регистрация / вход

Технології політичної діяльності

Політична діяльність як наслідок реалізації певної мотивації суб'єктів політики, політичних інтересів. Політична свідомість та соціальні інтереси політика. Значення політичної діяльності в суспільстві. Способи реалізації соціально-політичної діяльності.

Реферат з політології

Технології політичної діяльності

Політична діяльність— заняття професійне або на громадських засадах у сфері політики і політичного життя.

Більшість політиків займаються політичною діяльністю на громадських засадах. Чимало є однак і таких політиків, які поєднують професійну діяльність будь-якого характеру з політичною. Для окремих політиків політична діяльність є основним джерелом їхнього життєзабезпечення. Це, власне, політики загальнодержавного рівня, хоча в Україні, наприклад, навіть на рівні Верховної Ради часто точаться суперечки, виникають проблеми, коли народні обранці намагаються, окрім депутатської діяльності, займатися й іншою (комерційною, господарською тощо), що законодавчо заборонено, але реально "законотворцями" ігнорується.

Політична діяльність є наслідком реалізації певної мотивації суб'єктів політики, їх політичних інтересів. Основним рушієм такої діяльності є політична свідомість, соціальні інтереси політика.

Політична діяльність потребує певних знань, політичної культури, досвіду, кваліфікації, творчості, гнучкості у поглядах, специфічних особистісних якостей, мудрості, тактовності, зібраності тощо. Політичним лідерам мають бути притаманні певні ділові і людські якості. Основні серед них такі:

• здатність максимально кваліфіковано акумулювати, а відтак відображати і реалізовувати у власній діяльності інтереси широких мас. Це означає, що політичний лідер будь-якого, а особливо загальнонаціонального рівня аж ніяк не може звужувати своїх політичних інтересів і уподобань до певної, хоч і великої групи співгромадян;

інноваційність, тобто здатність генерувати, висувати нові ідеї, шукати шляхи і форми їх реалізації. Це стосується і вміння використовувати певний досвід політичної діяльності інших людей,політичних лідерів, політичної інформованості, політичної культури;

• психологічна культура, до якої належить культура мислення, культура мовлення, культура почуттів, культура прийняття політичних рішень;

• організаторські здібності, вміння співпрацювати з іншими, організовувати діяльність максимально великої кількості людей.

Значення політичної діяльності в суспільстві ніколи не трактувалося однозначно. За всієї різноманітності ЇЇ визначень можна вести мову про: політичну діяльність як "благородну справу" (Аристотель); політичну діяльність як вульгарну, брудну, принизливу справу.

У першому випадку (позитивна оцінка) політичну діяльність розглядали і характеризували як своєрідне, тонке і делікатне мистецтво управління суспільством, процесами, які відбуваються в ньому. За твердженням Аристотеля, політична діяльність є (у всякому разі має бути) миротворчою, тобто такою, що сприяє об'єднанню всіх громадян, суспільства навколо певної вищої мети — стратегії розвитку цього суспільства.

У негативному аспекті політичну діяльність розглядали як "марні політичні ігри", "пустопорожні балачки", "реалізацію людьми їхнього непомірного честолюбства" тощо.

Звичайно, у реальному житті в політичній діяльності є все — і позитив, і негатив, тобто досить часто у чистому, стерильному вигляді політичної діяльності немає.

Своєю суттю політична діяльність має два основні види — теоретичний і практичний.

До теоретичного можна зарахувати: ідеологічну, законотворчу, наукову, методичну, соціологічну, а до практичного — депутатську, урядову діяльність в органах місцевого самоврядування, партійну і громадську діяльність, участь у виборах, референдумах, мітингах, пікетуваннях, маніфестаціях тощо. Як правило, політики, особливо вищого рівня, займаються багатьма видами як теоретичної, так і практичної політичної діяльності.

Самі собою політичні процеси, в яких політик бере безпосередню участь або просто спостерігає за ними, аналізує їх, можна класифікувати у такий спосіб:

• залежно від характеру змін влади — еволюційний і революційний, мирний і насильницький;

• залежно від рівня усталеності — стабільний і нестабільний;

• залежно від публічності здійснення елітою і електоратом своїх функцій — відкритий і прихований (тіньовий).

Кожний політик у різний спосіб виконує такі функції:

• інтеграція суспільства, громадян, їх об'єднання навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво це простежується в діяльності політиків — лідерів політичних партій, рухів, об'єднань. Власне, і в політичні партії, об'єднання та рухи громадяни об'єднуються на основі спільності таких цінностей, інтересів і завдань;

• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує відповідних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати і приймати найефективніші рішення. Багато в чому це залежить від політичного чуття політика, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати;

• захист громадян від беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримка громадського порядку;

• зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко втрачає авторитет, підтримку громадян, після чого настає його політична смерть;

• ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, їх мобілізація на досягнення певної мети. Ця функція особливо притаманна політикам-комуністам, майстрам виголошування промов, політикам, які знаються на журналістиці.

Політикам властиві й інші функції. Неважко визначити, які і якому конкретно політику вони притаманні залежно від багатьох обставин, у тому числі особистісних якостей політика. Повертаючись до першої функції політика, необхідно сказати саме про його політичні, соціальні інтереси та інтереси його прихильників, електорату. З одного боку, політик змушений співвідносити власні інтереси з інтересами мас, інших політиків, тобто різних суб'єктів політичного процесу. Тим часом легко помітити, що окремі політики досить активно "експлуатують" ті загальнолюдські проблеми, інтереси, потреби, які лежать, образно кажучи, на поверхні. Важко знайти в Україні політика, який би не обіцяв, скажімо, докласти зусиль до вирішення проблем праці, рівня життя, боротьби з корупцією тощо.

Як зазначалося, кожен політик має особисті риси характеру, рівень теоретичної і практичної підготовки. Якщо політику притаманні такі риси, як реакційність, консерватизм, жадоба влади, агресивність, конформізм, примітивізм у мисленні, то такого політика називають авторитарним (авторитарною особистістю). Концепція авторитарної особистості виникла ще в руслі неомарксизму франкфуртської школи, потім вона була асимільована ліворадикальною і ліберальною соціологією 60-х років.

Е. Фромм вважав, що авторитарна особистість надмірно страждає від почуття свободи, одноосібності, загубленості. Це все загострює її інстинкт до самозбереження і потяг до самоутвердження, що, у свою чергу, обертається волею до влади.

Протилежністю авторитарного політика є політик-неоконформіст (неоконформістська особистість).

Успіх діяльності політика забезпечує, окрім знань, навичок і вмінь, політична культура — своєрідний вид людської культури, який межує на стику політики і досягнень суспільства у матеріальній і духовній сферах і проявляється як цивілізована діяльність, поведінка у сфері політики і політичного життя.

Розрізняють політичну культуру окремих політиків, громадських діячів, партій, рухів, націй, класів, держав, країн, народів. Політична культура окремого політика — важливий показник його підготовленості (знань, навичок, ідейних переконань), готовності до активної і свідомої політичної діяльності. Як правило, політик, якому притаманна висока політична культура, займає чітку політичну, громадянську позицію, вміє поєднувати власні інтереси з груповими, корпоративними, загальнонаціональними, загальнодержавними. Його дії переважно відкриті, чесні, послідовні і виважені.

Політична культура — це особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, які відображають, закріплюють і реалізують основні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди й цінності, знання та навички участі громадян у суспільно-політичному житті.

Однією з характерних ознак стану суспільної думки в політичній сфері є авторитет політичних інститутів, партій, організацій і владних структур і довіра до них з боку населення країни. Особа у процесі свідомої діяльності отримує політичні знання й досвід, формує свою політичну свідомість і відповідні політичні відносини.

Політична культура характеризується власним способом реалізації соціально-політичної діяльності людей, у процесі якої змінюються відносини між ними і створюються певні цінності. Політична культура окремої людини формується у процесі навчання, оволодіння професією, продуктивної діяльності зі створення матеріальних і духовних благ, участі в суспільному, громадському житті.

Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, нині не може бути дієвим, бо демократія ще не вирізняється стабільністю, парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відбивають істинної думки народу. У всякому разі такою є думка багатьох фахівців з філософії, історії, політології та соціології. Можна зробити висновок, що у свідомості старшого покоління склався ілюзорний імідж соціалізму, який забезпечував ідеальне "соціальне благополуччя" та повну зайнятість в умовах планової економіки.

Політична культура насамперед повинна, ми вважаємо, сприяти усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, вихованню в них справжнього патріотизму, національної гідності і самосвідомості.

У справді демократичному суспільстві політична культура має бути спрямована на виховання громадян, особливо молодих, які поважають закон, але чинять опір у тому разі, коли їх права порушуються, її реалізація може бути дієвою, якщо у людини, особливо молодої, будуть чіткі ідеї обмеження влади і готовність боротися законними засобами для підтримки цих обмежень. Досягти такої ситуації можна лише через виховання, формування особистості.

Слід застерегти від роздмухування тільки суто національного, поки воно не утвердиться у свідомості як державно-національне в духовній і державно-правовій сферах, тобто не стане природним і об'єктивно необхідним. М. Маринович з цього приводу зазначає, "що є націоналісти, для яких кожний пункт, кожна кома в Декальозі мають сакральне значення. Вони й не помічають, що їхні народозахисні моделі, не вивірені у часі і конкретних історичних обставинах, можуть призвести до громадянської війни, тобто означати захист народу" до останнього українця.

Історія свідчить, що культурний розвиток того чи іншого народу не завжди супроводжується формуванням політичної культури, яка передбачає осмислення тих проблем, що стоять перед політичними інститутами для розбудови держави.

Політична культура в різних суспільствах завжди фрагментована, а особливо в Україні. На думку Б. Цимбалістого, політична культура українців навіть глибоко фрагментована, бо поділяє на Схід і Захід, релігійні віросповідання (католики і православні) і на велику кількість політичних партій. Загалом політичну культуру слід визначити як систему відповідних уявлень, настанов, переконань саме у свідомості громадянина і які виявляються саме в його особистій практичній діяльності.

У реальному житті у процесі формування політичної системи українського суспільства політична культура має бути інтегрованим цілим, де органічно пов'язані, з одного боку, гуманістично й демократично орієнтована політична свідомість і реальна політична творчість трудящих, усього українського народу, а з іншого — політичне мислення та політична активність окремих громадян, які беруть реальну й ефективну участь в управлінні справами суспільства і держави та інших творчих політичних діях.

Молода українська держава надзвичайно зацікавлена в цивілізаційній соціалізації молодого громадянина, у формуванні в нього демократичної політичної свідомості й культури, законослухняності, які обмежують прояви крайнощів і радикалізму, роблять людину соціально активною, спроможною до саморозвитку та самореалізації.

Однак самої такої зацікавленості замало. Потрібні ще й практичні дії в напрямку заохочення участі молоді до розвитку державотворчих процесів, потрібна відповідна молодіжна політика, яка ураховувала б інтереси молоді, визначала шляхи вирішення проблем, які її хвилюють, конкретні дії щодо реалізації такої політики. Адже молодіжна політика, як і політика взагалі, лише тоді досягає успіху, коли вона зрозуміла, усвідомлена, підтримана, прийнята масами, спонукає їх до активної дії в суспільних процесах.

Донедавна державна політика стосовно молоді була, як відомо, в основному декларативною і повчальною. Молодь розглядали не інакше як об'єкт ідеологічного, виховного впливу, а не як суб'єкт діяльності у власних і державних інтересах. Цьому сьогодні необхідно запобігти будь-що, зробити все, аби саме молодий громадянин став дієвим суб'єктом державотворення.

Становлення й розвиток державної молодіжної політики передбачає систематичний аналіз стану свідомості як методологічної основи цього процесу і водночас є необхідною умовою формування політичної свідомості як основи високої політичної культури особи.

Політична свідомість є системою ідейно-теоретичних поглядів, настанов та емпіричного ставлення до явищ і процесів політичного життя суспільства, а також політичного розуміння, політичного усвідомлення. Вона зумовлює пізнавальні та практичні функції політичної

діяльності, вибір форм і засобів, розвиток соціальної активності, а тому є визначальним фактором політичної поведінки особи.

Вивчення особливостей розвитку політичної свідомості передбачає дослідження тенденцій, динаміки розвитку соціально-політичних орієнтацій громадян, особливо молоді.

Для становлення української державності суттєве значення має формування політики національної злагоди, єдності громадян навколо загальнонаціональної ідеї. Саме національна ідея має бути консолідуючим чинником нації, народу. Про це добре сказав свого часу академік М. Жулинський. "Виникає загальна необхідність, — пише він, — формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має бути власна державна національна ідея. Головний принцип формування цієї системи ціннісних орієнтацій полягає в урахуванні інтересів усіх верств суспільства, усіх народів, що населяють Україну, а отже — передбачає охоплення всіх сфер економічного, інтелектуального й духовного життя суспільства. По суті, йде мова про відповідну ідеологію, за допомогою якої можна було б формувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності".

Участь громадян у суспільно-політичному житті має неабияке значення з огляду не лише на самореалізацію особи, конкретного громадянина, а й на реалізацію загальнодержавних, загальнонаціональних проблем. Інакше кажучи, досягти політичних зрушень у справі демократизації суспільства можна лише за наявності високої політичної культури максимальної кількості громадян.

Задля формування такої культури варто було б мати і дбати про реалізацію комплексної державної програми соціально-духовного розвитку суспільства, в центрі якої мають бути питання формування громадянської позиції, активної політичної культури громадян.

Занепад політичної культури, як свідчить соціальна практика, відбувається в тих суспільствах, де відсутня стабільна, впорядкована демократична, правова держава, тобто де немає однакового для всіх закону.

У тому разі, коли існує безправ'я народу, проте процвітає бездіяльність владних структур, некомпетентність політиків, нездатність політичних партій висунути узагальнюючу концепцію подальшого розвитку національної держави, відбувається постійна боротьба між різними гілками влади, тоді занепадає політична культура, зростають песимізм і соціальна напруженість.

Занепад політичної культури відбувається також у тому разі, коли відсутні певні соціальні вагомі соціальні цінності, якими надихається кожне нове покоління, тобто формується й утверджується на майбутнє шанобливе ставлення до своєї історії, мови й культури і відповідних владних структур.

Серед найважливіших рис, які мають бути притаманні справжньому політику, можна назвати освіченість, мудрість, людяність, працьовитість, інтелігентність, мужність, кмітливість, наполегливість, гнучкість, комунікабельність, чесність, колегіальність тощо.

Як і будь-яка інша, політична діяльність має не лише свої особливості, засоби і методи, а й закономірності. Йдеться про технології політичної діяльності.

Технологія організації і проведення виборчої кампанії

Справжня демократія неможлива без загального виборчого права, прямого і таємного голосування, відкритої конкуренції між партіями в їх боротьбі за політичну владу, без свободи слова, зборів, думок, об'єднань, преси тощо. І цілком закономірно, що з усіх видів політичної діяльності найважливішою, особливо в демократичному суспільстві, є депутатська діяльність.

Форми такої діяльності залежать від конкретних соціально-політичних, економічних, психологічних умов, які сформувались у країні, від рівня представницького органу, в якому працює політик (парламент, органи місцевого самоврядування). Відповідно депутати-полі-тики також мають різні права, обов'язки, повноваження.

Депутати (пізньолат.— посланий) — люди, які обрані членами представницького органу влади, членами парламенту. Вони обираються населенням у процесі виборів або, скажімо в умовах диктатури, призначаються владою.

Парламенти XIX — початку XX ст. складалися з депутатів-парламентаріїв, яких знали як шанованих у суспільстві людей. Нині члени парламентів, особливо сучасних західних демократій, це, як правило, люди з вищою освітою, професійні політологи — випускники спеціальних навчальних закладів, для яких політична діяльність фактично є діяльністю професійною.

Депутати в абсолютній більшості країн мають депутатський імунітет, певні пільги і компенсації, їхня діяльність високо пошановується в суспільстві.

Депутати можуть обиратися за партійною, мажоритарною і змішаною системами. Якщо вибори відбуваються за партійною системою, то партії оголошують своїх кандидатів на партійних зборах або зборах виборців в округах.

При мажоритарній і змішаній виборчих системах, як правило, кожний громадянин може виставити свою кандидатуру, якщо за законом він має право бути обраним і якщо подасть певну кількість підписів (а в Україні — певну суму і велику — грошей) на підтримку своєї кандидатури.

Якщо в мажоритарних виборчих системах власник прямого мандату вибуває (у разі відставки або смерті), то в цьому окрузі призначаються і проводяться довибори. Щоправда, в окремих державах мандат вибулого депутата передають особі, яка визначається законодавчим органом (наприклад, у США). Звільнене місце прямого кандидата може зайняти також його заступник, якого обирали разом з прямим кандидатом. Така практика існувала, зокрема, у Франції в епоху V Республіки.

Спеціалісти-політологи у структурі депутатської діяльності виокремлюють кілька блоків: гностичний, конструктивний, проектувальний, організаційний, комунікативний.

Гностичний пов'язаний з формуванням депутатом-політиком нових ідей, умінням аналізувати причини будь-яких явищ, працювати з науковою, спеціальною літературою.

Конструктивний блок утворюють здібності і вміння діяти послідовно, виважено,творчо.

Проектувальний блок зумовлюють здібності і вміння розраховувати свої дії на перспективу, враховуючи зроблене, вміння вибирати для своєї діяльності певні форми і методи.

До організаційного блоку можна зарахувати все, що дає змогу депутатові організувати свою повсякденну роботу.

Комунікативний блок формують уміння спілкуватися, співпрацювати з іншими людьми.

Депутатська діяльність значною мірою зумовлена суспільними потребами, відповідними інтересами конкретних соціальних груп, політичних партій, об'єднань, окремих громадян. Все це — об'єктивні детермінанти політичної діяльності, до яких можна додати і суб'єктивні інтереси, і потреби самого депутата. Отже, політична діяльність потребує врахування і узгодження політиком інтересів різних суб'єктів політики з тим, щоб певним чином регулювати політичні відносини. Практично політик у своїй діяльності може використовувати різноманітні чинники, але насамперед — правові, соціальні і психологічні.

Щоб стати депутатом, треба перемогти на виборах. Виборча кампанія — одна з найскладніших акцій, яка потребує врахування багатьох обставин.

По-перше, вона — багатоскладова, багатоступенева, потребує не лише матеріально-фінансових ресурсів, організаційних зусиль, доброї підготовки самого політика, а й певної групи людей-однодумців, які працюватимуть спільно, згуртовано на єдину мету впродовж досить тривалого часу. Отже, перший етап підготовки політика до виборів — формування ділової, потужної команди.

Хто має загалом увійти до такої команди, люди яких спеціальностей і професій? Це насамперед політолог (ще краще — спеціаліст у сфері політичних технологій), соціолог, психолог, історик, економіст, менеджер, спеціаліст з мас-медіа. Ядро команди кандидата має становити "психологічне число" 7 плюс-мінус дві особи, хоча для різноманітних функцій можна залучати й більше людей.

Найчастіше команда кандидата комплектується так, щоб після його перемоги на виборах кожний з її учасників міг продовжувати працювати з політиком, реалізуючи його програму. Щоправда, часто навіть на рівні кандидата на високу державну посаду багато з членів його команди, що виграла вибори, подальшого докладання своїх зусиль не мають.

Як мінімум до команди кандидата мають входити менеджер, політолог, економіст, прес-секретар, іміджмейкер. У кожного з названих членів команди може бути певна кількість помічників, виконавців. З них, як правило, формуються такі робочі групи: аналітиків, преси, організації роботи з виборцями, підготовки і редагування виступів та інших матеріалів тощо. Все залежить від величини команди.

Суттєве значення має вибір кандидатом довірених осіб. Так, згідно з українським законодавством, кандидат до місцевих органів влади може мати до 3 довірених осіб; кандидат в депутати парламенту — до 5 осіб; кандидат на посаду мера або губернатора — до 10 осіб; кандидат у президенти України — до 30 довірених осіб. Звичайно, треба мати реально діючих, ефективних довірених осіб, а не просто використовувати законодавчий дозвіл на певну їх кількість.

Цікавий досвід роботи і використання можливостей довірених осіб застосував свого часу Л.М. Кравчук під час перших президентських виборів у незалежній Україні. Він розподілив мандати своїх довірених осіб фактично порівну між областями (по одному на область), а решту віддав фахівцям у галузі економіки, права, вивчення та аналізу громадської думки, преси, громадським діячам, іншим впливовим особам. За такою системою регіональні групи підтримки очолювалися довіреними особами і налічували до 20 осіб. Ці групи мали таку структурно-функціональну будову.

— керівник групи підтримки — довірена особа кандидата;

— заступники керівника:

• з організаційно-масової роботи;

• зв'язків з громадсько-політичними організаціями;

• зв'язків із засобами масової інформації;

• зв'язків з трудовими колективами;

— керівники підгруп з роботи:

• з громадсько-політичними організаціями;

• трудовими колективами;

• молоддю;

• ветеранськими організаціями;

• жіноцтвом;

• військовослужбовцями та співробітниками МВС і СБУ;

• національними меншинами.

Такі досить численні групи підтримки головним чином займалися агітацією та збиранням підписів на підтримку свого кандидата, а після його реєстрації — формуванням громадської думки про свого лідера.

Фактично з початком формування команди кандидата розпочинається і ґрунтовний аналіз соціально-політичної, економічної ситуації у відповідному виборчому окрузі (регіоні). Без такої аналітичної інформації про реальний розклад політичних сил практично неможливо ні розробити стратегію виборчої кампанії, ні підготувати програму кандидата, ні правильно розподілити фінансово-матеріальні та інші ресурси, виділені (зібрані) на кампанію. Головним чином потрібно мати об'єктивну інформацію стосовно:

• історико-географічних особливостей округу (регіону);

• соціально-демографічних, економічних характеристик, проблем, перспектив розвитку округу (регіону);

• наявності та особливостей діяльності політичних партій, громадських організацій, об'єднань, неформальних об'єднань тощо;особливостей округу, регіону (межі виборчих дільниць, кварталів вулиць із зазначенням кількості виборців, їхнього соціального статусу, професій);

• особливостей минулих виборчих кампаній у цьому окрузі (регіоні);

• наявності авторитетних осіб, державних діячів, лідерів партій, громадських, неформальних об'єднань;

• наявності та впливовості засобів масової інформації;

• даних про суперників кандидата (його слабкі й сильні сторони) та ін.

Важливо також глибоко проаналізувати, чому, за яких обставин переміг у цьому окрузі (регіоні) попередній політичний лідер, громадський діяч. Не зайвим буде визначити і своєрідний рейтинг (престиж, авторитет, статус) тієї чи іншої організації, структури, об'єднання тощо. Черговим важливим етапом виборчої кампанії є розробка програми кандидата. її, зрозуміло, можна готувати лише тоді, коли зроблено всю попередню роботу, маючи дані про ситуацію у виборчому окрузі (регіоні).

При підготовці програми варто врахувати такі основні вимоги:

1.Програма по суті має містити відповіді й основні способи вирішення проблем, які є у виборчому окрузі, регіоні і які найбільше хвилюють виборців — соціально-економічні, політичні, духовні, культурологічні, правові тощо.

2.Структурно програма має складатися з кількох основних блоків, не містити дріб'язкових питань.

3.Програма за змістом, стилем викладу повинна бути доступною, зрозумілою виборцям.

Як правило, мають бути розроблені три моделі програми.

Перша — широка, об'ємна, з усіма деталями її практичної реалізації. Такою програмою користуються усі, хто проводить виборчу кампанію, але до широкого загалу вона, як правило, не доводиться.

Друга програма коротша (4-6 стор.), її оприлюднюють серед широкого загалу, в засобах масової інформації, використовують на виборчих дільницях, розклеюють на будинках, парканах тощо.

Третя — це найкоротший варіант програми, оформлений власне у вигляді окремих фраз, гасел, закликів. Як правило, це своєрідна програма-листівка, яку використовують для найпростішого оприлюднення цілей, мети діяльності кандидата.

Готуючи будь-який варіант програми, починають з найдетальні-шого, обов'язково дбаючи про те, щоб у ньому не було:

слабких місць, за які могли б "вчепитися" суперники, які можна до того ж піддати сумніву, а то й критиці;

пустопорожніх обіцянок, яким "власне" не повірять і самі виборці;

пунктів і позицій, що повторюють пункти програм інших кандидатів.

Коли програму підготовлено, узгоджено, вивірено, слід приступати до детального розписування об'ємного, деталізованого плану проведення кампанії власне як такої. Вона повинна передбачати:

• задекларовану причетність кандидата до тієї політичної сили, руху, блоку, структури чи навіть окремих авторитетних осіб, які справді є авторитетними і визнаними у цьому окрузі (регіоні);

• створення певного контрасту між кандидатом і його суперниками;

• ставку на базову соціально-економічну чи іншу проблему, яка хвилює багатьох громадян і потребує свого нагального вирішення;

• створення якомога позитивнішого іміджу кандидата і негативного іміджу його суперників;

• утворення передвиборної коаліції (якщо в цьому є потреба);

• ставку на певні владні структури, авторитетних політиків, впливових осіб;

• ставку на відповідні засоби масової інформації;

• деморалізацію своїх суперників, конкурентів.

Як правило, стратегію виборчої кампанії як загальний документ для всієї команди кандидата викладають стисло, а також у формі своєрідного плану конкретних дій із зазначенням термінів, відповідальних осіб тощо.

Будь-яка виборча кампанія передбачає підготовку і використання відповідних засобів інформації та наочної агітації.

Основні засоби масової інформації:

• преса;

• телебачення;

• радіо;

• кінопродукція (відеокліпи, відеофільми, ролики). Наочна агітація і сувенірна реклама:

• рекламні листівки, програми, заклики;

• календарики-листівки;гороскопи-листівки;

• сумки, значки, етикетки, емблеми тощо.

З усього переліку наочної агітації особливо виокремимо найпоширеніші і найефективніші — різноманітні листівки. Вони мають бути короткими, зрозумілими, не дуже яскравими, але й не темнокольоровими, розміщеними в місцях найбільшого скупчення людей.

Великого значення у плані психологічного впливу на виборців, електорат надається використанню відповідних гасел, закликів. Вони по-різному діють на громадян. Прості, зрозумілі, закличні типу "За нами Україна!", "Майбутнє України — в надійних руках", "Я зроблю Україну кращою" тощо сприймаються позитивно, особливо, коли їх автор — знана, авторитетна, популярна людина, а не випадковий політик середньої руки.

Часто гасла, заклики спрацьовують у зворотному напрямку. Наприклад, гасло "Виберіть депутатом нормальну людину" фактично стверджує, що нормальним є лише той, хто є автором або ким таке гасло використовується, решта кандидатів на виборах ненормальні.

Не спрацьовують на широкий електорат і гасла типу "Виберіть мене — я вирішу всі ваші проблеми", "Потрібен інший (новий) депутат". У першому випадку багато виборців відлякує максималізм кандидата. У другому — маємо гасло, що взагалі не має будь-якого змістового навантаження. З досвіду виборчих кампаній відомо, що їх вигравав саме той кандидат, який, навпаки, в процесі всього передвиборного марафону постійно підкреслював, що на відміну від інших кандидатів він не обіцяє вирішити усіх або більшість проблем виборців. Він, навпаки, інформував, що не в змозі цього зробити сам, але кілька абсолютно конкретних справ довести до кінця спроможний і обіцяє: побудувати дорогу, міст, поновити роботу заводу, відремонтувати школу тощо.

Народ рідко підтримує тих, хто багато обіцяє, надто різко критикує, а то й ганьбить інших, зрештою може навіть розчаруватися у такому кандидатові. Відомі випадки, коли кандидат упродовж усієї виборчої кампанії постійно, особливо на зустрічах з виборцями, підкреслював позитивні сторони своїх конкурентів, але давав зрозуміти, що не треба так вже однозначно довіряти їхнім, далеко не реальним, а то й пустим обіцянкам.

Організовуючи виборчу кампанію, беручи в ній участь, слід звертати увагу на такий важливий елемент виборчої системи, як поділ певної території на виборчі округи. Області, де мають відбутися вибори, поділяють на виборчі округи, округи — на виборчі райони і дільниці.

Певний поділ на виборчі округи по-різному визначає можливості успіху для окремих політичних партій, рухів, об'єднань, сил. Саме тому геометрія виборчих округів — предмет уваги всіх, хто сподівається на успіх у виборах.

Існують певні умови поділу на виборчі округи:

• виборчі округи визначаються за кількістю мандатів: одномандатні округи, де голосують за одним мандатом, і багатомандатні округи, де голоси виборців розподіляються щонайменше між двома мандатами;

• за розміром округу, щоб максимально забезпечити ефект пропорційності;

• залежно від розмірів інших виборчих округів в одній виборчій області, щоб у такий спосіб не надати будь-яких привілеїв, не створити невигідних (або навпаки) умов для тієї чи іншої політичної партії.

Виборчий округ — це тимчасове територіальне утворення, яке існує лише на час виборів. Однак він може існувати досить тривалий час, якщо, скажімо, вибори не завершуються за один тур, якщо жоден з претендентів на виборчий мандат не може зібрати потрібної кількості голосів.

Часто саме визначення виборчих округів є предметом усіляких маніпуляцій. Наприклад, кандидат добре знає, що найбільше його прихильників, однодумців, симпатиків проживають у тому районі (навіть у межах міста), де він балотується. Якщо навпаки, то, зрозуміло, що він спробує якось вплинути на територіальні межі цього округу. Те саме стосується прихильників певних партій. Зрозуміло, що кандидат від "лівих" із самого початку виборів може не мати жодних надій на успіх, якщо сам він є яскраво вираженим "правим", і навпаки.

Поряд із складовими виборчої кампанії, вдалою її стратегією і тактикою суттєве значення має імідж кандидата. Імідж — не лише те, як він виглядає зовні, а й те, яким постає загалом в уяві своїх виборців, електорату при спільній взаємодії:

• зовнішніх даних;

• психологічних характеристик;

• комунікативних здібностей;

• рефлексивності (здатності зрозуміти інших);моральних і фізичних якостей;

• життєвого досвіду;

• ділових якостей і професійної компетентності;

• загального рівня культури і політичної культури зокрема;

• соціальних характеристик (посада, походження, сімейний стан, громадська діяльність тощо);

• наявності політичної програми, платформи та ін.

Виокремлюють три основних напрямки конструювання іміджу кандидата:

• зовнішню симпатичність і привабливість;

• комунікативну механіку (уміння спілкуватися);

• ділову риторику (уміння говорити, виголошувати промови, виступати).

Кожна з цих складових має певні особливості. Так, зовнішня привабливість — це одяг, зачіска, макіяж, манера поведінки, рухи, міміка, жести, поза, голос тощо. Тобто все, за чим зустрічають людину і формують про неї першу думку.

Комунікативна механіка — це набутий досвід, навички спілкування, вміння сподобатися іншим. Виграє той, хто вміє вести індивідуальну бесіду, спілкуватися не лише з малими, а й великими групами людей. Тобто, спілкування може бути з окремими особами, малими групами людей, великими групами людей і масовою аудиторією. Що при цьому важливо? Поважати точку зору, думки інших людей, вміти слухати, бути уважним, доброзичливим, володіти культурою діалогу, полеміки, вміти встановлювати і підтримувати контакт з іншими людьми.

Ділова риторика — це вміння вести ділові розмови, виступати перед аудиторією. Говорити впевнено, по-діловому, красиво, так, щоб вам повірили, вами зацікавилися, захопилися — не просто. Для цього потрібно щонайдосконаліше оволодіти риторикою як наукою, де важливо все: знання і культура мови, жести, вміння враховувати особливості аудиторії тощо.

Проведення виборів завжди регулюється певним законом, за яким і обираються депутати, представницькі органи взагалі. Найчастіше закон про вибори є ввідним до відповідних статей Конституції. Що ж до виборів одних державних органів (наприклад, уряду) іншими (наприклад, парламентом), то, як правило, ця процедура регламентується Конституцією.

Використана література

1. Алескеров Ф., Ортешук П. Выборы. Голосование. Партии. — М., 1995.

2. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К., 1996.

3. Бебик В.М. Політологія і теорія, методологія, практика: Підручник. — К., 1997.

4. Головатий М.Ф. Професія — політик. — К., 2000.

5. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. — К., 1994.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий