Смекни!
smekni.com

Этнополитика (стр. 8 из 9)

Процес суверенізації не може не супроводжуватися пев­ними колізіями, суперечностями з іншими етносами і голов­ним чином з нацією в цілому. Адже нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А ос­танні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особ­ливо це спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький (як, з одного боку, нації, так і ет­носу — з іншого). Тут можуть даватися взнаки комплекси "старшого брата" або охлократичної, популістської, патерналістської самосуверенізації. Запобігти небажаному розвит­кові суверенізації, негативним її проявам може тільки зважена, самокритична, стримана й мудра позиція суб'єктів цього про­цесу, науково обгрунтована й цілеспрямована етнополітика.

Результатом суверенізації можуть стати різні моделі фе­дерації, конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо, СНД). Моделями федерації є:

— сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними;

— сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав;

— сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами.

Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості роз­витку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного жит­тя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношен­ня політичних сил — центральних і місцевих і т. ін.

У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єдну­ють договірні зобов'язання.

У ході здійснення етнополітики виникає низка найваж­ливіших завдань — як теоретичних, так і практичних. Роз­в'язання перших дає чітке уявлення про феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є:

створення умов для забезпечення економічної та політич­ної самостійності, суверенітету регіонів з компактним про­живанням одного чи кількох етносів;

вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би зацікавлений у їх розвиткуяк основи власного до­бробуту;

оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і ет­нічних груп, що її утворюють;

забезпечення ефективної взаємодії центральних і місце­вих органів управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі самоврядування в етногео-графічних регіонах;

забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокуль­турної автономії (якщо ця вимога висувається) для етносів, які є єдинодержавними громадянами;

зміцнення правових гарантій культурно-етнічних спільнот, які не мають адміністративно-територіального статусу;

здійснення заходів щодо збереження середовища прожи­вання, відтворення умов для нормального розвитку етносів, у тому числі нечисельних, соціально-політична реабілітація та адаптація депортованих етносів.

Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання конфліктів. Становлення й роз­виток багатонаціональної держави не є безконфліктни­ми. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники різних етносів неодноз­начне оцінюють перспективу державної розбудови; 2 різну оцінку ролі національних традицій, політичних симво­лів, національної ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що ви­користовують діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до Чехословаччини у гіт­лерівської Німеччини стала нібито необхідність захисту німецької меншини, що там мешкала). Найпоширені­шим є конфлікт ідентичності, характерний для суспіль­ства, де суб'єкт ототожнює себе не з суспільством (державою), а з певною етнічною групою. Такі конфлік­ти виникають за умов протиставлення рас (ПАР), етні­чної супротивності (колишній СРСР, США та ін.), реа­лізації права на користування рідною мовою (Україна, Білорусія, країни Балтії та ін.), права на етнічну тери­торію (Вірменія—Азербайджан, проблема курдів) та ін.

У міжетнічному конфлікті можна виділити певні ста­дії його визрівання й розвитку. Перша стадія — латент­на, коли можна спостерігати взаємну відчуженість, су­перечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу представників іншої нації. Друга стадія — ак­тивна, коли послідовно насаджується в засобах масової інформації негативне ставлення інших етносів. Третя стадія — політико-ділова: збори, мітинги, що нагнічу­ють напругу в суспільстві. Нарешті, стадія насильства і збройної боротьби аж до етноциду, масової депортації та межетнічної війни. Етнічний конфлікт — це крайня форма загострення й зіткнення інтересів націй, етніч­них груп. Причиною його є нерозв'язання або неспра­ведливе розв'язання етнічного питання в різних сферах суспільного життя, від чого залежить збереження іден­тичності етнічної спільноти.

Будь-який конфлікт може матирізні наслідки: без­виході, коли кожен учасник конфлікту продовжує бло­кувати дії суперника; примусу, що є найтиповішою, найпоширенішою в діях багатьох сучасних держав; мир­ного врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприй­нятних рішень. У розв'язанні конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав конфліктуючих сторін.

Історичний досвід боротьби за українську держав­ність довів, що в подоланні й розв'язанні внутрі- й між­національних конфліктів, у згуртуванні народу відповід­на роль належить стнополітичній еліті. Відомо, що Київська держава стала здобиччю ворогів через те, що була послаблена міжусобною боротьбою князів; козацька демократична республіка занепала внаслідок внутріш­ньої боротьби за гетьманську булаву. Українська На­родна Республіка загинула через невміння лідерів різних політичних сил поставити національні інтереси вище за особисті й класові. Варто пам'ятати, що Україна втрача­ла свою державність також внаслідок зради політичною елітою національних інтересів або завдяки розпалюван­ню антиукраїнськими силами ворожнечі між народом та його елітою, що завжди завершувалося трагедією для всього українського суспільства.

Успішне розв'язання проблем становлення українсь­кого народу та його державності багато в чому залежить від цілеспрямованої й виваженої етнонаціональної політики.


    Висновки

Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є ет­нос, нація, націоналізм, національна меншина. Етнос — це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символіч­ний зв'язок із нею,спільні культурні та психо­логічні риси, які сформувалися упродовж століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах тери­торіального патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя — як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадян­ським, так і етнічним принципами. Нація на від­міну від етносу має такі ознаки:

1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею;

2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного ринку;

3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального патріотизму або етно­культурної ідентичності корінного етносу;

4) змагається за державу або функціонує в дер­жаві, яка поширює свою юрисдикцію на всю тери­торію;

5) має спільну правову й економічну систему;

6) має спільну громадянську культуру.

Націоналізм розуміють як весь процес фор­мування нації, національний рух і національну ідеологію.

Типологізуготь націоналізм за такими критерія­ми: 1) ставлення до концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.

Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної етнокультурної специфіки на державному рівні.

Причини національних рухів пояснюють такі кон­цепції: внутрішнього колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська (визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує різно­манітні чинники — політичні, економічні, культурні, психо­логічні).

В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за те­риторіально-громадянським і етнічним принципами. Фор­мування сучасної української нації відбувається на заса­дах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному й етнокультурному аспектах.

6. Основні поняття

Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів сві­домості й поведінки.

Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мо­вою спілкування, нинішньою або минулою територією про­живання, рисами матеріальної і духовної культури, звичая­ми та іншими ознаками.

Нація - сукуп­ність людей, що має власну назву, свою історичну терито­рію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, гро­мадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні пра­ва та обов'язки для всіх членів.