Економічні чинники регіональної політики в Україні

Тенденції соціально-економічного розвитку регіонів України. Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України та її характер. Економічний регіональний розвиток України. Інвестиційний клімат і привабливість регіонів. Транскордонне співробітництво.

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Кафедра політології

Індивідуальне завдання

З дисципліни: «Політика і економіка»

На тему: «Економічні чинники регіональної політики в Україні »

Підготувала: студентка групи МК-341

Косова А.С.

Прийняла: ас. Павлова Л.І.

м. Луганськ, 2007

Зміст

Вступ

1. Тенденції соціально-економічного розвитку регіонів України.

1.1. Диспропорційний характер регіонального розвитку.

1.2. Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України.

2. Особливості економічної політики регіонального розвитку України на сучасному етапі.

2.1. Інвестиційний клімат в Україні та інвестиційна привабливість регіонів.

2.2. Транскордонне співробітництво.

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Актуальність теми. Питання розвитку і взаємодії регіонів, взаємовідносин регіональних і центральних органів влади є надзвичайно актуальними для України. Адже відсутність обґрунтованої політики регіонального розвитку держави на попередньому етапі призвела не лише до зростання диспропорцій та загострення економічних і соціальних проблем, але й до суттєвої економічної й суспільно-політичної дезінтеграції держави.

Зміцнення державності України вимагає створення єдиного господарського комплексу з ефективним використанням місцевих ресурсів, переваг територіального поділу праці та запобігання ускладнень на політичному, економічному, міжетнічному підґрунті, що повинна забезпечити регіональна політика як складова загальнодержавної політики. Визначення короткострокових і стратегічних завдань політики регіонального розвитку, прийняття ефективних рішень з питань його регулювання потребує аналізу стану та тенденцій економічного і соціального розвитку регіонів.

Динаміка економічного розвитку регіонів протягом останніх 14 років визначалася станом та тенденціями макроекономічних процесів у країні, зокрема тривалим періодом економічного спаду, труднощами ринкових трансформаційних процесів, кардинальною зміною відносин власності, трансформаціями системи державного управління тощо.

Об єктом дослідження даної роботи є регіональна політика України, як інституція загальнонаціональної політики держави.

Предметом дослідження даної роботи є вплиа економічних чинників на регіональний розвиток держави.

Мета та завдання роботи. Метою даної роботи є аналіз економічних чинників розвитку регіональної політики в Україні.

Визначена мета конкретизована такими завданнями:

- проаналізувати тенденції соціально-економічного розвитку регіонів України;

- розглянути особливості економічної політики регіонального розвитку України на сучасному етапі.

Нинішній рік вносить суттєві корективи в процеси регулювання регіонального розвитку, водночас створюючи певні ризики для повномасштабної реалізації визначених Президентом України завдань державної регіональної політики. Запровадження політичної реформи кардинально змінює формат системи управління регіональним і місцевим розвитком, розподіл повноважень і відповідальності за розвиток територій. Передача основних повноважень щодо регіонального й місцевого розвитку органам самоврядування відбувається за відсутності адекватної системи й механізмів контролю за ефективністю рішень і дій цих органів: з одного боку, послаблюється вертикаль виконавчої влади, з іншого - не сформовані дієві механізми контролю місцевої влади громадами. У цій ситуації держава зобов'язана посилити увагу до питань регіональної політики, в тому числі до постійного системного моніторингу соціально-економічного розвитку територій.

Загалом у 2005 році спостерігався певний дисонанс між динамікою економічних і соціальних процесів у регіонах: в той час, як динаміка економічних показників уповільнилася і набула стохастичного характеру, соціальні показники суттєво покращились. Така ситуація є закономірним наслідком динаміки макроекономічних процесів у державі, що через структурні особливості має різний прояв у регіонах, прийняття низки рішень щодо відміни податкових пільг для окремих галузей та територій. Минулого року зберігалась сформована раніше позитивна тенденція, коли більш високі темпи економічного зростання характерні для регіонів із відносно невеликим економічним потенціалом.

Соціально-економічна політика Президента України та Уряду у 2005 р. була акцентована насамперед на підвищенні соціальних стандартів життя населення. Наслідком цього стало покращання показників доходів населення, рівня заробітної плати, ситуації на ринку праці, соціального забезпечення тощо в усіх регіонах.

Фактично лише впродовж останніх 5-6 років проблеми регіонального розвитку одержали належну оцінку як необхідна передумова і складова соціально-економічного поступу держави. Окремі розділи, присвячені державній регіональній політиці, стали невід'ємною складовою найважливіших державних стратегічних документів. Здійснено значну роботу зі створення нормативно-правової бази та інституційного забезпечення регіональної політики, розроблення й запровадження економічних механізмів регулювання регіонального розвитку, здійснено кроки щодо децентралізації державного управління.

Стратегічним напрямом дій Президента України та Уряду щодо посилення міжрегіональної економічної інтеграції, подальшого підвищення соціальних стандартів життя населення та забезпечення динамічного економічного розвитку кожного регіону має стати системний підхід до формування та реалізації державної політики регулювання регіонального розвитку. Остання повинна стати вирішальною у реалізації принципу регіоналізації та зростання ролі регіонів у забезпеченні загальнонаціональних інтересів, збалансуванні міжрегіональних стосунків на основі критеріїв ефективності і соціальної доцільності.

Державна регіональна політика покликана забезпечити трансформацію регіональних господарських структур в рамках структурних змін в економіці держави головним чином за допомогою економічних механізмів. Останні повинні бути спрямовані на створення сприятливих умов для широкого розвитку підприємництва, більш активне управління інвестиційними та інноваційними процесами, створення передумов для формування регіональних ринків й розбудови ринкової інфраструктури.


1. Тенденції соціально-економічного розвитку регіонів України

1.1. Диспропорційний характер регіонального розвитку

Тенденції економічного зростання, що сформувалися в державі впродовж кількох останніх років, реалізуються через активізацію економічного життя регіонів. Проведений аналіз свідчить про зростання у 2001-2004 роках практично в усіх регіонах обсягів промислового виробництва, обсягів інвестицій в основний капітал, рівня реальної заробітної плати тощо. При цьому спостерігається позитивна тенденція більш високих темпів економічного зростання у менш розвинених регіонах. Темпи приросту деяких основних макроекономічних показників у 2003-2004 рр. наведено у таблиці 1.1.

Протягом 2003-2004 рр. промисловий сектор економіки України забезпечував доволі високі темпи розвитку - обсяг промислового виробництва в цілому по Україні зріс порівняно з попереднім роком у 2003 р. на 15,8%, у 2004 р. - на 12,5 %. Найбільший приріст одержано в машинобудуванні (35,8% у 2003 р. та 28,0 % у 2004 р.), целюлозно-паперовій та поліграфічній промисловості (25,7% та 25,9 % відповідно), виробництві деревини та виробів із неї (23,6% та 25,5 %), харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських продуктів (20% та 12,4 %).

Галузеві особливості зростання промислового виробництва обумовили його регіональну диференціацію. Серед регіонів найбільший приріст промислового виробництва у 2003 р. відбувся у Закарпатській (44,3%), Тернопільській (34,6%), Черкаській (28,3%), Івано-Франківській (27,7%), Чернівецькій (26,9%) та Кіровоградській (24,3%) областях. У 2004 р. забезпечено приріст промислового виробництва в усіх регіонах, за винятком Одеської та Херсонської областей, найбільше зросли обсяги промислового виробництва в Автономній Республіці Крим (на 28,2%), Кіровоградській (33,8%), Закарпатській (27,4%), Волинській (22,5%) областях, м. Севастополь (25,8%).

Структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує відігравати одна-дві галузі. Так, пріоритетною галуззю промислового виробництва для 16 реґіонів є харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей - металургія та оброблення металу; для Закарпатської та Сумської областей - машинобудування, для Луганської та Полтавської областей - виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та м. Севастополь - виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.

Найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м. Київ, сумарна частка яких становить понад 60% загальнодержавного промислового виробництва. Разом з тим, питома вага Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Тернопільської, Херсонської, Чернівецької областей та м. Севастополь не досягає 1,0% від загального промислового виробництва по країні.

Водночас зберігаються суттєві регіональні диспропорції за обсягом промислового виробництва на одну особу - коефіцієнт варіації за цим показником впродовж останніх років становить понад 10 разів. Регіональна диференціація за показником обсягу реалізованої промислової продукції на одну особу за січень-листопад 2004 р. показана на рис. 1.

Зростання виробництва спричинило значну активізацію в усіх регіонах діяльності у галузі будівництва. В 2003 р. приріст обсягу підрядних робіт у будівництві в 7 регіонах перевищував 40%, а ще в 3 регіонах - 30%. У 2004 р. приріст цього показника в 3 регіонах становив понад 60 %, ще в 6 регіонах - понад 20 %.

Необхідно зазначити, що показники темпів зростання у промисловості та будівництві у 2004 р. були нижчими, ніж у 2003 р., що обумовлено не в останню чергу складними політичними процесами в країні восени і в грудні минулого року. Це підтверджує відомий висновок, що важливим чинником економічного зростання є суспільно-політична стабільність в державі.

За період кризи знизилася конкурентоспроможність регіонів на зовнішніх ринках. У загальноукраїнському експорті питома вага трьох областей - Донецької, Дніпропетровської, Запорізької - становить майже половину, проте левову частку в їхньому експорті становить продукція гірничорудної, металургійної та хімічної промисловості. Водночас питома вага половини регіонів у загальноукраїнському експорті не перевищує 1%.

Існує велика різниця у інвестиційній привабливості регіонів для іноземних інвестицій. Найвищий інвестиційний рейтинг має м. Київ (його частка становить понад третину всіх іноземних інвестицій), а також Дніпропетровська, Київська, Запорізька, Донецька, Одеська області. Водночас питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій 6 регіонів становить менше 1 %.

Відбулися кардинальні зміни в структурі власності на регіональному рівні. В результаті приватизаційних процесів суттєво зменшилася частка державного сектора економіки регіонів: виробництво двох третин товарів і послуг у половині регіонів здійснюють приватизовані підприємства. За рахунок доходів недержавного сектора забезпечується понад 65% доходів бюджетів усіх рівнів. Кардинальні зміни у відносинах власності відбулися в аграрному секторі.

Важливою ознакою інституційних змін в економіці регіонів є розвиток малого та середнього підприємництва. На жаль, сьогодні цей сектор економіки ще не виконує в повній мірі притаманних йому функцій в розвитку регіонів. Зокрема, частка малих підприємств у загальних обсягах виробленої продукції становить від 15-21% у Чернівецькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській областях та м. Севастополь до менш ніж 5% в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях. Близько 55 % загальної кількості малих підприємств (офіційна статистика в регіональному розрізі існує лише щодо малих підприємств) зосереджено лише в 7 регіонах: м. Київ, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим. На малих підприємствах цих регіонів працює більше половини працівників усіх малих підприємств України. За кількістю малих підприємств на 10 000 осіб населення показник вище середнього по Україні мають лише м. Київ, Миколаївська, Львівська, Харківська області та Автономна Республіка Крим. Найнижчі значення даного показника зафіксовано в Тернопільській області, а різниця між максимальним і мінімальним показниками становить 4,7 разу. Диференційованою по регіонах є також динаміка малих підприємств. Найбільш динамічним є процес створення малих підприємств у Вінницькій, Чернігівській, Київській, Запорізькій, Волинській, Дніпропетровській, Одеській областях та м. Київ. Водночас у Кіровоградській та Закарпатській областях спостерігається їхній найнижчий приріст.

Одночасно з активізацією економічної діяльності відбувалося деяке покращання соціальних параметрів розвитку регіонів. Зокрема, в 2004 р. в усіх регіонах збільшився розмір середньомісячної заробітної плати, в 24 регіонах приріст становив понад 20 %. При цьому регіональна диференціація темпів зростання є незначною, що, на нашу думку, обумовлено реалізацією єдиної державної політики підвищення заробітної плати у бюджетній сфері. Суттєва регіональна диференціація за розміром середньомісячної заробітної плати обумовлена структурними особливостями економіки регіонів. Варіація у 2004 р. становила 2,5 разу (рис. 2).

Економічне зростання закономірно відобразилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості. Середньомісячна чисельність зареєстрованих незайнятих громадян, які мали статус безробітних, становила за 9 місяців 2004 р. 993,9 тис. осіб, або 4,9% економічно активного населення працездатного віку. Спостерігається значна диференціація цього показника за регіонами, де рівень зареєстрованого безробіття коливається від 10,5% у Тернопільській та 7,8% у Рівненській і Чернівецькій областях, до 0,6% у м. Київ.

Рівень безробіття населення, визначений за методологією МОП, у цілому по країні скоротився з 8,7% до 7,8%, у міського населення - з 8,8% до 8,1%, у сільській місцевості відповідно з 8,5% до 7,2% (Рис. 3). Серед населення працездатного віку рівень безробіття за методологією МОП складав 8,4%. Однак зазначена динаміка виглядає дещо неоднозначною, якщо врахувати, що протягом 2002-2004 років зменшувалась кількість економічно активного населення. Так, станом на 1 листопада 2004 р. в Україні налічувалось 22217 тис. осіб економічно активного населення, що на 1,8% менше рівня 2003 р. і на 2,5% - рівня 2002 р. Поряд з цим, спостерігається поступове зменшення частки осіб працездатного віку у загальній кількості економічно активного населення (з 93,15% у 2003 р. до 92,12% за 9 місяців 2004 р.). Нерівномірно у регіональному розрізі змінювалась також чисельність безробітних. Найбільше зниження кількості безробітних за 9 місяців 2004 р. відбулося у Харківській (на 38%), Запорізькій (на 30%), Київській (на 29%), Чернігівській та Івано-Франківській (на 28%) областях. Водночас значне збільшення кількості безробітних спостерігалося у Чернівецькій (32%), Вінницькій (25%), Черкаській (16%) областях та у м. Київ (19%). Зазначені неоднорідні тенденції могли значною мірою вплинути на загальну динаміку показника безробіття, тому не можна говорити однозначно про позитивну закономірність у цьому аспекті.

Загалом за роки незалежності регіональна диференціація за всіма економічними і соціальними показниками відчутно зросла. Зокрема, за узагальнюючим індикатором рівня економічного розвитку - показником обсягу виробництва валової доданої вартості на одну особу - різниця між максимальним і мінімальним його значенням зросла з 2,7 разу у 1996 р. до 5,8 разу у 2002 р. Відбувся територіальний перерозподіл економічного потенціалу, його зосередження в кількох найпотужніших регіонах.

Негативною тенденцією регіонального розвитку в умовах кризи 90-их років став спад економічного обміну між регіонами, найбільш тісні економічні зв'язки існують лише між Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою та Луганською областями, в яких сконцентрована металургійна промисловість України та все необхідне для її функціонування: виробничі фонди, сировина (коксівне та енергетичне вугілля, залізна руда), електроенергетика, робоча сила відповідної кваліфікації. З іншими регіонами економічні зв'язки набагато слабкіші. Участь у міжрегіональному ринку товарів більше половини областей України незначна: майже все, що виробляється в них, споживається в їх межах, або обмінюється на енергоносії. Це свідчить про фактичну дезінтеграцію національного внутрішнього ринку.

Таким чином, аналіз наведених вище та інших показників дозволяє зробити наступні висновки щодо соціально-економічного розвитку регіонів:

1) Процеси економічного зростання в більшості регіонів за останні чотири роки набули стійкого та динамічного характеру.

2) Позитивна динаміка соціальних параметрів у регіонах відстає від динаміки економічних процесів, у більшості регіонів дуже гострою залишається проблема зайнятості.

3) Більшість регіонів мають низький рівень конкурентоспроможності й привабливості для іноземних інвестицій.

4) В усіх регіонах за роки кризи накопичились серйозні економічні, соціальні та екологічні проблеми

5) Позитивні тенденції економічного зростання в регіонах призупинили стрімке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій, однак немає підстав очікувати в найближчій перспективі їх зменшення.

Наявність суттєвого регіонального дисбалансу соціально-економічного та культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення високих темпів економічного зростання на всій території держави.

1.2. Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України

Соціально-економічна дезінтеграція - це процес, що характеризує зміну внутрішньої консолідованості економічного простору, виражається в ослабленні міжрегіональних економічних зв'язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв'язків, що заміняють міжрегіональні зв'язки всередині країни. Обидва ці прояви дезінтеграції створюють загрозу цілісності країни.

Початок ослаблення міжрегіональної соціально-економічної взаємодії в Україні співпадає у часі з початком глибинної кризи 1990-х років. В умовах загального спаду промислового виробництва, розриву сформованих зв'язків споживачів і постачальників, непослідовності державної політики кризові явища початкового періоду незалежності призвели не тільки до перебудови власне економіки регіонів, але й до кардинальної зміни умов життєдіяльності, а також деформацій у суспільній свідомості, способі життя тощо.

Обсяг міжрегіонального товарообміну знизився набагато більше, ніж обсяги виробництва; значно скоротився міжрегіональний пасажирооборот (особливо повітряним транспортом), що було ознакою дезінтеграції гуманітарного простору. Відсутність достовірної інформації, висока політизація економіки і часто неадекватне відображення ситуації засобами масової інформації призвели до виникнення вогнищ соціальної напруженості, що вилилися в деяких регіонах у відкриті конфлікти.

З початком лібералізації економіки, зміни форм власності у реальному секторі економіки зародився яскраво виражений фінансово-спекулятивний характер управління, більш характерний для сфери торгівлі. У реальному секторі економіки часовий цикл від моменту інвестицій у розвиток виробництва до одержання прибутку завжди значно довший, ніж у фінансово-торговій сфері; з іншого боку, швидкий доход у реальному секторі приносить розпродаж устаткування й інших матеріальних активів, згортання програм модернізації, закриття нерентабельних виробництв, переобладнання приміщень тощо. Перенесення фінансово-торгової логіки на реальний сектор економіки призвів до масового згортання виробництва, порушення господарських зв'язків, постійних збоїв у суміжних галузях, - почалася дезінтеграція соціально-економічного простору, спричинена внутрішніми чинниками. В цьому і криється головна причина зародження в Україні "грабіжницького капіталізму"; неконтрольований державою спекулятивний підхід до управління реальним сектором економіки деструктивний і соціально небезпечний і сприяє розширеному відтворенню кримінального бізнесу.

Першопричинами посилення регіональних дезінтеграційних тенденцій після початку економічного зростання у 2000 р. були не стільки прагнення регіональних лідерів до економічної і політичної самостійності, скільки відсутність ефективно діючого Центру.

З проявами просторової дезінтеграції безпосередньо пов'язане також посилення регіональної диференціації та неоднорідності економічного розвитку. Регіональні нерівномірності потенціалу цілком закономірно спричинили прискорене зростання одних регіонів на фоні хронічного відставання інших. Так, внесок Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Одеської, Харківський областей у формування ВВП України перевищує 40%; на ці регіони припадає понад 65% обсягу реалізованої промислової продукції; розрив у показниках реалізованої продукції на душу населення надзвичайно великий і не демонструє тенденції до зниження. Вищий рівень економічного розвитку обумовлює різний ступінь участі у наповненні державного бюджету, а також наявність кращих соціальних показників: рівня доходів населення, безробіття тощо.

Подібна ситуація закономірно формує об'єктивні регіональні протиріччя - між індустріально більш розвиненими і менш розвиненими регіонами - і викликає гостру реакцію територіальної влади .

Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України визначила скорочення обігу матеріальних і трудових ресурсів, замикання їх руху внутрішньорегіональними масштабами, все популярнішими стають методи штучного "замикання" фінансових потоків у тому числі адміністративним способом, посилюється прагнення до продовольчого самозабезпечення тощо. Все це створює підґрунтя для подальшої суспільно-політичної дезінтеграції України.

Дезінтеграційні явища в економіці України значною мірою пов'язані з глобалізаційними процесами у світі; посилюється залежність регіонів, особливо індустріальних, від світового господарства, орієнтація на зовнішній ринок, мінерально-сировинна експортна спеціалізація тощо. Крім того, специфіка товарної і географічної структури зовнішньої торгівлі регіонів ставить її перспективи у залежність від політичної ситуації у країні-імпортері та відносин України з нею.

Зазначені дезінтеграційні тенденції у соціально-економічному розвитку регіонів становлять безпосередню загрозу економічній безпеці і територіальній цілісності держави. У цьому напрямку актуальним виступає налагодження міжрегіонального співробітництва областей, посилення вертикального і горизонтального технологічного кооперування підприємств, обміну кадрами, інноваційними розробками тощо, у чому держава повинна відігравати роль активного посередника.

Саме зміцнення міжрегіональних господарських зв'язків на основі поглиблення регіональної і галузевої спеціалізації дозволяє якнайповніше розкрити і задіяти внутрішній потенціал територій, а також забезпечити повноцінне інтегрування регіонів України у єдиний національний економічний комплекс. За таких умов міжрегіональна економічна інтеграція потребує зведення в ранг державної політики, розробки заходів на державному рівні, здатних прискорити взаємовигідне співробітництво регіонів, забезпечити розвиток внутрішнього ринку та повноцінний вихід на зовнішній ринок.


2. Особливості економічної політики регіонального розвитку України на сучасному 2.1. Інвестиційний клімат в Україні та інвестиційна привабливість регіонів

Одним із найважливіших факторів стабілізації економічної ситуації в Україні є сприятливий інвестиційний клімат. На сьогодні масштаби міжнародного економічного співробітництва, розміри іноземних інвестицій залишаються недостатніми і не відповідають потребам економіки України.

Загальний обсяг залучених прямих іноземних інвестицій в економіку України станом на 1 січня 2005 року склав 8,35 млрд. дол. США, у тому числі протягом 2004 р. залучено 1,56 млрд. дол. США, що становить 18,7% загального обсягу.

У галузевому розрізі найбільш привабливими для іноземних інвесторів є оптова торгівля і посередництво (1,39 млрд. дол. США або 16,6% загального обсягу інвестицій) та харчова промисловість - (1,12 млрд. дол. США або 13,4%). Варто відзначити, що ці галузі пропорційно представлені у господарський структурі всіх регіонів України, таким чином, можна стверджувати, що регіони конкурують у сфері залучення іноземного капіталу.

На галузі, які вважаються "локомотивами" економічного розвитку - машинобудування, металургійну та хімічну промисловість - припадає, відповідно, 8,1%, 5,1% та 5,7% загального обсягу прямих іноземних інвестицій; на "сировинні" сільське господарство та видобувну промисловість припадає, відповідно, 2,6% та 2,1%.

Значна неоднорідність спостерігається і у територіальному розподілі іноземних інвестицій (таблиця 2.1.). Так, найбільша частка загального обсягу інвестицій (32,1%) припадає на м. Київ, а залучених у 2004 р. - 37,2%; найменша частка (0,3%) Чернівецької області. Диференціація регіонів за обсягом прямих іноземних інвестицій на душу населення становить 37,5 разу (від 26,8 дол. США у Чернівецькій області до 1006,5 дол. США у м. Київ).

Не відіграли належної ролі у залученні іноземних інвестицій території зі спеціальними режимами інвестування та оподаткування - спеціальні економічні зони (СЕЗ) та території пріоритетного розвитку (ТПР). Так, з початку функціонування СЕЗ і ТПР у них залучено близько 600 млн. дол. США іноземних інвестицій, що становить лише 7,2% загального обсягу залучених в Україну іноземних інвестицій. Незважаючи на певні позитивні досягнення практики СЕЗ і ТПР, доводиться констатувати, що в цілому результати діяльності територій зі спеціальним режимом оподаткування виявилися досить сумнівними і не виправдали покладених на них завдань. За весь період функціонування СЕЗ і ТПР очікувалось досягти наступних показників: залучення інвестицій - понад 17,1 млрд. дол. США (фактично - 2,1 млрд., або 12,2% від запланованого); створення нових та збереження існуючих робочих місць - 387,4 тис. (фактично - 137,7 тис., або 35,5% від запланованого). При цьому спостерігається значна нерівномірність у ступені досягнення очікуваних результатів між окремими СЕЗ і ТПР. Так, у СЕЗ "Порт Крим" залучено інвестицій на рівні 0,2% від очікуваного та організовано робочих місць 0,3% від очікуваного; у СЕЗ "Донецьк" - 1,2% і 3,2% відповідно; у ТПР м. Шостка - 0,7% і 24,8% відповідно; у ТПР Луганської області - 2,9% і 23,2% відповідно. У той же час, наприклад, для СЕЗ "Яворів" ці показники становлять 23,7% і 102,4% відповідно; для СЕЗ "Порто-франко" - 24,8% і 160,4%; для ТПР Волинської області - 55,9% і 45,2% від запланованого. Зазначені показники свідчать про наявність значної різниці у ефективності функціонування територій зі спеціальними режимами діяльності у різних регіонах.

Посилюються регіональні диспропорції у обсягах інвестицій в основний капітал. Якщо частка 7 областей та м. Київ з найбільшими обсягами капітальних інвестицій у 1990 р. становила 52% від загальної величини, то у 2004 р. на Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Луганську, Одеську, Харківську області та м. Київ припадало уже близько 60%.

Особливістю сучасного періоду економічного розвитку України є різке скорочення державного бюджетного фінансування інвестиційного процесу. В найближчі роки немає реальної перспективи активізації інвестиційної діяльності з боку держави.

Слід відзначити, що цілі інвесторів на вітчизняному ринку часто не відповідають пріоритетам національного економічного розвитку. Так, у структурі господарювання сферами найбільшого інтересу є сировина, метал, вугілля, продукти хімічної промисловості тощо. Інакше кажучи, увагу іноземного інвестора в першу чергу привертає можливість спрощуваного, дешевого, доступного українського сировинного ринку, науково-технічної бази і кваліфікованої робочої сили, а невибагливість споживачів українського ринку надає застарілим і безприбутковим на західному ринку товарам можливість продовжити своє життя.

Сприятливий інвестиційний клімат покликаний забезпечувати захист інвестора від інвестиційних ризиків (непередбачених фінансових втрат капіталу і прибутків). Разом з тим, за оцінками експертів Європейського центру економічних досліджень, ризикованість інвестування в Україну складає близько 80%, що перешкоджає значному і цілеспрямованому збільшенню обсягів інвестицій та, відповідно, стабільному розвитку і зростанню економіки.

2.2. Транскордонне співробітництво

Після розширення Європейського Союзу, яке відбулося 1 травня 2004 року як Україна, так і сам Європейський Союз зіткнулися з цілковито новою ситуацією на кордонах. Наразі західний кордон України є східним кордоном ЄС. Важливо знайти нові інструменти і механізми, які б сприяли перетворенню проблем, що постали з розширенням ЄС в можливості і переваги для України, водночас використати обопільні вигоди з метою зміцнення як сфери національної безпеки, так і нових можливостей транскордонного і регіонального співробітництва. На жаль, завдання раціонального використання цих можливостей ще не посіло належного місця в регіональній політиці України. Наразі йде пошук розумного компромісу між трактуванням прикордонного співробітництва ЄС з Україною як форми більш глибокої інтеграції та чинника мінімізації ризиків імпорту в ЄС соціально-економічних проблем, що мають місце в Україні. Дається взнаки й асиметрія в рівнях соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів України й країн-сусідів, які, за прогнозами експертів, будуть збільшуватися.

Зазначимо також, що деякі експерти стан використання європейського досвіду з питань регіоналізму в Україні оцінюють як критичний, оскільки один з основних принципів європейського регіоналізму - принцип субсидарності - залишився за межами державної регіональної політики: більшість регіонів України є дотаційними.

Не можна відкидати і той факт, що нові члени ЄС (сусіди України: Угорщина, Польща, Словаччина, а в перспективі й Румунія), маючи вже традиції й досвід кооперації в рамках прикордонної співпраці в новій ситуації, могли б виконувати роль промоутера інтересів України не ззовні, як раніше, а вже в самому ЄС, а це також виклик як для України, так і для цих країн. Оскільки наразі вони мають чітко дотримуватися принципів європейської солідарності і не будуть вже настільки вільними в своїх діях, як раніше. Це слід розуміти.

Сьогодні вже почав відбуватися процес трансформації сталих форм транскордонного співробітництва, які існували до розширення ЄС, і поява нових інституційних форм транскордонної співпраці по обидва боки кордону.

Наразі можна констатувати, що на сучасному етапі розвитку транскордонного співробітництва після розширення Євросоюзу настав переломний момент, коли від переважно політико-декларативного єврорегіонального співробітництва необхідно прискорено переходити до пріоритетів економічної співпраці і реалізації конкретних спільних господарських транскордонних проектів. Про це свідчить, зокрема, поява нових інституційних форм транскордонного співробітництва, які вже використовуються для мінімізації викликів, пов'язаних з розширенням ЄС. При чому ці нові інструменти виникають по обидва боки східного кордону ЄС і реалізовуються місцевими органами влади, зокрема в Закарпатській області, втілюючи у життя гасло "Європа регіонів".

Йдеться про "Стратегію розвитку транскордонного співробітництва у Карпатському регіоні "Карпати 2003-2011" (жовтень, 2003 р.) ініційована Закарпатською обласною державною адміністрацією та Закарпатською обласною радою і підтримана регіональними органами влади прикордонних регіонів України, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. В її основу покладені базові ідеї Програми інтеграції України до Європейського Союзу у сфері прикордонної політики.

Базуючись на аналізі специфіки прикордонних територій (секторальна специфіка, політична специфіка, територіальна специфіка), ця Стратегія містить пріоритетні операційні програми розвитку цих територій (інфраструктура, економіка, навколишнє середовище, природа і розвиток сільської місцевості, туризм, соціальна і культурна інтеграція), що, безперечно, пом'якшить можливі негативні наслідки розширення ЄС у короткотерміновій перспективі.

Інша програма - "Ніредьгазька ініціатива" (жовтень, 2003 року) - ініційована Міністерством Закордонних справ Угорської Республіки та органами місцевого самоврядування області Саболч-Сатмар-Берег, як інструмент вже практичної реалізації Нової Політики Сусідства ЄС. Головна мета Ініціативи - зміцнення зв'язків між місцевими та регіональними владами по обидва боки нових східних кордонів ЄС.

Останнім часом намітилася й активізація співробітництва по програмі "Інтеррегіо", яка була підписана кілька років тому, проте мала лише формальний характер. Наразі підготовлено 12 спільних проектів у гуманітарній та економічній сферах. У планах - створення транскордонних територій з охорони навколишнього середовища, розбудова долини річки Тиса та її природний захист.

Не можна також не згадати і "Концепцію спільного розвитку прикордонних територій України і Угорщини", схвалену Закарпатською обласною радою ще в червні 2003 року, стратегічна мета якої - максимальне використання можливостей транскордонного співробітництва між двома країнами для покращення умов соціально-економічного життя населення по обидва боки кордону.

Принциповою в цьому плані є Програма стратегічного розвитку Карпатського Єврорегіону (КЄ), яка була розглянута на одному із останніх засідань Ради Карпатського Єврорегіону і включає в себе регіональні і локальні програми стратегічного розвитку прикордонних територій, що входять до складу КЄ.

Наразі, можна констатувати, що є принаймні три способи, якими за об'єднання зусиль регіональних структур західних сусідів України та самої України можна зробити внесок у розвиток транскордонної співпраці у фазі після розширення Євросоюзу.

По-перше, для регіональних структур та органів влади є можливість включити в порядок денний найважливіші питання транскордонної співпраці.

По-друге, на основі такого порядку денного є можливість знайти важіль впливу на центральні уряди майбутніх країн-членів розширеного ЄС, щоб ті підняли деякі питання на рівні ЄС.

По-третє, регіони можуть стати активними учасниками різних спільних транскордонних проектів, подавши заявку на членство в ЄС.

Разом з тим, здатність регіонів відігравати повну роль, щоб впоратися з наслідками розширення, не варто переоцінювати. Вони мають відігравати певну роль, але головним чином у сфері додаткових зусиль та заходів на підтримку заходів держав та влади країн ЄС.


Висновки

Наявність суттєвого регіонального дисбалансу соціально-економічного та культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення високих темпів економічного зростання на всій території держави.

Дезінтеграційні тенденції у соціально-економічному розвитку регіонів становлять безпосередню загрозу економічній безпеці і територіальній цілісності держави. У цьому напрямку актуальним виступає налагодження міжрегіонального співробітництва областей, посилення вертикального і горизонтального технологічного кооперування підприємств, обміну кадрами, інноваційними розробками тощо, у чому держава повинна відігравати роль активного посередника.

Було сформульовано пропозиції щодо вирішення проблемних питань:

Сьогодні необхідна чітка стратегія інвестиційного розвитку по відношенню до регіонів, яка б визначала пріоритети інвестування на основі врахування їх економічного ефекту, але не сьогоденного і одноразового, а перспективного і стабільного. На нашу думку, цьому сприятимуть:

1. Внесення доповнень до Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про місцеві державні адміністрації" стосовно надання повноважень по розробці основних напрямків інвестиційної політики на території регіону щодо залучення коштів під перспективні інвестиційні проекти, визначення основних пріоритетів інвестування регіону, координації інвестиційних проектів.

2. Внесення доповнень до "Методики оцінювання роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо залучення інвестицій..." щодо внесення до переліку показників такого оцінювання критеріїв оцінки раціонального використання отриманих фінансових ресурсів.

3. Прийняття закону про акціонерні товариства, що дозволить захистити права інвесторів на мікрорівні і сприятиме інвестиційній діяльності на рівні окремих регіонів.

4. Розробка і ухвалення законодавчого акту про роль центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у підвищенні інвестиційної привабливості територій.

5. Розробка та прийняття законодавчих актів щодо врегулювання розвитку пенсійної системи у напрямку збільшення інвестиційних ресурсів на фінансовому ринку України (через створення недержавних пенсійних фондів), розвитку іпотечного кредитування, удосконалення механізмів амортизаційної політики.

6. Підвищення правого статусу Ради інвесторів щодо сприяння ефективній взаємодії органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і суб'єктів господарської діяльності у сфері інвестиційної діяльності.

7. Розширення співробітництва органів місцевої влади із громадськими організаціями та підприємствами регіонів шляхом:

- сприяння розвитку ринкової інфраструктури (консалтингових груп, юридичних, аудиторських фірм, маркетингових компаній);

- проведення тренінгів для службовців місцевого рівня, зокрема, з приводу створення формування інвестиційного портрету регіону;

- надання консультативної допомоги підприємствам у розробці інвестиційних проектів;

- проведення опитування керівників компаній з метою виявлення їх інвестиційних уподобань;

- здійснення рекламно-інформаційної підтримки внутрішнього ринку, активне рекламування і пропагування природно-ресурсного та економічного потенціалів території.

Управління інвестиційною діяльністю залишається стратегічним напрямком політики регіонального розвитку. Держава в цьому процесі відіграватиме роль координуючого та направляючого центру, запобігаючи економічній відокремленості регіонів. За таких умов регіональний і державний потенціал отримає необхідні інвестиційні нагромадження для економічного оновлення та зростання.

Особливістю сучасного періоду економічного розвитку України є різке скорочення державного бюджетного фінансування інвестиційного процесу. В найближчі роки немає реальної перспективи активізації інвестиційної діяльності з боку держави.

Наразі, можна констатувати, що є принаймні три способи, якими за об'єднання зусиль регіональних структур західних сусідів України та самої України можна зробити внесок у розвиток транскордонної співпраці у фазі після розширення Євросоюзу.

По-перше, для регіональних структур та органів влади є можливість включити в порядок денний найважливіші питання транскордонної співпраці.

По-друге, на основі такого порядку денного є можливість знайти важіль впливу на центральні уряди майбутніх країн-членів розширеного ЄС, щоб ті підняли деякі питання на рівні ЄС.

По-третє, регіони можуть стати активними учасниками різних спільних транскордонних проектів, подавши заявку на членство в ЄС.

Разом з тим, здатність регіонів відігравати повну роль, щоб впоратися з наслідками розширення, не варто переоцінювати. Вони мають відігравати певну роль, але головним чином у сфері додаткових зусиль та заходів на підтримку заходів держав та влади країн ЄС.


Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. - № 30. – С. 141.

2. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення плану заходів по виконанню програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки» // http: // www.gov.zakon. ua

3. Базові положення регіональної політики в Україні / Під ред. М.А. Василика. – К.: Либідь, 2000. – 142 с.

4. Астаф’єва Н.А., Карасьов Е.П. Щодо вдосконалення державного управління інвестиційною діяльність на регіональному рівні //http: // www.niss.gov.ua

5. Зотова Н.А., Ірхіна Е.А. Напрями вдосконалення механізмів регулювання регіонального розвитку // http: // www.niss.gov.ua

6. Зотова Н.А. Інституційне забезпечення регіональної політики // http: // www.niss.gov.ua

7. Регіональна політика та розвиток місцевого самоврядування в Україні / Під ред. Г.В. Шемшученко. – Л.: Інфра-Ком, 2001. – 326 с.

8. Політологічний енциклопедичний словник / Під ред. О.І. Шемшученка. – К.: Генеза, 2004. – 735 с.

9. Послання президента України до Верховної Ради України щодо регіональної політики та розвитку місцевого самоврядування в Україні // http: // www.day.kiev.ua

10. Тенденцiї української економiки. Мiсячний бюлетень (червень 2006 р.) //Европейский центр макроэкономического анализа Украины // http: // www. ecmeu.com

11. National incom data and related statistics.United Nations. – New York, 1999, – P.173-176.

12. The World Bank Atlas. 2005. Washington, 2005, – P. 18-19.