Смекни!
smekni.com

Сучасне українське козацтво на півдні Одещини (стр. 26 из 30)

«Веселці» вже тридцять років. Нині це сталий колектив української пісні зі співочою та хореографічними групами, власним оркестром народних інструментів. Виріс ансамбль із троїстих музик, організованих подружжям Михайлом Івановичем та Валентиною Опанасівною Нікіруй. Про Нікіруїв кажуть, що у них трійко діточок: Богдан, Зоряна та ще «Веселка», і всі вони щедро обдаровані талантами.

У складі колективу – студенти та викладачі педагогічного училища. Їх Нікіруї прискіпливо відбирають за конкурсом, а потім ще «школять» у підготовчих групах перш ніж включити до основного складу. Адже ансамбль гідно носить звання народного, а це зобов’язує постійно тримати його у високій художній формі, вдосконалювати майстерність співаків, музикантів і танцюристів до професійного рівня.

Керівник – Михайло Іванович – великий знавець українських пісенних традицій, особливостей національного мелосу, ніколи не прагнув перетворити ансамбль на академічний колектив. Не випадково на всеукраїнських та міжнародних фестивалях і конкурсах, зокрема у Польщі, Югославії, Болгарії, Німеччини, Англії, слухачів завжди вражало дуже природне і не натужне звучання «Веселки». Голос у неї м’який, проникливий, ніби огортаючий. Так завше співали на весіллях та на вечорницях.

Саме обрядові пісні становлять основу репертуару колективу. Із студентськими фольклорними експедиціями М.Нікіруй об’їздив мало не всі села Придністров’я, збираючи невідомі зразки гаївок, щедрівок, весільних та обжинкових пісень. За роки копіткої пошукової роботи таких знахідок стало на великий фольклорний збірник, який вже підготовлено до друку.

За час існування «Веселки» її школу пройшло більше півтисячі студентів педучилища, і всі вони, незалежно від обраної спеціальності, на все життя стали палкими шанувальниками української пісні. А ще за ці роки в ансамблі з’явилися колективи-паростки – співочі й інструментальні гурти, організовані по всій Україні його колишніми вихованцями. Таких уже налічується близько тридцяти.

…Неповторні хвилини щастя, коли співаєш улюблені з дитинства пісні в унісон із знаменитим ансамблем, відчуваючи і себе трошки артистом. І відбиваєш долоні в шалених вдячних оплесках, і плачеш сльозами радості. Тому що наша народна пісня – то душа України.

Знову щемно співає сопілка Михайла Івановича, а Валентина Опанасівна, яку білгород-дністровці називають своїм «буджацьким соловейком», виводить «Над горою місяць сходить» - найпершу і найулюбленішу пісню із свого репертуару. А в ансамблі їм акомпанують і підспівують Богдан та Зоряна, яким нести далі музичну естафету батьків…185

4. Ансамбль української народної музики «Гроно».

Ансамбль української народної музики «Гроно» був створений у 1997 році на базі міського Центру дитячої творчості. У цьому ж році колектив вперше став лауреатом міського і обласного конкурсів-оглядів «Таланти твої, Україно». У складі ансамблю працює три різновікові групи, що складає 45 гуртківців. Ансамбль «Гроно» є лауреатом І, ІІ та ІІІ ступенів ХІ, ХІІ, ХІІІ, ХІУ, ХУ обласних в рамках Всеукраїнських оглядів-конкурсів «Таланти твої, Україно».

Творча діяльність колективу спрямована на відродження української народної пісні. Весь склад ансамблю – хлопчики, тому і репертуар колективу побудований на українських похідних маршах, козацьких піснях, думах, баладах.

Ансамбль української народної музики «Гроно» веде активну роботу з естетичного виховання юних слухачів, з пропаганди українських народних пісень. Колектив користується великою популярністю у мешканців міста, є постійним гостем у навчальних закладах, у дитячих таборах відпочинку та санаторіях Затоки та Сергіївки. Колектив є активним учасником дитячих свят, концертів і акцій, які проводить міський Центр дитячої творчості.

В основі успіху колективу полягає системність навчавльно-виховного процесу: гра на музичних інструментах, пошук і відтворення пісенного матеріалу, розвиток вокальних здібностей дітей. У 2003 році ансамбль «Гроно» прийняв участь у Всеукраїнському фестивалі козацької пісні «Байда», де здобув звання лауреата. Того ж року хлопці прийняли участь у святковому концерті на Всеукраїнській козацькій Раді в Національній Опері України. А влітку 2005 року вокальне тріо ансамблю представляло Україну на ХХІІІ конкурсі «Лемківська ватра» в Польщі.

Керівник – Богдан Михайлович Нікіруй – народився в найбільш музичній сім’ї нашого міста. Його батьки – Валентина Опанасівна та Михайло Іванович – викладачі педагогічного училища, а також керівники ансамблю української народної музики «Веселка» (відомого не тільки на Україні). Зростав у творчій атмосфері, просоченою духом справжньої української культури. Батьки з малих років брали його з собою на концерти, фестивалі, творчі вечори…

Як каже Богдан, життя – це пошук. Ніколи не треба опускати руки, треба шукати. Й саме головне – ніколи не треба забувати, хто ти й звідкіля; яким би не було твоє становище, головне – це повірити в свої сили. Ось тоді й можлива робота, й результат обов’язково з’явиться.186

Х. СУЧАСНИЙ СТАН ЗАДНІСТРОВОГО КОЗАЦТВА

Практично в усіх країнах були різні воєнізовані групи населення, які виконували специфічні функції, пов’язані з військовою службою (Іспанія – реконкистадори, Швейцарія – кнехти, Балкани – гайдуки, клефти, граничари, Україна – козаки, гайдамаки, Індія – гуркхи, Японія – самураї). Виникало військове громадство в період смут, в умовах прикордонних конфліктів, релігійних війн і війн за національну незалежність, здіснення колонізацій. На початкових етапах існування основним заняттям таких громадств була війна напіврозбійницького характеру. Однак пізніше вони або переходили на службу до держави на договірних началах, або щезали...

Логіка історичного процесу невблаганна – при закритті “прикордонних” зон потреба в відважних й умілих вояках-колонізаторах минає.

Але козацтво (зокрема, на Буджаку) проіснувало до початку ХХ століття. Цьому сприяли такі причини:

- існування територій, що потребували колонізації (до речі, наш Буджак); це виступало своєрідним “гарантом” існування козацтва, найбільш пристосованого для рішення колонізаційних завдань;

- в державі, в якій є феодальні пережитки, із режимом, що спирався на досить вузьку соціальну базу, козацтво як опора самодержав’я було “приречено” на “підтримку” із боку уряду й “захист” від розмиву як військового стану.

По мірі укріплення державності й експансії держави на прикордонні території у козацтва не було іншого шляху, як увійти до державного організму на умовах відбуття служби, збереження, з поступовим відмиранням декількох вольностей або зникнення козацтва загалом. Що й відбувалося в пореформений період, а завершились ці процеси в роки громадянської війни й сталінської модернізації...

Вже до початку Першої світової війни козаки були лише військовою силою з неефективною економікою й були анахронізмом, який пережив свою доцільність для держави. Процес індустріалізації, модернізації, репресивні міри знищили ідентичність козаків, від них залишились лише легенди...

Відбулася втрата традицій через фізичне винищення значної частини козаків і членів їхніх сімей (1919-1920 роки – “розкозачування”), депортації козацького населення в інші місця (20-30-ті роки ХХ століття), а в місцях традиційного проживання – розбавлення чужинцями-некозаками (20-40-ві роки ХХ століття). В Буджаку – теж саме, тільки ворогом місцевого козацтва виступала боярська Румунія. Такий стан був на початок 90-х років ХХ століття, коли в Радянському Союзі почався бурхливий рух визволення від гніту тоталітарного комуністичного режиму, відомий під назвою “перебудова”.

Модернізація держави порубіжжя ХХ-ХХІ століття в якості свого природнього слідства припускала певне пожвавлення зацікавленості до політичної архаїці та традиціоналізму. Концепт “світлого майбутнього” який характерний для радянської епохи, було змінено на “світле минуле”. Практичною проявою цього “кидка назад” стало виникнення багатьох організацій, які будувалися на основі середньовічних, за своєю суттю, політико-правових, соціальних понять: стану, корпоративізму, жорсткої ієрархічності. Як гриби після дощу, виникали численні дворянські зібрання, купецькі гільдії та ін. Одним з яскравих проявів подібного роду став рух за “відродження козацтва”.

Ще до розпаду СРСР лідери й активісти нового руху оголосили головною своєю метою “відродження” козацтва. Це поняття до теперішнього часу залишається ключовим для всіх програмових документів українських неокозаків. Із самого початку їх ідеологи сприймали історичне минуле як норму, яку необхідно відновити. Це виразилося в різних формах: від атрибутики (відродження козацьких прапорів – Задністрове земляцтво) до висування територіальних претензій до сусідів, які займають “козацькі землі” (Буджацька Січ).

Стихійний рух відродження козацько-лицарських традицій в Україні започаткував І етап загальноукраїнського козацького відродження. Хронологічно цей етап охоплює події 1984 – 1991 рр. і характеризується відновленням зацікавленості історією українського козацтва та власною родовою спадщиною. Саме тому виник дещо романтичний потяг до славного козацького минулого. Ще одним доказом активізації козацького відродження в Україні (зокрема на Буджаку) стала активізація політичного життя під гаслом визволення України.

У 1989-1999 роках козаків “опікувало” керівництво КПРС та КПУ. “Перебудову” політичної лінії КПРС-КПУ по відношенню до козацтва, яка намітилася в кінці 1980-х років, можливо пояснити декількома причинами.