють поняття інтелігентності з освіченістю. Однак останнім часом тлумачення цього поняття дещо розширюється. Академік С.У. Гончаренко наголошує, що до основних ознак інтелігентності належить комплекс найважливіших інтелектуальних і моральних якостей: загострене відчуття соціальної справедливості, прилучення до багатств світової й національної культури та засвоєння загальнолюдських цінностей, слідування велінням совісті. До цього можна додати, що інтелігентність — це не лише освіченість, стан розуму, а й стан душі. Тому не кожну освічену, ерудовану людину можна назвати інтелігентом. Вважаємо, що високі морально-духовні якості особистості, яка й не має достатньої освіченості, дають право називати її інтелігентом духу.

Чільне місце у системі морально-духовних цінностей педагога посідають життєві ідеали. Яскраво виражені життєві ідеали досвідченого педагога завжди знайдуть відгук у свідомості вихованців. Адже ідеал — це категорія етики, яка містить довершені моральні якості; образ найбільш цінного і величного в людині, що дає змогу молодій людині формувати власну досконалість. Прояви конкретним педагогом своїх життєвих ідеалів особливо важливі тепер, коли у зв'язку з історичними змінами, соціальними катаклізмами зникли певні ідеали, які мали здебільшого фальшивий характер, а нові, справжні ідеали ще не повною мірою утвердились у нашому житті. Залишати молоде покоління без істинних ідеалів-маяків — штовхати на шлях розчарування, пасивності — означає призвести його до духовної деградації.

Важливими чинниками, які забезпечують моральне зміцнення і підкріплення процесу прояву майстерності педагога, є його совісність, чесність, справедливість і об'єктивність. Молодь особливо чутливо ставиться до цих якостей педагога і боляче реагує, коли їх немає або вони недостатньо виражені. Сумління — це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Чесність характеризує особистість з погляду її готовності підтримувати і відстоювати гідність, репутацію — особисту чи колективу, членом якого вона є. Совісність і чесність виконують регулятивну функцію у життєдіяльності людини, її спілкуванні з іншими людьми.

Другим модулем педагогічної майстерності є професійні знання, передусім "своїх" фахових дисциплін. Вихованці високо цінують педагога, який володіє глибокими знаннями із дисциплін свого фаху, виявляє обізнаність із спорідненими дисциплінами, є науково ерудованим. Без цього марно говорити про становлення майстерності педагога. У сфері педагогічної діяльності ми стикаємося з дивним парадоксом: кожна людина з раннього віку і до завершення професійної підготовки перебуває під постійним педагогічним впливом, є учасником педагогічного дійства, ознайомлюється з низкою педагогічних і психологічних понять (увага, пам'ять, почуття, навчання, принципи, методи, засоби навчання і виховання), бере участь у реалізації певних педагогічних технологій. Це призводить до сліпого копіювання певних педагогічних дій без розуміння їхніх наукових засад, що породжує так зване педагогічне дилетантство, зверхнє ставлення до психологічних і педагогічних наук.

Важливою передумовою становлення професіоналізму і педагогічної майстерності вчителя є наявність у нього потрібних соціально-педагогічних якостей і психолого-педагогічних умінь. При цьому варто зважати на те, що соціально-педагогічності якості — це результат виховного впливу на особистість з раннього дитинства в сім'ї, освітньо-виховних закладах та ін. Ці якості частково в ходять до змісту професіограми педагога-вихователя. Професіограма — це перелік якостей особистості, необхідних для успішного виконання функціональних обов'язків стосовно конкретної професії. Професіограми не є сталими моделями. Серед якостей особистості вихователя, що мають превалювати у процесі становлення педагогічної майстерності та професіоналізму, особливе значення має педагогічний такт. Педагогічний такт — це почуття міри у процесі спілкування з людьми з урахуванням їх конкретного фізичного і передусім психічного стану. Вияв педагогічного такту є важливою умовою ефективності впливу педагога на вихованця. Педагогічний такт ґрунтується на глибоких знаннях психології вихованців, їх індивідуальних особливостей. "Так званий педагогічний такт, без якого вихователь, хоч би як вивчав теорію педагогіки, — писав К.Д. Ушинський, — ніколи не буде добрим вихователем-практиком, є по суті не що інше, як такт психологічний, потрібний педагогові такою ж мірою, як і літераторові, поетові, ораторові, акторові, політикові, проповідникові, і, словом, всім тим особам, які так чи інакше думають впливати на душі інших людей" [14:с.154]. .

Тактовність є виявом рівня сформованості педагогічної культури вихователя, передумовою вияву у своїй душі "вільних валенсій", які притягують до себе вихованців. Це чутливий інструмент упередження міжособистісних конфліктів, яскравий показник прояву педмайстерності. Оскільки кожна людина, яка сповідує засади загальнолюдської і професійної культури, має володіти педагогічним тактом, вчитель у процесі спілкування з учнями, розв'язуючи різноманітні педагогічні завдання, має виявляти яскраві зразки тактовності.

Важливим змістовим модулем у структурі становлення педагогічної майстерності учителя-вихователя є комплекс психолого-педагогічних умінь.

Чільне місце у структурі педагогічної діяльності вчителя взагалі та у становленні його майстерності займає такий змістовий модуль, як педагогічна техніка. Поняття "педагогічна техніка" є порівняно новим утворенням у педагогіці. У цьому понятті слово "техніка" необхідно сприймати відповідно до його первісного значення. Воно означає вправний, досвідчений, вмілий; розкриває дещо ширший спектр цього поняття — мистецтво, майстерність. Сучасні словники таким чином розкривають сутність означеного поняття: "Техніка – сукупність засобів і знарядь, що застосовуються в суспільному виробництві пі призначені для створення матеріальних цінностей; сукупність прийомів, навиків, що застосовуються в певному ремеслі, мистецтві" [11:с. 108].

Такі тлумачення слова "техніка" дещо відводять нас від звичного розуміння цього поняття, пов'язаного безпосередньо з машинами, механізмами, і наближають до вживання його в нематеріальній сфері діяльності. Таким чином, будемо виходити із поняття "техніка" як сукупності засобів, прийомів, навичок, що ними користуються у навчально-виховній роботі.

Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки вихователя, спрямованих на ефектнішу реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з окремим вихованцем чи колективом у цілому відповідно до поставленої мети навчання та виховання з урахуванням конкретних об'єктивних та суб'єктивних передумов.

Педагогічна техніка включає низку специфічних засобів, умінь, особливостей поведінки педагога. Серед них варто виділити такі:

—уміння педагога одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності, стежити за своїм зовнішнім виглядом;

—володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;

—володіння мімікою, пантомімою, жестами;

—уміння в галузі мовленнєвої культури: правильне професійне дихання, чітка дикція, належний темп, ритм, логічна побудова тощо;

—дотримання оптимального темпу, ритму і стилю в навчально-виховній діяльності;

—вміння вправно і доцільно здійснювати дидактичні операції (писати на дошці, користуватися наочними засобами навчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність вихованців тощо);

—вміння керувати своїм психічним станом і станом вихованців.

Педагогічна техніка відіграє істотну роль у діяльності педагога. Вона є важливою передумовою оволодіння ним професійною майстерністю.

Важливими компонентами зовнішності педагога повинні також бути: зовнішній вигляд і володіння своїм тілом.

Педагог повинен одягатися елегантно, з урахуванням вимог моди, не доводячи компоненти зовнішнього вигляду до крайнощів. Його одяг має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писати на дошці, працювати з демонстраційними матеріалами, нахилятися, ходити між рядами парт тощо. Колір, фактура, доповнення (ґудзики, пряжки тощо) також мають підкреслювати простоту, елегантність. Все це позитивно впливає на емоційний настрій учнів, дисциплінує їх, сприяє формуванню відчуття міри, не відвертає увагу від навчальних занять. Почуття міри потрібне і при використанні інших компонентів зовнішнього вигляду — зачіски, косметики, прикрас (каблучки, персні, намиста, сережки, кліпси та ін.).

Педагогу, крім обізнаності з вимогами до зовнішнього вигляду, важливо виробити певну систему умінь та навичок організації своєї зовнішності. У цьому йому прислужаться:

1. Наявність орієнтовного режиму дня, складеного залежно від порядку занять у школі. Важливо передбачити в ньому час для догляду за собою, фіксуючи, скільки його потрачено на певну процедуру. Уміло налагоджений самоконтроль допоможе виробити звичку стежити за своєю зовнішністю, позбавить метушливого збирання на роботу, побоювання запізнитися. Через певний час дотримання режиму стане автоматичним.

2. Одягаючи новий костюм, слід упевнитися, що в ньому буде зручно «працювати» у класі.

3. Виходячи з дому, бажано обов'язково оглянути себе перед дзеркалом.

4. Добираючись на роботу, важливо не забруднити одягу, не пом'яти його, не залишитися без ґудзиків тощо.

5. У гардеробі, вчительській бажано оглянути, внести необхідні корективи у зовнішність, оцінивши себе з позицій учнів і своїх колег.

6. Корисними є самоаналіз з позицій педагогічних вимог до одягу, з урахуванням зовнішнього вигляду своїх колег, спостереження, як вони та учні реагують на зовнішній вигляд.

Естетична виразність виявляється і в привітності та доброзичливості обличчя, у зібраності, стриманості рухів, виправданому жесті, у поставі й ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, в'ялість. У зовнішності педагога діти повинні бачити і відчувати стриману силу, впевненість у собі й доброзичливість.

Пантоміміка.

Пантоміміка — виражальні рухи всього тіла або окремої його частини.

Вона допомагає виділити в зовнішності головне — образ. Навіть найідеальніша фігура не справить потрібного ефекту, якщо людина не вміє триматися, у неї неправильна постава. Гарна, виразна постава (пряма хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, впевненість педагога у своїх силах. Сутулуватість, опущена голова, млявість рук здебільшого свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Часто красива постава є результатом спеціальних вправ і звички. Учитель має виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці. Усі рухи й пози повинні бути витонченими й простими. Естетика пози не терпить похитування, тупцювання, вертіння в руках сторонніх предметів тощо. Гармонійною, плавною має бути його хода, адже вона несе інформацію про стан людини, її здоров'я, настрій, професію.

Жести вчителя мусять бути органічними і стриманими, доцільними. Вони бувають описовими й психологічними. Описові (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хід думки, психологічні виражають почуття (на подив вказують розведені в сторони руки, застереження — притиснутий до губ палець руки). Жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше випереджують висловлювану думку, а не йдуть за нею.

Для того, щоб спілкування було активним, слід дбати, щоб поза була відкритою, не схрещувати рук, стояти обличчям до класу, витримувати дистанцію, яка створює ефект довіри. Доцільно рухатися вперед і назад по класу, а не в сторони. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає зосередити увагу аудиторії. Відступаючи назад, промовець начебто дає можливість слухачам перепочити.

Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя.

Нерідко вираз обличчя й погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести й міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Але обличчя повинно не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не слід «нести» до класу тягар домашніх турбот, негараздів.

Міміка має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражають усмішка (посмішка), порухи брів, вираз очей. Учителю слід уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м'язів обличчя й очей («бігаючі очі»), а також і неживої статичності («кам'яне обличчя»). Звернутий до дітей погляд учителя створює візуальний контакт з ними.

Контакт очей (візуальний контакт). Візуальний контакт виражає ступінь зацікавленості партнером, зосередженості на тому, про що він говорить. Дослідники з'ясували, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35—50 відсотків часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд затримується на очах співрозмовника 5—7 секунд. На нього частіше поглядають, слухаючи, а не тоді, коли говорять самі. Співрозмовники дивляться одне на одного переважно для того, щоб побачити реакцію на свої слова. Тривалий погляд мовця, спрямований на співрозмовника, підтверджує сказане.

У стосунках із дітьми візуальний контакт виконує функцію емоційного живлення. Відкритий, доброзичливий погляд прямо в очі дитини важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Дитина найбільш уважна, коли дивляться їй прямо в очі, найкраще запам'ятовує те, що сказано в такі хвилини. Психологи помітили, що частіше дорослі дивляться дітям в очі, коли повчають, дорікають, сварять. Це породжує тривожність, невпевненість у собі, гальмує особистісний розвиток.

З дітьми, які не дивляться на співрозмовника, опускають очі або відвертаються, важче спілкуватися. Вони вражені глибоким відчуттям самотності. У навчанні й позаурочний час дітям потрібен не лише контроль, а й ласкавий погляд, підбадьорливий дотик дорослого, що знімає тривожність, страх і виховує впевненість у собі. Учитель повинен прагнути тримати в полі зору всіх учнів. Візуальний контакт є технікою, яку потрібно свідомо розвивати.

Міжособистісний простір.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — відстань між тими, хто спілкується.

У процесі спілкування важливою є відстань: до 45 см — інтимна (спілкування близьких людей), від 45 см до 1 м 20 см — персональна (спілкування із знайомими людьми), 1 м 20 см — 4 м — соціальна (офіційне спілкування), 4—7 м — публічна (виступ перед аудиторією), а також розміщення співрозмовників (суперники сидять один навпроти одного, під час випадкової бесіди — навскісь за столом, друзі — поруч).

Володіння засобами невербальної комунікації сприяє досягненню зовнішньої виразності педагога, який повинен:

— навчитися диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння «читати обличчя», розуміти мову тіла, час, простір у спілкуванні;

— прагнути розширити власний діапазон різних засобів спілкування шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, організації простору, візуального контакту) і самоконтролю зовнішньої техніки;

— домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки було органічно пов'язане з внутрішнім переживанням як логічне продовження педагогічного завдання, думки й почуття вчителя.

Висновки

Отже, на шляху до морально-духовного та фізичного самовдосконалення педагог має дотримуватися таких принципів:

Комплексність – необхідність відпрацьовувати всі елементи зовнішності в комплексі, оскільки на тлі однобоких зрушень одразу чітко будуть помітні недопрацювання в іншому аспекті. Наприклад, учитель, що дбає про свій зовнішній вигляд, отримує прекрасні результати (елегантний костюм, зачіска до лиця, майстерний макіяж тощо). Водночас, якщо він не володіє своїм голосом (говорить голосно або дуже тихо), то досить швидко зачарування вчителем розсіюється.

Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність жестикуляції, міміки, голосу, постави, тобто все те, що відрізняє одного вчителя від іншого).

Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок уперед, до вершин майстерності.

Дотримання постійності у вияві ознак учительської зовнішності. Іншими словами, взявши на себе роль вихователя, педагог пам'ятає про це щохвилини і демонструє її через свою зовнішність незалежно від того, чи знаходиться він у безпосередньому контакті з учнями чи ні.

Дотримання професійної культури (інтелігентність, педагогічна етика, толерантність, педагогічний такт, емоційна стійкість, нездатність зашкодити психіці дитини поглядом, жестом, мімікою, тоном мовлення та ін.).

Концентричність. Передбачає, що кожне нове вміння, яке розвиває вчитель і яке поступово трансформується у звичку, має базуватися на попередніх знаннях, уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому зв'язку.

Активність полягає в тому, що процес самовдосконалення — наслідок власної активності та ініціативи.

Цілісність — означає перехід від роботи з елементами із системними компонентами і системою в цілому. Вдосконалюючи складник зовнішності, вчитель паралельно вдосконалює техніку саморегуляції, взаємодії з учнями, застосовуючи набуті вміння на практиці. Це дає змогу підняти рівень педагогічної техніки в цілому, що, безумовно, вплине на рівень зростання педагогічної майстерності.

Єдність особистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в умовах певної діяльності особистості. Без цього неможливо отримувати нові імпульси розвитку (генеральна ідея педа­гогічної майстерності, за словами Е.С.Барбіної, — дослідника феномена педагогічної майстерності).

Перспективність — бачення близької і далекої перспективи, робота на завтрашній день, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо самовдосконалення.

Вчитель-професіонал не лише учить інших, але і сам постійно вчиться, удосконалюючи майстерність. Якщо він не поповнюватиме свої знання, то настане час, коли нічого буде віддавати іншим. Не-переривчаста освіта, таким чином, є характерною особливістю педагогічної професії. Такі, на наш погляд, істотні особливості педагогічної професії. Уважний і прискіпливий читач небезпідставно відмітить, що ті особливості педагогічної професії, про які тільки що говорилося, властиві і представникам деяких інших професій. Так, гуманізм властивий і педагогові, і лікарю; багатофакторность діяльності — агрономові; віддаленість результатів діяльності в часі — лісоводові. Не випадково професію педагога порівнюють з багатьма іншими, наприклад, професією архітектора, садівника, артиста, інженера, капітана далекого плавання і тому подібне, підкреслюючи окремі межі і деякі особливості, в чомусь що їх зближують. Але це лише підтверджує думку про різносторонній і, між тим, — специфічному, самобутньому характері педагогічної діяльності. І всі ці порівняння є не що інше, як художній образ багатогранної професії педагога, вчителя.

Список використаної літератури

1. Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.04 / О.С. Прокопова; Ін-т педагогіки і психології проф. освіти АПН України. — К., 2003. — 20 с.

2. Болтівець С.І. Формування психогігієнічної позиції педагога // Практична психологія та соціальна робота. - 2004. - № 8. - С. 45-48.

3. Виленский М.Я. Физическое воспитание в целостной системе профессиональной готовности выпускника высшей школы // Здоровый образ жизни и физическая культура студентов: социологические аспекты. – Москва-Харьков, 1990.- №1. – С.65-70

4. Кремень В.Г. Філософія освіти ХХІ століття// Освіта України. –2002. –28 грудня.

5. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. –К.:Знання, 2007. –477с.

6. Лосский Н.О. Условия абсолютного добра.– М., 1949. –382с.

7. Макаренко A.C. Про мій досвід // Твори: В 7 т. — К.: Рад. шк., 1954. — С. 246.

8. Профессиональные функции педагога, особенности его профессии. http://paidagogos.com/?p=61

9. Пятков В.В. Формирование мотивационно-ценностного отношения студентов к физической культуре (на материалепедвузов): Дис…канд. пед. наук. – Сургут, 1999. – 184с.

10. Реализация оздоровительной функции образования: проблеми теории и практики. - Донецк: Каштан, 2008. - 168 с.

11. Словник української мови: В 11 т. — К.: Наук, думка, 1979. — Т. 10. —с. 108.

12. Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. - К., 1987. - 544 с.

13. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5т. –Т.2. –К. Рад.шк.,1976. –С.341.

14. Ушинський К. Д. Людина як предмет виховання // Вибр. пед. твори: У 2 т. — К.: Рад. шк., 1983. — Т. 1. — С. 193..

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий