Дидактичне спілкування

Типові недоліки у роботі вчителів при організації дидактичного спілкування з учнями. Обґрунтування та розробка системи умов доцільної організації активного дидактичного спілкування на рівні "вчитель-учень". Оцінка ефективності розробленої системи.

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи проблеми організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень»

1.1 Історіографія проблеми організації дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень»

1.2 Характеристика основних понять досліджуваної проблеми

1.3 Психолого-педагогічні основи організації активного дидактичного спілкування

1.4 Організаційні проблеми дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у вітчизняній і зарубіжній дидактиці

2. Педагогічні умови забезпечення організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у практиці роботи сучасної початкової школи

2.1 Загальний аналіз стану розв’язання досліджуваної проблеми у роботі масової початкової школи

2.2 Пошуки шляхів вдосконалення організації активного дидактичного спілкування у сучасній початковій школі

2.3 Авторські пропозиції та їх результативність

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У епіграфі до повісті «Коли я знову стану маленьким» Януш Корчак пише: «Ви кажете:

– Нас утомлює спілкування з дітьми.

Маєте рацію.

Ви кажете:

- Бо ми змушені опускатись до їхніх понять.

- Опускатись, нахилятись, нагинатися, стискуватися.

Помиляєтесь. Не це турбує нас. А те, що ми змушені підніматися до висот їхніх почуттів, тягнутись. Щоб не образити» [23. c. 106].

У наш час у системі освіти відбувається гуманізація навчання і шкільного життя загалом. Цей процес визначено як мету і стратегію діяльності школи. Національна Доктрина розвитку освіти зазначає, що зміст освіти та організація н навчально-виховного процесу мають постійно оновлюватись «відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досліджень». У цьому ж документі сказано, що «мета державної політики, щодо розвитку освіти полягає в створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України».

«Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості…» – Закон України «Про освіту».

Як альтернативу авторитарному стилю педагогічного керівництва вчителі сприйняли ідеї педагогіки співробітництва. Організації навчання на особистісно гуманній основі спілкування з учнями. Сутність цих ідей полягає у створенні комунікативного забезпечення навчання шляхом встановлення контакту з учнями, ведення з ними діалогу.

Проблема педагогічного спілкування як взаємодії вчителя і учнів інтенсивно і плідно розвивається в працях А.А. Бодалєва, І.А.Зімнєй, В.А. Кан-Каліка, С.В. Кондратьєвой, А.А. Леонтьєва і інших. Проте у більшості робіт з педагогічного спілкування в основному досліджуються питання, що належать до сфери «виховних взаємодій», спрямованих на формування особистості учнів. Процес засвоєння знань при цьому, як справедливо підкреслив В.Л. Ляудіс, «постає все це в системі взаємодії суб’єкта з об’єктом», тобто розглядається з традиційної позиції, коли учень орієнтується на одне лише пасивне сприймання інформації. Проте зрозуміло, що змістова взаємодія вчителя і учнів, яка є основою дидактичного спілкування, займає важливе місце в загальній структурі педагогічної діяльності. Це пов’язано, по-перше, із значною питомою вагою такої взаємодії, оскільки в основному вчитель і учень спілкуються на уроці, а по-друге, з тим якісним значенням, яке має урок в цілеспрямованому формуванні особистості.

Акцентуючи увагу на змістовій взаємодії вчителя і учнів – так званому дидактичному спілкування, – зазначимо, що над деякими аспектами цієї проблеми працювали Е. Страчар, Б.Г. Ананьєв, Якуш Корчак. Вони неодноразово підкреслювали, що сама взаємодія на уроці (за термінологією Б.Г. Ананьєва – «взаємоспілкування») буде суттєво змінюватись залежно від мети і завдань, типу уроку.

Таким чином, організація активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» – це важлива і самостійна проблема в рамках вивчення питань педагогічної діяльності і спілкування.

Удосконалення системи взаємодії вчителя з учнями на уроках сьогодні сприймається як істотний резерв поліпшення якості шкільного навчання, активізації пізнавальної діяльності учнів, розвитку їхніх пізнавальних інтересів.

Сучасна школа, декларуючи необхідність демократизації й гуманізації, повільно й важко переходить на гуманістичні принципи організації навчально-виховного процесу, ненасильницьке подолання міжособистісних суперечностей у стосунках «вчитель-учень». Не завжди легко відмовитися від використання традиційної системи педагогічних санкцій у ситуаціях неслухняності, непокори, протистояння, опору, а подеколи й протиборства учнів. Однак виявлення гуманного потенціалу дитини, виховання її відповідно до принципів загальнолюдської моралі передбачає неухильне подолання психологічного насилля, якого все ще зазнають більшою мірою важкі, непокірні, несхильні до компромісу, а меншою – слухняні, благополучні, старанні школярі.

У вихованні й навчанні неможливо обійтися без авторитету, тобто влади педагога як вияву його відповідальності за долю дитини. Проте це має бути не руйнівна, а життєдайна сила, яка мобілізує потенціал дитини. «Декларація принципів толерантності», прийнята на сесії ООН в 1995 році, спрямовує педагогів на протидію негативним впливам, які породжують страх та відособлюють одних людей від інших.

Професійне педагогічне спілкування передбачає високу його культуру, яка засвідчує вміння педагога реалізовувати свої можливості у спілкуванні з іншими людьми, здатність сприймати, розуміти, засвоювати, передавати зміст думок, почуттів, прагнень у процесі навчання і виховання.

Повноцінне педагогічне спілкування є не тільки багатогранним, а й полі функціональним. Воно забезпечує обмін інформацією і співпереживання, пізнання особистості і самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії. Обмін інформацією і ставленнями реалізує комунікативний бік спілкування, пізнання особистості і самоутвердження – перцептивний, а організація взаємодії – інтерактивний.

Орієнтація на полі функціональність спілкування дає вчителеві змогу організувати взаємодію на уроці і поза ним як цілісний процес: не обмежуватися лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному школяреві гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість у класі.

Спілкування педагога з учнями є специфічним, адже за статусом вони виступають з різних позицій: учитель організовує взаємодію, учень сприймає її і включається в неї. Треба допомогти учневі стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто суб’єкт-суб’єктний характер педагогічних стосунків.

Сьогодні виникла потреба наголосити на важливості діалогу між учителем та учнями.

Насамперед це зумовлено необхідність задовольняти потреби самих учнів, які постають у них в процесі навчання. По-перше, дитина прагне бути індивідуальністю, виразити себе, утвердитися в очах учителя й однокласників. Адже відомо, що мотив самоутвердження є домінантним взагалі в діяльності людини, а молодої людини – особливо. На жаль, у сучасній масовій школі ця потреба не задовольняється. Учень «вчиться», «поводиться», «виховується», а утверджує себе як індивідуальність, як особистість поза школою і нерідко поза навчанням. Пасивна позиція учня на уроці, брак можливості висловити власну думку або страх перед учителем через неправильну відповідь не активізує його пізнавальних інтересів, не викликає бажання вчитися. Діалог дає змогу кожному учневі бути активним на уроці, реалізувати свій творчий потенціал.

По-друге, це потреба учнів у довірчому спілкуванні з учителем. Як засвідчують дослідження, учні бажають бачити у вчителеві наставника, мудру дорослу людину, яка збагатить їхнє уявлення про світ і про себе, допоможе подолати труднощі в навчанні, а не виступатиме в типовій ролі судді або контролера, який лише фіксує огріхи й помилки. Учні прагнуть щирої зацікавленості вчителя в їхніх знаннях, успіхах, доброзичливої допомоги. Вони не бажають сприймати формального викладу матеріалу, коли вчителя навіть не цікавить, чи він зрозумілий учням, чи свідомо сприймається ними. Діалог дає змогу вчителеві та його учням наблизитися одне до одного, робить, за певних умов, педагогічне спілкування особистісно орієнтованим.

По-третє, це потреба учнів відчувати себе рівноправними суб'єктами навчання. Вони добре розуміють різницю між власним статусом і статусом учителя і, як показує дослід, не зазіхають на статус педагога, визнаючи за ним право на організацію, контроль, оцінювання їхньої пізнавальної діяльності. Але в дітей дуже розвинена потреба в тому, що учителі сприймали їх як рівноправних в особистісному плані партнерів у спільній діяльності на уроці. Школярів принижує менторство, намагання не вчити, а повчати, залежність від не завжди об'єктивних оцінок учителів. Діалог ставить учнів у позицію рівноправних суб'єктів спілкування з учителем у процесі навчання.

Об’єктом нашого дослідження є дидактичне спілкування у початковій школі.

Предмет дослідження – педагогічні умови активізації дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у початковій школі.

Мета дослідження – розробити систему конкретних умов, спрямованих на доцільну організацію активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень».

Завдання дослідження:

а) вивчити історичні аспекти досліджуваної проблеми та процесу її розвитку;

б) проаналізувати стан розробки досліджуваної проблеми в психолого-педагогічній літературі;

в) висвітлити типові недоліки у роботі вчителів при організації дидактичного спілкування з учнями;

г) теоретично обґрунтувати та розробити систему умов доцільної організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень»;

д) перевірити ефективність авторської системи.

Методи дослідження: порівняльно-історичний аналіз; вивчення та аналіз педагогічної і методичної літератури; спостереження; анкетування; інтерв’ю; аналіз та узагальнення педагогічного досвіду; методи математичної статистика; педагогічний експеримент.

Практична значущість полягає у тому, що:

– методично розроблено оптимальні умови організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень».

– результати дослідження можуть бути використані у практичній діяльності вчителів початкової ланки освіти.

База дослідження. Дослідження проводилось з вересня 2005 року по травень 2006 року в Залозецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням англійської мови.

Етапи дослідження:

Констатувальний етап:

- аналіз стану проблеми в педагогічній теорії і практиці роботи шкіл;

- вивчення літератури, формулювання завдань, структури роботи;

- проведення попередніх замірів організації активного дидактичного спілкування.

Формувальний етап:

- розробка і перевірка авторських підходів до організації активного дидактичного спілкування;

- обробка одержаних даних.

Підсумковий етап:

- узагальнення і систематизація матеріалів;

- математична обробка одержаних даних;

- остаточна перевірка ефективності авторських пропозицій.

Структура роботи.

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.


1. Теоретичні основи проблеми організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень»

1.1 Історіографія проблеми організації активного дидактичного спілкування на уроках

Перші педагогічні теорії з’явилися в стародавніх Китаї, Індії, пізніше у Греції і Римі, проте вони ще не виділилися з філософії в окрему науку. Вже в цей час почалися пошуки і обґрунтування методів, які б сприяли розумовому розвитку дітей. Серед них важливе місце займали бесіди. Відомий філософ-ідеаліст Сократ розробив евристичний метод навчання, суть якого полягає в тому, що дитина, даючи відповідь на запитання вчителя, одержує нове запитання, що логічно випливає з попередньої відповіді. Таким чином, у результаті певного ряду «запитань-відповідей» народжується істина. Цей метод активно використовується і в сучасній школі. Послідовники Сократа Платон та Аристотель, спираючись на гуманістичні принципи, виступили за активне введення бесід у навчальний процес, за ігрові форми навчання.

Перші школи на території Київської Русі з’явилися у X–XI століттях. Тут вчитель працював з одним учнем або невеликою групою дітей. Уся методика навчання полягала у зазубрюванні текстів із книг. Важливе значення відводилося катехізичній бесіді. «Катехізис» з грецької означає усне повчання, настанова. Катехізисом називається підручник з релігії, в якому подається виклад основ християнського віровчення у формі запитань і відповідей. Проте, як правило, активного дидактичного спілкування не відбувалося, оскільки тексти відповідей заучувалися напам’ять і не вимагали активності думки.

У період феодальної роздробленості з’явилися школи вищого типу. Тут новий навчальний матеріал вивчався через читання книг з одночасним коментуванням окремих їх речень, а то й цілих розділів. Значне місце займав усний виклад у формі «слів», «повчань», притч, а також діалоги і словесні змагання між студентами, диспути. Ці методи використовувалися лише у школах вищого типу. Що ж стосується початкової школи, то тут репродуктивні методи навчання займали провідну роль ще не одне століття.

В епоху Відродження розвивається ідея гуманізму. Гуманістична педагогіка характеризувалася повагою до дітей, взаєморозумінням між вчителем і учнем, виступала проти фізичних покарань, за індивідуальний розвиток кожної дитини. Основними представниками цієї епохи стали Еразм Роттердамський, Томас Мор, Франсуа Рабле, Томазо Кампанелла, які виступили проти середньовічної системи навчання, побудованої на зазубрюванні, висунули ідею про те, що в основу навчання має бути покладена зацікавленість дитини навколишнім середовищем. Завдання вчителя – стимулювати дітей до активної пізнавальної діяльності, організовуючи навчання як спільну роботу його з учнями.

Гуманістичну традицію – прагнення до возвеличення людини, найбільш повного втілення в ній людської суті – було б несправедливо вважати явищем педагогічної думки лише нашого часу. Своїм корінням вона сягає глибинних витоків людської культури. Звичайно, посилаються на роботи Протагора («Міра всіх речей – людина»), Сократа, Платона, Арістотеля і пізніших римських мислителів: Плутарха, Сенеку та інших. Розквіт гуманізму пов’язують з подоланням релігійно-канонічних та тоталітарних систем середньовіччя, коли відбувався надзвичайний злет людського духу, чим ознаменувалася епоха Відродження. Цю епоху пов’язують з іменами Томаса Мора, Томмазо Кампанелли, Сірано де Бержерака, Франсуа Рабле, Яна Коменського та інших. Вони вважали людину найвищою цінністю. Пізніше до цієї плеяди почали долучатися представники нового часу: Мішель Монтень, Жан-Жак Руссо, Лев Толстой. Вони висунули ідею вільного виховання, яке дає змогу кожній людині розвивати свої природні здібності [44, с. 28].

В період буржуазних революцій 17 – 18 століть виступили видатні представники педагогічної думки Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, які зробили значний внесок у розвиток освіти, школи і педагогічної думки. Деякі їхні ідеї стосувалися і організації дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень».

Ян Амос Коменський справедливо вважається великим реформатором школи. Все його вчення й практична діяльність були спрямовані на докорінні зміни існуючої шкільної системи в дусі її демократизації. Він піддав глибокій критиці догматично-схоластичну середньовічну школу.

Коменський справедливо відмітив, що багато предметів, які вивчаються в школі, не відповідають можливостям учнів і перетворюють школу в «лабіринт». Навчання стає ще важчим для учнів через методи зубріння, які роблять неможливим розуміння і засвоєння навчального матеріалу. Виступив проти фізичних покарань. «Навчання, – вважав Коменський, – не повинно вимагати великих зусиль, а повинно бути надзвичайно легким». Він підкреслює, що навчання включає спільну діяльність вчителя і учня: « Вчити – це означає вводити в науку незнаючих науки, вчитися – це означає бути керованим. Але хто веде, той передує; кого ведуть, той за ним слідує. Іти попереду і слідувати означає в будь-якому випадку йти, а хто йде, той не стоїть, не лежить, не спить, не зіває, але діє, напружує свої нерви, знаходиться в русі всім своїм єством і досягає своєї мети лише завдяки безперервному рухові» [33, с. 218].

Коменський ставить перед вчителем ряд вимог, дотримуючись яких він зможе заволодіти увагою дітей, викликати інтерес до виучуваного матеріалу і бажання бути активним учасником навчального процесу. Наведемо їх з деякими скороченнями.

1. Завжди намагатися повідомити що-небудь, що приносило б задоволення і користь; таким чином, діти будуть розпочинати справу з інтересом і увагою.

2. Вчитель перед початком кожної роботи або зацікавлює учнів, рекомендуючи їм певну літературу, або заохочує їх рядом питань про те, що вже вивчено, щоби через уже відоме перейти до нового матеріалу.

3. Стоячи на більш високому місці, він повинен оглянути всіх і не допускати, щоб хто-небудь займався чимось іншим.

4. Він підтримує увагу тим, щоб всюди, наскільки це можливо, звертатися до зовнішніх почуттів.

5. Може бути так, що, якщо чогось не знають один і другий учень, потрібно звернутися із запитанням до всіх, і тоді того, хто відповів першим чи краще за всіх, потрібно похвалити перед всіма.

6. Нарешті, коли урок закінчений, потрібно дати можливість самим дітям запитувати вчителя, про що вони хочуть [33, с. 237 – 241].

Ці умови є цінними вказівками не лише про те, як підтримати увагу, але й про те, як побудувати процес навчання на уроці в цілому.

«Вчитель повинен займати найменше місце, звідки він міг би всіх бачити і де сам би був у всіх на виду. Я не можу допустити, щоб вчитель стояв де-небудь в кутку, чи збоку, в натовпі, чи щоб він підходив то до одного, то до другого, диктував чи пояснював що-небудь окремо кому-небудь з учнів», – писав Ян Амос Коменський у книзі «Пансофическая школа» [33, с. 225].

Одним із способів забезпечення основ знань Коменський вважав практику запитань з боку учнів: «Якомога більше запитувати, запитане засвоювати, тому, що засвоїв, навчати – ці три правила дають можливість учню перемогти вчителя» [33, с. 277].

Тобто, він закликає до організації активного дидактичного спілкування, під час якого усі учні стали б суб’єктами навчання. Крім того, Коменський довів, що у розумовому вихованні дитини слід дотримуватися поступовості, послідовності і систематичності відповідно до її розвитку і можливостей. «Наставляти дитину на мудрість – поступово, за допомогою дитячих забав приводити до розуміння справжніх речей». Водночас він наголошував на необхідності індивідуалізувати прийоми і методи розумового виховання, бо «у дітей вельми різні розумові здібності» [44, с. 92].

Аналізуючи навчальний процес, він насамперед підкреслює важливість гносеологічних аспектів, що виконують найважливішу функцію, суть якої полягає в розвитку пам’яті, мислительних процесів та здібностей учнів шляхом безпосереднього пізнання дійсності. Спрямованість навчання на розвиток самостійності мислення має виявлятися, за концепцією Коменського, у привчанні учнів до праці, до самостійної діяльності. Вироблення в учнів уміння працювати Я.А. Коменський вважає вершиною всієї педагогічної діяльності. Цієї мети можна досягти лише завдяки дотриманню основних психологічних положень. З цього погляду Коменський наголошує на важливості спільних дій учителя і учня в навчанні при збереженні керівної ролі вчителя. Треба підкреслити, однак, що цю керівну роль учителя він ставить в залежність від конкретних умов: ставлення учнів до навчання, їхньої активної участі в навчальному процесі [58, с. 15].

Традиційна дидактична система, чи пояснювально-ілюстративний вид навчання, ґрунтується в основному на ідеях Йогана Фрідріха Гербарта і характеризується такими поняттями як управління, регламентація, правила, розпорядження, керівна роль педагога. Метою навчання, за Й.Ф. Гербартом, є формування інтелектуальних умінь, уявлень, понять, теоретичних знань.

Основний вклад Й.Ф. Гербарта в дидактику полягає у виділенні етапів (ступенів) навчання: ясність – асоціація – система – метод. Ці формальні ступені не залежать від змісту навчального матеріалу і визначають хід навчального процесу на всіх уроках і з усіх предметів. Процес навчання відповідно плине від уявлень до понять, від понять до умінь теоретичного характеру. Логіку навчання Гербарт розумів як послідовність таких дій: пояснення, осмислення, узагальнення й використання на практиці. Проте ця система характеризується відірваністю від інтересів і потреб учня та від життя. Вона не сприяє активізації розумових дій учня, пригнічує його самостійність, ініціативність та творчість. «За сучасними оцінками, вона несприятливо вплинула на розвиток школи: власне, під її впливом почали поширюватися погляди, за якими метою навчання є передавання готових знань, що підлягають заучування; активним у навчальному процесі насамперед має бути учитель, учням відводилася пасивна роль, вони мусять «сидіти тихо, бути уважними, виконувати розпорядження вчителів»; найбільш досконалою вважалася схема уроку, заснована на однакових для всіх «формальних ступенях»; учитель повинен дотримуватися методичних настановлень, не має права потурати учням, пристосувати програму до їхніх вимог й інтересів», – писав Підласий І.А. [49, с. 250].

Теорія Гарбарта на деякий час загальмувала вивчення питання організації активного дидактичного спілкування на уроках.

Й. Песталоцці завдання розумового виховання вбачав в тому, щоб вести маленьку дитину «від спокою, в якому вона перебуває після народження, до пізнання довкілля». Три основних моменти вважав він важливими для розумового розвитку дитини:

- розширення кола спостереження;

- міцне й систематичне закріплення набутого;

- знання мови для вираження того, з чим ознайомилася дитина.

Усі ці аспекти можливі лише при активній взаємодії дитини з дорослими, зокрема з вчителем.

Цю думку підтвердив і послідовник Й. Песталоцці у Німеччині Фрідріх Адольф Дістерверг (1790–1866). Головна мета його дидактичної концепції – розвиток розумових сил і здібностей дітей. Дістерверг здійснив спробу диференціації дидактичних принципів і правил щодо учня і вчителя, навчального матеріалу, зовнішніх умов [22, с. 93]. Він підкреслив керівну роль вчителя у навчальному процесі, який повинен спонукати дітей до активного здобуття знань.

У бурхливі 30‑ті роки XX століття, коли метою суспільства і школи було формування нової людини, з’явилася «нова філософія» освіти – педагогіка розвитку особистості, яку було покладено в основу реформи. Форми і методи навчання набули діяльного характеру. Саме в цей час виникли дослідницький та евристичний методи та метод проектів. Висунуте в 1931 році гасло «Школа – це цех заводу або відділення колгоспу», нестандартні заняття («урок-ярмарок», «урок-диспут», «урок-суд»), застосування зарубіжних систем Френе і Дьюї внесли багато нового в класичну шкільну систему. І хоча в наступні роки відбулося повернення до «школи навчання», що ізолювало учнів від впливу довкілля, ідея активності суб’єкта у навчанні, пристосування форм і методів відповідно до його потреб далі жила і розвивалася.

Великі можливості гуманізації процесу навчання є засадою для організації активного дидактичного спілкування. Ця ідея активно розроблялася і розробляється такими відомими педагогами як В. Сухомлинський, Ш. Амонашвілі, Я. Корчак, К. Роджерс. Головні тези гуманістичної педагогіки, що орієнтують учителя на діалог з учнями, можна узагальнити в таких висновках:

1. Навчання в школі є специфічною формою спільної життєдіяльності вчителя і учнів, які не просто вступають у суспільні відносини в школі, виконують соціальні ролі, визначені їхнім офіційним статусом (роль учителя і роль учня), а й є носіями насамперед суто людських якостей, потреб, мотивів. Тому діяльність учителя й учнів у школі має будуватися на гуманістичних, особистісно-орієнтованих засадах, які б забезпечили їм можливість встановлення добрих, суто людських взаємин, розуміння однин одного, взаємоповаги. Така психологічна засада організації навчання створює передумови для конструктивного розв'язання дидактичних завдань. Маємо на увазі не просто кількісні результати навчання учнів (збільшення кількості добрих оцінок – це може бути формальний показник), а передусім якісні показники, що характеризують буття особистості на уроці. Учні навчаються з більшим інтересом, знижується рівень їхньої тривожності стосовно вчителя, зростає впевненість у власних можливостях, задовольняються їхні потреби у спілкуванні та самовираженні.

2. Учитель і його учні мають виступати як рівноправні суб’єкти навчального процесу. Іншими словами, йдеться про визнання рівності вчителя і учнів у їхній людській сутності. Рівноправність учня як суб’єкта діяльності полягає у визнанні за ним права на активну роль у навчанні, на сприймання вчителя і реагування на нього як на особистість (а не як на об’єкт його діяльності). Роль учителя – створити умови для активного навчання учнів, розвитку їхнього творчого потенціалу, наближення їхньої діяльності на уроці до самодіяльності. Учитель має сприйматися учнем не лише як носій певних знань, контролер, який стежить за засвоєнням матеріалу, а насамперед як особистість, людина, яка має власну життєву і професійну позицію і намагається допомогти своїм вихованцям у їхньому особистісному зростанні.

3. Важливо довіряти учневі, вірити в його здібності, спроможність успішно навчатися. Слід орієнтувати школярів у навчанні не на минулі невдачі, а на досягнення успіху, формувати в них перспективу можливого подолання пізнавальних бар’єрів, труднощів власного розвитку.

4. Шкільне викладання має будуватися не як безпосередній однобічний вплив учителя на учнів (пряме транслювання знань), а як обмін
учителя з учнями «особистісним сенсом» (за О. Леонтьєвим). Учитель
мусить не тільки інформувати (передавати знання), а й «заражати» учнів потребою сприймати навчальну інформацію через демонстрування його власного сприймання (передавати зміст). Виклад учителем знань є особистісно-забарвленим, а не байдужим відтворенням знання дійсності.

5. Навчання на уроках слід організовувати як спільну діяльність учителя й учнів. Позиція вчителя у такому навчанні: «Я прийшов до
вас, щоб разом із вами шукати відповіді на питання». [4, с. 168 – 169].

Ще на початку 30‑х років видатний психолог-гуманіст Л.С. Виготський обґрунтував можливість та доцільність навчання, орієнтованого на розвиток дитини як на свою пряму та безпосередню мету. Не відкидаючи необхідності засвоєння знань, умінь та навичок, Л.С. Виготський розглядає далі їх як найважливіший засіб розвитку учнів.

Пізніше реформаторський поступ, який народжувався знизу, посилений активністю ростовських, новосибірських, казанських педагогів-новаторів, визначив деякий прогрес у впровадженні нових форм і методів, підвищенні наукового рівня навчання. Проте, не зважаючи на це, стратегія освіти здійснювалася у плані вирішення проблеми «яка дитина потрібна школі», хоча природнішим був би підхід – «яка школа потрібна дитині».

Л.С. Виготський, аналізуючи існуючі різноманітні варіанти розв’язання цього питання, на основі своїх досліджень встановив, що розвиток інтелекту дитини відбувається через зону «найближчого розвитку», коли дитина спочатку може зробити щось у співпраці з дорослим, а потім переходить на такий рівень розвитку, коли цю дію може виконати самостійно. Він вважав, що «тільки те навчання в дитячому віці добре, коли воно випереджає розвиток і веде розвиток за собою…» [22, с. 95].

Концепцію Л.С. Виготського підтримав С.Л. Рубінштейн, Л.В. Занков та Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов.

В основі системи розвивального навчання лежить уявлення про розвиток дитини як суб’єкта особистої діяльності.

Технології розвивального навчання спрямовані на організацію активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень» та «учень – учень», оскільки при реалізації найчастіше використовуються методи, які викликають найбільший інтерес учнів, сприяють розвитку творчого мислення та уяви: проблемні, продуктивні, дослідницькі.

В.О. Сухомлинський ще на початку роботи у Павлинській школі звернув увагу на те, що відповіді багатьох учнів примітивні, безбарвні, невиразні, в них нелегко виявити навіть подобу самостійної думки.

Відкриття було несподіване – вся біда в тому, що вчителі навчають школярів писати, лічити, а от логічно міркувати, правильно і чітко виражати думку в словах спеціально не вчать. Згодом В.О. Сухомлинський писав: «…у мене поступово міцнішає переконання, що ми, вчителі, не вчимо дитину мислити. Ми з перших кроків її шкільного життя закриваємо перед її очима двері у чарівний світ навколишньої природи, і вона вже не вслухається у дзюркотіння струмочка, дзвін весняних крапель, у пісню жайворонка» [61, с. 75].

Він пропонував від спостережень здійснювати перехід до творчого мислення: «Уявлення, якими б яскравими вони не були, – не самоціль і не кінцева мета навчання…, яскравий образ навколишнього світу для вчителя є джерелом, в різноманітних формах, барвах, звуках якого криються тисячі питань» [61, с. 130].

Коли діти спостерігають за явищами природи, перед ними відкривається несподіване у навколишньому світі, його таємниці і краса. Вони щиро дивуються раніше непоміченому, прихованому. А здивуванням започатковується мислення. Кожне відкриття, активним учасником якого була дитина, викликає в неї почуття радості й гордості, бажання поділитися своїм відкриттям з товаришами. Починається той етап, коли думка й емоція допомагають знаходити найточніші слова, коли «думка проситься у слово» [59, с. 136].

У 50–60‑х роках виникли, були обґрунтовані й експериментально перевірені педагогічні концепції формування духовних потреб особистості школяра (Ю. Шаров), концепція пізнавального інтересу (Г. Щукіна), педагогічного стимулювання (А. Кондратюк, З. Равкін, Л. Гордін), розвивального навчання (В. Давидов, Д. Ельконін), створення проблемної ситуації (Є. Лернер), самостійності і творчої ініціативи учнів (М. Данилов, М. Скаткін, Б.Єсипов).

Найхарактерніші тенденції цього процесу проявилися у специфіці та особливостях тих педагогічних технологій, які, спираючись на відповідні теоретичні основи, набули яскраво-вираженої особистісно-орієнтованої гуманістичної спрямованості (система комплексів виховної дії та індивідуально-диференційованих завдань, методика стимулюючих ситуацій у концепції педагогічного стимулювання; впровадження психолого-педагогічних діагностик, що дають змогу виявити реальне коло інтересів та запитів учня, широке використання засобів емоційно-вольового впливу через впровадження у процесі навчання елементів нового та несподіваного) [44, с. 111].

Тому уроки серед природи можна вважати основою для організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень», оскільки їх мета – вчити дітей думати і висловлювати свої думки.

Лєонтьєв Л.А. виділив ряд принципів, які повинні сприяти організації активного дидактичного спілкування на уроці. До них належить такі принципи: активності, креативності, проблемності, розвивального навчання, вмотивованості.

Принцип активності полягає в тому, що учні повинні вступати в навчальну діяльність не як пасивні об’єкти маніпулювання з боку вчителя, а як рівноправні учасники навчального процесу.

Принцип креативності пов’язаний з тим, що активність учнів повинна носити не репродуктивний, а продуктивний характер, тобто бути творчою активністю.

Принцип проблемності, як відомо, полягає в тому, що будь-який матеріалу, що пропонується для засвоєння, повинен подаватися як спосіб вирішення того чи іншого комунікативного завдання.

Принцип розвивального навчання диктує характер цих завдань. Вони в кожен момент повинні стимулювати учня до руху вперед в рамках «зони найближчого розвитку» (Л.С. Виготський). Завдання, вирішення якого не піднімає учня хоча б на один щабель, дидактично і методичне безглузде. Що ж стосується принципу вмотивованості, то саме мотив (чи система мотивів) виступає рушійною силою при вирішенні учнями поставлених перед ними завдань. При цьому слід враховувати необхідність створення в процесі навчання навчально-проблемної ситуації для формування позитивної мотивації навчальної діяльності. Велике значення має залучення усіх учнів до активної учбової роботи.

Аналізуючи технологічний аспект професійно-педагогічного спілкування, В. Кан-Калік визначає такі його стадії.

1. Орієнтування під час спілкування . Вчитель адаптує власний звичайний стиль спілкування до конкретних умов, що склалися саме на цьому уроці чи на виховному заході. Така адаптація ґрунтується:

• на усвідомленні педагогом власного стилю спілкування з учнями;

• на мисленому відтворенні минулих особливостей спілкування з певним класом;

• на уточненні стилю спілкування у нових комунікативних умовах діяльності, що випливають із ситуації у класі та висунутих педагогічних завдань.

2. Початкова стадія спілкування . На підставі нової інформації про ситуацію та конкретні умови коригуються обрані прийоми і способи спілкування. Система спілкування приводиться у відповідність до системи педагогічних завдань, які вчитель має розв'язувати. При цьому необхідно враховувати стереотипи, що істотно впливають на особливості сприймання педагогом особистостей учнів. Не менш важливим є і перше враження, яке справив педагог на учнів. Причому дуже часто це враження визначається не так змістовними характеристиками діяльності вчителя, як його вмінням одягатися, манерою поведінки тощо.

3. Зосередження уваги учнів на вчителеві . Педагогічне спілкування буде продуктивним лише за умови концентрації довільної уваг й учнів на вчителеві. При цьому не можна покладатися лише на офіційні правила взаємовідносин, які регламентують процес педагогічного спілкування. Вчитель маг розв'язувати цю проблему як важливе комунікативне завдання.

Розрізняють такі варіанти розв’язання комунікативного завдання; мовний (словесне звертання до учнів), пауза (з активним внутрішнім звертанням – вимогою уваги), поведінково-знаковий (записи на дошці, використання наочних посібників тощо) та змішаний, який містить елементи трьох попередніх. У педагогічній практиці найчастіше зустрічається змішаний варіант.

Як зазначай відомий режисер К. Станіславський, «зондування душі об'єкта» – своєрідний пошуковий етап будь-якого акту спілкування, коли вчитель обводить поглядом аудиторію, внутрішньо настроює її на спілкування, На ньому етапі уточнюється попереднє уявлення про умови спілкування та можливі комунікативні завдання, оцінюється рівень готовності аудиторії до продуктивного спілкування, добирається оптимальний момент для початку спілкування. Ефективність цього етапу залежить від сенсорної культури педагога, його вміння зрозуміти стан іншої людини, подумки відтворити її переживання.

4. Вербальне (словесне) спілкування – своєрідна серцевина педагогічного спілкування. Ефективність нього етапу істотно залежить від уміння педагога домагатися, щоб учень не лише почув, зрозумів, а й «побачив» внутрішнім зором почуте. Звідси випливають вимоги образності, виразності мови вчителя, точності та дієвості його формулювань, здатності впливати не лише на розум, а й на почуття учнів, стимулювати при цьому їхнє мислення, уяву, потребу в пошуковій діяльності.

Щодо комунікативної взаємодії вчителя з учнями, на думку В. Кан-Каліка, існують такі характерні бар’єри:

– страх допуститися педагогічної помилки (запізнитися на урок, не вкластися в час, неправильно оцінити знання тощо);

– наслідування (вчитель механічно використовує манери поведінки іншого педагога, не розуміючи, що чужий стиль неможливо перейняти);

– розбіжності в установках учителя та класу (вчитель захоплений планом цікавого уроку, а учні неуважні, байдужі; як результат, недосвідчені вчителі дратуються, втрачають самовладання, приймають неадекватні рішення тощо);

– страх спілкування з класом, що характерно передусім для недосвідчених учителів;

– відсутність контакту з класом (замість того, щоб оперативно організовувати діяльність учнів, учитель починає діяти «автономно»: писати на дошці пояснення, читати учням нотації тощо);

– звуження функцій спілкування (вчитель ураховує насамперед інформаційні завдання спілкування, ігноруючи соціально-перцептивні та інтерактивні);

– негативна установка на клас, сформована внаслідок суджень інших вчителів або власних педагогічних невдач;

– попередній негативний досвід спілкування з певним класом або з окремими учнями.

В. Кан-Калік досліджував питання комунікативного забезпечення уроку.

Комунікативне забезпечення уроку, за В. Кан-Каликом, – це система засобів організації продуктивної взаємодії вчителя й учнів у процесі навчання. Вона охоплює визначення комунікативних завдань уроку, засобів емоційного впливу на особистість учня, досягнення емоційної спільності переживань учителя та його вихованців, порозуміння між ними. Інколи необхідно застосувати не новий метод навчання, – зазначає В. Кан-Калик, – а нове, надійніше комунікативне забезпечення вже відомої методики. І це підвищить рівень продуктивності навчання [24, с. 135].

Навчання стає лише тоді активним, коли вчитель у спілкуванні демонструє учням свою особистісну рівність з ними, особистісну залученість до взаємодії, небайдужість до них і до теми уроку. Йому самому цікаво на уроці. За цим стоїть удосконалення насамперед власної системи спілкування, пошук таких комунікативних засобів – слова, паузи, інтонації, погляду, деталі одягу, які допомагали б «достукатися» до розуму, душі учня. Програма комунікативної підготовки вчителя до уроку має такі складники: 1) визначення власної психологічної позиції на уроці (я – інформатор? наглядач? помічник? адміністратор? психотерапевт? порадник?); 2), вибір стилю спілкування, моделі зовнішнього вигляду (одяг, зачіска, міміка, пантоміміка); 3) режисура організації простору класу, визначення свого місця в ньому.

Критеріями добору комунікативних засобів для вчителя є демонстрація виваженості, мудрої сили, впевненості, відкритості у спілкуванні, естетичного смаку, і що особливо важливо – забезпечення емоційної захищеності учня на уроці. Він відкритий для спілкування з учителем, відчуває психологічний комфорт, не боїться помилитися при відповіді, довіряє учителеві.

Тут важливу роль відіграє творче робоче самопочуття вчителя. Це питання висвітлили педагог Львова Ю.Л. у книзі «Творческая лаборатория учителя».

Ю. Львова переконана, що творче самопочуття педагога – це обов’язкова умова його успіху в роботі, оскільки воно дав змогу реалізувати найсміливіші творчі проекти на уроці. Це особливий внутрішній стан педагога, який дає йому можливість бути оптимістично налаштованим на взаємодію з учнями, знайти виправдану зовнішню форму подання свого «Я» на уроці, забезпечити особистісний характер спілкування – відкритий, щирий, викликати творче піднесення, збудити думку, збагатити почуття [34, с. 100 – 112].

Творче самопочуття – об’єкт уваги вчителя, готового до діалогу з учнями. Його не можна штучно створити, але подбати про власну психічну готовність до публічного спілкування з учнями – необхідно. Цього потребує культура педагогічної праці. Вчитель-майстер не байдужий до свого емоційного стану перед уроком, він знаходить у собі відповідні почуття, докладає вольових зусиль, мобілізує інтелектуальні резерви, щоб налаштуватися на потрібну емоційну хвилю, сповнити клас позитивною енергетикою свого слова, погляду, постаті, посмішки. Керуючи ходом уроку, він водночас керує і власною психічною діяльністю: розподіляє свою увагу, гальмує небажані почуття і стани, контролює невербальну поведінку, мовлення [5, с. 99–117].

Як і педагогіка співробітництва, на розвиток теорії організації активного дидактичного спілкування вплинула концепція особистісно орієнтованого навчання.

Цю проблему досліджували відомі психологи сучасності К.О. Абульханова-Славська, О.Г. Асмолов, Г.О. Балл, І. Д. Бех, В.В. Давидов, В.О. Моляко, А.В. Петровський, В.В. Рибалка, В.В. Сталін, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко, І. С. Якиманська.

Філософсько-педагогічні аспекти особистісно орієнтованого навчання у вітчизняній педагогіці визначили С.У. Гончаренко, І. А. Зязюн, О.В. Киричук, В.Г. Кремень, О.Я. Савченко та інші.

Ягупов В.В. стверджує, що «під час конструювання і реалізації навчального процесу виявляється суб’єктний досвід кожного учня, його соціалізація в умовах освітньо-виховних систем, бо «в межах особистісного підходу суттєво змінюються орієнтири, за якими відбувається життя людини та її взаємодія з соціальним середовищем і професійними подіями. Саме діяльність стає засобом розвитку людини, а якщо вона не забезпечує цього розвитку, не задовольняє потреб людини, вона повинна прагнути її змінити» [55, с. 179]. Цього можна досягти тільки шляхом упровадження в навчальний процес нової педагогічної технології, в основі якої – розуміння, активний діалог, самоуправління, взаєморозуміння, які передбачають суб’єкт-суб’єктні взаємини між педагогами та учнями. Наприклад, розуміння передусім передбачає спілкування, співпрацю, рівність позицій, емпатію» [71, с. 274].

Прихильники особистісно орієнтованого навчання наголошують на необхідності організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень» та «учень – вчитель» як умову становлення учня як суб’єкта навчального процесу. Велика увага приділяється вибору стилю спілкування, методів та прийомів спілкування, подоланню різноманітних бар’єрів спілкування.

І. Зязюн зазначає, що засоби організації особистісно орієнтованого навчання у вчителів різні, проте є загальні умови їхньої діяльності, які сприяють залученню учнів до діалогу. Серед них:

1. Учитель будує навчання з урахуванням індивідуальних, вікових особливостей сприймання теми дітьми; попередньо він ніби відтворює її очима школярів, аналізує з погляду їхніх можливостей, потреб, інтересів; визначає важливість для них теми. Це дає йому змогу мотивувати урок не стільки потребою виконання вимог загальної навчальної програми, скільки необхідністю розвитку учнів, формування їх як особистостей. Мотивація теми уроку, в свою чергу, сприяє створенню в учнів позитивних когнітивних установок, свідомому засвоєнню матеріалу.

2. Учитель здійснює навчання з постійним опертям на досвід учнів, на здобуті знання, які вони вже самостійно ретранслюють на уроці як власну цінність, вкладаючи у здобуття нового для всіх знання. Самі учні є носіями нової інформації для своїх товаришів – вони виступають із самостійно підготовленими доповідями, рефератами, аналізом власної пошукової діяльності.

3. Навчальна діяльність учителя спонукає учня до ведення внутрішнього діалогу – діалогу із самим собою під час пошуку відповіді на запитання, власної оцінки. Потім внутрішній діалог переводиться в зовнішній – бесіду, дискусію тощо. Цікавий урок спонукає учня до внутрішнього діалогу й після його закінчення, та це вже, як зазначають психологи, показник особистісного зростання школяра.

4. У навчанні враховується співвідношення між успіхом і невдачею учня. Це важливо, бо дає кожній дитині можливість відчути успіх, а в разі невдачі – зрозуміти її причини, побачити власні прорахунки; оцінка діяльності учня не гальмує його пізнавальної активності, а орієнтує на виявлення в собі резервів її успішного здійснення. Вчитель сприймає оцінку як засіб не покарання учня за помилки, а стимулювання розвитку його самосвідомості, вміння аналізувати і оцінювати свою навчальну діяльність.

Незважаючи на те, що проблема організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» викликала інтерес і розвивалася у працях багатьох педагогів, вона продовжує досліджуватися і в наш час. Багато вчителів шукають способи підвищення ефективності дидактичного спілкування, можливості його оптимального поєднання з іншими методами навчання, що дало б змогу підвищити якість навчального процесу в цілому. Адже навіть для того, щоб організувати групову роботу чи будь-яку форму інтерактивної моделі навчання, суть якої в тому, що навчальний процес відбувається за умови постійної взаємодії всіх учнів, необхідно сформувати в учнів вміння ставити запитання та відповідати на них, шукати невідоме у навколишньому світі, розвивати в учнів пізнавальні інтереси. Усе це можливе лише за організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень». Тому ця проблема залишається актуальною й сьогодні.

1.2 Характеристика основних понять досліджуваної проблеми

«Для визначення характеру навчання треба виділити в ньому найважливіше і найсуттєвіше. Головним і суттєвим є те, що навчання відображає два ряди відношень, що воно складається з двох аспектів. Перший аспект відображає потреби і культурний розвиток суспільства, другий – ставлення до навчання учнів», – писав Огородников І.Т. [58, с. 220].

Таке пояснення вказує на велику роль у навчанні складного й різноманітного впливу широкої низки об’єктивних і суб’єктивних факторів навчального процесу у їх нерозривній цілісності. Учень при цьому виступає не як об’єкта, а як активний фактор, суб’єкт цього процесу.

Сучасна концепція освіти будується на засадах гуманізації та демократизації освіти. А тому організація активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» неможлива без усвідомлення значення цих понять.

Термін «гуманізм» (лат. Humanus – людяний) означає «ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей». Наприкінці 80‑х років XX століття науковий термін «гуманність» подається як принцип світогляду, в основі якого лежить переконання в безмежних можливостях особистості та її здатності до вдосконалення, до формування власної волі та захисту громадянських прав. На початку 90‑х років поняття «гуманність» використовується у значенні «повага до людей», до їхньої гідності, піклування про їх добробут [71, с. 300].

Т. Панфилова характеризує поняття гуманізму як «історично зумовлену систему поглядів, яка визначає людину самодостатньою цінністю, розглядає її як свідомий об’єкт своїх дій, розвиток якого за законами власної діяльності є необхідною умовою розвитку суспільства» [71, с. 300].

Визначення гуманізації освіти подається в «Українському педагогічному словнику» С. Гончаренка. Це поняття він розглядає так: «Гуманізація освіти – центральна складова нового педагогічного мислення, яка передбачає перегляд, переоцінку всіх компонентів педагогічного процесу у світі їхньої людинотворної функції. Гуманізація освіти означає повагу школи, педагогів до особистості дитини, довіру до неї, прийняття її особистісних цілей, інтересів і запитів; створення максимально сприятливих умов для розкриття й розвитку здібностей і обдарувань дитини, для її повноцінного життя на кожному з вікових етапів, для її самовизначення. Гуманізація освіти основним смислом педагогічного процесу вважає розвиток учня. Шляхи гуманізації освіти: формування відносин співробітництва між усіма учасниками педагогічного процесу, виховання в учасників педагогічного процесу морально-емоційної культури взаємовідносин; формування в учнів емоційно-ціннісного досвіду розуміння людини; створення матеріально-технічних умов для нормального функціонування педагогічного процесу, що виховує гуманну особистість; щиру, людяну, доброзичливу милосердну, із розвинутим почуттям власної гідності й поваги до гідності іншої людини» [14, с. 76].

А. Швейцер пише: «Під гуманністю, людяністю ми розуміємо по-справжньому добре ставлення людини до свого ближнього» [69, с. 508 – 509].

У широкому розумінні під гуманізмом розуміють прагнення до людяності. На конференції, яка була присвячена створенню Гуманістичного інтернаціоналу, секретар з міжнародних зв’язків цієї організації Г.Уіндобро визначив це такі аспекти гуманізму, як «гуманітарне піклування про благополуччя людей, народів чи сукупне окреслення гуманітарних і суспільних дисциплін» [71, с. 300]. Гуманізація національної системи освіти полягає в утвердженні особистості учня як найвищої соціальної цінності, в найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських і громадських цінностей, гармонії стосунків учня і довкілля на основі засвоєння широкого кола гуманітарних знань, сприянні його самоактуалізації в умовах професійної діяльності.

Основні напрями гуманізації та гуманітарізації освіти визначені у Концепції національного виховання.

Гуманізм у дидактичному процесі реалізується в суб’єктній взаємодії педагога й учня. Педагог повинен:

– виховувати особистість; виявляючи чуйність і уважність до її слабких сторін, тактовно виправляти помилки, стимулювати і невстигаючих і сильних учнів до подолання труднощів навчально-пізнавальної діяльності;

– збуджувати інтерес до загальнонаукових знань, розширення загального кругозору і розвитку творчих здібностей, використання знань, навичок і вмінь у діяльності;

– враховувати самобутність кожного учня, його соціальні, психічні, психофізіологічні особливості, життєва настанови, ставлення до навчально-пізнавальної діяльності;

– враховувати та стежити за розвитком кожного учня як особистості;

– формувати персональну відповідальність учня за власні успіхи, успіхи класу, товаришів;

– допомагати учневі пізнати самого себе, тобто сприяти реалізації сократівського принципу «Пізнай самого себе». [71, с. 301].

«Демократизація освіти – принцип реформування освіти в Україні на демократичних засадах, який передбачає децентралізацію, регіоналізацію в управлінні освітою, автономізацію навчально-виховних закладів у вирішенні основних питань діяльності, поширення альтернативних (приватних) навчально-виховних закладів, перехід до державно-громадської системи управління освітою, співробітництво «вчитель – учень», «викладача – студент» у навчально-виховному процесі» [14, с. 85].

Розгорнуту характеристику суті принципу демократизації в освіті дав В. Ягупов. За його словами: «Принцип демократизації в навчанні визначається змінами, що відбуваються в суспільному житті України, а також у системі освіти розвинених країн».

Особистісний (гуманістичний) підхід у навчанні передбачає обов’язковість демократичних взаємин між педагогом і учнем. Тільки за таких умов можна формувати у молодих людей усвідомлену громадянську позицію, готовність до соціальної творчості, участі в демократичному суспільному управлінні, відповідальності за долю Батьківщини і світу.

Наша освіта сформувалася під впливом загальної радянської школи, яка орієнтувалася на авторитарну парадигму. Тому дидактика стала «бездітною» наукою, де все було правильно і обґрунтовано, окрім почуттів і переживань учня – суб’єкта учіння, який є рівноправним учасником процесу навчання.

Демократизацій суспільного життя в Україні детермінує демократизацію освітньої сфери, яка, своєю чергою, безпосередньо позитивно впливає на зміст і процедуру педагогічного процесу. «Демократизація навчального процесу передбачає оновлення змісту освіти, її наповнення загальнолюдськими та громадянськими цінностями, перебудову процесуальної сторони навчально-пізнавальної діяльності учнів, яка має бути спрямована на встановлення суб’єктних взаємин між педагогами й учнями.» – пише Ягупов В.В.

Демократизація процесу навчання означає:

– звернення до людини, тобто до особистості учня як суб’єкта учіння;

– повагу до особистості учня як саморегулювальної, саморозвиткової та самодіяльної системи;

– співробітництво педагогів і учнів як суб’єктів учіння, де останні є повноправними учасниками навчального процесу і творцями власного самовдосконалення;

– розкріпачення особистості учня, розвиток його внутрішньої свободи й почуття власної гідності;

– колективний аналіз навчальне-пізнавальної діяльності та добір найбільш оптимальних умов його вдосконалення;

– подолання формалізму і бюрократизму в навчальному процесі;

– дбання про розвиток потенційних можливостей і здібностей учня як особистості;

– визнання єдності індивідуального і колективного начал у навчанні.

Отже, демократизація навчального процесу має ґрунтуватися на взаємопов’язаній діяльності педагогів і учнів, яка базується на демократичних принципах спілкування. Власне, стиль спілкування педагогів, першою чергою, визначає спрямованість дидактичного процесу. Є спеціальні прийоми та способи для розвитку такого спілкування. Це методи активізації навчально-пізнавальної діяльності, діалогічні методи навчання, де всі учасники спільно, творчо вирішують завдання. [71, с. 303 – 304].

Саме такий зміст ми вкладаємо у поняття гуманізації та демократизації освіти.

Отже, твердження про визначальну роль учителя у керуванні навчальним процесом вірне лише в тому розумінні, що цілі навчального процесу можна послідовно і повністю реалізувати лише тоді, коли вчитель поважає, заохочує, скеровує активну діяльність учнів [58, с. 20].

Звідси випливають нові ознаки та межі поняття «навчальний процес». Його треба розуміти як єдність навчання та учіння. «Навчання – це діяльність учителя, яка полягає в тому, що вчитель подає учням навчальний матеріал, допомагає їм спостерігати певні предмети та явища, спрямовує їхню роботу під час засвоєння та застосування знань, під час перевірки засвоєння знань, умінь та навичок.

Учіння – це свідома діяльність учнів, якою керує вчитель. Полягає ця діяльність у тому, що учні спостерігають певні предмети та процеси, слухають пояснення вчителя, усвідомлюють ті чи інші факти, предмети, явища і їх взаємозв’язки, про себе узагальнюють факти, закріплюють і застосовують знання відповідно до настанов учителя» [17, с. 48].

Загальна ознака єдності навчального процесу чіткіше виражена в іншому визначенні, де наголошується на активній і різноманітній діяльності учнів у процесі учіння, а також на взаємозв’язку навчання й учіння: «Учні засвоюють навчальний матеріал, моральні та соціальні принципи, моральні ставлення, оволодівають уміннями та навичками. Спочатку в них формується первинне розуміння предмета, первинні навички у здійсненні розумових та моторних операцій (початкова стадія навчання). Далі знання та вміння закріплюються шляхом повторення і виконання вправ, застосування їх на практиці і перевіркою. Під час учіння учні охоплені різноманітною діяльністю: слухають лекції, беруть участь у бесідах, вчать матеріал за підручниками, виконують домашні завдання, готують реферати, проводять досліди, експериментують, думають над тими чи іншими проблемами і самостійно шукають шляхів їх розв’язання, працюють, граються тощо» [58, с. 40].

«Учіння учнів не можна розуміти як спонтанний процес, як діяльність, що розвивається сама собою. Вчитель, інструктор і вихователь спрямовують цей процес, навчають. Навчання – це планомірний і організований процес, що відкриває шлях до культурних надбань і здобутків наукового пізнання, до їх застосування в практичній діяльності і у виробленні норм моральної поведінки. Навчати означає керувати учінням» [58, с. 22].

Навчання і розвиток особистості учнів дуже тісно пов’язані між собою. Навчання як цілеспрямований, систематичний і організований процес ведення учнів від незнання до знань має виходити з природного розвитку дитини, враховувати закономірності цього розвитку і на їх основі забезпечувати подальший всебічний розвиток її особистості.

В традиційній дидактиці учіння розумілося, а на практиці здійснювалося під впливом його механічних тлумачень у психології (Ебінгуаус, Вундт та інші). Воно являло собою засвоєння певного комплексу готових знань шляхом заучування, яке здійснювалося відповідно до закономірностей поєднання уявлень (асоціацій) у свідомості учнів.

Таке розуміння суті учіння як простого рецептивно-репродуктивного процесу зумовлювалося загальним розумінням особистості учня як простого об’єкта педагогічного процесу. Сучасна теорія навчання, збагачена новими досягненнями психології, виходить із нового визначення поняття і суті навчання. За цим визначенням головною ознакою навчання є активність, продуктивність і творчість того, хто вчиться. У психології суть учіння визначається як зміна дій, які відбуваються на основі вироблених умінь та навичок і сприяють набуванню досвіду, розвитку здібностей, формуванню особистості і виробленню основ світогляду. В цьому розумінні учіння розглядається як форма діяльності, в якій поведінка і психічні особливості індивіда змінюються не тільки під впливом зовнішніх умов, а й залежно від наслідків його власних дій.

Те, що вказаним ознакам суті учіння надається виняткового значення, не означає, що з процесу учіння вилучаються такі важливі прийоми, як моторне, сенсорне та вербальне учіння. Не означає це також і нехтування учінням, що здійснюється за допомогою запам’ятовування. Учіння завжди було пов’язане із запам’ятовуванням: запам’ятовування фактів, утримування матеріалу в пам’яті, запам’ятовування і відтворення засвоєних уявлень – все це становить органічну складову частину учіння. Запам’ятовування – це не єдина і не головна мета відношення «мета – зміст навчання» виразно виявляється в площині конкретизації цілей у змісті навчальних предметів. [58, с. 29 – 30].

Ще Я. Коменський вказував: «Запитування – це означає звертатися за порадою з приводу невідомої речі до вчителя, до товариша чи до книги. Засвоювати – це означає те, що взнав і зрозумів запам’ятати. Навчати – це означає все засвоєне в свою чергу переказувати товаришам чи кожному, хто бажає слухати» [33, с. 277]. Ось в чому полягає процес учіння.

М. Забродський вважає, що: «Навчання – цілеспрямований процес взаємодії вчителя та учнів, під час якого в учнів формується освітня інформація (її сприймання і закріплення) і робиться істотний внесок у виховання і розвиток особистості» [22, с. 94].

Учіння ж, на його думку, – це «діяльність людини, основна мета якої – засвоїти знання, уміння, навички, набути соціального досвіду» [22, с. 973].

Н. Волкова розглядає навчання як «процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває умінь та навичок» [10, с. 237].

«Викладання – організація та управління вчителем пізнавальної діяльності школярів, в результаті чого відбувається розвиток і виховання школярів. Учіння – власне навчальна діяльність учнів», – пише вона [10, с. 238].

М.Фіцула розглядає «навчання як один із видів людської діяльності», який складається з двох взаємопов’язаних процесів: «Викладання – діяльність вчителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, організації спостережень, лабораторних та практичних робіт, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок. Учіння – цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому розумінні – оволодіння соціальним досвідом з метою його використання в практичному житті». [66, с. 78]. Він зауважує, що «у процесі навчання відбувається взаємодія між вчителем і учнем, а не просто вплив вчителя на учня. Результативність процесу навчання залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу навколишнього середовища». [66, с. 78].

В «Українському педагогічному словнику» С. Гончаренка дається таке визначення навчання: «Навчання – це процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання – процес двосторонній: діяльність учня – учіння і діяльність учителя – викладання».

Проблема учіння, на думку С. Гончаренка, є «найбільш складною і найменш опрацьованою. Вона полягає в організації ефективності мислительної діяльності самого учня з метою розвитку мислення, формування необхідної суми знань, умінь і навичок, вироблення сучасної наукової картини світу». І. Зязюн дає дефініцію поняття «учіння» в контексті гуманістичної стратегії теорії і практики навчального процесу: «…Учіння розуміється як знання, сприймається як переконання, втілюється як дія».

«Учіння це система навчально-пізнавальних дій учнів, спрямованих на опанування знаннями, навичками та вміннями їх застосування у професійній діяльності, формування особистості громадянина Україна» [71, с. 213].

Про складність дидактичної категорії «навчання» свідчать і різні підходи до його вивчення наступних авторів.

С. Баранов: «Навчання – це штучно організована пізнавальна діяльність з метою прискорення індивідуального психічного розвитку й оволодіння пізнаними закономірностями оточуючого світу» [5, с. 27].

П.Сікорський: «Навчання – це така суб’єктна педагогічна взаємодія, яка забезпечує виховання, саморозвиток і розвиток взаємодіючих суб’єктів, засвоєння ними необхідних знань, навичок і вмінь, методів пізнання навколишнього середовища». [56, с. 58].

М. Ярмаченко: «Навчання – це вужча, ніж освіта, категорія. Це педагогічний процес, в ході якого учні під керівництвом спеціально підготовлених людей (учителів, вихователів, інструкторів, у вищих навчальних закладах – викладачів) опановують знання, оволодівають уміннями й навичками. Процес навчання завжди двосторонній. Він охоплює діяльність учителя (викладання) і діяльність учня чи студента (навчання)» [73, с. 5 – 6].

В. Ягупов: «Навчання – це планомірна, організована, спільна і двостороння діяльність учителів і учнів, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи знань, навичок і вмінь, процес, під час якого надувається загальна освіта, формується і розвивається особистість учня, його світогляд, засвоюється досвід людства і професійної діяльності» [71, с. 209].

Н. Мойсеюк підходить до пояснення поняття «навчання» таким чином: «Під поняттям викладання сьогодні розуміють упорядковану діяльність педагога, спрямовану на реалізацію цілей навчання (освітніх завдань); забезпечення управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, їх вихованням і розпитком.

Під поняттям учіння – процес, у ході якого на основі пізнання, вправляння та набутого досвіду виникають нові форми поведінки і діяльності, змінюються набуті раніше» [38, с. 126].

За його словами, протікання процесу навчання неможливе без взаємодії, співробітництва, партнерства між педагогами і учнями, їх діяльностями. Взаємодія передбачає безпосередні контакти учителя й учня, співробітництво, партнерство – контакти, дія яких може поширюватись у часі та просторі. Наприклад, виконання учнями домашніх завдань, проведення самостійних спостережень, досліджень тощо. У будь-якому варіанті головним є те, щоб ці контакти сприяли стимулюванню, активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, її організації. І це досить суттєво: без інтересу до навчального предмета, навчального матеріалу учень не буде працювати ні на уроці, ні вдома.

«Процес навчання, – пише Н. Мойсеюк, – це динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) учителя та учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності школярів з мстою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості» [38, с. 126 – 127].

Отже, навчання – це планомірна, організована, динамічна двостороння діяльність (взаємодія, співробітництво, партнерство) вчителів і учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності школярів з метою свідомого, міцного і глибокого опанування останніми системи знань, вмінь та навичок їх застосування у практичній діяльності, розвитку і всебічній вихованості особистості, набуття нею соціального досвіду.

Оскільки навчання – це взаємодія, то його важко уявити без спілкування.

Є.Ільїн визначає спілкування як «урок співтворчості, спільного мислення, партнерства, урок свободи, де кожний зможе й повинен висловити себе, не підлаштовуючись під когось. Це, зрештою, урок прилучення себе самого до свого духовного «я» іншого й прилучення себе самого до духовного «я» інших; кроки назустріч, союз рівних і різних. Спілкування – це й різноманітність форм, стилів, структур уроку, бо реалізується воно на гнучкому сплаві жорсткої методики й живих процесів мислення. Спілкування – завжди відкритий урок! Перш за все – для самого вчителя, який з допомогою дітей відкриває себе і вже ключем власної особистості в кожному з них відкриває особистість» [45, c. 247 – 250].

Л. Буєва вважає, що «спілкування – це конкретизація суспільних відносин, їх персоніфікація, особистісна форма» [40, с. 13].

А.Лєонтьєв вважає, що спілкування слід розглядати як певну сторону діяльності і в якості її елемента [40, с. 8].

«Спілкування – об’єктивний процес взаємодії людей, яких можуть об’єднувати найрізноманітніші суб’єктивні відносити», – пише А. Мудрик в кінці «Спілкування як фактор виховання школярів» [40, с. 14].

Педагогічне спілкування М. Забродський визначає як систему «соціально-психологічної взаємодії вчителя та учнів, зміст якої становить обмін інформацією, пізнання особистості, здійснення виховних впливів, організація взаємовідносин за допомогою комунікативних засобів» [19, с. 98].

За Н. Волковою: «Педагогічне спілкування – система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована та створення оптимальних соціально-психологічних умов для обопільної діяльності» [10, с. 223].

Воно може бути професіональним або непрофесіональним.

Професіональне педагогічне спілкування – комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків. Непрофесіональне педагогічне спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і внаслідок цього появу стереотипних висловлювань у школярів, оскільки у них зменшується бажання думати і діяти самостійно. Зрештою, виникає стійке негативне ставлення і до вчителя, і до навчання. Почуття пригніченості предметом у школі – насправді ж учителем – у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Замість радості пізнання і спілкування з’являється відчуженість» [10, с. 225].

Існує й визначення такого поняття як «діалогічне педагогічне спілкування». «Діалог педагогічний – це дія у педагогічному процесі, яка дає кожному партнерові можливість самовираження у спілкуванні.

Діалогічне педагогічне спілкування – це тип професійного спілкування, що відповідає критеріям діалогу, забезпечуючи суб’єкт-суб’єктний принцип взаємодії педагога та учнів» [24, с. 116].

Традицією вітчизняної психології є взаємозв’язок поняття «спілкування» з категорією «діяльність». Спілкування при цьому трактується як певна форма, вид діяльності, а будь-які різновиди спілкування розцінюються як специфічні форми спільної діяльності людей.

На основі викладеного можна власне спілкування визначити як процес, спричинений потребами людей у спільній діяльності, Так, психологічний словник поняття «спілкування» визначає як багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породженого їхніми потребами у спільній діяльності, або ж як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб’єктів, спричинена потребами спільної діяльності. [22, с. 75].

Як бачимо, поняття «спілкування» тут підпорядковане категорії «діяльність», є її похідною.

Згідно з концепцією Б. Ананьєва, людина є суб’єктом трьох основних видів діяльності: праці, пізнання та спілкування. На думку Б. Ломова та його послідовників, спілкування і діяльність – аспекти соціального буття людини. Згідно з їхнім підходом спілкування вивчається з позиції притаманної йому власної самостійності як процес, що необов’язково зумовлюється потребами у спільній діяльності, оскільки може бути й самомотивованим.

У цьому разі спілкування для людини є не лише засобом, а й метою. Можна пригадати безліч ситуацій, коли спілкування відбувалося (розповіді про літній відпочинок, прочитані книги, спогади про минуле тощо), хоча й не було мотивоване потребою у спільній діяльності.

Ідея автономності та самоцінності спілкування узгоджується, зокрема, з концепцією Маслоу щодо структури фундаментальних потреб людини. Потреба спілкуватись у концепції Маслоу трактується як основна, фундаментальна потреба людини. Спілкування необхідне людині, щоб поділитися з іншими почуттями і переживаннями, отже, щоб відчути себе людиною. Фрустрація цієї базової потреби призводить до важких стресів. Зрозуміло, що йдеться про особливу цінність спілкування для людини, яке не можна звести до спільної діяльності. [24, с. 74 – 75].

У психологічному словнику спілкування визначено як взаємодію двох або більше людей, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального або ефектно- оцінювального характеру. Як правило, спілкування входить у практичну взаємодію людей (спільна праця, навчання, колективна гра тощо), забезпечує планування, здійснення і контроль їхньої діяльності. Окрім того, спілкування задовольняє особливу потребу людини у контакті з іншими людьми. Прагнення спілкуватись часто посідає значне, а інколи й провідне місце серед мотивів, що спонукають людей до спільної діяльності. Процес спілкування може відособлюватися від інших форм діяльності й набирати відносної самостійності [24, с. 74].

А. Лєонтьєв зазначає, що найчастіше для визначення поняття спілкування використовують термін «обмін» або «передача»: передача інформації від однієї людини до іншої, передача або повідомлення думок і почуттів, обмін думками і почуттями та інші.

Спілкування, за А. Лєонтьєвим – це те, «що забезпечує колективну діяльність». Він розглядає такі види спілкування як соціально орієнтоване спілкування (лекція, телевізійний виступ, доповідь), в якому той, хто доповідає, виконує роль представника колективу, групи і завдання, яке він вирішує – соціальне завдання; групове предметно орієнтоване спілкування, предметом і завданням якого є організація колективної взаємодії в процесі праці; особистісно орієнтоване спілкування.

Особистісно орієнтоване спілкування А. Лєонтьєв поділяє на ділове спілкування, направлене на певну спільну діяльність і подібне за своєю суттю до предметно орієнтованого (дидактичного спілкування), і спілкування «вияснення відношень», що не має такого зв’язку з діяльністю (модальне спілкування) [31, с. 16].

Отже, дидактичне спілкування – це тип професійного спілкування, що спрямоване на організацію спільної діяльності між вчителем і учнем на суб’єкт-суб’єктному рівні, створення соціально-психологічних умов для обопільної діяльності і полягає в обміні між ними інформацією пізнавального характеру.

Говорячи про поняття спілкування слід розглянути і рівні спілкування. Рівні спілкування вдало описав А. Добрович.

а) Конвенційний рівень. Люди, що стать учасниками спілкування, відчувають потребу у спілкуванні, у них виникає так звана установка на зовнішню комунікацію. Усі учасники спілкування займають активну позицію, одночасно забезпечуючи рівноправні можливості говорити і слухати один одного. Вони шукають спільні шляхи вирішення проблеми. Контакт на конвенціональному рівні вимагає від партнерів високої культури спілкування.

б) Примітивний рівень. Загальна характеристика того, хто опускається до примітивного рівня в спілкуванні, таке: «для нього співрозмовник не партнер, а предмет, потрібний або заважаючий» [19, c. 92]. Він нав’язує свою думку співрозмовнику і ображається, якщо той не приймає її. «Поставити на місце примітивного партнера – мистецтво…» – пише Добрович А.Д.

в) Маніпуляційнийний рівень. Цей рівень займає проміжне місце між примітивним і конвенційним. Характеристика суб’єкта з маніпуляційним рівнем така: «для нього партнер – суперник в грі, яку обов’язково треба виграти» [19, с. 95]. Маніпулятор заздалегідь готується до підкорення собі співбесідника.

г) Стандартизований рівень. Це знову ж таки проміжний рівень між примітивним і конвенціальним: різко відрізняючись від примітивного і маніпулятивного рівнів він «не дотягує» до конвенціонального тим, що справжньої рольової взаємодії при ньому не відбувається. А все тому, що учасники такого рівня спілкування насправді не готові до нього.

А. Добрович зазначає: «При такому рівні спілкування людина не готується до співпраці, а одягає маску, за допомогою якої сподівається на мінімальну витрату зусиль. Це може бути, умовно кажучи, «маска нуля», суть якої може бути виражена словами: «Я вас не зачіпаю – ви мене не зачіпайте»… А «маска тигра»: щоб боялися… Є «маска зайця: щоб не накликати на себе гнів чи насмішку сильних» [19, с. 100 – 101].

д) Ігровий рівень. Між учасниками спілкування є «живий інтерес до особистих особливостей співрозмовника» [19, с. 103]. Суб’єктам хочеться бути цікавими один одному.

е) Діловий рівень. Це спілкування, що відбувається на суб’єкт-суб’єктному рівні. Співрозмовники вирішують спільне завдання, що вимагає високої розумової і ділової активності. Діловий рівень спілкування необхідний для організації колективної діяльності.

є) Духовний рівень. «Партнер сприймається як носій духовного начала» [19, с. 112].

Для організації активного дидактичного спілкування важливу роль відіграє вибір стилю спілкування вчителя з учнями, в якому відображаються рівні спілкування.

К. Платонов трактує стиль діяльності як сукупність індивідуальних особливостей певної діяльності особистості, яка впливає на спосіб досягнення мети цієї діяльності та визначає своєрідність її виконання.

У стилі діяльності завжди відбиваються індивідуальні та типологічні особливості особистості,

В. Кан-Калік трактує стиль педагогічного спілкування як індивідуально-типологічні особливості соціально-психологічної взаємодії вчителя з учнями [24, с. 79 – 80].

Волкова Н.П. трактує стиль спілкування як усталену систему «способів та прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії» [10, с. 348].

На нашу думку, найоптимальнішим буде таке визначення стилю педагогічного спілкування – використовувані вчителем способи та прийоми взаємодії, у яких проявляються «морально-світоглядні установки вчителя, педагогічна спрямованість його особистості, рівень комунікабельності та комунікативні здібності, характер його взаємин з учнями, творча індивідуальність учителя та особливості учнівського колективу» [24, с. 79 – 80].

Отже, в даному параграфі ми проаналізували основні поняття, без розуміння яких неможлива організація активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень». Адже якщо вчитель не усвідомлює суті процесу навчання і своєї ролі в ньому, а також вимог переходу на гуманістичні й демократичні принципи організації навчально-виховного процесу, не вміє правильно вибирати стиль спілкування, не може об’єктивно оцінити його рівень, то він не зможе сприяти організації активного дидактичного спілкування. Без цих знань неможливе і проведення даного дослідження.

1.3 Психолого-педагогічна характеристика організації дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень»

Вступ до школи – переламний момент в житті дитини, незалежно від того, в якому віці вона приходить у перший клас. Це перехід до нового способу і умов діяльності, до нових взаємовідносин з дорослими та однолітками. Змінюються соціальні умови, що визначають розвиток і саме життя дитини.

Зміна місця в системі суспільних відносин створює ситуацію «психологічної відкритості дитини» [1, с. 36]. В новій для неї життєвій ситуації дитина з готовністю приймає вимоги вчителя. Тому вчитель повинен скористатися цією «психологічною відкритістю» своїх малюків і почати навчати їх правил поведінки в класі, в школі, поза школою, а також створити умови, необхідні для подальшого ефективного навчання учнів. У дітей молодшого шкільного віку є велика емоційна залежність від дорослого – емоційний голод. Задоволення потреби в позитивних емоціях з боку вчителя залежить від стилю його спілкування з учнями.

Стиль спілкування залежить від особистісних якостей педагога і комунікативної ситуації. До особистісних якостей належать ставлення вчителя до дітей (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативно-негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою.

За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів, допомагає їм, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно-позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, браком емоційності, що збіднює спілкування i гальмує творчий розвиток учнів.

Негативне ставлення, що залежить від перепаду настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий учитель працює i проти предмета, який викладає, i проти школи, i суспільства загалом [24, с. 235].

Ставлення до дитини детермінує організаторську діяльність вчителя, визначає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.

Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічуючи його самостійність та ініціативу. Авторитарний учитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування – наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: «Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від тебе такого». А реакцією на помилки учня часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятзливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу й відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.

Авторитарний стиль за своїм механізмом ставить вчителя в позицію відчуження від класу чи окремого учня. Позиція відчуження – емоційна холодність, яка позбавляє дитину близькості та довіри до вчителя.

Демократичний стиль забезпечує дитині активну позицію: вчитель прагне поставити учнів у відносити співробітництва при вирішенні навчальних задач. Він ґрунтується на глибокій повазі, довірі й дружньому взаємопорозумінні, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного учня і залучити всіх до активної участі у спільній діяльності. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів упевненість у собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати, що забезпечує стабільний результат діяльності й закладає надійний фундамент розвитку особистості. Демократичний стиль спілкування говорить про високий рівень професіоналізму вчителя, його позитивні особистісні якості і любов до дітей. Цей стиль потребує від вчителя великої душевної напруги, але саме він є найпродуктивнішою умовою розвитку особистості дитини.

За ліберального стилю в учителя немає стійкої педагогічної позиції. Вона виявляється в невтручанні, низькому рівні вимог до навчання. Форми роботи вчителя зовні начебто демократичні, але через пасивність і незацікавленість, брак відповідальності навчальний процес стає малоефективним. Стиль спілкування вчителя з учнями визначає їх поведінку під час уроку.

Авторитарний стиль характеризується відчуженою позицією емоційної близькості зі своїм вчителем, дитина підсвідомо прагне компенсувати нереалізовану потребу в позитивних емоціях. Як тільки, на думку дитини, виникає можливість звернутися до свого сусіда по парті чи ще до когось, вона зразу починає спілкування. Надмірне напруження волі втомлює дитину і вона прагне його зняти. Але пильно око вчителя помічає порушника дисципліни. Вчитель робить зауваження, карає.

Численні спостереження показали, що демократичний стиль є більш гуманістично спрямованим, ніж інші стилі спілкування.

В. Мухіна пише: «Дослідники спостерігали роботу вчителів з різними стилями спілкування і вивчали види покарань за дисциплінарні порушення. Виявилося, що вчителі з авторитарним стилем спілкування роблять більше зауважень, записів у щоденнику; частіше говорять образливі слова на адресу дитини та ін. Вчителі з демократичним стилем спілкування при цьому роблять усні зауваження, суворо дивляться на дитину – порушника дисципліни, але, головне, вони працюють із класом, організовують його на навчальну діяльність, формують пізнавальний інтерес» [1, с. 120].

Стиль спілкування впливає на побудову і особливості навчального процесу. Узагальнимо відмінності між демократичним і авторитарним стилями за допомогою таблиці (див. додаток Д).

Демократичний стиль передбачає заклик до співпраці і пізнавальної активності. Нормативність полегшена до привабливої для дитини форми довірливого спілкування щодо даного навчального завдання, організовує її увагу, змушує працювати пам’ять і мислення. Дитина з задоволенням працює над завданням, прагне відповідати і засмучується, коли вчитель обирає для відповіді когось іншого. Саме за таких умов можлива організація активного дидактичного спілкування.

Авторитарний стиль ускладнює співробітництво і організацію пізнавальної активності. Насильна нормативність не забезпечує природності спілкування і не організовує активності пізнавальних процесів.

Запорукою продуктивного стилю педагога є його спрямованість на дитину, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою, делікатність у стосунках.

Установка – це стійка схильність людини до певної форми реагування, за допомогою якої може бути задоволена та чи інша потреба.

Вона спонукає людину орієнтувати свою діяльність у певному напрямі й діяти послідовно щодо всіх об’єктів і ситуацій, віддзеркалює стан особистості на основі взаємодії між потребами та їх задоволенням, забезпечує легкість, автоматичність та цілеспрямованість поведінки. Установка може бути основним чинником, який опосередковує активну взаємодію людини та соціального середовища. Завдяки багаторазовому повторенню так званих установочних ситуацій поступово формуються «фіксовані установки людини», які непомітно для неї самої впливають на її життєву позицію. Установки можуть бути як позитивними (поведінка школяра, основана на позитивному ставленні його до вчителя), так і негативними, упередженими (ставлення вчителя до невстигаючих учнів, які ще й порушують поведінку).

Роль установки в педагогічному спілкуванні було досліджено під час експерименту, який увійшов у історію педагогіки, як «ефект Пігмаліона». Американські психологи Розенталь і Джекобсон після психологічного обстеження школярів, визначення рівня їх розумового розвитку повідомили вчителів, що в класах є учні з високим інтелектуальним потенціалом, назвавши їх прізвища. При цьому були названі діти, які насправді мали різні успіхи й здібності. Через деякий час психологи виявили найпомітніші успіхи в розвитку тих дітей, які були названі серед кращих, але мали посередні оцінки. Сталося це тому, що вчителі, дізнавшись про неабиякі здібності своїх вихованців, змінили установку щодо них. Навіть якщо рівень знань дитини був вельми невисокий, учитель почав уважніше придивлятися до неї, а це змінювало його ставлення до учня і характер стосунків загалом. Вчитель, як Пігмаліон, через атмосферу уваги і піклування у класі, доброзичливої вимогливості і любові створював умови для ефективного розвитку дитини. А найголовніше – він дивився на дитину, як на талановиту і робив усе для того, щоб розвинути цей талант. Тому установка завжди повинна бути тільки позитивною, оптимістичною. [2, с. 2, 46].

Георгій Данаїлов у книзі «Не вбити Моцарта» наголошує на тому, що кожна дитина безмежно талановита, потрібно лише підібрати ключ до її обдарованості, а це вже турбота дорослих – вчителів, батьків. «Дивитись на дитину і бачити в ній невидиме ні для кого поєднання обдарувань – ось вище педагогічне призначення тих, хто віддає себе великій роботі вчителя», – писав Альберт Ліханов у передмові до цієї книги [3, с. 7].

Саме така установка на дитину стане запорукою організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень». Лише за таких умов можливе утвердження учня як суб’єкта навчання, рівноправного з педагогом учасника уроку, його співавтора; розвиток особистості учня загалом (а не тільки забезпечення сприйняття ним навчальної інформації) у процесі навчання, його творчого потенціалу, емоційно-вольової сфери, ціннісних орієнтацій; виховання активної особистості, яка може брати відповідальність на себе і за себе, здатна самостійно прийняти рішення, знайти шляхи розв’язання складних проблем.

Для того, щоб учень став активним учасником педагогічного процесу, необхідно забезпечити суб’єкт-суб’єктний характер педагогічних стосунків, який полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній спрямованості, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності до прийняття аргументів співрозмовника, взаємодії з ним.

Головними ознаками педагогічного спілкування на суб’єкт-суб’єктному рівні є: особистісна орієнтація співрозмовників (здатність бачити і розуміти співрозмовника), рівність психологічних позицій співрозмовників (недопустиме домінування педагога у спілкуванні, він повинен визнавати право учня на власну думку, позицію), проникнення у світ почуттів і переживань, готовність прийняти точку зору співрозмовника.

Відомий грузинський педагог-гуманіст Ш. Амонашвілі в одній зі своїх праць визначив назву розділу: «Життя учня на уроці.» За цим звичним і таким «недидактичним» словом (адже урок – поняття дидактичне) стоять дуже важливі речі: психологічне самопочуття учня на уроці, задоволення його пізнавальних потреб – у спілкуванні, визнанні, самоутвердженні тощо.

Особливості організації дидактичного спілкування обумовлюються методами, способами і формами проведення уроку: постановка мети (для учнів), зацікавленість і відповідна залежність у загальному русі до неї; дії вчителя учнів спрямовані на забезпечення порядку й дисципліни на уроці, єдність і постійність вимог, уміння створити атмосферу співробітництва.

Мета, що виступає на уроці як близька перспектива спільної діяльності, захоплює, згуртовує, викликає інтерес до опанування нових знань і вмінь.

У молодших класах постановка такої мети має свої особливості (за А. Глущенко):

1. Ціль доступна, близька й зрозуміла дітям. Учителька говорить учням: «Ось постараємося, гарно напишемо, покажемо ці зошити татам і мамам, вони порадіють вашим успіхам!» Діти тут бачать перспективу – треба докласти всіх зусиль, щоб зробити приємне батькам.

2. У меті просто і переконливо виявляється практична необхідність набутих знань і умінь.

3. Мета – емоційно приваблива, включає гру, змагання.

Методи навчання не тільки вчать, передають знання і формують уміння, а й організовують учбову працю, спонукають до активної роботи, впливають на характер дидактичного спілкування. За їх допомогою створюються проблемні ситуації, формуються такі пізнавальні та практичні задачі, які вимагають від учнів вольових зусиль, напруження думки й пам’яті. Тут стимулами є позитивні емоції й інтерес, що виникає у ході творчого надбання знань.

Розуміння учнями навчального матеріалу цілком залежить від того, наскільки вчитель зможе торкнутися розуму і серця дитини. Співробітництво учнів і вчителя розвивається і змінюється. Вчитель у навчальному діалозі повинен допомогти дитині подолати чисельні перешкоди на шляху до знань. Сам діалог залежить від творчого «я» педагога, його майстерності.

Навчання, орієнтоване тільки на мотиви обов’язку, стає для молодшого школяра одноманітним, зарегламентованим. Щоб із об’єкта педагогічної дії учень став суб’єктом, який сам з готовністю включається у навчання, в організації навчання треба зняти протидію двох найважливіших пружин розвитку особистості – «хочу» і «треба».

Одним із дійових засобів може стати ігрова діяльність, у процесі якої здійснюється різнобічний вплив на особистість.

З дидактичної точки зору розвивальні й навчальні функції ігор слід використовувати протягом усіх років навчання, уміло поєднувати їх різні види в системі уроків. Для цього, зокрема, необхідно обґрунтувати і визначити конкретні методичні прийоми «вплітання» в систему уроків таких ігрових прийомів та методів:

1) ігрових способів постановки навчальних завдань (цікавинки, римування, казкові персонажі, незвичне формулювання завдань тощо);

2) сюжетно-рольових ігор за професіями («Я – вчитель», «Я – бібліотекар» та ін.);

3) ігрових вправ на тренування розумових операцій, розвиток органів чуття, сприймання в процесі аналізування, застосування відомого;

4) на логічне міркування, кмітливість, уяву;

5) ігрові мандрівки в казкові країни.

Ці ігрові засоби поряд з ускладненням змісту навчання, зростанням можливостей і потреб дітей, звичайно передбачають зміну форми спілкування, тривалості, складності, але незмінними лишаються привабливість ігрових дій, елемент змагання, новизни, перевага мимовільних процесів над довільними.

Гра організовує, привчає учнів до порядку, підвищує активність, увагу й спостережливість. Під час гри дитина переборює невпевненість, відкриває в собі нові сили, творчі можливості, що полегшує організацію спілкування на рівні «вчитель – учень» та «учень – учень». Добре продумана гра, яку проводить учитель, що вміє спілкуватися з дітьми, емоційно перебудовуватися, є дієвим засобом досягнення мети [16, с. 6].

Доброзичливий мікроклімат у класі починається з появою вчителя, зі слів привітання, тону, яким воно мовиться. Почувши своє прізвище під час опитування, дитина відчуває настрій педагога. Лагідніше звертання до неї налаштовує учня на спокійну відповідь.

Вчителю варто подумати не тільки, як він викладатиме навчальний матеріал, а й як поводитиметься на уроці: хвилювання дітей треба звести до мінімуму.

Важливо не поспішати негативно оцінювати діяльність дитини. Тут варто враховувати і те, що ніщо так не пригнічує малюка, як усвідомлення безперспективності, як думка про свою бездарність. Якщо ж роботи учня оцінюється і негативно, але при загальній прихильності до нього, за лояльної атмосфери, коли відчувається віра педагога в можливості дитини, стимулює її до наполегливішої праці, тоді вона сприйматиметься нею спокійніше.

Спостереження за діяльністю шестирічних першокласників свідчить, що їхня старанність не завжди дає бажані результати. Тому слід враховувати і їхнє ставлення до навчання, підтримувати зусилля дітей там, де ще не досягнуто належних результатів. Проте навіть ці намагання учня заслуговують на те, щоб вчитель відзначив їх. [18, с. 27].

У спілкуванні з молодшими школярами завжди треба пам’ятати про їхній вік, силу актуальних потреб, невеликий досвід, прагнення до похвали, нових вражень, несподіванок. Не ламати цих природних особливостей, а навпаки, спираючись на них, зробити життя учнів на уроці насиченим різноманітними позитивними емоціями.

К. Платонов звертає увагу педагогів на негативний, невротизуючий вплив недоречно кинутого слова як причину виникнення своєрідного «шкільного» неврозу, в основі якого лежить психічна травма, нанесена вчителем. [6, с. 57].

«Наші багаторічні спостереження, – пише М. Боянжу, – показують, що деякі з вчителів, хоч часто й не усвідомлено, однак наносять багато шкоди учням своєю нетактовною поведінкою, висловлюваннями негативного змісту, необережно кинутим на адресу окремих осіб або класу в цілому. І не дивно, що в частини педагогів не складаються доброзичливі взаємини з учнями, натомість виникають усі передумови для психологічної несумісності, несприятливості» [6, с. 58].

Психологічна ж несприятливість створює передумови для конфліктів у школі, до підвищеної вразливості, негативізму, негативного ставлення до навчального предмета, що його веде учитель, який порушив педагогічний такт. Негативні стосунки між ним і учнями ускладнюють контакти і створюють психологічний бар’єр у організації дидактичного спілкування.

Бар’єри спілкування – це перешкоди, що спричиняють опір партнера впливові співрозмовника [2, c. 54].

Вони виникають непомітно, і спершу вчитель може не усвідомлювати їх. Али примирення з ними формує негативний стиль спілкування. Серед чинників, що впливають на особливості взаємодії між учителем і учнем, велике значення мають соціальний, психологічний, фізичний і смисловий (когнітивний). Відповідно до цього розрізняють бар’єри у спілкуванні.

Соціальний бар’єр зумовлений переважанням рольової позиції вчителя в системі педагогічної взаємодії. Учитель навмисно демонструє свою перевагу над учнем і свій соціальний статус. Нейтралізують його прагнення не протиставляти себе учням, а підносити їх до свого рівня, не нав’язувати свої позиції, а радіти.

Фізичний бар’єр пов’язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії. Неправильно організований простір призводить до ізольованості вчителя, який неначе віддаляє себе від учнів, намагаючись сховатися за стіл, стілець тощо. Усувають такий бар’єр, скорочуючи дистанцію, відкритістю у спілкуванні.

Смисловий бар’єр пов’язаний з неадаптованим до рівня сприйняття школярів мовленням учителя, яке занадто насичене незрозумілими словами, науковими термінами, які він використовує без коментарів. Це є причиною зниження їх інтересу до матеріалу, утворює дистанцію у взаємодії. Він стає непомітним за уважного ставлення до свого мовлення, ретельної підготовки до уроку.

Естетичний бар’єр зумовлений несприйняттям співрозмовником зовнішнього вигляду, особливостей міміки. Усувають шляхом самоконтролю поведінки.

Емоційний бар’єр з’являється за невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують сприймання. Долають його за допомогою усмішки, чуйного ставлення до співрозмовника.

Психологічний бар’єр виявляється як негативна установка, сформована на підставі попереднього досвіду, неспівпадіння інтересів партнерів комунікації тощо. Усувають його шляхом переорієнтації уваги з особистості на роботу, оптимістичного прогнозування подальшої діяльності. Найтиповішими серед психологічних бар’єрів є: розбіжність настанов (учитель приходить на урок захоплений своїм задумом, а учні байдужі, незібрані, неуважні, внаслідок чого він дратується, нервує); боязнь класу (властивий учителям-початківцям, які часто непогано володіють матеріалом уроку, але побоюються безпосереднього контакту з дітьми); поганий контакт (вчитель заходить до класу і замість організації взаємодії з учнями поводиться «автономно», наприклад, пише пояснення на дошці); звуження функцій спілкування (переважає інформаційна, залишаються поза увагою соціально-перцептивні, комунікативні функції); негативна установка на клас (упереджене негативне ставлення вчителя до класу, невстигаючих учнів, порушників поведінки); боязнь педагогічних помилок (запізнитися на урок, неправильно оцінити відповідь дитини тощо); наслідування (молодий учитель наслідує манери спілкування іншого педагога, не враховуючи власної педагогічної індивідуальності).

Поява бар’єрів спілкування є серйозною перешкодою у організації активного дидактичного спілкування, оскільки невміння подолати бар’єри, як правило, призводить до малоефективних моделей спілкування. Сукупність їх складає кілька типів:

1. «Монблан». Педагог підноситься надкласом, як гірська вершина. Він відірваний від учнів, мало цікавиться їх інтересами та взаєминами з ними. Спілкування зводиться лише до інформування учнів, що зумовлює їх пасивність.

2. «Китайська стіна». Спілкування, за якого учитель постійно наголошує на своїй перевазі над учнями, виявляє до нього зневажливе ставлення.

3. «Локатор». За цієї моделі переважає вибірковість учителя в організації взаємовідносин з учнями. Він зосереджує свою увагу на групі або слабких, або сильних учнів, що руйнує цілісну й безперервну систему спілкування.

4. «Робот». Характеризує поведінку педагога, який цілеспрямовано й послідовно діє на підставі певної програми, незважаючи на обставини, що вимагають змін у спілкуванні.

5. «Я сам». Сутність її в тому, що вчитель постає в
ролі головної дійової особи, нерідко гальмуючи ініціативу учнів.

6. «Гамлет». Діям такого вчителя властиві постійні сумніви: чи правильно його зрозуміють, чи адекватно відреагують на його зауваження тощо.

7. «Друг». Може спричинити для вчителя втрату ділового контакту в спілкуванні.

8. «Тетерук». Характеризує педагога, який під час взаємодії з учнями чує лише себе, не реагує на учня, не усвідомлює його переживань та потреб.

Щоб успішно подолати бар’єри спілкування вчителю необхідно, насамперед, адекватно оцінювати себе самого. Пізнання себе, керування собою, своїм емоційним станом має стати постійною турботою кожного вчителя. Це необхідно для виявлення негативних і позитивних сторін власної особистості, діяльності, для пошуку шляхів і засобів усунення наявних недоліків, для вдосконалення своєї майстерності.

Професійно необхідними якостями особистості вчителя є витримка і самовладання, що характеризують його вольову діяльність, рівень саморегулювання поведінки, здатність гальмувати небажані збудження, процеси і дії. Жодних зривів, розгубленості і безпорадності його учні не повинні ні відчувати, ні бачити. Ще А.С. Макаренко вказував, що людина без гальм – зіпсована, некерована машина. Отже, треба це постійно пам’ятати і постійно контролювати свої вчинки і дії. «Врівноваженість, спокійний тон під час спілкування, стійкість, витримка і самовладання – усе це справляє позитивний вплив на працю школярів, сприяє діловому контакту їх з педагогом. З іншого боку, емоційні стани афективності, дратівливості, гніву, обурення, неприязні, презирства, що виражаються силою голосу, темпом, тоном розмови, добором лексичних засобів, інтонацією і стилем мовлення, нарешті, мімікою і жестами викликають емоційний відгук у психічному стані.» – М.Г. Боянжу [6, с. 59].

Отже, робимо висновок, що для того, щоб організувати активне дидактичне спілкування вчителеві необхідно створити сприятливу емоційну атмосферу у класі, усунути можливі бар’єри спілкування, знати себе і вікові та індивідуальні особливості учнів.

Завоюванню симпатії в учнів сприяють: використання прийому «власного імені» (звук його підсвідоме викликає приємні емоції, свідчить про повагу до особистості); привітна, щира усмішка (підбадьорення, заохочення, розуміння) виступає сигналом для партнера по спілкуванню (я твій друг); приховування негативних емоцій, обурення (навіть цілком справедливого, зрозумілого); використання механізмів навіювання (переконання) з метою формування віри в свої сили, наявність позитивних рис (прийом компліменту); терпляче, з розумінням і співчуттям, вислуховування співрозмовника, що дає змогу задовольнити потребу у самовираженні, формує позитивне ставлення до вчителя.

Вчитель повинен уміти сформувати в учнів позицію активних суб’єктів навчання. Учні повинні розуміти, що для вчителя вони не стільки є носіями конкретних оцінок, скільки цікаві як особистості. Педагогу цікаво спостерігати за їхнім розвитком, коригувати їхню діяльність. Це викликав в учнів позитивне ставлення до наставника, бажання співпрацювати з ним, іти на діалог у спілкуванні.

На уроках у таких вчителів учні самостійно розв’язують навчальні завдання, вільно розмірковують, у них немає страху перед помилкою, їм цікаво працювати. Роль учителя здається такою непомітною – він може поставити кілька запитань, відреагувати на відповідь реплікою або жестом, продемонструвати якийсь дослід. Він непомітно коригує діяльність учнів, спрямовує її в бажаному напрямі, а головне учні роблять самі. Ви спитаєте: в чому ж тут роль учителя, хіба він учить, якщо учні самостійно здобувають знання? Так, він навчає, але робить це мудро. Він не «вкладає» їм у голови знання, не примушує їх бути слухняними, не залякує можливими репресіями. Майстерність ведення діалогу під час бесіди багато чому залежить від уміння вчителя слухати відповіді учнів, реагувати на них, зводити до єдиного логічного ланцюжка намагання школярів розмірковувати, робити власні висновки.

Не слід забувати, що спілкування – це діалог, в якому чергуються промова та слухання. Слухання є активним процесом, що вимагає уваги. Воно виконує функцію зворотного зв’язку, дає інформацію про сприйняття співрозмовника. З метою оволодіння мистецтвом слухання вчителю важливо вміти підтримувати увагу (спрямованість і стійкість уваги, візуальний контакт), залучати елементи невербального спілкування (погляд, жести, пози, зміна висоти голосу, інтонації), репліки та заохочення; виявляти розуміння й симпатії, схвалювати учня.

Слухання відбувається в нерефлексивній та рефлексивній формах. Нерефлексивне (умовно-пасивне) слухання – невтручання в мову співрозмовника. Проте воно активне, тому що потребує великого зосередження вчителя, який виявляє підтримку, схвалення, розуміння з допомогою стислих відповідей, що дає змогу продовжити бесіду, зняти напруження (репліки на зразок «Так», «Розумію», «Це цікаво», «Продовжуйте», «Чи можна докладніше?»; невербальні прийоми: доторкання руки, зміна дистанції тощо). Неправильна побудова репліки призводить до порушення контакту. Не слід вживати фрази: «Ну, давай», «Не думаю, що так уже й погано…»).

Нерефлексивне слухання застосовують, коли співрозмовник висловлює своє ставлення до певної події, прагне обговорити наболілі питання, відчуває себе скривдженим, має труднощі у висловлюванні думок, вирішує важливу проблему, або за потреби стримати емоції в розмові з людиною, яка обіймає високу посаду.

Воно безперспективне і недоцільне, якщо співрозмовник не хоче розмовляти, або воно суперечить інтересам співрозмовника й заважає йому самовиразитися.

Рефлексивне слухання передбачає активне налагодження зворотного зв’язку для того, щоб проконтролювати точність сприймання інформації. Його ще називають «активним слуханням», оскільки допомагає з’ясувати розуміння почутого. Застосовують його за потреби з’ясувати зміст повідомлення. Іноді люди починають розмову зі вступу, не наважуючись почати з головного. Це означає, що людина не впевнена в собі. Тому необхідно вміти слухати рефлексивно, тобто з’ясовувати реальний зміст бесіди. Під час розмови використовують такі види рефлексивних відповідей:

З’ясування. Передбачає звернення до співрозмовника за уточненнями з допомогою відкритих (змушують дати розгорнуту або уточнюючу відповідь) і закритих (вимагають відповіді: «Так», «Ні») запитань. Доцільніше користуватися відкритими запитаннями. Використовують фрази: «Будь ласка, уточніть це»; «Чи не повторите ще раз?» та ін.

Перефразування. Сприяє формулюванню точності почутої інформації, коли вона видається зрозумілою, підсилює розуміння змісту бесіди. Полягає в передачі учневі його ж висловлювань, але словами вчителя. Починають словами: «Як я зрозумів тебе…», «Ви гадаєте, що…», «Іншими словами, ви вважаєте, що…».

Резюмування. Застосовують під час тривалої розмови для того, щоб підсумувати її, поєднати окремі фрагменти в єдиний контекст. Типові вступні фрази: «Підсумовуючи сказане вами, можна…», «Вашою метою, як я зрозумів (ла) є…» тощо.

Рефлексивне слухання використовують на етапі перевірки знань учнів з метою з’ясування їх глибини, з’ясування помилок під час засвоєння матеріалу.

Правильно обрана тактика слухання сприяє ефективності взаємодії вчителя та учнів.

Молоді вчителі інколи не звертають уваги на цю деталь. Свідчення того – типові ситуації уроку, коли вчитель буденно звичним тоном запитує учнів, а потім не менш звично реагує на їхні відповіді: «Так, сідай», «Добре, сідай», «Не знаєш матеріалу», «Треба уважніше читати підручник». Після кожної репліки ставить нове запитання або викликає іншого учня для доповнення невдалої відповіді свого попередника. Звісно, що діалогу як обміну думками, спільного пошуку тут немає.

Тому важливо, щоб і слухання на уроці було активним. Крім того, слухати повинен не лише вчитель. Активними слухачами мають бути й діти.

Вчителеві слід пам’ятати, що пізнавальна активність дитини молодшого шкільного віку, направлена на дослідження навколишнього світу і зосереджує її увагу на досліджуваних об’єктах досить довго, поки не зникне інтерес. «Якщо шестирічна дитина займається важливою для неї грою, то вона, не відволікаючись, може грати дві, а то й три години. Так само довго вона може бути зосереджена і на продуктивній чи іншій діяльності» [1, с. 16].

Проте такі результати зосередження уваги – результат інтересу до того, чим займається дитина.

Вчитель повинен допомогти учням в організації уваги. Слід лише правильно спланувати діяльність. Допитливість дитини постійно спрямована на пізнання навколишнього світу і побудову своєї картини цього світу.

Учні молодшого шкільного віку прагнуть до знань, а саме їх засвоєння проходить через величезну кількість «навіщо?», «як?», «для чого?» і спроб знайти можливі шляхи для відповідей на ці запитання.

Якщо вчитель зуміє активізувати пізнавальні інтереси учнів, то вони стануть активними слухачами і учасниками навчального процесу.

Пізнавальні процеси розвиваються активно тоді, коли враховуються вікові особливості дітей. Варто знати, що у дітей молодшого шкільного віку:

а) що стосується відчуттів – зростає здатність до сприймання кольорів і до фонематичного слуху;

б) формується здібність до тонкого сприйняття спостережень, вирізнення деталей, узагальнення образу;

в) зароджується довільна пам’ять за вмілої постановки навчальних завдань;

г) формуються мислительні операції не тільки з опорою на предмети, а й на образи. Зароджується здатність до встановлення суджень і висновків;

д) мова стає засобом мислення, формується інтерес до словотворення, словотворчості, римотворчості, на зміну ситуативної мови приходить контекстна, пояснювальна, мова набуває функції засобу регулювання і планування поведінки, вдосконалюється здатність до вживання мови в спілкуванні;

е) уява поступово багатішає за змістом, стає цілеспрямованою, з’являється здатність у регулюванні фантазії.

Вміла опора і розвиток цих психічних явищ створюють умови для розвитку пізнавальних інтересів та пізнавальної активності учнів.

Крім того, вчитель повинен не лише знати вікові й індивідуальні особливості учнів, а й бачити та відчувати стан кожної дитини протягом уроку.

Цьому сприяє розвиток спостережливості педагога – вибіркової спрямованості сприймання, що виявляється в легкості виокремлення педагогічна інформативних деталей у діяльності й поведінці інших осіб. Спостережливість ґрунтується на увазі, сприйманні, мисленні й пам’яті. Вчитель має виробити в себе здатність розуміти, яка внутрішня сутність прихована за зовнішніми ознаками, тобто, спостерігаючи, аналізувати – єдиний спосіб розвивати в собі педагогічну спостережливість

«У сфері уваги педагога на уроці мають бути не тільки думки про предмет викладу, а й учні, їх сприймання, мислення, увага, активність розумової праці. А якщо увага вчителя спрямована тільки на власні думки, учні важко сприймають виклад і навіть погано розуміють учителя,» – пише О.В. Сухомлинський у книзі «Народження громадянина» [9, с. 398].

Як і будь-який вид спілкування організація дидактичного спілкування вимагає від вчителя високого рівня розвитку уваги і уяви.

Роль уваги вчителя у спілкуванні надзвичайно велика, вона дає вчителеві змогу:

– відібрати значущі для нього об’єкти, не реагувати па все, а діяти вибірково й розсудливо;

– створювати своєрідний ефект «комунікативного дзеркала», яке відображає емоційний клімат уроку чи іншої форми взаємодії. Цей ефект ґрунтується на вмінні вчителя зрозуміти стан іншої людини;

– здійснювати регуляцію й контроль за ходом взаємодії, дотримуватися надзавдання на кожному її етапі;

– здійснювати рефлексію, бачити себе очима дітей, усвідомлювати недоліки власної поведінки, що негативно впливають на характер взаємодії;

– увага є інструментом встановлення педагогічного контакту, адже зосередженість на інтересах учнів, вияв уваги до них сприяє розвиткові гарних стосунків.

Професійно-педагогічні особливості уваги вчителя-майстра у спілкуванні досліджував М. Страхов, виокремивши найістотніші з них:

– звичка бути уважним до всього навчально-виховного процесу і вибирати значущі, моменти;

– поєднання уважності із вчасним педагогічним впливом на учнів;

– поєднання уваги до пізнавального й морального аспектів навчально-виховного процесу (піклування про знання учнів, увага педагога, зігріта почуттям до співрозмовника);

– високий рівень розподілу уваги (до змісту й форм роботи, поведінки учнів, власних дій);

– поєднання стійкості й рухливості уваги, здатність до раціонального її перенесення;

– педагогічне виправдана виразність вияву уваги вчителя, її мімічної
картини, що сприяє поглибленню педагогічного контакту з учнями.

Соціально-перцептивний бік педагогічної взаємодії потребує розвиненої уяви вчителя у спілкуванні – вміння ставити себе на місце іншої людини й бачити світ, працю, себе, все, що відбувається, її очима. Яка її роль у взаємодії?

Уява дає можливість передбачити результати своєї діяльності, а саме: образно уявити ситуацію спілкування, що стає поштовхом до емоційного переживання взаємодії; прогнозувати поведінку партнера (чого
чекає від нас, які акцентуації є в його характері); подумки усунути
бар’єри, труднощі, що можуть виникнути; передбачити власну поведінку, щоб запобігти недоцільним діям.

Уява педагога у спілкуванні стає інструментом зміни позиції вчителя, даючи змогу подивитися на себе з позиції партнера, яким він нас бачить; уявити дії, мотиви поведінки партнера з позиції його інтересів («Якби я був на його місці…»).

Уява – засіб розвитку творчості вчителя як здатність передбачити багатоваріантність ситуації, обрати творчі конструктивні рішення, що посилюють вплив на учня.

Уява в спілкуванні є засобом розвитку виразності мовлення, вона забезпечує створення внутрішніх бачень, тих образних картин, які вчителеві треба передати учням, щоб досягти емоційного впливу [7, с.].

Звичайно, організація активного дидактичного спілкування неможлива без знання вчителем вікових та індивідуальних особливостей учнів, методики викладання того чи іншого навчального предмета і наявності у нього відповідної кількості знань з даної навчальної дисципліни. Адже, щоб задовольнити пізнавальні інтереси учнів, потрібно не лише знати матеріал, але й вміти донести його до кожної дитини так, щоб він був зрозумілим, цікавим.

Вчителеві треба знати в десять, двадцять раз більше, ніж буде викладено на уроці, щоб вільно володіти матеріалом, вибирати з великої кількості фактів найістотніші. «Якщо я знаю в двадцять разів більше, ніж передаю учням, моя думка й мова народжуються на уроці непомітно для учнів, «муки творчості» вчителя не шарпають їх, вони сприймають матеріал без напруження, а я в центрі уваги маю не свою розповідь, а мислення дітей: по очах бачу, зрозуміло їм чи ні; якщо є потреба, добираю нові факти. Педагогічна майстерність полягає не в тому, щоб передбачити всі деталі уроку, а в тому, щоб уміло й непомітно для учнів внести зміни відповідно до обставин. Хороший педагог, не знаючи в деталях, як розвиватиметься його урок, вміє піти тим єдино необхідним шляхом, який підказує логіка, закономірності мислення на самому уроці» – писав В. Сухомлинський [9, с. 398].

Це означає, що вчитель повинен не лише володіти навчальним матеріалом, але й добре орієнтуватися у тих навчальних ситуаціях, які виникають на уроці, що в значній мірі пов’язано з рівнем розвитку його педагогічного мислення, що визначає його стратегію й тактику діяльності, генеральну лінію і реалізацію на практиці кожного уроку. Якщо вчитель володіє гнучким і критичним мисленням, він здатний розкривати і реалізовувати творчі потенції учнів, а тому користується популярністю та повагою серед них. Відомо, що пізнавальний інтерес школярів значною мірою залежить від особистості педагога. А тому високий рівень розвитку педагогічного мислення є однією з умов, що допоможуть вчителеві в організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень».

Уміння застосовувати знання на практиці починається з мислительного творчого процесу, що виявляється в обґрунтуванні педагогом вибору певного методичного прийому, тактики своєї поведінки під час спілкування.

Як і будь-яка діяльність, дидактичне спілкування має свою структуру.

1. Моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап). У цей час окреслюються контури майбутньої взаємодії: планування й прогнозування змісту, структури, засобів спілкування. Змістом спілкування є формування мети взаємодії (для чого?), аналіз стану співрозмовника (чому він такий?) та ситуації (що сталося?). Тоді ж передбачають можливі способи комунікації, прогнозують сприймання співрозмовником змісту взаємодії. Цільова установка вчителя має вирішальне значення. Передусім він повинен подбати про залучення учня до взаємодії, створення творчої атмосфери, відкрити простір для його індивідуальності. Це вимагає від нього вміння сприймати й відповідно оцінювати людину.

2. «Комунікативна атака» – завоювання ініціативи, встановлення емоційного і ділового контакту. Педагогові важливо володіти технікою швидкого входження у взаємодію, прийомами динамічного впливу.

До найефективніших механізмів впливу належать:

– зараження (підсвідомий емоційний відгук у взаємодії з іншими людьми на підставі співпереживання з ними. Має невербальний характер);

– навіювання (цільове свідоме «зараження» однією людиною інших мотиваціями певних дій, змістом чи емоціями в основному за допомогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації);

– переконання (усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивіда);

– наслідування (засвоєння форм поведінки іншої людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації себе з нею).

3. Керування спілкуванням – свідома і цілеспрямова на організація взаємодії з коригуванням процесу спілкування відповідно до його мети. На цьому етапі відбувається обмін інформацією, оцінками інформації, взаємооцінка співрозмовників. Важливою є атмосфера доброзичливості, в якій учень зміг би вільно виявляти своє «Я», відчувати позитивні емоції від спілкування. Уступаючи учневі ініціативу, педагог делегує йому право й необхідність самостійного аналізу подій, фактів. Він мусить виявляти інтерес до учня, сприймати інформацію від нього (активно слухати), висловлювати судження, передаючи учневі свій оптимізм і впевненість в успіху, ставити перед ним яскраві цілі, окреслювати шляхи їх досягнення.

Головне на початку взаємодії вчителя з учнями – встановити цілісний контакт з ними, привернути їх увагу. Досягають цього насамперед мовленнєвими засобами. Педагог вітає учнів, пояснюючи значущість наступної комунікації, повідомляючи їм цікаву інформацію чи формулюючи проблемне запитання. Водночас він організовує простір навчальної взаємодії: розвішує таблиці, оформляє дошку, готує наочне приладдя, дидактичні матеріали. Цим він актуалізує увагу учнів, спонукає їх до участі в навчально-пізнавальній діяльності. Привернути увагу може і пауза. Але найчастіше поєднують кілька елементів: голосову розрядку, гумористичну репліку, казус, запитання до аудиторії, коментування тощо.

Методи завоювання уваги аудиторії поділяють на пасивні й агресивні. Пасивні методи полягають у тому, що вчитель фокусує увагу аудиторії на своїй особистості, послідовно організовуючи її. Агресивні методи використовують сильні, впевнені в собі експресивні педагоги, миттєво привертаючи до себе увагу аудиторії, неначе гіпнотизуючи її. Такий стан аудиторії вони утримують стільки, скільки потрібно для вирішення педагогічного завдання. Нерідко використовують темпоритми і педагогічну монотонність, за допомогою яких педагог ніби «пробивається» до свідомості слухачів, присипляючи, а потім напружуючи її, доводячи до кульмінації почуттєвих переживань.

4. Аналіз спілкування, порівняння мети, засобів з результатами взаємодії, моделювання подальшого спілкування (етап самокоригування).

На кожному етапі взаємодії педагогові слід дотримуватися певних правил, які оптимізують її. До них належать: формування почуття «ми», демонстрація єдності поглядів усуває бар’єри, об’єднуючи для досягнення спільної мети); становлення особистісного контакту, за якого кожен учень відчуватиме, що звертаються саме до нього (реалізується мовними засобами, називаючи ім’я, повторюючи вдало висловлене міркування учня); невербально-візуальний контакт; демонстрація власного ставлення (виявляється в усмішці – відкритій, невимушеній чи скептичній; інтонації – дружній, сухій, безапеляційній; експресивності рухів – спокійних, стриманих чи зневажених, нервових), психологічній дистанції – довірі, конфронтації); демонстрація яскравих цілей спільної діяльності (викликає зацікавленість співрозмовника, почуття причетності до справи, єдності); вияв розуміння внутрішнього стану учнів (свідчить про зацікавленість у взаємодії, взаєморозумінні); постійний інтерес до учнів (потребує вміння слухати учнів, зважати на їх думку, співпереживати, зосереджувати увагу на позитивному – робити все, що підтримує учня у його позитивних намірах); створення ситуації успіху (потрібна для сприятливого психологічного настрою під час взаємодії; створюють її постійним схваленням потенційних можливостей учнів).

Природно, що все зазначене залежить від рівня розвитку у вчителя образного мислення та педагогічної уяви, сформованості власних мовних здібностей. Усе це потребує наявності мовної пам’яті, вміння правильно добирати мовні засоби, логічно будувати та викладати думки, орієнтувати розмову на співрозмовника, тощо. Важливими є також загальна ерудованість та культура педагога.

Ефективність педагогічного спілкування підвищується за умови застосуванні «технологічних» засобів. За П. Єршовим, до таких засобів належить мускульна мобілізація, тобто робочий стан тіла, готовність долати перепони, які ще не з’явилися, але от-от виникнуть. Виражається вона у загальній сконцентрованості уваги, а отже, у спрямованості погляду, виразі очей, диханні тощо. Мускульна мобілізація має дещо випереджати мовне спілкування педагога з учнями, створюючи тим самим необхідні передумови його ефективності.

«Технологічним» засобом є також ініціативність, що відбивається на певному типі тілесної поведінки педагога та у певному звучанні його мови. Ініціативність вчителя може бути двоякою: педагог відкрито виступає ініціатором і лідером спілкування; педагог є прихованим ініціатором спілкування, стимулює в учнів появу потреби у певній діяльності, створюючи при цьому враження, що ініціаторами такої діяльності є учні.

До «технологічних» засобів належать також різноманітні добудови і прибудови (мимовільне пристосування тіла для впливу, коли уявлення про якості людини визначають склад, порядок та характер її дій). Вони мають відповідати комунікативному завданню, яке розв’язується в певний момент часу; загальній системі взаємин учителя з учнями; творчій педагогічній індивідуальності вчителя; індивідуальним особливостям учнів.

Істотну роль у підвищенні ефективності педагогічного спілкування відіграє вміле використання вчителем сукупності міміко- пантомімічних засобів (жестикуляції, розміщення тіла у просторі, спрямованості погляду, відстані між співрозмовниками тощо).

Наприклад, монотонний виклад матеріалу знижує ефективність його сприймання на 35 – 55%. Водночас інтонування (підвищення та посилення голосу на початку кожної наступної фрази порівняно з попередньою) допомагає зосередити увагу на предметі спілкування, утримати ініціативу, урізноманітнити інтонаційну палітру взаємодії з учнями.

Наголосимо також на необхідності єдності мови, міміко-пантомімічної діяльності та психоемоційних станів педагога як важливої складової його комунікативної культури.

Як зазначалося раніше, для того, щоб організувати активне дидактичне спілкування на рівні «вчитель – учень» необхідно створити його суб’єкт-суб’єктний характер. Адже, залежно від того, реалізовано принцип суб’єкт-суб’єктної чи суб’єкт-об’єктної взаємодії, спілкування постає як функціонально-рольове або особистісно зорієнтоване.

Функціонально-рольове спілкування вчителя – суто ділове, стандартизоване, обмежене вимогами рольової позиції. Головна мета його – забезпечення виконання певних дій. Особисте ставлення педагога й учня не враховується й не виявляється.

Особистісно-орієнтоване спілкування вчителя передбачає виконання нормативне заданих функцій з виявом особистого ставлення, своїх почуттів. Головна мета впливу – розвиток учнів. Особистісно-орієнтоване спілкування – складна психологічна взаємодія. Як видно з його визначення, вчитель, який організує стосунки з учнями таким чином, спрямований не стільки на виконання нових завдань, скільки на розвиток учнів за допомогою певних дій, форм роботи.

Залежно від орієнтації (особистісна чи рольова), взаємозвернення (відкрите чи закрите), активності учасників педагогічне спілкування може розвиватися за двома основними тинами: як діалогічне або монологічне. У монологічному спілкуванні відбувається поляризація за активністю: одні інструктують, наказують, диктують, інші – пасивно сприймають цей вплив; у діалогічному – активні всі, хто бере участь у конструктивному співробітництві.

Учитель нерідко вдається саме до авторитарних вказівок, настанов, пояснень. За цих умов спілкування може бути зведене до одноголосся педагога. Діалог передбачає багатоголосся, поліфонію думок, висловлювань, дій усіх його учасників.

У всіх підручниках з дидактики подається визначення форми організації навчання учнів. Воно залишається актуальним і нині. Проте гуманізація суспільного життя і, зокрема, життя сучасної школи потребує певного коригування і в сприйманні уроку. Досвід педагогів-майстрів засвідчує, що урок дедалі частіше сприймається ними як можливість духовного спілкування з учнями. Як відомо, вперше у вітчизняній педагогіці на цьому наголосив В. Сухомлинський. Шкільні уроки, за його визначенням, мають бути уроками «духовної спільності, взаємної довіри, доброзичливості».

Вивчення досвіду роботи Сухомлинського-вчителя свідчать про те, що його уроки були справді своєрідною формою духовного спілкування з дітьми, а не просто академічним часом, що відведений для викладу нового матеріалу та оцінки знань [8].

Важливою передумовою проведення таких уроків є побудова їх на діалогічній взаємодії вчителя з учнями. Діалог – специфічна форма спілкування, коли людина сприймається як партнер із правом на власну позицію, на свій індивідуальний спосіб сприйняття світу. Діалог дає змогу самовираження кожному із партнерів спілкування.

Коли ми говоримо про урок як діалог учителя з учнями, то маємо на увазі не ситуацію «запитання – відповідь» (учитель запитує – учні відповідають). Це спрощене розуміння діалогу. Йдеться про діалог як професійну позицію вчителя стосовно учнів, основним для якої є намагання зробити дітей активними учасниками власного процесу навчання, залучити до спільної з педагогом діяльності в процесі пізнавального пошуку.

Тобто мова йде саме про організацію активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень».

Головними технологічними елементами організації навчання на уроці є:

1) мета уроку, її спрямування;

2) завдання і професійна позиція вчителя;

3) головний механізм педагогічного керівництва навчанням;

4) характер пізнавальної діяльності й позиція учнів у навчанні;

5) оцінювання навчання.

Аналізуючи кожний із цих елементів з двох позицій, поміркуймо, що стверджує і що заперечує при цьому ідея організації уроку як діалогу вчителя з учнями. Роздуми й висновки можна узагальнити в порівняльній таблиці. Для зручності користування нею назвімо першу модель уроку «урок-діалог», а другу – «урок-монолог» (див. додаток Г).

У наведеній таблиці відтворено два різні педагогічні підходи до розуміння завдань шкільного уроку, позиції вчителя та учнів у навчанні. Варіант організації навчання в моделі «урок-монолог» традиційний і типовий для масової школи. На перший погляд, він технологічно простіший, не потребує від учителя майстерного володіння засобами педагогічної техніки, орієнтує його на здобуття результату, який можна відразу побачити й оцінити в конкретних балах – учень знає (або не знає), володіє вмінням (або не володіє).

Може здатися привабливою і позиція, що відводиться на уроці учневі, – уважно слухати вчителя і відтворювати почуте. Крім того, вчителеві не потрібно ламати голову над тим, як забезпечити високий рівень мотивації навчання учнів, розвиток їхнього мислення, уяви, емоційно-вольової сфери. Важливо тільки вміти опитати їх на уроці, встановити належну дисципліну в класі, домогтися старанності у виконанні домашніх завдань.

Проте, урок-монолог нецікавий для учнів, бо учень не відчуває себе суб’єктом навчально-пізнавальної діяльності, особистістю, яка прийшла до вчителя, щоб разом з ним, з його допомогою долати своє незнання, природні чи набуті вади розвитку, зростати, дорослішати.

Найкращі педагоги сучасної школи будують навчання на річної взаємодії з учнями, яка забезпечує школярам активну позицію у навчальному діалозі з учителем, дає змогу відчути і виразити себе як особистість. Звичайно, технологія уроку-діалогу потребує від учителя високого рівня володіння розвивальними методиками навчання, розвитку гуманістичної спрямованості його особистості, вміння сприймати, слухати, розуміти своїх таких різних учнів, прогнозувати їхнє зростання. Проте й педагогічна ефективність таких уроків справді значуща і очевидна. Якими ж є її показники?

1. Високий рівень мотивації навчання учнів, їм цікаво вчитися; вони помічають, що вчителю також цікаво їх навчати. На уроці панує творча атмосфера пізнання, спільного пошуку. Урок – це час спільної праці, спільного життя вчителя та учнів.

2. Взаєморозуміння між учителем і учнями. Довіра до вчителя як до фахівця – його сприймають як авторитетне джерело знань; повага до нього як до особистості. Вимоги вчителя справедливі, учні сприймають їх спокійно. Є контакт, взаємне бажання працювати разом.

3. Високий рівень пізнавальної активності учнів, їх думка розкута, вони не бояться помилитися під час розв’язання нової задачі. Можливість творчо працювати стимулює їхню активність. Вони бачать реальну зацікавленість учителя в їхніх відповідях, роздумах, висновках.

4. Взаємна задоволеність учителя і учнів спільною працею на уроці: учні збагатилися новою цікавою інформацією, виявили свої здібності, здобули визнання у класі; вчитель задоволений співпрацею з учнями, тим, що віддав їм часточку свого інтелектуального, духовного надбання, переконався, що його робота дала позитивні результати.

Педагог має право на вільний вибір будь-якої моделі організації уроку, але при цьому він мусить пам’ятати, що бере на себе і відповідальність за результати навчання. Прогностичним результатом навчання для моделі «урок-діалог» є формування знань учнів як власної цінності, вмінь, духовного надбання, яке сприяє особистісному зростанню, входженню у непростий світ взаємин з оточенням. У ситуації «урок-монолог» процес навчання зводиться до виконання вчителем формальних функцій, ігнорується особистість учня як суб’єкта навчання. Він отримує знання, але вони формальні, як і стосунки з учителем, який не вплинув позитивно на формування особистості свого учня, не став для нього справжнім порадником.

Саме у безпосередньому спілкуванні з творчою особистістю педагога учень засвоює набагато більше, аніж закладено в учбовій діяльності. Розглянемо основні напрямки такого спілкування на уроці відповідно до психологічних механізмів пізнавальної діяльності при засвоєнні арифметичних дій.

Психологічно тут важливі три операції: 1) абстрагування арифметичних дій від життєвих ситуацій; 2) їхня конкретизація через уявлення про предмети навколишньої дійсності; 3) перетворення з вербальної форми у символи і навпаки.

Учні усвідомлюють ці поняття, абстрагуючись від життєвих ситуацій. Це притаманне будь-якій методиці і не залежить від її теоретичних засад. Поняття «арифметичні дії» залежить від того, на що саме скерована розумова діяльність учнів. Неправильне спрямування її призводить до спотворення змісту навчання. Ця операція передбачає розгорнуте діалогічне спілкування вчителя з учнями. Коли ж відсутнє останнє, учні часто глибоко не вникають в умову задачі і не абстрагують математичну суть від її фабули. Нерідко це трапляється через неправомірні прийоми, до яких вдаються окремі учні, бо у них виникають неправильні асоціації між окремими словами і арифметичними діями. Вони й заважають усвідомлювати суттєві ознаки понять. Наприклад, у дітей можуть виникнути асоціації між словами «витратили», «відлетіли», «з’їли» і дією віднімання.

Друга операція, на основі якої розкривається зміст арифметичних обчислень – конкретизація математичних тверджень, записаних у вигляді символів. Так, складаючи задачу за арифметичними діями учні усвідомлюють не лише її суть, а й уявляють певну життєву ситуацію. Малий запас знань про навколишній світ значно ускладнює виконання таких завдань. Вид допомоги і контролю з боку вчителя у кожному конкретному випадку визначається при безпосередньому спілкуванні з учнями. Наприклад, розвиненіші діти легко конкретизують математичні положення, спираючись на власний досвід, і не люблять, коли їм нав’язують сюжет задачі. Проте учням, яким важко дається математика, варто називати об’єкти, про які складатимуть задачі. Без такої допомоги вони не можуть розпочати роботу, а чекають, доки хтось її складе, а потім міркують за аналогією. Виконуючи вправи на перетворення понять зі словесної форми в математичні символи, учні знайомляться з різними видами вербальних виразів математичних дій. Приміром, учитель пише пару чисел 7 і 5, а вихованцям пропонує записати у вигляді математичних виразів: 1) суму цих чисел; 2) додати до семи п’ять; 3) збільшити сім на п’ять. Такі обчислення складають третю операцію. На її основі учні дізнаються, що різні словесні вирази передаються тієї ж дією. Як бачимо, процес засвоєння арифметичних дій на всіх етапах передбачає розгорнуте спілкування класовода з учнями.

Не менш складна пізнавальна діяльність школярів, коли вони оволодівають читанням і розумінням тексту. Зрозуміти текст – значить виділити його внутрішню смислову структуру, щоб відновити картину реальної дійсності. Для цього треба виконати ряд розумових операцій: розчленувати текст за змістом, встановити зв’язок між ним, відібрати найсуттєвішу інформацію, вміти узагальнювати, виділяти основні думки повідомлення. Оволодіти прийомами розуміння тексту допомагає діалог педагога з вихованцями. Діалогічне спілкування передбачає складання запитань, які б охопили увесь текст, на всіх його рівнях, включаючи розуміння окремих слів, речень, уривків і тексту в цілому. Перші кроки оволодіння грамотою, пов’язані із запам’ятовуванням звуків і букв, мають не менш складну психологічну структуру. Інтелектуальна готовність молодшого школяра до сприймання і розуміння ним тексту опирається на позитивний емоційний «заряд» особистості, яка вступає з ним у контакт. Емоційна сфера школяра надзвичайно вразлива, вона реагує на зовнішні впливи й відповідно активізує її внутрішні ресурси.

Пізнавальна діяльність молодших школярів при засвоєнні письма вимагає від педагога вміння побудувати розгорнуте діалогічне спілкування з учнями. За своєю психологічною структурою цей діалог не може бути стислим або скороченим.

Практика переконує, що найрадикальніший шлях, який веде до продуктивних контактів учителя з учнями, є діалогічне спілкування. У психологічному плані цей рівень характеризується повним взаємним прийняттям партнерів, позитивним емоційним тонусом їх взаємин.

Отже, з психологічної точки зору, необхідною умовою організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень» є забезпечення атмосфери довіри і взаєморозумінні, максимальне зниження стану тривожності у дітей, що забезпечується демократичним стилем спілкування, позитивною, оптимістичною установкою вчителя щодо учнів і навчального процесу в цілому і учнів щодо вчителя; взаємною гуманістичною спрямованістю, особистісною орієнтацією спілкування. Учні повинні стати активними учасниками навчального процесу. Для цього у них повинні бути сформовані вміння слухати, аналізувати, висловлювати власну думку, узагальнювати і систематизувати. Щоб розвивати ці якості вчитель організовує діяльність так, щоб дітям навчання приносило радість, викликало у них інтерес, допитливість. Допомагають викликати позитивні емоції та інтерес дидактичні ігри та ігрові ситуації (прийоми), створення ситуацій успіху на уроці, правильна мотивація праці.

Не менш важливим є те, наскільки емоційним, зрозумілим, доступним, живим, образним і особистісно спрямованим є мовлення вчителя, рівень розвитку його уваги, спостережливості, уяви, педагогічного мислення, вміння орієнтуватися у постійно змінюваних ситуаціях спілкування. Якщо перелічені якості вчителя знаходяться на високому рівні розвитку, то організація активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель – учень» здійснюватиметься природно, невимушено, навчальний процес буде цікавим і насиченим й приноситиме хороші результати.

1.4 Організаційні проблеми дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у вітчизняній та зарубіжній дидактиці

Важливу роль у розвитку проблеми організації активного дидактичного спілкування відігравали і відіграють педагоги – прихильники концепції особистісно-орієнтованого навчання, педагогіки співробітництва та проблемного навчання, технологій розвитку творчої особистості, розвивального навчання.

В наш час активно поширюється педагогіка співробітництва, яка спрямована на подолання недоліків традиційного навчання. Педагогіка співробітництва – «напрям педагогічного мислення і практичної діяльності, мета якого демократизація й гуманізація педагогічного процесу» [14, с. 251].

Педагогіка співробітництва набуває популярності в сучасній європейській освіті, яка своєю головною метою вважає надання особистості потужної життєвої мотивації, формування її потенціалу як системи творчих здібностей і передумов їх реалізації, виховання її впевненою у своїх правах і свідомою в обов’язках, надання їй автономності як запоруки її самоактуалізації.

На думку деяких авторів, сутність педагогічного процесу полягає у співробітництві педагога з дитиною [22, с. 72]. Для таких педагогів характерні доброзичливе ставлення до суб’єктів уміння, прагнення адекватно оцінити їхні можливості, збагнути мотиви поведінки, стимулювати творчість, особистісне зростання і гідність, а також здатність підтримувати соціальне сприятливий морально-психологічний клімат у навчальній групі.

У скандинавських країнах педагогіку співробітництва називають педагогікою діалогу, яка орієнтується на принципи педагогічного досвіду бразильського педагога Паоло Фрейре. Сутність такого діалогу полягає в гнучкій зміні орієнтації педагогічного впливу на учнів, який здійснює вчитель, виходячи із моральних принципів і загальнолюдських цінностей. Педагогіка діалогу виокремлює вчителя як провідну фігуру успішної педагогічної взаємодії з учнями й покладає на нього відповідальність оперативно враховувати особистісні якості вихованців, що постійно змінюються під впливом зовнішніх обставин та індивідуального зростання.

Основні характеристики педагогіки співробітництва добре висвітлюються під час її порівняння з традиційною педагогікою. Аналіз цих двох протилежних дидактичних концепцій навчання наведено у таблиці (див. додаток В).

Еміль Страчар – професор Братиславського науково-дослідного інституту педагогіки ЧССР – в результаті досліджень 50–60‑х років XX століття зробив висновок, що: «…однобічне засвоєння навчального матеріалу шляхом його заучування хоч і тренувало пам’ять, але дуже мало давало для розумового і загального розвитку учнів. Натомість проблемне розв’язання завдань, які учень виконує самостійно…, вдаючись при цьому до багатьох мислительних дій (порівнянь, узагальнення, аналізу, синтезу тощо), всебічно активізує найрізноманітніші сторони і функції його свідомості і всього організму. Зі сказаного випливає, що наслідки розвитку особистості учнів зумовлюються не лише стилем та рівнем навчальної діяльності вчителя, а й, з огляду на її спрямованість, і способами, шляхами та засобами засвоєння нових знань, умінь та навичок учнями. Це означає, що результати навчання, яких учитель відповідно до поставлених цілей намагається добитися в процесі своєї роботи з учнями залежить також і від власної навчальної діяльності учнів – їх учіння». При цьому він наголошує на важливості активної взаємодії між вчителем та учнями на уроці, яка відбувається через зміст навчання.

Еміль Страчар зазначає, що першорядне значення змісту освіти полягає передусім у тому, що цей фактор взаємодіє з основними суб’єктивними факторами навчальному процесу – учителем та учнем. На основі зв’язку «вчитель – зміст» розвивається цілеспрямована навчальна діяльність учителя, а на основі активного зв’язку «учень – зміст» – навчальна діяльність (учіння) учня. Обидві ці діяльності, доповнені різними методами, формами, засобами та логічно-мислительними чи практичними підходами, утворюють за допомогою своїх різноманітних зв’язків єдність навчального процесу. Для його свідомого спрямування в потрібному напрямі необхідна система загальних правил укладена на основі закономірних зв’язків між основними факторами: «вчитель – зміст», «учень – зміст» і «учитель – учень».

Зміст навчання включає два основні аспекти: семантичний і структурний. З цілями навчання зміст пов’язаний своїм семантичним аспектом, в якому закладені потенційні можливості та засоби впливу на учнів. Що ж до процесу навчання, то тут вирішальне значення має структура змісту, що визначає характер, рівень і результати навчальної діяльності вчителя й учня. Через це під структурою змісту навчання треба розуміти не тільки логічну впорядкованість інформації з основ різних наук, що їх учні мають засвоїти, чи впорядкованість знань, умінь та навичок, що їх учні вже опанували, але також і систему логічних прийомів, практичних дій, методів і засобів навчальної діяльності, за допомогою яких система знань, умінь та навичок утворюється і закріплюється в свідомості, ставленнях та діяльності учнів. Отже, «структура репрезентує динамічний аспект змісту навчання. Це вирішальна ланка у зв’язку між змістом і процесом навчання і водночас обов’язкова передумова реалізації цілей, закладених у семантичному аспекті змісту навчання, яка є носієм інформаційної та формувальної функцій навчального процесу» [58, с. 34 – 35].

Із сказаного логічно випливає, що віднесення змісту навчання до основних факторів навчального процесу в системі зв’язку з суб’єктивними факторами – вчителем та учнем, має для теорії і практики виховання та навчання вирішальне значення передусім з огляду на те, що реалізація вказаних відношень визначає внутрішню динаміку змісту навчання і тим самим усього навчального процесу.

Проте сам по собі зміст навчання, хоч і належить до основних факторів керування навчальним процесом і є носієм пізнавальної інформації, має відносно статистичний характер. Динамічним фактором, за словами Е. Страчара, він стає лише «внаслідок застосування відповідного методу в начальному процесі» [58, с. 35].

«Правильним» (за Е. Страчаром) вважається метод, який спонукає дитину до активного мислення, до встановлення причинно-наслідкових зв’язків між предметами і явищами.

Ознакою активного ставлення вчителя і учнів до змісту навчання є його усвідомлення вчителями та учнями.

Не остання роль відводиться і психологічному взаємозв’язку між учителем та учнями на уроці. Е. Страчар пише: «Основне завдання вчителя як заохочувального і спрямовуючого фактора полягає в упорядкуванні змісту навчального матеріалу таким чином, щоб учні могли його легко зрозуміти і засвоїти» [58, с. 41 – 42]. При цьому на кожному етапі засвоєння певних уявлень, понять, суджень треба намагатися створити відповідні внутрішні умови для правильного сприймання цього матеріалу. Через це навчання як діяльність учителя може мати дійовий вплив не тільки завдяки логічному впорядкуванню навчального матеріалу, але й тому, що це впорядкування відповідає «розвитковим особливостям психічних процесів, які вчитель викликає в свідомості учнів» під час їхньої навчальної діяльності. Ось чому наслідки інтеріоризації змісту навчального матеріалу в свідомості учнів залежать безпосередньо від рівня мотивації навчальної діяльності учнів. На думку Е. Страчара, у них спонтанно з’являється інтерес до навчання, задоволення від засвоєння нових знань, і цей інтерес зворотно діє як рухова сила їхньої активної участі в навчанні.

Він зауважує, що навчання і учіння – це не протилежні, а «паралельні діяльності, які доповнюють одна одну» [58, с. 42]. Тому взаємодія вчителя і учнів пронизує увесь навчальний процес.

Е. Страчар розглядає особливості спілкування вчителя з учнями на окремих етапах навчального процесу. Велике значення надає він зворотному зв’язку при організації навчання. Адже ще на етапі сприймання навчального матеріалу виникають труднощі в розумінні і свідомому засвоєнні учнями навої інформації. Проте ці прогалини у знаннях часто залишаються непоміченими вчителем і проявляються на пізніших етапах навчання. Е. Страчар пояснює це так: «За традицією процес первинного засвоєння матеріалу на практиці закінчується так званим закріпленням. Закріплення саме по собі виражає однобічну орієнтацію учнів на репродукцію навчального матеріалу. В організаційному плані недоліки закріплення виявляються в тому, що наприкінці процесу первинного засвоєння активізуються лише деякі, як правило, ті самі учні, тоді як переважна частина класу залишається пасивною в цій фазі навчання» [58, с. 132].

Вирішити цю проблему можна за допомогою поточного контролю – «зручної і дієвої форми реалізації непрямого зворотного зв’язку при первинному ознайомленні учнів з новим навчальним матеріалом» [58, с. 133]. До його проведення ставиться ряд вимог. Вирішальною передумовою проведення поточного контролю засвоєння основної інформації учнями є точно опрацьована структура нового навчального матеріалу. У цій структурі повинні бути виразно розмежовані тематичні розділи навчального матеріалу, в яких логічно впорядковані комплекси основних понять, суджень чи висновків становлять предмети поточної перевірки їх первинного засвоєння учнями. Поточний контроль первинного засвоєння нової інформації охоплює нову сукупність 2 – 3 основних понять або суджень тематичної частини, на які спирається пояснення та виклад наступної частини матеріалу. Відповіді учнів на конкретні запитання мають бути стислими, точними та однозначними, щоб їх можна було швидко опрацювати. Результати поточного контролю вчитель повинен використовувати для виправлення недоліків та помилок у процесі дальшого пояснення та викладу учням нового матеріалу [58, с. 133].

Етап засвоєння нових знань і формування умінь і навичок Е. Страчар пов’язує із використанням таких методів роботи як спостереження, практична діяльність. Для організації активного дидактичного спілкування важливу роль має використання наочності. Завданням дидактичного спілкування на даному етапі є абстрагування від неістотних до суттєвих ознак предметів і явищ.

При закріпленні і поглибленні засвоєних знань він радить використовувати проблемні ситуації, адже саме такий підхід до навчання сприяє виробленню в учнів вміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки між предметами і явищами, застосовувати здобуті знання у нових ситуаціях.

Не менш важливе значення має контроль знань учнів. До нього також висувається ряд вимог. Зокрема, учитель під час перевірки повинен дбати про те, щоб завдання за своїм обсягом було сформульоване чітко, зрозуміло й конкретно. Неточно сформульовані завдання часто мають місце під час поточної перевірки на всіх рівнях. Неясність і неточність формулювання завдань свідчить, як правило, про нез’ясованість тематики, нерозумінні її тим, хто перевіряє. Причина неточного й неконкретного формулювання завдань часто полягає в нерозумінні їх психологічного і логічного аспектів – бути конкретно і точно сформульованою інструкцією для активної інтелектуальної чи практичної діяльності учнів у процесі перевірки досягнутого ними рівня знань та вмінь. Цілеспрямована зосередженість учня на розв’язанні того чи іншого завдання виявляється в активній організації психічних процесів, готовності адекватно реагувати на дане завдання і зумовлюється його чітким і конкретним формулюванням.

Функція і основні ознаки завдання вказують на його різнобічний вплив на розвиток психічних процесів та навичок учнів. При цьому треба виходити з того, що принципи диференційованості, висхідності і тематичної концентрації змісту навчання певною мірою виявляються також в змісті контролю знань учнів, підкреслюючи його виховне й освітнє значення [58, с. 141].

Крім цього, Е. Страчар аналізує особливості використання бесіди у навчальному процесі. Зважаючи на те, що у процесі пояснення, закріплення і поглиблення знань учнів можна добитися успішних результатів лише тоді, коли органічною складовою частиною цього процесу стають зусилля учнів, він вважає бесіду (зокрема, евристичну) «одним з основних методів, що дає можливість застосовувати активність учнів при засвоєнні основ наук і веде учнів до свідомого розуміння й опанування суті розглядуваних явищ і дій» [58, с. 195]. Він наголошує на зв’язку бесіди з іншими методами навчання, аналізує недоліки роботи вчителів при проведенні бесід, описує процес підготовки вчителя до проведення бесіди. Наведемо декілька цитат із його книги «Система і методи керівництва навчальним процесом» на підтвердження вище сказаного: «Щоб підготувати бесіду, треба заздалегідь точно визначити коло проблем, які по суті репрезентують логічну послідовність і внутрішню структуру навчального матеріалу. Основні зусилля при цьому спрямовуються на виділення головних елементів навчального матеріалу. Розвиток бесіди, спрямованої на пошуки і пояснення нових знань, вимагає розкриття, усвідомлення й усунення багатьох суперечностей, які значною мірою впливають на активність учителя і учнів при поясненні нового навчального матеріалу. Не можна забувати про діалектичний зв’язок між логічною структурою навчального предмета (навчального матеріалу) і логікою мислення учнів. Розв’язати ці суперечності можна шляхом підготовки і впорядкування змісту бесіди, вибору форми її проведення» [28, с. 200].

Бесіда в багатьох випадках є засобом переходу пізнання учнів від прямого чуттєвого спостереження до діяльності, пов’язаної з творенням понять, до висловлення абстрактних і узагальнюючих знань за допомогою визначень, правил чи законів або до глибшого пізнання моделі дійсності, наприклад, у проблемних ситуаціях.

При виконанні зазначених завдань бесіда виступає у взаємозв’язку з іншими методами і формами навчання. Вона застосовується також у лекції, демонстрації наочних засобів навчання, в доповідях учнів, а також під час виконання лабораторних робіт або групових експериментів. Бесіда може реалізуватися в різних формах навчання: на уроці, під час екскурсії, спільної роботи учнів тощо.

Е. Страчар вважає, що аналіз, який ґрунтується на демонстрації наочних засобів, проведенні експериментів і лабораторних робіт, групових експериментів, складанні графіків, проведенні індивідуального читання тощо, характеризується своєю конкретністю. При поясненні нових знань учням учитель повинен орієнтуватися на даний конкретний матеріал для того, щоб обмежити і по можливості зовсім виключити беззмістовні формулювання, знизити механічність засвоєння нових знань тощо. Не треба забувати і про низький рівень зацікавлення відповідями однокласників під час бесіди.

При організації бесіди з учнями важливе значення має правильне визначення і формулювання питань чи завдань, які даються учням У деяких випадках, наприклад, занадто великий «крок» у сукупності питань, розміщених одне за одним, призводить до неточності та неясності, що негативно впливає на логічну послідовність і внутрішній зв’язок пояснюваних фактів. Для учнів це часто створює серйозні перешкоди, порушується або втрачається зовсім контакт з учителем. Цей недолік потім дуже важко виправити [28, с. 201].

Е. Страчар зробив спробу класифікувати форми і види бесід. Основними критеріями диференційованості бесіди в навчанні він вважає:

а) найближчі дидактичні цілі;

б) логічні шляхи пояснення, закріплення, вдосконалення і перевірки змісту бесіди і знань учнів;

в) спрямованість на завдання, яке бесіда повинна виконати в процесі пояснення нового навчального матеріалу (див. додаток Г).

Д. Шпанхель, німецький педагог, виділив ряд власне дидактичних функцій мовлення вчителя. Серед них:

1. Функція мотивації.

2. Функція презентації знань.

3. Функція регулювання психічної активності учнів.

4. Функція постановки завдань і кінцевої мети.

5. Функція керування інтелектуальною діяльністю учнів.

6. Функція перенесення знань і вмінь на новий матеріал.

7. Функція контролю за знаннями учнів.

8. Функція забезпечення зворотного зв’язку.

Всі ці функції забезпечуються певними видами висловлювань учителя. Наприклад, розповіддю, поясненням, порівнянням чи зіставленням, пропозицією, запитанням, оцінками і іншими [31, с. 34 – 35].

Психологічну характеристику процесу засвоєння навчального матеріалу, який включає в себе приймання, осмислення і розуміння, узагальнення, закріплення і застосування здобутих знань, умінь розглядав у своїх працях Ю.Х. Бабанський.

Сприймання, за Ю.К. Бабанським, є відображенням в свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ, які діють в даний момент на органи чуттів. До сприймання відносяться не лише дані безпосередніх відчуттів учня (зорових, моторних, тактильних та ін.), але й дані попереднього досвіду. В цьому значенні сприймання багатше від безпосередніх відчуттів. Сприймання передбачає впізнавання предметів і явищ, віднесення їх до певних груп, які відомі учневі з попереднього досвіду. В процесі навчання виникає сприймання не лише предметної наочності, але й знакових її форм, а також словесної інформації вчителя.

«Сучасний підхід до процесу засвоєння передбачає не пасивне, а активне самостійне сприймання навчальної інформації і життєвої реальності. Завдання педагога полягає в тому, щоб приєднати до сприймання якомога ширший спектр почуттів тих, хто навчається, повніше спертися на їхній життєвий досвід, поєднати предметну і знакову наочність», – пише Ю.К. Бабанський [4, с. 357].

Осмислення реалізується шляхом первинного і в значній мірі узагальненого встановлення зв’язків між явищами і предметами, процесами, виявлення їх будови, призначення, причин певних подій, мотивів окремих вчинків історичних особистостей чи літературних героїв, пояснення змісту тесту, значення окремих слів.

На цьому етапі проявляється певне відношення до виучуваного, зароджуються переконання, закріплюються вміння доводити справедливість окремих висновків, робити навчальні відкриття.

На ефективність протікання осмислення впливає сформованість в учнів загально-навчальних умінь і навичок, різноманітних прийомів розумової діяльності (аналіз, синтез, порівняння та ін.). Допомагають сформувати такі вміння елементи проблемного навчання, евристичні бесіди.

Осмислення безпосередньо переростає в узагальнення знань, в ході якого виділяються і об’єднуються загальні суттєві риси предметів і явищ дійсності.

Процес узагальнення в ході навчання протікає при активному управлінні з боку вчителя, який спеціально включає учнів в діяльність, що формує вміння узагальнювати виучуваний матеріал, опрацьовувати його.

Закріплення реалізується шляхом заучування деяких основних фактів, визначень і зв’язків, способів доведення, шляхом відтворення деяких основних елементів виучуваного матеріалу, узагальнень і висновків. Під час закріплення важливо не зазубрювати виучуваний матеріал, а збагачувати його новими підтвердженнями та аргументами.

Як бачимо, в процесі навчання функціонують не лише процеси пізнавального характеру, але і процеси спілкування між вчителем і учнями. Обговорюючи життєві ситуації, виявляючи причинно-наслідкові зв’язки між предметами і явищами, аналізуючи мотиви діяльності конкретних людей чи літературних героїв, роблячи висновки вчитель не лише передає учням певну інформацію, а спонукає їх до висловлювання власних думок, до обговорення тих чи інших питань, впливає на їх мотивацію учіння, на формування позитивного ставлення до навчання, створює сприятливі умови для активного засвоєння знань. У ході діалогу з учнями вчитель підводить їх до відкриття істини.

Засвоєння навчального матеріалу буде ефективнішим, якщо вчитель, захопленим своїм предметом, чітко організовує роботу, проявляє такт у відношенні до учнів, об’єктивний в оцінюванні і сприйманні у важких ситуаціях.

Педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватися в постійно змінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності, обставинам спілкування та індивідуальним особливостям учня, постійно відчувати і підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні.

Педагогічну діяльність характеризують наступною структурою комунікативного впливу:

ХТО – КОМУ – ЩО – ЯК – ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ

При цьому ХТО – суб’єкт комунікативного впливу (педагог); КОМУ – об’єкт комунікативного впливу (учень або група учнів). ЩО – зміст комунікативного процесу (навчальний матеріал); ЯК – конкретна педагогічна техніка (засіб спілкування); ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ – ступінь збігу змісту, що передається педагогом, зі змістом, сприйнятим учнем (учнями).

Важливим при цьому є вдосконалення соціально-психологічних особливостей особистості вчителя і оптимізація засобів педагогічного впливу, тобто акцент на компонентах ХТО і ЯК. Вдосконалення цих параметрів повинно охоплювати і комунікативну, і перцептивну (лат. рігсерtіо – сприймання, пізнання), і інтерактивну складові спілкування, які тісно пов’язані з трьома основними сферами психіки: пізнавальною, емоційною, мотиваційно-рольовою. Тому оптимізація спілкування означає і вдосконалення психічного функціонування особистості вчителя.

Дидактичне спілкування як різновид педагогічного спілкування вимагає від учителя спеціальної підготовки не лише щодо технології взаємодії, а й морального досвіду, педагогічної мудрості в організації взаємин з учнями.

Вчитель налаштований на організацію активного дидактичного спілкування відкритий і доступний для будь-якого учня, не викликає в них страху, дає їм можливість висловлювати свої думки і почуття, відвертий у своїх поглядах, демонструє дітям цілковиту довіру до них і не принижує їхньої гідності.

Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені його функціями. Головні серед них [7, с. 115]:

комунікативна. Полягає у встановленні й регуляції взаємовідносин між учителем і учнями, забезпеченні гуманістичної спрямованості розвитку учнів. Покликана допомогти вчителеві налагодити взаємодію з учнями на засадах співробітництва і співтворчості, у процесі якої важливим є те, як учитель звертається до них, як формулює свої вимоги, робить зауваження, висловлює побажання, якою емоційністю забарвлене його мовлення, які інтонації супроводжують свої слова, якими є вираз обличчя, погляд. Багато в чому вони залежать від його індивідуального стилю спілкування, соціальних установок у педагогічній комунікації.

психологічна . Виявляється у створенні умов для забезпечення психологічної свободи, вияву індивідуальної своєрідності учня, зняття соціальних обмежень, які заважають йому в цьому. Йдеться про ситуації, коли потрібно психологічно захистити учня: засвідчити повагу до нього як до особистості, піднести його авторитет, зняти острах перед можливою невдачею, активізувати зусилля для досягнення успіху. Мовлення вчителя в таких ситуаціях може бути інструментом, за допомогою якого знімають невпевненість, ініціюють активність, творчість, вселяють віру в можливість самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності.

пізнавальна . Стрижнем її є забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації учнями. Адже існує пряма залежність між комунікативними особливостями мовлення вчителя і пізнавальною діяльністю учнів у процесі вивчення нового матеріалу. Мовлення вчителя може активізувати її, зробити цікавою для школяра, а може ускладнити сприймання, скувати його ініціативу. Під час викладання нового матеріалу мовлення вчителя має бути логічним, доступним, чітким, переконливим. Важливо не тільки передати учням знання, а й сформувати в них емоційно–ціннісне ставлення до них, викликати потребу послуговуватися цими знаннями, вплести їх у канву власних переконань. Завдання вчителя – не просто інформувати, транслювати знання, а за допомогою вдало організованого мовлення впливати на свідомість, почуття учнів, спонукати їх до співроздумів і співпереживань під час сприйняття навчального матеріалу

Отже, мовлення вчителя повинно бути емоційно-забарвленим, особистісно спрямованим. Інформація, що подається – «чіткою», ясною і не порушувати інтенсивності розумової праці, необхідної для осмислення, систематизації знань [9, с. 398].

Інтегральною характеристикою здатності педагога здійснювати професійне спілкування є комунікативність. Вона полягає в тому, що вчитель прагне до взаємодії з дітьми (взагалі з людьми); їхня поведінка в цілому необтяжлива для нього, вони не дратують його, а спілкування з ними дає задоволення і йому і учням. Згадаймо слова В. Сухомлинського: «Якщо спілкування з багатолюдним колективом приносить вам головний біль, якщо вам краще працювати на самоті або з двома-трьома друзями, ніж поряд з великою групою товаришів, – не вибирайте своєю професією вчительську працю».

Стосовно мовлення педагога, часто використовують словосполучення «комунікативна поведінка», яке означає організацію мовного процесу й відповідно до нього невербальної поведінки вчителя, що впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери педагогічного спілкування, на взаємини між учителем та учнями, на стиль їхньої діяльності.

Комунікативну поведінку вчителя оцінюють на підставі того, що і як він говорить, які в нього жести, рухи, вираз обличчя, який підтекст мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані. В реальних ситуаціях шкільного життя – на уроках, перервах, у післяурочній діяльності – мовленнєвий аспект спілкування є складним набором реплік, розповідей, запитань, оцінних суджень, відповідей, зауважень, емоційних реакцій.

Повне взаєморозуміння між педагогом та учнями в кожному окремому випадку можливе за їх готовності й здатності зрозуміти прихований зміст слів наставника.

Якість мовлення істотно залежить від сили, витривалості, гнучкості голосу. Силу голосу визначає не крик, не гучне виголошування фрази, а внутрішнє емоційне наповнення. Можна голосно, на високій ноті висловити думку, але вона залишиться слабкою, «порожньою», бо не підкріплена силою емоцій. Витривалість голосу – це такий його стан, коли тривала мовна діяльність людини не призводить до його ослаблення чи захворювання. Гнучкість голосу передбачає охоплення максимального діапазону звучання – від низьких до високих звуків і тонів. Тональність голосу вчитель повинен визначати залежно від змісту навчальних і виховних завдань, індивідуальних особливостей учнів.

Потрібні якості голосу формуються в процесі цілеспрямованого тренування, так само як можна виробити певну комунікативну поведінку.

«Красномовство, – зазначав Паскаль, – це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертаємося слухали не лише без труднощів, а й із задоволенням, і щоб захоплені метою і підбурені самолюбством вони захотіли глибше у неї проникнути».

Адже, мовлення вчителя може активізувати навчальну діяльність учнів, спонукати їх до самостійного здобуття знань в ході активного дидактичного спілкування на уроці.

«Вчитель зобов’язаний чітко і зрозуміло висловлювати думки і почуття, супроводжувати розповідь виразною мімікою і жестами, користуватися широкою палітрою інтонаційного рисунка. Його мовлення має відрізнятися внутрішньою силою і переконаністю» [57, c. 53].

Слід правильно вибрати темп і силу звучання розповіді, пам’ятаючи, що повільний темп втомлює дітей, викликає нудьгу, млявість, а швидкий – також породжує втому і перешкоджає засвоєнню. Надто голосна, криклива усна розповідь нервує учнів, а слабкий голос – заколисує. Жести оживляють мовлення, однак часті, метушливі рухи дратують дітей. Тема і ритм допомагають педагогу використати закладену у мовленні здатність емоційно-вольового впливу на учнів. Створенню відчуття спільності, єдності передумов колективної діяльності педагога і школярів сприяє використання особливим чином побудованих фраз, які нібито уподібнюють мовну поведінку вчителя дитячій. Це досягається за допомогою вживання неозначених і означених займенників, часток, спрощеної синтаксичної організації висловлювань внаслідок повторень, стереотипізації конструкцій та ін. Наприклад, пояснюючи учням, що таке вулкан, учитель говорить: «Це величезні гори, яки дихають вогнем. З них викидається, виривається дуже-дуже гаряча рідина. Магма…». Структура висловлювань наче спеціально «припасовується» до дитячого мовлення. Звичайно, вчитель не говорить по-дитячому, він просто використовує певні елементи мовлення для орієнтації саме на дітей. Таким чином, відбувається зближення позицій вчителя і учнів, створення сприятливого емоційного клімату на уроці, підвищення пізнавального інтересу учнів, що сприяє організації активного дидактичного спілкування, є передумовою навчання з інтересом.

Вміння педагога користуватися словом, володіти живою, доступною, образною мовою, темпоритмом, логічним наголосом, – усім тим, від чого педагогічне мовлення стає захоплюючим, переконливим, усуває пасивне слухання, веде думку дитини вслід за роздумами вчителя, привчає до логічного сортування матеріалу під час його сприймання відіграє особливу увагу у збагаченні емоцій дитини.

Вчителеві слід пам’ятати, що «позитивні емоції стимулюють діяльність, пошук, вирішення мислительних завдань, вносять пристрасть у те чи інше діло. Вони дають натхнення, змушують глибше вникати в суть предмету, справи, явища, виявити наполегливість, коли здавалося б, усі шляхи вже випробувані, всі варіанти продумані, і продовжувати боротьбу, коли перешкоди вочевидь здаються нездоланними» [17, с. 15]. Пристрасна захопленість роботою, інтереси, ідеали людини також немислимі без емоцій.

Особливо значущими є почуття радості від самого процесу пізнання, інтересу, який виник при вивченні якогось явища або предмета, а також здивування, викликаного чимось незвичайним або новим і несподіваним.

Інтерес – позитивна емоція, яка перетворюючись в емоційну рису стає мотивацією навчання. Там, де дитина натрапляє на щось нове, невідоме, незвичайне, де відбуваються якість зміни, завжди виникає інтерес, а це породжує здебільшого допитливість, яка, в свою чергу, викликає бажання зрозуміти, дослідити, втрутитися, розібратися. При дуже сильному інтересі учень сповнений натхнення, в нього нестримане прагнення розширювати і поглиблювати свої знання новою інформацією про об’єкти, що зацікавили його. У такий спосіб емоція забезпечує активність пізнавальної діяльності.

Отже, «інтерес – це емоція позитивного знаку, пов’язана з прагненням дізнатися, здобути нові знання, викликає активність, енергію, шліфує ясність та логічність думки» [28, с. 16]. Саме тому дії, вмотивовані інтересом, приємні для школяра, бо вони – нові, творчі. Оригінальні, викликають радість.

Допомагають викликати позитивні емоції та інтерес різноманітні дидактичні ігри та ігрові прийоми, створення ситуації успіху на уроці та правильна його мотивація.

Ільїн Є. про організацію спілкування на уроках писав: «Прямий і зворотний зв’язок на уроках спілкування не проблема. Спілкування – завжди відкритий урок! Перш за все – для самого вчителя, який за допомогою дітей відкриває себе і вже ключем власної особистості в кожному з них відкриває особистість». Він вважає, що саме завдяки правильно організованому спілкуванню на уроці можна викликати у дітей інтерес, бажання вчитися, сприяти залученню їх до активної розумової діяльності.

Дидактичне спілкування як необхідну умову навчального процесу виділяв і відомий педагог Аммонашвілі, адже за його словами: «Педагогічний процес – це співробітництво педагога з дитиною, коли вчитель допомагає учневі у подоланні труднощів. У чому ж суть педагогічної допомоги? Педагог допомагає тільки тоді, коли він пояснює, радить, радиться, співпереживає, нагадує, натякає, підводить, заохочує, стимулює, вселяє впевненість…», – тобто тоді, коли спілкується з дітьми.

І. Голант виділив активну та пасивну моделі навчання залежно від участі учнів в навчальній діяльності. У пасивній моделі навчання учень виступає в ролі «об’єкта» навчання і повинен засвоїти і відтворити матеріал переданий йому вчителем, текстом підручника чи іншими джерелами правильних знань. Учні, як правило, не виконують творчих завдань. До відповідних методів належать ті, за яких учні лише слухають і дивляться: лекція-монолог, читання, пояснення, демонстрація й відтворювальне опитування учнів.

Перевага надавалася активній моделі навчання, яка передбачала застосування методів, які стимулюють пізнавальну активність і самостійність учнів. Учень виступає «суб’єктом» навчання, виконує творчі завдання, вступає в діалог з вчителем. Сюди належать такі методи як: самостійні роботи, проблемні та творчі завдання, запитання від учня до вчителя, розвивають творче мислення.

С. Лисенкова зазначала, що саме «активна відповідь – першорядна умова зворотного зв’язку, хорошого ділового контакту на уроці» [45, с. 54].

Організовувати активне дидактичне спілкування вона пропонує за допомогою опорних схем. Вона писала: «Коли учень відповідає на запитання вчителя, користуючись схемою (читає її), знімається скутість, страх помилки. Схема стає алгоритмом міркування й доведення, а вся увага спрямована не на запам’ятовування чи відтворення завченого, а на суть, міркування, усвідомлення причинно-наслідкових залежностей і зв’язків. Діти вдома не вчать у нас правила й формулювання. Звичайна наочність ожила, заговорила. Жоден, навіть найслабший учень не відчуває себе безпорадним. Якщо я раніше відчувала нестачу зворотного зв’язку, коли на моє запитання більшість класу мовчала (не вивчив вдома правила чи вчив, та забув, чогось не зрозумів), то тепер різко зросла навчальна активність дітей, інтерес до уроку» [45, с. 55].

С. Кондратьєва та І. Раппопорт зазначали, що підвищення загальної педагогічної майстерності вчителя різко позначається на його педагогічному спілкуванні: кількість одиниць виховних впливів зменшується, різноманітність їх збільшується. Організаторські впливи переважають над дисциплінарними, позитивні оцінки над негативними. Ці автори підкреслюють значення таких факторів, як формування позитивного відношення до дітей, здібностей розуміти їх і на них впливати, свідома постановка вчителем завдання знайти правильну стратегію і тактику в спілкуванні [31, с. 24 – 25].

М. Березовін і Я. Коломинський виділили п’ять стилів відношення вчителів до учнів: активно-позитивний, ситуативний, пасивно-позитивний, пасивно-негативний і активно-негативний. Відмінності цих стилів найкраще показати за допомогою відгуків учнів про вчителів. Ситуативний: «Вчителька завжди ставить в кутом і свариться», «Говорить, що ми погано себе поводимо і не слухаємося її». Пасивно-позитивний: «Вчора мені зробили зауваження за те, що писала відразу в зошит і неправильно розв’язала задачу». Активно-негативний: «Вчителька ставить їх в кут і каже, що вони здатні вчитися лише на двійки». Пасивно-негативний: «Вчителька каже, що за неї все роблять мама з татом, тому що в класі він пише погано, а вдома добре» [31, с. 25].

Активно-позитивний стиль, за словами авторів, не потребує ілюстрацій. Адже саме при такому стилі спілкування діти відчувають себе суб’єктами навчання, ситуація успіху, яку має можливість відчути кожна дитина, надає їм впевненості і заохочує до активної діяльності на уроці.

Отже, позитивне ставлення вчителя до учнів відіграє важливу роль у навчальному процесі. Ще Толстой Л.Н. зазначав: «Якщо вчитель має лише любов до справи, він буде хороший вчитель. Якщо вчитель має лише любов до учня, як батька, мати, він буде кращим від того вчителя, який прочитав всі книги, але не має любові ні до справи, ні до учнів. Якщо вчитель поєднує в собі любов до справи і до учнів – він досконалий вчитель» [14, с. 70].

Бабанський Ю. твердив, що «…висока професійна майстерність вчителя повинна суміщатися з настільки ж високою любов’ю до дітей. Спроба розділити ці два підходи приречена на невдачу» [3, с. 70].

У 50‑х роках XX століття з’явився новий вид навчання, який дістав назву проблемного. Ця концепція, на думку її авторів, має компенсувати недоліки традиційного або пояснювально-ілюстративного виду навчання. Один із авторів – В. Оконь – так визначає сутність цієї концепції: «Проблемне викладання грунтується не на передаванні готової інформації, а на отриманні учнями певних знань та вмінь шляхом вирішення теоретичних та практичних проблем. Суттєвою характеристикою цього викладання є дослідницька діяльність учня, яка з’являється в певній ситуації і змушує його ставити питання-проблеми, формулювати гіпотези та перевіряти їх під час розумових і практичних дій» [43, с. 222].

Перші ідеї проблемного навчання подибуємо в методах навчання Дж. Дьюї – навчання через роблення, Дж. Бруннера – навчання через дослідження. У колишньому Радянському Союзі цю концепцію розвивали І. Лернер, А. Матюшкін, М. Махмутов, М. Скаткін.

Безумовно, ця концепція не вирішує всіх проблем, які виникають у навчальному процесі, але вона має суттєві переваги порівняно з пояснювально-ілюстративним типом навчання.

Основні достоїнства проблемного навчання полягають у тому, що воно розвиває розумові здібності учнів як суб’єктів учіння; викликає у них інтерес до учіння і відповідно сприяє виробленню мотивів і мотивації навчально-пізнавальної діяльності; пробуджує їхні творчі нахили; має різнобічний характер; виховує самостійність, активність і креативність учнів; сприяє формуванню всебічно розвинутої особистості, спроможної вирішувати майбутні професійні та життєві проблеми [71, с. 260 – 261].

Основний недолік традиційного навчання – це слабка реалізація розвивальної функції навчального процесу, тому що учбова діяльність учнів має переважно репродуктивний характер. Під час проблемного навчання педагог не дає готових знань, а організовує їх пошук учнями шляхом спостереження, аналізу фактів, активної розумової діяльності [71, с. 262].

Саме у такий спосіб відбувається організація активного дидактичного спілкування. Автори проблемного навчання наголосили на тому, що проблемна ситуація – це «особливий вид розумової взаємодії суб’єктів дидактичного процесу». Тобто учень постає як активний учасник (суб’єкт навчального процесу).

Проблемне навчання відіграє важливу роль у розвитку проблеми організації активного дидактичного спілкування ще й тому, що в основі спирається на такі методи навчання, як евристична, Сократівська бесіда, обговорення ситуації і інші, які і є виявом даного виду спілкування на уроці.

Волкова Н. розглядає такі методи проблемно-розвивального навчання як показовий метод викладання, діалогічний, евристичний, дослідницький, програмований методи. Усі вони будуть ефективнішими лише при активному дидактичному спілкуванні на рівні «вчитель – учень».

Показовий метод викладання – це спосіб взаємодії викладача й учнів на основі створення інформаційно-пізнавальної суперечності між раніше засвоєними знаннями та новими фактами, законами, правилами і положеннями з метою пояснення учням суті нових понять і формування уявлення про логіку вирішення наукової проблеми.

Викладач пояснює навчальний матеріал, формулює проблему, що виникла в історії науки, способи її вирішення вченими. Учні залучаються до активної репродуктивної діяльності, спостерігають, слухають, осмислюють логіку наукового дослідження, беруть участь у доведенні гіпотези, перевірці правильності вирішення навчальної проблеми. При цьому педагог формує низький (виконавчо-інструктивний) рівень проблемності, властивий діяльності за інструкцією (як діяти в конкретній ситуації), розкриває логіку вирішення навчальної проблеми.

Цей метод використовують за невідповідності між раніше засвоєними учнями знаннями і необхідними їм для вирішення навчальної проблеми.

Діалогічний метод виявляє себе у взаємодії викладача й учнів на основі створення інформаційно-пізнавальної суперечності між раніше засвоєними знаннями та новими практичними умовами їх використання з метою спонукання учнів до участі в постановці, вирішенні проблем, засвоєнні нових понять та способів дії.

Виклад навчального матеріалу відбувається у формі бесіди-повідомлення. Вказуючи на суперечності між фактами, явищами, викладач створює проблемні ситуації, спонукаючи учнів до участі в постановці проблеми, висуненні припущень, доведенні гіпотези. Це сприяє формуванню в учнів умінь і навичок мовленнєвого спілкування та самостійної пізнавальної, пошукової діяльності.

Сутність діалогічного методу навчай ця полягає у створенні другого типу проблемної ситуації (рідше – першого типу) – суперечності між раніше засвоєними знаннями та новими практичними умовами їх використання. Цей метод є «перехідним» від методів викладання навчального матеріалу до методів організації самостійної пізнавальної діяльності учнів. При його застосуванні формують середній (виконавчо-дослідницький) рівень проблемності, характерний для діяльності з використанням дослідницьких і виконавчих процедур, необхідних для практичних робіт.

Використовують цей метод за незначної невідповідності між раніше засвоєними учнями знаннями, вміннями і необхідними для вирішення навчальної проблеми.

Евристичний метод полягає у взаємодії викладача й учнів на основі створення інформаційно-пізнавальної суперечності між теоретично можливим способом вирішення проблеми і неможливістю застосувати його практично, з метою організації самостійної роботи учнів щодо засвоєння частини програми за допомогою проблемно-пізнавальних завдань.

Викладач, визначивши обсяг, рівень складності навчального матеріалу, викладає його матеріал у формі евристичної бесіди, дискусії чи дидактичної гри, поєднуючи часткове пояснення нового матеріалу з постановкою проблемних питань, пізнавальних завдань чи експерименту. Це спонукає учнів до самостійної пошукової діяльності, оволодіння прийомами активного мовленнєвого спілкування, постановки й вирішення навчальних проблем.

Важливо при цьому пояснити матеріал, який учні не можуть засвоїти самостійно, формуючи високий (дослідницько-логічний) рівень проблемності, властивий діяльності в новій ситуації, коли алгоритм дії невідомий. У такій діяльності мають переважати логічні процедури аналізу, порівняння, узагальнення.

Сутність евристичного методу навчання полягає у створенні третього типу проблемних ситуацій (рідше – другого) – суперечності між теоретично можливим способом вирішення проблеми і практичною його нездійсненністю. Його використовують у випадку значного обсягу в учнів опорних знань та вмінь, необхідних для вирішення навчальної проблеми.

Дослідницький метод реалізується через взаємодію викладача й учнів на основі створення інформаційно-пізнавальної суперечності між теоретично можливим способом вирішення проблеми і неможливістю застосувати його практично з метою самостійного засвоєння учнями нових понять, способів інтелектуальних і практичних дій.

Викладач разом з учнями створює проблемну ситуацію, спонукає їх до самостійної практичної роботи зі збирання та систематизації фактів (фактичний матеріал учні добирають з книг або експерименту), пошукової діяльності (аналізу фактів, постановку проблеми і її вирішення), організовує творчу, самостійну роботу, дає проблемні завдання із зазначенням мети роботи (проблемні ситуації виникають під час виконання навчальних завдань, що мають не тільки теоретичне, але й практичне значення). При цьому формується високий (дослідницько-евристичний) рівень проблемності, властивий для діяльності в новій ситуації, алгоритм якої невідомий (у діяльності переважають евристичні процедури, пов’язані з висуненням гіпотез, пошуком та використанням аналогії у розміркуваннях).

Використовують цей метод за значної відповідності між раніше засвоєними знаннями та вміннями і тими, які необхідні учням для вирішення навчальної проблеми.

Стрижнем програмований метод є взаємодія викладача й учнів на основі створення інформаційно-пізнавальної суперечності між практично досягнутим результатом і нестачею в учнів знань для його теоретичного обґрунтування шляхом поетапного поділу навчального матеріалу на питання, задачі й завдання та організації самостійного вивчення нового (або повторення раніше вивченого) матеріалу частинами, н

Викладач створює проблемну ситуацію на основі постановки запитань і проблемних завдань. Шляхом поетапного роздроблення навчального матеріалу з постановкою до кожної його частини питань і завдань він спонукає учнів до самостійної теоретичної роботи з визначення алгоритму пошуку вирішення проблеми, активної участі у створенні проблемної ситуації, висунення припущень, доведення гіпотези і перевірки правильності її вирішення.

Сутність цього методу полягає у створенні четвертого типу проблемних ситуацій (рідше – третього) – суперечності між практично досягнутим результатом і нестачею в учнів знань для його теоретичного обґрунтування. Використовують його за значної відповідності між раніше, засвоєними знаннями та вміннями учнів і тими, які необхідні їм для вирішення проблеми [10, с. 315 – 318].

Перелічені методи організації проблемного навчання не лише ґрунтуються на активній дидактичній взаємодіє вчителя і учнів, а й одночасно й стимулом для організації активно-дидактичного спілкування на уроці.


2. Педагогічні умови організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у початковій школі

2.1 Загальний аналіз стану розв’язання досліджуваної проблеми у роботі масової початкової школи

Над проблемою організації активного дидактичного спілкування працювало багато визначних педагогів (Ананьєв Б.Г., Е. Страчар, В.А. Кан-Калін і ін.). Вони зробили значний внесок у розвиток даної проблеми. Над цим же питанням працює багато передових вчителів і в наш час. Ми ж провели дослідження того, як розробляється виучувана нами проблема у масовій початковій школі, зокрема Залозецькій СЗОШ з поглибленим вивченням іноземних мов І-ІІІ ступенів, Бродівській ЗОШ №1 і №3. Для цього використовували анкету та тести для вчителів (див. Додаток А).

За одержаними даними ми зробили висновок, що більшість вчителів (близько 75%) схильні до побудови рівноправних взаємин з дітьми, визнають їх право на самостійність, поважають їх почуття власної гідності, здатні до аналізу власної професійно їд діяльності і можуть працювати з дітьми у режимі діалогових стосунків. У решти проявляється тенденція до авторитарної взаємодії. Незважаючи на це основна частина вчителів визначають свій стилю спілкування з дітьми як демократичний, вони люблять свою роботу і одержують задоволення від щоденного спілкування з дітьми. Часто застосовують проблемні, пошукові методи навчання і важливого значення надають використанню бесід у навчальному процесі, оскільки саме вона, на їх думку, дає вчителеві можливість активізувати навчальну діяльність дітей, організувати колективну роботу з різноманітною наочністю тощо.

Тим не менше, спостереження показали, що на різноманітних уроках близько 45% часу витрачається на пояснення вчителем нового матеріалу через розповідь чи роботу з підручником. На відповіді ж учнів відводиться близько 35% часу. Решта – на роботу в зошитах, самостійну роботу учнів тощо.

Лише незначна частина вчителів ефективно організовує активне дидактичне спілкування на уроках. Інші використовують його лише на окремих етапах уроку. Ці особливості організації активного дидактичного спілкування не залежать від стажу роботи. Проте при тестуванні на готовність вчителів до діалогу з учнями більше балів, особливо в частині «Педагогічне спілкування», набрали ті вчителі, які систематично організовують активне дидактичне спілкування. У них переважають частково-пошукові, проблемні методи навчання, що сприяють виникненню в учнів пізнавальних інтересів, які підсилюються ще й такими умовами організації навчальної діяльності як емоційність змісту навчання, наявність у ньому об’єктивних передумов для створення пошукових ситуацій, опанування учнями основними пізнавальними прийомами, прагнення до засвоєння нових знань і способів дій. У пробудженні інтересу молодших школярів до пошукової діяльності чимало важать позитивні емоції, що виникають на основі зацікавленості, допитливості, радості від задоволення пізнавальних потреб.

Як дійовий стимулятор інтересу дітей до пошукової діяльності вчителі-майстри відносять вчасно і вміло висловлені оцінні судження, зауваження і поради вчителя.

Учні на уроках у таких вчителів мають можливість висловлювати свої думки, захищати власну позицію (їх також учать зважати на такі самі права вчителя та інших учнів). Вивчення нового матеріалу будується як діяльність, за якої вчитель стимулює потребу учнів зробити свій внесок у спільний пошук, формування висновків, правил тощо. Педагог заохочує учнів, їхні досягнення здобувають загальне визнання, з відповідей, реакцій учнів відчувається, що тема уроку має для них особистісний смисл, робота над нею цікава не стільки внаслідок перспективи отримати гарну оцінку, скільки у зв’язку з бажанням подолати незнане, знайти власний розв’язок, самоутвердитися.

Організації активного дидактичного спілкування заважає неправомірно великий обсяг репродуктивно-наслідувальних засобів засвоєння матеріалу, повільний темп організації навчальної діяльності, застосування одноманітних засобів стимулювання, а також переважна орієнтація при фронтальній роботі на інтелектуально-ініціативних учнів. Хоча, як свідчать спостереження, більшість вчителів схильні більше уваги приділяти тим дітям, які сидять на перших партах, безпосередньо перед ними, або мають певні успіхи у навчанні. На другому місці – спокійні та пасивні учнів. На третьому – діти, які відстають у навчанні, порушники дисципліни та порядку.

Основна частина вчителів використовують у своїй роботі посібники з методичними рекомендаціями проведення різноманітних уроків. Представлені у них матеріали і розроблений зміст уроків спрямовані на допомогу вчителеві у творчій підготовці до кожного заняття. Вони містять завдання для індивідуального і фронтального опитування, зразки бесід при вивченні нового матеріалу, різноманітні форми перевірки домашнього завдання і ін. Нерідко пропонується подавати новий матеріал у формі евристичної бесіди індуктивного чи дедуктивного спрямування. Зважаючи на вікові особливості молодших школярів у розробках уроків пропонується використання казкових сюжетів, ігрових ситуацій, шарад, загадок, кросвордів тощо.

Проте значна частина вчителів не вважають необхідністю використовувати різноманітні ігри та цікавинки на уроках, у чому, на нашу думку, дуже помиляються. Вони мотивують свої дії тим, що учні й без того активні на уроці і добре засвоюють навчальний матеріал, одночасно забуваючи про те, що завдяки ігровим моментам урок стає більш насиченим, цікавим, захоплюючим, а часто вони допомагають вчителеві організувати активне дидактичне спілкування, мотивувати навчальну діяльність.

Отже, аналіз стану розв’язання проблеми організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у практиці роботи сучасної початкової школи показав, що вчителі лише частково використовують можливості реалізації даної проблеми. Вони ще не повністю відійшли від традиційної системи навчання. Переорієнтація на засади особистісно-орієнтоване навчання відбувається повільно. Теоретичної обізнаності вчителів з його основами недостатньо для того, щоб активно впроваджувати його в навчальному процесі. Потрібен творчий підхід вчителів до побудови уроків.

2.2 Пошуки шляхів вдосконалення організації дидактичного спілкування в сучасній початковій школі

Утвердження демократичних засад в українській школі сприяє масовій творчості учителів. Вони, виходячи з інтересів дітей, часто відходять від усталених шаблонів, шукають і знаходять такі методичні підходи у навчанні, котрі забезпечують високий рівень знань і навичок учнів.

Досвід показує, що необхідною умовою організації активного спілкування на уроці є його виражене особистісне спрямування, вміння вчителя будувати діалог.

Ця умова потребує від учителя як організатора й керівник навчального процесу відповідей на питання: «Як досягти, щоб визначена мною мета уроку, стала метою і для моїх учнів; як допомогти їм знайти свій, особистісний смисл у вивченні теми уроку; як збудити у школярів потребу в самовихованні, саморозвитку; яку перспективу особистісного розвитку учнів я вбачаю в моєму завданні і над завданні уроку?».

Особистісний компонент виявляється і в умінні вчителя задовольнити потребу учнів у персоналізації, суспільному визнанні їхніх досягнень. Адже потреба бути значущим для інших є джерелом розвитку особистості учня. Шкільний урок, за умови коректної регуляції учителем спілкування, продуманої системи дидактичного забезпечення, дає можливість учневі відчути себе особистістю, утвердитися як особистість. Учитель добирає таку методику роботи, яка дає дитині змогу виявити себе як індивідуальність. Зусилля учнів заохочуються, дістають позитивну оцінку як учителя, так і однокласників. Учням створюється можливість досягти успіху в навчанні.

Учителі-майстри вбачають свою роль у тому, щоб викликати активність самих учнів, допомогти їм скоригувати їхню діяльність, тобто організувати навчання на принципах самодіяльності і самоорганізації. Такі вчителі вважають, що до учня треба йти через задоволення його природної потреби пізнавального пошуку, через розвиток пізнавальних інтересів, формування власного позитивного ставлення до знань (емоційно-ціннісного ставлення, за І. Лернером).

Інструментарій діяльності вчителів-майстрів багатий. Вони використовують різні пошукові завдання, евристичну бесіду, створюють проблемні ситуації тощо. Вони намагаються організувати діяльність учнів на різних рівнях пізнавальної активності, постійно вивчають можливості і здібності своїх вихованців, їхні інтереси, причини помилок і утруднень. Слід зауважити, що в цьому й виявляється ставлення вчителя до своїх учнів як до суб’єктів навчання, рівноправних партнерів у навчальному діалозі. Такий учитель не скаже: я люблю математику, як люблю географію, я люблю художню літературу. Він говорить: я люблю розв’язувати задачі разом зі своїми учнями, я люблю мандрувати із своїми вихованцями, я люблю разом з дітьми читати і обговорювати книжки. Йому цікаво спостерігати, як зростають його учні, долаючи лінощі й небажання вчитися, невміння організувати себе, вчаться сприймати себе і відчувати особистістю.

Навчання тут має особистісно зорієнтований характер. Ідеться про таку організацію навчання, коли забезпечується потреба дитини у реалізації себе як індивідуальності, в персоналізації, формується уявлення про себе як про особистість, власна «Я-концепція».

Досвід вчителів показує, що учнів краще сприймають навчальний матеріал не тоді, коли знання подаються їм у готовому вигляді, а тоді, коли для того, щоб оволодіти ними, слід подолати ряд перешкод. Це завдання може вирішуватись завдяки використанню проблемного методу викладання.

Виникнення проблемної ситуації, як відомо, пов’язане з виявленням школярем нової, чітко зрозумілої для нього перешкоди, яка утруднює учіння.

Характерною ознакою психологічної структури розв’язання багатьох проблемних задач є те, що вона обмежується рівнем актуального розвитку (за Л.С. Виготським), а охоплює також зону найближчого розвитку. Функціонування проблемної ситуації тут складніше і водночас більш ефективне щодо розвитку розумових здібностей школярів. Тому під розв’язуванням проблемної задачі на рівні зони найближчого розвитку в умовах продуктивного діалогічного співробітництва маються на увазі процес і результат реального переведення учнем предмета задачі з вихідного стану в потрібний. При цьому партнер по пошуку виконує певну частину пізнавальних дій, а учень усвідомлює і суб’єктивно сприймає проміжні дані, конструктивно використовує їх в обґрунтуванні можливих способів розв’язання мислительної задачі.

Наведемо приклад з досвіду викладання образотворчого мистецтва в ЗОШ №279 міста Києва. Вивчення теми «Весна» в 2‑Б класі вчитель Романюк А.Ю. розпочинає бесідою:

– Хто скаже, що таке весна? – Весна – це коли все пробуджується, оживає. – Як ви гадаєте, слово «весна» означає тільки пробудження природи? – Так, – нерішуче відповідають учні. (Вони вагаються, замислюються. Виникає проблемна ситуація). – Чи можна слово «весна» вживати стосовно людського життя? Наведіть приклади. (Утруднення, але очі «видають» розумову активність кожного). – Весняний настрій – це хороший настрій. Весна дружби – це… Як початок справжньої дружби. Весняне життя. [35 c. 54–55]

Отже, активність, яка виникла під час діалогічних взаємин, стимулює учнів до нових і нових знахідок. Висуваючи пропозиції емоційно й захоплено, вони цілком задоволені своїми «відкриттями».

Наведений фрагмент уроку наочно демонструє створення такої ситуації між особистісної взаємодії вчителя з учнями, у якій центральне місце займає процес розвитку пошукової мислительної діяльності останніх, що забарвлення позитивними емоціями і регулюється їх вольовими процесами.

Спільний з вчителем пошуковий мислительний процес є, як правило, регульованим, а тому більш розгорнутим і цілеспрямованим у відшукуванні необхідних засобів розв’язування задачі; питома вага дискурсивних процесів мислення переважає над інтуїтивними, причому останні усувають роз’єднаність тих ознак проблемної ситуації, які не мають логічного обґрунтування в ході групового пошуку; на цьому рівні забезпечується розв’язання задач максимально високого для конкретного учня рівня проблемності.

Пошукова діяльність у навчанні молодших школярів має важливі й нічим незамінні функції. В процесі здобуття нових знань і добору способів дій розвиваються пізнавальна активність і самостійність мислення, здатність виявляти проблеми і розв’язувати їх. У пошуковій діяльності взаємодіють три компоненти: мотиваційний, змістовий, процесуальний. Мотиваційний зумовлює потребу і прагнення особистості до самостійного пізнання, що виявляються в активності сприймання, допитливості, позитивному ставленні до наслідків своєї праці, в бажанні її вдосконалювати. Тому мотиваційний компонент займає важливе місце і в організації активного дидактичного спілкування.

Відомо, що навчити можна того, хто бажає вчитися. Учні – не виняток із цієї істини. Матеріал на уроках не завжди цікавий, інколи ускладнений. Тому на таких заняттях, зазначає Н. Москаленко – вчителька СШ міста була Буга Миколаївської області, можна помітити «пасивність, втому, недисциплінованість, байдужість» [81, с. 24]. Тому готуючись до уроку вчителеві слід продумати, яку б проблемну, мовленнєву, ігрову ситуацію створити, як мотивувати необхідність опанування цього матеріалу, щоб учні мимовільно спрямовували свою увагу, активізували пам’ять, мислення на засвоєння знань. Діти із задоволенням допомагають Незнайкові, Буратіно і іншим казковим героям, подорожують по фантастичних країнах. Вчительський досвід підтверджує ефективність таких методів роботи у організації активного дидактичного спілкування.

Великі можливості для організації активного дидактичного спілкування мають інтегровані уроки. Навколо цієї педагогічної ідеї об’єднались учителі-однодумці м. Рівного. Вони створили творчу групу з проблем інтегрованого навчання, в яку увійшли учителі, котрі мають різний педагогічний досвід, погляди, але цікавляться всі новими педагогічними технологіями. Серед них вчителі ЗОШ №11 м. Рівного Пучко Т.А., ЗОШ №19 Щепанська Н.М., ЗОШ №4 Боровець С.В., ЗОШ №11 Харитонюк Н.П., ЗОШ №28 Лавренчук Г.М., ЗОШ №14 Тарасюк Л.В.

Характерною особливістю інтегрованих уроків є те, що вони побудовані на інтересах учнів, тому мотивація має активний емоційно-забарвлений характер. Вчителі впроваджують активні форми і методи навчальної діяльності, як от: різні види ігрової діяльності, екскурсії, заняття в бібліотеці, музеї, організовують кіно – телеуроки, досліди, впроваджують творчі роботи мистецького характеру тощо.

Цей підхід сприяє інформаційному збагаченню сприймання, мислення і відчуттів учнів за рахунок залучення цікавого матеріалу, що дає змогу всебічно пізнати якесь явище, поняття, досягти цілісності знань. Мета інтегрованих уроків – створення передумов для різнобічного розгляду учнями певного об’єкта, поняття, явища, формування системного мислення, збудження уяви, позитивного емоційного ставлення до пізнання.

Вище перераховані вчителі зазначають, що форми уроків різні, але завдання до кожного уроку мають передбачати:

- формування в учнів творчих пізнавальних здібностей;

- розвиток логічного мислення, формування особистості, здатної вирішувати складні життєві проблеми

До інтеграції суміжних предметів теж вироблено обов’язкові вимоги:

- наукові знання повинні висвітлювати багатогранність матеріалу, що вивчається, його цілісність і взаємозв’язок;

- відбір та інтеграція знань повинні здійснюватись на теоретичному рівні і підкорятися цілям реалізації навчально-пізнавальної діяльності, соціально-культурній функції основ інтеграції знань.

«Ми переконалися, що рання інтеграція сприяє розвитку абстрактного мислення і буде в подальшому запобігати перевантаженню учнів, бо вже в початковій школі діти навчаються мислити системно, цілісно, динамічно, використовуючи сенситивні можливості і свої розумові здібності», – пише Піксаєва О.Т., методист початкового навчання управління освіти Рівненського міськвиконкому.

Інтегровані уроки стимулюють учнівську творчість, активне мислення. Сприятливий мікроклімат на уроці, поєднання розумової діяльності з практичною підвищують рівень пізнавальних інтересів учнів, викликають у них позитивні емоції, що сприяє пробудженню думки, спонукає брати активну участь у обговоренні найрізноманітніших ситуацій, аналіз текстів казок, оповідань, статей тощо. Тобто створюються усі умови для організації активного дидактичного спілкування. В свою чергу, активне дидактичне спілкування на рівні «вчитель-учень» є невід’ємною частиною таких уроків. Воно допомагає вчителеві зосередити увагу учнів на найважливіших елементах навчального матеріалу, направляти хід їхніх думок у потрібне русло, служить засобом зворотнього зв’язку на уроці (див. додаток Е).

Зважаючи на те, що спілкування може бути не лише безпосереднім, а й опосередкованим, тобто може відбуватись на невербальному рівні через систему завдань, то до одного з головних принципів організації активного дидактичного спілкування слід віднести принцип диференціації, на основі якого будуються методи індивідуальної роботи з учнями.

У багатьох методичних розробках пропонуються диференційовані завдання для контрольних та самостійних робіт. Проте деякі вчителі, зокрема Алілова В.Д. – вчителька ЗОШ №2 міста Українка Обухівського району Київської області, Н.Д. Дичко – вчитель міста Знам’янка Кіровоградської області, пропонують використовувати диференційовані завдання на етапі ознайомлення з навчальним матеріалом, при його закріпленні, узагальненні та систематизації.

Алілова В.Д. протягом багатьох років черпала «золоті зерна» з методичної літератури, ознайомлювалася з досвідом вчителів – новаторів. З досвіду С.П. Логачевської впроваджує у своїй роботі багаторазове пояснення матеріалу.

Поділяє індивідуальну диференційовану роботу на чотири етапи.

На кожному етапі пропонується завдання трьох варіантів. Учні кольоровими картками сигналізують про обраний варіант, що дає можливість побачити кожного учня, визначити рівень допомоги кожному.

Види допомоги, які використовує Валентина Дмитрівна, такі:

- доповнення до завдання у вигляді малюнка, схеми;

- посилання на правило, на якому базується дана вправа;

- використання умовних записів, зразків, опорних схем;

- попередження учнів про типові помилки.

При такому способі побудови уроків вчитель може більше уваги приділити слабким учням, з якими відбувається безпосереднє дидактичне спілкування.
Сильніші учні працюють самостійно. Серед завдань, що їм пропонуються є значна кількість творчих та завдань пошукового характеру. Індивідуальна робота поєднується з груповою. Перевіряючи якість виконання завдань вчитель разом із учнями аналізує допущені помилки, роз’яснює незрозумілий навчальний матеріал. Таким чином здійснюється зворотній зв’язок. Усі учні стають активними учасниками навчального процесу, мають змогу максимально реалізовувати свої можливості на даному етапі навчання. Відбувається активне дидактичне спілкування між вчителем та учнями.

На сучасному етапі розвитку освітніх технологій вчителі активно використовують у своїй роботі здобутки попередніх століть. Зокрема, творчі надбання В.О. Сухомлинського.

В. Сухомлинський вбачав у природі джерело дитячого розуму, фантазії, словесної творчості. Великий педагог прагнув, щоб яскраві образи рідної землі живили свідомість дитини впродовж усіх років навчання, щоб закони мислення вперше розкрилися не перед класною дошкою, а серед поля, на лузі, біля річки, в гаю.

Розроблена В.О. Сухомлинським система спостережень за природними явищами має назву – Книга природи.

Читання книги природи – не просто цікаві, захопливі прогулянки. Це уроки мислення під відкритим небом.

Такі уроки активно використовуються вчителями початкових класів Маловшківської ЗОШ №3 Кіровоградської області (Шевченко Л.М., Стеценко Г.М.) та Павлинської ЗОШ Кіровоградської області (Несторенко Г.О) та іншими (див. додаток Є). Досвід підтверджують, що організація активного мислення сприяє організації активного дидактичного спілкування і навпаки.

Живе споглядання, колективне спостереження, сприймання природи класовод організовує так, щоб вихованці відчули потребу пильно придивитися до навколишнього, помітили поруч дивне і загадкове; привертає увагу до яскравих барв, звуків природи, де криються тисячі запитань.

Обраний для постійних спостережень улюблений куточок природи стає школою сприймання, фантазії, мислення, словесної творчості. Сюди приходять діти і золотої осені, і в заметіль, і напровесні.

Золотої осені під сонячним промінням березові листочки виблискують, переливаються, ніби дзвенять від подихів вітру. Як передати свій подив? Як знайти те слово-образ, щоб змалювати білокуру красуню. І школярі на запитання вчителя «Яка берізка?» – дружно відповідають:

– Білява, у золотому вбрані, золотокоса, заплела у коси золоті стрічки, ніби купається в осінньому сонечку, ніби жар-птиця розсипала своє диво-перо.

– Яку пісню виспівує тонке, довге березове гілля? ( Ніжну, дзвінку, радісно-журливу, здається, ніби з журбою радість обнялась). Чому радіє берізка? Про що тужить? Що шепоче теплому вітрику?

Зимової пори берізка вся опушена інеєм. Яким стало деревце? Кого нагадує? (Наче снігурочка, закуталася в білу пухнасту шубку, надягла білі рукавички, запнулася білою вовняною хустиною і дрімає).

Спрямовуючи колективну дитячу діяльність, учитель заохочує творчі знахідки од них, уточнює образні вислови інших, пропонує свої варіанти. І водночас постановкою проблемних завдань залучає дітей до колективного оцінювання дібраних мовних засобів:

Які слова, наче фарби, малюють пишну красу осінньої берізки? Чи вдале порівняння зимової берізки зі Снігуронькою? Чому? Які слова малюють біле пухнасте деревце? Чому вони дібрані влучно? (Закриємо очі – і перед нами наче оживає змальована картина. Сніг справді пухнастий, іскристий, ніби біла шубка…).

Які слова дібрано невдало? ( Берізка гарна, красива. Ці слова дуже загальні, не дають уявлення про осінні чи зимові барви берізки).

Таким чином, зацікавлюючись творенням образних висловлювань, учні не вдовольняються першим-ліпшим словом, прагнуть віднайти виразне, доцільне, врешті – самобутнє.

Те, що колективно спостерігають школярі, важливо одухотворити казкою поезією, музичною мелодією, драматизм цією. Вводяться також елементи предметно-практичної, ігрової, дослідницьке діяльності – якщо мислити дитині допомагають руки, то загострюється сприймання, активізується думка.

В осінньому саду зупинилися пepeд яблунькою. На ній червонобокі яблучка. Виграють поміж листям, сміються до сонця. Учні розглядають, діляться враженнями.

– Діти, намалюйте кожний те, що хоче, – пропонує уже в класі вчителька, і кожен, відтворюючи побачене, додає щось своє, вкладає в малюнок індивідуальні риси сприймання, уяви, мислення.

На одному малюнку – невисока крислата яблуня, на ній – велике, червоне, аж сяюче яблуко. На іншому – велика-превелика бджола кружляє над деревцем.

Кожному хочеться розповісти про те, що намалював. Крім того, учні придумують образні заголовки до своїх малюнків:» Зелені листочки і червоні яблучка. Навесні білі квіти, а восени червоні яблучка. Сонечко пестить яблучко, а гілочка гойдає.»

Так у ході колективної роботи воєдино зливаються словесні та графічні образи, народжені уявою, розвивається здатність у дітей вичленовувати ознаки спостережуваного, виділяти в ньому головне і зображати його словом.

Колективні спостереження за навколишнім доцільно поєднувати з індивідуальним. Класовод постановкою завдань має спонукати дитину пильно придивитися до розмаїття барв, форм, звуків природи, змін та залежностей у ній:

– Що ти помітив у природі не таким, як було вчора?

– Де ти вже помітив перші кроки осені (зими, весни)?

– Чи побувала весна красна у нашому гайку, на річці, у садку, у полі?

– Які пташки відлітають у вирій першими, які останніми? Чому?

– Які дерева першими прокидаються від зимового сну?

Свої знахідки, враження діти передають малюнками, стислими записами у спеціальних книжечках для спостережень, виготовлених на уроках праці.

На перших сходинках розумового розвитку, коли дитина вчиться розглядати предмети і явища та створювати образи в уяві, духовне спілкування з природою вносить могутній емоційно-естетичний струмінь у процес сприймання. Система проблемних завдань тут має на меті пробудити уяву, фантазію учнів:

– Що нагадують золоті сонячні іскорки, що сипле сонечко на берізки? (Певно, могутні ковалі на золотому ковадлі залізними молотами кують вінок для сонечка. А з-під молотів летять і летять іскорки).

– Що ви бачите у хмарці?

– Що намалювала тітка Віхола на снігових заметах?

– Якими візерунками прикрасив Дід Мороз скло твого віконечка?

– Кого нагадують могутні сосни і молоді сосонки у величезних заметах? (Неначе казкові велети і маленькі добрі гномики).

– Яку казкову історію розповідають могутня сосна і молоденькі дубок, клен, берізка, які ростуть край лісу?

– Про що шепочуться осінні листочки?

– З ким розмовляє вербичка своєю вербовою мовою?

– На що схожі крапельки роси? (На кришталеві кульки, ніби хтось розсипав блистинки). Хто ж розсипав блистинки? (Ніч, туман. Морозенко молодий пробіг і залишив свої сліди).

– Що нагадує пісня жайворонка в полі?.

Кожна дитина у ході колективного міркування не лише сприймає побачене, почуте, а й додає до реального від власної фантазії, вкладає в образ щось особисте. Це і є художній, поетичний елемент мислення.

Подив перед красою, таємницями навколишнього, живі образні уявлення, здобуті під час спілкування із природою, стають надійним фунтом, на якому розвивається уміння проникати у сутність явищ, їх залежності, переходити від конкретного факту, предмета, явища до абстрактних узагальнень. Самі запитання, що виникають у дітей в ході ознайомлення з природою, сприяють успішному протіканню процесу від конкретного до абстрактного.

– Чому взимку немає блискавки і грому? Звідки беруться хмари? Чому вітер зі сходу приносить посуху, а з заходу – дощ? Чому перед дощем ластівки літають низько над землею? Чому восени жовтіє листя?

Колективно розв'язуючи безліч подібних «чому?», діти у різноманітних формах, яскравих барвах і звуках природи знаходять причиново-наслідкові залежності, вчаться оперувати абстрактними поняттями.

Як бачимо, на уроках мислення серед природи діти навчаються невимушено. Вони з задоволенням відповідають на запитання вчителя, мислять, аналізують, спілкуються між собою та з вчителем. На таких уроках використовуються евристичні бесіди, проблемні ситуації, що робить їх ще більше ефективними.

Організація активного дидактичного спілкування неможлива без розвитку в учнів пізнавальної активності.

Враховуючи психолого-педагогічні особливості процесу формування і розвитку пізнавальної активності учнів, можна стверджувати, що одним із важливих його факторів є інформативність навчального процесу. Вона сприяє задоволенню природної допитливості школярів, еволюції їх пізнавальної діяльності.

Виникненню потреби у пізнанні нового найперше сприяє діяльність учителя, зокрема, його вміння підкреслити під час пояснення цікаве, те, що потребує активного творчого пошуку, а через його аналіз вийти на суттєве, на спосіб дії. Це завдання з успіхом може виконати невідомий інформаційний матеріал, який у практичні діяльності вчителів початкових класів називають «цікавинками».

Використовуючи «цікавинки» на уроці, вчитель формує в учнів такі якості, як допитливість, спостережливість.

Але ще більший ефект мають повідомлення самих учнів, що вплітаються в пояснення вчителя. Це так звана робота «здобувачів знань», які широко використовують вчителі початкових класів ЗОШ №15 м. Тернополя (зокрема Дубчак С.О.). Слід відзначити, що робота «здобувачів знань» сприяє спрямуванню пізнавальних інтересів дитини у певну галузь діяльності, формуванню учнівського колективу, робить учня активним учасником навчального процесу.

Досвід вчителів свідчить про те, що школярами із загального потоку інформації виділяються невідомі, незвичайні факти, яскраві явища, інформація, яка відповідає потребам та інтересам учнів. С.О. Дубак наголошує, що через особливості сприймання молодшими школярами інформації необхідно використовувати прийом порівняння, який полегшує, зокрема, усвідомлення цифрових даних: «На екскурсії ми піднімались на пагорб, а висота Карпатських гір сягає 200 м. Це вище тих хмар, що пливуть зараз за вікном.

Ластівка з’їдає за рік до 2 тонн комах, тобто заповнений кузов вантажної машини» [82, с. 12–14].

С.О. Жукова, учитель Бориспільської ЗОШ №4 Київської області, щоб навчання не було сухим і набридливим знаходила цікаві форми опанування матеріалу. Так з’явилась у неї на уроках хвилинка ерудита. На дошці речення. Наприклад: «Найшвидше від усіх рослин росте…». Діти пробують здогадатись. Досить часто їм це вдається. Тоді вони швиденько, правильно та каліграфічного записують повне речення в зошитах: «Найшвидше від усіх рослин росте бамбук. Він виростає до двох метрів за добу».

Вчителька поєднує ерудицію з вільним володінням розумовими, аналітичними діями, оскільки лише такий підхід є основою успіху у навчанні. З цією метою вона використовує різноманітні типи розливальних ігор, у яких значно збагачується словниковий запас дітей, слова пасивної лексики переходять до активної, розвивається мислення та пізнавальна активність дітей. Учні із задоволенням ідуть на контакт з вчителем, стають активними учасниками навчального процесу.

Формування творчої особистості учня можливе не тільки завдяки впровадженню нових педагогічних технологій уроку, а й завдяки цілісній системі організації діяльності учнів у школі.

Для прикладу розглянемо програму авторської школи №52 м. Миколаєва. Вчитель-методист В.О. Душенко разом з колегами розробила програму «Школа для життя та через життя». Головна мета програми – як навчати дітей без примусу; як розвивати в них стійку зацікавленість до знань і потребу в їхньому самостійному пошуку. У роботі з дітьми, вважають учителі, повинні переважати такі фактори самореалізації особистості учнів:

– фактор відносин – це характер стосунків, які складаються між учителем і учнями;

– фактор емоційної самореалізації – різнорівнева і диференційована за змістом організація навчального процесу;

– фактор здоров'я – формування здорового способу життя школярів;

– фактор творчості – розвиток творчих здібностей кожної дитини, максимальний розвиток самодіяльності, вільне вираження свого «Я».

Така система роботи дає змогу формувати особистість дитини, яка в житті, спілкуванні здатна правильно сприйняти інформацію, переосмислити її, висловлювати думки, почуття, відстоювати свою точку зору.

Творчість дітей починається з казки, подорожей до країни фантазії. Навчання на уроках відбувається через гру. Улюблені іграшки дітей і казкові персонажі приходять у гості на уроки, приносять у загадкових конвертах цікаві завдання та листи. Тоді ручка перетворюється на чарівну паличку, а самі діти – на чарівників. Вони складають казки, пишуть твори про те, що уявляють, оформлюють збірки казок. Часто в класі відбуваються свята, поетична хвилинка, конкурси «Спроба пера» [, c. 123]

Готовність учителя до творчого пошуку разом з дітьми, уміння створювати атмосферу продуктивного пізнання на уроці залежить від його обізнаності та володіння арсеналом педагогічних умінь ат навичок, знання предмета, глибокого інтересу до нього.

Важливим для активізації пізнавальної діяльності учнів, розвитку творчого підходу до опрацьовуваних завдань є проблемні ситуації, завдання і питання, з якими вони стикаються. Тому вчитель сам повинен вигадувати, раціоналізувати, бути винахідливим, щоб створити атмосферу пошуку.

Важливе місце у навчальному процесі слід відвести коментованому навчанню на основі опорних схем, запропонованому Лисенковою. Наприклад, для того, щоб розв’язати таку задачу: «Фарби коштують 5 гривень, а олівці на 2 гривні менше. Скільки коштують олівці?», – один учень міркує (виділяє умову задачі): «Ми знаємо, що фарби коштують 5 гривень; ми знаємо, що олівці коштують на 2 гривні менше».

Другий учень (чи вчитель) заповнює її цей час кишеньки схеми даними задачі (цифрами). Схеми тверді, зроблені з картону, і стоять па рейці дошки:

Третій виділяє запитання («у задачі запитується: скільки коштує олівець?»). Четвертий складає розв'язок. П'ятий доводить вибір дії. Шостий коментує відповідь задачі.

За іншою схемою з готовим набором чисел дітям пропонується скласти задачу усно чи письмово, обов'язково з доведенням вибору дії.

На цеп час введені набірні полотна кількох видів простих задач: знаходження суми, залишку, збільшення на кілька одиниці., зменшення на кілька одиниць. Робота над розв'язуванням задач проходить цікаво (діти із задоволенням, сприймаючи таку роботу за гру, відгукуються на пропозицію вчителя з усіх схем вибрані потрібну: «На яку схему набиратимемо дану задачу? Яка схема зараз працюватиме?»), чітко (вчитель біля дошки за схемами задає запитання, учень або відповідає з місця, або підходить до схем, вибирає потрібну, піднімає й упевнено говорить: «Число, яке ми шукаємо, на □ більше – виконую додавання»; безумовно, трапляються й помилкові відповіді, і в такому разі активна реакція – допомога товаришеві), різноманітно (на одній із схем задача набирається під час аналізу, друга, з готовим числовим підбором, часто з малюнками предметів, використовується для складання задачі дітьми; та ось учитель цей набір виймає і вставляє в наступну схему-перетворення, знову складається задача, за четвертою схемою пропонується просто довести вибір дії), оперативно (не витрачається час на запис на дошці).

Активна відповідь є запорукою зворотного зв’язку, сприяє кращому усвідомленню виучуваного матеріалу. Таким чином до роботи залучаються усі діти. Навчання стає ефективнішим.

Отже, для того, щоб організувати активне дидактичне спілкування на рівні «вчитель-учень» у початкових класах вчителі використовують різноманітні розвивальні, рольові та ділові ігри, проблемні ситуації, «цікавинки», роботу «здобувачів знань», завдання творчого, пошукового характеру, досліди, яскраву та різноманітну наочність, багатства прироид, евристичні бесіди та інші методи й прийоми роботи з дітьми, що допомагають максимально підвищити рівень пізнавальної активності учнів. При цьому виявляється ставлення вчителя до своїх учнів як до суб’єктів навчання, рівноправних партнерів у навчальному діалозі. Особливою характеристикою вище перерахованих методів організації навчання є те, що нова інформація обов’язково має бути пов’язане із життєвим досвідом дитини, сприяти встановленню асоціацій із уже відомим і водночас містити достатню частину невідомого.

2.3 Авторські пропозиції та їх результативність

Досвід вчителів та наші спостереження (див. 2.1) підтверджують, що характер контактів з учнями залежить від індивідуально-психологічних якостей учителя, що стосуються комунікації, вміння слухати, спостерігати, реагувати на приязнь, симпатію й антипатію, висловлювати накази, доручення, прохання. Запитання й оцінювання, від експресивних умінь (вираження емоцій за допомогою жестів, міміки, відтінків голосу), імпресивних (розуміння психологічних станів дітей) та ін.

Спілкування слід здійснювати на трьох рівнях: пізнавальному (когнітивному), поведінковому та емоційному. Найоптимальнішим є спілкування, яке охоплює всі три рівні.

Спільним елементом усіх методів і прийомів навчання є зіткнення думки учня з новим для нього питанням. Як розумове явище – це особлива форма думки, що стоїть на рубежі між знаннями та незнанням і являє собою перехід від часткового і нечіткого знання до повнішого і точнішого. Доки питання не вирішене, людина перебуває у стані розумового напруження, бо виявлена суперечність стає рушійною силою продуктивної діяльності.

В будь-якому матеріалі «приховані» запитання. Якщо прологом до знань є запитання, які стимулюють пізнавальну діяльність, то цілком природно вважати, що ефект засвоєння матеріалу багато в чому залежить від того, наскільки вони захоплюють учнів.

Завдання вчителя полягає в тому, щоб допомогти дитині «знайти» запитання у виучуваному матеріалі, а потім і відповіді на них. Особливо важливо це у початкових класах загальноосвітніх шкіл. На уроках школярі звикли відповідати на запитання вчителя, бо самостійного формулювання їх майже не вчили. Тому у постановці запитань до тексту: первинних здогадок, передбачень, пов’язаних з критичним оцінюванням змісту навчального матеріалу діти відчувають значні труднощі.

У молодших школярів становище ускладнюється ще й тим, що вони не вміють визначити, що саме незрозуміло.

На констатувальному етапі експериментального дослідження було проведено анкетування учнів 3 класу Залозецької СЗОШ для виявлення спрямованості їх пізнавальних інтересів, ставлення їх до навчання та окремих навчальних предметів. На запитання про те, яких уроків чекають учні, на які йдуть охоче, вони відповідають: на ті, на яких цікаво, на яких вони разом із учителем відкривають щось нове, відчувають себе шукачами, дістають насолоду від досягнутого. Ці відповіді можуть бути для вчителя своєрідним орієнтиром під час розробки і побудови уроку. За даними нашого анкетування 72% дітей за головний критерій для вибору улюбленого предмета обирають ступінь його цікавості, 24% – рівень власної успішності при вивченні даного предмету, 4% – легкість засвоєння навчального матеріалу.

При цьому цікавою 58% дітей вважають математику. Зауважимо, що саме математика є одним з тих навчальних предметів, які вимагають особливої активності думки й спілкування та оперативного розв’язання навчальних завдань. Адже кожна задача містить у собі щось невідоме, що необхідно віднайти, вирішити. 18% учнів обирають математику тому, що їм легко вивчати цей предмет.

Менш популярними є такі навчальні предмети, як «Я і Україна» (12,5%), основи здоров’я (17%), українська мова (21%). При цьому перші два предмети близько 87% учнів, що їх обрали, визначають як улюблені тому, що їм легко їх вивчати і на цих уроках у дітей хороші оцінки. З цієї ж причини українську мову обрали 37% учнів, решта вважає її цікавою.

Невелику, порівняно з математикою, кількість виборів даних предметів пояснюємо тим, що зміст уроків «Я і Україна» та основи здоров’я значною мірою знайомі дітям, а вчителі не завжди вміють підібрати такі форми роботи, які б стимулювали пізнавальні інтереси учнів, обмежуючись вивченням матеріалу в підручнику, роботою в зошиті та надаючи перевагу репродуктивним методам навчання.

Відносно невеликий вибір української мови пов'язаний з тим, що даний предмет не завжди легко вдається дітям.

Спробуймо перекласти щирі і безпосередні учнівські відповіді на професійну мову діяльності вчителя. Яким критеріям має відповідати сучасний урок?

Урок повинен цікавити учня, бути орієнтованим на забезпечення його природних пізнавальних потреб, з одного боку, і стимулювати нові пізнавальні інтереси, поглиблювати їх – з іншого. Учень на уроці має реалізувати власний творчий потенціал – знання, здібності, вміння, відчувати себе в ситуації успіху, вірити у свою спроможність розв’язувати пізнавальні завдання. Для дітей важливо відчувати на уроці зацікавленість учителя у спільній з ними діяльності (не дарма 64% учнів обирають як улюблені ті предмети, які найбільше подобається викладати їхнім вчителям).

Тому на формувальному етапі дослідження нами була розроблена і експериментально перевірялася система умов, які б сприяли організації активного дидактичного спілкування на уроці.

Для того, щоб організувати активне дидактичне спілкування на рівні «вчитель-учень» вчителеві необхідно:

1) вміло поєднувати різноманітні продуктивні методи навчання;

2) використовувати у навчальному процесі проблемні ситуації, завдання, запитання;

3) при вивченні нового матеріалу опиратись на досвід, здобутий учнями на попередніх уроках чи в позаурочний час;

4) впроваджувати нестандартні уроки;

5) використовувати яскраву динамічну наочність з метою організувати колективну учбову діяльність;

6) вести облік учнівських досягнень, залучаючи до цієї роботи самих учнів;

7) бути зорієнтованим на активну дидактичну взаємодію;

8) будувати урок так, щоб він забезпечував розвиток пізнавальних інтересів учнів.

Таке спілкування обов’язково відбувається на суб’єкт-суб’єктному рівні, тобто є особистісно зорієнтованим.

Молодший шкільний вік – це вік «чомучок». Учні продовжують відкривати світ і знаходити у ньому нове і цікаве. Вчитель повинен заохочувати їх до цього пошуку. Здійснити це завдання можна, зокрема, через створення проблемних ситуацій, проблемні завданням і запитання (див. додаток З). Проте навіть ці прийоми не будуть ефективними, якщо вчитель за допомогою інтонації, міміки, жестів не покаже, що йому не байдуже, яким чином вирішиться дана проблема.

На уроках, тема яких близька, знайома чи частково знайома учням доречно звертатись до думки дітей: «Чи є припущення, яким чином можна вирішити це завдання? Чи зустрічались вам подібні ситуації? Як, на вашу думку, слід поводитись у такій ситуації? А як зробили б ви?». Діти із ще більшим задоволенням висловлюватимуть свою думку, якщо це необхідно для того, щоб допомогти «гостеві» уроку: Буратіно, Незнайкові і ін. (див. Додаток К).

Часто вчителі роблять помилку, коли не дозволяють дітям розповідати різноманітні історії, що траплялись у їхньому житті, мотивуючи це тим, що ще не опрацьований матеріал підручника. На нашу думку більш ефективним, зокрема на таких уроках як «Я і Україна», «Основи здоров’я», буде вислухати і узагальнити життєвий досвід дітей, допомогти їм зробити відповідні висновки (за умови, що тема розповіді учня відповідає темі уроку). Тому вчитель повинен не лише не забороняти, а й заохочувати дітей до подібних повідомлень та їх обговорення. Зокрема, це можна зробити запропонувавши свою історію (див. Додаток Л).

Організації активного дидактичного спілкування сприятиме нестандартна побудова уроку: урок-казка, урок-подорож, урок-КВК і ін. На таких уроках дітей приваблює їх незвичайність, наближеність до гри. Ефективним буде використання кросвордів, ребусів, загадок, шляхом залучення дітей до колективної діяльності.

Змагання між учнями, які відбуваються в урочний час можна систематизувати. Наприклад, у класній стінгазеті помістити рубрики: «Найкращий спортсмен», «Найкращий математик», «З перемогою у конкурсі читців віршів вітаємо:…», «Найдогадливіший» і ін. Тоді на уроках діти прагнутимуть бути якомога активнішими, а отже відбуватиметься активне дидактичне спілкування. У даному випадку варто згадати про доцільність створення «ситуації успіху» і для учнів, які не відзначаються особливими здібностями до навчання, з метою спонукати і їх до активної діяльності на уроці. Це можуть бути додаткові завдання (вивчити вірш, розповісти оповідання і ін.) або завдання полегшеної трудності. Діти беруть активну участь у обговоренні малюнків, на яких «художник зобразив щось неправильно», особливо, коли його помилки можна виправити (рухомі, динамічні наочні посібники). Такі завдання можна використовувати, наприклад, на уроках читання: німецька народна казка «Бременські музиканти» (2 клас) – ілюстрація «Як звірі ночували» (тварини поміняні місцями: півень – біля порога, собака – на печі, кіт – на горищі і ін.)., Шарль Перро «Кіт у чоботях» (3 клас) – ілюстрацію «Перша зустріч короля і Маркіза Карабаса» (на малюнку відсутній кіт, камінь, зате зображені розбійники, які викрадають одяг). Діти мають можливість не лише відтворити словесно зміст прочитаного, а й виправити «помилки художника».

Проте не лише рухома наочність створює сприятливі умови для організації активного дидактичного спілкування. Як показали наші спостереження, діти значно активніші при роботі з наочними посібниками, що розміщуються перед усім класом, ніж з наочністю у підручнику (спостереження проводились у 3 класі на уроках розвитку зв’язного мовлення: складання опису дятла за малюнком, усний твір «Пташині турботи», складання правил до гри «Піджмурки»). На нашу думку, це пов’язано з тим, що коли малюнок, таблиця чи схема знаходиться перед усім класом (наприклад, розміщена на класній дошці), вчитель має можливість зосередити увагу усіх дітей на тих деталях, які необхідні для обговорення саме на даному етапі уроку. Крім того, така наочність викликає у дітей більший інтерес, ніж аналогічне зображення у підручнику.

При організації активного дидактичного спілкування можна використовувати гру «Знайди помилку». Її найкраще організовувати під час закріплення, узагальнення і систематизації знань, умінь і навичок учнів. Суть гри – діти повинні знайти помилку, якої допустився вчитель. Це може бути запис на дошці, або ж пояснення розв’язання певного завдання.

З цією ж метою використовуються і інші ігри. Оскільки сама по собі грає є близькою і цікавою для учнів, спонукає їх до активної, невимушеної діяльності на уроці.

Під час бесіди вчителеві слід дивитися на учнів, до яких звертається, щоб побачити їх реакцію на запитання і врахувати її під час їхньої відповіді. Для учнів також важливо побачити, як вчитель ставить запитання. В тому вони отримують для себе інформацію – мотиви, наміри вчителя, його особистісна зацікавленість у відповідях учнів, очікування від них самостійних роздумів чи звичного матеріалу підручника тощо. Тут важливе все: тон, інтонація, мімічна реакція вчителя, емоційна забарвленість його голосу, виразність погляду, мікро міміки – рухи брів, куточків губ. Учні повинні не тільки почути запитання, а й побачити вчителя, якому цікаво його ставити, та почути на нього відповідь. Дуже важливо, щоб діти під час відповіді бачили вчителя уважним, зацікавленим, а не байдужим. Вчитель повинен прагнути зрозуміти учня, стежити за перебігом його думки, намагатися побачити раціональні і помилкові моменти в його відповіді, розпочати внутрішній діалог з ним, результатом якого буде реакція вчителя на почуте.

Засобом керування пізнавальною діяльністю учнів можуть бути і різні форми власних реакцій вчителя на відповіді учнів: «Молодець! Мені подобається твоя думка… Ти дуже уважний і точно підмітив, що… Так, думка цікава, але хотілося б більшої глибини… Поміркуй ще, і ми отримаємо цікаве рішення… Ще трошки слід поміркувати, ти на шляху до правильної відповіді… Чи є ще в когось думки з приводу сказаного? Хотілося б більшої доказовості і аргументації відповіді…»

На підсумковому етапі дослідження проводилися узагальнення, математична обробка й аналіз одержаних на формувальному етапі даних. Система впроваджуваних нами педагогічних умов посприяла організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» у початковій школі та підвищенню інтересу учнів до окремих предметів.

Таблиця 1.1. Порівняльний аналіз динаміки рівня зацікавленості учнів окремими навчальними предметами в процесі експериментальної роботи

Навчальний предмет

Кількість виборів на початку експерименту (%)

Кількість виборів наприкінці експерименту (%)

Контрольна група

Експериментальна група

Контрольна група

Експериментальна група

Читання

Українська мова

Я і Україна

Основи здоров’я

Математика

42

21

12,5

17

89

40

22

10

15

90

40

21

13

16

89

58

30

22

29

92

Порівняльний аналіз результатів на початку та наприкінці дослідження дозволяє зробити висновок, що підтверджує припущення про те, що впроваджувана система умов організації навчання стимулює пізнавальну активність учнів на уроці та підвищує їх інтерес до тих навчальних предметів, на яких вона доцільно використовується (до читання – на 18%, української мови – на 8%, «Я і України» – на 12%, основ здоров’я – на 14%, математики – лише на 2%). Завдяки їй, як показали спостереження, діти почали давати вчителеві додаткові запитання, активніше висловлювати власну думку щодо виучуваних питань.

Тобто висновки підтверджують, що реалізація пропонованої нами системи педагогічних умов, а саме:

1. вміло поєднувати різноманітні продуктивні методи навчання;

2. використовувати у навчальному процесі проблемні ситуації, завдання, запитання;

3. при вивченні нового матеріалу опиратись на досвід, здобутий учнями на попередніх уроках чи в позаурочний час;

4. впроваджувати нестандартні уроки;

5. використовувати яскраву динамічну наочність з метою організувати колективну учбову діяльність;

6. вести облік учнівських досягнень, залучаючи до цієї роботи самих учнів;

7. бути зорієнтованим на активну дидактичну взаємодію;

8. будувати урок так, щоб він забезпечував розвиток пізнавальних інтересів учнів

сприяє організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень».


Висновки

Проблема організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» викликала інтерес і розвивалась у працях багатьох педагогів, зокрема В. Кан-Калика, А.Лєонтьєва, Е. Страчова, Б. Антоньєва, Я. Корчака та ін. Продовжує вона досліджуватись і в наш час. Багато вчителів шукають способи підвищення ефективності дидактичного спілкування, можливості його оптимального поєднання з іншими методами навчання, що дало б змогу підвищити якість навчального процесу в цілому.

З психологічної точки зору, необхідною умовою організації активного дидактичного спілкування на рівні «вчитель-учень» є забезпечення атмосфери довіри і взаєморозуміння, максимальне зниження стану тривожності у дітей, що забезпечується демократичним стилем спілкування, позитивною, оптимістичною установкою вчителя щодо учнів; навчального процесу в цілому і учнів до вчителя; взаємною гуманістичною спрямованістю, особистісною орієнтацією спілкування.

Навчання повинно приносити дітям радість, позитивні емоції, що допоможе викликати у них інтерес, допитливість.

Особливу увагу слід звернути на мовлення вчителя. Воно повинно бути емоційним, зрозумілим, доступним, живим, образним і особистісно спрямованим. Крім того, важливе значення має рівень розвитку у вчителя, уваги, спостережливості, уяви, педагогічного мислення, вміння орієнтуватися у постійно змінюваних ситуаціях спілкування.

Щоб організувати активне дидактичне спілкування на рівні «вчитель-учень» у початковій школі вчителі використовують різноманітні розвивальні, рольові та ділові ігри, проблемні ситуації, «цікавинки», роботу «здобувачів знань», завдання творчого, пошукового характеру.

Як підтвердило наше дослідження для досягнення цієї ж мети вчителеві необхідно вміло поєднувати різноманітні методи навчання, при вивченні нового матеріалу опиратись на досвід, здобутий учнями на попередніх уроках чи в позаурочний час, що сприятиме встановленню асоціацій із уже відомим матеріалом; проводити нестандартні уроки, використовувати яскраву динамічну наочність з метою організації колективної учбової діяльності, ігрові моменти, вести облік учнівських досягнень, наприклад, у формі таблиці «Ти найкращий у…», залучаючи до цього самих учнів.

Урок повинен бути спрямований на забезпечення пізнавальних потреб учнів. Так, міміка, поза вчителя – усе повинно вказувати на те, що йому не байдуже до того, як учнями вирішуються різноманітні завдання, що він прийшов вчитися разом з дітьми, а не лише повчати. Таке спілкування відбувається на суб’єкт-суб’єктному рівні, тобто є особистісно-орієнтованим.


Список використаної літератури

1. Азаров Ю.П. Радость учить и учиться. – М.: изд. политической литературы, 1989. – 358 с.

2. Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогического сотрудничества. – М.: Просвещение, – 1991. – 72 с.

3. Бабанський Ю.К. Интенсификация процесса обучения. – М.: Знания, 1997. – 79 с.

4. Бабанський Ю.К. Педагогика. – М.: Просвещение, 1998. – С. 345–365.

5. Баранов С.П. Сущность процесса обучения. – М.: Просвещение, 1981. – 135 с.

6. Бояну М.Г. Не нашкодити словом і ділом // Радянська школа. – 1989. – №4. – С. 57–61.

7. Варзацька Л.О. Уроки мислення серед природи // Початкова школа. – 1991. – №5. – С. 11–25.

8. Василенко В.А. Природа як засіб розумового виховання у творчій спадщині В.О. Сухомлинського // Початкова школа. – 1985. – №5. – С. 65–66.

9. Вихрущ В.О, Дубчак С.О. Інформативність уроку як фактор розвитку пізнавальної активності молодших школярів // Початкова школа. – 1999. – №4. – С. 12–14.

10. Волкова Н.П. Педагогіка. – К.: Академія, 2002. – 576 с.

11. Волоков Н.К., Фридман Л.М. Психологическая наука учителю. – М.: Просвещение, 1985. – 224 с.

12. Гавакова Т.И. Воображение учителя // Основы педагогического мастерства: Методические рекомендации к практическим занятиям для студентов ІІ курса. – Полтава, 1982. – С. 23–27.

13. Глущенко А.Г. Орієнтація уроку як чинник морального виховання школярів // Початкова школа. – 1990. – №11. – С. 8–11.

14. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – С. 223–224.

15. Горбач М.С. Особливості спілкування учнів комбінованого класу // Початкова школа. – 1990. – №7. – С. 64–65.

16. Данилов Г. Не убить Моцарта! – М.: Педагогика, 1986. – С. 60–66.

17. Данилов М.А. Есипов Б.П. Дидактика. – М., 1957. – 248 с.

18. Дичко Н.Д. Конструювання та використання диференційованих завдань на етапі ознайомлення з розв’язування складних рівнянь // Розкажіть онуку. – 2003. – №14–15. – С. 40–41.

19. Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. – М.: Просвещение, 1987. – С. 89–120.

20. Эльконин Д.Б. Психология обучения младшего школьника. – М.: Просвещение, 1974. – С. 100–108.

21. Жукова С.О. Уроки фантазії, мислення // Початкова школа. – 1993. – №5–6. – С. 43–46.

22. Забродська М.М. Педагогічна психологія. – К.: Вища школа, 2000. – 98 с.

23. Зубалій Н.п. Створення емоційного клімату в процесі навчання шестиліток // Початкова школа. – 1985. – №6. – С. 53–55.

24. Зязюн І.А., Крамущенко Л.В., Кривонос І.Ф. та ін. Педагогічна майстерність / за ред. І.А. Зязюна. – 2‑ге видання. – К.: Вища школа, 2004. – 422 с.

25. Каніщенко А.П. Педагогічне стимулювання пізнавальної активності // Початкова школа. – 1987. – №11. – С. 34–37.

26. Кодлюк Я.П. Дидактичні аспекти формування допитливості // Початкова школа. – 1996. – №5. – С. 5–8.

27. Кузмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Хрестоматія. – К.: Знання, 2003. – С. 81.

28. Кульчицька О.І. Значення почуттів у формуванні пізнавальної активності учнів // Початкова школа. – 1988. – №1. – С. 14–18.

29. Кухар В.М., Титова Г.С. Радість пізнання – шестиліткам // Початкова школа. – 1988. – №6. – С. 20–25.

30. Латишева Є.Ф. Розвиток у дітей пізнавальних інтересів // Початкова школа. – 1983. – №6. – С. 5–9.

31. Леонтьев А.А. Педагогическое общение. – М.: Эль-Фа, 1996. – 94 с.

32. Линкова И.Я Дети читают про нас. – М.: Знание, 1975. – С. 43–54.

33. Лордкитапанидзе Д. Ян Амос Коменський (1592–1670). – М.: Педагогика, 1970. – С. 234–262.

34. Львова Ю.Л. Творческая лаборатория учителя. – М., 1992. – С. 99–117.

35. Ляшко К.С. Навчання дітей прийомів пізнавальної діяльності // Початкова школа. – 1984. – №9. – С. 22–27.

36. Мазур Т.В. Уміння слухати і його виховання у дітей // Початкова школа. – 1985. – №2. – С. 62–63.

37. Миколайчик М.В. Інноваційні педагогічні технології в початковій школі. – Рівне: ТОВ «Юлат», – 2004. – 52 с.

38. Мойсею Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник. – К., 1999. – 348 с.

39. Москаленко Н.А Застосування ігрових та мовленнєвих ситуацій // Початкова школа. – 1990. – №2. – С. 24–26.

40. Мудрик А.В. Общение как фактор воспитания школьников. – М.: Педагогика, 1984. – 112 с.

41. Мухина В.С. Шестилетний ребёнок в школе. – М.: Просвещение, 1986. – 164 с.

42. Некряч Г. Диференціація на уроках української мови як один з методів індивідуальної роботи з учнями // Початкова школа. – 1999. – №1. – С. 12–13.

43. Оконь В. Введения в общую дидактику / Пер. с польськ. Л.Г. Кашкуревича, Н, Г. Горина. – М., 1990. – С. 222–230.

44. Освітні технології. Навчально-методичний посібник / За ред. доктора пед. наук О.М.Пєхоти. – К.: А.С.К., 2004. – 146 с.

45. Педагогічний пошук / Пер. з рос. І.М. Бажечова. – К.: Радянська школа, 1988. – 496 с.

46. Піксаєва О.П. Інтегровані уроки в початкових класах. Детальні розробки для 1–4 класів у трьох частинах. – Рівне, 2001.

47. Плюхіна Н. Технологія навчання молодших школярів уміння вчитися // Початкова школа. – 1999. – №10. – С. 6 1–62.

48. Припихайло А.К. Я й мій друг. Портрет кращого друга // Розкажіть онуку. – 2003. – №14–15. – С. 25.

49. Реан А.А., Коломинский Я.Л. Социальная педагогическая психология. – СПб.: Питер, 2000. – С. 265–320.

50. Решетова Т.В. Розвиток логічного мислення учнів // Початкова школа. – 1988. – №1. – С. 19–24.

51. Рибина І.П. Альпіністська експедиція. Книга рекордів Карпат // Розкажіть онуку. – 2003. – №14–15. – С. 45–46.

52. Савченко О.Я. Мотивація пошукової діяльності учнів // Початкова школа. – 1985. – №2. – С. 58–61.

53. Савченко О.Я. Підвищувати якість кінцевих результатів навчального процесу // Початкова школа. – 1986. – №9. – С. 3–8.

54. Савченко О.Я. У пошуках нової концепції школи першого ступеня навчання // Початкова школа. – 1990. – №1. – С. 2–7.

55. Семиченко В.А. Пріоритети професійної підготовки: діяльнісний чи особистісний підхід? // Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи. – К., 2000. – С. 179–190.

56. Сікорський П.І. Теоретико-методологічні основи диференційованого навчання. – Львів, 1998. – С. 58.

57. Сусідко В.В. Праця вчителя з шестилітками // Початкова школа. – 1985. – №10. – С. 50–54.

58. Страчар Е. Система і методи керівництва навчальним процесом. – К.: Радянська школа, 1982. – 294 с.

59. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в п’яти томах. – Т.2. – К.: Радянська школа, 1977. – С. 440–455.

60. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в п’яти томах. – Т.3. – К.: Радянська школа, 1977. – С. 382–662.

61. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в п’яти томах. – Т.4. – К.: Радянська школа, 1977. – С. 75.

62. Тютюнников А.М. Впровадження інтелектуальних ігор та розваг // Початкова школа. – 1993. – №4. – С. 61–62.

63. Ушинський К.Д. Твори. Т.2. – К.: Радянська школа, 1954. – С. 435.

64. Файчак З.Е. Активізує гра // Початкова школа. – 1988. – №5. – С. 12–14.

65. Філіпова Т. Завжди в пошуку // Початкова школа. – 1983. – №8. – С. 73–75.

66. Фіцула М.М. Педагогіка. Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 528 с.

67. Фролов Т. Самодіагностика: чи готовий учитель до діалогу з учнями // Директор школи. України. – 2002. – №4. – С. 28–31.

68. Фурман А.В. Оптимізація розумового розвитку школярів: психологічний аспект // Радянська школа. – 1989. – №9. – С. 51–57.

69. Чайка Л.А. Активізація пізнавальної діяльності школярів // Початкова школа. – 1988. – №3. – С. 20–27.

70. Швейцер А. Благовение перед жизнью. – М.: Знания, 1992. – С. 508–509.

71. Шейман В.М. Урок «відкритих думок» // Початкова школа. – 1991. – №3. – С. 54–56.

72. Ягупов В.В. Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2002. – 560 с.

73. Януш Корчак. Як любити дітей. – К.: Радянська школа, 1976. – С. 106–158.

74. Ярмаченко М.Д. Основні педагогічні категорії // Педагогіка і психологія. – 1998. – №4. – С. 5–6.

75. Яценко Т.С. Ефективний засіб оптимізації педагогічного спілкування // Початкова школа. – 1981. – №12. – С. 63–69.