2. Місце фолькльору у вихованні дитини.
Народні обряди, звичаї, свята, народні пісні та розваги - традиційні прояви національного життя громад у чужоземному середовищі. Це типово й для українців, що мешкають поза межами України. Щоб прилучити дитину до культури предків найперше її знайомлять з віршиками, примовлянками, загадками, лічилками, іграми, казками- одним словом, з дитячим фольклором. У цьому реалізується одна з основних підвалин народної педагогіки, якою, на жаль, дуже часто нехтують родини, що живуть на рідній землі - Україні, особливо в східних та південних регіонах.
Що дає фольклор сучасній українській дитині, яка нарівні з усіма дітьми цивілізованого, як прийнято казати, світу бавиться з Барбі, тамагоче, грає на комп'ютері, дивиться а'ля діснеївські мультфільми, відеокасети, читає комікси?.. Чи справді потрібно такій дитині знати про хрещатий барвінок, білу хату, козака з шаблею, волів, піч, рушники?... Можливо, все це просто застаріла інформація про нікому не потрібну, архаїчну до того ж, сільську давнину? Справді, якщо духовне життя дитини міряти розвагами, пропонованими масовою культурою, то такій дитині не потрібні ні фольклор, ні будь-які інші прояви національної культури. Але ж виховний ідеал у більшості наших батьків все-таки інший. Вони хочуть бачити свою дитину особистістю. Хочуть, але не завжди розуміють: кожна людина є особистістю настільки, наскільки вона дотична до культури, тобто наскільки вона пізнала різні прояви духовного життя свого народу - його історію, мистецтво, фольклор, науку, звичаї, традиції, обряди, мораль, вірування. Чому це так важливо? Та тому, що саме культура в тому сенсі, про який щойно йшлося, принципово відрізняє людину від тварини. Тільки людина здатна прагнути до того, що не має практичної вартості, а лише вивищує її дух. Коли ж вона забуває про це і турбується лише про матеріальні блага, а свої духовні потреби задовольняє маскультурною продукцією, то навряд чи є підстави говорити про особистість. По суті, людина тоді залишається нереалізованою.
Отже, прилучаючи дитину до фольклору (складника національної культури), батьки мають усвідомлювати: тим самим вони духовно пробуджують людину.
І все ж, у чому духовний первень (начало) фольклору? Він - у слові!.. Саме завдяки колисковій, примовлянці ще несвідоме немовля вже навчається сприймати мову (спочатку лише її звукову матерію) як джерело радості, утіхи, насолоди. Можна сказати, це найбільше духовне досягнення малюка, адже слово в пісні, віршику ніякої практичної цінності для нього не має (не те що в побутовому мовленні: На! Дай! Хочу! Моє!), до того ж, слово не побачиш, не відчуєш на смак, не помацаєш, як, скажімо, брязкальце. Тому дитину, здатну втішатися словом, можна сміливо поставити духовно (та й інтелектуально) вище за дитину, здатну втішатися лише матеріалізованими речами (напр., іграшкою, жуйкою).
Чому саме фольклор має стати першою і головною кладочкою до культури свого народу? Та тому, що в ньому за багато віків відібрана лексика, художні образи, відпрацьовані жанри, доступні дитині наймолодшого віку. Але при всій важливості фольклору в житті дитини треба розуміти, що він - не єдина форма національного буття народу. Справа в тому, що фольклор часто некомпетентно ототожнюють з національною культурою, протиставляючи класичній. Тому не зайвим буде нагадати структуру кожної національної культури, у тому числі української. Схематично її можна представити так:
Народна культура - культура, яка твориться самим народом, органічно постає з його природи. Вона засвоюється і передається від покоління до покоління природно - через наслідування, імітацію, практику щоденного спілкування. Саме тому народна культура - вседоступна. Фольклор є частиною цього виду національної культури.
Професійна культура - культура, що твориться професіоналами, носіями професійних знань та умінь: вчителями, лікарями, інженерами, вченими, художниками, письменниками. Щоб опанувати цим видом національної культури, треба докладати спеціальних зусиль: виділяти час, читати відповідну літературу, відвідувати лекції тощо. Саме тому професійна культура елітарна, доступна меншому числу людей, ніж народна. Хоча в сучасному суспільстві всі його члени змалку мають можливість прилучитися до професійної культури через школу (головним чином), та мережу будинків школяра, театри, бібліотеки та ін. Авторська література, яка приходить до дитини пізніше, ніж фольклор (десь Із кінця другого -початку третього року життя, є складовою професійної культури. Найвищі досягнення цієї літератури та інших видів мистецтва називають ще класичною спадщиною. Таким чином, класичне мистецтво є в кожній національній культурі, зокрема і в українській. Інша справа; що для його розвитку в колоніальне залежній Україні не було сприятливих умов, а те що й створювалося, всіляко паплюжилося, дискредитувалося, замовчувалось, ізолювалося від народу, а нерідко й привласнювалося культурою політичне пануючої нації (в Росії- російською, в Австро-Угорщині - німецькою, в Польщі - польською). Звужений погляд на українську культуру лише як на народну, навіть після шести років державності, досі дуже поширений серед самих українців та краян інших національностей. Такий підхід -одна з причин стійкого комплексу меншовартості і щодо себе - українців, і щодо української культури загалом як відсталої, архаїчної. Він дається взнаки на кожному кроці: в русифікованих іменах дітей типу Альона (так навіть записували у свідоцтва і паспорти!), розмовного Лена, Діма (замість лагідного Оленка, Дмитрик і т.д.), у назвах магазинів, кав'ярень на зразок "Янтра", "Серго", у свідомому перекрученні українських слів, у неприйнятті самої думки читати російську літературу в українських перекладах (десять років тому такий само спротив був до перекладів Гете, Лорки, Ремарка, Хеменгуея). Стереотип малороса, чітко відпрацьований у радянські часи, продовжує жити у мистецтві та псевдомистецтві (прикладом останнього може служити телешоу Вєрки Сердючки).
Національне виховання кожної людини (дитини) чи то на рідній землі, чи на чужій, має починатися з фольклору (усної народної творчості), народних звичаїв, обрядів, свят і тому подібне, проте аж ніяк не може цим обмежуватися.
ЛІТЕРАТУРА
5. Кудикіна Н. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри. "Рідні джерела" №4, 1998р
6. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: у 3-х кн., 6т. - Факс вид - Київ АТ "Обереги", 1994. - Кн .1 ТІ Зимовий цикл. - С. 159.
7. Українське народознавство. Навчальний посібник /За ред. С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф. Кирчіва, - Львів: Фенікс, 1994 -С. 100.
8. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава: Ред. Газ. "Полтавський вісник", 1994-с. 102