регистрация / вход

Політична реклама

Основні складові політичного маркетингу і менеджменту. Етапи політичного розвитку: стабільність і конфлікти. Політична реклама в системі державно-управлінської комунікації, її аналіз. Іміджеві та рекламні стратегії виборчих кампаній політичних партій.

Зміст

Вступ

1. Політична діяльність та політичний розвиток

1.1 Поняття про політичну діяльність

1.2 Основні складові політичного маркетингу і політичного менеджменту

1.3 Етапи політичного розвитку: стабільність і конфлікти

2. Теоретичні аспекти використання та впливу політичної реклами

2.1 Політична реклама та її особливості

2.2 Політична реклама в системі державно-управлінської комунікації

2.3 Аналіз використання політичної реклами в передвиборчих кампаніях

3. Концептуальна організація іміджево-рекламних інститутів політичної пропаганди в україні

3.1 Іміджеві та рекламні стратегії виборчих кампаній політичних партій

3.2 Досвід використання політичної реклами у контексті парламентських кампаній

3.3 Особливості парламентської кампанії 2007 року

3.4 Аналіз зовнішньої реклами

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Політична діяльність — це особлива, специфічна сфера суспільної діяльності, що охоплює все політичне життя суспільства. У політичній діяльності людини, соціальних верств, класів, націй та інших суб´єктів політики виявляється їхнє ставлення до навколишнього світу, до політичних явищ і процесів, політичних цінностей, існуючої політичної системи.

Політична діяльність — це універсальна категорія політичної теорії, що характеризує рівень розвитку особистості й суспільства в цілому, їхню участь у реалізації політичних відносин.

Мотиваційною основою політичної діяльності виступають певні політичні інтереси особистості, різних соціальних груп і верств суспільства. В інтересах концентрується мета діяльності людини, що потребує пошуку відповідних засобів і методів забезпечення їх [14, 56].

Політична діяльність передбачає наявність необхідних об´єктивних і суб´єктивних умов і чинників, які включають у себе суб´єкти й об´єкти діяльності та певні відносини між ними; мотиви і способи впливу суб´єктів на об´єкти; мету й програму діяльності; здійснення відповідних дій для досягнення певних результатів, а також контроль за самим процесом діяльності та його результатами.

Політичною діяльністю в широкому розумінні слова називають усю сукупність дій, в яких реалізуються соціально-політичні відносини. Саме тому війну, насильство, примус тощо називають продовженням політики. У цьому розумінні до політики можна віднести акти шантажу, підкуп, погрози і власне застосування сили, хоча в сучасній світовій практиці така діяльність сприймається як неправомірна, незаконна і тому підлягає осудові. Заходи і засоби панування якоїсь спільноти або протидії їй, здійснювані в межах правової регламентації, існуючих конституційних вимог та чинного законодавства, становлять політичну діяльність у вузькому розумінні слова — власне політичну діяльність [21, 89].

До конкретних проявів власне політичної діяльності відносять методи й засоби волевиявляння суб´єктів політичного життя, зокрема такі, як участь у виборчій кампанії, дії, пов´язані з прийняттям законів та інших правових актів загальнодержавного масштабу, боротьба політичних партій та організацій за встановлення певного політичного режиму або форми державного устрою, участь у національно-визвольному русі. У межах власне політичної діяльності здійснюються управління соціально-політичними процесами та інституціями, дипломатична практика та ін. Політична діяльність детермінується інтересами і потребами людини, які реалізуються шляхом її участі в різноманітних інституційних та стихійних формах такої діяльності [24, 311].

Визначальним чинником політичної діяльності є політична свідомість. Беручи участь у політичних процесах, люди керуються певними ідеями, поглядами, переконаннями, почуттями і настроями. Політична свідомість є формою усвідомлення групових потреб та інтересів і засобів задовольняння їх, а отже, вона визначає організацію й розвиток політичної діяльності, головні форми якої врешті-решт підпорядковані боротьбі за владу, за панування з метою задовольнити переважно групові інтереси. Активна роль свідомості у здійсненні політичної діяльності полягає в тому, що пізнавальна діяльність спонукає діяльність практичну. На основі певних теоретичних концепцій виробляються програмні положення і вимоги, з них випливають або ними визначаються стратегічні й тактичні настанови, реалізація яких приводить до розроблення конкретних практично-політичних планів, до проголошення гасел і закликів, прийняття резолюцій і, нарешті, до конкретних дій. Таким способом відбувається зв´язок політичних ідеалів з предметною політичною діяльністю.

У структурі політичної діяльності слід розрізняти діяльність як політичну участь (участь у політичному житті суспільства) і діяльність як політичне функціонування. Політична участь — це здійснення певних акцій, заходів з метою висловити інтереси, позиції, вимоги і настрої, що панують у масах, формувати їх, а також, і це чи не найголовніше, з метою вплинути на органи влади аби змусити їх до здійснення вимог, заявлення протесту чи підтримання певних рішень.

Конкретні форми політичної участі можуть тяжіти до екстремістського стилю або до взаємного узгодження. Екстремізм тут слід розуміти як схильність до крайніх заходів і дій, нетерпимість, несприйняття інших позицій, поглядів чи рішень, абсолютну безкомпромісність. Екстремізм виключає можливість враховувати в здійсненні політики, у вирішенні спільних проблем багатоманітності думок, інтересів спільнот. Часто екстремістська політика буває пов´язана з настановою на використання сили, примусових засобів впливу, нав´язування за допомогою крайніх заходів якоїсь однієї обмеженої позиції усім людям [22, 176].

Політична діяльність у стилі узгодження інтересів ґрунтується на принципі толерантності (тобто терпимого ставлення при загальній незгоді, незбігу з інтересами і позиціями інших політичних сил); на визнанні правомірності існування й здійснення багатоманітних інтересів і цілей, які не суперечать правам і свободам людини (принцип плюралізму); на компромісності політики, а це означає схильність іти на поступки, жертвувати якоюсь часткою своєї позиції задля досягнення згоди, взаємоприйнятності устремлінь. Політична згода, або консенсус, на відміну від одноманітності й однодумства, — це згода в головному, згода, якої досягають шляхом взаємних поступок. Вона є єдино можливою передумовою й основою співіснування різноманітних соціальних спільнот.

Політична діяльність може спрямовуватися на збереження, певні зміни існуючого суспільного і державного стану чи на покращення ролі суб´єктів політичної діяльності на основі збереження законів, політичних і правових норм чи на основі внесення деяких змін до них. Тут можуть бути використані різноманітні засоби впливу як адміністративного, правового, так і економічного, соціального та морального характеру [24, 211].

У політичному житті суспільства громадяни беруть участь у таких практичних заходах, як демонстрації, маніфестації, пікетування, мітинги, вибори представницьких органів та усілякі кампанії, що проводяться політичними партіями й організаціями.

Політична реклама - це будь-яка реклама як система методів психологічної дії на масову аудиторію з метою управління їх політичною поведінкою, направлена на зміну або закріплення тих або інших політичних переконань. Однією з найдавніших політичних реклам є реклама:«Я, Ріно, з острова Крит, по волі богів тлумачу сновидіння» – їй уже більше 2500 років [23, 118].

Виник цей вид реклами в рабовласницькій демократії Стародавньої Греції, в ході проведення рекламних зборів. У Стародавньому Римі стали використовуватись рекламні гасла і заклики. Роль політичної реклами виконували статуї правителів, полководців, на яких висікались різні написи. «Граффіто» написи в Помпеї, наприклад, «Рибаки, вибирайте Попідія Руфа». або ж «Якщо хтось відкине Квінтія, той та всядеться поряд з ослом» [32, 256].

Сьогоднішня політична реклама значно відрізняється від античної. Вона набула більшого вдосконалення. Замість статуй, графіто використовують бігборди, банери, радіо, ТБ і інше. Перед рекламістами стоїть завдання створити унікальну зразкову рекламу, яка покаже сильні сторони кандидата, зацікавить найширшу аудиторію виборців, змінить щось у свідомості людей. Так це має бути щось просте, зрозуміле, але не примітивне. Відповідно до цього виділяють такі основні вимоги до політичної реклами:

- cимволічність – ґрунтується на прийнятих в суспільстві традиціях;

- концептуальність – головна ідея має задовольняти актуальні суспільні проблеми;

- неповторність;

- доступність – зрозумілість інформації.

Основні соціально-психологічні вимоги до побудови політичної реклами:

- визначення цілей і завдань на основі досліджених соціально-психологічних потреб електорату

- доступність програми партій для електорату

- неповторність іміджу політика;

- вибір засобів для демонстрації рекламного продукту;

- необхідність фінансування;

- реалізація зворотного зв'язку з електоратом.

Основні психологічні вимоги до політичної реклами:

- мажорність (введення засобів, які створюють відчуття впевненості у кандидаті);

- оптимістичність (позитивні мотиви);

- звернення до зовнішньої атрибутики (колірна гама, символи, музичний супровід тощо) [24, 136].

1. Політична діяльність та політичний розвиток

1.1 Поняття про політичну діяльність

Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і власне політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики і держави, дозволяє виділити політику й політичні відносини з усієї сукупності соціальних відносин.

Поняття «влада» в побуті й у науковій літературі трактується по-різному. Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи — про владу соціальну, економісти — про владу господарську, юристи — про державну, політологи — про політичну, природознавці — владу над природою, психологи — про владу людини над собою, батьки — про сімейну владу, богослови — про владу Бога тощо. Є також поняття законодавчої, виконавчої та судової влад [5, 106].

Західний політолог Е. Фромм (Э. Фромм. Бегство от свободы. Человек для себя. Пер. с англ. — М.:АСТ:АСТ МОСКВА,2006) вважає, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її межах, і в такому розумінні влада — це можливість впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Дж. Шумпетер («Теория экономического развития» (1911, 1912)) називає владою можливість користуватися результатами зазначеного впливу. Дехто стверджує, що влада — це стосунки між людьми або групами людей, сутність яких полягає у можливості одних впливати на інших, досягаючи суспільної рівноваги.

Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її засобами — управлінням, а також із методами — примусом, переконанням, насиллям. Р. Мілс у праці «Влада еліти» прирівнює владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але й відрізняється від влади принципово [8, 74].

Немає також підстав ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати і переконувати можуть не тільки ті, хто володарює, а й підвладні. Наприклад, та чи інша політична організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою користь, але ж від цього ця організація не стає владною.

Виходячи із вищезазначеного, можна дати таке тлумачення влади: у загальному розумінні — це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів — волі, авторитету, права, насилля [17, 32].

Влада як суспільне явище має структурний зміст, що дає змогу її класифікувати. Аналіз феномена влади дозволяє зробити висновок, що структура влади має типові, родові та видові характеристики.

Тип влади можна визначити зважаючи на існуючий у державі соціально-політичний устрій, а саме: тоталітарний, авторитарний або демократичний. Кожен із типів складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди, у свою чергу, можна класифікувати за видами. У сфері політики, наприклад, існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.

Політична влада як один із найважливіших її виявів, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, а й в інших складових частинах соціально-політичної системи: в межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних організацій тощо [8, 104].

На відміну від політичної влади, державна не обов’язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можливе застосовання ідеологічних, економічних та інших засобів впливу. Однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її наміри.

Державна — це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов’язкові для всього населення, спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення своїх цілей і завдань.

Влада створюється і функціонує у суспільстві на кількох взаємозв’язаних та взаємодіючих рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних органів політичних партій і провідних суспільних організацій; середньому (або проміжному) рівні («мезорівні» — за західною політичною термінологією), тобто у регіональних, обласних та районних масштабах, і на мікрорівні стосунків між людьми, малими групами та всередині них, котрі створюють загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і сферах його політичного та суспільного самоуправління. Середній рівень влади зв’язує два інші системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них. На цьому рівні концентрується основна кількість політичних посадових осіб та основні кадри політичного управління [19, 28].

Сьогодні в Україні, як і в інших державах СНД, відбувається радикальне реформування всіх сторін суспільного життя, в тому числі й політичного. У межах державної влади як цілісного організму йде внутрішній поділ влади із тим, щоб кожна з її гілок була відносно незалежна від інших, а всі разом створювали систему «стримувань» та «противаг», що гарантувало б від зловживання владою. Ось чому, у статті 6 Конституції України підкреслюється: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» [13, 54].

Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, але найбільше залежить він від підготовленості політика. Йдеться не лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політичними технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки моральними є дії, вчинки суб'єктів політичного процесу [15, 205].

Політичні технології (грец. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об'єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами [16, 412].

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб'єктам політики). Серед перших найпоширеніші технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади. Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. Зацікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей:

- рядові громадяни (об'єкт політики, політичних процесів);

- рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;

- громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації;

- громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю;

- професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);

- політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери [11, 45].

Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб'єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації.

Політична орієнтація — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична орієнтація (франц. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід) — певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.

Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на дерехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуальний — притаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політичної активності [19, 142].

Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним. Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування. Індивідуальний — притаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політичної активності.

Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це — динамічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи щодо політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індивідуально-психологічний [5, 72]. Ситуаційний підхід. Грунтується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію. Соціологічний підхід, спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в суспільстві.

Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів зв'язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.

За основу індивідуально-психологічний підходу беруть особистісні психологічні якості (вроджені, набуті). Фундатор його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, (Т. Адорно Негативна діалектика, 1966) що обстоював ідею “авторитарної особистості”. На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами. Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, у якому людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціально-економічних умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової (“середовищної”) ідентифікації. Наприклад, людина може ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до групи, якій вона симпатизує.

Характерними виявами групових психологічних ідентифікацій є ідентифікації на національному ґрунті. Національна чи націонал-державна орієнтація відображає систему політичних уподобань і переваг. Головним її важелем є прагнення націй, етносів до незалежності [16, 72].

Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб'єктів, яку називають політичною участю. Є декілька концепцій політичної, передусім електоральної, участі.

Згідно з теорією раціонального вибору нею більшість людей схильні до раціональної поведінки (не ототожнювати з логічною поведінкою). Її прибічники вважають, що людина намагається досягти максимального результату за рахунок оптимальних, а то й найменших зусиль. Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка е результатом або висхідною політичної соціалізації. Психологічна школа. Її прихильники домінуючими у політичній участі й діяльності вважають мотиви й установки людини, намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи. Інституціональний підхід. На думку його прибічників, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу.

Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті політичних рішень та здійсненні контролю за їх доцільністю; політичних кампаніях (мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях громадянської непокори (війнах, революціях); діяльності політичних партій, різноманітних громадських об'єднань, у процесі самостійної індивідуальної політичної діяльності. її рівень, масштаби — показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури його громадян, інших суб'єктів політики.

Без знання особливостей політичних технологій та вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності неможливо. А для оволодіння ними передусім потрібні відповідна науково-теоретична підготовка, вміння вивчати й аналізувати об'єктивні умови, в яких діють конкретні суб'єкти політики. Це стосується соціально-економічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних партій, рухів, об'єднань, засобів масової інформації.

Особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається самою природою політики — встановленням відповідних політичних відносин між суб'єктами політики, які часто мають протилежні запити та інтереси, судження і спрямування активності.

Політична діяльність завжди індивідуальна. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як сукупність окремих якостей, а як цілеспрямовану систему взаємопов'язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат. Залежно від характеру поведінки учасників політичного процесу поділяють на: лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки.

Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своєму авторитету, соціальному статусу тощо.

Активісти виступають посередниками між лідерами і тими, хто їх підтримує. Вони впливають на рядових учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності. Послідовники мають різний ступінь політичної, соціальної активності, в цілому підтримують ідеї лідерів, але з різних причин недостатньо чітко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній боротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти. Лідери громадської думки своєю не стільки організаторською діяльністю, скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо проблем, які є предметом політики.

Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, особистостей, соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами. Існують дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка відображає динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, і політична організація, яка відображає структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі певних норм і правил.

Політична участь не лише забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина в процесі політичної діяльності, а є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи [15, 75]. У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні контакти з іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою, владою. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх сутність, особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями політичної діяльності. Адже йому випадає жити і діяти за конкретного політичного режиму, певних політичних партій, громадських об'єднань, інших суб'єктів політики. Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами, загальні - колективними суб'єктами політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобістськими групами, громадськими об'єднаннями.

1.2 Основні складові політичного маркетингу і політичного менеджменту

Теоретичні дослідження в області, яка в подальшому отримала назву «маркетинг» проводились задовго до появи самого напряму. Але як самостійне економічне поняття «маркетинг» з'явилося на початку ХХ століття, хоча різні форми комерційної діяльності й намагання їх дослідити та описати, безумовно, існували задовго до появи маркетингу. На початку ХХ століття в університетах США стали експериментально викладатися короткі курси маркетингу. Ці курси мали описовий характер й містили основні прийоми діяльності збуту промислових фірм. Популярність курсу росла і з часом він став складовою частиною програми підготовки майбутніх бізнесменів у провідних американських університетах [7, 17].

Американські економісти сформулювали основні принципи цієї наукової дисципліни. Водночас була створена Національна асоціація викладачів маркетингу та реклами [7, 54].

1926 року було засновано Американську асоціацію маркетингу, і на базі названої організації була створена Американська асоціація маркетингу (American Marketing Association - AMA). ААМ є найбільшою організацією такого роду й координує роботу багатьох асоціацій маркетингу.

Найбільшою й найавторитетнішою маркетинговою організацією, діяльність якої носить міжнародний характер, є Європейська асоціація громадської думки та маркетингових досліджень.

Такі структури сьогодні існують і в Російській федерації, але таких структур, на жаль, не існує в Україні, де політичний маркетинг, як наукова дисципліна, тільки починає розвиватись як наукова дисципліна.

Незважаючи на різноманітність трактування маркетингу за кордоном і в нашій державі, не підлягає сумніву факт розвитку маркетингу й маркетингових концепцій. Аналіз еволюції концепцій маркетингу та його окремих етапів дозволяє пояснити багатоманітність існуючих підходів.

Етапи еволюції концепцій маркетингу відображені в працях таких відомих зарубіжних науковців, як Д. Гаскі, Е. Даунс, С. Джевонс, Р. Емерсон, К. Кокнер, Ф. Котлер, Р. Ланч, Т. Левітт, Дж. Ліз-Маршмент, Б. Ньюмен, Д. Рінг, М. Скаммелл, С. Хеннеберг.

Такі російські дослідники, як Г. Абрамішвілі, Е. Голубков, Н. Капустіна, Е. Михайлова, І. Недяк, О. Третяк, С. Пшизова, також здійснили вагомий внесок у розвиток концепцій політичного маркетингу.

В українській політологічній думці політичний маркетинг робить перші кроки в своєму розвитку. До науковців, які займаються даною проблематикою в Україні, слід віднести В. Бебика, В. Горбатенка, В. Королька, В. Корнієнко, В. Полторака, С. Шубіна.

У концепціях маркетингу відзеркалюється розвиток маркетингової думки. За період свого розвитку комерційний маркетинг пройшов довгий та складний шлях, розробивши п'ять базових концепцій (орієнтація на виробництво - орієнтація на товар - орієнтація на продаж - орієнтація на потреби споживачів та орієнтація на потреби суспільства та споживачів), які з часом успішно були перенесені на політичну сферу.

Аналізуючи еволюцію розвитку маркетингу, Ф. Котлер в своїй монографії «Еволюція світового маркетингу, 2004» виділяє наступні етапи: маркетинг стає рівнозначною функцією поряд з управлінням виробництвом, фінансами, персоналом; відбувається зростання ролі маркетингу; маркетинг виростає в одну із базових функцію; споживач стає контролюючою ланкою й направляє розвиток функцій маркетингу; споживач виступає контролюючою функцією, а маркетинг стає інтегруючим центром (ядром) між споживачем та виробником [5, 93].

Теоретик менеджменту Пітер Друкер в своїй монографії «Зміни вимог ринку, 2002» вказував на практичну цінність концепцій маркетингу й зазначав, що вони формуються як відповідь на зміни вимог ринку [1, 181]. Політичний маркетинг, запозичивши концепції з економічного маркетингу, вдало їх трансформував на політичне поле. Зазначимо, що дослідники політичного маркетингу Ф. Котлер та П. Дойль усвідомили небезпеку «механічного копіювання» концепцій комерційного маркетингу, пояснивши це недостатнім розвитком теорій політичного маркетингу. Інші дослідники вважають такий процес природнім і виокремлюють його позитивну сторону, звертаючи увагу на те, що етимологічна спорідненість дозволяє застосовувати метафори комерційного маркетингу для маркетингу політичного, й на базі цього була запропонована оригінальна схема для таких пояснень [9, 18].

Д. Рінг у монографії "Міжнародний маркетинг у діяльності підприємств, 2006" запропонував модель фаз розвитку політичного маркетингу, яка акумулювала в собі теоретичні розробки політичних маркетологів, тим самим відображаючи еволюцію розвитку комерційного маркетингу [13, 24].

Перша фаза розвитку політичного маркетингу пов'язана з масовою пропагандою й застосуванням технологій інтенсивного просування, продажу політичного товару й паблісіті. Політичні партії та політичні лідери орієнтувались на вдосконалення свого товару (програми, ідеології, іміджу і т. п.), а не на комплексну складову своєї діяльності [13, 31]. Користуючись термінологією Ф. Котлера, у його монографії «Маркетинг продукції виробничо-технічного призначення» цю стратегію поведінки названо як «концепція орієнтації на товар» [5, 192]. Другим етапом є фаза, яка пов'язана з розвитком методів та практики проведення опитування громадської думки й завоювання ЗМІ статусу впливового електорального актора. Ця фаза відповідає маркетинговій концепції інтенсифікації комерційних послуг, або її ще називають «концепцією орієнтації на продаж товару». На цьому етапі політичні партії й лідери зосереджували увагу на своїй внутрішній орієнтації, а їх поведінка була направлена на позицію - «зсередини на зовні». На цій фазі стратегії всіх політичних акторів направлені на пошук ефективних способів продажу свого політичного продукту [13, 39]. Третя, остання фаза, означає перехід політичного маркетингу на нову стадію розвитку й розкриває політичний продукт в найширшому розумінні, де враховуються всі аспекти поведінки політичних акторів. Стратегія політичної партії чи лідера направлена на виявлення потреб ключових адресних груп виборців, тобто акцент робиться на стратегії - «ззовні всередину». Такий продукт створюється з урахуванням потреб адресних груп виборців [13, 56].

Отже, відбувається позитивне зрушення в сторону менеджерального розуміння цілей організації, метою якого є задоволення потреб та запитів громадян. У свою чергу Брюс Ньюмен слушно обґрунтував своє бачення фаз розвитку політичного маркетингу, на сьогодні ця модель вважається найбільш повною і не заперечує модель Д. Рінга. Цю модель вважають більш наближеною до фаз розвитку комерційного маркетингу, які запропонував Ф. Котлер.

Б. Ньюмен виокремлює наступні моделі фаз розвитку концепцій політичного маркетингу. Перша модель - це концепція вдосконалення політичного продукту. Політичні партії та лідери притримуються філософії внутрішньої орієнтації, а це означає, що ідеологія - є основою, й визначає поведінку та зміст передвиборчої платформи. Вдосконалення такого продукту розглядалось як основний засіб досягнення електорального успіху. Крім того, слід зазначити, що такі політичні партії відмовлялися поступатися своїми принципами, навіть у разі втрати голосів під час виборчих кампаній [11, 203]. Такими були політичні партії на початку ХХ століття, які описував ще М. Дюверже в своїй монографії «Взаємодія політичних партій», це були партії товарної орієнтації [2, 71]. На той час політика товарної орієнтації була виправданою: стабільна база підтримки давала гарантований успіх політичній партії та її лідерам.

Друга модель - концепція інтенсифікації політичних послуг. Суть цієї концепції розробив ще Ф. Котлер, який зазначав у монографії «Політична сила під час виборів, 1996» «Під час виборів політична партія застосовує спеціальні засоби для того, щоб продати виборцям свого кандидата. Кандидат працює в своєму виборчому окрузі: потискує руки, цілує дітей, зустрічається з представниками організацій, які фінансують виборчу кампанію, виголошує промови. Великі гроші витрачаються на теле-, радіо- та поштову рекламу й передвиборчі плакати. Недоліки кандидатів приховуються від публіки, тому що метою тут, як і в будь-якому продажі товару, є укладання угоди, а подальше задоволення чи незадоволення громадськості політиків не турбує [5, 124].

Таким чином, повсякчасні потреби виборців розглядаються через призму партійної ідеології, й партія починає обслуговувати саму себе. Отримання відповідної кількості голосів вважається успішним завершенням «разової угоди» [11, 219]. Орієнтація партії та її лідерів на виборців має лише зовнішній, умовний характер, тому й продаж такого політичного товару вимагає інтенсивних форм продажі. Такі цілі і визначають застосування відповідних технологій, а саме: технологій переконання та комунікації. Внаслідок чого залишаються поза увагою прийоми, техніки й процедури вивчення ринків та потреб виборців. Завдання побудови довгострокових та взаємовигідних відносин з виборцями за допомогою застосування маркетингових знань навіть не формулюються.

Популярність «стратегії збуту», отримання короткострокових вигод за рахунок довгострокових перспектив пояснюється зростанням нестабільності партійних систем та серйозними змінами в електоральній поведінці [10, 250]. Наступною моделлю є концепція політичного маркетингу, яка уособлює нову філософію управління. На думку Ф. Котлера, яку він висловив у монографії «Політична сила під час виборів, 1996» ця концепція застосовує більш ефективні методи й стратегії та направлена на створення споживацьких цінностей, доведення їх до цільових ринків та здійснення комунікацій [5, 804]. Термін «менеджмент» (від англ. management — керування, управління) в літературі розглядається як процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Інакше кажучи, менеджмент — це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації [4, 23].

Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес безперервних взаємозв’язаних дій. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій. Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управління та способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей. Організація — це все, що стосується організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників. Мотивацію використовують для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства в цілому. Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів [5, 47].

Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту можна і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об’єктів і суб’єктів політики починаючи і процесами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їх реалізації закінчуючи. Політичний менеджмент — це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [6, 83].

Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретико-концептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політико-економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.

Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у політичних партіях, громадських організаціях і комерційних структурах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних комунікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього профілю мають здійснювати експертно-аналітичне й прогностичне обґрунтування організаційно-політичних і адміністративно-управлінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати політичні технології проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), осмислювати стан політичного розвитку суспільства [19, 75].

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» — організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7, 124].

Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; 2) розробка рішення (проекту, програми); 3) затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення включає суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки [19, 203].

Як засвідчує історичний досвід, адміністративно-командні методи управління можуть бути досить ефективними за надзвичайних умов у економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних катастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в суспільстві неминуче породжує ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особистості, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рішень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; прагнення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну залежність особистості від держави тощо.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень — зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Не завадить, однак, нагадати, що, як свідчить історичний досвід, абсолютизація будь-якого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Однією з найважливіших складових мистецтва політичного керівництва суспільством є вміння правильно вибирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднання різних методів, оскільки будь-яка управлінська система передбачає використання і тих, і тих елементів регулювання. Ефективність політичного рішення багато в чому залежить від його теоретичних засадних принципів. Вихідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика як концентрований вираз усіх зв’язків у суспільстві не тільки не виключає, а й передбачає наявність причинно-наслідкової залежності від економіки та духовної сфери життя суспільства [18, 243].

Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб’єкту політичного управління розрізняти управлінські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв’язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб’єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться діяти найбільш складним способом — шукати правильного управлінського рішення методом спроб і помилок.

Простежити механізм впливу основної ланки на всі інші зв’язки та процеси можна лише за користування засадним принципом зворотного зв’язку. Для прийняття науково обґрунтованого управлінського рішення завжди потрібна докладна інформація про стан суб’єкта політики та про середовище, в якому він функціонує. На підставі такої інформації суб’єкт управління і приймає управлінське рішення. Принцип зворотного зв’язку вказує на потрібний напрямок діяльності суб’єкта управління, оскільки основна ідея зворотного зв’язку полягає в тому, щоб з’ясувати ступінь відхилення суб’єкта політики від бажаного стану і виправити ситуацію з допомогою відповідного управлінського впливу.

Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб’єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її досягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої мети розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточних завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнення кінцевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного — кінцевої перспективи. А з іншого — унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим досягненню поставленої мети [22, 128].

У процесі руху до своєї мети суб’єкт управління має керуватися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це низка послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає підґрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки випливає із закономірного зв’язку між старим і новим, а й відображує характер зв’язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефективним, суб’єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалектичній єдності.

Ще одним засадним принципом наукового управління є належне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб’єкта у визначенні цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямків практичної діяльності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком [16, 215].

Використання цих засадних принципів уможливлює підвищення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабільності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти адекватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, забезпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.

Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного законами лобізму, політичної культури протистояння та ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.

За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на владу, кілька кандидатів — на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг [4, 123].

1.3 Етапи політичного розвитку: стабільність і конфлікти

Зрозуміти сутність еволюційних змін у політиці, поступового реформування політичного життя, упорядкованості політичних структур і політичних перетворень слід розглядати у системі політичного процесу, політичних змін і політичного розвитку.

Будь-яка система — від біосфери до людини і суспільства — живе в певних ритмах. Існують також історичні ритми. Сучасна Україна ще має вивчити свої еволюційні рівні, ритми історичного розвитку народу, становлення української нації. У політичному відношенні європейську сучасність (епоху модерну) цілком справедливо пов'язують з виникненням територіальної держави або так званої нації-держави. Саме навколо цього політичного феномену і відбувається творення всієї політичної тканини [14, 73].

Як свідчить політична світова історія, слід розрізняти такі ключові поняття сучасної політичної думки, як "політичний процес", "політичні зміни" і "політичний розвиток".

Історична реальність показує, що змінення політичного устрою, скасування уряду, створення нової конституції, формування політичної культури, голосування в парламенті, здійснення політичних реформ, видання указу тощо — дії різнопорядкові. Всі ці дії не випливають автоматично одна з одної. Політичну систему або політичну свідомість не можна так швидко і так легко змінити, як, наприклад, склад парламенту або уряду. Такі зміни відрізняються за суб'єктами творення, за часом, за своїми масштабами і глибиною. Однак у результаті різних політичних дій, взаємодії політичних інституцій, прийняття й реалізації політичних рішень формується і розвивається політичний процес [11, 87].

Термін "процес" походить від латинського processus, що означає рух вперед, просування. Отже, політичний процес відображає динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ. Політичний процес — це сукупність видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично-політичних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей.

Він увібрав у себе соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці. Залежність політичного процесу від соціального полягає в тому, що соціальний процес є передумовою, соціальною базою процесу політичного.

Соціальний процес становить сукупність дій соціальних спільнот, прошарків, груп, індивідів, що спрямована на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Розвинена соціальна структура характеризує розвинене громадянське суспільство, яке, в свою чергу, є соціальною основою розвитку політичних структур і політичного процесу.

Політичний процес охоплює вертикальний і горизонтальний зрізи політичних відносин у суспільстві. Політичний процес безперервний і складний. Він проходить у різних напрямах. Темпи його залежать від уміння суб'єктів політичної діяльності використовувати політичний час. Отже, за змістом політичний процес — це технологія здійснення влади суб'єктом політики [11, 204].

Політичний розвиток — це перехід з одного політичного стану до іншого, якісно більш досконалого, від простого до більш складного на основі зростання і зміни політичної культури оволодіння досконалими формами політичної діяльності. Отже, політичний розвиток здійснюється у двох взаємопов'язаних, але різних планах — процесу і змін. Поступовість їх перетворень на основі просування вперед є еволюція політичного розвитку.

Закони становлення багатомірного світу визначають ритм і поступовість сучасного світового розвитку. В них відбивається певна конфігурація нових політичних відносин, що складаються між різними сторонами світового суспільно-політичного організму. Так, грандіозною спробою було прагнення за допомогою політики взяти під контроль об'єктивні процеси історії. Йдеться про спеціальний експеримент побудови соціалізму як суспільства, альтернативного капіталізму і традиційному суспільству. Цей експеримент суперечив не тільки життєвим інтересам людини, а й об'єктивній логіці історії, а тому не дивно, що закінчився він поразкою [16, 145].

Разом із тим соціалістичний експеримент започаткував велику реформацію XX ст., пов'язану з перетвореннями капіталістичної системи, розпочатими у 30-ті роки, і формуванням нового типу суспільства, яке характеризується динамічним поєднанням висхідних альтернативних тенденцій капіталізації і соціалізації. Кризу 30-х років багато в чому було подолано зверненням до соціалізації. Діалектика соціалізації і капіталізації якісно змінила соціально-економічний лад суспільства. Ці зміни уособлюються у розмиванні класичного змісту таких категорій капіталізму, як приватна власність, експлуатація, додаткова вартість, володіння та ін. Розмивається база протилежності капіталізації і соціалізації, зменшується амплітуда їхнього відособлення. Можливо, що суспільство майбутнього — це не суміш того й іншого, а якісно новий стан, де такі тенденції будуть лише моментами інших багатовимірних формувань.

Логіка історичного розвитку така, що він пронизує всю світопросторову площину суспільства в цілому. Він вимагає відповідного ставлення до сукупного світового розвитку, а тому підхід до політичних явищ з позиції того, що всі рішення знаходяться в чиїхось руках, невиправданий. Можливості автомізованого розвитку у світовому співтоваристві є не що інше, як ілюзорна логіка. Твердження про можливість розвитку національного суспільства як суспільства закритого — відхід від світового розвитку.

Нині домінує поліцентричний тип відносин, коли дії законів не можуть бути подані у класичному вигляді, а набувають багаточинникового характеру. Урахування такого розвитку — першочергове завдання політики [18, 111].

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства. За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністичні, властиві “експлуататорському” ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що “соціалістичні” конфлікти були часто гострішими від “капіталістичних”, а в твердженні про можливість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами [15, 201].

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, Д. Віко, M. Вебер, H. Maкіавеллі, К. Маркс, А. Токвіль. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як “війну всіх проти всіх”. Гоббс слушно вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях Р. Дарендорфа, Е. Дюркгейма, В. Парето, Т. Парсонса, [18, 143].

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів —Т. Парсонса у монографії «Проблеми соціальних конфліктів, 2002» і Р. Дарендорфа у монографії «Історія соціальних конфліктів, 1998».

Т. Парсонс:

1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших [19, 204].

Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін “соціологія конфлікту”, у своїй монографії «Природа соціального конфлікту» продовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зосередилися на аналізі й розв’язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років [17, 144].

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон («Жертва» в социально-политическом конфликте. Монография. М., 2008.), твердив що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, (Социально-политический конфликт: теоретические и прикладные аспекты. М., 1995.) конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов (Введение в конфликтологию: теория и практика. Нальчик, 1997) розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер (Природа политического конфликта: особенности возникновения, развития, регулирования. М., 1995.) підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф (Тутинас Е. В. Права личности и межнациональные конфликты. Монография. Ростов-на-Дону, 2000.) предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту [16, 144].

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб’єктивну реакцію на нього. Суб’єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб’єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об’єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей [13, 109].

У політичній науці ще не вироблено універсальної типології конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації. Конфлікт цінностей постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії:

1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного суспільства;

3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах [19, 201].

Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала [14, 47].

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну. Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою [18, 76].

В об’єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб´єктів-учасників конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів:

- відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба;

- закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба.

Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де “національне питання було вирішено раз і назавжди”. Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об’єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

- конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;

- конфлікт всередині існуючої влади, який пов’язаний із внутрішньогруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональних та інших відносин. Нині часто спостерігається один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, пов´язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Поняття “конфлікт” використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи) [25, 29].

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга — це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів. Якщо на Заході вони широко висвітлювалися і лягли в основу відповідних політологічних концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративна система і тоталітарні режими, ці проблеми замовчувались як неіснуючі. Натомість утвердились офіційні ідеологеми про «посилення класової боротьби в процесі будівництва “соціалізму”, “морально-політичну єдність суспільства” та ін. Однак саме тут проблеми стабільності і конфліктів стали особливо пекучими, оскільки пов’язані безпосередньо зі складними і неоднозначними процесами демократизації і значною мірою вирішували їх долю [23, 101]. Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя всередині держави, а також в системі міжнародних відносин. У цьому розділі зазначене явище розглядається саме як стан політичного життя всередині держави. Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат.: stabilis — постійність) суспільства, без втрати здатності до динамічності, адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене структуризацією суспільства — горизонтальною і вертикальною, його диференціацією — утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для досягнення певних цілей, розв’язання тих чи інших завдань на основі поділу праці і обов’язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури.

Можливі різні підходи до аналізу політичної стабільності. На відміну від традиції, яка наголошувала на вивченні класових протиріч як джерела соціальних змін (при недостатній увазі до питань функціонування суспільства, що вже склалося), політологія США та інших країн Заходу акцентує увагу не на з´ясуванні природи конфліктів. Головне її спрямування — збереження стабільності і цілісності суспільної системи.

Наука передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих груп та індивідів на ґрунті спільних цінностей та інтересів. Теорія ставить своєю метою вивчення еволюційних змін у суспільних пріоритетах і поведінці, а не ідеологічне розхитування і вибух суспільних емоцій. Звідси і відповідні концепції. Так, згідно з концепцією «соціальної інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Під останньою розуміються стан зв’язаності окремих диференційованих частин суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього.

Погляди щодо факторів інтеграції різні. Наприклад, М. Вебер, Е. Дюркгейм, В. Парето вважали, що інтеграція відбувається на грунті спільних для всіх членів суспільства цінностей і норм. Сучасні функціоналісти, зокрема Т. Парсонс, вважають, що інтеграція забезпечується такими механізмами, як універсалістська правова система, добровільні асоціації, розширення прав членів суспільства та ін.

Дещо інші підходи до з’ясування стабільності випливають із «соціальної теорії організації». В її виникненні було два напрями:

Раціональний — від Р. Міхельс в 1911 році в роботі про соціологію німецької соціал-демократії стала вихідним пунктом для багатьох наступних досліджень в області соціології партії, і ця піддисципліна емпірично розширювала теорію еліт. Передбачався підхід до організації з позицій «соціальної інженерії», конструювання її в розрахунку на потреби виробництва.

Природний — від О. Конта. В своїй роботі "Курс позитивної філософії" наголошував на саморегулюючих властивостях організації як біопсихологічній популяції, на неформальних стосунках між працюючими в організації, боротьбі між ними за вплив, ресурси та інформацію [13, 67].

Нині утвердився своєрідний синтез — неораціональний підхід (П. Блау, Г. Саймон, Ф. Селзник, та ін.). Запозичено у раціоналістів концепцію опосередненої організаційної структури, завдання якої поглинати дезорганізуючі впливи зовнішнього середовища — ринкових коливань, політичної кон´юнктури, дефектів правової системи. Водночас передбачається, що пристосованість організацій до зміни умов залежно від процесів усередині самих організацій більша, ніж від зовнішніх факторів. Загалом, оскільки реальністю вважаються індивід і мала соціальна група, то саме вони є відправними соціальної, в тому числі політичної стабільності.

Політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво. Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей, соціальних груп і політичних інститутів як суб’єктів владних відносин [18, 129]. Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і горизонтальних зв’язків, їй властиві дві риси:

- характеризує власне політичну систему — рівновагу її складових частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними, нормативними та ціннісно-ідеологічними.

- взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими сторонами суспільного життя.

У цьому випадку суб’єктами відносин політичної стабільності виступають, з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого — інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості. Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів. Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських державних структур.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об’єктивною стороною стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги [33, 147].

У суб’єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою, своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не політичні, а звичайні, буденні потреби.

Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її політичним режимам. При демократичному устрої всі механізми влади спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних інтересів, звичайно, виходячи із потреб панівних кіл. Формується механізм саморегулювання, в тому числі політичних відносин. У цьому механізмі провідна роль відводиться державі, яка покликана регулювати всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті існує механізм адаптації політичної системи до зміни умов існування суспільства. Мається на увазі сукупність певних інститутів, процесів і відносини, за допомогою яких забезпечуються найбільш оптимальні умови нормального функціонування політичної системи, підтримки хоча б мінімального рівня її життєдіяльності на різних етапах розвитку. йдеться про різноманітні економічні, соціально-політичні, організаційні, правові, психологічні та ідеологічні фактори розвитку політичної системи, її пристосування до середовища, що змінюється [22, 116].

Як засвідчують дослідження американських політологів для стабільності велике значення має наявність або відсутність сильного середнього класу. Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві і ліві екстремістські групи, середні шари якоюсь мірою знімають соціальну напругу, а отже, упереджують політичні конфлікти.

До числа довгодіючих факторів можна віднести здатність справлятися з анархією, ефективне використання для зміцнення існуючого ладу досягнень науково-технічної революції, добре налагоджений механізм періодичного оновлення, постійної трансформації політичної системи, відпрацьовану систему підтримки соціального, політичного та ідеологічного балансу в рамках державного і суспільного ладу. Вони втілюються у життя за допомогою багатопартійності, парламентської опозиції, незалежних засобів масової інформації та інших соціально-політичних амортизаторів.

Важливу роль грає забезпечення політичної спадкоємності. В широкому розумінні слова йдеться про спосіб заміщення або передачі політичної влади від одного індивідума, уряду або режиму іншим. В. Кольверт зазначає, що в більш вузькому розумінні спадкоємність співвідноситься з таким законодавче встановленим процесом передачі влади, який дає змогу уникнути кризових ситуацій, що виникають у подібних випадках, і тримати цей процес під контролем.

Існуючий порядок політичної спадкоємності сприяє стабілізації, а також адаптації політичних систем, режимів до нових умов. В. Кольверт наголошує, що здатність політичної системи чи режиму здійснювати послідовну і контрольовану передачу влади є індикатором політичної стабільності, а політична спадкоємність — важлива риса практичної політики [11, 209].

Оскільки демократичне суспільство є відкритою системою, то воно здатне відносно безболісно пристосовуватися до змін у внутрішньому і зовнішньому середовищі свого існування. Така стабільність є динамічною, її можна вважати «живою», конструктивною. Вона виступає умовою самовідтворення демократичних режимів.

Авторитарно-тоталітарним режимам також властива своєрідна стабільність, про що свідчить їх існування у феноменально складних умовах. Проте це стабільність замкнутої системи, яка зорієнтована на формування «соціально однорідного суспільства». На відміну від само-регуляторів демократичних режимів, заснованих на визнанні опозиції, грі різних політичних сил, у цілому плюралістичних, саморегулювання командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами, спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції, утвердженні монізму одноманітності в усіх сферах життя. Така стабільність призводить до стану застою, політичної і загальної стагнації. Тобто йдеться про стагнаційну стабільність. Вона має неконструктивний характер, урешті-решт, як правило, закінчується розпадом соціуму, національною катастрофою. Про це свідчить не тільки доля нацистської Німеччини. Бачимо, до якої гострої кризи, посилення економічного, політичного і соціального хаосу призвів застій у колишньому СРСР [18, 24].

Конструктивна політична стабільність не є абсолютною. Взагалі надто високий ступінь стабільності будь-якої системи, в тому числі політичної, зменшує її життєздатність. Вона може бути наслідком жорстокого опору змінам. Зворотний бік цього стану — нездатність адаптуватися до змія, що призводить до загибелі системи. Сказане повною мірою стосується тоталітарних режимів. Тому політичний процес включає в себе вдосконалення політичної системи, а отже, її певну корекцію відповідно до змін в економіці та інших сферах суспільного життя. Оскільки такі зміни відбуваються еволюційно, без політичних катаклізмів, то можна вважати, що панує стан політичної рівноваги, тобто забезпечення оптимального співвідношення спадкоємності (ідентичності) і модифікації, зумовлене дією внутрішніх і зовнішніх імпульсів.

Із позицій структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.) такої стабільності достатньо. Вона відповідає вимозі стійкого і «нормального» функціонування системи. Але по суті йдеться про виправдання і раціоналізацію існуючого. Поза тим розвиток політичного життя, його адекватність політичним інтересам вимагає і якісних змін як умови рівноваги.

Не можна не враховувати, що сама стійкість політичної рівноваги може бути неоднакова в різних ланках суспільної організації. Так, при загальному для суспільства стані стабільності, політичного спокою ймовірна її відсутність у житті тих чи інших політичних партій, суспільно-політичних рухів. Наприклад, нині при загальній політичній стабільності в країнах Заходу гостру кризу переживають деякі комуністичні партії, загалом робітничий і комуністичний рух. Або ж парламентські баталії не порушують у цілому зрівноваженість політичного життя країни [28, 141].

Те саме спостерігаємо в просторі владних відносин. При загальній політичній стабільності в державі можливі локальні вогнища, де вирують політичні пристрасті, гостра політична напруженість і нестабільність. В основі зрівноваженості політичних процесів лежать врешті-решт соціально-економічні фактори. Проте безпосередньо це явище соціально-психологічне, оскільки характеризує певний баланс політичних інтересів різноманітних соціальних груп і сил. А саме стан їх відносного примирення, консенсусу. За певних умов ця збалансованість відсутня і виникає дестабільність [14, 156].

2. Теоретичні аспекти використання та впливу політичної реклами

2.1 Політична реклама та її особливості

Політична реклама різниться від комерційної тільки одним — товаром, що рекламується, є людина. При цьому, як і у звичайній рекламі, в рекламі політичній на перший план виходять не загальні характеристики об’єкта, а його переваги для конкретних виборців. Політична партія має чітко підкреслювати те, як ідеї її лідера поліпшать життя пересічних громадян. Отже, проблема влади цілком аналогічна проблемі продажу товару.

Так само аналогічною є й методологія створення іміджу політика. Недарма, починаючи з 50-х років ХХ ст., американці вважають, що вони «продають» своїх майбутніх президентів, створюючи політикам бажаний імідж. І справді, вже в 1933-1934 рр. з’явилася перша професійна іміджева фірма Вайтекера і Вакстера, яка забезпечувала перемогу республіканців протягом наступних двадцяти років. Ця каліфорнійська фірма з 1935 по 1958 р. спланувала 75 значних політичних кампаній і перемогла у 90 % таких кампаній. У 60-х роках фірми політичної реклами почали з’являтись у значній кількості [18, 201].

Сучасна політична реклама має такі відмітні особливості:

- товаром, що рекламується, є людина або певна соціальна філософія, а не продукт, послуга чи підприємство;

- тривалість політичної рекламної кампанії, як правило, обмежується точно визначеним часом;

- у політичній рекламі найгострішими проблемами є морально-етичні, бо успіх чи неуспіх політичної рекламної кампанії завжди має далекосяжні наслідки для великих груп людей, а іноді для всієї країни;

- створення іміджу політику або політичній партії є не замінником політики, а тільки додатком до неї;

- створення іміджу політику або політичній партії треба починати задовго до початку виборчої кампанії.

Зростання ролі політичної реклами потребувало розроблення спеціальних передвиборчих технологій проведення рекламних кампаній. Як стверджують фахівці, використання таких не забезпечує абсолютної гарантії перемоги, але ігнорування обов’язково призводить до поразки.

Беручи загалом, можна сказати, що основна засада політичної кампанії полягає в тому, що іміджмейкери самі виступають як творці необхідних політику подій та рекламують їхні заздалегідь передбачені позитивні результати. Зрозуміло, що такі події треба попередньо відрепетирувати. Аналізуючи перебіг цих репетицій, іміджмейкери, ці політичні рекламісти, створюють умови, що в них політик може бути найвигідніше поданий електорату.

Перед спеціалістами в галузі політичної реклами стоять такі завдання:

- з’ясувати, чого саме бажає громадськість від лідера та його партії;

- забезпечити бажані позитивні особистісні характеристики лідера за допомогою відбору та посилення тих, які він уже має;

- навчити лідера мистецтву спілкування з аудиторією, із засобами інформації, тобто навчити його азів акторського мистецтва: добрий політик сьогодні той, хто вміє «подати себе» з екрана телевізора, знає, як примусити людей усміхнутися чи зажуритися;

- наблизити лідера до мас, показавши, як багато важить для нього сім’я, як він займається спортом, як ставиться до своєї кішки чи свого собаки, яке в нього хобі тощо [13, 78].

Сучасне телебачення дає можливість лідерам спілкуватися з електоратом віч-на-віч. На жаль, це виявилося не під силу багатьом політикам. Тому наприкінці 50-х років у суспільстві намітився певний злам: пересічному громадянину набридли політики, а натомість у центрі його уваги опинилися «кумири» — актори, кінорежисери, футболісти тощо. Їх почали наслідувати в одязі, манері поведінки, способі життя. Хоча це й зрозуміло з психологічного боку, бо людині значно простіше уявити себе кінозіркою, ніж президентом держави, однак праця сучасних іміджмейкерів, яким треба додатково подолати цю відстань, надзвичайно ускладнилася. Тому для збільшення ефективності політичної реклами спеціалісти радять провести її кваліфіковане позиціювання за такими напрямами:

- створення достатньо привабливої особистісної характеристики політика, щоб відрізнити його від інших;

- просування лідера на рівень «свій серед своїх»;

- пристосування особистості політичного діяча до загальних уявлень про лідера, наголошування на його харизматичних особливостях (чарівливість, уміння вести за собою, талант, уміння керувати тощо);

- репрезентування нового політичного лідера як наступника якогось колишнього й дуже популярного лідера (за потреби);

- наявність обставин, які б давали змогу політичному діячеві опрацювати елементи акторської поведінки;

- побудова стратегії комунікативної поведінки політика, зокрема по візуальному каналу, з тим, щоб він на телеекрані або на фото виглядав ліпше, ніж це є в реальному житті (був молодшим, гарнішим, інтелігентнішим тощо);

- активне використання зборів, парадів та інших політичних перформансів;

- активне керування процесами масової комунікації, своєчасне оприлюднення статей потрібного змісту, швидкої реакції політика на певні важливі події;

- боротьба з автономними потоками комунікацій, зокрема з плітками й чутками, продумування способів залагоджування можливих скандалів; таких іміджевих елементів, як одяг, зачіска, погляд тощо (класичні приклади — портрети Черчілля з неодмінною сигарою в роті або Сталіна в солдатській шинелі) [17, 85].

Імідж політика має відповідати очікуванням електорату, духові часу, оцінкам і уявленням його електорату. Оскільки імідж створюється приблизно так, як розв’язується кросворд, — у кожну порожню клітинку щось вписується, то є вкрай необхідним за допомогою рекламних заходів заповнити всі інформаційні клітинки задуманого типажу того чи того політичного діяча або партії. Інакше їх заповнить масова свідомість на власний розсуд або супротивна сторона (що набагато гірше).

Процес створення іміджу політика, на думку відомих іміджмейкерів, відбувається за такими етапами. Передовсім окреслюється політична та економічна платформа політика чи його партії, а також чітко визначається програма партії. Потім вивчаються реальні характеристики політика — його характер, звички, манера поведінки тощо. І тільки потім починають вигадувати потрібний типаж (з урахуванням очікувань електорату), оскільки люди легше сприймають саме типаж, а не реальну людину. Типажі можуть бути найрізноманітнішими: хитрий лис, батько нації, гарний хлопець, сильна людина, яка може захистити, аскет, святий, котрий нічого не хоче для себе, або навпаки — ділова людина, підприємець, який сам заробив гроші і знає, як зробити так, щоб усі стали багатими (цього типу українські виборці поки що не сприймають) [27, 74].

Теоретики комунікацій розробили такі різновиди іміджів: функціональний, контекстний та порівняльний.

Функціональний підхід класифікує іміджі як дзеркальні, поточні, бажані, корпоративні та множинні.

Дзеркальний — це імідж, який відповідає нашому уявленню про самих себе. Тобто пересічний виборець, слухаючи якогось кандидата на державну посаду, бачить себе ніби в дзеркалі та аналізує, який він є насправді. Звичайно, цей тип іміджу є позитивним, бо психологічно виборець (як і кожна людина) не буде поганої думки про самого себе! Однак тут є і недолік — люди дуже різні й не виключено, що хтось вирішить, що його портрет спотворено, як у кривому дзеркалі.

Поточний — це тип іміджу, що називається «на перший погляд». У цьому разі недостатня інформованість, нерозуміння та упередженість формують імідж політика або партії не менше, ніж реальні вчинки. Тут найважливішим завданням іміджмейкерів є створення правдивого (зрозуміло, на погляд електорату) типу іміджу.

Множинний імідж створюється за наявності замість однієї корпорації низки незалежних структур. Активно застосовується єдиний імідж для проведення партійних зборів, засідань Верховної Ради України, мітингів, демонстрацій тощо. При цьому кожна його складова працює на загальний результат, оскільки один лише недогляд може перекреслити все інше.

Теоретики комунікацій класифікують імідж і відповідно до галузі застосування, тобто імідж політика зовсім інший, ніж імідж бізнесмена або поп-зірки.

Порівняльний тип іміджу передбачає постійне порівнювання іміджевих характеристик (щирість, компетентність, інтелігентність, уміння керувати та господарювати, схильність до силових заходів, розумовий рівень тощо) з реальними. Помітивши значну різницю, іміджмейкери повинні коригувати перебіг передвиборчої кампанії [12, 94].

Іміджева політична кампанія будується з використанням набору традиційних прийомів. З одного боку, політик намагається стати одним із нас. З іншого — він не може бути таким як ми, бо навіщо тоді його обирати. У нього мають бути харизматичні риси, він повинен активно демонструвати почуття агресивності, суперництва, його завжди мають супроводжувати різні помічники та охоронці, що додає значущості особі лідера. Що б там з ним не було, але в жодному разі глядачі не повинні помітити, що він хворий, погано себе почуває або є розгубленим чи схвильованим.

Для політичної реклами важливою є та обставина, що світ, в якому ми живемо, може постати у вигляді трьох різних іпостасей: світу реального, світу інформаційного та світу символічного.

Заведено вважати, що реальні події тільки тоді стають значущими, коли вони знайшли відображення в засобах масової інформації. Події нібито й немає, якщо про неї не написано в газеті чи не повідомлено по радіо (телебаченню). Саме тому політична реклама стає інформаційним містком між електоратом і партіями.

До символічного світу належить поняття «імідж політика та його партії». Політик сам є символічною постаттю. Тому в політичній рекламі необхідно вигадати та показати глядачеві (тобто виборцю) відповідний набір жестів, поз, інтонацій, які підтверджували б цю думку. Це робиться за допомогою добірки текстів різного емоційного насичення, виголошуючи які, політик удаватиметься до необхідного імеджмейкеру типу поведінки, а також показом невербальних (неречових) ситуацій так званого домашнього набору (ясна річ, попередньо спланованого). Глядач обов’язково має побачити дружину, дітей, домашніх улюбленців (якщо таких немає, треба знайти хоча б на час кампанії). Утім останнє залежить від особливостей країни (в Україні, наприклад, наявність у політика великого собаки певні кола виборців чомусь визнають за негативну рису) [18, 204].

Американські спеціалісти дають такі поради щодо збільшення довіри електорату до політика в рекламних перформансах:

- довіра збільшується за належного «подання» політика аудиторії. Необхідно підкреслити його кваліфікацію, участь у процесах прийняття рішень на державному рівні, досвід спілкування з аудиторією, наявність політичної практики. Вдала презентація політика може компенсувати його поганий виступ;

- політик не може з’явитися невідомо звідки. Він має створювати свій авторитет заздалегідь, своєю майже щоденною активністю. На думку спеціалістів-іміджмейкерів, цей період може тривати від чотирьох місяців до двох років;

- дуже важливо поєднати політика з якоюсь організацією або партією позитивного плану. Існує так зване правило потяга. Допоки імідж політика не закріпився в свідомості людей, політика має тягти за собою інший потяг. Відчепитися від нього треба тоді, коли власної популярності вже досягнуто. Для визначення цього моменту й потрібні послуги професійного іміджмейкера;

- вдалий виступ завжди спрямований на щось конкретне. Мішенями політика, що виступає перед аудиторією, мають бути або його супротивники, або негативні події, що відбуваються в житті;

- важливу роль відіграє вік, стать, освіта, професія, зовнішність політика, які можуть допомогти зблизитися з аудиторією. Ясна річ, що ветерани війни ліпше сприйматимуть промовця, який теж колись воював (на тій самій війні чи на іншій — це байдуже), фермери уважніше слухатимуть людину, якій не чужі проблеми сільського господарства, тощо. Після повідомлення про це й налагодження контакту з аудиторією дальшу промову політичний діяч може скласти з відомих кліше та стандартних фраз домашньої заготовки;

- політику легше спілкуватися з аудиторією та впливати на неї, якщо включити в його промову деякі елементи, щодо яких гарантовано згоду присутніх: критика офіційної влади, заклики до змін існуючого порядку, обіцянки забезпечити роботою безробітних і продуктами харчування малозабезпечених і т. п [41, 98].

Довіра до політика виникає, на думку фахівців, коли іміджмейкерам пощастило створити його образ у координатах безпеки, кваліфікації та динамізму.

Безпека належить до загальних характеристик особливості політика, тобто його вміння справити (ясна річ, під керівництвом іміджмейкерів) враження людини доброї, дружньої, приємної, чесної, спокійної, терплячої, гостинної, комунікабельної тощо.

За параметром «кваліфікація» виборець виносить свій вердикт про компетентність та обізнаність у питаннях, котрі обговорюються і є дуже важливими для електорату.

Динамізм поєднує поняття енергійності, агресивності, активності, швидкості реакції тощо.

Єдиною метою іміджмейкерів є створення такого іміджу політика та його партії, який спонукає виборців піти на вибори та проголосувати за них. Тому під час проведення передвиборчої рекламної кампанії необхідно постійно контролювати і за необхідності негайно коригувати її перебіг у бажаному напрямі.

Спеціалісти у галузі політичної реклами дають такі поради щодо проведення виборчих кампаній:

- необхідно, щоб політик виходив до людей безпосередньо, бо тільки так він зможе почути про їхні реальні інтереси, відповісти на запитання людей;

- людей майже не цікавлять конкретні шляхи досягнення цілей, їх цікавлять самі цілі (це твердження може не відповідати дійсності за умов глибокої економічної кризи та надто великого зубожіння людей: вони можуть боятися, що не витримають так званих непопулярних заходів, про які так полюбляють говорити політики як про доказ своєї громадянської мужності й принциповості);

- ніколи не забувати про супротивника (суперника, конкурента). При цьому можливі такі варіанти дій: чорний прогноз (розроблення найбільш дійової стратегії для супротивника та системи протидій цій стратегії), пошук і використання негативної інформації про суперника тощо;

- ніколи не забувати серед загальнодержавних проблем про свій округ, про своїх виборців, котрих цікавить одне — як запропоноване вирішення проблеми впливатиме на їхній добробут;

- ніколи не варто бути занадто скромним. Без чітких доказів того, що даний політик і є тим найліпшим, якого шукають люди, він приречений на провал.

Можна було б додати ще таку пораду: популярний лідер на чолі непопулярної партії, як правило, програє, а непопулярний лідер на чолі популярної партії — перемагає (хоча в Україні і це не є правилом, оскільки партій забагато і переважна більшість з них є дуже слабенькими та нечисленними).

Політична реклама постає перед нами як політичне дійство, незримим режисером якого є іміджмейкер — політичний рекламіст, спеціаліст високого ґатунку [16, 47].

2.2 Політична реклама в системі державно-управлінської комунікації

Важливою умовою розвитку вітчизняних демократичних інститутів, а також підвищення ефективності державного управління є широке застосування інформаційно-комунікативних технологій. Їх використання веде до якісного перетворення соціуму на основі принципів громадянського та інформаційного суспільства. Усі ці зміни обумовлюють становлення нової форми організації влади в сучасних суспільствах – медіакратії, що створює специфічні відносини суспільства і органів державної влади з приводу використання влади.

Як свідчить світовий досвід, розвиток державно-управлінських комунікацій пов’язаний з ускладненням способів організації політичного дискурсу. Органами державної влади активно освоюються сучасні засоби спілкування із громадськістю, до яких належить і політична реклама. Володіння засобами політичної реклами державними структурами дозволяє їм бути конкурентоспроможними на політичному ринку, а також дає можливості для просування своїх проектів [17, 93].

Питаннями політичного рекламування опікувалися як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці. Поняття, основні принципи та технології політичної реклами та її вплив на свідомість населення досліджували І. Антоненко, А. Донцов, С. Лісовський,А. Соловйов, С. Пшизова та ін. Як комунікативний процес політичну рекламу вивчали В. Бебик, Є.Єгоpова-Гантман, Т. Ляпіна, В. Музикант, І. Шовкун та ін. [23, 125].

Багато дослідників стверджують, що сучасні технології індивідуального „промивання мізків” разом з масовими комунікаціями у майбутньому обіцяють фантастичний контроль за свідомістю людей. У цьому разі політична сфера є особливо показовою щодо використання технологій політичного маніпулювання та відслідковування їх ефективності на прикладах конкретних результатів. Саме тому дослідження політичного маніпулювання свідомістю населення є досить популярними. Проте, чимале занепокоєння викликає низький рівень уваги до проблем обмеження використання такого роду психологічних впливів у науковій сфері та їх втілення у реальному житті.

Використання в державному управлінні маркетингових технологій передбачає “післяпродажне обслуговування”, постійний зв’язок продавця (органів державної влади) з клієнтом (громадянином), регулярне відстеження зворотного зв’язку і безумовне збереження в полі зору цільової аудиторії, з метою мінімізації витрат на проведення не завжди ефективних масованих акцій по збуту політичного товару. Можна також стверджувати, що найбільш ефективною дією державних установ є регулярні інвестиції у власний імідж, прагнення стати гранично знайомими споживачу, передбаченими, зрозумілими, а тому привабливими [23, 196].

Психологічний напрям вивчення реклами, рекламної діяльності і її впливу на свідомість населення передбачає дослідження особових характеристик споживачів, їх відношення до реклами, етичних аспектів рекламної діяльності, комунікативних взаємодій у системі “реклама – споживач” тощо. Із змістовної і регулятивної точки зору визначаємо рекламу як психологічну дію, спрямовану на споживача з метою спонукати його до придбання певного товару або скористатися послугою. При цьому психологічна дія може бути поліваріантною, тобто такою, що включає мовні, невербальні, образні, кольорові, музичні і інші види дій. Нарешті, рекламна діяльність завжди пов’язана з постійним вивченням споживацької сфери, інтересів і потреб споживачів.

Політична реклама вміщує критику опонентів, жорсткі регламентації в ідейних позиціях і акцентах, допускає перебільшення, спрощує і драматизує дійсність, використовує специфіку гостроконфліктного сприйняття людьми соціальної дійсності.

Визначаючи сутність політичної реклами, можна визначити її як текст аргументованого звернення до споживачів, який формується в умовах конкуренції і передбачає надання інформації споживачам про певний політичний товар, його популяризацію [17, 128].

Мета політичної реклами – отримання владних повноважень за допомогою виборчого процесу, формування громадської думки.

Важливу роль в українському суспільстві відіграє відсутність сформованої системи громадянського суспільства та недостатня здатність наших громадян до самоорганізації, яка, своєю чергою, породжує потребу у лідері, веде до розростання бюрократичного апарату, зростання напруги, нерозуміння, недовіри між владою та народом. У масовій свідомості виникає розчарування та песимізм, який є наслідком невмілих реформ, нездатності політиків змінити ситуацію в позитивну сторону.

Відомо, що саме інформація стає сьогодні визначальним засобом маніпулювання у виборчому процесі. Характерною особливістю впливу рекламного повідомлення на людину є те, що воно не впливає на глибинні основи людської свідомості, а взаємодіє в основному з оперативною пам’яттю людей, їх емоціями і поточними поведінковими установками. Рекламні тексти не створюють, а направляють вже сформовані установки політичних акторів на той чи інший товар. Відповідно, політична реклама не лише формує ідеологічні переконання та інтереси людини, а й перенаправляє вже сформовані потреби на ті чи інші політичні суб’єкти (товари). Внаслідок цього в процесі державно-управлінської комунікації реклама орієнтована не на зміну світогляду чи політичних позицій, а лише на створення часових переваг людей по відношенню до власної продукції.

Першими використання політичної реклами на виборах, для того, щоб вплинути на думку виборців, започаткували федералісти США у 1798 р., прийнявши “Акт про відповідальність за антиурядову агітацію ” [23, 127]. Сьогодні в усьому світі діяльність політичних рекламних агентств і фірм – важлива складова політичного маркетингу.

Головне завдання політичної реклами полягає в тому, щоб змусити громадянина (навіть того, в якого відсутні стійкі установки на взаємодію з владою) вибрати серед партій і кандидатів певний інститут або лідера, тобто підтримати той чи інший політичний товар. Таким чином, політична реклама, виступаючи елементом комунікативного зв’язку, не лише формує мотивовані уподобання громадян, але й зміцнює почуття приналежності людей до певних соціокультурних груп, надає впевненості в перевазі їхнього стилю життя.

У той же час, оскільки потреби громадян у політичній участі не носять стійкого характеру, політичну рекламу можна інтерпретувати як форму стимуляції штучного споживання. Тобто політична реклама намагається спровокувати ситуацію політичного вибору не тільки серед активних громадян, але і в людей, відчужених від політики і які не потребують політичної ідентифікації. Так, І. Шовкун стверджує, що політична реклама – це форма комунікації в умовах вибору, що здійснює адресний вплив на групи людей та електоральні групи в лаконічній, оригінальній, легко запам’ятовуваній формі [24, 201]. Як форма державно-управлінської комунікації політична реклама впливає на настановлення виборців (електорату) по відношенню до політичних суб’єктів чи об’єктів за допомогою засобів масової інформації.

Активізуючи політичну увагу і активність людини, реклама в той же час не розрахована на якісне зростання її компетентності, свідомості, зрілості. Готуючи рекламні повідомлення, політичний лідер та його команда неминуче стикаються з проблемою “реального ” та “ідеального” іміджу, який сформувався в суспільній свідомості виборців.

Згідно з результатами проведеного дослідження можна зробити висновок, що на даному етапі розвитку українського суспільства політична реклама швидше за все є данню західній моді, ніж дієвим інструментом для впливу на громадську думку. Українському суспільству ще потрібно еволюціонувати в громадянському розумінні, виробити свою позицію, щоб політична реклама з усім своїм комплексом інструментів мала змогу на них вплинути [31, 48].

І. Воронов виділяє ряд вимог, яких потрібно дотримуватися для визнання першочергового значення людини у політичному процесі. Це насамперед формування особистості як самодостатнього індивіда, його цивілізованого способу життя, це орієнтація особи на власні сили, здібності і можливості як засоби досягнення соціально-комфортних умов життя і добробуту, це реалізація через засади соціального партнерства ідей правового захисту особи, суспільної злагоди і солідарності як чинників соціально спрямованої політичної еволюції людства [23, 221].

Отже, в процесі стабілізації суспільного життя, набуття виборцями електоральних навиків, посилення демократичних цінностей політичної культури населення та політичних еліт, відбувається поступове витіснення маніпулятивних технологій. Саме тому підвищення міри усвідомлення вибору є таким необхідним у нашому суспільстві, що сприятиме зменшенню рівня політичного неуцтва, зростанню обережності та уміння розпізнавати маніпулятивний вплив тієї чи іншої політичної пропозиції на свідомість населення.

Французький філософ Монтеск'є визначав демократію як систему узгоджувальних механізмів, балансів та противаг. Таке розуміння демократії особливо актуальне на сучасному етапі розвитку українського суспільства, коли відносини між різними гілками влади внаслідок незавершеності політичної реформи набули конфліктного характеру. Боротьба за повноваження, відкрите і приховане протистояння центрів прийняття державно-управлінських рішень ускладнює процес формування державної політики України.

За цих умов важливого значення набуває готовність, здатність і уміння всіх центрів прийняття державно-управлінських рішень використовувати ефективні механізми узгодження позицій і на цій основі реалізовувати конституційний принцип стримувань і противаг. Світова практика демократичного політичного врядування пропонує низку нормативно-правових, управлінських, технологічних механізмів налагодження дієвої системи стримувань і противаг у процесі здійснення державного управління. Серед таких механізмів — політичні комунікації як важливий засіб підвищення ефективності державного управління, формування нового типу взаємовідносин між центрами прийняття державно-політичних рішень.

В умовах бурхливого розвитку інформаційної сфери влада, її політичні структури й інститути суттєво змінюють способи використання нових комунікативних технологій. Державні структури дедалі ширше використовують технології PR-комунікацій, засоби політичної реклами, інші методи комунікативного впливу для спілкування з суспільством, налагодження і підтримки контактів з політичними партнерами і оппонентами [24, 58].

Як свідчить суспільна практика, розвиток політичних комунікацій зумовлений ускладненням способів організації політичного спілкування. Нині здатність учасників політичного дискурсу налагоджувати стосунки безпосередньо пов'язана з наявністю у них ефективних каналів комунікації, вмінь і навичок ефективно застосовувати прийоми спілкування, і що не менш важливо, необхідних для цього ресурсів. Від рівня володіння засобами політичної комунікації великою мірою залежить становище у сфері політики тих чи інших суб'єктів, які завдяки вмінню здійснювати ефективні комунікації можуть або втратити, або набути конкурентоздатність на політичному ринку.

Інформація відіграє суттєву роль у політичному процесі як фактор порозуміння, зближення, консолідації суб'єктів політики, узгодження інтересів різних суспільних груп всередині кожної конкретної країни і суверенних держав на міжнародній арені. Це зумовлено тими об'єктивними властивостями, які їй притаманні: по-перше, оперативністю; подруге, здатністю охоплювати впливом велику кількість споживачів; по-третє, доступністю отримання та психологічними властивостями, а саме — можливостями за допомогою сучасних технологій впливати на громадську думку, настрої тощо.

Науковці по-різному тлумачать зміст поняття комунікації. У широкому значенні — це різновид взаємодії між тими чи іншими суб'єктами інформаційного впливу за посередництвом певного визначеного об'єкта, тобто повідомлення. Отже, мова йде про взаємодію певних людей, груп людей, соціальних інститутів, суспільства загалом. Український дослідник В. Бебик пропонує таке визначення поняття комунікації: «Комунікація — це опосередкована і цілеспрямована взаємодія двох суб'єктів, яка може відбутися як в реальному, так і віртуальному просторі і часі» [31, 228]. Будь-яка комунікація, вважає він, передбачає передачу інформації, тому визначає відносини і, як наслідок, взаємовідносини між суб'єктами, які перебувають у процесі комунікації.

Політика як суспільне явище більшою мірою, ніж інші види людської діяльності, потребує спеціальних засобів інформаційного обміну, встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Саме тому комунікація є обов'язковою складовою політики загалом та державної політики зокрема. «Якщо, наприклад, економіка цілком може функціонувати на основі ринкового саморегулювання при обмежених, переважно безпосередніх формах взаємодії людей, то політика неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою і громадянами», — зазначають російські політологи В. Пугачов та О. Соловйов [42, 253]. Це, на їх думку, зумовлено самою природою політики як колективної, складно організованої, цілеспрямованої діяльності, спеціалізованої форми спілкування людей з метою реалізації групових цілей та інтересів, які торкаються усього суспільства. Отже потреба в політичних комунікаціях випливає з самої суті політики, оскільки колективний характер цілей, що реалізуються у політичному впливі, передбачає їх обов'язкове усвідомлення, сприйняття, а також координацію діяльності різних суб'єктів політичної діяльності.

Аналіз підходів до змісту поняття політичної комунікації дає підстави зробити висновок про те, що комунікація більшістю науковців визначається як процес суспільної взаємодії за допомогою повідомлень, змістом яких є державне управління, здійснення влади та політики. Ця взаємодія відбувається в різних формах: від приватних зустрічей керівників держави до випуску спеціальних інформаційних видань і виступів політиків на сесіях і зібраннях. Так, В. Бебик вважає, що політична комунікація — це процес передачі і обміну спеціальною політичною інформацією, що циркулює між частинами політичної системи, між політичною і суспільною системами, а також між суспільними групами та індивідами [31, 208].

Підхід до політичної комунікації як до процесу означає, що основним у її здійсненні є досягнення інформаційної спільності учасників комунікації, забезпечення їх ідейної єдності. Саме це дає змогу державі розраховувати на підтримку населення, партіям — встановлювати контакти зі своїми прибічниками чи формувати передвиборчі коаліції, а гілкам влади — досягати порозуміння, узгоджувати позиції, визначати шляхи реалізації єдиної державної політики. Завдяки цьому політичні комунікації в країнах розвиненої демократії стали потужнім інструментом масштабних суспільних змін, ефективним механізмом досягнення взаємодії між окремими індивідами, різними політичними групами і структурами, між громадським суспільством і державною владою, а в самій владі — між основними її гілками, де приймаються, узгоджуються і виконуються державно-управлінські рішення [24, 138].

Країни розвинутої демократії напрацювали практичний досвід застосування різних форм і механізмів комунікативної взаємодії гілок державної влади в процесі прийняття і реалізації державно-управлінських рішень, який може бути корисним для України, оскільки процеси реформування і демократизації системи державної влади у нас, через об'єктивні причини, відбуваються одночасно.

Рівень розвитку масово комунікаційних процесів у сучасній Україні є достатнім для здійснення ефективної політичної комунікації. Проте її змістовний аналіз, спрямованість, форми реалізації свідчать, що ці процеси ще далекі від демократичної моделі політичної комунікації. Причина, передусім, — у відсутності системи налагодженого, постійного інформаційного обміну між політичною системою, її інститутами та суспільством. Ускладнюється цей процес також відсутністю розвинених структур громадянського суспільства, які здатні суттєво впливати на якість політичної комунікації через функціонування системи обов'язкового «зворотного зв'язку, постійного політичного діалогу як на горизонтальному, так і на вертикальному рівнях суспільства [23, 147].

На жаль, сьогодні доводиться констатувати, що політичні комунікації у сфері взаємовідносин гілок влади в Україні стали своєрідним засобом посилення конфронтації та боротьби за повноваження. Їх використання часто-густо має далекі від демократичних принципів цілі: обмінятися політичними попередженнями; скомпрометувати політичних опонентів; довідатися про реакцію протилежної сторони на ту чи іншу ідею, пропозицію, щоб визначити можливі наслідки їх реалізації; примусити опонентів змінити поведінку; в кращому разі — прорекламувати власні дії або позиції своїх представників.

Без належного розвитку політичних комунікацій між гілками влади України важко розраховувати на стабілізацію політичних відносин і суспільного розвитку. Політичні комунікації повинні сприяти стабілізаційним процесам, об'єднувати, а не роз'єднувати тих, кому суспільство довірило владу — єдину й неподільну. Тому доцільно розглядати політичні комунікації як спосіб діалогу центрів прийняття державно-управлінських рішень у процесі реалізації ними інтересів не певних впливових груп, а суспільства загалом [23, 128].

Основними центрами прийняття державно-управлінських рішень у політичній системі сучасної України є Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Саме вони, презентовані їх керівниками та державними засобами масової інформації на центральному і регіональному рівнях, є найбільш впливовими суб'єктами політичної комунікації. Через ЗМІ, використання новітніх політико-інфор-маційних технологій Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України здійснюють обмін ідеями, інформацією політичного характеру, доносять до суспільства своє бачення способів вирішення важливих суспільних проблем, дають оцінки діям тих чи інших суб'єктів політики. Так формується певний тип політичного спілкування і впливу, відбувається, хоч і повільно, налагодження політичного діалогу. Він поки не відповідає демократичним вимогам, а відтак — не сприяє стабілізації політичної системи України [31, 203].

Для того, щоб стати ефективним механізмом узгодження позицій центрів прийняття державно-управлінських рішень, здійснювана Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України політична комунікація має спрямовуватися на виконання завдань, продиктованих принципами демократичного політичного врядування, за якого всі гілки єдиної державної влади перебувають не в стані конфронтації і перетягування повноважень, а в єдності і чіткості щодо повноважень, які передбачені основним законом країни. Виходячи зі стратегії демократичного політичного розвитку України, можна визначити першочергові завдання, спільні для всіх центрів прийняття державно-управлінських рішень.

По-перше, політичні комунікації, здійснювані Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, Президентом України, мають бути чітко спрямованими на інтеграцію суспільства, пошук і донесення до населення таких суспільно значимих ідей, які були б зрозумілими і прийнятними для більшості українських громадян. Для цього структури, які відповідають за комунікації в цих центрах здійснення влади повинні узгодити перелік проблем, які сьогодні сприймаються як на Заході, так і на Сході України і є зрозумілими для різних соціальних верств і груп. Такими актуальними проблемами громадяни вважають:

- державний захист населення від зниження життєвого рівня (так вважають 77,3% громадян);

- забезпечення суспільного порядку (74,3%);

- досягнення стабільності в державі й суспільстві (72,2%);

- екологічна безпека населення (71,3%);

- дотримання чинного законодавства і забезпечення верховенства права (69,9%);

- реальна гарантія прав і свобод громадян (61,2%) тощо [33, 204].

2.3 Аналіз використання політичної реклами в передвиборчих кампаніях

В умовах формування і функціонування демократичної політичної системи велика увага приділяється саме проблемам організації комунікативних потоків. Адже повноцінне функціонування демократії неможливе без конструктивних відносин між учасниками політичного процесу, обміну інформацією та налагодження постійнодіючих комунікацій між ними. Політична комунікація – системоутворюючий елемент політичної системи, механізм легітимації влади. Саме для того, щоб завоювати електорат та утриматись на політичному олімпі, політики змушенні через різноманітні засоби і в різних формах встановлювати та підтримувати зв’язки з громадськістю [25, 97].

Одним із засобів політичної комунікації є політична реклама. Саме з появою традицій демократичного волевиявлення різко зросла роль ЗМІ, посилився інтерес до методів впливу на масову свідомість як засобів боротьби за оволодіння владою. На сучасному етапі спостерігається підвищення уваги до ролі комунікативних технологій, зокрема політичної реклами [31, 201].

Зростає роль іміджевого фактора, досліджується його вплив на електоральну поведінку. З появою в Україні інституту загальних виборів, становлення багатопартійної системи різко зросла роль таких інститутів як ЗМІ, паблік рилейшнз, громадської думки, політичної реклами. Український політикум зіткнувся з новою реальністю – необхідністю вироблення та застосування принципово інших технологій завоювання та утримання влади – комунікативних технологій.

У ході проведення рекламних кампаній в Україні, були відкриті потенційні комунікативні можливості рекламних технологій. Сучасна практика проведення передвиборчих кампаній продемонструвала широкий арсенал діючих засобів, які використовуються політиками (особливо в період виборів): від професійно виконаних рекламних роликів до розгорнутої системи паблік рилейшнз. За короткий термін експерти та політологи зіткнулися з великою кількістю різноманітних інформаційних технологій, прийомів, які стали рентабельними у виборчих процесах. Виборець за відносно короткий час став свідком перших етапів формування рекламно-агітаційних технік впливу, які не завжди вписувались у межі правого поля. Така практика примусила замислитися про закономірності становлення методів політичної боротьби та їх подальшу еволюцію на етапі утвердження незалежності України [14, 138].

На даний час політична реклама в Україні вже стала одним з елементів демократичного процесу і при всіх її недоліках та критиці залишається важливим засобом політичної комунікації, особливо в передвиборчий період. Передвиборчі кампанії становлять класичний продаж політичного товару (ідеї, політика, партії). У цих умовах закономірно розвивається ринок консалтингових послуг, які вирішують проблеми встановлення комунікативних зв’язків між політиками і електоратом. Реалізацію комунікації взяли на себе політичні технологи та іміджмейкери. Знання та досвід фахівців з формування іміджу користується великим попитом серед політичних партій, їх лідерів та інших акторів політичного ринку. Суб’єкти, які змагаються за владний олімп, почали активно використовувати досвід і знання, набуті у західноєвропейських країнах, запозичувати апробовані технології з проведення виборчих кампаній, які далеко не в усьому можуть задовольнити потреби українського політичного ринку, його особливості, традиції та політичну кон’юнктуру. Адже проблема формування іміджу лідера і політичної партії в українській практичній політології має свої особливості, що пояснюється не тільки масштабами соціально-політичних трансформацій останніх років, але і глибокими історичними традиціями. У сучасних умовах постало питання про формування нової генерації високопрофесійної, патріотично відповідальної і по-європейськи інтегративної еліти. Все це робить актуальним питання про методи сучасної політичної боротьби на виборах, зокрема політичну рекламу.

Виходячи з вищесказаного, закономірним є той дослідницький інтерес до політичних комунікативних технологій у близькому та далекому зарубіжжі, досвід використання яких в Україні не такий великий. У зв’язку з цим великого значення набуває теоретичне осмислення специфічних рис виборчих технологій, вироблення найпритаманніших для української політичної системи форм і методів взаємодії між різними соціальними групами та інститутами. Тому важливим науковим завданням стає вивчення особливостей взаємодії політичної еліти з масами, засобів і технологій, за допомогою яких ця взаємодія відбувається [23, 113].

Глибоке концептуальне осмислення політичних комунікативних технологій відбулося лише у ХХ столітті: пов’язане воно насамперед з розвитком індустрії опитувань громадської думки, зростанням ролі ЗМІ у політичному житті, розвитком демократичних інститутів, зокрема інституту загальних виборів.

Фундаментальні праці з комунікативної проблематики з’явилися наприкінці 40-х – початку 50-х років ХХ ст. Науково осмислити явище політичної комунікації намагалися, передусім, зарубіжні теоретики. Вагомий внесок у розвиток теорії політичної комунікації та зв’язків з громадськістю зробили такі зарубіжні дослідники як Е.Бернайз, Д.Берло, Р.Катц, Дж.Клаппер, Г.Лассуелл, П.Лазарсфельд, В.Ліппман, Л.Перлінг, М.Розенберг, В.Шрем. Їхні дослідження в основному базуються на вивченні ролі ЗМІ, їх впливу на громадську думку та електоральну поведінку [21, 205].

На сучасному етапі теоретичні та прикладні аспекти політичної комунікації продовжують перебувати в центрі уваги зарубіжних дослідників. Успішно розробляють цю тематику П.Боллер, Д.Брендерс, Т.Гакет, Л.Глін, К.Джемсон, Ж.Доменак, Д.Зеллер, С.Катліп, К.Крос, С.Ленард, Дж. Мангейм, М. де Флер, С.Янгар.

Важливими з точки зору розуміння предмету дослідження є також праці зарубіжних дослідників з проблем класичного та політичного маркетингу – М.Бонграна, Ф.Кріса, Ф.Котлер, Д.Ліндона, Г.Маузера й інших дослідників [18, 201].

Актуальними проблеми політичної реклами, політичного маркетингу, ролі ЗМІ є й для українських та російських науковців. Серйозне підґрунтя дослідження заклали праці українських науковців – В.Бебика, М. Варія, Ю.Ганжуровa, О.Гриценко, О.Зернецької, С. Кащавцевої, Н. Костенко, В.Королька, Т. Ляпіної, В.Полторака, Г.Почепцова, І.Слісаренка, М.Томенка, Є.Тихомирової, Е.Слободянюк, І.Шовкуна. Необхідно відзначити, що вітчизняні автори своїми теоретичними та практичними доробками зробили вагомий внесок у розвиток такої прикладної галузі політології як „політичні комунікації [17, 142]”.

У 60-ті роки ХХ ст. з’являються праці, присвячені теоретичним і практичним проблемам створення іміджу. За кордоном напрацьовано значний масив літератури з проблем формування іміджу. Вперше заговорили про можливість використання іміджу в політиці Д.Бурстин, Б.Брюс, С.Вейн, Д.Дауінг, Д.Макгінес, А.Саліван, Л.Сабато. З’являються публікації українських фахівців у цій сфері. Особливо активно в цьому напрямку працюють, В.Бебик, Р.Старовойтенко, Г.Почепцов праці яких присвячені аналізу питань, пов’язаних зі створенням та актуалізацією іміджу [16, 83].

Аналіз останніх джерел і публікацій свідчить про те, що політичний імідж як складний феномен є потенційно плідним полем для досліджень. Особливо успішно розробляють проблему політичного іміджу російські фахівці, зокрема Є.Єгорова-Гантман, Є.Мінтусов В.Смолякова, К.Плешаков, А.Цуладзе, та інші.

Хоча вищезазначені автори в тій чи іншій мірі приділяють увагу політичній рекламі та іншим політичним технологіям, проте у них відсутній всебічний, комплексний аналіз даної проблематики.

Враховуючи актуальність дослідження, маємо за мету здійснити всебічний аналіз сутності політичної реклами, її місця і ролі в сучасних політичних процесах.

Аналіз сутності політичної комунікації як розгалуженої мережі зв’язків між політичними структурами та широкими колами громадськості, її форм, способів здіснення та ролі в суспільно-політичному житті дають уявлення про рівень демократичності політичної системи, її відкритість і мобільність, сучасність чи традиційність, тип політичного режиму, ступінь свободи слова, рівень цивілізованості суспільства. У сучасному суспільстві комунікативні процеси мають складну будову, протікають між різними соціальними спільнотами та інституціями. Тому це складний багаторівневий процес. Певної спрямованості політичній комунікації надає така її форма як політична реклама.

Поєднання маркетингового та комунікативного підходів при дослідженні політичної реклами дозволило скласти цілісне уявлення про її сутність. Політична реклама як один із способів політичної комунікації в демократичному суспільстві, як джерело інформації про політичні партії, виборчі блоки, кандидатів на виборні посади дозволяє забезпечити взаємодію між політичними лідерами, інститутами та громадськістю. Засоби масової інформації та комунікації створюють широкі можливості для політичного рекламування, формування політичного іміджу. В сучасних умовах комунікацію можна здійснювати різними способами, що, відповідно, породжує багатоманіття форм політичної реклами [24, 89].

Сучасна політична реклама становить комплекс інтегрованих маркетингових комунікацій, різноманіття форм прямого та непрямого рекламування: класична реклама, заходи паблік рилейшнз, стимулювання збуту, директ-маркетинг. Маркетинговий підхід дозволяє раціоналізувати рекламну кампанію, гармонійно поєднати різні рекламно-комунікаційні заходи, щоб досягти максимального впливу на ринок. Ефективність політичної реклами значною мірою залежить від того, як точно сформульована центральна ідея кампанії, чи вдало вона спланована. Тому застосуванню будь-яких рекламно-комунікативних заходів передує всебічний аналіз ринку, вивчення громадської думки, що дозволяє виявити соціальні проблеми і очікування, визначити їх ієрархію, дослідити ефективність певних форм політичної реклами, діяльність конкурентів, рейтинг ЗМІ і, відповідно, вибрати найоптимальніші форми реклами для конкретних сегментів аудиторії, тобто раціонально організувати рекламну кампанію [24, 302].

Політика, презентована за допомогою політичної реклами, має іміджевий, символічний вимір. Саме через символи виражається комунікативна сутність політики. В політичній рекламі символи виступають засобом візуалізації політичної реклами. Мета, яка ставиться в процесі політичного рекламування, – за допомогою символів (кодів політичної комунікації) створити образ (імідж) політика чи політичної партії. Таким чином, імідж – це символічний замінник, який представляє в концентрованій формі сутність людини, ідеї, організації та формується в процесі політичної комунікації.

Імідж політичної партії, на відміну від іміджу особистості, має певну специфіку. Уявлення про політичну організацію складається на підставі багатьох чинників: іміджу лідера, іміджу членів партії, іміджу електорату, ідеологічних засад, партійної символіки. Серед сучасних тенденцій у формуванні іміджу політика і політичної партії є єдиний стратегічний дизайн, системний підхід до організації рекламної кампанії, вироблення цілісного „фірменного” стилю, гармонія всіх заходів, що проводяться в рамках рекламної кампанії [23, 310].

Як засвідчила практика проведення президентських та парламентських рекламних кампаній 1994 – 20010 рр., не простежується й прямої залежності між кількістю реклами тієї чи іншої політичної сили і результатами голосування виборців.

В цілому ЗМІ були необ’єктивні при висвітленні передвиборчої кампанії як у ході парламентських, так і в період президентських виборів. При висвітленні передвиборчих кампаній у ході парламентських і президентських виборів спостерігався високий рівень заангажованості телеефіру. Існувала практично повна відсутність опозиційних сил у загальнонаціональному інформаційному просторі.

Проблемою залишається законодавча невизначеність поняття „політична реклама”. Неабияке значення для ефективності діяльності ЗМІ під час виборів має достатня визначеність основних понять такої діяльності. Саме відсутність чіткого трактування певною мірою сприяє розгулу маніпулятивних технологій на виборах [17, 201].


3. Концептуальна організація іміджево-рекламних інститутів політичної пропаганди в Україні

3.1 Іміджеві та рекламні стратегії виборчих кампаній політичних партій

В сучасних умовах, з урахуванням неоднозначного державотворчого процесу в Україні, проблема формування іміджу політичного лідера набула важливого як теоретичного, так і практичного значення. Актуальність статті зумовлена потребою наукового осмислення ролі іміджу політичного лідера в період глобальних трансформацій, важливістю визначення існуючого іміджу політика та чинників його формування в процесі виборчої кампанії [13, 49].

Актуалізують потребу формування іміджу політика також процеси демократизації й політичної модернізації в Україні. Сьогодні економічні та соціальні труднощі є історичним наслідками трансформації посттоталітарного суспільства. Процес становлення в Україні демократичної політичної системи є динамічним і водночас складним. Необхідною умовою існування й розвитку демократії є закріплення на всіх рівнях суспільної свідомості та практики демократичних політичних цінностей. Особлива роль у процесі демократизації суспільства покладена саме на політичного лідера. Із принципом лідерства, стилем, особою лідера тісно пов’язаний і його образ, або як зараз прийнято називати імідж політичного лідера. Спостерігаючи за політичним лідером, у суспільстві поступово формується уявлення про притаманний йому стиль владної діяльності, тобто манеру приймати рішення, способи, механізми організації виконання цих рішень, врешті, його поведінку [12, 154].

У політиці вдало сформований імідж політичного діяча визначає перемогу на виборах, з'являється, і успіх політичних партій. Це в значній мірі зумовлено діями їх лідерів, бо в умовах існуючої політичної культури, увага потенційного виборця концентрується на особистості, яка репрезентує цю партію. Це пов’язано із специфічним українським феноменом так званої “персоніфікації” політики, що практично актуалізує проблему формування іміджу політичного лідера [15, 138]. Ось тому, останнім часом політичні діячі стали звертати значну увагу на формування своїх іміджів, але в Україні поки цей процес відбувається стихійно, а передвиборчі кампанії перетворилися в справжню війну іміджів. Імідж політичного лідера активно спирається на виборчі технології і його формування є елементом виборчої кампанії. Він дуже важливий для політика, оскільки має довгостроковий термін впровадження. Говорячи про створення іміджу політичного лідера слід нагадати про широкий арсенал засобів і методів ціле направленого впливу на виборців в інтересах конкретної особи або групи осіб, які змагаються за суспільне визнання.

Аналіз досліджень з даної проблеми. Серед вчених, які досліджували проблеми формування іміджу політичного лідера слід виділити таких західних науковців, як П.Бірд, Д.Блені, Ф.Буарі, Д.Б’юкенен, Р.Верслін, Г. Бехер, Д. Герген С.Голдмен, Т.Грінберг, С.Катліп, Е.Кемпбелл, П.Лазарсфелд, Д. Моріс, Дж.Наполітан, М.Різ, Г.Ріс, Е.Семпсон, М.Сміт, Жак Сегела, Р. Фішер, Т.Шварц [23, 198].

Серед російських фахівців в цій галузі привертають увагу праці К. Абашкіної, Є.Блажнова, А. Жмирікова, К.Єгорової-Гантман, В.Ільїна, А. Ковлера, І. Кріксунової, Т. Лебедевої, Л. Невзліна, К. Плешакова, О.Феофанова, П.Фролова, А.Цуладзе, В. Шепеля, О. Шестопала, А. Цуладзе [26, 204].

Серед українських вчених привертають роботи таких дослідників, як В.Бебик, Д.Видрін, А.Гуцал, С.Денисюк, В.Королько, Н. Лікарчук, М.Михальченко, С.Недбаєвський, О. Петров, В.Полохало, Г.Почепцов, С.Телешун, М.Томенко [26, 502].

Дослідження проблеми формування позитивного іміджу політика чия діяльність орієнтована як на зовнішнє середовище в загалі так і на його міжнародний сегмент зокрема зумовлює необхідність усвідомлення етимології основних наукових категорій, таких як імідж, “іміджелогія” [11, 104], PR, політична реклама та пропаганда для їх кращого розуміння та правильного використання.

В самому загальному вигляді імідж можна визначити як набір певних якостей, які люди асоціюють з певною індивідуальністю. Імідж - це образ людини, який включає в себе як природні властивості особисті, так і спеціально вироблені, створені. Саме імідж надає політику характеристики, які не завжди є його реальними, але обов’язково асоціюються з ним. В політиці імідж сприяє позитивному ставленню до тієї чи іншої політичної фігури. Імідж виступає в ролі провідника між політиком і його аудиторією. Він слугує відображенням як інтересів аудиторії, так і політика намагаючись поєднати, сполучити ці інтереси. Саме імідж скорочує шлях до електорату, оскільки електорат отримує найбільш привабливі аспекти образу політика. Крім того, він повинен відповідати ряду вимог, для того щоб легко сприйматися виборцями. Імідж пропонує матеріал, на основі якого виборці роблять свої висновки.

Поняття “імідж” в свою чергу дало ім¢я науці “іміджелогія” [11, 147]. Вона вивчає проблеми формування і створення у масовій свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, розробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування у масовій свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики. Тобто у центрі уваги іміджелогії і є створення іміджу політичного лідера.

В свою чергу іміджмейкінг позначає сукупність технологій і технік, елементів і операцій, призначених для реалізації завдань з формування іміджу об’єкта (людини, предмета, явлення ). Звідси іміджмейкінг — це система, мета функціонування якої — формування іміджу [22, 27].

Природа іміджу лежить в основі соціального стереотипу. Стереотип базується на певних “об’єктивних” закономірностях функціонування людської психіки. Технологічно створення іміджу, по суті справи, зводиться до створення масового стереотипу. Стереотип представляє собою “форму установки”, яка виникає в процесі соціальної взаємодії і яка відрізняється значною емоційною інтенсивністю і підвищеною стійкістю.

Імідж поєднує ряд внутрішніх і зовнішніх факторів, які відображають погляд на імідж з різних позицій: як зі сторони свого я, так із сторони інших, зі сторони реалій; і зі сторони бажань. Імідж являється комплексним поняттям, тому аналізувати його можна, виходячи з різних перспектив. Виділимо три підходи до іміджу: функціональному, при якому можна виділити різні його типи, виходячи з різного типу функціонування; контекстному, при якому ці типи ми знаходимо в різних контекстах реалізації; і порівняльний, при якому має місце порівняння близьких іміджів. Сучасна прикладна політологія виділяє декілька можливих варіантів іміджу, які притаманні функціональному підходу: дзеркальний, поточний, бажаний, корпоративний і множинний [32, 463].

В свою чергу требо розуміти, що PR (Паблік рилейшнз) це діяльність, яка пов’язана із знаходженням взаєморозуміння між будь-якою організацією та громадськістю. З іншої точки зору PR — це функція управління, яка вивчає та оцінює настрої громадськості, гармонізує політику організації або особи зі суспільними інтересами і, нарешті, реалізує програму дій, спрямовану на досягнення громадського ро­зуміння та схвалення [24, 138]. З PR пов’язана політична реклама, яка формує імідж людей, ідей, програм та політичних поглядів. Вона переважно застосовується під час виборчих кампаній, і здійснюється через ЗМІ: радіо, телебачення, газети. Між PR і політичною рекламою є спільне: вирішуються одні задачі, і різниця - в методах досягнення поставленої задачі.

Пропаганда відрізняється від PR і політичної реклами тим, що вона є різновидом масової комунікації і являється одним із засобів політичної маніпуляції. Пропаганда орієнтується на колективне несвідоме, її об’єктом стає маса, вона перетворює особистість в натовп і втягує її в певну діяльність. В досліджуваному контексті слід також розуміти що лобіювання - це спеціалізована частина паблік рилейшнз, яка будує і підтримує відносини з органами державної влади з метою вплинути на процес ухвалення сприятливого для організації зако­нодавчого або нормативного рішення [25, 240].

В залежності від того, для пробудження яких емоцій він створюється, виділяють: позитивний і негативний. За механізмом формування і розповсюдження він є: 1) такий, що виникає у масовій свідомості стихійно; 2) такий, що сформований штучно, цілеспрямовано впроваджуваний у масову свідомість за допомогою різного інструментарію. Дані класифікації переплітаються, утворюючи такі типи іміджу: стихійний позитивний, стихійний негативний, штучний позитивний, штучний негативний.

Загальними основами для класифікації іміджу політичних діячів, є такі поняття, як імідж відкритий та імідж закритий. До відкритого відносяться характеристики, які приписуються певним політикам, і образ носить певний відтінок в залежності від поставленої мети. Відповідно, в закритому іміджі характеристики політика приховуються, щоб потім використати як головні, що в умовах політичної дійсності має соціально-політичні і психологічні основи, пов’язані з обмеженою кількістю кандидатів на владні пости [26, 304].

Слід мати на увазі, що власне імідж не дає повне зображення політика, а створює оптимальний образ в конкретній соціально-політичній ситуації. Основні його функції - завоювання довіри електорату, підвищення його активності; покращення інформованості виборців в сприятливому для політика ракурсі; нейтралізація заходів, які проводить опонент. Імідж політика складається з його персональних характеристик, соціальних, символічного навантаження, які по-різному впливають на формування іміджу політика і неоднаково піддаються конструюванню. Імідж політика загальноукраїнського рівня визначається його особистістю; тим, як його подають ЗМІ; історичними подіями. На формування іміджу лідера впливає образ влади.

Значне місце в структурі іміджу політика займає комунікація, яка має специфічну владу над індивідами. Мова політика впливає швидше на почуття, ніж на розум, і може спричиняти певні форми поведінки. Проблема вивчення механізмів політичної комунікації складає важливі конструктивні параметри іміджу [27, 142].

Вибір політичного діяча здійснюється українськими громадянами переважно ірраціонально, на основі менталітету, архетипів, традицій, національного характеру, політичних ідеалів тощо. В умовах невизначеної системи політичних цінностей українського суспільства, виникає можливість технологічного формування будь-якого варіанту іміджу політичного лідера. Сьогодні паралельно існують дві культури, дві системи оцінок, що виявляється в дестабілізації суспільства і позначається на виборі того політика, який здатний задовольнити нагальні потреби населення.

Формування іміджу українського політика відбувається в умовах занепаду цінностей, які були притаманні минулим поколінням, та із застосуванням новітніх виборчих технологій. Запропонуємо схему, на основі якої утворюється така система цінностей: 1) домінуючі ідеї-цінності: свобода, політична стабільність тощо; 2) розвиваючі цінності: законність; толерантність; відповідальність; свідоме ставлення до змін; ефективна участь у політичному житті; безпека; рівність; патріотизм; політичний плюралізм; легітимність, що в різному ступені позначається на іміджі політика [18, 201].

Іміджева стратегія політика повинна відповідати як сценічним даним кандидата, так і соціально-психологічним очікуванням виборців, певній соціально-політичної ситуації в країні. Сьогодні імідж політика конструюється ЗМІ, які часто маніпулюють суспільною свідомістю. Створення іміджу політика відбувається за колом і проходить низку етапів, кожний з яких має свої методи здійснення: а) збір і аналіз інформації, б) конструювання іміджу, в) адаптація кандидата до образу, г) апробація на електораті, д) аналіз інформації про імідж, є) корекція іміджу, ж) аналіз результатів. Автором сформульовано тенденцію розповсюдження іміджу політичного лідера: позитивні іміджеві характеристики політика зростають, якщо умови розповсюдження мають позитивне забарвлення.

Перехід до пропорційної виборчої системи на виборах народних депутатів України свідчить, безумовно, про посилення ролі політичних партій у політичному житті країни. У свою чергу, це, поряд з низкою інших партійних проблем, які тепер стають актуальними і які кожній політичній силі необхідно ефективно розв’язувати (зміцнення організаційної структури партії, її кадрового потенціалу, розгортання пропагандистської роботи, створення дійових місцевих осередків тощо), висуває на перший план і вироблення стратегії виборчої кампанії, що дозволить партії увійти до парламенту, здобувши необхідну кількість голосів виборців.

По-перше, партія чи блок мали змогу „потрапити” до парламенту, не дуже переймаючись ефективною партійною виборчою стратегією, бо необхідну кількість депутатів можна було „придбати” за рахунок „мажоритарників” (яскравий приклад – блок „За єдину Україну”). По-друге, найчастіше використовувалася лише одна з можливих стратегій виборчої кампанії, так звана „лідерська” (приклад – блок В. Ющенка „Наша Україна”) [31, 192].

Сьогодні, коли практично доля партії чи блоку залежить на виборчих перегонах якщо не в цілому, то багато в чому від вибору ефективної стратегії, оскільки всі депутати обиратимуться за партійними списками, проблема визначення оптимальної стратегії вийшла на перший план. І, паралельно, почалася лихоманка створення так званих „іменних” блоків.

Перед тим, як перейти до детальнішого висвітлення проблем організації „іменних” виборчих блоків, специфіки та наслідків їх використання у виборчій кампанії, коротко охарактеризуємо сутність основних типів стратегій виборчих кампаній, що використовуються в електоральній практиці, зокрема на пострадянському просторі [23, 145]. При цьому виокремимо ті з них, які можуть використовуватися і справді використовуються при організації партійних виборів за пропорційною системою [21, 201]. До речі, такі „партійні” стратегії сьогодні практично ніхто детально не розглядав. Отже, серед них можна визначити такі: „програмна” стратегія; „апаратна” стратегія; „проблемна” стратегія; „соціально-економічна” стратегія; „рекламна” стратегія; „лідерська” стратегія; „адресна” чи „диференційована” стратегія [11, 138].

„Програмна” стратегія є практично однією з найпростіших при організації виборчих кампаній, яку іноді відносять до так званих „наївних” стратегій. Справді, в основі такого підходу – гіпертрофована роль програмових засад і документів партії чи блоку. Наголос при цьому робиться на те, що ніби кожен виборець ознайомиться зі змістом програм різних партій та обере із запропонованих найприйнятнішу для нього. Реально такого практично не буває. Й справа не тільки в тому, що інколи такі програми бувають великими за обсягом та нагадують програмові документи колишньої КПРС.

Проблема в тому, що найчастіше в цих випадках програма підміняє реальну стратегію виборчої кампанії. А стратегія, як відомо, не тільки висуває певні цілі, на яку спрямована діяльність партії чи блоку, але й містить увесь комплекс завдань, методів, технологій досягнення поставленої мети. Тому у теперішніх виборчих кампаніях замість програмових документів висувають так званий месидж і кілька гасел, які коротко формулюють змістову сутність кампанії.

„Апаратна” стратегія виборчої кампанії передбачає всіляке використання в процесі її організації різних засобів (наприклад, ЗМІ) і технологій, спрямованих на те, щоб у процесі виборів використати ресурси „керівництва”. Цей підхід не можна повністю зводити до використання адміністративного ресурсу: така стратегія в умовах сучасної України має невеликі шанси на успіх. Йдеться про використання всієї сукупності методів і технологій впливу на електорат керівництвом країни, регіону. Це навряд чи спрацює на виборах до Верховної Ради (тим не менше, представники влади постійно „відхрещуються” від натяків на його використання), але може спрацювати на місцевому рівні – на виборах до органів місцевого самоврядування.

„Проблемна” стратегія організації виборчої кампанії також навряд чи може бути ефективною на загальнонаціональних виборах, зокрема, до парламенту. Тому, головним чином, що сутність її у виборі кількох найважливіших для виборців проблем, які кандидат чи партія пропонують тим чи іншим способом вирішити. Коли йдеться про вибори, скажімо, міського голови чи депутата-мажоритарника, то цей підхід може спрацювати. Але на парламентських виборах використати його нелегко. По-перше, важко знайти лише кілька таких загальнонаціональних проблем, які б привернули увагу значних цільових груп виборців. По-друге, важко запропонувати справді креативні, ефективні, не загальновідомі підходи розв’язання таких проблем (наявність ефективних, а краще й простих рішень – обов’язкова умова дієвості кампанії). Що проблемний підхід в сучасній Україні не дуже ефективний, свідчить досвід участі у виборах Партії зелених, яка спершу ще мала якусь популярність серед виборців, а на останніх виборах практично не привертає уваги значних груп електорату. За „охорону природи” виступають мало не всі, а от запропонувати щось нове в цьому плані не просто [31, 42].

„Соціально-економічна” стратегія організації виборчої кампанії базується на орієнтації на винятково економічні інтереси різних груп виборців. Справді, врахування економічних інтересів населення є реалізацією однієї з ключових моделей поведінки електорату, а саме моделі раціонального вибору, вірніше – такого її різновиду, як модель економічного голосування. Головна проблема лише в тому, що, на жаль (маємо на увазі інтереси організаторів виборчих кампаній), економічні інтереси різних груп населення відрізняються, а інколи й суперечать одні іншим. Тому така стратегія найчастіше спрацьовує тоді, коли партія (чи виборчий блок) віддзеркалює економічні інтереси певних соціальних груп, наприклад, підприємців, робітників чи пенсіонерів. Коли ж партія розраховує на репрезентацію загальнонаціональних інтересів, то знайти якийсь вектор, що „включає” інтереси різних груп населення, часто-густо несумісних, дуже важко.

Є й інша проблема, пов’язана з використанням цього типу виборчої стратегії. Йдеться про взаємозв’язок короткострокових і довгострокових інтересів виборців. Дійсно, проблема вступу до Європейського Союзу може вирішуватися впродовж кількох десятиріч, а сьогодні вона може виявитися неприйнятною для певних груп населення. До речі, особливо це стосується проблеми вступу до НАТО. Нарешті, з виборчої практики відомо, що, як це й не парадоксально, виборці не завжди керуються лише власними економічними інтересами. Наприклад, коли йдеться про захист національних інтересів чи про боротьбу за свободу.

„Рекламна” стратегія досить активно використовується в процесі організації виборчих кампаній. Хоча останнім часом і дає збої. Сутність її в тому, що „розкручування” кандидата в процесі виборів відбувається так само, як і просування будь-якого товару на ринок. Тобто, створюється позитивний імідж кандидата, який потім „просувається” в середовище виборців. Такий підхід в останні роки активно використовувався на виборах, в яких брали участь політичні партії. Йдеться про так звані „технологічні” партії. Водночас доля таких формувань, як, наприклад, „Озиме покоління” чи „Яблуко”, котрі брали участь у виборах 2002 року, свідчить, що найчастіше помітних результатів вони не досягають, а після закінчення виборів зникають з політичної мапи [13, 201].

„Лідерська” стратегія (під час індивідуальних виборів її називають „стратегією ідеального кандидата”) базується на тому, що виборці (чи різні їх групи) мають певне уявлення про ту сукупність політичних, ділових, особистих якостей, якими має володіти певний політик. Тобто, йдеться про певний ідеал кандидата чи лідера політичної партії чи блоку, який очолює їх список на виборах.

Безумовно, цей тип стратегії має певні переваги. Перша з них – можливість донести практично до кожного виборця „образ”, імідж відповідного кандидата, оскільки пересічному виборцеві легше зрозуміти, чим відрізняється В. Ющенко від Ю. Тимошенко, ніж зрозуміти ідеологічну чи іншу різницю між політичними силами, які вони очолюють. Друга важлива перевага: в цьому випадку, змінюючи імідж ідеального кандидата чи лідера політичної партії, виборчого блоку, можна досить різко протягом короткого часу „додавати” щось (нові ідеї, гасла тощо) до стратегії всієї політичної сили.

Водночас при використанні цієї виборчої стратегії виникають і певні проблеми. Наприклад, у ролі такого лідера може виступати лише політик, який володіє певною „харизмою”, позитивно сприймається електоратом не тільки раціонально, але й емоційно. Досвід свідчить, що практично ніколи в цій ролі не мають успіху так звані „урівноважені” політики, ті, яких „розкручують”, спираючись тільки на їхні ділові якості (тут треба використовувати інші технології). Друга дуже важлива проблема – це можливість використання різних методів антиреклами та контрреклами, що може різко „понизити” імідж політика. Наприклад, через „викид” серйозної порції компромату. Зрозуміло, якщо єдиним електоральним надбанням політичної сили є імідж лідера, який очолює список, то в цьому випадку від шансів партії чи блоку практично нічого не залишається .

„Адресна (диференційована)” стратегія вважається найефективнішою, коли йдеться про будь-які вибори. В її основі – визначення на підставі проведення глибоких соціологічних досліджень груп виборців за різними критеріями – регіональним, освітнім, віковим, психографічним, згідно з моделями електоральної поведінки тощо з наступним опрацюванням стратегії за специфікою, методами, технологіями роботи з кожною з цих груп у процесі виборчої кампанії. Такий підхід є найдоцільнішим. Та й на практиці він дає вагомі результати, хоча використовувати його дуже непросто, це потребує значних фінансових, організаційних та інших ресурсів.

Елементи практично всіх перелічених стратегій виборчих кампаній тією чи іншою мірою враховуються партіями і виборчими блоками. Але, як вже зазначалося, сьогодні останній „писк” електоральної моди – створення „іменних” виборчих блоків. Тому перейдемо до розгляду проблем, які стосуються саме їх. Отже, ця мода охопила практично всю партійно-політичну „тусовку”. Блоки організуються навіть „під” практично невідомих політиків чи політиків, про політичні орієнтації й наміри яких населення практично нічого не знає.

Основна проблема в тому, що українські політичні партії ще дуже слабко розвинені, більше того – практично жодна з них не має якихось особливих заслуг перед виборцем (якщо не враховувати Компартію, але в цьому випадку про „заслуги” можна говорити лише з іронією). Тому й запропонувати виборцю їм практично нічого... Ця причина доповнюється вже згадуваною персоніфікацією політичного життя в Україні [34, 135].

3.2 Досвід використання політичної реклами у контексті парламентських кампаній

Для нашого суспільства став вже майже звичайним стан перманентного перебування у різнорівневих виборчих процесах, які змінюються один одним.

Дослідження правового регулювання політичної реклами мною було вибрано тому, що ще «свіжими» є спогади про нещодавні президентські вибори та знакові для нашої країни події 2004 року – «Помаранчевої революції», на яких застосовувалися різноманітні виборчі технології, серед яких достатньо розповсюдженим явищем виступала політична реклама.

Але незважаючи на актуальність для нашої країни вищезазначеної теми, аналіз літератури, присвяченої такому політико-правовому явищу, свідчить про недостатню зацікавленість науковців цією проблемою. Це викликає подив через те, що правове регулювання використання політичної реклами має важливе практичне значення.

Як зазначає Литвиненко І.Л., як правило, досить поширеними є публікації у формі поряд, що адресовані політичним партіям, засобам масової інформації та іншим суб’єктам виборчого права. Багато таких праць видається Центральною виборчою комісією, а також громадськими організаціями, в тому числі Комітетом виборців України або Фондом сприяння демократичним виборам. Але поряд з тим, комплексних наукових досліджень в галузі передвиборної агітації загалом та політичної реклами зокрема не проводилось [9, 16]. Як наслідок, неналежне наукове обґрунтування породжує низький рівень законодавчого закріплення. Як зазначається в одному з видань Центральної виборчої комісії, «попри ті позитивні, як кількісні, так і якісні зміни, яких зазнало виборче законодавство України в частині ведення передвиборної агітації, рівень відповідної правової урегульованості виборчого процесу на сьогодні не можна визнати задовільним» [12, 234].

Політична реклама, як така, вже не перший рік регулярно з’являється в ефірі та на сторінках українських засобів масової інформації, але недосконалість законодавчого регулювання цього явища політико-правової дійсності, викликає на практиці суперечливі ситуації.

Законодавство України, що так чи інакше врегульовує питання політичної реклами, складається з цілої низки нормативно-правових, але лише Закон України «Про вибори народних депутатів України» дає визначення цього поняття.

Так, відповідно до вищезазначеного Закону, «політична реклама – це одна з форм передвиборної агітації оплачена за рахунок коштів виборчих фондів партій (блоків), розміщена за допомогою рекламних засобів, яка спонукає виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу» [4, 175].

Чітке визначення політичної реклами в засобах масової інформації міститься лише в Положенні Центральної виборчої комісії від 18 червня 1999 року «Про порядок використання засобів масової інформації для проведення передвиборної агітації під час виборів Президента України у 1999 році». Так, політична реклама – «це розповсюджена суб’єктами проведення передвиборної агітації інформація про кандидата у Президенти України, оплачена за рахунок коштів його особистого виборчого фонду, специфікою якої є емоційність, образність, повторюваність, виразність, лаконізм, а метою – пропаганда ідей, поглядів, програмних документів кандидата для формування його політичного іміджу, створення позитивної громадської думки про нього та бажаного впливу на подальшу поведінку учасників виборчого процесу; інформація про того чи іншого кандидата у Президенти України метою якої є створення його негативного політичного іміджу, має значення антиреклами» [13, 147].

Фактично, цим терміном виділялись специфічні ознаки політичної реклами, що дозоляли б вирізнити її з інших форм передвиборної агітації:

- емоційність;

- образність,

- повторюваність,

- виразність,

- лаконізм.

Такі ознаки є надто розмитими та такими, що піддаються широкому тлумаченню. Окрім цього, це визначення прямо не називає політичну рекламу однією з форм передвиборної агітації.

Але, базові закони, що регулюють питання проведення виборів, це визначення не сприйняли цілком, обмеживши поняття політичної реклами визнаючи її лише формою передвиборної агітації, що:

- оплачена за рахунок коштів виборчих фондів партій (блоків),

- розміщена за допомогою рекламних засобів,

- спонукає виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу.

На сьогодні існування двох визначень політичної реклами на рівні закону та роз’яснення Центральної виборчої комісії породжує правові колізії як в розумінні, так і в регулюванні цього правового інституту.

До цього часу, представники Центральної виборчої комісії, зокрема, А.Магера, коментують визначення політичної реклами посилаючись на лаконізм та емоційність як основні ознаки, що дозволяють вирізнити політичну рекламу серед інших форм передвиборчої агітації [10, 218]. Але такі коментарі, є звичайними висловлюваннями і на них не можна посилатися у разі виникнення правових спорів.

Проблемним аспектом даної проблематики є те, що законодавець оперуючи двома термінами «передвиборна агітація» та «політична реклами», чіткого співвідношення між цими поняттями не проводить, визначаючи лише, що політична реклами це одна з форм передвиборної агітації.

Для правильного розуміння та практичного застосування, слід чітко та логічно розмежовувати ці поняття за певними критеріями. Доречно при цьому звернутися до досвіду зарубіжних країн, які мають багатовікову політичну історію та демократичні традиції.

На відміну від українського законодавства, політична реклама в європейських країнах – юридично визначений термін. Так, в Іспанії відповідно до Закону «Про порядок проведення виборів», політична реклама діє лише під час передвиборних кампаній. На державних теле- та радіокомпаніях політична реклама забороняється. Натомість в таких засобах масової інформації партії отримують безкоштовний ефірний час для політичної пропаганди. Тобто, в Іспанії розмежовуються поняття «політична реклама» та «політична пропаганда» [27, 163].

Пропаганда розуміється як важливий засіб впливу на систему переконань, завойовування свідомості аудиторії через відповідну ідеологію з обов’язковим спонуканням до вибору відповідного кандидата, партії, блоку. Саме спонукання до вибору є характерною особливістю та обов’язковою ознакою політичної пропаганди (агітації).

Щодо політичної реклами, то під нею слід розуміти розповсюдження інформації про політичних діячів, кандидатів на виборні посади, політичні партії, блоки, що сприяє їх популярності, призначеної формувати чи підтримувати інтерес до об’єктів політичної реклами, їхніх ідей, поглядів, програм та задумів.

Отже, першим критерієм повинна бути спрямованість або мета, з якою здійснюється певний вид діяльності - пропаганда або рекламування. На мою думку, Україні слід звернутися до досвіду Іспанії та провести термінологічне розмежування вищезазначених явищ. При цьому, метою агітації або пропаганди (я вважаю в цьому випадку дані терміни синонімічними) повинне бути обов’язкове спонукання до вибору – за або проти відповідної партії, блоку чи кандидата. Метою ж політичної реклами повинне бути інформування та роз’яснювальна діяльність стосовно ідей, цілей, завдань та реалізації політичної програми певної політичної партії.

Давати законодавче визначення політичної реклами, на мою думку, слід виходячи з особливостей та умов використання рекламних засобів поза межами виборчого процесу при здійсненні політичними партіями інформаційної, роз’яснювальної діяльності, розповсюдження інформації, пропагування своїх ідей та цілей з метою виконання політичними партіями свого конституційного призначення – сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян [27, 231].

Виходячи з вищенаведеного, ще одним критерієм розмежування (запозиченим з досвіду Російської Федерації) слід зазначити часовий критерій – за часом проведення певного виду діяльності (агітації чи реклами).

Так, доцільно було б визнавати політичною рекламу в засобах масової інформації до початку проведення передвиборної кампанії, а про політичну агітацію вести мову виключно після початку виборчого процесу - з моменту реєстрації партії, блоку чи кандидата як суб’єкта виборчого процесу.

Недосконалість визначення поняття «політична реклама» дозволяє, як в період виборчої кампанії, так і між виборами, маніпулювати з іншими видами реклами, зокрема, під виглядом соціальної подавати приховану політичну рекламу [11, 201].

Оскільки чинне законодавство визначає політичну рекламу як одну з форм передвиборної агітації, то момент початку розміщення та розповсюдження політичної реклами співпадає з часом початку проведення передвиборної агітації. І Закон України «Про вибори народних депутатів України», і Закон України «Про вибори Президента України» моментом початку такого етапу виборчого процесу як передвиборна агітація визначають реєстрацію Центральною виборчою комісією відповідного кандидата, партії або блоку [23, 174].

Але, як неодноразово зазначали фахівці Інституту медіа права, «існує так звана «сіра зона» від того моменту, коли починається виборчий процес, до того часу, як політичні партії (або кандидати) зареєструються в Центральній виборчій комісії». Саме в цей проміжок часу політичні партії (або кандидати) досить часто використовують гасла та методи, притаманні соціальній рекламі [27, 201].

Під час декількох парламентських виборчих кампаній мала місце практика, коли від імені державних діячів, керівників державних органів тощо розміщувалися подібні рекламні ролики. Така реклама позначалась у замовленнях як соціальна та не включалась у блоки політичної реклами.

В одному з випадків Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення своїм спеціальним рішенням визнала таку рекламу соціальною. Так, 21 червня 2007 року на кількох загальнонаціональних каналах з’явився ролик Секретаріату Президента, в якому Віктор Ющенко дає оцінку останнім політичним подіям. За інформацією Секретаріату, ролик вважався виготовленим на правах соціальної реклами [22, 72].

Тим часом, така класифікація ролика виявилася доволі суперечливою, оскільки в статтях Закону України «Про рекламу» (ст.1,ст. 12) чітко вказано, що в соціальній рекламі не може бути згадок про рекламодавця, товарні знаки, [6, 201] тобто, там не повинно було бути згадок про Президента.

Варто зауважити, що у країнах Європи некомерційну комунікацію, спрямовану на вирішення суспільно вагомих цілей, визначають як public service advertising або public service announcement.

Показовим є ще один англомовний аналог терміна «соціальна реклама» – public interest advertising (реклама суспільного інтересу). Тобто соціальна реклама обслуговує інтереси суспільства, слугує суспільству, а не окремим партіям, політичним групам чи громадським організаціям.

Ще частіше певні політичні сили або ж кандидати розміщують власну рекламу як звичайну комерційну. Так, деякі фахівці вважають це цілком законним, адже така соціальна чи комерційна реклама перетвориться на політичну (як форму передвиборної агітації) лише після того, як партії (або кандидати) зареєструються в Центральній виборчій комісії [28,165].

Якщо звернутися до досвіду Німеччини, то там політична реклама обмежена, за винятком періоду передвиборної кампанії. Чинним законодавством Німеччини заборонено й порівняльну рекламу.

У Бельгії, наприклад, між парламентськими виборами майже не публікують політичних матеріалів у пресі, а також майже не транслюють політичні передачі на телебаченні. Це зумовлено законодавством Бельгії, оскільки воно спрямовано на те, щоб запобігти перевагам будь-якої партії чи угрупувань до виборів. У передвиборний період для реклами політичних партій та діячів використовується лише декілька спеціальних передач на державному телеканалі [37, 142].

Слід зазначити, що питання політичної реклами законодавець на сьогодні робить спроби врегулювати. Так, 21 квітня 2010 року Верховна Рада України попередньо прийняла зміни до Закону України «Про рекламу», що істотно обмежують можливості видавати приховану політичну рекламу за соціальну.

За словами Олени Кондратюк, яка виступила одним з авторів законопроекту, суть внесених змін полягає в наступному: «соціальна реклама, що розповсюджується на замовлення органів державної влади та місцевого самоврядування, не повинна містити ніякої прив’язки до політичних сил, їх програм і заходів, лідерів і рядових членів. Якщо ж реклама спонукає голосувати за чи проти когось, вказує на політичну партію чи виборчий блок, то вона не вважатиметься соціальною, навіть попри свій суспільно значимий зміст, — чи то буде антиалкогольна пропаганда, чи підтримка свободи слова, чи захист довкілля» [16, 213].

Окрім цього, законопроект передбачає заборону поширення зазначеної реклами від імені, але без згоди відповідної політичної сили. А також визначає випадки, коли не можна імітувати або копіювати партійну символіку [15, 23].

Також, в парламенті зареєстрований законопроект «Про внесення змін до деяких Законів України щодо політичної реклами», який, зокрема, передбачає внести зміни в Закон України «Про рекламу» доповнивши його визначенням політичної реклами. Відповідно до цих змін, політичну рекламу слід визначати як «інформацію, що спрямована на формування позитивного або негативного сприйняття споживачами реклами політичних партій чи інших політичних об’єднань, їх членів та учасників, програм або таку що спонукає виборців підтримати те чи інше рішення під час реалізації форм прямої демократії» [13, 178].

Слід також зазначити, що депутати Верховної Ради України на сьогодні розробили проект Виборчого кодексу України, в якому, зокрема, в розділі «Передвиборна агітація» пропонують визначення поняття «політична реклама». Так, у статті 199 «Форми і засоби передвиборної агітації» політична реклама визначається як «розміщення або поширення матеріалів передвиборчої агітації за допомогою рекламних засобів» [14, 154]. При цьому варто зазначити, що політична реклама визнається як особлива форма передвиборної агітації, оскільки міститься в статті, що встановлює форми та засоби передвиборної агітації, але окремим пунктом, а не в загальному переліку.

Найбільш сприятливим для України, на мою думку, є прийняття окремого закону «Про політичну рекламу», де політична реклама буде розглядатися в 2 аспектах – як форма передвиборної агітації (коли така реклама обмежується часовим критерієм: моментом реєстрації партії як учасника виборчого процесу) та як самостійний вид реклами, що інформує про діяльність політичних партій, які таким чином мають можливість реалізувати своє конституційне призначення – сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян (із застереженням, що під час виборчого процесу політична реклама як самостійний вид реклами-заборонена).

Також важливо законодавчо закріпити окремо порядок розміщення політичної реклами як самосійного виду реклами та встановити окремий порядок ( щодо вартості, суб’єктів тощо) для політичної реклами як форми передвиборної агітації. Слід зазначити, що у Виборчому кодексі слід вживати поняття політичної реклами виключно як форми передвиборної агітації та необхідно детально прописати порядок розміщення, розрахунки та основні заборони щодо розміщення такої форми передвиборної діяльності.

3.3 Особливості парламентської кампанії 2007 року

2 вересня минув строк реєстрації Центральною виборчою комісією кандидатів у депутати Верховної Ради України. Згідно з даними реєстрації політичних партій і блоків Центральною виборчою комісією у парламентських виборах 30 вересня 2007 року братимуть участь 20 політичних сил: Комуністична партія України, Партія регіонів, Прогресивна соціалістична партія України, Блок „Наша Україна – Народна самооборона”, Всеукраїнське об’єднання „Свобода”, „Блок Литвина”, „Блок Юлії Тимошенко”, Соціалістична партія України, Всеукраїнська партія Народної Довіри, Партія національно-економічного розвитку України, Блок „Всеукраїнська громада”, Виборчий блок Людмили Супрун – Український регіональний актив (УРА), Партія Вільних Демократів, Комуністична партія України (оновлена), Селянський Блок „Аграрна Україна”, Партія Зелених України, „Український Народний Блок”, Виборчий блок політичних партій „КУЧМА” (Конституція – Україна – Честь – Мир – Антифашизм), „Блок партії пенсіонерів України”, Блок „Християнський блок” [23, 15].

Визначальним фактором суспільно-політичного життя України у серпні-вересні 2007 року стала активна фаза передвиборної кампанії. Позачергові вибори суттєво обмежили політичні сили в часі, а отже, в методах та технологіях боротьби за голос виборця. Основними формами ведення виборчої кампанії можна вважати:

- Робота агітаційних наметів. Суб’ктами виборчого процесу з метою проведення інформаційно-роз’яснювальної та агітаційної роботи виставлені агітаційні намети, де проводиться усна агітація громадян, розповсюджуються буклети з текстами передвиборних програм, календарики, партійна символіка, листівки, партійні видання, інші інформаційно-агітаційні матеріали. Така агітація часто супроводжується різноманітними акціями, збором підписів під тими чи іншими ініціативами. Зокрема, Партія регіонів у містах Київ, Харків, Сімферополь, Донецьк, Одеса та Полтава організувала збір підписів на підтримку всеукраїнського референдуму з питань надання російській мові статусу другої державної, постійного позаблокового статусу країни, проведення прямих виборів голів обласних і районних адміністрацій. Активісти Блоку „Наша Україна – Народна самооборона” у встановлених наметах проводили акцію „Доторкнись до депутата”, під час якої збирали підписи за скасування депутатської недоторканності. Компартією України на початку вересня проведено всеукраїнське опитування з питання скасування інституту президентства. Блок Юлії Тимошенко організував збір підписів з метою проведення всеукраїнського референдуму щодо нової редакції Конституції.

- Тури кандидатів по регіонам України, які супроводжуються проведенням масових заходів, концертами за участю відомих українських виконавців, презентацією виборчих списків і передвиборних програм. Лідери політичних партій і представники виборчих блоків проводять зустрічі з активістами місцевих партійних осередків, виборцями.

- Агітація в засобах масової інформації. Практично усіма друкованими засобами масової інформації запроваджено власні тематичні рубрики: „Вибори”, „Політична реклама”, „Вибори-2007”, „Точка зору”, „Передвиборні зустрічі” та інші, у яких висвітлюється хід виборчого процесу. Центральними та місцевими телеканалами українському глядачеві пропонуються різні форми політичних програм – зустрічі, інтерв’ю, дебати тощо [17, 175].

Постановою ЦВК від 3 вересня 2007 року № 290 затверджено результати жеребкувань щодо черговості надання ефірного часу Національною тєлекомпанією України та Національною радіокомпанією України (у загальному обсязі 30 хв. на загальнонаціональному телеканалі та 30 хв. на загальнонаціональному радіоканалі у проміжку між 19 та 22 годинами) та друкування передвиборних програм політичних партій (виборчих блоків політичних партій) в газетах „Голос України” та „Урядовий кур'єр” суб'єктам виборчого процесу для проведення передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів Держбюджету України, виділених на підготовку та проведення позачергових виборів народних депутатів України. Ефірний час для проведення передвиборної агітації на регіональних теле- і радіоканалах та публікування у регіональних друкованих ЗМІ публікацій передвиборних програм партій (блоків), відповідно до українського законодавства, здійснюється за кошти суб’єктів виборчого процесу [31, 144].

- Розміщення агітаційної продукції на носіях зовнішньої реклами. Зокрема, на Рівненщині станом на середину вересня встановлено біг-борди з передвиборною агітацією блоку „НУ-НС”, БЮТу, ПР, „Блоку Литвина”, Партії Вільних Демократів.

Такі традиційні для України форми агітації як розклейка листівок, або поширення агітаційної продукції „від дверей до дверей” суб‘єктами нинішнього виборчого процесу використовуються у меншій мірі.

Постановою ЦВК від 13.08.2007 № 99 на Рівненщині утворено 7 окружних комісій, до складу яких увійшло по 18 представників з усіх політичних партій і блоків, що мають свої фракції у ВРУ. На місцях визначено приміщення для розташування 7 окружних та 1020 дільничних виборчих комісій згідно з встановленими вимогами [15, 152].

Керуючись законодавством про вибори народних депутатів України та з метою створення в області належних умов для реалізації конституційного права громадян держави обирати та бути обраними прийнято розпорядження голови облдержадміністрації від 2 серпня 2007 „Про заходи щодо організаційного забезпечення підготовки та проведення в області позачергових виборів народних депутатів України”. Заходами, зокрема, передбачено проведення інформаційних та навчальних теле- і радіопрограм, створення в ЗМІ відповідних рубрик, організацію у бібліотеках, клубах, інших закладах культури проведення заходів, у тому числі тематичних виставок, для ознайомлення громадян із виборчим законодавством, правами виборців, процедурою голосування.

З метою належного матеріально-технічного забезпечення діяльності виборчих комісій на позачергових виборах до ВРУ на голів місцевих райдержадміністрацій і керівників органів місцевого самоврядування покладено персональну відповідальність за підготовку матеріально-технічного забезпечення виборчих дільниць області. Крім цього, закріплено керівників окремих структурних підрозділів облдержадміністрації, територіальних органів міністерств і відомств України, та покладено на них відповідальність щодо організації контролю за діяльністю органів виконавчої влади на місцях стосовно забезпечення обладнанням та інвентарем виборчих дільниць області та складання робочими групами обліку виборців списків виборців на виборчих дільницях.

Робочими групами з обліку виборців проведена відповідна робота зі складання списків виборців на звичайних виборчих дільницях Рівненщини. Кожен громадянин з 18 вересня має право ознайомитися із списком виборців у приміщенні дільничної виборчої комісії та перевірити правильність відомостей, внесених до списку виборців. Крім того, виборцям до 22 вересня включно мали були надіслані повідомлення про включення до списку виборців відповідної виборчої дільниці.

Упродовж 16-20 вересня в усіх районних центрах області, а також в мм. Рівне та Кузнецовськ представники РОГО КВУ провели навчальні тренінги для членів ДВК на виборах народних депутатів України 30 вересня 2007 року. Тренінги проводилися тренерами, які у серпні ц.р. у м.Київ пройшли курс підготовки для навчання членів ДВК на виборах народних депутатів України 30 вересня 2007 року, проведений компанією „Development Associates, Inc.” у рамках виконання проекту „Сприяння організації виборів в Україні – ІІ” відповідно до Плану співробітництва Агентства CШA з міжнародного розвитку і ЦВК на 2007 рік [14, 201].

Для оперативного інформування про можливі факти порушень виборчих прав жителів Рівненщини, забезпечення законності, прозорості та відкритості виборчого процесу на позачергових виборах до ВРУ управління СБУ в Рівненській області запровадило окрему телефонну лінію довіри. Громадяни можуть звернутись до управління за номером 8-0362-67-86-06 у випадку наявності таких фактів. По інформації, яка надійде, обов'язково буде вжито заходів з її перевірки, а у випадку необхідності оперативного доведення до відповідних органів влади.

Місцевими друкованими засобами масової інформації запроваджено власні тематичні рубрики, а саме: „Вибори”, „Політична реклама”, „Політикум”, в яких висвітлюється хід парламентської виборчої кампанії, друкуються передвиборні програми партій (блоків). В газетах „ОГО” „Рівне ракурс”, „Провінційка”, „Рівне вечірнє” та інших було широко висвітлено серпневу прес-конференцію за участю голови облдержадміністрації В.Матчука з питання стану підготовки виборчих дільниць на Рівненщині до проведення позачергових парламентських виборів 30 вересня 2007 року.

Журналістами радіопрограм Рівненської обласної державної телерадіокомпанії, зокрема, таких, як „З перших вуст” та „Палітра реформ”, періодично готуються сюжети на тему роз’яснення громадськості українського законодавства, в тому числі й виборчого. Телерадіокомпанією „Рівне 1” організовано цикл телевізійних програм, де представники політичних сил мали змогу взяти участь у телевізійних дебатах [24, 132].

17 серпня у газеті облради „Вісті Рівненщини” опубліковано Постанову ЦВК від 13.08.2007 № 99 „Про утворення окружних виборчих комісій територіальних виборчих округів із позачергових виборів народних депутатів України 30 вересня 2007 року” та Склад ОВК територіальних виборчих округів із позачергових виборів народних депутатів України 30 вересня 2007 року по Рівненській області. 6 вересня в громадсько-політичній газеті області „Вільне слово” опубліковано Постанову № 4 від 02.09.2007 р. окружної виборчої комісії по виборах народних депутатів України 30 вересня 2007 р. територіального виборчого округу № 152 „Про використання виборчих дільниць, утворених для проведення виборів народних депутатів України 26 березня 2006 року на позачергових виборах народних депутатів України 30 вересня 2007 року у територіальному виборчому окрузі № 152” [18, 132].

У серпні – на початку вересня на території України перебували спостерігачі від іноземних держав, міжнародних організацій на позачергових виборах народних депутатів України 30 вересня 2007 року. Зокрема, на Рівненщині перебували офіційні спостерігачі від МГО “Бюро з демократичних інститутів та прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі” Петер Вальберг (Швеція) та Віллі Вірантаправіра (Німеччина), які здійснюють моніторинг підготовки і проведення виборів на Волині та Рівненщині.

Загальний об'єм виборчих фондів 20 українських партій і блоків, які брали участь в дострокових парламентських виборах, згідно з офіційними даними ЦВК, склав 581,4 мільйонів гривень. Тим часом експерти заявляють, що на виборчу кампанію-2007 було витрачено близько 2 мільярдів гривень.

"Об'єм виборчого фонду складає тільки 25-30% від всієї суми, витраченої на кампанію", - розповів "Газеті "24" голова Комітету виборців України Ігор Попов, пише видання в понеділок, 29 жовтня [17, 108].

За думкою експертів: суми, витрачені на рекламу, необґрунтовано великі, передвиборна "джинса" обійшлася політикам в 40 млн. доларів, гонорар "зірок" складав 10 - 30 тисяч доларів за один виступ.

За словами Попова, з виборчого фонду сплачується, в основному, телереклама, половина зовнішньої реклами і поліграфічна продукція.

"Друга половина "наружки", вся "джинса", оплата роботи агітаторів, доплати членам дільничних комісій і спостерігачам на виборчих дільницях. Робота штабістів оплачуються не з виборчого фонду, а з рахунку партії або блоку партій", - пояснив він.

Як повідомив у свою чергу заступник голови Асоціації зовнішньої реклами Роман Паламарчук газеті "Сегодня", тільки на зовнішню рекламу партії і блоки - лідери парламентської гонки - витратили близько 40 мільйонів гривень [23, 32].

Так, стверджує Паламарчук, наприкінці кампанії політичною рекламою було зайнято більше 12,5 тисяч носіїв "наружки". Близько 40% всіх поверхонь, зайнятих в Україні політрекламою, було розміщено в Києві. Друге місце за цим показником посідає Дніпропетровськ, третє - Донецьк.

Нагадаємо, вибори до Верховної Ради України вважаються офіційно завершеними - в суботу, 27 жовтня, їх результати були опубліковані в газетах "Голос Україні" та "Урядовий кур'єр".

Згідно з остаточним підрахунком Центрвиборчкому, до парламенту проходять: Партія регіонів - 34,37%, Блок Юлії Тимошенко - 30,71%, Блок "Наша Україна - Народна Самооборона" - 14,15%, Комуністична партія - 5,39%, Блок Литвина - 3,96%.

Виходячи з цих результатів, ПР в новій Раді отримає 175 депутатських мандатів, БЮТ - 156, НУ-НС - 72, КПУ - 27 і БЛ – 20 [16, 203].

Згідно із законом (стаття 98 Закону "Про вибори народних депутатів"), партіям, котрі перемогли у виборчій гонці, держава зобов'язується відшкодувати витрати на агітацію. Максимальний розмір компенсації для кожної з них складає не більше 100 тисяч мінімальних заробітних плат, тобто, близько 44 мільйонів гривень.

На виборах 2006 року офіційно партії витратили на виборчі перегони 552 млн. гривень бюджетних коштів. З них 244,6 млн гривень припадає на партії, що пройшли до Верховної Ради. Зокрема 112 млн гривень - Партія регіонів, 74 млн гривень - "Наша Україна", 35 млн гривень - СПУ, 13 млн гривень - БЮТ і 8 млн гривень - КПУ.

Партія регіонів, "Наша Україна" і СПУ, які задекларували найбільші витрати, отримали право на максимальну компенсацію з держбюджету, яка тоді складала 35 мільйонів гривень (мінімальна заробітна плата на той момент складала 350 гривень).

Експерти аудиторської компанії Goodpoints зазначають, що суми, витрачені цього разу лідерами виборчих перегонів на рекламу, необґрунтовано великі [34, 106].

"Партія регіонів перевитратила 22%, БЮТ - 26% коштів. На цей раз БЮТ занадто захопився прямою рекламою", - сказав "Газеті "24" виконавчий директор компанії Ярослав Лодигін. До речі, в БЮТ такий різкий стрибок називають закономірним. "Витрати пов'язані з тим, що різко виросли розцінки на телевізійну і радіорекламу", - повідомив виданню "бютівець" Йосип Вінський.

Крім того, фахівці відзначають зростання виборчого фонду у порівнянні з 2006 роком. "У 2006 році на політичну рекламу було витрачено 35 мільйонів доларів, в цьому - 70 мільйонів", - порівняв Максим Лазебник, виконавчий директор Всеукраїнської рекламної коаліції. На думку журналістів, це можна пояснити тим, що політичній силі невигідно занижувати цей об'єм - якщо партія, що пройшла до парламенту, декларує суму, меншу, ніж розмір компенсації з держбюджету, їй і виплатять не максимально можливу компенсацію, а заявлену суму [24, 178].

3.4 Аналіз зовнішньої реклами

У наш час реклама є основою в розвитку фактично будь-якого бізнесу. Вона всюди: на телебаченні, у транспорті, у журналах, газетах - скрізь, куди падає погляд людини. Одним з найефективніших видів є зовнішня реклама.

Цей вид реклами з'явився більше 100 років тому в Америці, коли компанії й фірми почали орендувати простір на дошках оголошень для своєї реклами. У колишньому Радянському Союзі ця область початку розвиватися років десять назад: з'явилися перші щити, бігборди із плакатами, які розміщалися, як правило, на самих жвавих трасах і магістралях. У даний момент охоплення місць для зовнішньої реклами значно розширився. Її можна побачити на стінах і дахах будинків, на ліхтарних стовпах, на спеціальних тумбах і в павільйонах очікування транспорту. Яскраві, світні плакати стали невід'ємною частиною міських пейзажів.

Ринок зовнішньої реклами в Україні почав активно розвиватися з початку 90-х років. Масштабні консолі, на яких свого часу встановлювалися пропагандистські гасла, нашвидку переобладналися під рекламні щити. Пізніше з'явилися і оригінальні носії, включаючи дорогі дахові установки вітчизняного виробництва.

На перших етапах розвиток зовнішньої реклами супроводжувався різким "накачуванням" цін. Собівартість її була украй високою. З іншого боку, завищені тарифи дозволяли швидко наситити рекламні мережі шляхом реінвестування: знайшовши замовника на перші бігборди, рекламні агентства тут же вкладали засоби в закупівлю і установку нових носіїв. Але це було раніше. А зараз рекламодавець не почне вкладати свої гроші в будь-яку рекламу до тих пір, поки рекламне агентство не представить конкретні цифри, що дозволяють спланувати і провести рекламну кампанію найефективніше [23, 144].

Зовнішня реклама в Україні перетворилася на достатньо стабільний і перспективний вид бізнесу. Статистичні дані про розподіл рекламних бюджетів по засобах масової інформації України показують, що частка зовнішньої реклами в загальному об'ємі "рекламного пирога" в 2000 році складала близько 8%. Ця цифра порівнянна з європейськими показниками і дозволяє з упевненістю судити про те, що і в Україні реалізуються світові тенденції зростання популярності зовнішньої реклами. Переваги зовнішніх засобів реклами численні. Вони ставляться до охоплення, частотності, гнучкості й силі впливу, а також до рівня витрат [32, 118].

Найчастіше рекламодавцеві необхідно наситити рекламою ринок, якщо перед ним коштує завдання презентації нового товару або хоча б нового впакування старого товару. За допомогою зовнішніх засобів реклами велике охоплення можна забезпечити майже за одні діб.

Базовою одиницею при збуті плакатів є "100 пунктів сукупного рейтингу в день" або "100 демонстрацій ". Один рейтинговий пункт дорівнює одному відсотку споживачів конкретного ринку. Однак придбання ста пунктів не означає, що на даному ринку з'явиться 100 щитів з рекламою. Це означає, що реклама з'явиться на такій кількості щитів, щоб теоретично протягом дня охопити 100% споживачів ринку. Однак у реальній ситуації рекламодавець, що купує 100 пунктів рейтингу, охоплює приблизно 88,1% дорослого населення ринку протягом дня за 30-денний період, на який були "придбані" щити. Рекламодавець, якому не потрібно таке насичення, може знизити кількість щитів із плакатами, і одиниця збуту буде виражена в частках від базової одиниці, наприклад, 75, 50 або 25 пунктів сукупного рейтингу. Рекламодавець, що бажає більше інтенсивного насичення, може збільшити кількість плакатів, щоб забезпечити собі 200 або навіть 300 пунктів рейтингу в день.

Ще більше значення для рекламодавця здобуває розмір аудиторії, охопленою зовнішньою рекламою. По більшій частині ця аудиторія складається з молодих, утворених, сприйнятливих і мобільних членів суспільства - дуже приваблива демографічна група для національних рекламодавців.

Засоби зовнішньої реклами мають високу частотність. За результатами досліджень Інституту зовнішньої реклами, 9 з 10 чоловік при насиченості рекламної кампанії в 100 пунктів рейтингу бачать певну рекламу принаймні 29 разів за 30-денний період. Для осіб з високим рівнем утворення й порівняно високим доходом дана частотність ще вище [17, 43].

Зовнішня реклама дає рекламодавцеві можливість діяти більш гнучко. Вони можуть розмістити свою рекламу в будь-якій географічній крапці на кожному з ринків по всій країні - у національному, регіональному або місцевому масштабі. Рекламодавець може купити засоби зовнішньої реклами лише в одному місті або окремому районі міста. Гнучкість може мати демографічний характер. Реклама може бути сконцентрована в місцях, найбільше часто відвідуваних молоддю, людьми з високим статком або представниками конкретних етнічних груп.

Важливою перевагою стендової реклами є те, що вона може бути спрямована на певну аудиторію при обміркованому розміщенні. Зовнішня реклама навіть може знаходити свою аудиторію по виду діяльності - домогосподарок на шляху в універмаг за покупками, бізнесменів, що їдуть на роботу або назад, туристів на шляху в аеропорт і т.п.

Зовнішня реклама має найнижчу вартість із всіх інших засобів, а тарифи змінюються залежно від розміру конкретного ринку й необхідної інтенсивності реклами.

У цьому випадку використається термін "демонстрація", щоб визначити кількість щитів з рекламою, задіяних за конкретний період. Якщо ступінь демонстрації на ринку з 1 мільйоном споживачів дозволяє, щоб у цілому за день дана реклама могла стати об'єктом уваги 750 000 разів, то говорять, що така реклама одержала 75 пунктів сукупного рейтингу за день. За період в 30 днів ця демонстрація "заробить" 2250 пунктів рейтингу (30 х 75). Система пунктів сукупного рейтингу дозволяє проводити порівняльну оцінку вартості реклами на різних ринках [18, 11].

Тарифи для національних і місцевих рекламодавців однакові. Вони щомісяця публікуються на різні рівні рейтингу й значно варіюються від одного ринку до іншого. Різниця виникає через розбіжність орендної плати за нерухомість, вартості праці й розмірів ринку. На більших ринках тарифи значно вище.

Все це є додатковою перевагою на користь цього економічного рекламного засобу. При порівняно низьких витратах рекламодавець може довести свій рейтинг до дуже високого рівня, охоплюючи свою аудиторію багаторазово за короткий період часу. Природно, що це ідеальний варіант для рекламодавця, чий рекламний заклик короткий, простий і категоричний.

Нетрадиційні методи, використовувані в зовнішній рекламі, також підсилюють враження. Зовнішня реклама є найбільш видовищною із всіх засобів реклами.

Крім цього, у зовнішній рекламі використається світло, анімація й чудові фарби.

І нарешті, у той час як інші засоби реклами повинні шукати свій шлях до споживача, зовнішня реклама впливає на людей при походах у магазини, на роботі й на відпочинку, день і ніч, збільшуючи прибуток від продажу рекламованих товарів. Це також надає більшу стабільність діяльності таких неритмічних областей бізнесу, як готельне господарство й мотелі, ресторани й парки атракціонів, туристичні бюро й автомайстерні.

У засобів зовнішньої реклами є свої недоліки. Плакати на щитах переміняються дуже швидко, тому, щоб бути ефективної, зовнішня реклама повинна буквально уриватися у свідомість споживачів. Дизайн реклами повинен робити заклик чітким і вражаючої, крім цього, реклама повинна сприяти збільшенню збуту.

Незважаючи на те, що зовнішня реклама ідеальна для охоплення аудиторії, вона має обмеження при роботі з вузькими демографічними групами. Більше того, демографічна аудиторія зовнішньої реклами важко піддається виміру.

Виробництво й розміщення зовнішньої реклами віднімає дуже багато часу, тому зовнішні рекламні кампанії повинні бути сплановані заздалегідь, звичайно за 6-8 тижнів до початку самої кампанії.

Для більше ефективного запам'ятовування прагнете знайти емоційний контекст. Не забувайте, що для втомлених і голодних мандрівників ваша реклама може стати розвагою.

Для поліпшення сприйняття використайте кольори. Установлено, що найбільш легким для читання є чорний текст на жовтому тлі. Ви можете користуватися іншими комбінаціями, однак дотримуйтеся тільки основних квітів спектра й ніколи не користуйтеся світлим текстом на жовтому тлі.

Використайте навколишнє оточення для своїх цілей. У наші дні багато фірм, що займаються житловим будівництвом, наголошують на зручному місці розташування будинків, розміщаючи щити з текстом. Користуйтеся рекламою, щоб сказати проїжджаючої, що ваш ресторан розташований за наступним поворотом, а ваш універмаг - на іншій стороні вулиці. Не зневажайте здатністю зовнішньої реклами впливати на етнічні співтовариства, що проживають неподалік. "Підганяйте" мову й дизайн реклами під відповідну аудиторію.

Більшість зразків реклами, що з'являються на вулиці, не є стандартизованими рекламними засобами, а по більшій частині повідомляють про існування тієї або іншої бізнесу-структури, розташованої поблизу. Хоча такий вид реклами, безсумнівно, надає допомогу в роботі фірми, з його допомогою неможливо охопити ринок. На противагу цьому стандартизована зовнішня реклама розміщає свої стенди на науковій основі, щоб забезпечити охоплення всього ринку. Стандартизована зовнішня реклама є високоорганізованим засобом, і рекламодавець може прибігати до його послуг повсюдно. Стенди, на яких розміщається реклама, виробляються і є власністю фірм, що спеціалізуються в цій області. Стенди зводяться в приватних земельних володіннях, орендованих фахівцями фірми, і сконцентровані в крапках вищої комерційної й ділової активності, де вони відповідають всім вимогам по житловому й цивільному будівництву.

У цю галузь промисловості входить порядку 600 місцевих і регіональних спеціалізованих фірм. Вони підбирають найбільш зручні місця для спорудження стендів, здобувають або орендують землю під них, споруджують стенди, містять контракти з рекламодавцями на розміщення реклами й поміщають рекламні плакати на своїх стендах. У їхньому обов'язку також входить зміст рекламних щитів у порядку, стежити за тим, щоб світлова ілюмінація не виходила з ладу, а порвані плакати вчасно замінялися новими, а також щоб земельна ділянка в безпосередній близькості від рекламного щита мав доглянутий і привабливий вид.

Незважаючи на те, що національна реклама становить левову частину всієї зовнішньої рекламної продукції, приблизно чверть всіх замовлень на зовнішню рекламу надходить від місцевих рекламодавців. Звичайно, чим менше ринок, тим вище відсоток місцевих рекламодавців. Спеціалізована фірма може найняти художників для виконання реклами для місцевих рекламодавців, однак національні рекламодавці звичайно доручають цю роботу рекламним агентствам [23, 94].

Висновки

В роботі проаналізовано різні підходи до визначення суті політичної реклами, її специфіки, сформульовано понятійно-категоріальний апарат дослідження, проаналізовано концептуальні підходи та теоретичні напрацювання вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо політичних комунікацій, політичного маркетингу, політичної реклами та політичних технологій. Проаналізовано значну кількість дефініцій політичної реклами та подано власне трактування, що визначає загальні рамки для оперування цим терміном. Проаналізовано різні підходи до визначення суті політичної реклами, її специфіки.

Комунікативна суть політичної реклами виявляється у встановленні контакту й адресного зв'язку між політиками, з одного боку, та громадянами – з іншого. Вона виявляється у використанні гранично доступної для сприйняття та адекватної знакової системи. Політична реклама є концентрованим комунікативним вираженням політичної платформи певних політичних сил, яке сприяє впровадженню в масову свідомість чіткого уявлення про їх характер та формуванню бажаних психологічних установок стосовно вибору. Таке формування і впровадження відбувається на основі раціональних і емоційних засобів впливу на аудиторію, спрямованих на усвідомлювані й неусвідомлювані реакції індивідів. Сутність комунікативного підходу зводиться до розуміння того, що діяльність держави, її інститутів, спрямована на формування та забезпечення процесів обміну соціально-політичною інформацією, необхідною для функціонування політичної системи, циркуляції цієї інформації між інститутами політичної системи, політичними та соціальними групами, елітами і масами. Каналами та способами здійснення політичної комунікації є передусім ЗМІ. Саме через розгалужену мережу політичних комунікацій здійснюється формування, зміцнення чи зміна способу мислення, установок і дій соціальних суб’єктів стосовно політичної системи та режиму, узгодження, координація, гармонізація інтересів, позицій і діяльності основних соціальних, політичних груп, регулювання політичних відносин, інтеграція суспільства або соціальних груп, оптимізація управлінської діяльності та політичних рішень, стабілізація політичної системи. Політична реклама як один із способів політичної комунікації в демократичному суспільстві, як джерело інформації про політичні партії, виборчі блоки, кандидатів на виборні посади дозволяє забезпечити взаємодію між політичними лідерами, інститутами та громадськістю. Зазначено, що саме через комунікативний підхід, проблеми політичної реклами досліджували В. Бебик, І. Вікентьєв, Т. Джига, А. Звєринцев, О. Зернецька, О. Ковлер, О. Королько, Г. Почепцов та багато інших, які розглядали суть та специфіку політичної реклами, зміст і форми політичного іміджу, форми й технології політичного рекламування тощо. Також при дослідженні політичної реклами викоритовувались інші наукові підходи. Згідно, з структурно-функціональним підходом, політична реклама має специфічну структуру та специфічний вид діяльності як елемент сучасного політичного процесу. Її предметом виступає партія, кандидати, їхні програми, політичні акції, рухи тощо. Суб'єкт політичної реклами – це рекламодавець (політична організація чи діяч). Об'єктом політичної реклами є учасники політичного процесу, які здійснюють певний вибір, визначаючи, якої політичної орієнтації їм дотримуватись [42, 74].

Політична реклама проаналізована в роботі як маркетингова технологія семіотичної природи в системі комунікацій, що охоплює організацію громадської думки, "особистий продаж", "стимулювання збуту", пропаганду, і працює разом з іншими його елементами на основі варіативної доповнюваності всіх компонентів.

Політична реклама розглядається авторкою як маркетингова технологія семіотичного характеру, яка має на меті сформувати відповідне ставлення до об’єкта політичного рекламування та спонукати його до відповідної електоральної поведінки шляхом впровадження в масову свідомість різними засобами комунікації відповідного іміджу (образу) політичного об’єкту. На основі узагальнення значної кількості концепцій слід зазначити, що плюралізм позицій і багатовимірність трактування політичної реклами засвідчує її теоретико-наукову значимість, актуалізує політичну рекламу як різновид політичних технологій, що повноправно вписується у політичний менеджмент.

Опрацьовані теоретичні джерела дають підстави стверджувати, що політичний маркетинг – це відносно нова, але перспективна царина, за допомогою якої видається можливим регулювання політичного ринку. Можна вважати політичний маркетинг теорією та ефективним інструментом обміну, впливу на свідомість, формування громадської думки, а також управлінським механізмом. Певні труднощі, які виникають щодо систематизації та узагальнення знань у галузі політичного маркетингу, пов’язані з проблемами структурування політичних об’єктів, суб’єктів, процесів тощо.

Політична реклама під кутом маркетингового підходу розглядається як досить складне утворення, яке становить комплекс інтегрованих маркетингових комунікацій, заходів по інформуванню, створенню іміджу та просуванню на ринок політичного „товару”. Мається на увазі єдина багатоканальна синхронізована комунікація, яка зорієнтована на встановлення інтерактивних двосторонніх зв’язків з різними цільовими аудиторіями і включає наступні напрямки рекламної діяльності: власне класична реклама (advertising); паблік рилейшнз (public relations); стимулювання збуту (sales promotion); створення постійного кола клієнтів (direct-marketing). Рекламування політичне є завершальним етапом політичного маркетингу. Це процес доведення „політичного товару” (іміджу політика, політичної партії, ідеї тощо) до потенційного споживача (цільової аудиторії) через адекватні засоби комунікації. Саме за допомогою маркетингових комунікацій відбувається інтерактивний процес між покупцем і продавцем, встановлюється контакт між виробником продукції та покупцем, віднаходяться оптимальні варіанти задоволення їхніх обопільних інтересів [28, 39].

Сучасна політична реклама становить комплекс інтегрованих маркетингових комунікацій, різноманіття форм прямого та непрямого рекламування: класична реклама, заходи паблік рилейшнз, стимулювання збуту, директ-маркетинг. Маркетинговий підхід дозволяє раціоналізувати рекламну кампанію, гармонійно поєднати різні рекламно-комунікаційні заходи, щоб досягти максимального впливу на ринок. Ефективність політичної реклами значною мірою залежить від того, як точно сформульована центральна ідея кампанії, чи вдало вона спланована. Тому застосуванню будь-яких рекламно-комунікативних заходів передує всебічний аналіз ринку, вивчення громадської думки, що дозволяє виявити соціальні проблеми і очікування, визначити їх ієрархію, дослідити ефективність певних форм політичної реклами, діяльність конкурентів, рейтинг ЗМІ і, відповідно, вибрати найоптимальніші форми реклами для конкретних сегментів аудиторії, тобто раціонально організувати рекламну кампанію.Будучи складовою частиною політичного маркетингу, політична реклама як політична технологія реалізації влади дозволяє сформувати привабливий імідж політика чи політичного інституту та в результаті спонукати виборця до відповідної електоральної поведінки.

Наголошено, що ефективність політичної реклами залежить від того, наскільки точно вдалося визначити очікування аудиторії, як влучно сформульована центральна ідея кампанії, чи вдало вона спланована. Тому процесу політичного рекламування повинні передувати ґрунтовні дослідження політичного ринку.

Доведено, що політика має символічний, іміджевий вимір. Оскільки політик існує не тільки в рамках політичного поля, а й у рамках поля комунікативного, значну роль у відіграє символічний світ, сформований масовими комунікаціями. Політика та символізація нерозривні. Символи допомагають мобілізувати, інтегрувати людські колективи, легітимізувати соціальний і політичний порядок. Політичний символ – це концентроване, візуальне вираження політичного об’єкта (ідеї, особистості чи політичного інституту), сукупність певних вербальних і невербальних послань. Сприяючи ідентифікації політичних об’єктів у свідомості людей, вони водночас служать ефективним засобом маніпуляції, оскільки, як правило, емоційно насичені.

У процесі політичної комунікації політичні символи виступають водночас засобами її здійснення та своєрідними кодами. Під політичним символом розуміється концентроване, візуальне вираження політичного об’єкту (ідеї, особистості чи політичного інституту), сукупність вербальних і невербальних послань. Обґрунтовано, що свідомість не може сприймати реальність безпосередньо, вона оперує іміджами. В контексті політичної реклами імідж набуває ваги символічного послання блоку, партії чи окремого кандидата особливо до тих виборців, хто мало цікавиться глибинними питаннями політичного життя та деталями передвиборчих програм. Використання символів у політичній рекламі підсилює вплив політичного суб’єкта, інституту, легітимізуючи владу, дозволяє мобілізувати та інтегрувати суспільство [17, 88].

Аргументовано, що символізація використовується в політиці на всіх етапах передвиборчої кампанії – починаючи від вибору кольорів, створення логотипу, завершуючи промовами кандидата. І успіх буде мати той хто приверне до себе увагу, створивши позитивний імідж, та створить чіткі асоціації пов’язані зі своєю ідеологією та програмою. Це потрібно для того, щоб виборець побачивши символ, міг прокласти асоціативний шлях не лише до «власника» цього символу, але й до його політичних атрибутів – ідеології, програми, обіцянок, можливостей.

Досліджено понятійно-категоріальний апарат політичної реклами. Визначено предмет політичної реклами – кандидати, їхні програми, політичні акції, рухи тощо; суб'єкт політичної реклами – рекламодавець (політична організація чи діяч); об'єкт політичної реклами – учасники політичного процесу, які здійснюють політичний вибір, визначаючи, якої політичної орієнтації їм дотримуватись.

Сутніть виборчих технологій — це мистецтво вивчення електоральної мотивації, вироблення механізмів, які базуються на певних психологічних підходах за умови, коли першочерговим є не „що”, а „як” здійснити, як вдало побудувати виборчу кампанію, вплинути на виборця. Виборчі технології — це, безумовно, технології політико-психологічні. Вони базуються на комплексному науковому підході з урахуванням досягнень низки наукових дисциплін, у першу чергу — політології, соціології, економіки, психології, політичних PR тощо [14, 39].

Встановлено, що при здійсненні впливу на аудиторію в політичній рекламі враховуються особливості психології мас. Висунуто та доведено припущення, що в політичній рекламі використовуються як технології маніпуляції масовою свідомістю, політичні технології, так і прийоми, які застосовуються в комерційній рекламі.

В результаті аналізу прийомів впливу на аудиторію, які описуються дослідниками комерційної реклами, виділена група прийомів, що становлять особливий інтерес з точки зору їх використання в політичній рекламі. Встановлено, що точка зору дослідників психології мас та психології реклами співпадає у тому, що емоційна сфера є головною та першою сферою, на яку має бути спрямований вплив реклами.

Зроблено спробу виявити та дослідити функціональні особливості і тенденції розвитку політичної реклами в умовах трансформації українського суспільства.

Аргументовано, що імідж політичної партії, на відміну від іміджу особистості, має певну специфіку. Уявлення про політичну організацію складається на підставі багатьох чинників: іміджу лідера, іміджу членів партії, іміджу електорату, ідеологічних засад, партійної символіки. Серед сучасних тенденцій у формуванні іміджу політика і політичної партії є єдиний стратегічний дизайн, системний підхід до організації рекламної кампанії, вироблення цілісного „фірменного” стилю, гармонія всіх заходів, що проводяться в рамках рекламної кампанії [17, 118].

Проаналізовано український досвід використання політичної реклами у ході парламентських виборчих кампаній. Вказано, що вибори — це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Підкреслено, що сьогодні перемогти на виборах можна лише завдяки вмілій і доцільній рекламній, інформаційній та психологічній обробці електорату.

Як засвідчила практика проведення парламентських рекламних кампаній, в Україні не простежується прямої залежності між кількістю реклами тієї чи іншої політичної сили і результатами голосування виборців.

Доведено, що, по-перше, в Україні відбулася диференціація функцій деполітизованих професіональних управлінців і так званих публічних політиків – тих, хто безпосередньо „живе” політикою. Влада багато в чому стає функцією образу. В результаті виборів більше не відбувається зміна чиновників-експертів, які здійснюють рутинну роботу з управління в „коридорах влади”. Змінюються носії іміджу - публічні політики. Отже, владу здобуває не той, хто розуміється на суспільних проблемах і може запропонувати ефективні шляхи їх розв’язання, а той, хто зумів себе „продати” найбільшій кількості виборців.

По-друге, сьогодні в українському політичному житті досить чітко простежується тенденція до персоналізації політичних сил. Імідж лідера значною мірою визначає імідж політичної партії та її перемогу на виборах. Однак, яскраво виражена персоніфікація політичних сил як, наприклад, на виборах 2002-2007 р.р. може виявитися тимчасовим явищем, своєрідною політичною модою. Не виключено, що на наступних парламентських виборах цей фактор уже не матиме такого значення.

По-третє, проблемою залишається законодавча невизначеність поняття „політична реклама”. Неабияке значення для ефективності діяльності ЗМІ під час виборів має достатня визначеність основних понять такої діяльності. Саме відсутність чіткого трактування певною мірою сприяє розгулу маніпулятивних технологій на виборах.

Виявлено, що змістове наповнення політичної реклами визначене потребами електорату. Основне її комунікативне завдання полягає в "погодженні" запиту об'єкта і пропозиції суб'єкта. Проаналізовано систему чинників, що формують політичний вибір, який є складним, багаторівневим, досить гнучким утворенням. Керуючись цими чинниками, окремо чи комплексно, використовуючи різні комбінації, можна варіювати і нюанси вибору, і його загальний напрямок.

Проведено аналіз зовнішніх рекламних повідолень українських політичних партій під час передвиборної кампанії до Верховної Ради 2007 року, який показав, що в українській політичній рекламі використовуються політичні технології та прийоми, які застосовуються в комерційній рекламі.


Список використаних джерел :

1. Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному олімпі. — К., 1993.

2. Білоус А. Політичні об'єднання України. — К., 1993.

3. Блонделъ Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. — М., 1992.

4. Бодуен Ж. Вступ до політології. — К., 1995.

5. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. - К.: МАУП, 2004.

6. Бекешкіна І.К. Партійні преференції та вибір кандидатів // Загальнонаціональні опитування exit poll: Парламентські вибори — 1998. Президентські вибори — 1999. Парламентські вибори — 2002. — К.: Заповіт, 2002.

7. Бовкун Е. Начальники улыбаются редко, а зря... // Известия. - 2003. - 4 мая.

8. Бляхер Л. Конвенциональные понятия в структуре политического дискурса // Принципы и практика политических исследований. — М.: РОССПЭН, 2003.

9. Бондар Т. Динаміка довіри населення до Президента України, Прем’єр-міністра, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та ЗМІ // Український соціум: соціологічні дослідження та моніторинг соціальної політики. — №1. — 2004.

10. Вознесенська О. Вплив зовнішності кандидатів у депутати на електоральну поведінку виборців // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави: Матеріали Другої всеукр. конф., 13-14 листопада 1997 р. К., 1997.

11. Вознесенська О. Політичний текст і електоральна поведінка населення // Соціальна психологія. — №5. — 2007.

12. Вознесенська О. Формування іміджу Президента України засобами документальної фотогорафії // Наук. студії з політ. психології. К., Вип. 2. 2004.

13. Горбатенко В. Пропаганда // Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. — К.: МАУП, 2005.

14. Борисов В.К. Теория политических систем. — М., 1991.

15. Бурдье П. Социология политики. — М., 1993.

16. Выдрин Д. Очерки практической политологии. — К., 1991.

17. Винниченко В. Відродження нації. — К., 1991.

18. Гаджиев К.С. Политическая наука. — М., 1995.

19. Гаевский Б. Философия политики. — К., 1993.

20. Гаевський Б. Українська політологія. — К., 1995.

21. Гелей С. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності. Українська консервативна політологічна думка першої половини XX ст. — Львів, 1998.

22. Гелей С. Консервативна течія в політичній думці України XIX ст. — Львів, 1997.

23. Гелей С. Консервативно-політологічна концепція державотворення. Василь Кучабський. — Львів, 1996.

24. Геллер Э. Нации и национализм. — М., 1991.

25. Георгіна А. Конституційно-правові інститути зарубіжних країн. — Чернівці, 1994.

26. Голосов Г. Сравнительная политология. — М., 1995.

27. Головатий М. Хто стане третім Президентом України? Про ідеологічні метаморфози наступних президентських виборів // Політичний менеджмент. — №2. — 2003.

28. Грушевський М. На порозі нової України. — К., 1998.

29. Гурська Н. До питання формування іміджу політичної організації та її лідера // Проблеми політичної психології К., 2005.

30. Гармаш С. Шахтеры как пушечное мясо. Или Ты готов к гражданской войне? // Остров: Центр экономических и политических исследований Донбасса. - 2004.

31. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття: нариси політичної історії. — К., 1998.

32. Донченко Е. Соціетальна психіка. — К., 1994.

33. Драгоманов М. Вибране. — К., 1991.

34. Дилигенский Г. Г. Социально-политическая психология: Учебное пособие. Изд. 2-е, исправ. и доп. - М.: Новая школа, 1996.

35. Дроздова М. Динаміка політичної свідомості студентів у процесі виборчої кампанії 2004 року // Соціальна психологія. — №4. — 2005.

36. Желев Ж. Фашизм: Тоталитарное государство. — М., 1997.

37. Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 2002.

38. Зимичев А. Психология политической борьбы. — К., 1993.

39. Иванов В. Политическая психология. — М., 1997.

40. Ентин Л. Разделение властей: опыт современных государств. — М., 1995.

41. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. — Львів, 1998.

42. Кононенко П. Українознавство. — К., 1998.

43. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К., 1998.

44. Зубченко О.С. Електоральна культура: поняття, сутність // Грані. — №2. — 2005.

45. Зливков В. Психологія перемоги: віртуальні та реальні чинники // Соціальна психологія. — №3. — 2005.

46. Имидж лидера / Под ред. Е.В. Егорова-Гантмана. М., 2004.

47. Королько В.Г. Основи паблик рилейшнз: Учебник для студ. ВУЗов /Отв. ред. Удовик С.Л. - М.: Рефл-бук - К.: Ваклер, 2000.

48. Кривоносов А.Д. PR-текст в системе публичных коммуникаций. — СПб: „Петербургское Востоковедение”, 2002.

49. Литвин В. Украина: политика, политики, власть на фоне политического портрета Кравчука. - К.: Альтернативы, 2002.

50. Лавренко О. Проблеми формування іміджу кандидата в депутати // Проблеми політичної психології. К., 2002.

51. Лiсничий В.В. Сучасний виборчий. Навчальний посiбник. К.: Наукова думка, 2004.

52. Лисовский С.Ф. Политическая реклама. — М.: ИВЦ „Маркетинг”, 2003.

53. Кочубей Л. Методи соціально-психологічного впливу на електорат // Політичний менеджмент. — №1. — 2004.

54. Литвин А.П. Соціокультурні чинники електоральної поведінки українських виборців. Автореф. дис. канд. соціолог. наук: Київ. нац. держ. ун-тет ім. Т. Шевченка. — К., 2003.

55. Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ. СПб., 2004.

56. Медведчук В. Новий вимір демократії. - К.: Основні цінності, 2002.

57. Максимов А.А. “Чистые” и “грязные” технологии виборов: российский опыт. - М., 2003.

58. Почепцов Г. Имидж-мейкер: Паблик рилейшнз для политиков и бизнесменов - К.: Рекламное агенство Губерникова, 2005.

59. Пушкарева Г.В. Политический менеджмент. — М.: „Дело”, 2008.

60. Политология /Под. ред. Сазонова – К., 2001.

61. Почепцов Г. Имидж: от фараона до президента.- К.: Адеф-Украина, 2004.

62. Старовойтенко Р. Імідж політичної партії як чинник електорального вибору // Нова політика. - 2001. - № 2.

63. Пахарев А.Д. Политическое лидерство и лидеры. - К.: Знание Украины, 2004.

64. Пахарєв А.Д. Державне управління і кадрова політика в сучасній Україні. — К.: Світогляд, 2005.

65. Полохало В. Рейтинг как оружие кандидата // Вечерние вести. - 2009.

66. Політичні партії України: В 3-х т. / Уклад. Ю. Шайгородський. — К.: Український центр політичного менеджменту, 2005. — Т. 1.

67. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации. — М.: „Рефл-бук”, К.: „Ваклер”. — 2007.

68. Політологія. Навчальний посібник /За ред. О.В.Бабкіної. – К., 1998.

69. Політологія. Навчальний посібник /За ред. О.В.Бабкіної. – К., 2001.

70. Шляхтун П.П. Політологія. – К., 2002.

71. Погорілий О. Соціологічна думка XX століття. — К., 1996.

72. Політичні структури та процеси в сучасній Україні// За ред. Ф.М. Рудича. — К., 1995.

73. Політологія // За ред. О. Семківа. — Львів, 1998.

74. Попович М. Національна культура і культура нації. — К.,1997.

75. Потульницький В. Історія української політології. — К., 1998.

76. Потульницький В. Нариси з української політології (1819—1991).—К., 1994.

77. Потульницький В. Теорія української політології: Курс лекцій. — К., 1998.

78. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — К., 1992.

79. Тавадов Г.Т. – Политология: Учебное пособие – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000.

80. Політична наука: категорії, поняття і терміни / За ред. Б. Кухти. — Львів, „Кальварія”, 2006.

81. Рибачук М. Ф. Вибори та інформаційний простір України: правовий та організаційний контекст // Роль і місце засобів масової інформації у виборчому процесі. — К.: ЦВК України, 2008.

82. Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. — К.: Стилос, 1998.

83. Томенко М. Політична еліта України - 2000. - К., 2000

84. Фролов П. Імідж політичного лідера у друкованих ЗМІ: шляхи та методи вивчення // Наукові студії з політичної психології. К., 2000.

85. Фролов П. Методичні засоби вивчення іміджу політичних лідерів // Наукові студії з політичної психології. К., 2009.

86. Фролов П. Образ політика: безпосереднє та медіасприймання // Проблеми політичної психології К., 2000.

87. Цуладзе А. Политическая мифология. - М., 2007.

88. Чемерис В. Загадка Віктора Януковича. Спроба дослідження. - К., 2008.

89. Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. — М.: Мысль. — 1980.

90. Шепель В. Имиджелогия: Секреты личного обаяния. М., 2007.

91. Брайант Дженнингз, Томпсон Сузан. Основы воздействия СМИ., Издательство: Вільямс. Год издания: 2004.

92. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідерство. — Львів, 1999.

93. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. — К., 2007.

94. Дашутін Г., Михальченко М. Український експеримент на терезах гуманізму. К.: Парламентське вид-во, 2007.

95. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений. - М., 2008.

96. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. – К., 2004.

97. Рябов С.Г., Тименко М.В. Основи теорії політології. – Київ: Тандем, 1996.

98. Політологія. Підручник / За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Єдінорог, 2003.

99. Піча В.М., Хома Н.М. – Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. 2-ге видання, виправлене і доповнене. – К.: «Каравела», Львів «Новий Світ – 2000», 2000.

100. Нельга О.В., Забара Т.Б. Рівень нормативно-правового забезпечення та деякі практичні проблеми ведення передвиборчої і референдумної агітації // Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії та практики. — К.: ЦВК України, 2001.

101. Гелей С., Пастушенко Р., Рутар С. Українська політологія: Навчальний посібник. — Львів, 1997.

102. Гелей С., Пастушенко Р., Рутар С. Українська політологія: Навчальний посібник. — Львів, 1998.

103. Егорова-Гатман Е. В., Плешаков К. В., Байбачова В. Б. Политическая реклама. — М.: Никколо-медиа, 2002.

104. Політологія: Підручник для вузів /За ред. Ю.С. Шемчушенка, В.Д. Бабкіна, І.С. Дзюбка. — К., 2006.

105. Основи політології / Кирилюк Ф.М., Корж М.О., Федірко І.П. та ін. За заг. ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000.

106. Арістотель. Политика // Соч.: В 4 т. — М., 1976. — Т. 4.

107. Диктаторы и тираны. Энциклопедический справочник. — Смоленск, 1997.— Т. 1,2.

108. Політологія. Навчальний словник-довідник. – К., 2001.

109. Словарь-справочник / М.А.Василик, М.С.Вершинин и др. - М., 2001.

110. Закон України «Про вибори народних депутатів України», остання редакцiя вiд 11.06.2009.

111. Закон України «Про вибори Президента України», остання редакцiя вiд 05.02.2010.

112. Закон України «Про рекламу», остання редакцiя вiд 23.07.2010.

113. Біденко Артем, Руденко Андрій, Що вибори нам несуть? Газета День №58, п'ятниця, 7 квітня 2006.

114. Власти не хватает доверия и авторитета (ред.) // Вечерние вести. - 2003. - 30 мая - 5 июня.

115. Путин трижды упомянул имя Януковича // Время новостей. - 2004.

116. Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави. — К., 1995.

117. Украинский центр экономических и политических исследований им. А. Разумкова: Янукович хочет сделать русский язык вторым государственным и ввести двойное гражданство // Корреспондент. Net - 2004 – 27.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий