Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб‘єкта правління. До них належать:
- монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
- тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
- аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;
- олігархія – влада небагатьох багатих;
- тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;
- теократія – влада церкви;
- охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;
- демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії(партійної верхівки, номенклатури), бюрократії(панування вищого державного чиновництва, засилля над централізованості й заформалізованості в державі), технократії(вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).
Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:
- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;
- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;
- обов‘язкове підкорення тому, хто здійснює владу;
- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших – їм підкорятися(правове забезпечення).
Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв‘язку суб‘єкта і об‘єкта, реалізацію функцій.
Такими функціями є:
- інтегративна (полягає в об‘єднанні соціально-політичних сил суспільства);
-регулятивна(спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);
- мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);
- стабілізуюча(націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).
Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882-1954) сформулював шість аксіом державної влади:
1.Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.
2.Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона – єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.
3.Влада має здійснюватись людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги – його провідниками.
4.Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.
5.Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.
6.Державна влада принципово пов‘язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов‘язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.
Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.
Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виділити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття рecypciв.
Верховенство політичної влади полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади та суспільства в цілому.
Публічність (від лат. publicus – суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий i відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені i в межах усього суспільства i звертається за допомогою права до вcix його членів.
Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами – підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.
Легальність пoлiтичнoї влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.
Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її рecypciв, тобто засобів здiйcнeння. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, дyxoвнo-iнфopмaцiйнi засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.
Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її кумулятивний характер, пов'язаний з ресурсами влади. Кумулятивний ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і pecypciв влади. Так, економічна влада, засобами реалізації якої є власність на засоби виробництва, гроші, повноваження в межах керівних посад в економічних структурах, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ i до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації, у свою чергу, створює можливості для інформаційного впливу на суспільство i владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Але найбільші можливості створює оволодіння політичною владою, особливо державною. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної i духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб величезні економічні, соціальні та інформаційні ресурси, що не може не супроводжуватись згубними наслідками.
В результаті зосередження в руках небагатьох осіб pecypciв економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади утверджується олігархічна форма державного правління (грецьк. oligarchia – правління небагатьох, від oligos – небагато i arche – влада), коли країною править фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей. Олігархічна форма правління наявна, зокрема, в тоталітарних державах, де вся повнота економічної, політичної, соціальної i духовно-інформаційної влади зосереджується в руках партійної верхівки.
У демократичних політичних системах існують застереження проти концентрації в одних руках різних видів i pecypciв влади. Такими застереженнями, зокрема, є: поділ державної влади назаконодавчу, виконавчу й судову гілки; розподіл влади між державою, політичними пapтiями, групами iнтepeciв, органами місцевого самоврядування; антимонопольне законодавство; заборона на суміщення посад на державній службі з деякими іншими посадами; декларування вищими посадовими особами держави доходів, майнового стану та інтересів в економічний сфері; громадський контроль за здійсненням державної влади тощо. Однак за формальної наявності подібних застережень реально вони можуть не діяти, i влада в декларативно демократичній державі фактично матиме олігархічний характер. Через нерозвиненість інститутів демократії олігархічне правління тією чи іншою мірою проявляється, зокрема, в багатьох пocттoтaлiтapниx державах, у тому числі в сучасній Україні.
РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ
Найбільш загальним джерелом влади як основою вольового відношення між людьми є їx природна и соціальна нерівність. Фізичне, iнтeлeктyaльнe , економічне, освітнє, статусне та інше переважання одних людей над іншими дає змогу першим здійснювати свою волю стосовно других. Влада, що виникає на основі природної нерівності, завжди персоніфікована i має характер міжособової взаємодії. Це – підпорядкування конкретній людині. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників i має більш визначений i стійкий характер.
Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл рecypciв влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший – ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність ycix можливих i фактично використовуваних pecypciв владарювання є потенціалом влади. Врахування pecypciв владарювання i pecypciв спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.