Зміст
Вступ
Розділ І. Аналіз психолого-педагогічної літератури з
досліджуваної проблеми
1.1. Видатні педагоги про значення домашніх
завдань у навчанні молодших школярів
1.2. Сучасні дослідження про домашні завдання як
форму самостійної роботи учнів
Розділ ІІ. Дослідницько-експериментальна робота.
2.1. Констатуючий експеримент
2.2. Формуючий експеримент
2.3. Контрольний експеримент
Висновки
Додатки
Література
Вступ
Домашня робота - логічне продовження аудиторних занять за завданням викладача з установленими термінами виконання. Дидактичні цілі: закріплення, поглиблення, розширення і систематизація знань; формування умінь; самостійне оволодіння новим програмним матеріалом; розвиток самостійності мислення. Розрізняють домашні роботи поточного і випереджального характеру.
Ці домашні завдання…
Нудно, неефективно, віднімає купу часу і ніколи немає гарантії, що воно не списано на перерві в приятеля-відмінника. Але може бути, не таке вже це зло – домашні завдання? Якщо зробити їх захоплюючими, запропонувати дитині можливість вибору, щоб вона розуміла, що і навіщо робить, проблема двійок за невиконані завдання зникне сама собою.
Сучасна школа все частіше пропонує учневі стати активним учасником власного процесу, причому не тільки в класі, але і дома. Завдання до дому у деяких школах уже не виходить від педагога, а стає процесом і результатом самостійного вибору учня. Традиційне домашнє завдання поступається місцем домашній творчості.У багатьох школах діти працюють над власними проектами і творчими роботами, коли кожен учень вибирає цікавлячу його проблему, прийнятний для нього спосіб роботи, адже домашнє завдання теж може виступати як творчий проект, причому проектна діяльність доречна практично по всіх навчальних дисциплінах. Це можуть бути розробка і створення діючих макетів, навчальних посібників для школи, виконання конкретної практичної роботи (палітурні роботи, дизайни-проекти для школи або для сусіднього дитячого саду), опис наукової проблеми або культурного явища, історичного процесу (із указівкою їхнього соціального значення), проведення й опис експерименту, постановка спектаклю, організація і презентація конкурсу або виставки робіт учнів, вчителів або батьків, створення лінгвістичного журналу. Ці проекти вимагають великих витрат часу, і виконувати їхній краще в невеликій групі.(1, 17 – 18)
Організація самостійної роботи, керівництво нею — це відповідальна і складна робота кожного вчителя.
Виховання активності і самостійності необхідно розглядати як складову частину виховання учнів. Ця задача виступає перед кожним вчителем у числі завдань першорядної важливості.
Метою даної курсової роботи є вивчення організації домашньої роботи як форми самостійної роботи учнів і умов їхньої успішної реалізації.
Для розгляду даної мети я прийшла до аналізу різних напрямків у дослідженні природи самостійності учнів у навчанні, ознайомилася з безліччю визначень і з'ясувала які функції виконує самостійна пізнавальна діяльність учнів і чому вона так необхідна для формування зрілої особистості.
Говорячи про формування в школярів самостійності, необхідно мати на увазі дві тісно зв'язані між собою задачі:
- Перша із них полягає в тім, щоб розвити в учнів самостійність у пізнавальній діяльності, навчити їх самостійно опановувати знаннями, формувати свій світогляд;
- Друга — у тім, щоб навчити їх самостійно застосовувати наявні знання в навчанні і практичній діяльності.
Самостійна робота не самоціль. Вона є засобом боротьби за глибокі і міцні знання учнів, засобом формування в них активності і самостійності як рис особистості, розвитку їхніх розумових здібностей.
Об'єктом вивчення є самостійна діяльність школяра, а предметом – умови її реалізації.
Актуальність цієї проблеми безперечна, тому що знання, уміння, переконання, духовність не можна передати від викладача до учня, прибігаючи тільки до слів. Цей процес містить у собі знайомство, сприйняття, самостійну переробку, усвідомлення і прийняття цих умінь і понять.
Розділ І. Аналіз психолого-педагогічної літератури з досліджуваної проблеми
1.1. Видатні педагоги про значення домашніх завдань у навчанні молодших школярів
У різні періоди розвитку суспільства навчальний процес організовувався не однаково. Так, у школах стародавнього світу панувала система індивідуального навчання. Учитель навчав кожного учня окремо. За середніх віків — індивідуально-групова. Заняття проводились без сталого розкладу.
Індивідуальна система навчання якоюсь мірою виправдовувала себе тоді, коли в школах училась невелика кількість дітей. Але розвиток суспільного виробництва уже в XVI — XVII століттях зумовив необхідність значного розширення і вдосконалення шкільної освіти. У зв'язку з цим виникла класно-урочнасистема навчання, яка створювала можливість одночасного навчання учителем багатьох учнів. Ця система вимагала комплектування навчальних груп (класів) з однаковою підготовкою і віком учнів і навчання їх за однією програмою. Доцільність класно-урочної системи та шляхи їх застосування обґрунтував у XVII ст. Я-А. Коменський. Вона розвивається уже більше трьох століть.
У XVIII ст. стала розвиватися бел ланкастерська система навчання (її розробили англійські педагоги А. Белл і Д. Ланкастер) — система взаємного навчання. Суть бел ланкастерської системи полягає в тому, що в школі старші, здібніші і більш підготовлені учні виступають у ролі так званих моніторів: за вказівками вчителя-вони навчають інших учнів (як правило, кожний монітор навчає близько 10 учнів). Це дає змогу одному вчителеві організувати навчання кількох сотень учнів. Система взаємного навчання практикувалась частково і в нашій країні. Але життєвого іспиту вона не витримала, бо не забезпечувала належної якості навчання, ґрунтовного опанування учнями знань.
На початку XX ст. у США, Англії та в деяких інших країнах Заходу виникали системи індивідуалізованого навчання, що мали своїм завданням підготовку активних, ініціативних, енергійних функціонерів буржуазної держави. З цих систем навчання найбільш поширеним був дальтон-план(назва — від м. Дальтон у США). При дальтон-плані уроки скасовуються, навчальні класи заміняються предметними «лабораторіями», кожний учень працює самостійно, виконує тижневі чи місячні завдання («підряди») відповідно до своїх індивідуальних можливостей, а вчителі виступають в ролі консультантів і контролерів.
У другій половині 20-х років дальтон-план в дещо зміненому вигляді відстоювали деякі педагоги. На практиці основні ідеї дальтон-плану втілились у лабораторно-бригаднійорганізації навчання, при якій замість класів створювались «лабораторії», учні розподілялись на невеликі групи-бригади (звичайно по 5—7 чол.), вчилися у цих групах за побудованими в особливий спосіб підручниками (називались вони «робочими книгами»), виконували спеціально складені вчителем денні, тижневі, місячні «робочі завдання» з кожного навчального предмета.
Лабораторно-бригадна система не виправдала себе. Вона знижувала керівну роль учителя, не забезпечувала опанування систематичних і міцних знань, приводила до знеосібки у навчанні, виховувала безвідповідальне ставлення до роботи. Але окремі елементи цієї системи можуть бути корисними. Так, поряд з індивідуальним і колективним навчанням практикуються групові завдання, наприклад, при виконанні лабораторних і практичних робіт, самостійного опрацювання підручника, довідкової і допоміжної літератури.
Сучасна педагогіка, як свідчать дослідження педагогів, продовжує віддавати перевагу індивідуальним формам організації навчання перед колективними. Так, у багатьох школах США розповсюджений так званий «план Тромпа». В центрі уваги за цим «планом» — створення умов для успішного просування обдарованих учнів: 40 % часу відведено для навчання у великих групах (100—120 чоловік), 20% часу на навчання в малих групах (10—15 чоловік) і 40 °/о часу на індивідуальне навчання.
Вправи і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною „гімнастикою поведінки” дітей і реалізується в основному через застосування цілого комплексу різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в тих чи інших звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про якийсь повчальний факт із життя людей, мудрій пораді когось із старших, афоризмі («Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний», «У гостині останній починай їсти, а перший переставай»), заповіді («Не кради», «Поважай старших», «Шануй батька і матір»). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже рідко. До них вдаються лише в крайньому разі, найчастіше тоді, коли вихованець виявляє зухвалу впертість і непослух. Та й то після випробування всіх інших можливих у даній ситуації методів і прийомів, зокрема застосування позитивного прикладу. Прийом вправи на основі показу відзначається високою дієвістю тому, що виражається в демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання («Якщо він може, то чому я не можу?»). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть, наприклад, учневі: «Подивись, як забавляє свого молодшого братика ця дівчинка». Або: „Поглянь як він виконує швидко, з зацікавленням та правильно домашнє завдання, то чому ж ти не можеш?”. Щоб та чи інша дія, наприклад, манера готуватися, закріпилась і стала звичкою, не обходилась без нагадування, яке допомагає долати забудькуватість. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й нерідко в жартівливій формі.