регистрация / вход

Національний розвиток у контексті демократії

Багатоманітність - головна властивість демократії. Багатоманітність національностей. Феномен націоналізму. Проблема сумісності націоналізму і демократії. Державно-політичні проблеми за умов національної багатоманітності. Національно-культурна автономія.

Реферат з основ демократії

Національний розвиток у контексті демократії


ПЛАН

1. Багатоманітність – невід’ємна властивість демократії.

2. Багатоманітність національностей.

3. Феномен націоналізму.

4. Проблема сумісності націоналізму та демократії.

5. Державно-політичні проблеми за умов національної багатоманітності.

6. Федерація. Конфедерація. Національно-культурна автономія.


1. Багатоманітність – невід’ємна властивість демократії .

Світ є багатоманітним і різнобарвним, а світ людський — тим більше. За відомими сьогодні даними, на Земній кулі є близько 200 держав і територій, люди спілкуються 600 живими мовами, ідентифікують себе з якимось одним з 5000 етносів. Не менше розмаїття знаходимо у соціальних ролях і політичних уподобаннях, економічних достатках і релігійних віруваннях, естетичних смаках і уявленнях про сенс життя. Усі ці виміри багатоманітності, поєднуючись в конкретних індивідах у досить довільних комбінаціях, створюють враження повного хаосу, який перешкоджає людині раціонально скеровувати своє суспільне буття. Це враження підсилюється постійними, часто жорстокими суперечностями і конфліктами, що виникають між окремими особами і різними спільнотами.

Багатоманітність та суперечливість — не тимчасовий тягар недосконалих форм суспільного буття, а неусувна норма існування реального соціуму. Повною мірою це притаманне й демократії. Демократія, за своєю природою, є системою усталених змагань за владу. Без змагань і конфліктів немає демократії. Щоправда, конфліктів повинно бути не надто багато; змагання мають бути тільки у ретельно визначених і загально визнаних межах.

Отже, у реальному демократичному суспільстві багатоманітність має співіснувати з потягом до єдності. Консенсус щодо фундаментальних цінностей і принципів повинен не придушувати інтересів автономних особистостей, колективних прав людських спільнот — як тих, що становлять більшість, так і меншин. Тут ми зіштовхуємося з проблемою оптимального узгодження різноманітних потреб, прав і відповідальності суб'єктів багатовимірної ієрархічно організованої системи — соціуму. Ця система складна настільки, що жоден розум — індивідуальний чи колективний, навіть озброєний найновішою технікою, — не в змозі осягнути її до решти. Тому оптимізація досягається не тільки у свідомо-теоретичний спосіб, а часто-густо — через традиції життєдіяльності, зокрема, через усталені правила змагань і розв'язання конфліктів, що їх люди застосовують за звичкою.

Добре відома й інша позиція. Протилежністю демократії у ставленні до багатоманітності і до можливостей свідомої уніфікації суспільного буття є комуністична ідеологія. Одна з її неодмінних тез полягає в тому, що існують об'єктивні природно-історичні закони розвитку суспільства, осягнувши які можна будувати комунізм за єдиним безпомилковим планом, уникаючи розмаїття та конфліктів окремих людей-цеглинок чи їх груп через знищення приватної власності, ринкових відносин і запровадження планової організації усього «народного господарства» К. Маркс та його послідовники обґрунтовували як наслідок пізнання такого закону суспільного розвитку.

Безперспективність спроб розбудувати «справедливе суспільство» за єдиним раціональним планом обґрунтував відомий мислитель XX ст., лауреат Нобелівської премії з економіки Ф. фон Гаєк. Він ще з післявоєнних часів передрікав крах СРСР і усього соціалістичного табору. Так, у 1978 році Ф. Гаєк писав: «У моральному плані соціалізм не може не підривати підґрунтя усіх етичних норм, особистої свободи і відповідальності. В політичному плані він врешті-решт веде до тоталітарного управління. В економічному плані він виявляється серйозною перешкодою зростання добробуту або навіть призводить до зубожіння».

Критичні передбачення Гаєка щодо долі соціалізму і його ідеологічного підґрунтя збулися, й це переконливо доводить: спонтанність і багатоманітність суспільного буття — аж до конфліктності — насправді не має альтернативи. Демократія, оскільки вона ґрунтується на визнанні цієї властивості й відповідної організації суспільної активності, виявляється набагато життєздатнішою формою соціального буття, ніж соціалізм (або тоталітаризм взагалі), що живиться потягом до повної уніфікації та безпроблемної злагоди людей і їх спільнот. Разом з тим, демократичний лад не заперечує певної єдності і перспектив узгодження численних проявів соціальної активності. Загальна проблема полягає в оптимізації єдності багатоманітного, яка ніколи не може завершитися; почасти вона має здійснюватися силою розуму, а по части — через спонтанно виникаючі традиції життєдіяльності.

2. Багатоманітність національностей

За своєю природою людина є істотою соціальною, вона не може повно­цінно існувати поза суспільством. А суспільство не є однорідною множиною своїх членів, воно досить складно внутрішньо структуроване. Можна виок­ремити різні виміри цієї структурованості — ґендерний, етнічний, економіч­ний, релігійний, соціально-політичний, фаховий і т. п. Деякі з них існують од віку, а інші виникають на певному етапі розвитку людства й колись мо­жуть зникнути. Національний вимір буття суспільства не є одвічним, він по­чав набувати своїх визначальних рис з настанням доби Нового часу. Знако­вими подіями на шляху формування розмаїття модерних націй визнають Ве­лику Французьку буржуазну революцію (1789-1794) та війну за незалежність британських колоній у Північній Америці, яка, зокрема, привела до ство­рення 4 липня 1775 року нової держави — Сполучених Штатів Америки.

Сьогодні впливовим чинником визначення стану будь-якої країни та сві­ту загалом є активність різноманітних соціальних суб'єктів у вимірі національного. Окрема особа, громадська організація або політична партія, на­ція, держава чи міждержавний союз — усі ці актори діють у вимірі національ­ного тому, що мають тут свої інтереси або ж у такий спосіб прагнуть вплину­ти на інші сфери взаємопов'язаного суспільного буття.

На шляху становлення незалежної демократичної України проблеми на­ціонального виміру виявляються вельми актуальними. Внаслідок трива­лої монополії марксистсько-ленінського підходу до розуміння націй як істо­рично безперспективних після пролетарської революції спільнот, а націона­лізму в нашій країні — як виключно «українського буржуазного націоналіз­му», ворожого «новій історичній спільноті — радянському народу», науковці й політики були відлучені від накопиченого в світі теоретичного і практич­ного досвіду. Але події кінця 80-их - 90-их років, коли у Центральній, Схід­ній та Південній Європі виникла низка нових незалежних держав, довели життєздатність національного чинника, безпідставність і шкідливість його ігнорування в осягненні найновіших регіональних і загальносвітових проце­сів. Тому ефективний поступ України як суверенної держави, а її народу — як сучасної повноцінної нації не відбудеться без ретельного вивчення відпо­відних здобутків суспільствознавства та їх використання задля оптимізації процесів творення нації, держави, демократії.

3. Феномен націоналізму

Нація і народ. Різновиди та основні функції націй

Серед ознак націй слід виділяти озна­ки об'єктивні та суб'єктивні. До перших належать: спільне етнічне поход­ження й історія, власна унормована мова, релігія, територія, економіка, політико-правові інститути тощо; до суб'єктивних ознак — усвідомлення окре­мими людьми приналежності до певного колективного цілого й воля до йо­го підтримки, віра в спільну долю, відчуття солідарності зі «своїми» — все, що можна узагальнити поняттям національна свідомість.

Переважання ознак тієї чи іншої з зазначених множин визначає ос­новні різновиди націй. Інколи нація виникає на ґрунті одного або кіль­кох усталених етносів й об'єднується завдяки спільному походженню, мові та культурі. За своїм походженням така спільнота зветься етніч­ною нацією . Проте інколи — як, наприклад, у випадку з американською нацією, — вихідна людська матерія формується головним чином влас­ною політичною волею — волею спільноти, котра в цей момент не має ані усталеної загальновизнаної культури, ані оригінальної мови, ані ба­гатовікової історії. В останньому випадку нація називається політич­ною , а націогенеза неможлива поза створенням власної держави. Приклади, що підпадають під визначення політичної нації, крім аме­риканців, являють також людності Австрії, Канади, Швейцарії. Саме швидкоплинний політичний розвиток привів тут до формування спіль­нот, суттєвим чинником єдності яких було те, що кожна людина свідо­мо ідентифікувала себе як громадянина конкретної держави. Всі гро­мадяни є рівними, незалежно від етнічного походження, мови, культу­ри, інших об'єктивних ознак.

Крім етнічної та політичної, сьогодні виділяють ще й повномасштабну на­цію : вона існує тоді, коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов'язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших.

Між етнічною і повномасштабною нацією немає непрохідного кордону. Етнічна нація здатна, врешті-решт, вибороти власну державу і набути стату­су повномасштабної. Але не виключений і інший хід подій, коли повномасштабна нація втрачає свій статус. Так було, наприклад, з поляками внаслі­док тимчасового поділу їх держави у 1795 р.

Необхідною умовою існування політичної (і, відповідно, повномасштаб­ної) нації є її державне оформлення. Держава — основний інструмент вико­нання нацією політичної функції. Етнічна ж нація може існувати і без влас­ної держави, наприклад, баски в Іспанії або валлійці у Великій Британії. Проте наявність принаймні інтенції до «гри у політичному полі» є обов'язковим критерієм буття етнічної нації. Інакше кажучи, народ — вихідна мате­рія будь-якої нації — не набуває національної форми доти, доки не починає прагнути політичного самовизначення через власну державу або федераль­ний статус чи автономію в межах певної держави.

Підкреслимо, що очевидною передумовою появи політичної функції нації є здобуття суверенітету, тобто вищої влади в країні, саме її народом.

Далі слід додати: будь-якій нації крім політичної функції притаманна ще й функція культурна. Нація, що турбується про укріплення своїх підмурків, не може ухилитися від виконання різноаспектної культурної функції, адже «люди хочуть бути політичне об'єднаними з усіма тими, і лише тими, хто по­діляє їхню культуру».

Важливим їх розвитком є віднесення до ознак модерної нації не культури взагалі, а «високої культури» — на відміну від «низької», повсякденної на­родної культури. Висока культура знаходить поширення, зокрема, через усталення способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академічними установами, унормованих відповідно до пот­реб точного бюрократичного та технологічного спілкування. Завдяки внормуванню мови поширюється та вдосконалюється той єдиний комуніка­тивний простір, який потрібен для існування й розвитку модерної нації, держави.

Нація та держава

Як не кожна етнічна нація має свою власну державу, так і не кожна дер­жава є моноетнічною в тому розумінні, що на її території володарює одна-єдина повномасштабна нація. Сучасні держави за етнонаціональною підставою зазвичай поділяють на національні та багатонаціональні. Треба відрізняти багатоетнічні національні держави (наприклад, США) від багатонаціональних держав (наприклад, Велика Британія або Російська Федерація). Адже у першому випадку йдеться про наявність у межах держави певних етнічних груп, а в другому — кількох етнічних націй поряд з корінною повномасштабною. Етнічною групою вважатимемо ту частину повномасштабної або етнічної нації, яка проживає за межами своєї держави чи «природного місця» на Землі. Євреї є повномасштабною нацією у сучасному Ізраїлі, тоді як в Україні вони становлять етнічну групу.

Зазвичай, хоч і не завжди, серед націй, які співіснують у конкретній держа­ві, одна є корінною та відносно сильнішою й численнішою. Представники інших націй та етнічних груп перебувають у меншості, їх називають націо­нальними меншинами. В Україні більшість становлять етнічні українці, зав­дяки наявності власної суверенної держави їхня спільнота здатна функціону­вати як повномасштабна нація. Росіяни, євреї, кримські татари або представ­ники ще близько 100 етнічних груп і етносів, коли вони є громадянами Укра­їни, репрезентують відповідні національні меншини і водночас українську політичну націю. Як члени саме такої спільноти, вони мають ті ж права і обов'язки, що й етнічні українці. Вже 1 листопада 1991 р. Верховна Рада Ук­раїни ухвалила «Декларацію прав національностей України». У цьому фунда­ментальному документі стверджується, що всім народам, національним гру­пам, громадянам, які проживають на території Української держави, гаран­туються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Національне самовизначення і національна самосвідомість

Усі народи мають право на самовизначення. Необхідною умовою розгортання змагань за державне самовизначення є пробудження та розви­ток національної самосвідомості. Для українців і подібних їм народів, які тривалий час перебували під дер­жавною владою могутніших сусідів, генеза національної свідомості, а та­кож пов'язаного з нею «відродження нації» у спрощеному вигляді опису­ється схемою сучасного чеського історика М. Гроха, яка має три послідов­ні фази.

фаза А — період «наукового зацікавлення».

фаза В — період «патріотичної агітації».

фаза С — період «масового національного руху».

Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань національної сві­домості, що створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасштабної нації.

Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону». Інколи еволю­ція у напрямку А → В → С буває зірвана через несприятливі внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію україн­ства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення генези національної свідомості і, відповідно, три історичні спроби україн­ства здійснити право на самовизначення.

1. З кінця XVIII ст. до кінця 20-их років XX ст. Цей цикл привів до створен­ня УНР і ЗУНР, а потім — УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершив­ся у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий про­шарок національної наукової, культурної та політичної еліти.

2. Кінець 1950-их - 1960-і роки. В офіційному політичному просторі цей пе­ріод характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латен­тному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.

3. Друга половина 80-их - дотепер. Цикл знов-таки розпочинається переду­сім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних прог­рам і приводить до проголошення незалежної української держави у 1991 р. Можна вважати, що цей цикл триває й досі, бо процеси усталення націо­нальної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.

Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принай­мні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жер­тви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються з юридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-націо­нальні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політич­ними перетвореннями. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікації та на консолідацію новонародженої політичної нації, що ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцнен­ням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.

У багатонаціональних державах трапляються ситуації, коли національна свідомість — як на особистому, так і на колективному рівні — має складну структуру, поєднуючи декілька лояльностей. За умов посилення потягу до національно­го самовизначення у складній структурі національної свідомості виникають суперечності: далі важко бути одночасно українцем і «радянським» або збе­рігати однакову лояльність українській і російській націям. Ці суперечності можуть мати як конструктивне, так і деструктивне розв'язання. Проблема суперечливих лояльностей має щонайменше дві складові: куль­турну і політичну. Вона не піддається адміністративному або якомусь іншо­му примусовому розв'язанню, особливо у своїй культурній складовій. Та й визнання причетності до нової політичної або повномасштабної нації теж вимагає зважених і тривалих зусиль насамперед з боку особи чи спільноти — носія змін.

Феномен націоналізму

Національна самосвідомість споріднена з націоналізмом і почасти знахо­дить у ньому своє втілення. Щонайменше можна стверджувати: розвиток національної свідомості недосяжний без певних форм націоналізму, які виступають необхідною умовою державотворчих змагань етнічної нації, пе­ретворення її у націю повномасштабну і, врешті-решт, успішного довер­шення процесу її самовизначення.

З наукової точки зору націоналізм полягає у почутті та (інколи) у розумін­ні особистістю або спільнотою належності до нації та в наявності менш-більш свідомого й інтенсивного прагнення піднести культуру, добробут, державність своєї нації. Тому націоналізм — це феномен ідеаль­ної природи, глибоко вкорінений у нормальній людській психіці. Залежно від статусу і мети тієї нації, якій він відповідає, націоналізм може бути спрямований на виконання наступних завдань:

- мобілізація ресурсів для того, щоб вибороти певну автономію у межах вже існуючої багатонаціональної держави (наприклад, через федеральний статус),

- мобілізація ресурсів для створення політичної нації або повномасштабної нації через державне самовизначення,

- захист політичних та/або культурних інтересів уже існуючої нації.

4. Проблема сумісності націоналізму та демократії

У будь-якому випадку націоналізм висловлює і підносить інтереси окре­мої — етнічної, політичної чи повномасштабної — нації всупереч інтересам інших спільнот, він так чи інакше відокремлює «своїх» від «інших». Якщо прихильність до своєї нації супроводжується зневагою і нетерпимістю до ін­ших, то маємо справу з екстремальною формою націоналізму — шовінізмом.

Звернімося до специфіки тієї форми українського націоналізму, яка розроблялась і була реалізована в ідеологічній і політичній активності Орга­нізації Українських Націоналістів (ОУН). Фахівці класифікують цю форму як український різновид відомого у світі «інтегрального націоналізму». Він виник як природна реакція на поразку змагань за українську державність 1917-1920 pp. і був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить її відтворювати. Розчарована у соціалістичних та демократичних ідеях, що не привели до успіху, молода генерація українців відкинула їх. Натомість вона закликала до створення нового типу українця, беззастережно відданого на­ції та справі національного самовизначення, готового скоріше до силових дій та героїчних жертв, ніж до поміркованих політичних переговорів і ком­промісів. Предтечею українського інтегрального націоналізму був Д. Донцов (1883-1973) — виходець зі Східної України, соціаліст замолоду.

Значною мірою слушним є визнання українського інтегрального націона­лізму явищем тоталітарного ухилу. Праці його ідеологів і політична програ­ма ОУН з початку створення цієї організації у 1929 р. ставили за мету побу­дову тоталітарного монопартійного суспільства, найвищою цінністю якого є ціле — нація. До чого призводить така позиція, коли вона втілюєть­ся в широку практику державо- та націєтворення, добре відомо з прикладів гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР. Під час Другої світової війни ОУН змінила орієнтацію з «тоталітарного націона­лізму» на «демократичний націоналізм». А післявоєнне існування поза ме­жами України в умовах західних демократій сприяло подальшому її відходу від тоталітарних принципів.

Після проголошення незалежності України діяльність на її території різ­номанітних угруповань та партій, що тою чи іншою мірою ґрунтуються на ідеології націоналізму, була поновлена, їх спектр сьогодні досить широ­кий — від радикального об'єднання УНА-УНСО до цілком парламентських Народного Руху України, Українського Народного Руху і т. п. За умов конституційного проголошення України демократичною держа­вою націоналізм зможе бути конструктивною силою лише тоді, коли пов­ністю відкине тоталітарні інтенції минулого.

Але, чи не суперечить націоналізм основним цінностям ліберальної демократії не тільки у своїх крайніх формах, а й у вихідних основоположеннях? Певні підстави для такого твердження насправді існують. По-перше, націоналізм має потяг до протиставлення цінності цілого — нації — цінності окремої ав­тономної особи. Звідси може випливати порушення невід'ємних прав люди­ни. Крім того, крайні форми націоналізму протиставляють свою націю не тільки якійсь одній іншій, а й усьому світові, ставлячи під сумнів, зокрема, цінність загальнолюдської рівності.

Якщо спробувати узагальнити співвідношення націоналізму та лібераль­ної демократії, то дійдемо висновку щодо розбіжності потягу до особливого і універсального. За самою суттю повного збігу цінностей та принципів «сім'ї» особливих націоналізмів і всезагальної ліберальної демократії ніколи досягти не можна, проте розумної взаємодії і оптимального «тут-і-зараз» ба­лансу завжди прагнути слід.

На користь наявності плідних зв'язків між особливим змістом конкретних націоналізмів і універсальним змістом ліберальної демократії свідчить те, що усвідомлення рівності в межах своєї нації є природною передумовою сходження до визнання рівності усіх людських істот, незалежно від їхньої національної приналежності.

Зростання націоналізму як ознака чи то готовності народу до самовизна­чення, чи то як рушійна сила розбудови вже завойованої демократичної дер­жавності заслуговує на позитивну оцінку. Більше того, цей процес узгоджу­ється з фундаментальними цінностями ліберальної демократії, адже він сприяє піднесенню свободи та рівності на індивідуальному і колективному рівнях.

Висновок зі сказаного буде таким: зважена націоналістична і ліберально-демократична ідеологія не є a priori несумісними, вони можуть плідно до­повнювати одна одну і поєднуватися. Реальна проблема полягає в тому, щоб під привабливими гаслами самовизначення або захисту державності своєї нації не упасти у фанатичний націоналізм тоталітарного ґатунку, який не сумісний ані з невід'ємними правами окремої особи, ані з визнанням рів­нозначного статусу й інших спільнот.

Мовна проблема

Постійне вживання і творчий розвиток власної мови, художньої й науко­вої літератури є невід'ємною ознакою буття будь-якої нації. Так забезпечу­ється національний комунікативний простір, тобто простір ефективного спілкування громадян, що належать до різних культур. Разом з тим, виділен­ня і фактичний пріоритет у межах багатокультурної держави однієї мови, як правило — мови державного етносу, поряд з іншими мовами, мовами націо­нальних меншин, містить у собі певні загрози. Вони пов'язані, перш за все, з можливістю насильницького або просто не досить виваженого поширення мови більшості адміністративними засобами, що сприйматиметься меншістю як зазіхання на її культурні права. З іншого боку, безкомпромісне підне­сення меншістю статусу власної мови, особливо коли це супроводжується радикальними діями проти більшості, викликає обвинувачення у намаганні зруйнувати «спільний дім» — багатокультурну державу.

В Україні мовна проблема також існує. Вона полягає в утрудненому утвердженні української мови як повно­цінно державної та провідної, а також у визначенні статусу російської мо­ви.

На момент створення незалежної української держави українська і російська мови були рівноправними лише формально, а фактично на більшій частині території країни, особливо на Сході та Пів­дні, панувала російська. Російською мовою зазвичай спілкувалися росіяни, інші національні меншини та російськомовні українці. Решта українського етносу, принаймні у містах, належала до білінгвів, тобто користувалась дво­ма мовами. Ситуація легітимної двомовності, що за зазначених умов означа­ла збереження переваги російської мови, зафіксована в ухваленому ще в 1989 р. і діючому донині законі «Про мови в Українській РСР».

Ст. 10 нової Конституції України проголошує українську мову державною, а російську визнає однією з мов національних меншин, позбавляючи її того статусу мови міжнаціонального спілкування, який вона мала за радян­ських часів.

Варто, однак, визнати, що поспішне механічне відокремлення від російської мови негативно вплинуло б на інформаційне забезпечення нації. Річ у то­му, що російська мова донині об'єктивно залишається важливим каналом одержання друкованих новин не тільки з Росії, а значною мірою — з усього світу. Адже в Україні такі всесвітньо визнані мови міжнародного спілкуван­ня як англійська, французька або німецька ще не замінили — та у масовому вжитку не скоро й замінять — російську. Навряд чи хто буде сперечатися й з тим, що російська мова і класична художня література є духовним скарбом світового значення, самовільно зрікатися якого було б вкрай нерозсудливо.

Отже, маємо визнати, що й після десяти років існування незалежної дер­жави мовна проблема в Україні не розв'язана. Де юре українська мова про­голошена державною. На цій підставі вона, зокрема, мусить бути обов'язко­вою для вивчення усіма громадянами країни й широко вживаною, а в дер­жавних установах — вживаною універсально. Водночас, через історичні та деякі сьогоденні обставини вона де факто є слабшою за російську і обмеженою у функціонуванні, в тому числі й у сферах культури, науки тощо. Ця су­перечність викликає напруження з обох боків.

У розв'язанні мовної проблеми мають відіграти важливу роль не лише держава, але й обидві складові — українська та російськомовна — громадян­ського суспільства.

Не може бути повноцінного громадянина України, який не володіє дер­жавною мовою, а тим паче — ставиться до неї зверхньо. Володіння й вживан­ня української — необхідна ознака лояльності до нації й держави. З іншого боку, недалекоглядна позиція тих українців, які не хочуть визнавати закон­них прав інших мов, приховує в собі наслідки, протилежні до очікуваних. Адже вона здатна розвести членів багатокультурного суспільства по різні бо­ки барикад, підірвати процес синхронного розвитку української етнічної та української політичної нації.

5. Державно-політичні проблеми за умов національної багатоманітності

Оптимізація багатоманітності і суперечливості національного набуває ак­туальності у складній — багатокультурній державі. Відповідно до двох основних сфер функціонування національного — соці­ально-психічної і практичної — оперування може відбуватися через вплив на суспільну психологію, ідеологію чи практичну активність.

Спершу коротко розглянемо головні напрямки оперування з багатоманіт­ністю національного державно-політичними засобами.

Держаєно-політичне оперування з багатоманітністю національного.

Базовими об'єктами державного оперування у вимірі національного є опозиції «більшість — національна меншина» та «меншина — меншина». Але природа елементів цих опозицій в різних країнах може бути якісно відмін­ною. Так, в Україні більшість — це повномасштабна українська нація, а на­ціональна меншина — це, наприклад, частина російського етносу (етнічна група), яка оселилась в країні порівняно пізно. Канада є державою не повномасштабної, а політичної нації. Більшість тут становлять не аборигени, а нащадки англійських колоністів, тоді як корінні народи опинились у ролі національних меншин.

Модель оперування з багатоманітністю національного залежить від етнонаціонального складу населення конкретної країни. Тому завдання і підхо­ди національної політики в Україні відрізняються від відповідних завдань і підходів у Канаді або Швейцарії. Наприклад, політика мультикультуралізму, яка поширена і має певні досягнення у країнах Північної Америки, для Ук­раїни навряд чи прийнятна.

Демократія виробила чотири найзагальніші способи державно-політичної оптимізації багатоманітних і суперечливих міжнаціональних взаємин: феде­ралізм, пропорційний розподіл ресурсів і влади, договірне заміщення посад у владних структурах представниками різних етнонаціональних спільнот, гарантованість прав національних меншин.

Толерантність як демократичний принцип оперування з багатоманітністю .

Досить часто толерантність ототожнюють з терпимістю. Поняття терпи­мості походить від дієслова «терпіти» — стійко без нарікань переносити фі­зичні або моральні страждання; витримувати; миритися з чимось неприємним, важким, сподіваючись на краще. Толерантність-терпимість має зна­чення обтяжливої і вимушено пасивної реакції на будь-яке зовнішнє под­разнення, наприклад, на національне гноблення.

Розуміння толерантності як терпимості є традиційним, але не вичерпним. Від толерантності-терпимості як вимушено пасивної реакції на «інше» — через, щонайменше, нейтральне сприйняття та захист «іншого» там, де воно не вступає в суперечність з правом на свободу думки і слова, світогляду і ві­росповідання — до свідомого надання слабкому «іншому» певних переваг у самореалізації. Але сприйняття толерантності в такому обсязі вимагає не тільки мудрості, але й мужності.

Чому мужності? Тому, що досконала толерантність потребує, як було вже зазначено, підтримки опонента. Такий акт не завжди можливий. Він неп­рийнятний тоді, коли маєш справу з категорично антитолерантним суб'єк­том або з суттєвим виходом за межі терпимого, окреслені загальнолюдськи­ми цінностями (наприклад, з навмисним аморальним вчинком або кримі­нальним злочином). Але і в іншому випадку людину не залишає відчуття тривоги: а якщо той, хто завдяки твоїй толерантності підсилиться, буде не­безпечним тобі, твоїй родині, нації або державі? Навіть коли людина або її позиція є сильними настільки, щоб не лякатися жодної зовнішньої загрози, залишається загроза внутрішня, якої уникнути неможливо. Вона полягає в «утраті твердого ґрунту під ногами» через деабсолютизацію власної точки зору та визнання права на вільну самореалізацію «іншого». Передбачити та­кого типу ситуацію й осягнути можливості її цивілізованого подолання — складне й психологічно нелегке завдання. Проте уникнути його розв'язання в суспільстві, що прагне демократичного перетворення, не можна.

6. Федерація. Конфедерація. Національно-культурна автономія

Федеральне виокремлення етносу — національної меншини — є одним із способів здійснення його права на самовизначення, прийнятих у демокра­тичних державах. Через федеральну організацію центральна державна влада передає вагомим меншинам на території їх компактного проживання більші або менші контрольні повноваження, можливість здійснювати управлінські функції різних рівнів і використовувати територіальні ресурси. Національні федеральні одиниці мають встановлену законом автономність та певні озна­ки державності, наприклад, кордони, владні інституції, систему освіти, пра­во збирати і використовувати частину податків тощо. Федеративний прин­цип закладений в основу державності багатонаціональної Росії. У США й Канаді застосовано форму територіального федералізму. Натомість Україна, як уже мовилось, — унітарна держава (ст. 2), хоч у її складі виділено Автономну Республіку Крим, яка є територіальною, а не національною одиницею. Наявність АРК порушує «чистоту» унітарності української держави, проте не перетворює її у федеративну (подібне маємо й в інших унітарних країнах, наприклад, Гренландія або Фарерські острови в Данії).

Територіальна концентрація національної меншини завдяки лише прос­торовому відокремленню від інших зменшує ймовірність конфліктів на етнонаціональному ґрунті. Через федеральне самовизначення меншина отри­мує можливість повнішої культурної або політичної самореалізації. Проте федералізація містить у собі не тільки позитивні, але й негативні потенції, особливо тоді, коли вона має штучний та/або примусовий характер. Федера­лізація може вступати в суперечність із правом людини на свободу пересу­вання і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави. Вона здатна порушити усталені в державі господарські або економічні зв'яз­ки, розподіл ринку праці, політичну та іншу керованість. Нарешті, недобро­совісні політики можуть використати гасло федерального виокремлення або набуття незалежної державності як інструмент досягнення власних цілей, які зовсім не відповідають оптимізації національного і, ширше, соціального буття тієї чи іншої меншини.


7. Націоналізм та національні проблеми в незалежній Україні

Український етнос є тією природною матерією, яка прислужилася виник­ненню українською етнічної нації. Витоки історії нашого народу криються у середині першого тисячоліття н.е. Його державотворчі змагання та здо­бутки уособлюються постатями Святого Володимира і Володимира Мономаха, Б. Хмельницького і П. Орлика. Але становлення модерної україн­ської нації, враховуючи суттєве значення у цьому процесі виникнення влас­ної високої культури, в першу чергу — унормованої мови, зазвичай пов'язу­ють із творчістю І. Котляревського та особливо Т. Шевченка.

З Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братства пов'язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизна­чення українського народу. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало не більше двох років. Воно не стало ані масовою, ані впливовою політичною силою. Та для Російської імперії воно несло небезпечну перспективу розпаду, адже його члени вироб­ляли ідеологію самовизначення українства.

Боротьба за самовизначення після революційних подій 1917р. увінчались створенням Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 р.) та Української Народної Республіки (грудень 1918 p.), а зрештою — їх злукою 22 січня 1919р. Завдяки цьому українська етнічна нація врешті-решт набула власної державності. Отже, з цього часу створюються необхідні пе­редумови існування української повномасштабної нації. Проте військо­во-політичний тиск, з одного боку — поляків, а з іншого — російських більшовиків, не дозволив розвинути цей успіх і створити повноцінну власну державу.

За радянських часів українська нація мала статус, так би мовити, «псевдо-повномасштабної». Насправді, УРСР у складі СРСР, особливо після об'єднання у 1939 р. Сходу і Заходу, стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Разом з тим, усі суттєві політичні, економічні або військові рішення ухвалювались не українською національ­ною, а партійною — переважно російською — владою, не у Харкові або Киє­ві, а у Москві. Тільки після розпаду СРСР у грудні 1991 р. таке «псевдоіснування» скінчилось і українська нація почала утверджуватися як насправді повномасштабна.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що поняття «українська нація» сьогодні має два нетотожних значення. Це, по-перше, та повномасштаб­на українська нація, яка остаточно конституювалася 1991 р. через набут­тя українським етносом власної незалежної та суверенної держави. По-друге, це українська політична нація, яка виникла тоді ж на підставі во­левиявлення усього населення УРСР щодо створення нової держави — України.

Повномасштабна українська нація є цінністю сама по собі і для себе. Вод­ночас, вона має й певну інструментальну цінність, оскільки служить тим ет­нічним осердям української політичної нації, без якого та не існувала б як визнаний член світової спільноти.

Найближчим часом розвиток української повномасштабної нації та укра­їнської політичної нації має набути характеру взаємоузгодженого симбіозу двох нетотожних, але й нероздільних культурно-політичних сутностей. В іншому випадку Україні загрожуватиме фізич­не й історичне забуття.

Український націоналізм

Український націоналізм можна визначити як психічно-практичну активність, ядром якої є усвідомлення прав, ідеологіч­на й політична боротьба за вільний розвиток української нації поряд з інши­ми націями. Проте одразу ж варто зауважити, що ця робоча дефініція суттє­во залежатиме від того, як ми будемо розуміти націю — як повномасштабну, чи як політичну. У першому випадку ми отримаємо визначення українсько­го етнічного націоналізму, пов'язаного з інтересами власне українського на­роду. В іншому — українського громадянського націоналізму, спрямованого на висловлення та захист прав і інтересів усіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження.

Український етнічний націоналізм виник і утвердився, як вважають фа­хівці, приблизно у другій половині XIX - на початку XX ст. в загальному контексті націогенези. Його представниками були Шевченко, Костомаров та інші кирило-мефодіївці. Витоки громадянського націоналізму доречно пов'язати зі створенням ЗУНР, УНР та їх злукою на початку 1919 р. Завдан­ня етнічного та громадянського націоналізмів не збігаються повністю ані те­оретично, ані в реальній історії країни. Оптимізація їх позитивних виявів і блокування негативних — одна з важливих задач національної політики ук­раїнського держави та суспільства сьогодні.

Після десяти років незалежності актуальною залишається консолідація української нації, захист та примноження її культурних і політичних над­бань. У такій ситуації аж ніяк не можна ігнорувати український націоналізм як одну з потужних сил розв'язання зазначених проблем.


Література

1. Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради України.- 1991.-№38.

2. Закон України «Про національні меншини в Україні» // Голос Украї­ни. — 1992. — 16 липня.

3. Конституція України. — Київ, 1996.

4. Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. — Київ, 1999.

5. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин. — Харків, 2001.

6. Націоналізм: Антологія. — Київ, 2000.

7. Попович М. Нарис історії культури України. — Київ, 2001.

8. Субтельний О. Україна: Історія. — Київ, 1991.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий