З метою локалізації конфліктів дуже важливо вдало вибрати способи і стиль поведінки учасників їх розв’язання. Зупинимось на характеристиці чотирьох основних таких підходів: 1) морально-правовий; 2) примусово-переговорний; 3) силовий; 4) ідеалістичний:
В основі морально-правового (нормативного підходу) – лежить принцип врегулювання будь-якого конфлікту з допомогою легітимних, нині діючих правових і моральних норм;
примусово-переговорного (реалістичного підходу) – при використані головною діючою особою виступає сильніша (панівна) сторона, тут відбувається торг, який довготривалої стабільності не приносить, а результати переговорів є тимчасовими;
силовий підхід передбачає насильницький спосіб вирішення конфліктів. Така перемога має перехідний характер. Таке розв’язання конфліктів викликає опір і осуд широкого загалу суспільства;
ідеалістичний підхід має місце, коли зацікавлені сторони встановлюють прийнятні для всіх взаємовідносини, домагаючись при цьому порозуміння зі своїми політичними противниками шляхом взаємних поступок. В політологічній науці такий метод визначається терміном „компроміс” (від лат. compromissum – угода, згода) і вважається найкращим способом розв’язання конфліктів.
Досить поширеним підходом до розв’язання конфліктів є консенсус ( від лат. consensus – одностайність), що означає згоду між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.
Особливої уваги при розв’язанні конфліктних ситуацій заслуговують питання вибору стилю поведінки сторін. Їх, безперечно, є чимало, однак звернімо нашу увагу лише на декілька типів, а саме: ухилення, пристосування, співробітництво.
а) Ухилення - це заперечення наявності конфлікту, відмова брати на себе відповідальність за прийняття будь-яких рішень; спроби вийти з ситуації, нічим не поступаючись і не відстоюючи своїх інтересів; утримання від суперечок, дискусій, заперечень опоненту.
б) Пристосування - цей тип поведінки можна назвати жертовністю і готовністю до вчинків усупереч власним інтересам; коли одна сторона, бажаючи уникнути обговорення спірних питань, погоджується з вимогами, претензіями свого партнера, замовчує розбіжності.
в) Співробітництво – означає пошук альтернативи, яка повністю задовольняє інтереси обох сторін; характеризується спільним і відвертим аналізом розбіжностей. Відповідальність і виконання прийнятих рішень розподіляються за взаємною згодою.
Існує чимало форм і методів подолання конфліктів, серед яких найбільш поширеними є: відкладання, посередництво та переговори.
Метод відкладання використовується на початковому, передконфліктному етапі, коли конфліктна ситуація лише назріває. Цей метод є досить поширеним, однак малоефективним, оскільки новий конфлікт може спалахнути в будь-який час з новою силою.
Метод посередництва застосовується на будь-якому етапі конфліктної ситуації, особливо на етапі її загострення. У ролі посередників можуть виступати особи, яким певна організація доручила ввійти у контакт з конфліктуючими сторонами;установа, яка за родом своєї діяльності покликана розв’язувати конфліктні ситуації (арбітраж); держава, що має найбільше можливостей (закони матеріальну базу, авторитет) для вирішення наявних суперечностей.
Метод переговорів – є найбільш результативним та надійним порівняно з іншими, оскільки він може використовуватись на всіх етапах розвитку конфлікту і завершується, як правило, прийняттям рішень, що влаштовують обидві конфліктуючі сторони.
Заслуговує на увагу проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфліктів та криз. Зауважимо, що для цього існують спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадські суди, різноманітне судочинство.
Окремо варто сказати про тероризм, як один із найбільш нецивілізованих методів розв’язання політичних конфліктів.
Поняття тероризм походить від слова терор (лат. terror– страх, жах, жахливість). Саме ця обставина і визначає терор як особливу форму політичного насильства, один із найнецивілізованіших та найменш ефективних методів розв’язання конфліктів.
Тероризм як явище людського життя відомий давно. Ще в I ст. нашої ери в Іудеї діяла секта сикаріїв (сика – кинджал або короткий меч), що знищувала представників єврейської знаті, які співпрацювали з римлянами. В середні віки представники мусульманської секти оссошафінів убивали префектів і халіфів. У ці часи політичний терор практикували таємні товариства в Індії та Китаї.
У 1848 р. німецький радикал Карл Гейнцен, якого вважають основоположником теорії сучасного тероризму, доводив, що застосування вбивства не заборонено в політичній боротьбі, і що фізична ліквідація тисяч людей може бути виправдана, виходячи з „вищих інтересів” людства.
Нічого не змінилося в природі тероризму і в ХХI столітті. Більше того, відбувається перенесення тероризму на державний рівень, чого людство раніше не знало. Крім державного, тероризм може бути опозиційним, консервативним, революційним, релігійним, націоналістичним. Однак у переважній більшості він є малоефективним методом розв’язання конфліктних політичних ситуацій та криз і вимагає якнайшвидшого засудження людством.