регистрация / вход

Політичня система як механізм влади

Створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне неухильне дотримання владними структурами Конституції України – неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття „ політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена. Прихильники соціологічної теорії обміну вважають політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфліктологічними концепціями , політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв’язання соціальних конфліктів.

Система – одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощенної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взаємопов’язаних елементів, дотичних до вироблення політичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.

Д. Істон так описав класичну теоретичну модель механізму функціонування політичної системи. Із середовища на „введення” надходить інформація та дії у вигляді вимог та підтримки.

„Вимоги” можна визначити як дії і думки індивідів і груп про розподіл цінностей в суспільстві. Наприклад, несвоєчасно виплачена зарплата працівникам держбюджетної сфери може визвати акції протесту з їх сторони, скорочення бюджетного фінансування воєнно-промислового комплексу стимулює вимоги укріплення обороноспроможності. Крім вимог в політичну систему вводиться й інша схожа інформація: чекання, думки, мотивації, ідеології, інтереси членів даної системи. Накопичення великої кількості вимог, найчастіше протилежних один одному, призводить до перенавантаження системи. Кількісні параметри перенавантаження пов’язані з великою кількістю вимог, а якісні – з їх складністю (наприклад, нещбхідність одночасного вирішення протилежних задач – скорочення податків і ліквідація заборгованості бюджетним сферам).

До функцій „введення” належать:

1) Пред’явлення вимог до осіб, які виробляють політику („артикуляція інтересів” - термін, введений відомим американським політологом Г. Алмондом). Різні суспільні групи можуть приймати участь в процесі артикуляції інтересів. Зазвичай, формулювання та передача вимог, звернених до політичної системи, здійснюється групами тиску.

2) Регулювання вимог. Якщо вимоги, які надходять, (їх завжди багато) не фільтрувати і не направляти по спеціальним каналам передачі інформації, то вони перенавантажать систему. Регулювання вимог, по Істону, здійснюється в двох формах: структурній та культурній.

При структурному регулюванні процес фільтрації та передачі вимог здійснюється через спеціальні структури. В якості структур, які регулюють вимоги (пропускають одні і затримують інші), виступають політичні партії, вищі (елітні) прошарки суспільства, парламентарії, спеціалізовані державні органи (наприклад, відділи по роботі з листами та зверненнями громадян в різних державних закладах). Деякі структури одночасно виконують функцію пред’явлення вимог і їх регулювання(наприклад, профспілки не тільки пред’являють вимоги працівників, але здійснюють їх фільтрацію, а також контроль за ними).

При культурному регулюванні процес допуска чи обмеження вимог визначається нормами, цінностями і поглядами, які прийняті в даному суспільстві. Культурні заборони можуть торкатися як змісту вимог, так і форми їх пред’явлення.

Недивлячись на фільтрацію та регулювання вимог система все-таки може попасти в ситуацію перенавантаження. В цьому випадку у неї є два вихода із кризового стану: посилити пропускну спроможність комунікаційних ліній (шляхом спеціалізіції кадрів, збільшенням числа органів і кількості чиновників, які займаються розглядом вимог) або скоротити потік вимог.

3) Скорочення вимог . За допомогою цієї функції потік вимог систематизують, впорядковують та приводять до визначеної кількості альтернатив(Д. Істон називає це „комбінацією вимог”, а Г. Алмонд „агрегуванням інтересів”). В західних демократіях цю фукцію найчастіше виконують політичні партії. В пострадянських політичних системах функцію агрегування інтересів здійснюють уряди (кабінети міністрів). Це пов’язано з тим, що в пострадянських країнах протилежні інтереси артикулюються та лобіруються не стільки визначеними соціальними групами, скільки конкретними відомствами та регіонами.

Функції регулювання і скорочення вимог об’єктивно необхідні, але зловживання ними зі сторони структур може призвести до послаблення і кризи політичної системи. Відчуваючи зі сторони середовища постійний тиск у вигляді вимог, політичнв система шукає в навколишньому середовищі підтримку своїм діям і своєму існуванню.

„Підтримка” включає всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які допомагають системі: голосування на виборах, сплата податків, виконання законів, патріотизм і т.д. Інше кажучи, це сили, які підтримують систему і тим самим дають їй можливість зберегтися, недивлячись на тиск середовища. Істон розрізняє три типа підтримки:

1) Підтримка політичного суспільства в цілому. Мова йде про необхідний мінімальний консенсус в суспільстві для збереження його єдності. Особливо це актуально багатонаціональних країн, суспільств, сегментованих по признаку національних, релігійнихрозрізнень.

2) Підтримка політичного режиму. Цей вид підтримки Д.Істон розуміє як прихильність членів суспільства визначеним „правилам гри”, які включають в себе норми функціонування політичної системи(конституційні, правові), політичні цінності (плюралізм, толерантність, свобода, демократія), розподіл владних ролей.

3) Підтримка політичних авторитетів. Мова йде про підтримку „влади” як такої, яка представлена органами, які наділені відповідними владними повноваженнями, або персоніфікованою авторитетними і популярними політичними лідерами.

Три типи підтримки, які назвали, не обов’язково виступають в сукупності. Громадянин тої чи іншої країни може не схвалювати існуючий політичний режим або відмовити в підтримці на виборах діючому керівнику країни.

Форми підтримки можна класифікувати наступним чином:

1) матеріальна підтримка (сплата податків, надання послуг системі);

2) дотримання законів та інших форм, які прийняті в даній системі;

3) участь у політичному житті (голосування на виборах й інші форми політичної активності в підтримку системи);

4) поважне відношення до влади, державної символіки та офіційним церемоніям.

Політична система транформує „введені” в неї вимоги і підтримку (Д. Істон називає це процесом конверсії) в кінцевий „продукт” („виведення”) – авторитетне рішення по розподілу цінностей в суспільстві і відповідні дії по їх здійсненню (економічна, соціальна, зовнішня політика). На виході системи можуть бути нові закони, інші нормативні акти, субсидії, пільги. „Символічним діям” влади або вищих посадових осіб (політичним заявам) Д. Істон надає таке ж значення, як і нормативним актам. „Продукт” функціонування політичної системи слід відрізняти від результатів або наслідків здійснення прийнятих рішень і політики, яка проводиться.

Функції „виведення” можна об’єднати наступним чином:

1) функція створення норм-законів охоплює розробку авторитетних правил, які визначають й регулюють форми поведінки людей і груп у суспільстві. В даному випадку під „нормами” розуміють не тільки закони, але й нормативні акти ;

2) функція „ застосування правил” пов’язана приведенням правил та законів в дію. Здійснення цієї функції є сферою компетенції виконавчих органів й адміністративної бюрократії, але в її реалізації також задіяні правові структури, а іноді й законодавчі органи;

3) функція „контролю за дотримуванням правил”, під нею розуміють інтерпритацію законів та дій, пов’язаних з визначенням фактів порушення норм і накладання відповідного покарання на порушників. Найбільше цим займаються судові і правоохоронні органи

4) функція „політичної комунікації” забезпечує розповсюдження, передачу політичної інформації між керуючими і керованими, а також між різними складовими системи.

Механізм функціонування системи включає в себе й елементи зворотнього зв’язку, посередництвом яких „продукти” політичної системи впливають на майбутні вимоги і підтримки, які „вводяться” в систему. В теорії даний механізм визначається поняттям „петля зворотнього зв’язку”.

„Петля зворотнього зв’язку” включає в себе два процеса, які створюють замкнутий цикл: а) „вихідні” рішення та дії системи і їх наслідки(адаптація влади в визначеній ситуації); б) потік зворотньої інформації (повідомлень) про стан системи і про наслідки регулюючої діяльності органів влади. Зворотній зв’язок – основний механізм усунення напруженості в суспільстві, але функція ця виконується, тільки коли влада спроможна реагувати на імпульси, які надходять в систему. Фундаментальне значення зворотнього зв’язку в політичному житті заключається не тільки в усуненні помилок, які допущенні, але і в переорієнтації системи, пошуку нових цілей і шляхів їх досягнення.

Загальна схема функціонування політичної системи, по Д. Істону, зображена нижче. Схема носить загальний характер і з цієї точки зору її можна застосовувати для аналіза різних суспільств (соціаль-культурних і соціально-економічних середовищ) і різних типів політичних систем.

СХЕМА

ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

(по Д. Істону)

Навколишнє Навколишнє середовище середовище

Конверсія

вимоги

підтримка Політична рішення

протидія система

ВВЕДЕННЯ ВИВЕДЕННЯ


Зворотній зв’язок

Навколишнє Навколишнє

середовище середовище

Моделі функціонування політичної системи розробляли Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи – сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи – політична влада – зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях . Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв’язків системи, врегулювання конфліктівполітичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів – волі, авторитету, права, сили. Отже, влада – це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: політичні відносини, політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об’єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це – міжкласові та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об’єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв’язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії – певні групи людей, яких єднають спільні цілі й інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства.

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб’єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цього він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об’єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалуджена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно- управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість й політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільноїсвідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

- вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

- організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;

- координація окремих елементів суспільства;

- легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

- політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності суспільства);

- артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

- агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

- стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку сусупільної системи загалом).

Поняття плітичної системи суспільства являє собою високий рівень абстракції. В кожній країні існує унікальна і неповторна політична система, специфіка якої обумовлюється особливостями соціаль-культурної, економічного і міжнародного середовища її існування, історичними традиціями розвитку самої політичної системи. Разом з тим порівняльний аналіз дозволяє класифікувати велику кількість політичних систем по окремим групам – типам. В політології використовуються різні типології політичних систем в залежності від того, які критерії (підстави) застосовуються для їх класифікації. Так, по характеру взаємодії з середовищем прийнято ділити політичні системи на відкриті і закриті. По класифікації Р. Арона і У. Ростоу, політичні системи підрозділяються в залежності від типу суспільства на традиційні, тоталітарні системи і модернізовані демократії.

По типології Г. Алмонда, яка виходить із критеріїв політичної культури і рольової структури (характера взаємодії між собою різних політичніх інститутів), політичні системи діляться на чотири основні категорії: 1) алнго-американська; 2) європейська континентальна; 3) доіндустріальна або частково індустріальна; 4) тоталітарна. Перші два типи – демократичні. В відповідності з цією класифікацією для англо-американського типу характерні однорідна політична культура і автономні політичні партії, групи захисту інтересів і засоби комунікації. Якщо англо-американський тип асоціюється зі стабільністю, то континентальний європейський тип з його роздрібненою (сегментарною) політичною культурою і взаємною залежністю між партіями і групами – з нестабільністю. Третій тип політичних систем характерний для країн, які розвиваються; його відрізняють недемократичність, нестабільність, конфлікти між великою кількістю соціальних груп, які розділені етнічними і расовими принципами, мовою, кастовістю, релігією, регіоналізмом. Тоталітарним ролітичним системам наявні однорідна політична культура, високий рівень інтеграції суспільства, яке досягається насиллям і пригнічуванням опозиції.

Розподіл політичних систем на демократичні і недемократичні дуже поширено в сучасній політичній науці і політичній практиці. В основу такої типології положено використання двох критеріїв: характера політичного режиму і рівня розвитку громадянського суспільства.

Поняття „політичний режим” характеризує засоби і методи здійснення політичної влади. Політичні режими, які опираються головним чином на такий метод здійснення політичної влади, як насильство, вважаються недемократичними. Демократичний політичний режим базується на волевиявленні більшості шляхом голосування і в здійсненні цієї волі спирається на закон.

Для виявлення суті тієї чи іншої політичної системи застосовується також поняття „громадянське суспільство”. Мова йде про автономну і безпосередньо незалежну від держави системі суспільних інституцій, міжособистих і міжгрупових відносин. До таких інституцій відносять сім’ю, церкву, засоби масової інформації, професійні, наукові й інші недержавні організації, об’єднання і т.д. Через них люди виражають та реалізують свої приватні інтереси і потреби. Громадянське суспільство – своєрідна мембрана, гранична сфера між політичною системою і громадським середовищем. Рівень розвитку громадського суспільства характеризується ступінню незалежності громадян від держави. Співвідношення громадянського суспільства і держави – одна із найважливіших характеристик політичної системи. З’ясувавши характер політичного режиму і рівень розвитку громадянського суспільства в тій чи іншій країні, ми можемо з’ясувати суть (визначити тип) конкретної політичної системи.

Демократична політична система базується на демократичному політичному режимі і розвинутому громадянському суспільстві. Держава обмежена громадянським суспільством, передаючи або розділяючи з його інститутами частину своїх регулятивних функцій в економічній, соціальній і духовній сферах суспільного життя.

Недемократичні політичні системи часто позначаються терміном „автократія” (від грецького аutokrateia - самовлада, самодержавство). Під автократією розуміють безобмежну владу однієї особи або кілька осіб. З давнини і до ХХ ст. Автократія була переважною формою здійснення політичної влади. Тиранія Давньої Греції, диктатура і цезаристська імперія в Давньому Римі, деспотія на Сході, абсолютна монархія в середніх століттях – це лише кілька історичних форм автократії.

В ХХ ст. Автократичні системи прийнято розділяти на авторитарні і тоталітарні. І ті й інші базуються на недемократичному політичному режимі. Принципова різниця між ними полягає в відношені до громадянськьго суспільства. Авторитарна політична система (авторитаризм) характеризується необмеженою владою однієї особи (диктатора, монарха) або групи людей (політична партія, воєнна хунта), яка забороняє і пргнічує всіляку діяльність, яка погрожує її позиціям. Безжальна (або вельми жорстока) по відношенню до своїх супротивників, авторитарна система досить нейтрально відноситься до діяльності, яка не погрожує її правлінню. Держава, як правило, не втручається в приватне життя людини; громадянське суспільство або окремі його інститути зберігають відносну автономію.

На відміну від авторитаризма тоталітарна політична система прагне до контролю над всіма сферами суспільного життя, втручається в приватне життя людини. Авторитаризм потребує слухняності, тоталітаризм – покорності і поклоніння. Характерна риса тоталітарної системи – ідеологічний контроль. Громадський інститут, який здійснює ідеологічний контроль (політична партія, церква) підкорює собі державні структури, громадські організації, засоби масової інформації. Тоталітаризм – специфічний феномен ХХ ст., тому що тільки технологічні можливості індустріального суспільства дозволили здійснити ефективний політичний і ідеологічний контроль над всіма сферами життя суспільства.

Політичні системи багатьох країн носять перехідний (від тоталітаризму до авторитаризму, від авторитаризму до демократії) або проміжний характер (сполучають елементи тоталітаризму і авторитаризму, авторитаризму і демократії). В останньому випадку використовується термін „частково демократичні системи”. Такі політичні системи існують в країнах, які розвиваються, громадянське суспільство яких відносно нерозвинуте, а політичні режими зберігають немало ознак авторитаризма.

Нині всі колишні республіки СРСР (Україна також) переживають перехідний період: ідеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою з планово-розподільчою економікою, до демократичної правової держави з вільною ринковою економікою, а в майбутньому – до громадянського суспільства.

Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори контролює їх. За державно-територіальним і адміністративно-територіальним устроєм Україна є унітарною державою: єдина Конституція, єдине громадянство, єдина система права, єдина судова система, єдина система органів державної влади.

Україна є президентсько-парламентською державою. Конституція України визначає Президента як главу держави, який виступає від її імені. В Україні посада Президента держави була введена Законом від 5 липня 1991 р. Перший Президент України був обраний 1 грудня 1991 р. Президент України не входить безпосередньо до жодної з гілок влади, є найвищою посадовою особою в державі, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина, представляє державу у міжнародних відносинах з іншими країнами.

За Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, конституційний склад якої – 450 народних депутатів України, які є повноважними представниками українського народу у законодавчому органі держави.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет міністрів України. Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Підставу діяльності Кабінету міністрів складає Програма діяльсті уряду, яку має розглянути й схвалити Верховна Рада України. Відносини Верховної Ради з Кабінетом міністрів визначаються законами, ухваленими парламентом, які уряд зобов’язаний неухильно виконувати. Верховна Рада здійснює контроль за діяльністю уряду шляхом затвердження Державного бюджету та прийняття рішення щодо звіту про його виконання.

Відносно новим соціальним інститутом для України є органи місцевого самоврядування. Згідно з Законом України, місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи жителів кількох сіл, селища чи міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів УкраїниМісцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система судової влади в Україні складається з Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, міжнародних комерційних арбітражів. Новим інститутом у системі правосуддя України є Вища рада юстиції.Утвердження правової держави значною мірою залежить від ефективного функціонування судової влади, яка є інституційною характеристикою правової держави, важливою гілкою в системі поділу влади. Судова влада тісно пов’язана з принципом верховенства права. Забезпечуючи правосуддя, судова влада доводить, що суспільство має правову державу.

Створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне неухильне дотримання владними структурами Конституції України – неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий