регистрация / вход

Демократия как идеал общественного строя

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ Реферат З політології

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Реферат

З політології

на тему:

“ Демократія, як ідеал суспільного

устрою і як реальність ”

ЕП -11

ВТЕІ КДТЕУ

Вінниця 2000

Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюються й реалізуються людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний з етапів цього руху не може претендувати на завершеність. Адже демократія – це процес, і тому вона відмежовується від будь-якої однозначності.

Демократії, які існують нині в західному світі, тією чи іншою мірою грунтуються на принципах класичної лібе­ральної демократії, що сформувалися у XVIII ст. Шляхом тривалого пошуку політична думка знайшли в ній форму організації влади, яка найкраще покликана поєднати свободу, народовладдя і закон. І це відображено в її принципах.

Одним із головних є забезпечення свободи громадян. Ця свобода має два аспекти (Б. Констан). Політична свобода— право активно і безпосередньо брати участь у колективному здійсненні влади, тобто в публічному житті. Саме це було притаманне республікам Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Але маючи політичну свободу, людина не знала особистої громадянської свободи, була повністю підпоряд­кована владі всього суспільства.

Ліберальна демократія на перший план ставить грома­дянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін.

Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією і знижує правомірність свого існування. Звідси висновок — політична влада не повинна бути абсолютною, незалежно від того, хто її здійснює — монарх чи народ.

Лібералізм демократії означає свободу особи, визнану і гарантовану державою. Громадські сили можуть діяти тільки згідно з законом, перед яким усі рівні. Це "правління через закони, а не через людей ". Передбачається юридичний контроль за виконанням законів. У зв'язку з цим виникають два запитання. Перше — хто повинен мати політичну владу, друге — які повинні бути межі політичної влади, незалежно від того, в чиїх руках вона знаходиться. Відповідь на перше запитання привела до ідеї" демократії, відповідь на друге — до ідеї лібералізму, згідно з якою держава, а в державі законодавча влада не можуть зазіхати на свободу особи, її безпеку, власність, свободу совісті, слова тощо. В цілому лібералізм і демократія мають на увазі один одного, так само як тоталітаризм і деспотизм.

Своєрідне розуміння співвідношення лібералізму і демок­ратії знаходимо у Н. Боббіо. Він наводить дві інтерпретації поняття "свобода". Перша — свобода як право людини не бути зобов'язаною здійснювати певну дію. Це передбачає резервований за індивідом простір, який не може бути ніким зайнятий — ні іншими суб'єктами, ні державою ("заперечення свободи"). Друга — свобода як обов'язок людей підкорятися тільки законам, у розробці яких вони самі беруть участь ("позитивна свобода"). Перша інтерпретація, на думку Н. Боббіо, властива лібералізмові, друга — демократії.

Відповідно у "ліберальній державі", хоча і залишається втручання публічної влади в справи суспільства, та воно зведене до мінімуму. Демократична держава, вважає Н. Боббіо, передбачає передусім поширення органів самоуп­равління. Ліберальна держава не обов'язково є демократич­ною, а демократична — ліберальною. Лібералізм детермінує межі влади та функції держави. Демократія першочергового значення надає проблемі розподілу влади.

Другою засадою ліберальної демократії є принцип згоди і громадянського консенсусу. В його основі лежить ідея "суспільного договору". Люди, вважав Б. Спіноза, свідомо поступаються частиною своєї природної свободи і згоджу­ються підкорятися верховній владі і сукупній могутності всіх, яка незмінно перевищує силу кожної окремо взятої людини. Дж. Локк підкреслював, що добровільна політична спільність людей покликана надійно забезпечити природні права, рівність і свободу, захист особи та її власності. Більше того, як підкреслював Ж.-Ж. Руссо, згода людей — основа всякої законної влади. Відображенням цього є суспільний договір: кожна людина віддає свою особу під вище керів­ництво загальної волі і тим самим стає її учасником. Уся влада переходить до суверена, утвореного учасниками згоди. Отже, суверенітет належить народові. Якщо природна свобода обмежена силою окремого індивіда, то громадянська свобода, яка виникає на грунті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рівними в силу права і згоди.

Із двох попередніх принципів випливала вимога здійснення поділу влади. Ш. Монтеск'є писав, що політична свобода може бути виявлена лише там, де немає зловжи­вання владою. Для попередження цього необхідно, щоб одна влада стримувала іншу. Коли ж законодавча і виконавча влада з'єднуються в одному і тому ж органі, не може бути свободи. Не може бути свободи і тоді, коли судова влада не відокремилась від законодавчої і виконавчої. І настане кінець усьому, якщо одна і та ж особа або орган, дворянський їй народний за своїм характером, здійснюватиме всі три види влади.

Самого поділу влад ще недостатньо для забезпечення суверенітету народу. Потрібні відповідні механізми їх зба­лансування і взаємодії. Специфіка таких механізмів великою мірою визначає і різновиди демократичних режимів.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього во­левиявлення народу. Стосовно XX ст. мається на увазі: надання виборчого права всім громадянам, починаючи з раннього віку; імперативний мандат обранцям народу, що безпосередньо підзвітні своїм виборцям, які можуть відкли­кати їх; однопалатні народні збори, які на короткий час призначають виконавчі органи; відмова від принципу поділу влад як такого, що віддаляє владу від виборців; призначення адміністраторів із числа народних обранців тощо. Проте найбільш розвиненим і самостійним Інститутом ліберальної демократії є представницька демократія, класична форма якої — парламент як виборчий представницький законодав­чий орган.

Забезпеченню свободи повинна служити система противаг різних гілок влади. Передбачається, зокрема, що діяльність уряду і представницьких органів періодично заперечується на засадах змагання. Таке забезпечення громадянського суверенітету влади регулюється правилами змагання, умови якого постійно охороняються від порушень. Це зумовлюється існуванням багатьох партій, покликаних узагальнювати різні інтереси і погляди, політизувати їх. Тобто демократія на засадах громадянського консенсусу не виключає протибор­ства. Вона надає йому інституціональних форм.

Ліберальна демократія заперечує беззаконня. Суверенітет народу здійснюється тільки в межах, встановлених консти­туцією. Тому як синонім використовується поняття "кон­ституційна демократія". Конституція узаконює державні організаційні інститути, покликані забезпечити реалізацію принципів ліберальної демократії. Такі державні структури стабільні.

Але змінюється соціальна структура, а її складові — різні соціальні групи, класи посідають неоднакове місце в системі владних відносин; якісь із них є панівними. Не залишається попереднім конкретне бачення постулатів лібе­ральної демократії, насамперед оптимального поєднання сво­боди і демократії. Як зазначає К. Ясперс, немає остаточної стадії демократії і політичної свободи, при якій усі були б задоволені. Постійно виникає конфлікт, коли індивід відчуває обмеження, виходячи за межі гарантованих, рівних для всіх можливостей, коли стримується вільна конкуренція. Ніколи не буває повністю задоволена воля до справедливості. Проте коли під загрозою політична свобода, доводиться змиритися. Політична свобода завжди досягається ціною чогось і част­ково ціною відмови від важливих переваг особистого харак­теру.

Розвиток теорії демократії, її збагачення є природним процесом. І життєздатність існуючих конституційних демок­ратій виявляється в здатності адаптуватися до цих змін без зламу існуючих базових інститутів. Йдеться про систему поправок до конституції, можливість зміни виборчої системи. і тут важливу роль відіграють політичні партії, в тому числі опозиційні, різноманітні асоціації, групи тиску, інші недержавні політичні утворення. Така стабільність базових дер­жавних інститутів демократії і, разом з тим, наявність налагоджених механізмів сприйняття і реалізації прийнятих громадськістю нових концепцій народовладдя є важливою умовою політичної і загальної стабільності відкритого сус­пільства.

Б. Гуггенбергер підкреслював, що центральною тезою цієї теорії є відповідальне правління, уряд, здатний приймати рішення і нести за них відповідальність. Отже, головне не стирання відмінностей між правителями і підданими, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Демократія насамперед ставить за мсту створити умови і можливості для чіткого втілення принципу відпові­дальності при меншій увазі до принципу співучасті.

Такі основні постулати ліберальної, або класичної, де­мократії як універсальної цінності, незалежної від існуючого суспільно-політичного ладу, його ідеологічних настанов. Інша справа, що постулати цієї демократії реалізуються в конк­ретному суспільстві, при певному співвідношенні існуючих у ньому політичних сил.

Саме завдяки універсальності теорія доктрини ліберальної демократії здатна до саморозвитку. Дедалі більше вона набуває характеру плюралістичної демократії, головною ри­жого якої, на думку політологів, є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. При­чому цей процес на всіх рівнях здійснюється за участю народних обранців. У свою чергу, народним масам відомі проблеми, які обговорюються, і вони мають змогу впливати на процес прийняття важливих рішень.

Проте багато сучасних політологів не ідеалізують таку демократію, хоча вважають її кращою і найбільш справед­ливою формою правління, що будь-коли існувала в цьому, завжди далекому від досконалості, світі. К. Поппер, наприк­лад, розглядає її як систему з найбільшими можливостями для самовдосконалення. Обґрунтовується також положення про те, що ліберальна демократія — єдиний етично ви­правданий тип соціального режиму, оскільки сама держава не тільки існує для своїх громадян, а й, згідно з "гу­маністичною теорією справедливості", забезпечує їм свободу. Демократія — благо, тому що дає змогу тим, хто зазнав кривди, несправедливості, змінити правителів, що припусти­лися помилок.

Разом з цим К. Поппер захищає ліберальну демократію як найбільш ефективний тип режиму — за аналогією з умовами ефективності наукових методів. Так, прогрес у науці відбувається шляхом висування сміливих гіпотез щодо істинного стану справ і елімінації помилок. При цьому експерти не застраховані від помилок, а самі неосвічені можуть бути потенційними джерелами істини. Тобто по­чатківець може бути у більш вигідній позиції щодо виявлення істини, аніж досвідчений експерт. Це ж повною мірою стосується політики. Як і наука, вона не застрахована від помилок, прорахунків тих, хто при владі. Тому думки простих громадян повинні розглядатись як потенційне дже­рело політичного критицизму. Подібно до того як розвиток науки неможливий без демократії, наголошує К. Поппер, так і в політиці демократія виступає як найбільш дієва форма правління.

З урахуванням нагромадженого досвіду і реального стану суспільства визначаються умови функціонування ліберальної демократії. Вона вимагає, на думку М. Дюверже, по-перше, максимального консенсусу між усіма партіями, незважаючи на Їхні розходження. Особливо необхідно, щоб вони були згідні співіснувати протягом тривалого часу. Якщо цього не буде, то кожна із них намагатиметься, ставши правлячою, зловживати владою і нищити інші партії, знищуючи тим самим плюралізм. По-друге, передбачається, що боротьба класів (як і рас, націй тощо, проте останні менш можливі і мають менш загальний характер) не повинна переходити певної межі чи тому, що нерівність і матеріальне гноблення ще занадто сильні, чи тому. що усвідомлення цієї нерівнос­ті і гноблення не дуже загострені, а ті, що їх зазнають, не мають ще засобів боротьби. Він зазначає, що сучас­не суспільство споживання можна віднести до першого випадку.

Якщо мають місце і перший, і другий фактори, тобто коли матеріальне гноблення відносно невелике, а класова свідомість така ж, то можливий значний соціальний кон­формізм, який теж загрожує плюралізмові з іншого боку.

У західному світі нині поширені численні концепції демок­ратії. Всі вони тією чи іншою мірою враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів виходить з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійс­нюється за участю обраних представників народу. Намагання представницьких органів влади при розв'язанні життєво важливих питань, спроби вирішити їх бюрократичним шля­хом, поза контролем народу та обраних ним представників сприймаються як несумісні з демократією.

Дослідження дали підставу теоретикам демократії зробити висновок, що індивід набуває свої ідеї, цінності і мотиви в - групах і через взаємодію різних груп. З'ясувалося, що і в політичній сфері індивід реалізує себе тільки через іденти­фікацію з групою. Таким чином у представницькій демок­ратії індивід виявився відчуженим від реального політичного процесу і його політична участь стала опосередкованою.

У зв'язку з цим значну увагу до себе привертає проблема участі в політичному процесі. Дж.Алмонд, С. Верба тлумачать її як спосіб досягнення впливу в суспільстві. Учасник процесу — "звичайний громадянин", який хоче стати "впливовим громадянином". Взагалі для багатьох — це епізодичний акт вияву приватного інтересу.

Політична участь як чинник владних відносин розціню­ється неоднозначне. Одні політологи вважають, що розши­рення демократичної участі — це надійний шлях легітимізації політичної влади, усунення насильства при роз­в'язанні політичних проблем і надійний засіб поставити у належні рамки конкуренцію між різними партіями. Інші вбачають у надмірному розширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам. Вважають, що політичну участь громадян слід звести до мінімуму, щоб зберегти знаряддя прийняття рішень у руках тих, хто більш інформований і ефективніше підтримує демократичні цінності.

Викладена у працях Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорфа, Р. Даля плюралістична концепція виходить з того, що сучасне західне суспільство складається з різних взаємо­діючих страт. Вони виникають у результаті спільності тих чи інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних тощо). Оскільки ці інтереси не анта­гоністичні, то і відносини між стратами позбавлені анта­гонізмів.

Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — "групи тиску". Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні і культурні об'єднання. Кожна "група тиску" діє в своїх власних інтересах, а не керується якоюсь спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, які вони представляють, "групи тиску" беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об'єднання в політичні партії і громадсько-політичні організації, намагаються одержати до­ступ до засобів масової інформації з мстою формування відповідної громадської думки.

Прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результатом взаємодії різних політичних сил, їх конкуренції. У зв'язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна не має монополії на владу. Відбувається дроблення політичної влади між урядо­вими і неурядовими інститутами. Різноманітні громадські інтереси, в тому числі інтереси трудящих, таким чином максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізмові здійснюється народовладдя.

Така структура політичної влади дає змогу групам, які вважають, що здійснювана політика не відповідає їхнім інтересам, домагатися обговорення їхніх проблем з мстою перегляду і прийняття відповідних політичних рішень. Дер­жава за цих умов покликана тільки узгоджувати інтереси різних груп населення, забезпечувати їм вільну політичну конкуренцію.

Вважається, що широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація і контроль над прий­няттям важливіших рішень поліпшать перспективу досягнен­ня дійсної свободи і рівності або хоча б примирять іманентні суперечності цих понять у теорії і на практиці. І це природно, оскільки демократія можлива лише за умови, що громадяни колективно формують політичні альтернативи, а не просто реагують на політику, визначену без їхньої участі.

Отже, йдеться про вірність центральній ідеї ліберальної демократії — здатності простих людей управляти собою. Згідно з теорією партисипітарної демократії, той, хто обраний до представницьких органів, повинен виражати не свої думки з тих чи інших питань політики, а думки людей, які його обрали.

Оскільки усвідомлюється неможливість у нинішніх умовах переходу до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації, в якій би поєднувалися елементи прямої демократії з представницькою. Мається на увазі, що демократія участі повинна бути організована як "пірамі­дальна система" з прямою демократією в основі і демок­ратією делегатів на кожному рівні вище від основи (К. Макферсон). Висловлюється думка про можливість ви­робити загальну волю на рівні робочого місця, комуни, товариства. На більш високому рівні ради делегатів повинні виступити й ролі посередників і формувати загальну волю. Лідерові пропонується обслуговувати інтереси членів ор­ганізації, що висунули його, а отже, перебувати під жор­стким контролем з боку громадськості. Вирішальним кри­терієм оцінки лідера є те, наскільки його дії сприяють досягненню кінцевої мсти суспільства (Дж. Вольф).

Однією зі спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р. Далем теорія поліархії — множинності центрів влади, а отже, і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких 'не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох — диктатурі.

Доктрина поліархії виходить із того, що, згідно з вимо­гами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володіти невід'ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством.

Вважається, що широке залучення освічених громадян до політичного процесу, децентралізація і контроль над прий­няттям важливіших рішень поліпшать перспективу досягнен­ня дійсної свободи і рівності або хоча б примирять іманентні суперечності цих понять у теорії і на практиці. І це природно, оскільки демократія можлива лише за умови, що громадяни колективно формують політичні альтернативи, а не просто реагують на політику, визначену без їхньої участі.

Отже, йдеться про вірність центральній ідеї ліберальної демократії — здатності простих людей управляти собою. Згідно з теорією партисипітарної демократії, той, хто обраний до представницьких органів, повинен виражати не свої думки з тих чи інших питань політики, а думки людей, які його обрали.

Оскільки усвідомлюється неможливість у нинішніх умовах переходу до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації, в якій би поєднувалися елементи прямої демократії з представницькою. Мається на увазі, що демократія участі повинна бути організована як "пірамі­дальна система" з прямою демократією в основі і демок­ратією делегатів на кожному рівні вище від основи (К. Макферсон). Висловлюється думка про можливість ви­робити загальну волю на рівні робочого місця, комуни, товариства. На більш високому рівні ради делегатів повинні виступити й ролі посередників і формувати загальну волю. Лідерові пропонується обслуговувати інтереси членів ор­ганізації, що висунули його, а отже, перебувати під жор­стким контролем з боку громадськості. Вирішальним кри­терієм оцінки лідера є те, наскільки його дії сприяють досягненню кінцевої мсти суспільства (Дж. Вольф).

Однією зі спроб вийти з протиріч теорії плюралістичної демократії є сформульована Р. Далем теорія поліархії — множинності центрів влади, а отже, і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких 'не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох — диктатурі.

Р. Даль вважає, що термін "демократія" придатний лише для характеристики ідеального стану суспільства. Дійсний стан системи, що наближається до ідеального стану — то поліархія. Звичайно, і така система не позбавлена вад порівняно з демократією. Але вона краща, ніж безмежна влада більшості, або влада еліти. Загалом, на думку Р. Дали, демократія і автократія — це більш-менш теоре­тичні утворення. У завершеному вигляді вони фактично ніде не були реалізовані.

Доктрина поліархії виходить із того, що, згідно з вимо­гами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володіти невід'ємним правом формулювати і відкрито демонструвати, кому він надає перевагу. Саме це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством.

Поява різноманітних концепцій у межах основних по­стулатів ліберальної доктрини демократії є одним із свідчень її невичерпності як найбільш досконалої форми організації влади. Наголошуємо на цьому у зв'язку з проблемами, які постають в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократичного устрою.

Демократія — явище загальноцивілізаційне (так як і сім'я, нація тощо). Тому не може бути двох або трьох демократій. І подолання тоталітаризму, по суті, зводиться до відродження, з урахуванням культурних та історичних традицій того або іншого народу, звичайних демократичних інститутів.

При всіх можливих збоченнях від провідної тенденції (і небезпеці реставрації тоталітаризму) серед громадськості дедалі більше утверджується розуміння універсальності прин­ципів і цінностей ліберальної демократії. Усвідомлення того, що демократія — це не тільки традиційний набір принципів парламентаризму, багатопартійності і плюралізму. Це на­самперед реальне народовладдя. Останнє народжується тільки тоді, коли демократія виростає знизу, а не нав'язується зверху, коли за кожним депутатом з імперативним мандатом стоїть реально об'єднана спільними інтересами група людей— самоврядний трудовий колектив, комітет самоврядування мікрорайону, об'єднання споживачів, профспілки та ін. А все це вимагає відповідної політичної, зокрема громадянської культури, формування справжнього громадянського суспіль­ства і багатьох інших умов, що передбачає чималих зусиль з боку політичних сил національного відродження.

Використана література:

1. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.

2. Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.

3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.

– 426 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий