Сутність, різновиди і перспективи класичної демократії

Основне значення поняття "демократія", походження й тлумачення, історичний підхід до дослідження цього соціального явища, з'ясування його сутності й природи в класичних теоріях, різноманітність форм. Основні позиції марксистської концепції демократії.

Реферат з основ демократії

Сутність, різновиди і перспективи класичної демократії


Тисячоліттями вимірюється інтерес науки і людської спільноти до проблеми демократії. На шляху її розвитку і поглиблення людство зробило гігантські кроки. Проте демократія залишається предметом дедалі зростаючого інтересу вчених, політиків, громадян і в третьому тисячолітті. Особливо гостро ця проблема постала перед державами, в тому числі й Україною, які здійснюють модернізацію суспільства, перехід від авторитарно-бюрократичпих режимів до ефективних форм демократії. Це потужний стимул для наукових пошуків і визначення практичних інструментів демократичного перетворення суспільства. Необхідні неординарні зусилля вчених і політиків, щоб демократія в Україні стала реальністю, невід'ємним атрибутом суспільного розвитку.

Палкі заклики до демократичних перетворень суспільства лунають сьогодні як закляття, а слово «демократія» сприймається як аксіоматичне поняття. На жаль, людство досі не виробило єдиної теорії демократії. Це поняття належить до найбільш диференційованих і невизначених у сучасній політичній теорії. Відомий американський політолог Роберт Даль пише, що після стількох століть роздумів про політику теорія демократії продовжує залишатися досить непереконливою незалежно від того, розглядати її як етичну теорію чи як спробу описати реальний світ.

Тому перш ніж оперувати цим поняттям, треба максимально адекватно пояснити, що таке демократія.

Етимологія слова «демократія», тобто основне значення, походження й тлумачення, широко відома - народовладдя, коли джерелом влади визнається народ, якому вона повинна належати. Народовладдя в державі засноване на певній системі цінностей, свободі, рівності, суверенітеті народу, правах людини тощо.

В історичних дослідженнях слово «демократія» вперше згадується у працях Фукідіда, предметом дослідження якого був еллінський поліс. Державний устрій Періклових Афін для Фукідіда - ідеальна політія, а Перікл є нібито втіленням цієї ідеальної політії, де кожен громадянин рівний перед законом, а у політичному житті панує «аристократія духу». Періклу, вважають дослідники, належать такі слова: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох». Водночас, за Фукідідом, істинна демократія потребує вождя, якому народ вірить.

Державний устрій у Сократових «Законах», як зазначав Арістотель, не схожий ні на демократію, ні на олігархію, а посідає проміжне місце і має назву політії. До її складу входять тільки ті, хто наділений правом носити зброю. Коли законодавець вважає, що така форма устрою найпридатніша для найбільшого усуспільнення, то, мабуть, він не помиляється. Політія у «Законах» Сократа не містить складників, а тільки ознаки олігархії та демократії, причому остання схиляється теж у бік олігархії. Це зрозуміло з того, як утворюються державні інституції. Те, що посадові особи визначаються за жеребом з обраних, робить цей спосіб схожим на демократію та олігархію. Однак ті, що тільки багаті громадяни зобов'язані брати участь у народному зібранні, призначати урядовців і провадити державні справи, а решта громадян позбавлена цього, уподібнює таку форму правління до олігархії. А ще Сократ хоче, щоб більшість урядовців призначалася з багатих людей, а на найвищі посади - особи з найбільшим майновим цензом.

Існувало багато подітій (міст-держав) з демократичною формою правління, але иайдокладніші відомості щодо функціонування вважаються політіями, а ті, що схиляються в бік олігархії, - аристократіями, а демократичним устроєм - той, за якого влада зосереджується в руках вільнонароджених, а олігархічним - той, за якого вона належить багатим. Коли ж править більшість в інтересах загальної користі, то така форма відома під назвою, спільною для всіх форм державного устрою, - «політія». Він наводить декілька видів демократії й олігархії. За словами Арістотеля, демократія - це такий устрій, коли вільнонароджені й неімущі, що становлять більшість, матимуть владу в своїх руках. Засадою аристократії він вважав чесноти, олігархії - багатство, демократії - свободу. «... Свобода і рівність - характерні риси демократії».

На думку Арістотеля, демократичний устрій надійніший, ніж олігархічний, і зазнає менше потрясінь. Адже саме в олігархічному устрої приховуються зародки майбутніх чвар - між самими олігархами та між олігархами й народом. У демократичних же державах буває тільки один вихід незадоволення - проти олігархії; сам проти себе народ не бунтуватиме. Політія, яка спирається на панування середніх прошарків, стоїть ближче до демократії, ніж до олігархії, а політія з усіх форм державного устрою найнадійніша. 3 найдавніших часів демократія вважалася однією з основних форм правління. Арістотель виділяв їх шість, класифікуючи за двома групами: три правильні форми - монархія, аристократія і політія; три форми, що відхиляються від правильних, - тиранія як противага монархії, олігархія - аристократії, демократія - політії. Демократія на відміну від політії (правління більшості, обраної на основі певного цензу, яка турбується про загальне благо) є правлінням неімущої більшості задля власного блага. Для демократичного устрою характерні такі ознаки: всі посадові особи обираються з усього складу громадян; всі управляють кожним, узятим окремо, і цей останній, коли до нього дійде черга, панує над усіма; органи влади заміщуються за жеребом або всі без винятку, або за винятком тих, котрі вимагають особливих знань і досвіду; заміщення посад не зумовлено або зумовлено зовсім невисоким майновим цензом, ніхто не може перебувати на одній посаді двічі, за винятком тільки небагатьох посад, пов'язаних з військовими справами; всі органи влади або всі, де це можливо, - короткочасні; судова влада належить усім, і судді обираються з усього складу громадян; повноваження суддів охоплюють усі справи чи більшість із них - найважливіші та найістотніші: прийняття звітів від посадових осіб, затвердження і розірвання державних та приватних угод. Народне зібрання є верховною владою в державі; жоден з органів влади таких повноважень не має у жодній справі чи принаймні має у дуже обмеженому колі справ; найголовніші ж державні справи вирішує зібрання. На підставі рівноправності багаті ні в чому не мають переваг перед неімущими, верховна влада належить не якомусь одному станові, а всім громадянам на засадах рівності й кількості. У такому разі в державі реалізуються принципи рівності й свободи. Справедливим буде рішення, прийняте більшістю. Прихильники ж олігархії вважають справедливим рішення, схвалене тими, хто володіє більшою майновою власністю, тому що приймати рішення треба, керуючись розмірами власності.

Автор часто посилається на принципи античної демократії, оскільки її досвід становить великий дослідницький інтерес, при цьому не проводячи аналогії із сучасною демократією, що увібрала все найкраще з людської цивілізації. Але потрібно враховувати і негативний досвід афінської демократії, що загинула не тільки після македонської навали, а й через внутрішні суперечності, породжені переоцінкою своїх успіхів, гординею та громадськими лінощами самих афінян. Не можна виключати подібне і щодо сучасного демократичного розвитку.

Слід зауважити, що виникнення демократії не знає точно окреслених географічних координат. Різноманітність форм демократії виявляється і нині - президентська республіка (США, Франція), парламентська республіка (ФРН, Італія), обмежені монархії (Велика Британія, Швеція, Данія, Норвегія).

Поняття «демократія» використовується не лише для характеристики форми державного устрою, а й як форма устрою будь-якої організації, де забезпечується рівноправна участь членів в управлінні й прийнятті рішень. Тобто демократичний характер відносин може бути присутній всюди, де є організація, влада та управління загальновизнаною цінністю демократії як форми держави є визнання народу найвищим джерелом влади, загальне виборче право, виборність (безпосередньо або опосередковано) органів державної влади, рівні права громадян, забезпечення прав меншості на власну думку, що знаходить відображення у принципах конституціоналізму.

Демократизація передбачає створення відкритого суспільства. Як пише Джордж Сорос, відкрите суспільство - це форма суспільної організації, яка забезпечує найвищий ступінь свободи особи відповідно до правил і норм, необхідних для функціонування суспільства. Це таке ефективне і «чисте» державне управління, влада закону, суспільство, на яке не тисне держава і яке забезпечує достатні можливості для функціонування громадянського суспільства і приватного сектора, незалежного від держави. Таке широке визначення відкритого суспільства збігається з визначенням демократії.

Демократію найчастіше тлумачать лише як функціонування політичної системи, тобто як проблему інституціональну. Менше уваги приділяється її державно-правовим аспектам, хоча функціонування політичних інститутів тільки надводна частина великого айсберга демократії.

Існує набір певних критеріїв, за допомогою яких можна оцінити ступінь розвитку демократії у тій чи іншій країні. Це насамперед вільні громадяни як головні дійові особи суспільного самоврядування; визнання всіх громадян рівноправними, рівень свідомості та активності громадян; повага до спільно прийнятих рішень і готовність неухильно їх виконувати. Справжня демократія - це такий політичний лад, де панує не тільки державна влада, а й громадянське суспільство, де суспільні відносний унормовані конституцією та законами. Переліченими характеристиками не можна обмежити сутність і зміст демократії, однак можна створити певний її образ. Над поглибленням понять демократії продовжують працювати науковці й політики.

Конституційно-правове розуміння демократії залежить не тільки від методологічної позиції дослідника, а й від правильного розуміння соціально-економічних і політичних умов, в яких відбувається демократична трансформація.

Відштовхуючись від класичного розуміння демократії, спробуємо дати визначення цьому соціальному явищу. Демократія - відкрита суспільна система з високою політичною культурою; форма суспільного буття, яка створює найсприятливіші умови для життєдіяльності людини; форма організації політичної (державної) влади в умовах соціального розшарування. Зміст цього поняття в різні часи і за різних умов був далеким від його істинного значення. Демократична фразеологія рабовласницького Риму і нацистської Німеччини була лише демагогічним прикриттям політичного терору, ігнорування прав і свобод більшості народу, матеріального і морального придушення меншості. Демократичні традиції, хоча й обмеженого характеру, активно розвивалися у великих містах у добу середньовіччя. При цьому слід зважити на зауваження К. Маркса, що політичний лад як такий розвинувся тільки там, де приватні сфери досягли самостійного існування. Там, де торгівля і земельна власність ще не вільні, ще не досягли самостійного існування, там, власне, немає ще і політичного ладу. Середні віки були демократією несвободи.

У подальшому демократія набула найбільшого розвитку в епоху буржуазно-демократичних революцій, ідеалом яких були проголошені свобода, рівність і братерство. Хоча прихильники цих ідеалів і демократичних принципів й не були послідовними, проте почалося широке демократичне оновлення суспільства, яке забезпечувало небачені раніше права й свободи громадян. У наступні роки демократія стала феноменом суспільного розвитку, перетворилася на своєрідний політичний символ, самодостатню ідеологічну цінність й уособлювала прогресивний розвиток суспільства, найефективнішу форму державного управління.

Теорія і практика демократії виявилися на значній відстані одна від одної. Тому демократичні порядки, що встановилися, піддавалися критиці як ідеологами буржуазії, так і її противниками. Свого часу, спостерігаючи становлення буржуазної демократії, англійський поет Дж. Байрон занотував у щоденнику: «Важко сказати, яка форма правління гірша, настільки всі вони погані. А демократична - найгірша, адже що таке демократія (насправді), як не аристократія негідників».

Концепція демократії припускає її розуміння як різновиду політичного режиму, що здійснює державну владу на основі демократичних принципів - народовладдя, конституціоналізму, парламентаризму, поділу влади, децентралізації, широких громадянських, соціально-економічпих і політичних прав громадян, політичного, ідеологічного плюралізму, світськості держави, що протиставляє його авторитарним, олігархічним, тиранічним політичним режимам. В «Юридичній енциклопедії» демократія визначається як форма організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності й свободи людей, їх реальної участі в управлінні справами держави й суспільства.

Слушно зазначає В. Селіванов, що демократія - це одна з історично минущих основних форм організації та функціонування державно упорядкованого суспільства на засадах визнання джерелом і сувереном державної влади народу, який на основі верховенства права і конституції прагне до розв'язання проблем суспільної взаємодії, забезпечуючи при цьому свободу, справедливість, рівноправність і матеріальний добробут усіх членів зазначеної взаємодії.

Юридичний зміст демократії, як зазначає М. Оніщук, охоплює визнання: демократичної легітимності (тобто здатності державної влади з погляду її джерел відповідати ідеалам населення країни щодо її законності); засади підпорядкованості волі меншості волі більшості; прав меншості та забезпечення гарантій їх здійснення; основних прав і свобод людини і громадянина.

Безсумнівний інтерес становить визначення поняття «демократія», дане у Всесвітній енциклопедії: «Демократія - це форма правління, спосіб життя, мета або ідеал, політична філософія. Цей термін також стосується країни, що має демократичну форму правління. Слово «демократія» означає управління народу. Президент Сполучених Штатів Америки Авраам Лінкольн описав таке самоврядування як «управління народу, народом, задля народу».

Громадяни демократії безпосередньо чи опосередковано беруть участь в управлінні. За прямої демократії, або чистої демократії, народ зустрічається в одному місці для того, щоб встановити правові норми для свого співтовариства. Така демократія була у давньогрецькому місті-державі Афінах, а нині існує у Новій Англії».

Наведені визначення демократії дають змогу тлумачити це поняття як форму держави, демократичною сутністю якої є народовладдя: поділ влади, парламентаризм; політичний, ідеологічний плюралізм; правовий, соціальний, світський характер держави; проголошення і здійснення широких громадянських, соціально-економічних і політичних .прав громадян за відсутності обмежень. З цією концепцією пов'язане поняття демократії як різновиду політичного режиму, тобто відповідного методу здійснення державної влади19 . У політико-правовій літературі демократія визначається як політичний світогляд і як політична цінність, тобто відображення у свідомості громадян самої сутності демократії, насамперед ідей свободи й рівності прав.

У стародавніх державах, на думку К. Маркса, політична держава охоплювала лише зміст держави, не виключаючи інших сфер, а сучасна держава є взаємним пристосуванням політичної і неполітичної держави. Для К. Маркса тільки демократія є критерієм істинності, а отже, правильності форми держави. Він підкреслював, що всі державні форми мають у демократії свою істину і що саме тому вони, оскільки не є демократією, остільки ж і не є істинними. Демократія є розв'язана загадка всіх форм державного ладу. Тут державний лад приводиться до своєї дійсної підвалини, до дійсної людини, до дійсного народу і утверджується як його власна справа. Державний лад виступає тут як те, чим він є, - як вільний продукт людини. Демократія, за Марксом, виступає щодо інших форм державного ладу так, як рід щодо своїх видів. «У демократії, - писав К. Маркс, - сам державний лад виступає як одне з визначень, а саме - як самовизначення народу... В демократії жоден з її моментів не набуває іншого значення, ніж те, яке йому належить. Кожний момент є дійсний момент демосу в цілому. ... не людина існує для закону, а закон існує для людини; законом є тут людське буття, тимчасом як в інших формах державного ладу людина є визначене законом буття. Така основна характерна ознака демократії.

Всі інші державні утворення являють собою певну, визначену, окрему форму держави. А в демократії формальний принцип є одночасно і матеріальним принципом. Лише вона через це є справжня єдність загального і окремого... В демократії політична держава у тому вигляді, в якому вона стає поряд із цим змістом і відрізняється від нього, сама є щодо народу тільки особливим його змістом, як і особливою формою його існування».

Теорія і практика демократії суттєво різняться. Тому демократичні порядки піддавалися критиці як ідеологами буржуазії, так і її противниками. Уїнстон Черчилль у своїх мемуарах зазначав: «Демократія - найгірша форма правління з усіх інших форм, до яких люди вже зверталися час від часу». Як і будь-яке узагальнення, подібні твердження грішать проти істини, але не зовсім.

Ідейні противники буржуазії вважали, що з усіх буржуазних порядків демократія - найгірший. На думку М. Бакуніна, найвільніше виборче право у суспільстві, де народ, маси найманих робітників є економічно залежними від заможної меншості, стане за необхідністю ілюзорним.

Непримиренними і послідовними критиками буржуазної демократії були й залишаються марксисти. Вони визнавали її переваги щодо феодальної системи управління, водночас відзначали історичну обмеженість буржуазної демократії. В основі ідейних поглядів марксистів на демократію лежить усвідомлення її як суспільно-класового явища. Про не писав В. Ленін у праці «Держава і революція»: «Демократія є держава, яка визнає підкорення меншості більшості, тобто організація для систематичного насильства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою». Тобто характер демократії завжди визначається класовим характером політичної влади, яка у свою чергу утверджується, врешті-решт, в економічних відносинах відповідного суспільного ладу. Демократія - один з різновидів форм держави, а отже, вона, як і будь-яка держава, є організоване, систематичне застосування насильства до людей. Але, з іншого боку, визнають марксисти, демократія означає нормальне визнання рівності між громадянами, рівного права усіх па визначення устрою держави та управління нею.

Ф. Енгельс вважав, що демократія «є принцип соціалізму». За Леніним, пролетаріат не може перемогти інакше, ніж через демократію, інакше, ніж здійснюючи демократію повністю. Соціалістичний демократизм, вважав К. Маркс, перетворює «державу з органу, який стоїть над суспільством, в орган, цьому суспільству цілком підпорядкований», тобто розвиток демократії в соціалістичних за допомогою самого народу. Однак марксисти, визнаючи умовах веде до поглинення держави суспільством, і управління народу здійснюється прогресуючу тенденцію у розвитку демократії, відзначали, що вона «завжди лишається - і за капіталізму не може не лишатися - вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних». Отже, жодна організація влади, у тому числі демократична, сама по собі не може усунути класових розбіжностей та антагонізмів, демократія не може бути надкласовою або позакласовою, тобто політична влада вторинна щодо її суті - класового змісту і панування. Головне - сутність влади, а не форма її організації. Класова зумовленість демократії стала розмежувальною лінією між марксизмом та іншими політичними течіями.

Отже, основними позиціями марксистської теорії демократії є: а) у класовому суспільстві демократія завжди має класовий характер; б) демократія як політичне явище - форма виявлення інтересів і відносин класів; в) демократія передусім пов'язана із здійсненням державної влади та є формою держави; г) сутність, тенденції розвитку, інститути, форми демократії визначаються всією сумою соціально-економічних і духовних процесів класового суспільства; д) новий історичний пік демократії виникає під час революційної перебудови буржуазного суспільства.

Інститути влади, встановлені після соціалістичної революції, аж ніяк не можна назвати справді демократичними, хоча їхній оновлюючий вплив на суспільний розвиток, незважаючи на зведення сучасними політиками змісту революції до жорстких схем, які збіднювали і спотворювали її сутність, історично зумовлений. Це було здійснено шляхом штучного прискорення процесу цивілізації, без достатньої економічної, культурної, політичної і теоретичної підготовленості. Практичні питання соціалістичної перебудови суспільства не мали достатнього науково-політичного обгрунтування й часто-густо вирішувалися шляхом спроб і помилок, революційним, класово-насильницьким способом, не пов'язаним із фундаментальними загальнолюдськими цінностями, правовими й моральними нормами. Внаслідок цього запанував тоталітарно-класовий, партійно-диктаторський, автократичний суспільний лад. Державна влада стала самоціллю тоталітарного режиму, якому були підпорядковані й інтереси громадянського суспільства. Демократична фразеологія була лише прикриттям автократії компартійного і державного механізму, перманентних репресій, придушення особистості в ім'я однодумності, хибно витлумачених колективістських ідей та інтересів. Це була бюрократизована демократія, демократія несвободи.

Критикуючи практику бюрократичного соціалізму, слід зазначити, що нехтувати соціальними аспектами тих чи інших видів демократії підстав немає. Демократія має загальнолюдське значення, однак її особливості зумовлені соціально-економічною структурою суспільства, яка у свою чергу активно впливає на формування інтересів громадян. У суспільному розвитку сьогодні панує ліберально-демократичпа парадигма.

Не заперечуючи класового підходу до виникнення держави і права, маємо визнати неподільність держави і класу в період її становлення, повну залежність держави від інтересів та волі панівного класу. Процес відокремлення держави від класу і перетворення ЇЇ на окрему, а з часом і самостійну корпорацію по відношенню до класу був порівняно тривалим і дійшов вищої якості (самостійності) лише в буржуазному суспільстві, коли незалежність від класу набрала вигляду залежності від суспільства в цілому. Громадянське суспільство, захищаючи себе, стверджуючи свій вищий суверенітет, проголошує свободу і право особистості, самоврядування, верховенства законів та інших демократичних інститутів, крокує до поглиблення державної корпорації. Навіть К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що така держава не є безпосередньо класовою і називали її «політичною державою». Подвійну її природу вони визначали як наслідок того, що вона, з одного боку, відображала до певної міри інтереси заможних класів, а з іншого - була здатна забезпечити цільний розвиток особи і суспільства. «Саме політична держава, - писав Маркс, - навіть там, де вона ще не була пройнята свідомо соціалістичними вимогами, має в усіх своїх сучасних формах вимоги розуму. І держава не спиняється на цьому. Вона скрізь передбачає розум здійсненим. Але так само вона скрізь приходить до суперечності між своїм ідеальним призначенням і своїми реальними передумовами.

З цього конфлікту політичної держави з самою особою можна через це скрізь розвинути соціальну істину. Подібно до того, як релігія являє собою сплав теоретичних битв людства, політична держава являє собою сплав практичних битв людства. Таким чином, політична держава виражає в межах своєї форми... всі соціальні битви, потреби, істини».

За Марксом, «політична держава» водночас є вищою точкою розвитку державності і початком заперечення її. Відповідно до марксистсько-ленінської політичної теорії соціалістична революція починається зі зламу буржуазної державної машини, нова держава входить у стадію «напівдержави» і згодом відмирає. Цього не тільки не сталося, а навпаки, апарат придушення, насильства зберігся й зміцнився, бюрократія розквітла, держава міцно постала над суспільством. Апарат управління із знаряддя панівного класу (робітничого класу згідно з комуністичною ідеєю) перетворився на інструмент у руках партійно-державної номенклатури для придушення більшості народу. Світоглядні ідеї класиків марксизму було догматизовано і поставлено на службу правлячій бюрократії. Кризові явища в економіці, політичній та соціальній сферах, ускладнення зовнішньополітичної ситуації та зростання протидії власного народу змушували панівну верхівку вдаватися до тоталітарних методів управління, що в остаточному підсумку призвело до руйнування соціалістичного державного апарату, краху доктринерських комуністичних державознавчих ідей.

Є багато причин того, що радянська модель державно-бюрократичного соціалізму не витримала випробувань часом, але першопричиною її загибелі є, по-перше, те, що вона не витримала змагання зі світом капіталу, не спромоглася забезпечити вищі порівняно із західними рівні життя і продуктивності праці. По-друге, влада, як і засоби виробництва, була, принаймні протягом десятиліть, відчужена від трудящих. І, по-третє, комуністична партія перетворилася на партію апарату, відірвалася від мас, а маси, природно, відвернулися від неї.

Соціально-економічна і політична ситуація, що склалася, потребує осмислення. Нові реалії й нову епоху намагаються зрозуміти за допомогою традиційних категорій і методів аналізу, прямолінійно зводячи усі суспільні суперечності до проблем вороття до капіталізму і краху комунізму, не розуміючи, що людство вступило у нову цивілізацію. Історичний процес не одноманітний.

Радянський суспільний лад відійшов від капіталізму, але не наблизився до комунізму. Він так і не вийшов за межі перехідного періоду, що затягнувся, з усіма характерними для нього непривабливими, а часом і примітивними ознаками (з погляду майбутнього). Як відомо, перехідний етап суспільства властивий усім великим революціям (англійській, французькій). Історичний процес може і гальмуватися, втратити темп, а революція зайти у глухий кут, можливе навіть повернення на круги своя, тобто реакція, регрес, контрреволюція. Свого часу К. Маркс і Ф. Енгельс зазначали, що революції так розкачуються, що вискакують за межі своїх історичних завдань і можливостей. Це так званий зворотний хід маховика. От і ми тепер крокуємо назад. І сьогодні деякі політичні сили і сучасні нувориші прагнуть повернутися до дикого капіталізму. Однак (як і в інших великих революціях) маховик історії зупинить регрес, поверне суспільство до прогресу. Так само і капіталістична система не законсервувалася, а перебуває у стані переходу до нового суспільства, для якого є характерним взаємопроникнення та взаємозбагачення різних суспільних систем.

Ось чому такий важливий конкретно-історичний підхід, котрий, як правило, поєднується з порівняльним методом дослідження чи методом порівняльно-історичного аналізу та забезпечує методологічно правильне визначення сутності і призначення сутності досліджуваних суспільних явищ (у даному випадку - державного управління). Такий підхід найбільш продуктивний.

Слід переосмислити ставлення, що сформувалося, до сучасної буржуазної держави, визначити тенденції її розвитку і взаємозв'язку з громадянським суспільством. Капіталізм не вичерпав всіх своїх потенцій, навіть відносно зміцнився, виявивши сприйнятливість до прогресивних ідей та нових тенденцій суспільного розвитку. Ідеї конвергенції - дифузії соціалістичних ідей у капіталістичну практику управління справами суспільства - посилили соціально-демократичний потенціал капіталістичного ладу, зміцнили його правову основу.

Однак це не дає підстав стверджувати, що буржуазна держава відтепер має принципово нову природу. Форми державної діяльності, її тому числі й управлінської, збереглися, але зміст її суттєво змінився. Змінилися і методи розв'язання суспільних суперечностей - чільним стали не насильство та силовий тиск, а досягнення суспільного і соціального компромісу, у розвинених західних країнах дедалі зрілішою стає демократія, розширюється використання таких загальнодемократичних інститутів та ідей, як розподіл влади, панування права та верховенство закону, переважання загальнонародних інтересів над класовими, загальнолюдських - над національними, публічних - над приватними, утверджуються гласність, плюралізм думок тощо.

Змінилася й функціональна діяльність державного механізму управління суспільством - посилилася його соціальна спрямованість, велика увага приділяється урахуванню й координації інтересів різних груп населення, додержанню інтересів меншин та забезпеченню прав людини. У свою чергу суспільство відповідає державі більшою довірою, утверджуючи її легітимність. При всьому цьому не слід, звичайно, апологетизувати сучасну буржуазну державу, у неї є свої недоліки, а в суспільстві ще зберігаються глибокі соціальні суперечності, спостерігаються деструктивні явища. Головне те, що людство переходить від конфронтації до пошуку злагоди, плюралізму думок, від насильства до консенсусу.

Але це не означає, що ситуація в суспільстві спрощується. Навпаки, суспільства по-новому стратифікуються і диференціюються в результаті ускладнення виробничих, національних, регіональних та інших відносин, що розділяють людей за їхніми специфічними інтересами. Зростає роль державного механізму управління суспільними справами у забезпеченні політичної і соціальної стабільності, запобіганні конфліктів та подоланні кризових ситуацій. Світовий досвід свідчить про тенденцію до зростання активності держави, яка дедалі ефективніше впливає на розвиток всіх форм власності. Три чверті національного доходу США розподіляються через державні інститути. Державна власність у багатьох країнах капіталу становить близько однієї п'ятої суспільного багатства.

Ще однією стрижневою методологічною вимогою конкретно-історичного підходу до дослідження суспільного явища, зокрема державного управління, є з'ясування його сутності й природи. Нерозв'язаність основних теоретичних і методологічних питань звичайно призводить до марності будь-яких суджень щодо конкретних суспільних процесів, в тому числі у сфері державного і правового будівництва, і, отже, до продовження процесів політичної, економічної та соціальної стагнації. Зрозуміло, однак, що попри всю складність зазначених процесів здійснити їх об'єктивний аналіз надзвичайно складно, особливо на крутих історичних поворотах.

Використана література

1. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. — Одеса, 2001. — Вип. 10-11.

2. Ардан Ф. Франция: государственная система: Пер. с франц. — М., 1994.

3. Бебик В. М. Політологія і теорія, методологія, практика: Підручник. — К., 1997.

4. Гаевский Б. А. Философия политики. — К., 2001.

5. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. — К., 1994.