регистрация / вход

Запровадження магістерської програми "Педагогіка вищої школи" як передумова до підготовки кваліфікованих викладачів відповідно до вимог Болонського процесу

Зміст, форми і методи підвищення рівня компетентності педагогічних кадрів національної системи вищої освіти у рамках магістерського курсу “Педагогіка вищої школи” в університеті “ХПІ”. Вплив Болонського процесу на реформування освітньої системи України.

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Моделювання освітньої та професійної діяльності фахівця»

за темою: «Запровадження магістерської

програми “Педагогіка вищої школи” як передумова

до підготовки кваліфікованих викладачів відповідно до вимог Болонського процесу»


ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Підвищення рівня компетентності педагогічних працівників вищої школи та способи її реалізації

1.1 Проблеми сучасного суспільства у сфері освіти

1.2 Предмет і завдання педагогіки вищої школи

1.3 Обґрунтування потреби підготовки фахівців заявленого напряму

Висновки до розділу 1.

Розділ ІІ. Зміст, форми і методи підвищення рівня компетентності педагогічних кадрів національної системи вищої освіти у рамках магістерського курсу “Педагогіка вищої школи” у Національному технічному університеті “ХПІ”

2.1 Болонський процес та його вплив на реформування освітньої системи України

2.2 Передумови до відкриття магістерської програми «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут»

2.3 Зміст підготовки спеціаліста за магістерською програмою «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «ХПІ»

Висновки до розділу І

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Шлях європейської та світової інтеграції, обраний Україною, зумовлює необхідність інтенсивних змін в політичному, економічному й соціальному житті нашої держави. Саме тому останніми роками відбуваються реформаційні процеси в освітній галузі, спрямовані на досягнення рівня найкращих світових стандартів. Значним поступом стала поява стратегічного документа, – Національної доктрини розвитку освіти, — який заклав підвалини нової парадигми освіти – орієнтації на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентності в європейському та світовому просторах, виховання покоління молоді, що буде захищеним і мобільним на ринку праці, здатним робити особистісний духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, навички й компетентності для навчання протягом життя. Якість освіти набуває особливої ваги в сучасному світі. Суспільства, зокрема й українське, повною мірою усвідомлюють важливість здобуття якісної освіти для випереджального розвитку країни.

Відповідно до характеру перетворень, особливої уваги потребує підготовка висококваліфікованих педагогічних працівників, зокрема для системи вищої освіти. Вища освіта країни - це понад 900 навчальних закладів першого, другого, третього та четвертого рівня акредитації. Це коледжі та технікуми, інститути, університети та академії. Вищі навчальні заклади відіграють провідну роль у підготовці науково-технічної еліти України, впливають на розвиток особистості та формують світогляд молодих громадян. Відповідно до даних статистики, переважна більшість випускників із повною середньою освітою продовжують своє навчання для здобуття вищої освіти, тому підготовка висококваліфікованих сучасних викладачів, що володіють новими навчальними методиками та інформаційними технологіями, здатні побудувати цікавий та змістовний навчальний процес та продемонструвати високий рівень компетентності, є справою національного значення.

Сьогодення приносить нові виклики та вимагає нового рівня освіченості. Нові економічні умови потребують все більше й більше висококваліфікованих спеціалістів у галузі вищої освіти, отже постає питання створення постійно діючої системи їхньої підготовки [3, c. 27-28].

На Харківщині, наприклад, потенційними замовниками фахівців з педагогіки вищої школи є 26 державних вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації та 14 – приватної форми власності. За оцінками, тільки у 9 навчальних закладах інженерного профілю частка науково-педагогічних працівників пенсійного та передпенсійного віку сягає трьох тисяч осіб. Прагнення вищої школи адекватно відповідати на виклики часу зумовлює відкриття нових спеціальностей, підготовка за якими також потребує кваліфікованих кадрів викладачів. Тому перспективна потреба у фахівцях з педагогіки вищої школи складає тільки на найближчі п`ять років кілька тисяч осіб. Крім того, потенційними замовниками фахівців з закладів першого та другого рівня акредитації, а також система підготовки та перепідготовки кадрів великих промислових підприємств.

В той же час у регіоні подібних фахівців не готує жоден вищий навчальний заклад. Підготовка фахівців за напрямом «Освіта», яка здійснюється Національним педагогічним університетом ім. Г.С. Сковороди у місті Харків, орієнтована на дошкільне і початкове виховання та на середню школу. Українська інженерно-педагогічна академія готує фахівців з професійного навчання за профілем підготовки, а Харківська державна академія культури – фахівців з соціальної педагогіки. Таким чином, в межах цієї номенклатури спеціальностей цільова підготовка фахівців з педагогіки вищої школи не ведеться, хоча потреба в них існує. Запровадження магістерського курсу «Педагогіка вищої школи» відповідає потребам ринку праці та підвищить рівень професійної компетентності в цілому.


Розділ I. Підвищення рівня компетентності педагогічних працівників вищої школи та способи її реалізації

1.1. Проблеми сучасного суспільства у сфері освіті

Як відомо, життя — надзвичайно складний і багатогранний феномен у його біологічному та соціальному вимірах. Із філософського погляду, життя — це активне начало, суттєва ознака біологічних і суспільних форм руху матерії — процес людського буття. Біологічне життя — це особлива форма існування матерії та її руху. Суспільне життя становить реальний процес існування соціального субґєкта (особи, соціальної групи, суспільства в цілому), що відбувається в конкретних історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу освоєння людиною реальної дійсності. Отже, життя соціальне в плані дій індивіда. І як таке створює низку суспільно зумовлених норм життєдіяльності (виробничої, політично-правової, культурно-духовної, сімейної), які діалектично взаємоповґязані [17, c. 89-90].

Постає важливе питання: хто або що є головним чинником, навколо якого має вибудовуватися вся система життєдіяльності? Передусім — це Людина. По-перше, вона — вершина, вінець творення природи й суспільства. По-друге, людина може свідомо втручатися в різні процеси біологічного й соціального життя: продовжувати рід людський (і в цьому, зрештою, сенс її життєдіяльності), активно впливати на довкілля.

З прадавніх часів центром уваги філософів, учених, митців була Людина. Протягом багатьох століть вивчалися особливості її фізичного, психічного та соціального розвитку. Починаючи з другої половини XIX і впродовж XX ст. увага значної частини вчених концентрується на проблемах науково-технічної революції. Особистість людини все більше почала відігравати роль додатка до технічних систем.

Освітня галузь більшості країн цілеспрямовано працювала в алгоритмі освітньо-дидактичної революції, провідником якої був великий чеський мислитель середини XVII ст. Я.А. Коменський. Головне завдання шкіл усіх рівнів у рамках тогочасної системи зводилося до передання тим, хто навчався, певної суми знань, необхідних для забезпечення суспільного і науково-технічного поступу [13, c.62-63].

Слід зазначити, що в конкретному історичному вимірі такі дії були виправдані. Проте, як показує подальший розвиток суспільства в нових соціально-економічних умовах, такий підхід гальмує природний розвиток. Виникає суперечність між значним обсягом знань, якими володіє людина, і рівнем її моральної, фізичної, естетичної, трудової і розумової вихованості. Про це йдеться і в Євангелії: "У багатій мудрості є багато смутку. Хто примножує знання, примножує скорботу". Щоб більш-менш знівелювати цю суперечність, необхідно забезпечити всебічний розвиток особистості, який, як відомо, передбачає гармонію розумового, фізичного, морального, трудового й естетичного складників виховання. Адже ще Платон застерігав: "Освічена, але погано вихована людина страшніша за будь-якого звіра". Відомий російський учений Д.І. Менделєєв уже на початковій стадії розвитку технічного прогресу писав: "Знання без виховання — меч у руках божевільного" [12, c.20].

Надалі маємо усвідомити, що розвиток сучасного суспільства інспірує неабияке зростання ролі людського чинника та міжособистісних стосунків на противагу матеріальним цінностям. Тим паче, що нинішній період характеризується стрімкими суспільними трансформаціями. Якщо розвинуті країни здійснюють перехід від інформаційного суспільства до суспільства знань, то Україна перебуває на початковому етапі переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Уроки історії, досвід людства свідчать, що матеріальна культура, успіхи в соціально-економічній сфері залежать від глибини розуміння значущості людини в сучасному світі, її інтелектуального й морально-духовного розвитку. Саме морально-духовний та інтелектуальний розвиток особистості й суспільства в цілому визначають рівень суспільно-економічного стану, рівень цивілізованості.

Нині очевидною є розбіжність між матеріальним і духовним вимірами людини. З одного боку, маємо величезні технічні й технологічні досягнення як результат розвитку освіти й науки. Досить лише згадати, що впродовж XX ст. зроблено більше відкриттів і винаходів, аніж за попередні 6 тис. років, що через кожні 5—6 років обсяг знань з усіх галузей науки подвоюється, що понад 80 % учених, які будь-коли жили і працювали на планеті, діють у наш час.

З іншого боку, впадає в око порівняно низький рівень духовності людини. Аналіз історичних подій, асоціальних дій окремих членів суспільства дає підстави говорити про певну моральну й духовну деградацію людства. Прояви жорстокості, злодійства, брехні, підлості, безчестя, безсоромності, підкупу, моральної зради охопили значну частину суспільства. Причин цього багато. По-перше, в розвитку людини перевага надається навчанню. Це підтверджується хоча б тим фактом, що праця педагогів, викладачів ВНЗ оцінюється й оплачується передусім за навчання. Це знижує відповідальність освітньої системи за виховання підростаючих поколінь. Створюється ілюзія, що завдання морального, трудового, фізичного, естетичного виховання розвґязуватимуться автоматично, самі по собі. По-друге, багато дітей позбавлені належного родинного виховання з причин психолого-педагогічної непідготовленості батьків до виховної роботи, низького рівня економічного забезпечення сімґї, зростання кількості неповних і асоціальних сімей. По-третє, утвердження постулатів партійно-класового виховання протягом попередніх десятиріч, замовчування й заборона надбань народних традицій, вилучення з виховної сфери релігійного компонента призвели до збідніння системи виховних впливів на процес формування загальнолюдських і національних соціально-духовних цінностей у дітей та юнацтва. По-четверте, руйнування сільської громади, що слугувала надійним оберегом моральності й духовності, повсюдна урбанізація теж стали однією з причин духовного зубожіння суспільства [7, c. 84-85].

Треба зауважити, що освітня революція також збільшує досить великий і загрозливий розрив між знаннями й вихованістю людей як у нашій країні, так і в усьому світі. А це приховує у собі реальну небезпеку самому існуванню людської спільноти.

Варто звернути увагу ще на один аспект цієї важливої проблеми. Сучасна загальноосвітня і професійна школи зосереджують свої зусилля в основному на засвоєнні вихованцями певної сукупності знань, що здійснюється в рамках пояснювально-репродуктивного навчання. І, як наслідок, учні й студенти витрачають багато зусиль, а результати не відповідають очікуваним. Так, дослідження показують, що й у випускників середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів, і в студентів лишається порівняно невелика частина програмних знань. При цьому не розвґязується головне завдання навчання — забезпечення в належному обсязі інтелектуального розвитку особистості. Інтелект (лат. intellectus — відчуття, сприймання, розуміння, усвідомлення, пізнання, розум, глузд) — це розумові здібності людини: здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчатися, пізнавати світ і засвоювати соціальний досвід; спроможність розвґязувати завдання, приймати рішення, розумно діяти, передбачати. Дослідження відомих психологів (С.Л. Рубінштейна, Б.М. Теплова, Б.Г. Ананьева, Н.С. Лейтеса та ін.) переконують, що інтелект не абстрактне біологічне утворення, а результат соціально-історичного розвитку. Формування інтелекту відбувається в процесі цілеспрямованої діяльності, і насамперед — пізнавальної. Розвинений інтелект як окремої особистості, так і суспільства в цілому — найбільше надбання й запорука соціально-економічного поступу. Багатство будь-якої країни визначається не стільки наявністю природних ресурсів (корисних копалин, лісу, землі, водних запасів), скільки інтелектуальним фондом. Тому головне завдання загальноосвітньої та професійної школи полягає в тому, щоб забезпечити оптимальні соціально-економічні й психолого-педагогічні умови для належного інтелектуального розвитку громадян. Це має здійснюватися шляхом перебудови системи навчання, вибору таких типів, форм, засобів, методів і прийомів пізнавальної діяльності, які б забезпечували прилучення кожного учня, студента до самостійної навчальної діяльності. Звідси ефективність навчання на будь-якому рівні слід оцінювати за рівнем інтелектуального розвитку особистості. У програмному документі "Національна доктрина розвитку освіти" визначено: "Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства". Для подальшого розвою і формування здорового, соціально зрілого суспільства необхідно змістити акценти зі знаннєвої парадигми розвитку людини на виховну. Якщо зосередити морально-духовні, інтелектуальні, матеріальні сили й ресурси на вихованні підростаючого покоління, можна домогтися відчутних успіхів у соціально-економічному піднесенні країни [5, c.34-35].

1.2Предмет і завдання педагогіки вищої школи

Педагогіка вищої школи виникла на базі загальної педагогіки. наука педагогіка, підґрунтя якої заклали древні філософи - "як науки про виховання дітей", пройшла тривалий шлях історичного розвитку. за цей час накопичено значний теоретичний та емпіричний матеріал, чітко сформувалася тенденція диференціації педагогічних знань з урахуванням специфіки об'єктів виховання. Нині існує чимало систем навчання й виховання, які охоплюють людей різних вікових груп і професій. окреслено концепцію безперервної освіти й виховання людини, яка ґрунтується на гуманістичних цінностях суспільства. болонський компетентність педагог вищий освіта

Педагогіка - наука про педагогічні закономірності, сутність, принципи, методи і форми навчання, виховання, розвитку і професійної підготовки конкретної людини, колективу в інтересах успішної діяльності.

Поява педагогіки пов'язана з першими об'єднаннями людей для спільної життєдіяльності: щоб її здійснювати, проводили відповідну підготовку. як окрема галузь педагогіка сформувалася лише після накопичення загальних і спеціальних педагогічних знань [21, c. 79-80].

Педагогіка виявляє найбільш стійкі й істотні зв'язки, залежності між навчанням, вихованням, розвитком і всебічною підготовкою людей та соціальних груп. Ці зв'язки й відношення постають як найважливіші і до суспільного життя, і для діяльності необхідні умови, які забезпечують ефективність і раціональність навчально-виховної діяльності. Вивчаючи педагогічні аспекти процесу освіти (самоосвіти), навчання, виховання, самовиховання, розвитку, саморозвитку й професійної підготовки людей до певного виду діяльності, педагогіка вищої школи обґрунтовує принципи, методи та організаційні форми навчально-виховної роботи, рекомендації, правила, прийоми керівництва тощо.

Педагогіка вищої школи — галузь педагогічної науки, яка вивчає педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя.

Тому предмет педагогіки вищої школи охоплює:

- вищий навчальний заклад як педагогічну систему;

- функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі;

- педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників, "їхню професійно-педагогічну підготовку;

- педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента;

- процес вищої освіти і самоосвіти;

- навчання у вищому навчальному закладі;

- виховання і самовиховання студентів;

- моральну і психологічну підготовку;

- форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі;

- педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення;

- особистість науково-педагогічного працівника;

- педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції;

- колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників кафедр, факультетів, ВНЗ;

- студентські колективи (соціальні групи). Докорінні зміни, що сталися в соціально-економічних умовах суспільства, висунули вимогу впровадження науково обґрунтованої підготовки науково-педагогічних кадрів для вищої школи. Така підготовка передбачає не лише глибоке володіння предметною галуззю, до якої належить навчальна дисципліна, а й науковими основами педагогічної діяльності. Одним із реальних шляхів такої підготовки є магістратура та аспірантура [29, c.45-46].

У Законі "Про освіту" мету вищої освіти сформульовано так: "Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації". Стратегічні завдання системи вищої освіти, її пріоритетні напрями реформування викладено у Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття").

Педагогіка вищої школи має забезпечити реалізацію таких функцій: освітньої, науково-пізнавальної, спонукальної, перетворювальної, прогнозуючої, проективної, культурологічної, адаптивної, формуючо-виховної та формуючо-професійної.

Педагогіка вищої школи має свій тезаурус і оперує такими основними поняттями: розвиток, навчання, освіта, виховання, професійна підготовка, самовиховання, самоосвіта, педагогічна система, педагогічний процес, педагогічна діяльність та ін.

Розвиток студента розуміють як різнопланові та закономірні зміни в його індивідуальній психіці, унаслідок чого виникає новий якісний стан об'єкта. Процес може відбуватися по прогресуючій чи регресуючій лініях (у цьому разі об'єкт деградує - втрачає позитивні властивості, не здобуваючи нових).

З погляду педагогіки розвиток студента - цілеспрямований, систематичний і безперервний процес удосконалювання розумової, психічної, фізичної і професійної діяльності за допомогою відповідного навчального матеріалу, доцільного впливу та адекватної організації навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі.

У науці розрізняють загальний інтелектуальний, моральний, психічний, фізичний і професійний розвиток людини [27, c.37-38].

Загальний інтелектуальний (розумовий) розвиток пов'язаний з освітою і вихованням, спрямований на розвиток розуміння й розумових дій, умінь аналізувати, узагальнювати й конкретизувати ситуацію, педагогічне середовище, навколишню дійсність, а в разі необхідності - уміння нестандартно мислити, ухвалюючи виважені рішення.

Моральний розвиток передбачає набування, підсилення, зміцнення сукупності моральних принципів, норм, почуттів, свідомості, ідеалів та ін.

Психічний розвиток - розвиток різних систем індивідуальної психіки студента.

Фізичний розвиток означає високий рівень фізичної підготовленості, необхідний для ефективної діяльності. Має бути спрямованим на підготовку молоді до продуктивної праці.

Професійний розвиток студентів - процес і результат набування знань, навичок і вмінь, необхідних для ефективного здійснення професійної діяльності, та їх удосконалювання.

Навчання - взаємозумовлений, цілеспрямований, організований і систематичний процес передавання знань, навичок, умінь та процес оволодіння ними. Навчання - основний шлях здобути фундаментальну освіту.

Навчання взаємопов'язане з вихованням. Під час виховання формуються певні якості і властивості, під час навчання набувають знань, навичок і вмінь.

Освіту трактують, по-перше, як процес засвоєння певної системи знань, навичок і вмінь, а по-друге, як результат їхнього засвоєння, який виявляється у відповідному рівні теоретичної і практичної підготовленості та розвитку інтелектуальних сил людини. На їхній основі формуються світогляд, моральні якості особистості, творчі здібності тощо.

Виховання буквально означає "оберігати, вирощувати". У давньоукраїнській писемності слова "виховання" і "вигодовування" - синоніми.

Термін "виховання" вживають у широкому соціальному значенні, а також у вужчому педагогічному.

У широкому значенні виховання — процес систематичного та цілеспрямованого впливу суспільства на духовний і фізичний розвиток особистості через створення умов для продуктивної, суспільної й культурної діяльності його членів. Мету, зміст та організацію соціального виховання визначають панівні суспільні відносини у країні.

У педагогічному значенні виховання варто розуміти як цілеспрямовану, організовану систему впливів на людей в інтересах формування в них певних світоглядних позицій, моральних ідеалів, норм і відносин, естетичного сприйняття, високих прагнень, а також потреби в систематичній праці.

У вужчому значенні виховання розуміють як спеціальну педагогічну чи практичну діяльність щодо певного аспекту виховання (морального, правового, екологічного, професійного, громадянського та ін.).

Самовиховання, у вищому навчальному закладі — цілеспрямована свідома діяльність студента щодо самовдосконалення й формування в собі необхідних якостей і властивостей особистості.

Самоосвіта - цілеспрямована самостійна робота студента з набування, поглиблення та удосконалення знань, навичок та вмінь [1, c.112-113].

Педагогічний процес у ВНЗ - активний процес взаємозалежної і взаємозумовленої діяльності суб'єктів та об'єктів навчання й виховання, що становить організовану й цілеспрямовану навчально-виховну діяльність його учасників, їхнє навчання й виховання, розвиток, професійну, морально-психологічну й психологічну підготовку, що їх виконують у єдності й взаємозв'язку. Його основна мета - підготовка людей і груп (колективів) до різних видів діяльності.

Між навчанням, розвитком, професійною, морально-психологічною і психологічною підготовкою, освітою й вихованням існують складні та суперечливі взаємозв'язки. На значеннєвому рівні для їхнього опису в педагогіці існує численний понятійний апарат. До найактуальніших понять належать такі: знання, навички, вміння, прийоми, засоби, методи, форми, педагогічні закономірності тощо.

Як і будь-яка інша наука, педагогіка складається з методології, теорії, методів і рекомендацій для педагогічної практики, її зміст складається з фактичного матеріалу, здобутого в результаті спостережень, експериментів, досвіду; наукових узагальнень, сформульованих у законах, принципах, теоріях, гіпотезах, що їх перевіряють і підтверджують практикою. Розвиваючись, педагогіка відкидає застарілі й неправильні положення, збагачується новими, які адекватніше відбивають сутність педагогічних явищ.

Процес підготовки людей і колективів до успішного розв'язання завдань, його різні аспекти вивчає нині чимало наук: філософія, соціологія, етика, естетика, психологія, фізіологія та ін. До дослідження цього процесу долучилися кібернетика, деякі фізико-математичні й технічні науки. Педагогіка взаємодіє з цими науками (як і з низкою інших галузей педагогіки, використовує їхні відомості, а часом і методи в аналізі явищ, що дає змогу глибше проникати в сутність педагогічного процесу, розробляти об'єктивніші критерії діяльності тих, хто навчає, і тих, кого навчають, а також обґрунтовувати точніші практичні рекомендації.

Таким чином, педагогіка збагачується завдяки розвитку інших наук. Водночас інші науки, досліджуючи своїми методами процес підготовки людей, враховують висновки й рекомендації педагогіки, її можливості.

Особливо варто підкреслити зв'язок педагогіки з виховною роботою і морально-психічним аспектом.

Сьогодні зросла роль педагогіки в теоретичному розробленні педагогічних проблем конкурентоспроможної підготовки людей і різних соціальних груп.

Основні завдання педагогіки вищої школи:

- обґрунтування методологічних і теоретичних засад педагогічного процесу у вищій школі на сучасному етапі розвитку науки і людства;

- вивчення сутності, особливостей і закономірностей педагогічного процесу та його складових: навчання, виховання, морально-психічної і психологічної підготовки, розвитку, самовиховання й самоосвіти відповідно до вимог Болонського процесу;

- розроблення методичних систем та окремих методів соціалізації і професійної підготовки майбутніх фахівців, їхнього виховання й розвитку;

- розроблення й конкретизація принципів навчання та виховання студентів (слухачів), їхньої професійної, морально-психічної і психологічної підготовки відповідно до змін, які відбуваються в житті суспільства, ринкової економіки та ін.;

- виявлення та обґрунтування умов успішної реалізації вимог принципів навчання й виховання для діяльності в різних сферах;

- визначення шляхів удосконалення й розвитку організаційних форм навчально-виховної роботи, підвищення ефективності різних способів контролю, оцінки навчально-виховного процесу, рівнів підготовленості студентів і груп;

- прогнозування розвитку педагогічного процесу залежно від перспектив науки і потреб суспільства;

- розроблення нових підходів, принципів, форм і методів професійної, морально-психічної й психологічної підготовки студентів (слухачів) та різних соціальних груп до діяльності в умовах конкуренції;

- пошук шляхів, прийомів, способів і засобів активізації пізнавальної діяльності студентів (слухачів), скорочення часу на їхнє ефективне та якісне професійне навчання;

- виявлення закономірностей педагогічного впливу на студентів (слухачів) з метою формування в них наукового світогляду, національної свідомості, гідності й гордості, національних почуттів і патріотизму, професійної відповідальності;

- формування у студентів мотивації до діяльності, конкуренції, активного суспільного й громадського життя;

- розкриття основних закономірностей, мети, змісту, методики самовиховання й самоосвіти студентів (слухачів), способів і прийомів їхнього стимулювання серед різних категорій людей;

- розроблення сучасних педагогічних технологій соціалізації й професійної підготовки фахівців та різних соціальних груп;

- вивчення різних колективів і розроблення технологій педагогічного впливу на них з метою їхнього згуртування, оптимізації стосунків і забезпечення взаємодії, злагодженості тощо;

- вивчення й критичне осмислення педагогічної спадщини вищої школи минулого, виявлення й використання всього того, що є цінним сьогодні;

- впровадження у систему вищої освіти нових педагогічних технологій освіти, навчання, професійної підготовки, виховання та ін;

- перебудова навчально-виховного процесу у вищій школі відповідно до вимог Болонського процесу.

1.3 Обгрунтування потреби підготовки фахівців заявленого напряму

Підготовка фахівців з педагогіки вищої школи кардинально відрізняється від системи підготовки інших освітянських кадрів. Основні відмінності визначаються такими обставинами. По-перше, освітня підготовка в умовах реформування відповідно до норм Болонського процесу потребує розробки моделі сучасного фахівця з творчим гуманістичним світоглядом. По-друге, підготовка педагогічних працівників для системи вищої освіти потребує концепції формування гуманітарно-технічної еліти країни, що закладає фундамент до якісних перетворень в освітній системі України. По-третє, підготовка викладачів потребує розробки та впровадження інноваційних педагогічних технологій на основі світового досвіду, нових методологічних та методичних підходів [8, c. 66-67].

Історично склалося так, що в нашій країні на всіх рівнях управлінської ієрархії, у різноманітних сферах життя – економіці, політиці, науці і культурі значну частину керівників складають фахівці з базовою інженерною освітою. При безсумнівних перевагах цієї ситуації, таких як аналітичне мислення, системний підхід, орієнтація на кінцевий результат тощо, треба відмітити, що такі спеціалісти були позбавлені в процесі навчання предметів, що розвивають комунікативні навички, вчать знаходити спільну мову в колективі, моделюють перспективну діяльність спеціаліста та багато інших. Це приводило до того, що такий спеціаліст мав отримувати подібні знання самостійно, часто безсистемно та не розуміючи до кінця механізму використання отриманих знань. Комунікабельність, вміння висловити власну думку, гуманістичний підхід взагалі не вважалися складовою компетентності, хоча життя та трудова діяльність доводили зворотнє. Тільки з початком реформування освітньої системи відповідно до стандартів Болонського процесу, коли освітня підготовка спеціалістів почала зазнавати кардинальних змін, гуманітарні предмети зайняли належне місце у системі вищої освіти, насамперед – технічної. Глобалізація, поглиблення стосунків в міжнародній освітній та виробничій практиці продемонструвало важливість та актуальність отримання базових знань з гуманітарних предметів спеціалістами технічного профілю. А ще двадцять років тому вважалося, що технічна еліта – це технократи з надвисоким рівнем розуміння технологічних процесів. І якщо тоді більшість керівників підприємств технічного спрямування були інженерами-технологами, то в наш час світова практика демонструє поступовий перехід до керівників-економістів, керівників-юристів та керівників-гуманітаріїв. На перше місце виходить здатність взаємодії між людьми. Система підготовки спеціалістів сьогодні – це процес, що готує людей, які мають безпосередній контакт із великими групами щоденно, спрямована саме на виховання людини-комунікатора із творчим світоглядом. Задля успішного виконання цього амбітного завдання необхідно підготувати велику кількість викладачів, які самі будуть носіями сучасних навичок та вмінь. Відомо, що людина частіше за все копіює свого найкращого вчителя, тож особистість вчителя має захоплювати та позитивно впливати на майбутнього спеціаліста. Профільні педагогічні вищі навчальні заклади країни, нажаль, не готують викладачів вищих шкіл, тож на ринку освітніх послуг донедавна існував певний дефіцит. Запровадження магістерської програми «Педагогіка вищої школи» змінило цю ситуацію на краще, і від тепер підготовка педагогічних працівників для вищої школи відбувається організовано та компетентно. Педагогічний процес, якому донедавна практично не приділяли часу в процесі підготовки спеціаліста, займає тепер провідне місце в програмі підготовки. Адже будь-який спеціаліст, який працює із людьми вчить. Отже, він і сам є в певній мірі вчителем чи викладачем. Усвідомлюючи усю важливістьь педагогічної освіти та її вплив на суспільство, держава, в рамках реформування освітньої системи відповідно до параметрів Болонського процесу, формує нові освітні програми для вищих навчальних закладів, відводячи прийнятну кількість академічних годин та кредитів предметам, що мають в своїй основі професійні педагогічні знання. Педагогіка – наука майбутнього, адже вона демонструє суспільству структуровану виважену систему взаємодії між науковими знаннями і шляхами реалізацій наукових метод. Педагогіка створює систему, яка спирається на спеціальні знання, використання яких не можливе без грамотного підходу. Спеціальні знання без знань основ педагогіки – це зброя, яка не стріляє, це тягар для людини та шлях до поступового регресу [2, c. 101-102].

Звичайно, на певному етапі розвитку вітчизняної системи освіти вважалося, що викладачем навчального закладу, що готує спеціалістів з вищою освітою, може бути будь-який аспірант – тобто людина, що займається наукою професійно. Але, як виявилося, професійні наукові здібності не завжди поєднанні із професійними педагогічними. Бути успішним науковцем не означає бути успішним викладачем. Це спостереження дало значний поштовх до розробки програм з підготовки викладачів, що базувалися на їх професійних знаннях та сучасних педагогічних методиках та технологіях. Здатність тримати аудиторію та працювати з нею – це талант, яким має володіти кожен викладач. Це талант, який можна розвити. Наукові знання мають бути підкріплені мотивацією підготувати студентів до майбутньої роботи, терпимістю до чужих помилок, вмінням поважати думку іншої людини та завжди знаходити компроміс. Викладач – це надвчитель. Він окреслює шлях до успіху і підтримує на кожному кроці [9, c. 14-15].

21 століття – століття ідей. Майстерність генерувати ідеї та втілювати їх у життя є найкращим проявом компетентності спеціаліста. Компетентність – це риса, яку людина виховую в собі протягом всього життя. Це складний, але цікавий процес. Першу цеглину компетентності в людині закладає викладач його Alma mater. Підготувати високопрофесійного та ерудованого викладача ставить собі за мету магістерський курс «Педагогіка вищої школи».

Висновки до частини I

Шлях європейської та світової інтеграції, обраний Україною, зумовлює необхідність інтенсивних змін в політичному, економічному й соціальному житті нашої держави. Саме тому останніми роками відбуваються реформаційні процеси в освітній галузі, спрямовані на досягнення рівня найкращих світових стандартів. Значним поступом стала поява стратегічного документа, – Національної доктрини розвитку освіти, — який заклав підвалини нової парадигми освіти – орієнтації на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентності в європейському та світовому просторах, виховання покоління молоді, що буде захищеним і мобільним на ринку праці, здатним робити особистісний духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, навички й компетентності для навчання протягом життя. Якість освіти набуває особливої ваги в сучасному світі. Суспільства, зокрема й українське, повною мірою усвідомлюють важливість здобуття якісної освіти для випереджального розвитку країни.

Відповідно до характеру перетворень, особливої уваги потребує підготовка висококваліфікованих педагогічних працівників, зокрема для системи вищої освіти. Сьогодення приносить нові виклики та вимагає нового рівня освіченості. Нові економічні умови потребують все більше й більше висококваліфікованих спеціалістів у галузі вищої освіти, отже постає питання створення постійно діючої системи їхньої підготовки.

У програмному документі "Національна доктрина розвитку освіти" визначено: "Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства". Для подальшого розвою і формування здорового, соціально зрілого суспільства необхідно змістити акценти зі знаннєвої парадигми розвитку людини на виховну. Тож виникає гостра необхідність інтенсифікувати підготовку викладачів, змінити її якісний рівень. Саме педагогіка виявляє найбільш стійкі й істотні зв'язки, залежності між навчанням, вихованням, розвитком і всебічною підготовкою людей та соціальних груп. Ці зв'язки й відношення постають як найважливіші і до суспільного життя, і для діяльності необхідні умови, які забезпечують ефективність і раціональність навчально-виховної діяльності. Вивчаючи педагогічні аспекти процесу освіти (самоосвіти), навчання, виховання, самовиховання, розвитку, саморозвитку й професійної підготовки людей до певного виду діяльності, педагогіка вищої школи обґрунтовує принципи, методи та організаційні форми навчально-виховної роботи, рекомендації, правила, прийоми керівництва тощо.

Педагогіка вищої школи — це галузь педагогічної науки, яка вивчає педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя. Предмет педагогіки вищої школи охоплює вищий навчальний заклад як педагогічну систему, функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі, педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників, "їхню професійно-педагогічну підготовку, педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента, процес вищої освіти і самоосвіти, навчання у вищому навчальному закладі, виховання і самовиховання студентів, моральну і психологічну підготовку, форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі, педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення, особистість науково-педагогічного працівника, педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції та колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників кафедр, факультетів, ВНЗ.

Підготовка фахівців з педагогіки вищої школи кардинально відрізняється від системи підготовки інших освітянських кадрів. Основні відмінності визначаються такими обставинами. По-перше, освітня підготовка в умовах реформування відповідно до норм Болонського процесу потребує розробки моделі сучасного фахівця з творчим гуманістичним світоглядом. По-друге, підготовка педагогічних працівників для системи вищої освіти потребує концепції формування гуманітарно-технічної еліти країни, що закладає фундамент до якісних перетворень в освітній системі України. По-третє, підготовка викладачів потребує розробки та впровадження інноваційних педагогічних технологій на основі світового досвіду, нових методологічних та методичних підходів.


Розділ 2. Зміст, форми і методи підвищення рівня компетентності педагогічних кадрів національної системи вищої освіти у рамках магістерського курсу “Педагогіка вищої школи” у Національному технічному університеті “ХПІ”

2.1 Болонський процес та його вплив на реформування освітньої системи України

Болонський процес, або Болонська реформа, започаткована у 1999 році, триває вже майже десятиліття. Сорок шість держав на двох континентах, від Португалії до Азербайджану, від Норвегії до Туреччини. 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Мета реформи, визначена у Болонській декларації, полягає у створенні єдиного „Європейського простору вищої освіти” (European Higher Education Area) і „Європейського простору досліджень” (Eurоpeаn Research Area). Створення цього єдиного простору освіти мислиться перш за все у ліберальний спосіб: а саме, як усунення перешкод для руху. За аналогією чотирьох свобод, фундаментальних для спільного ринку Європейського Союзу, а саме: свободи руху капіталу, робочої сили, товарів і послуг, Болонська реформа наполягає на необхідності „п’ятої свободи”, а саме „свободи руху знання”. Ця настанова передбачає усунення перешкод для мобільності студентів, викладачів і дослідників поміж країнами-учасницями. Зняття віртуальних, хоча і відчутних, кордонів між історично різними освітніми системами вимагає введення чіткої і зрозумілої для всіх учасників процесу системи дипломів, прозорість присудження наукових ступенів, еквівалентність кваліфікацій тощо [14, c.67-68].

Згідно із ліберальною настановою реформи, усунення перешкод для руху створить кращі умови для розвитку всіх її учасників. Тому в центрі уваги болонських зрушень знаходяться формальні критерії, що уможливлюють мобільність: спільна європейська триступенева освіта (бакалавр – магістр - PhD), вихід на єдину систему кваліфікацій (що включає шкільну, і навіть дошкільну освіту), еквівалентність і взаємовизнання дипломів, європейська кредитно-модульна система (ECTS, European Credit Transfer and Accumulation System). Всі ці структурні нововведення є формальними критеріями, необхідними для стимулювання руху знання поміж кордонами. За задумом учасників реформи, введення спільного знаменника для вимірювання мусить призвести до гармонізації, а не до уніфікації освітніх систем і суттєво спростити процедури мобільності.

„Європейський вимір” реформи, на інституційному рівні, є визначальним. Так, „повноправним членом” Болонського процесу, окрім сорока шести держав, є Європейська Комісія, яка, до того ж, фінансує чимало пов’язаних із реформою ініціатив. Так, 2004 року під значним впливом настанови Болонського процесу, з’явилася навчальна програма Erasmus Mundus, що вже заснувала понад сто європейських міжнародних магістерських програм, відкритих для студентів з усього світу. Програма буде продовжена і на період 2009-2013, і буде поширена на рівень докторських програм. Іншим цікавим прикладом фінансової підтримки болонських принципів є програма TEMPUS, яка фінансує структурні заходи, що допомагають реформувати освітні системи в напрямку цілей Болонської реформи. До так званих „консультативних членів” реформи входять європейські організації : Рада Європи і ЮНЕСКО, а також п’ять впливових пан-європейських університетських Асоціацій: Європейська університетська Асоціація, Європейська Асоціація інституцій вищої освіти, Європейський студентський союз, Європейська асоціація забезпечення якості у вищій освіті, Міжнародна освітня пан’європейська структура [22, c.145-146].

Основою системи оцінювання у Болонському процесі є кредитно-модульна система організації навчального процесу. Це форма організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєднанні модульних технологій та використання залікових одиниць — залікових кредитів. Поширеною є кредитна система, яка ґрунтується на принципах Європейської кредитно-трансферної системи — ECTS. Кредитно-модульна система організації навчального процесу передбачає можливість складання індивідуальних навчальних планів для окремих студентів [31, c.138-139].

Термін «модульне навчання» семантично пов'язаний з поняттям «модуль», однією з найпоширеніших дефініцій якого є «функціональний вузол, цілісний блок інформації». Отже, наукові підходи до модульної організації змісту освіти, хоч первинно і ґрунтуються на ідеї блочного викладання навчального матеріалу, все ж істотно різняться між собою. Заслуговує на увагу концепція, яка узагальнює різні погляди на шляхи реалізації принципу модульності в освітній практиці. Вона формулює такі базові правила навчання: 1) навчальні матеріали треба структурувати з урахуванням досягнення кожним студентом чітко визначених дидактичних цілей; 2) він має бути організований як цілісний блок інформації, що реалізує комплексну дидактичну мету; 3) відповідно до обсягу і структури освітнього матеріалу доцільно інтегрувати різноманітні види, форми і технології навчання. Загалом, серед основних дефініцій принципу модульності в зарубіжній і вітчизняній літературі заслуговують наукового аналізу такі:

- модуль як самостійна група ідей, якими оволодівають студенти за допомогою дидактично доцільних засобів, що відповідають природі цих ідей;

- модуль – самостійне визначення такої цілісної одиниці навчальної діяльності, яка сприяє досягненню студентами чітко сформульованих цілей і завдань;

- модульність передбачає застосування різних форм і методів навчання, що підпорядковані загальній темі навчального курсу. Ідея модульно-розвивального навчання як експериментальної системи освіти впроваджується поаспектне; набір аспектів визначається такими етапами становлення інноваційної системи освіти:

- від модульної теми і міні-курсу до модульної навчальної програми і модульного програмно-методичного комплексу;

- - від модульного заняття до формального модуля як сукупності 20-ти чи 30-ти хвилинних міні-модулів;

- - від операційного і системно-діяльніського модулів до цілісних дидактичних модулів.

Отже, навчальний модуль – центральний елемент модульно-розвивальної системи. Він є цільовою, відкритою і відносно завершеною сукупністю взаємозалежних циклів навчальної, виховної та освітньої розвивальної взаємодії педагога та студента, яка реалізує змістовий модуль через форму-модуль, і такий спосіб забезпечує оптимізацію розвитку особистості, опонуючи традиційним засобам, формам і методам класичної системи. Теорія модульно-розвивальної системи ґрунтується на науковому розумінні єдиного навчально-виховного освітнього процесу як форми освітньої соціалізації особистості. Високий динамізм Європейського ринку праці вимагає таких дипломів про вищу освіту, що визначаються у всіх країнах Європи. Це поза сумнівом повинне привести до зближення вузівських систем і створення єдиної системи оцінки якості знань. Дискусії з приводу плюсів і мінусів процесів Європейської інтеграції, глобалізації ринку праці і проблем реорганізації вищої освіти продовжується, але поступово зміщуються від питання «Що робити?» до питання «Як робити?». Участь в Болонському процесі має на меті зближення нашої вищої школи з Європейською моделлю, входження Українських вузів в загальноєвропейський простір вищої освіти. Але на даному етапі головним є не визнання в Європі наших документів про освіту і навіть не питання академічної мобільності при всій важливості обміну професурою і студентами і вироблення для цього адекватних механізмів.

Цілі варті досягнення, проте, на думку ректора НТУУ "КПІ" М.З.Згуровського (яку він висловив у своїй статті "Болонський процес – структурна реформа вищої освіти на європейському просторі"), існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу [11, c.97-98].

- надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

- недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

- загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.

- збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

- невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

- ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

- неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

- відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

- університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

У той же час із входженням країни до Болонського процесу, значно зросли вимоги до викладацьких кадрів України. Якщо раніше ставка робилася лише на професійні знання викладача, то нова система освіти потребує викладача-оратора, викладача-актора, викладача-менеджера. З одного боку, певний рівень знань з комунікації та менеджменту формується протягом професійного життя, а з іншого - компетентна та організована система підготовки викладачів може пришвидшити набуття таких знань [2, c.57]. Треба сказати, що ще десять років тому підготовкою викладачів вищі навчальні заклади не займалися. Вважалося, що викладачем стає випускник аспірантури, тобто професійний вчений. З часом, стало зрозуміло, що підготовка викладача – такий складний процес, як і підготовка професійного військового або лікаря. Викладач – це людина, що має постійно самовдосконалюватися та протягом усього професійного життя отримувати нові знання. Можливості мережі інтернет та кількість літератури у наукових бібліотеках мають бути поєднані із системним освітнім процесом, коли педагогічний працівник вищої школи має «дорожню карту» самоосвіти та вміє нею користуватися. Болонський процес, що пропагує навчатися протягом життя, став тим важливим поштовхом, який довів актуальність підготовки викладачів в межах магістерської програми вищого навчального закладу – нової для нас форми підготовки викладацької еліти [26, c. 75-76].


2.2 Передумови до відкриття магістерської програми «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «Харківский політехнічний інститут»

Україна має високорозвинену систему вищої освіти, що представлена понад 900 вищими навчальними закладами. За останні роки ця цифра зросла переважно за рахунок відкриття нових приватних вищих навчальних закладів. Як і будь-яка галузь економіки, освіта потребує висококваліфікованих спеціалістів. За даними досліджень, достатньо велика кількість викладачів - це людини передпенсійного та пенсійного віку. Активно постає питання оновлення кадрів вищих навчальних закладів. Однак вищі навчальні заклади педагогічного спрощування, нажаль, не готують педагогів для системи вищої освіти [5, c. 55-56].

В сучасних умовах кардинальні зміни цілей та характеру суспільного виробництва вимагають принципово нових моделей, методів і технологій фахівців. Це висуває принципово нові вимоги до науко-педагогічного складу вищої школи, істотно посилює роль його психологічно-педагогічної підготовки. Поряд з високою професійною компетентністю у відповідній галузі, викладач повинен досконально володіти високою педагогічною майстерністю, бути високодуховною і високоморальною людиною.

Як один з провідних навчальних центрів України, Національний технічний університет «ХПІ», визнаючи усю загрозливість ситуації відсутності висококваліфікованих викладачів у майбутньому, розробив магістерську програму «Педагогіка вищої школи та у 2005 році відкрив навчальний процес за цією спеціальністю. Високий статус цієї програми був відмічений державою: із ліцензійного обсягу у 50 осіб, 15 місць на спеціальності фінансуються державним бюджетом України.

НТУ «ХПІ» почав працювати над запровадженням цієї магістерської програми не випадково. По-перше саме в НТУ «ХПІ» було розроблено модель фахівця ХХI століття з творчим та гуманістичним світоглядом. Більш того, університет постійно веде роботу із її вдосконалення. По-друге, саме науковцями університету було запропоновано концепцію формування національної гуманітарно-технічної та управлінської еліти і саме тут вдалося розпочати підготовку спеціалістів відповідно до її вимог. По-третє, в університеті активно розробляються і широко впроваджуються перспективні інноваційні педагогічні технології, вивчається та моніториться досвід світової освітньої системи, розробляються нові методологічні та методичні підходи до реалізації концепції. Політехнічний університет стає політтехнологічним центром, ядром наукової думки України та її освітнім флагманом. По-четверте, в університеті створено кафедру педагогіки і психології управління соціальними системами – першу і поки що єдину в Україні кафедру такої чіткої цільової діяльності. В НТУ «ХПІ» розгорнуто плідні наукові дослідження у вказаній сфері, регулярно організуються міжнародні наукові конференції з філософії освіти та інноваційних педагогічних технологій, видається щоквартальний журнал «Теорія і практика управління соціальними системами», який визнаний ВАК України фаховим виданням з педагогіки, плідні творчі зв`язки з Академією педагогічних наук України та її інститутами і здійснює спільно з ними наукові дослідження з актуальних проблем навчання та виховання студентів вищої школи. При цьому, результати досліджень не тільки впроваджуються у практику навчально-виховного процесу в університеті, а й використовуються іншими вищими навчальними закладами, наприклад Національною фармацевтичною академією України тощо. Організація всього навчально-виховного процесу з майбутніми фахівцями ґрунтується на підготовці фахівців, здатних успішно здійснювати науково-педагогічну роботу у вищих навчальних закладах різного профілю. З цією метою прийом на спеціальність здійснюється за умови наявності диплома спеціаліста за профілем тієї кафедри, на якій передбачається майбутня викладацька діяльність випускника. Підготовка магістрів здійснюється на засадах практичної її спрямованості на педагогічну діяльність у конкретній науково-технічній сфері з можливістю варіативності фахової підготовки за спеціальностями суміжних кафедр. Загальна кількість годин визначається у відповідності до нормативів. Програмою навчання передбачене проходження цільової педагогічної практики. Світоглядна, психолого-педагогічна і професійно-практична підготовка передбачає поглиблення знань, набутих за бакалаврською програмою, при виконанні дипломного проекту спеціаліста і в процесі практичної виробничої діяльності. Формування професійної компетентності фахівця досягається вивченням педагогічної теорії, педагогічної майстерності, методики викладання загальних та спеціальних дисциплін, сучасних педагогічних технологій, адміністративної діяльності у вищій школі, правових та економічних засад вищої школи, а також іноземної мови. Світоглядну підготовку магістрів забезпечуватиме вивчення спецкурсу філософії освіти. Комплексність підготовки фахівців ґрунтується на поєднанні їх світоглядної і загальнокультурної освіти з поглибленою професійною психолого-педагогічною підготовкою.

Магістр з педагогіки вищої школи готується для роботи у вищих навчальних закладах переважно третього та четвертого рівнів акредитації державної та приватної форми власності, а також і інших навчальних закладах, в органах управління освітою і наукою системи державної влади і місцевого самоврядування.

З огляду на викладене, виправданим є підхід, згідно з яким спеціалістів з педагогіки вищої школи доцільно готувати саме в Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут», який є базовим навчальним закладом України у машинобудівній, електроенергетичній, хіміко-технологічній та інформаційній галузях в цілому. Цільове забезпечення кадрами навчальних закладів цих напрямків знань, а також органів державної влади і місцевого самоврядування і буде основним завданням такої підготовки.


2.3 Зміст підготовки спеціаліста за магістерською програмою «Педагогіка вищої школи» у Національному технічному університеті «ХПІ»

Особливу увагу при підготовці спеціалістів з педагогіки вищої школи Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» приділяє комплексному розвитку особистості та професійних якостей та знань. Відповідно до положень реформування освіти згідно із критеріями Болонського процесу, магістерська програма передбачає різні види учбової діяльності.

Зміст підготовки складається з нормативної та варіативної частин [19].

Норматина частина змісту навчання – це обов’язковий для засвоєння зміст навчання, сформований відповідно до вимог освітньо-кваліфікаційної характеристики як змістовні модулі із зазначенням їх обсягу і рівня засвоєння, а також форм державної атестації.

Варіативна частина змісту навчання – це, відповідно до роз’яснення Міністерства освіти та науки України, рекомендований для засвоєння зміст навчання, сформований як змістовні модулі із зазначенням їх обсягу та форм атестації, призначений для задоволення потреб і можливостей особистості, регіональних потреб у кваліфікованих робітниках та у фахівцях певної спеціалізації, досягнень наукових шкіл і навчальних закладів.

Нормативна частина містить цикл професійної та практичної підготовки, яку забезпечують курси:

1. Теорія і практика вищої професійної освіти в Україні. В рамках цієї дисципліни розглядаються загальні принципи суспільного поділу праці в Україні, вивчаються питання теорії вищої освіти, державного регулювання освітньої діяльності та відповідні нормативні документи;

2. Педагогічна та професійна психологія. Вивчаються питання загальної психології, діяльності та її структури, а також детально розглядаються питання педагогічної психології;

3. Фізична культура і психофізіологічний тренінг, де вивчаються принципи і методики корекції психічного та психофізіологічного стану людини;

4. Моделювання діяльності фахівця, де вивчаються загальна схема побудови моделі фахівця, особливості його професійної та соціальної діяльності та їх моделювання, зміст освіти фахівця та його освітньо-кваліфікаційна характеристика;

5. Моделювання освітньої та професійної підготовки фахівця, де вивчаються питання змісту навчання та освіти, професійна програма та інформаційна база підготовки фахівця;

6. Системний підхід у вищій освіти, де вивчаються особливості вищого закладу освіти як соціально-педагогічної системи та особливості управління ним;

7. Педагогічний контроль в системі освіти, де вивчаються інструменти педагогічних вимірів, алгоритми складання тестових матеріалів і обробки результатів тестування, а також питання організаційно-технічного забезпечення психодіагностичних вимірів;

8. Дидактичні системи у вищій школі, де вивчаються види та форми навчальних занять у вищій школі, підходи до оцінки ефективності пізнавальної діяльності студента та побудова апріорних і реальних дидактичних систем;

9. Інформаційні технології в освіті, де розглядаються питання інформаційного забезпечення навчального процесу та діагностики його якості;

10. Соціальна та екологічна безпека діяльності, де вивчаються підходи до організаційно-методичного забезпечення зовнішнього захисту людини;

11. Професійна педагогічна практика, де формуються основні професійні риси майбутнього спеціаліста.

Варіативна частина передбачає цикл вибіркових соціо-гуманітарних і професійно-орієнтованих дисциплін за переліком програми:

1. Педагогіка вищої школи, де вивчаються питання загальної теорії освіти, форми і методи навчально-виховного процесу;

2. Філософія освіти, де вивчаються основні світоглядні, методологічні та аксіологічні проблеми феномену освіти та його найбільш загальні закономірності.

Обов’язковою умовою вступу є наявність диплома спеціаліста та проходження іспитів, що визначають професійну придатність до професії викладача. Завдання іспитів складається із тесту з англійської мови та екзаменаційної картки із професійних питань. Зарахування на спеціальність відбувається за умови успішного проходження іспитів.

Навчання відбувається за денною та заочною формами. Тривалість навчального курсу денної форми складає 1 рік, заочної форми – півтора роки. По закінченні курсу навчання студент спеціальності захищає дипломний проект.

Навчальний рік розпочинається 1 вересня. Аудиторні заняття проводяться щоденно, окрім вихідних та тривають до середини грудня. Третій та четвертий тиждень грудня проводиться екзаменаційно-залікова сесія. Перший тиждень січня займають канікули, по закінченні яких заняття поновлюються у виді самостійної роботи, яка триває з другого по четвертий тиждень січня. З початку лютого поновлюються аудиторні заняття, які тривають до середини квітня. Другу половину квітня займає літня екзаменаційно-залікова сесія. Чотири тижні травня студенти проходять практику у вищих навчальних закладах, що дозволяє підняти їм власний рівень педагогічної майстерності. Учбовий процес курсу закінчується підготовкою дипломної роботи у червні та її захистом перед екзаменаційною комісією. У разі успішного захисту дипломної роботи чи проекту, студент здобуває кваліфікацію магістра вищої освіти, викладача вищого навчального закладу. У випадку захисту дипломного проекту з оцінкою «відмінно» та за наявності 75 відсотків оцінок «відмінно» та 25 відсотків – «добре» за результатами екзаменаційно-залікових сесій, студенту видається диплом магістра вищої освіти з відзнакою.

Розклад занять денної та заочної форми навчання за спеціальністю «Педагогіка вищої школи» було розроблено науково-педагогічним колективом університету та повністю враховує найкращі, з точки зору організму людини, години максимального та мінімального навантаження.)Розклад занять ефективно поєднує аудиторну та самостійну роботу, дозволяючи студенту гармонійно розвиватися у контексті майбутньої спеціальності.

Під час розробки програми курсу «Педагогіка вищої школи», науковий колектив Національного технічного університету «Харківский політехнічний інститут» провів масштабне дослідження серед роботодавців на предмет визначення найбільш актуальних предметів та дисциплін, знання з яких є необхідними задля успішної конкурентної боротьби на ринку праці. У результаті дослідження була напрацьована нормативна частина змісту курсу та визначена найбільш адекватна кількість годин, що відводиться на викладання цих дисциплін.

Згідно з дослідженням, найбільшу кількість годин було відведено дисципліні «Інформаційні технології в освіті». Це загальний обсяг у 216 годин, з яких лекційні заняття складають 6 годин, практичні – 30 годин, 180 годин відводиться на самостійну роботу студента. Обсяг у кредитах – 6,0. Реформування системи вищої освіти відповідно до стандартів Болонського процесу потребує підготовку викладачів з високим ступенем володіння інформаційними технологіями, що дає можливість реорганізувати навчальний процес і зробити його більш інтенсивним та насиченим.

Моделювання діяльності фахівця - відносно новий науковий напрям у вітчизняній вищій школі. Якщо раніше вища освіта викладалася у вигляді аксіоми, що не потребує доповнення та корегування, то на сьогоднішній день метою вищої освіти є навчати студента мислити, аналізувати та передбачати свої дії у майбутній професії та мати індивідуальний план із самовдосконалення у процесі отримання знань. Саме тому, моделювання потроху стає однією із провідних дисциплін у системі вищої освіти. Адже моделювати – означає повністю розуміти та творчо підходити до майбутньої професії. Предмет «Моделювання діяльності фахівця» дозволить суттєво знизити суспільний фактор отримання випадкової вищої освіти, коли людина мало усвідомлює чи не усвідомлює взагалі свою майбутню професію, і як результат не працює за нею [16, c.87]. Це дозволить більш ефективно використовувати державне фінансування вищого навчального закладу. Обсяг предмету у кредитах – 3,0. На предмет відводиться 108 годин, з яких 72 години – це аудиторні заняття (12 годин лекційних та 60 годин практичних) та 36 годин - це самостійні заняття студента.

Моделювання освітньої та професійної діяльності фахівця також є однією із провідних дисциплін вищої освіти та, на мою думку, найбільш перспективною. Комплексне моделювання дозволяє роздивитися процес в цілому та зрозуміти походження тих чи інших чинників, що впливають на професійну та освітню підготовку майбутнього фахівця. На жаль, кількість годин, що відводиться на цю навчальну дисципліну, менше ніж то є потрібно, але хочеться сподіватися, що з часом ситуацію зміниться. Загальна кількість годин, що відводиться на предмет : 108, з яких аудиторні заняття складають 72 годин (12 – лекційні, 60 - практичні), 36 годин відводиться на самостійну роботу студентів.

Сучасна освіта потребує жорсткого контролю своєї якості, адже якісна освіта – це основа майбутнього держави та запорука її сталого розвитку [23, c. 27]. Саме тому у курсі «Педагогіка вищої школи» було виділено 216 учбових годин на викладання дисципліни «Педагогічний контроль в системі освіти». Підвищення ролі освіти у світі спонукає вітчизняну систему освіти підвищити якість педагогічного контролю, розробити нові його форми, запровадити інноваційну складову у цей процес. Реформування освіти відповідно до вимог Болонського процесу також вимагає відповідних корегувань у національній системі контролю якості освіти. Предмет розглядає сучасний стан педагогічного контролю та моделює його перспективи.

Враховуючи відповідальність професії викладача, сучасний педагогічний світ робить особливу ставку на вивчення професійної психології [18, c. 3-4]. Колективом Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» було розроблено та запроваджено у курсі «Педагогіка вищої школи» професійну дисципліну «Педагогічна та професійна психологія», на яку учбовим планом відводиться 54 години, з них 18 – на аудиторні заняття та 36 – на самостійну роботу студентів. Педагогічна та професійна психологія допомагає викладачеві створити так звану «карту колективу», яка допоможе визначити сильні та слабкі сторони кожного із студентів та застосувати індивідуальний підхід до кожного [24, c.61-62]. Педагогічна та професійна психологія – є основною складовою індивідуального підходу та використовується у процесі навчання у країнах учасницях Болонського процесу.

Предмет «Теорія і практика вищої професійної освіти в Україні» також має 54 години у курсі «Педагогіка вищої школи». Дисципліна розглядає питання організації та роботи національної освітньої системи, її пріоритети та основні напрями діяльності. З 54 годин, 18 годин відводиться на аудиторні заняття, а 36 – на самостійну роботу студента.

В рамках магістерської програми «Педагогіка вищої школи» запроваджено навчальну дисципліну «Дидактичні системи у вищій освіті». Предмет розкриває дидактичні системи, як комплекс внутрішньо узгоджених тверджень, що базуються на єдності цілей, змісту і дидактичних принципів, котрі стосуються способів організації роботи студентів та викладача. Програма учбової дисципліни враховує іноземний та вітчизняний досвід використання різних концепцій навчання та все стороннє аналізує діяльність викладача в освітньому процесі. Загальна кількість годин, що виділені на предмет : 162, з яких 90 годин – це аудиторні заняття, а 72 – самостійна робота магістранта.

Психофізіологічний тренінг та основи фізичної культури займають у навчальному плані курсу 1,5 кредити, або 54 години.

Особливу у роль у підготовці викладача займає предмет «Педагогічна етика». Запровадження його саме у магістерському курсі «Педагогіка вищої школи» сприяє підвищенню духовного та культурного рівня майбутнього спеціаліста, вчить його толерантному ставленню до студентів та формує гармонійний навчальний процес демократичний за формою [15, c.17]. Викладачі Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» в рамках роботи над створенням курсу «Педагогіка вищої школи» змогли сформулювати певний звід професійної поведінки педагога вищої школи, який було покладено в основу лекційних та практичних занять для студентів-магістрів.

Велику роль програма підготовки магістрів вищої освіти відводить педагогічному спілкуванню та риториці. Адже вміння висловлювати думку – запорука успішної комунікації в цілому, та в процесі роботи зі студентами зокрема [20, c.37-38]. До певного часу вважалося, що вміння говорити та тримати аудиторію взагалі не є ознакою компетентності, на відміну від рівня професійної підготовки. Сьогодні, коли система освіти реформується, здатність проводити заняття у постійній та ефективній комунікації з аудиторією виходить на перший план, як ознака рівня компетентності викладача. Педагогічному спілкуванню та риториці учбовий план курсу відводить 108 годин (3 кредити), 36 з яких – аудиторні заняття. Риторика – особливий предмет. Ним не можна оволодіти миттєво, це процес, який триває все життя. Риторика вимагає самостійної роботи із самовдосконалення. Програма магістерського курсу пропонує 72 години самостійної роботи в цьому напрямі. А це - щоденні вправи вдома, проходження різноманітних тренінгів тощо. Риториці студент не навчається. Він її опановує. Саме тому об’єм самостійної роботи було визначено у такому обсязі.

Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» - провідний навчальний заклад технічного спрямування в Україні та за кордоном. Інженери, що проходили професійну підготовку в його стінах, працюють у багатьох країнах світу. Університет завжди славився рівнем викладання загально інженерних та спеціальних предметів та тримає цю високу планку й сьогодні. Навчальний заклад ставить собі за мету продовжити почесну традицію якісного викладання і тому в програмі магістерського курсу «Педагогіка вищої школи» передбачено по 3 кредити (108 годин) на такі дисципліни як «Методика викладання загально інженерних дисциплін» та «Методика викладання спеціальних дисциплін» . В режимі аудиторних занять студенти працюють 36 годин, по 72 години надається студентам для освоєння цих дисциплін самостійно.

Соціальна та екологічна безпека діяльності вивчається в рамках однойменного курсу протягом 108 годин (3 кредити), де 18 годин студент працює в режимі лекційних та практичних занять, а 90 годин опановує дисципліну самостійно.

Дуже важливою складовою в сучасній освіті є методика ігрового проектування. Як казав Платон у 7 книзі свого твору «Держава» : «Викладай науки не насильно, а за допомогою гри; тоді ти краще побачиш, хто до чого схильний» [6, c.98]. Але для того щоб створити ефективну, цікаву, а голове корисну гру, потрібно розуміти методу її створення та найкращі для цього способи. «Методика ігрового проектування», що входить до програми магістерського курсу «Педагогіка вищої школи» відводить 36 годин аудиторних занять задля засвоєння основних норм та парадигм ігрової педагогіки та пропонує студенту протягом 72 годин до опанувати та розвити у собі якості педагога, що володіє ігровими формами навчання.

Будь-яка справа для того, аби стати успішною, має носити системний характер. Це стосується й освітньо-виховного процесу. Саме системність крок за кроком підвищує професійні якості спеціаліста та відкриває йому дорогу до компетентності. «Системний підхід у вищій школі» - це навчальна дисципліна, за допомогою якої вдається побудувати відчуття необхідності системної роботи у викладача, який передасть цю здатність своїм студентам. Вивчення дисципліни передбачає 1,5 кредити (54 години), з яких 18 годин студент буде працювати у рамках аудиторних занять, а 36 годин витратить на самостійну роботу.

Формою педагогічного контролю слугує проведення заліково-екзаменаційних сесій.

Після освоєння навчальних дисциплін у повному обсязі програмою курсу «Педагогіка вищої школи» пропонується проходження практичної підготовки та стажування, що складає 4, 5 кредити (162 години). Магістранти проходять практику у вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації та у відділах освіти місцевих органів самоврядування.

На підготовку дипломного проекту відводиться 108 годин (3 кредити), після чого дипломний проект подається на захист.

На мою думку, система підготовки майбутніх викладачів у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» має велику кількість переваг і підвищує конкурентоспроможність людини на ринку праці та його професійний рівень. По-перше, це сучасний підхід до організації навчального процесу. По-друге, розроблена у цьому вищому навчальному закладі програма магістерського курсу «Педагогіка вищої школи» повністю відповідає концепції реформування національної системи освіти відповідно до стандартів Болонського процесу. По-третє, програма сформована лише з актуальних предметів, що дозволяє оволодіти у відносно стислі терміни сучасними викладацькими дисциплінами.

На мій погляд, у майбутньому програма курсу може бути доповнена дисциплінами з паблік рілейшнз (основи зв’язків з громадськістю). Ця відносно молода наука вивчає питання формування суспільної думки про товари та послуги, компанії та установи, від якої повністю залежить їх успіх. Інакше кажучи, паблік рілейшнз формує імідж того чи іншого продукту. Якщо проаналізувати взаємозв’язок між цією наукою та освітньою діяльністю побачимо, що вони мають багато спільних рис та завдань:

- освіта потребує формування позитивного іміджу у суспільстві, а паблік рілейшнз потребує освічене суспільство, інакше прийоми не будуть максимально ефективними;

- освіта та паблік рілейшнз мають справу з великою кількістю людей;

- освіта та паблік рілейшнз мають бути переконливими для того, аби стати успішними;

- освіта та паблік рілейшнз однаково гнучко реагують на події та зміни, корегуючи свої прийоми та методи відповідно до змін;

- освіта та паблік рілейшнз мають на меті привертання уваги до змісту свого послання та його метод.

Кожен викладач має бути трохи знавцем цієї науки, адже він має вміти привернути увагу до свого предмету, сформувати позитивний імідж свого предмету та самого себе, шляхом встановлення зв’язків з громадськістю (в даному випадку це студентська аудиторія) побудувати систему заохочень та мотивації.

Висновки до розділу 2

Україна має високорозвинену систему вищої освіти, що представлена понад 900 вищими навчальними закладами. За останні роки ця цифра зросла переважно за рахунок відкриття нових приватних вищих навчальних закладів. Як і будь-яка галузь економіки, освіта потребує висококваліфікованих спеціалістів. За даними досліджень, достатньо велика кількість викладачів - це людини передпенсійного та пенсійного віку. Активно постає питання оновлення кадрів вищих навчальних закладів. Однак вищі навчальні заклади педагогічного спрямування, нажаль, не готують педагогів для системи вищої освіти.

В сучасних умовах кардинальні зміни цілей та характеру суспільного виробництва вимагають принципово нових моделей, методів і технологій фахівців. Це висуває принципово нові вимоги до науко-педагогічного складу вищої школи, істотно посилює роль його психологічно-педагогічної підготовки. Поряд з високою професійною компетентністю у відповідній галузі, викладач повинен досконально володіти високою педагогічною майстерністю, бути високодуховною і високоморальною людиною.

Як один з провідних навчальних центрів України, Національний технічний університет «ХПІ», визнаючи усю загрозливість ситуації відсутності висококваліфікованих викладачів у майбутньому, розробив магістерську програму «Педагогіка вищої школи та у 2005 році відкрив навчальний процес за цією спеціальністю. Створення спеціальності повністю відповідає цілям та завданням реформування освітньої системи країни, відповідно до стандартів Болонського процесу. Мета реформи, активну участь у якій бере Україна, визначена у Болонській декларації, полягає у створенні єдиного „Європейського простору вищої освіти” (European Higher Education Area) і „Європейського простору досліджень” (Eurоpeаn Research Area). Створення цього єдиного простору освіти мислиться перш за все у ліберальний спосіб: а саме, як усунення перешкод для руху. За аналогією чотирьох свобод, фундаментальних для спільного ринку Європейського Союзу, а саме: свободи руху капіталу, робочої сили, товарів і послуг, Болонська реформа наполягає на необхідності «п’ятої свободи», а саме „свободи руху знання”. Ця настанова передбачає усунення перешкод для мобільності студентів, викладачів і дослідників поміж країнами-учасницями. Зняття віртуальних, хоча і відчутних, кордонів між історично різними освітніми системами вимагає введення чіткої і зрозумілої для всіх учасників процесу системи дипломів, прозорість присудження наукових ступенів, еквівалентність кваліфікацій тощо. Особливу увагу при підготовці спеціалістів з педагогіки вищої школи Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» приділяє комплексносному розвитку особистості та професійних якостей та знань. Відповідно до положень реформування освіти згідно із критеріями Болонського процесу, магістерська програма передбачає різні види учбової діяльності. Зміст підготовки складається з нормативної та варіативної частин. Курс містить цикл дисциплін з професійної та практичної підготовки, яку забезпечують предмети: теорія і практика вищої професійної освіти в Україні, педагогічна та професійна психологія, фізична культура і психофізіологічний тренінг, моделювання діяльності фахівця, моделювання освітньої та професійної підготовки фахівця, системний підхід у вищій освіти, педагогічний контроль в системі освіти, дидактичні системи у вищій школі та багато інших.


Висновки

Відповідно до характеру перетворень у національній системі освіти, особливої уваги потребує підготовка висококваліфікованих педагогічних працівників, зокрема для системи вищої освіти. Вища освіта країни - це понад 900 навчальних закладів першого, другого, третього та четвертого рівня акредитації. Це коледжі та технікуми, інститути, університети та академії. Вищі навчальні заклади відіграють провідну роль у підготовці науково-технічної еліти України, впливають на розвиток особистості та формують світогляд молодих громадян. Відповідно до даних статистики, переважна більшість випускників із повною середньою освітою продовжують своє навчання для здобуття вищої освіти, тому підготовка висококваліфікованих сучасних викладачів, що володіють новими навчальними методиками та інформаційними технологіями, здатні побудувати цікавий та змістовний навчальний процес та продемонструвати високий рівень компетентності, є справою національного значення.

Сьогодення приносить нові виклики та вимагає нового рівня освіченості. Нові економічні умови потребують все більше й більше висококваліфікованих спеціалістів у галузі вищої освіти, отже постає питання створення постійно діючої системи їхньої підготовки.

На Харківщині, наприклад, потенційними замовниками фахівців з педагогіки вищої школи є 26 державних вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації та 14 – приватної форми власності. За оцінками, тільки у 9 навчальних закладах інженерного профілю частка науково-педагогічних працівників пенсійного та передпенсійного віку сягає трьох тисяч осіб. Прагнення вищої школи адекватно відповідати на виклики часу зумовлює відкриття нових спеціальностей, підготовка за якими також потребує кваліфікованих кадрів викладачів. Тому перспективна потреба у фахівцях з педагогіки вищої школи складає тільки на найближчі п`ять років кілька тисяч осіб. Крім того, потенційними замовниками фахівців з закладів першого та другого рівня акредитації, а також система підготовки та перепідготовки кадрів великих промислових підприємств.

В той же час у регіоні подібних фахівців не готує жоден вищий навчальний заклад. Підготовка фахівців за напрямом «Освіта», яка здійснюється Національним педагогічним університетом ім. Г.С. Сковороди у місті Харків, орієнтована на дошкільне і початкове виховання та на середню школу. Українська інженерно-педагогічна академія готує фахівців з професійного навчання за профілем підготовки, а Харківська державна академія культури – фахівців з соціальної педагогіки. Таким чином, в межах цієї номенклатури спеціальностей цільова підготовка фахівців з педагогіки вищої школи не ведеться, хоча потреба в них існує. Запровадження магістерського курсу «Педагогіка вищої школи» відповідає потребам ринку праці та підвищить рівень професійної компетентності в цілому.

В сучасному суспільстві очевидною є розбіжність між матеріальним і духовним вимірами людини. З одного боку, маємо величезні технічні й технологічні досягнення як результат розвитку освіти й науки. Досить лише згадати, що впродовж XX ст. зроблено більше відкриттів і винаходів, аніж за попередні 6 тис. років, що через кожні 5—6 років обсяг знань з усіх галузей науки подвоюється, що понад 80 % учених, які будь-коли жили і працювали на планеті, діють у наш час.

З іншого боку, впадає в око порівняно низький рівень духовності людини. Аналіз історичних подій, асоціальних дій окремих членів суспільства дає підстави говорити про певну моральну й духовну деградацію людства. Прояви жорстокості, злодійства, брехні, підлості, безчестя, безсоромності, підкупу, моральної зради охопили значну частину суспільства. Причин цього багато. По-перше, в розвитку людини перевага надається навчанню. Це підтверджується хоча б тим фактом, що праця педагогів, викладачів ВНЗ оцінюється й оплачується передусім за навчання. Це знижує відповідальність освітньої системи за виховання підростаючих поколінь. Створюється ілюзія, що завдання морального, трудового, фізичного, естетичного виховання розвґязуватимуться автоматично, самі по собі. По-друге, багато дітей позбавлені належного родинного виховання з причин психолого-педагогічної непідготовленості батьків до виховної роботи, низького рівня економічного забезпечення сімґї, зростання кількості неповних і асоціальних сімей. По-третє, утвердження постулатів партійно-класового виховання протягом попередніх десятиріч, замовчування й заборона надбань народних традицій, вилучення з виховної сфери релігійного компонента призвели до збідніння системи виховних впливів на процес формування загальнолюдських і національних соціально-духовних цінностей у дітей та юнацтва. По-четверте, руйнування сільської громади, що слугувала надійним оберегом моральності й духовності, повсюдна урбанізація теж стали однією з причин духовного зубожіння суспільства.

Треба зауважити, що освітня революція також збільшує досить великий і загрозливий розрив між знаннями й вихованістю людей як у нашій країні, так і в усьому світі. А це приховує у собі реальну небезпеку самому існуванню людської спільноти.

Варто звернути увагу ще на один аспект цієї важливої проблеми. Сучасна загальноосвітня і професійна школи зосереджують свої зусилля в основному на засвоєнні вихованцями певної сукупності знань, що здійснюється в рамках пояснювально-репродуктивного навчання. І, як наслідок, учні й студенти витрачають багато зусиль, а результати не відповідають очікуваним. Так, дослідження показують, що й у випускників середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів, і в студентів лишається порівняно невелика частина програмних знань. При цьому не розвґязується головне завдання навчання — забезпечення в належному обсязі інтелектуального розвитку особистості. Подібне становище підштовхнуло науково-педагогічних працівників Національного технічного університету «Харківський політехнічний університет» до створення принципово нової програми підготовки викладацьких кадрів, в основі якої лежить прагнення виховати фахівця з творчим гуманістичним світоглядом та мотивацією до постійного самовдосконалення. Зміст підготовки складається з нормативної та варіативної частин. Курс містить цикл дисциплін з професійної та практичної підготовки, яку забезпечують предмети: теорія і практика вищої професійної освіти в Україні, педагогічна та професійна психологія, фізична культура і психофізіологічний тренінг, моделювання діяльності фахівця, моделювання освітньої та професійної підготовки фахівця, системний підхід у вищій освіти, педагогічний контроль в системі освіти, дидактичні системи у вищій школі та багато інших.


Список використаних джерел

1. Бездетко В.В. Введение в педагогику. – К.: Веселка, 2001.- 160 с.

2. Бороздина А.И. Высшее образование. – К.: Основи, 2004. – 172 с.

3. Білецький О.В. Становлення освіти. – Донецьк: Гірняк, 2003. – 244 с.

4. Браташ Н.Н. Практический курс по педагогике высшей школы. – М.: Новая школа, 1996. – 320 с.

5. Варенич Ю.О. Болонський процес.- Львів: , 2007.- 92с

6. Вікторова Р.І. Твори з педагогіки.- К.: Євшан-Зілля, 2001.- 257с.

7. Воронов М.К. Болонський процес і освіта. – К.: Барва, 2004.- 158с.

8. Введение в педагогику.- М: Педагогика, 2000.- 139с.

9. Введение в педагогику: Учебник для вузов. В 2-х частях. Ч.1./ Под общ. ред. И.Т. Криль.- М: Политиздат, 2001.- 117с.

10. Введение в педагогику: Учебник для вузов. Авт. Фролов И.Т., Носик В.А., Арефьева Г.С. и др.- М: Научная литература, 1999.- 639с.

11. Переход к Болонскому процесу: Пособие для студентов.- М: Грани, 2006.- 301с

12. Вертух В.І. Вибрані праці з педагогіки.- К.: Наук. думка, 2004.- 310с.

13. Ветров М.А. Болонский процесс и его основные тезисы.- М.: Изд-во научной литературы, 2003.- 264с.

14. Вех Р.М. Внедрение основ Болонского процесса.- М: "Молодая Россия", 2004.- 463с

15. Волинка Г.І. Вступ до педагогіки: основи педагогічної теорії.- К.: Вища школа, 2006.- 424с.

16. Волинка Г.І. Педагогіка вищої школи.- К.: Вища освіта, 2005.- 244с.

17. В’ятко М.М. Основи теорії і практики вищої освіти.- Запорожье: Просвіта, 2006.- 173с.

18. Довгий К.Б. Педагогічні перетворення.- Львів: Думка, 2005.- 191с.

19. Касьянова О.М. та науковий колектив кафедри педагогіки та психології управління соціальними системами НТУ «ХПІ». Обґрунтування запровадження магістерської програми «Педагогіка вищої школи». – Харків, 2005

20. Маковский А.О. Педагогіка вищої школи.- Миколаїв: Наука, 2000.- 201с.

21. Мелехов В.А. Освіта.- К.: Либідь, 2003.- 312с.

22. Мот В.С. Педагогіка та Болонський процес.- К.: Либідь, 2007.- 410с.

23. Малашенко Г.П. Менеджмент в освіті.- К: Либідь, 2006.- 204с.

24. Малышев А.В. Педагогика 21 столетия.- К.: Изд-во ВСЦ "Прометей", 2006.- 110 с.

25. Пастушенко М.М. Педагогіка управління. – К.: Гравіс, 2005. – 112 с.

26. Рядова С.Т. Болонська система. – Львів, 2005. – 77 с.

27. Юрков С.М. Педагогіка в вищій освіті. – 2006. – 132 с.

28. Юшкевичус М.А. Освіта. – 2002. – 199 с.

29. Ярошенко Г.В. Освітні технології. – 1999. – 136 с.

30. Ярка В.М. Освіта і реформи. – 2004. – 144 с.

31. Ярка В.М. Освіта і Болонський процес. – 2006. – 178 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий