регистрация / вход

Геополітика як наука. Геополітичний стан України та Росії

Геополітика - наука про державу як географічний організм, втіленій у просторі. Характерні риси геополітики як науки, основна термінологія. Наукові школи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії. Українська держава в сучасному геополітичному контексті.

План

Геополітика як наука. Геополітичний стан України та Росії

1. Характерні риси геополітики як науки. Основна термінологія

2. Наукові школи геополітики

3. Геополітичне майбутнє Росії

4. Україна в сучасному геополітичному контексті

Висновки

Список літератури


Геополітика як наука. Геополітичний стан України та Росії

1. Характерні риси геополітики як науки. Основна термінологія

Першим, хто застосував поняття геополітика був швед Рудольф Челен (1864-1922 р.). Геополітику він розглядав як частину політології. Відповідно до його визначення, геополітика - "Це наука про державу як географічний організм, втіленій у просторі". Так само, як і в марксизмі й лібералізмі, гроші й виробничі відносини виступають провідними категоріями, які характеризують людське буття (хоча Карл Маркс доходить висновку про невідворотність антикапіталістичної революції, а Адам Сміт і його послідовники вважають капіталізм ідеальною моделлю суспільства), у геополітику ці функції виконують географія й простір.

У середині 70-х років нинішнього сторіччя американський політолог К. Грей визначив геополітикові як науку про взаємозв'язок між фізичним середовищем у тім виді, як вона сприймається, змінюється й використовується людьми, і світовою політикою.

Головним законом геополітики є твердження фундаментального дуалізму, відбитого в географічному пристрої планети й в історичній типології цивілізацій. Цей дуалізм виражається в протиставленні телурократії (сухопутної могутності) і таласократії (морської могутності). Вся історія людського суспільства розглядається як така, що складається із двох стихій - сухопутної й водної.

Теллурократія (сухопутна могутність) пов'язана з фіксацією простору й стійкістю його якісних орієнтирів і характеристик. На цивілізованому рівні це втілюється в осілості, консерватизмі, строгих юридичних нормах, яким підкоряються великі об'єднання людей - пологи, племена, націй, держави, імперії. Сухопутним (особливо осілим) народам далекий індивідуалізм, дух підприємництва. Їм властивий колективізм і ієрархія. Таласократія (морська могутність) - тип цивілізації, що ґрунтується на протилежних установках. Цей тип динамічний, має схильність до технічного розвитку.

Його пріоритети - мореплавство, торгівля, дух індивідуального підприємництва. Індивідуум як найбільш експансивна частина колективу зводиться у вищу цінність, при цьому етичні і юридичні норми розмиваються, стають відносними й рухливими.

В античні часи зона телурократії непохитно ототожнювалася із внутріконтинентальними просторами Північно-Східної Євразії (загалом це територія Царської Росії). Таласократія усе ясніше визначаються як берегові зони євразійського материка. Ця геополітична картина співвідношення таласократії й телурократії остаточно формується в період становлення Англії як могутньої морської держави - в XIV-XIX століттях. Епоха великих географічних відкриттів, що почалася з кінця XV сторіччя, потягнула за собою остаточне становлення таласократії як самостійного планетарного утворення, що відірвалося від Євразії й повністю сконцентрувалося в англосаксонському світі (Англія, Америка) і колоніях.

Позиційна боротьба Англії з континентальними державами - Австро-Угорською імперією, Німеччиною й Росією - була геополітичним змістом протистояння XVIII-XIX і першої половини XX століття, а із середини цього сторіччя головним оплотом таласократії стали США. У холодній війні 1946-1991 років Споконвічний геополітичний дуалізм досяг максимальних пропорцій, таласократія ототожнювалася зі США, а теллурократия зі СРСР.

Слід зазначити, що цим формам закінченого геополітичного дуалізму на ідеологічному рівні відповідали дві такі ж синтетичні реальності - ідеологія лібералізму (капіталізму) і ідеологія марксизму (соціалізму). Отже, економічний редукционізм зведений до протиставлення ідей Сміта й ідей Маркса, а геополітичний - до розподілу всіх секторів планети на зони, підконтрольні таласократії (США) і телурократії (СРСР).

Закони геополітики надзвичайно зручні для аналізу політичної історії, історії дипломатії й стратегічного планування. Геополітика - це наука майбутнього, основи якої найближчим часом будуть викладатися не тільки в спеціальних вищих навчальних закладах і академіях, але також і в середніх школах. Ця наука вкрай необхідна для утворення й для розвитку політичної культури громадян. Застосування геополітичних понять дає можливість зрозуміти зміст щоденних теленовин щодо міжнародних подій. При такому підході розширення НАТО на Схід означає збільшення обсягу берегової зони на користь таласократії; договір між Німеччиною й Францією щодо створення чисто європейських збройних сил - крок убік створення континентальної телукратичної конструкції. Інтеграція Росії з європейськими країнами, особливо з Німеччиною - крок телурократичних сил; напрямок зближення Москви з Вашингтоном значить підпорядкування Росії таласократичної лінії.

Отже, геополітика являє собою науку, за допомогою якої владні структури визначають, що слід ураховувати при прийнятті глобальних рішень для своїх народів - таких, як висновок союзів, початок війни, здійснення реформ, структурна перебудова суспільства, введення масштабних економічних і політичних санкцій. Геополітика - це світогляд влади, наука про владу й для влади, геополітика - це підручник політичних еліт.

Звичайно, геополітичні конструкції не дають однозначної відповіді на всі складні й різноманітні питання політичних і міжнародних подій, але можуть і повинні використовуватися як чіткі орієнтири.

2. Наукові школи геополітики

Сучасна геополітика опирається на результати досліджень учених різних наукових шкіл, які, як правило, представляли більші по масштабах планетарного значення держави.

Батьком геополітики по праву вважають німецького дослідника Фрідріха Ратцеля (1844-1904 р.), хоча сам він цей термін у своїх роботах не використовував. Його головна робота, що була опублікована в 1897 році називалася "Politische Gegaphi". Головна ідея геополітичної доктрини Ф. Ратцеля - відношення до держави як до живого просторового, укоріненому в землі організму. Об'єктивність цього повинна бути осмислена народом. Просторова експансія держави є природним процесом, характерним для розвитку живого організму. У розвитку більших країн є тенденція до максимальної географічної експансії, що поступово виходить на планетарний рівень. У цьому контексті Ратцель бачив Німеччину в майбутньому як могутня континентальна держава з розвиненими військово-морськими силами.

У короткому виді в працях Ф. Ратцеля втримуються практично всі основні тези, які лягли в основу геополітики. Німецький політик Карл Хаусхофер (1869-1946 р.) створив свою теорію. На основі ретельного вивчення концепцій Ратцеля, картина планетарного дуалізму - морські сили проти континентальних сил - були для нього тим ключем, що відкривав всі таємниці міжнародної політики.

Планетарний дуалізм морської сили й сухопутної сили ставив Німеччину перед проблемою геополітичної самоідентифікації. Майбутнє Великої Німеччини бачилося в геополітичному протистоянні Заходу й особливо англосаксонському миру. У своїй доктрині К. Хаусхофер обґрунтував необхідність створення континентального блоку Берлін - Москва - Токіо. Він цитував американця Гомера Чи: "Остання година англо-саксонської політики проб'є тоді, коли німці, росіяни і японці об'єднаються". І хоча К. Хаусхофер проявляв конформізм (підтримував створення осі Берлін - Рим - Токіо, а також уважав, що Німеччина повинна піти на союз із Англією й США проти СРСР), що веде була його концепція східної долі Німеччини, що ґрунтувалася на міцному й довгостроковому європейському союзі.

Як уже говорилося, швед Рудольф Челен був першим, хто вжив поняття геополітика. У своїй основній праці "Держава як форма життя", надрукованому в 1916 році, учений розвиває геополітичні принципи Ратцеля щодо конкретної історичної ситуації в сучасній йому Європі. Шведський дослідник довів до логічного завершення ідею Ратцеля про континентальну державу відносно Німеччини, що, на його думку, є простором, що володіє динамізмом і покликаним структурувати навколо себе інші європейські держави. Віссю такого простору будуть, природно, німці. Геополітичне ототожнення Німеччини з Європою є невідворотним. Інтереси Німеччини (інтереси Європи) протилежні інтересам західноєвропейських держав (особливо Франції й Англії).

Засновником французької географічної школи вважається Видаль де ля Блаш (1845-1918 р.). Він створив концепцію, відповідно до якої політична історія має два аспекти: географічний - властиво навколишнє середовище й історичний - сама людина, що відіграє провідну роль в активізації простору. У цьому питанні вчений не погоджувалося з Ратцелем, на його погляд, абсолютизував роль просторового фактора. Людина не тільки фрагмент декорації, але й головний актор спектаклю.

Головним політичним суперником Франції в той час була Німеччина - єдина європейська держава, здавлена з усіх боків, геополітична експансія якого блокувалася розвиненими європейськими державами. У цій ситуації Франція геополітичне орієнтувалася Видаль де ля Блашем на входження до складу загального фронту морської сили.

Інтелектуальним батьком сучасного атлантизму по праву вважається американський адмірал Альфред Мехен (1840 - 1914 р.). Свою доктрину "морські сили" А. Мехен виклав у ряді робіт, зокрема в роботі "Зацікавленість Америки в морських силах сьогодні й у майбутньому".

Для Мехена поняття морська могутність ґрунтується на свободі морської торгівлі, а військово-морський флот служить тільки гарантом забезпечення цієї торгівлі. Морська сила є особливим типом цивілізації - найкращим і найбільш ефективним. Мехен уважав, що в США морська доля, що на першому етапі складається в стратегічній інтеграції всього американського континенту, а потім у встановленні світового панування. Головною небезпекою морської цивілізації є континентальні держави Євразії, насамперед Росія й Китай, а потім Німеччина. Боротьба з континентальною масою Російської імперії визначалася для морської сили головним довгостроковим стратегічним завданням.

Однієї з яскравих фігур серед геополітиків є англійський учений і політик Хелфорд Дж. Макиндер (1861 - 1947 р.). В 1904 році в доповіді "Географічна вісь історії" Макиндер затверджував, що із планетарної точки зору в центрі миру перебуває Євразійський континент - і географічна вісь історії. Це геополітичне поняття тотожно Росії. І далі: "Росія займає в цьому світі центральне стратегічне положення, що у Європі належить Німеччині. Вона може наносити й стримувати удари в усіх напрямках, крім Півночі".

Виходячи із цього, Макиндер думав, що головним завданням англосаксонської геополітики є недопущення створення стратегічного континентального союзу навколо географічної осі історії (Росії). Для цього необхідно відірвати максимальну кількість берегового простору від євразійського блоку й поставити їх під вплив острівної цивілізації. Очевидно, що сам Макиндер заклав англосаксонську політику, що стала через піввіку геополітикою США й Північноатлантичного союзу, основна тенденція якої - будь-якими засобами перешкодити самої можливості створення євразійського блоку, формуванню стратегічного союзу Росії й Німеччини, його геополітичному посиленню й експансії. Американець голландського походження Николас Спайкмен (1893-1943 р.) разом з адміралом Мехеном може бути названий батьком атлантизму й ідейним натхненником НАТО. На відміну від перших геополітиків, Спайкмен не приділяв велику увагу географії, зв'язку народу із землею, впливу рельєфу на національний характер, а розглядав геополітику як найважливіший інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної стратегії.

Спайкмен уводить надзвичайно важливе поняття серединного океану, маючи на увазі Атлантичний океан, обоє берега якого - американський і європейський - є ареалом найбільш розвинутої технології й економіки західної цивілізації. Нервовим центром і механізмом атлантичного співтовариства є США, їх торговельний і військово-промисловий комплекс. Якщо якась держава не має геополітичної могутності, то ця держава змушена вступати в більше загальний стратегічний союз. Європа є інтелектуальним придатком США, повинна поступово обмежуватися й політична суверенність європейських держав, а влада - переходити до особливої інстанції, що поєднує представників всіх атлантичних просторів і підкоряється пріоритетному верховенству США.

Таким чином, уже в 1942 році Спайкмен передбачив найбільш важливі політичні процеси і їхні наслідки - створення Північноатлантичного союзу (НАТО), обмеження суверенітету європейських держав, планетарну гегемонію США.

Петро Миколайович Савицький (1895-1968 р.) перший (і один з деяких) російський автор, якого цілком можна назвати геополітиком. По утворенню економіст, учень В. Вернадського й П. Струве. Основна ідея Савицького полягала в тому, що Росія являє собою особливе цивілізоване утворення, що визначається через якість серединності. Якщо серединність Німеччини обмежується європейським континентом, а сама Європа є тільки західним мисом Євразії, то Росія займає центральну позицію в рамках усього континенту. Росія - не частина Європи й не продовження Азії, вона самостійний мир, самостійна й особлива духовно-історична геополітична реальність - Євразія.

Геополітична доктрина Савицького - це пряма антитеза поглядам Мехена, Макиндера, Спайкмена, Видаля де ля Блаша й інших таласократів.

Міжнародна політика, що проводив Радянський Союз, у геополітичному змісті по багатьом аспектам збігалася з концепціями Савицького, хоча про їхній прямий вплив на й владні структури того часу достовірних даних немає. Однак аналіз радянської зовнішньої політики до початку перебудови дозволяє зробити висновок про те, що вона постійно випливала саме євразійському курсу, ніколи не заявляючи про цьому відкрито.

У Радянському Союзі саме слово геополітика сприймалося зі знаком мінус. Однак відразу після приходу до влади в жовтні 1917 року радянське керівництво починає відпрацьовувати нову геостратегію, основні орієнтири й характеристики, який зберігаються до самої перебудови.

Стратегія більшовиків на світову революцію в просторовому змісті, полягала в тому, щоб дестабілізувати положення на території капіталістичних держав. Збройні сили, які боролися проти Рад на території Росії (держави Антанти, Німеччина), зазнали поразки.

Характерною рисою радянської геополітики було постійне прагнення створити континентальний блок з Німеччиною. Більшовики запропонували Німеччині укласти мир. Співробітництво між СРСР і Німеччиною, у тому числі й військове, котре почалося в 1922 році після підписання Рапальского договору, тривало до-самої перемоги нацистів в 1933 році. В 1939 році Гітлер перед самим початком Другої світової війни був змушений урегулювати відносини зі СРСР, а для цього прийняти умови Москви. Сталін домігся повернення більшості територій, які належали Росії до революції. Були визначені сфери інтересів у Східній Європі.

Важливо підкреслити, що при збереженні основних орієнтирів радянської геостратегії, конкретний політичний курс був досить гнучким і змінювався залежно від ситуації.

Уже в 1920-х роках стало зрозуміло, що ідея світової революції в найближчому майбутньому не може бути здійснена. Сталін повідомляє про побудову соціалізму в одній, окремо взятій країні, тим самим полегшуючи розвиток зв'язків із закордонними державами.

У ході Другої світової війни (катастрофічні наслідки її початку для СРСР пояснюються в тому числі й ігноруванням геополітичної стратегії), особливо під її кінець, Радянський Союз продовжував керуватися геостратегічними засадами, успішними для нього в недалекому минулому - прагнув розширити просторову сферу свого впливу, у тому числі за рахунок нових територій. Створення в післявоєнний період дружніх режимів у країнах Центральної й Східної Європи з об'єднанням їх незабаром у рамках таких організацій, як СЕВ, Варшавський договір, поширенням радянської сфери впливу до лінії, що розділяла Східну й Західну Німеччину, повинне було закріпити цей вплив, у континентальній частині Європи.

У післявоєнний період проведення зовнішньополітичного курсу здійснювалося відповідно до геополітичних концепцій, які розроблялися в партійно-державному керівництві й відповідних фахівцях. До них ставиться стратегія СРСР у світовому океані, де дві держави активно суперничали в прагненні встановити контроль над морськими просторами.

Між іншим, у минулому керівництво країни далеко не завжди приймало рішення, погоджуючи їх з рекомендаціями вітчизняних фахівців. Прикладом може служити афганська кампанія. До речі, подібна проблема існує у відносинах між геополітичною наукою й владними структурами за рубежем, у тих же Сполучених Штатах Америки. Наприклад, в'єтнамська війна - не сама вдала сторінка в історії США. Більш ніж серйозні сумніви виникають і із приводу втручання НАТО в справи Боснії й Косово. А це вже сьогодення час, що, як справедливо говорять, виростає в майбутнє.

Навіть короткий виклад ідей основних наукових шкіл геополітики дає можливість зробити ряд висновків.

Перший. Найбільш загальної й такий, котру розділяють всі наукові школи, методологічною формулою геополітики є твердження фундаментального історичного дуалізму між сушею, телурократією, Євразією, географічною віссю історії - з одного боку, і морем, таласократією, Атлантикою, англосаксонським миром - з іншої. Хоча з появою авіації і ядерної зброї, засобів його доставки традиційні моделі, в основі яких лежав географічний просторовий детермінізм, вони вимагають коректування.

Другий. Без усякого розриву із традицією розвивалася атлантична (таласократична), а в наш час американська лінія в геополітику. Була створена нова геополітична модель, що передбачає два варіанти розвитку подій - або остаточний виграш Заходом геополітичної дуелі зі Сходом, або конвергенція двох політичних таборів і встановлення Світового Уряду (цей проект одержав назву мондалізм від французького "mond" - мир). Передбачалося, що планетою будуть управляти Москва й Вашингтон і дивитися на неї очима астронавтів на космічній орбіті, Освоєння повітряного (аерократія) і космічного (ефирократія) просторів - продовження тенденцій, вища стадія атлантичної стратегії.

Третій. Євразійська, європейська геополітика як самостійна доктрина після закінчення Другої світової війни практично не розвивалася. Європейські геополітики були змушені пристосовуватися до норм англосаксонського підходу. Так, європейські вчені виступають як експерти НАТО, ООН, займаються прикладними геополітичними дослідженнями, застосовують геополітичні методики для опису міжетнічних і міждержавних конфліктів, демографічних процесів.

Четвертий. Офіційно визнана фашистською й буржуазною псевдонаукою геополітика як така в СРСР не існувала. Її функції виконувало кілька дисциплін - теорія міжнародного права й міжнародних відносин, стратегія, військова географія, етнографія. І разом з тим загальне геополітичне поводження СРСР на планетарній арені видавало наявність раціональної, з геополітичної точки зору, моделі поводження. Після розпаду Варшавського договору й СРСР геополітика як наука здобуває в російському суспільстві права громадянства.

І нарешті, п'ятий. Саме ті країни, які визнавали геополітиків і цінували їх, одержали разючі результати й підійшли впритул до досягнення одноособового світового панування. Мехен, Макиндер, Спайкмен займали високі посади у своїх державах, їхній прямий вплив на англосаксонську політику очевидно. Германія заплатила за неуважність до тез Хаусхофера про континентальний блок (вісь Берлін - Москва - Токіо) тим, що зазнала трагічної поразки в Другій світовій війні. СРСР, що не звернув уваги на праці й ідеї росіян геополітиків, без бою й опору потрапив у ту ж ситуацію, що й Німеччина в результаті Другої світової війни - глибока економічна й соціальна криза привела до розпаду могутньої держави.

3. Геополітичне майбутнє Росії

Розпад Варшавського договору й Радянського Союзу ознаменували торжество атлантичної стратегії, що проводилася в життя США і їхніми союзниками протягом усього XX століття. Захід перемагає в холодній війні зі Сходом. Морська сила святкує перемогу над сушею. Кінець двохполярного миру - це стратегічний удар по Євразії, по континентализму й суверенітеті всіх євразійських держав.

Існує три версії майбутнього світового розвитку. Перша - перемога Заходу в холодній війні є повної й безповоротної. Друга - протистояння суши й моря збережеться, що приведе до створення нових блоків. У центрі одного з них будуть стояти США і їхні союзники, у центрі іншого - Росія, що повинна перетворитися в євразійську імперію. Експерти доходять висновку, що говорити про єдиний світ рано, і планетарний дуалізм таласократії (укріплений аерократией і ефирократией) і теллурократії залишається головною геополітичною схемою й для XXI століття. І нарешті, третя - багатополюсна модель світового розвитку, що, на думку її прихильників, найбільше відповідає інтересам Росії.

Заради справедливості необхідно визнати, що незважаючи на розпад СРСР, Росія по своїй політичній значимості й впливу на розвиток світових подій, у тому числі як постійний член Ради Безпеки ООН, безперечно залишається однієї з великих держав. Не випадково Захід, визнаючи політичну вагу й економічну міць Росії, включив неї у вісімку провідних країн миру, Поряд з геополітичним положенням і наявністю ядерної зброї, до основних ознак, які дозволяють у сучасних умовах уважати Росію великою державою, ставляться її потенційні можливості в області демографії, ресурсного забезпечення, високого науково-технічного потенціалу й ін.

Природно, що Захід у цілому й США зокрема зацікавлені надалі ослабленні Росії. Одночасно Захід не може не усвідомлювати, що Росія самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, граючи тим самим позитивна геополітична роль на світовій арені. Збереження цієї ролі Росії є одним з головних засобів запобігання сповзання Європи, а також миру в цілому, до геополітичного хаосу.

Очевидно, Росія сама повинна визначити своє місце й роль у світовій політиці, усвідомити свої національні інтереси в зовнішньополітичному вимірі. Експерти ділять ці інтереси на три основні категорії.

Найбільш важливий інтерес Росії на глобальному рівні складається в її активній і повноправній участі в побудові такої системи міжнародних відносин, у якій їй приділялося б місце, що відповідає найбільшою мірою її політичному, економічному й інтелектуальному потенціалу, військово-політичним і зовнішньоекономічним можливостям і потребам.

Найперші інтереси Росії на регіональному рівні зводяться до забезпечення стабільного міжнародного оточення, а також до просування й зміцнення її військово-політичних позицій на світовій арені на основі використання механізмів регіонального співробітництва.

Найважливіші національні інтереси Росії на пострадянському просторі складаються в налагодженні всебічних взаємовигідних зв'язків із країнами СНД і участь у розвитку інтеграційних процесів між ними на взаємній основі.

У цьому контексті можна по-різному сприймати ідею створення Євразійської імперії, у центрі якої повинна сто ять Росія, але не можна не визнавати її права на існування. Хоча б з обліком того, що це своєрідна відповідь на імперську політику, що у період після Другої світової війни проводять як зверх держава Сполучені Штати Америки. Який же бачиться її авторам модель нової Євразійської імперії? Прийдешня імперія не повинна бути регіональною державою або державою-націями. Це щось зовсім інше. Це стратегічний і геополітичний блок, у якому превалюють параметри звичайної держави, це зверхдержава. У центрі такого об'єднання, безсумнівно, повинна стояти Росія. При цьому Євразійський проект жодним чином не веде до нівелювання націй, навпаки, він виходить із неминучості збереження й розвитку ідентичності народів і культур. Нова Євразійська імперія буде єдиним неподільним організмом у воєнно-стратегічному відношенні, але в політичному контексті може представляти Конфедерацію Великих Просторів: Європейську імперію на Заході (навколо Німеччини й Середньої Європи); Тихоокеанську імперію на Півдні (навколо Ірану); Російську Імперію в Центрі (навколо Росії). Усередині цих імперій також буде діяти конфедеративний принцип у відносинах країн, держав.

Ключовою геополітичною проблемою на сучасному етапі є організація простору на Заході Євразії. Планетарний Захід у самому широкому змісті розпадається для Росії на два тридцятилітні - Захід як Америка й Захід як Європа. Захід, як і Америка, є головним геополітичним супротивником Росії, штабом і центром атлантизму. Позиційна геополітична війна з Америкою й становить сутність євразійської політики, починаючи із середини XX сторіччя. Позиція Росії отут ясна - необхідно протидіяти атлантичній геополітиці США на всіх рівнях і у всіх регіонах Землі, намагаючись максимально послабити супротивника. Друга реальність, що також визначається терміном Захід, має інше значення. Це - Європа, що на даний момент не має власної геополітики й власної географічної волі, її функції обмежуються тим, що вона служить підсобною базою США і Євразії й місцем найбільш імовірного планетарного конфлікту.

Завдання Росії - вирвати Європу з-під контролю США (НАТО), сприяти її об'єднанню, зміцнювати інтеграційні зв'язки із Центральною Європою під знаком основної зовнішньополітичної осі Москва - Берлін. Євразії потрібна союзна дружня Європа ще й тому, що економічна інтеграція з нею дасть можливість вирішити більшість технологічних проблем Росії й Азії - в обмін на ресурси й стратегічне військове партнерство.

Атлантичні геополітики прекрасно розуміють стратегічну небезпеку союзу Росії з Європою (особливо з Німеччиною) і традиційно прагнуть усіляко перешкоджати цьому. Найефективнішим методом, на їхню думку, є санітарний кордон, тобто смуга з декількох прикордонних держав, прямо пов'язаних з атлантичним полюсом. Мова йде про появу геополітичної прірви між Балтикою й Чорним морем. Претендентами на членство в новому санітарному кордоні є держави Прибалтики, Польща, Білорусь, Україна, Угорщина, Румунія, Чехія й Словаччина.

Завдання Євразії полягає в тім, щоб цієї границі не існувало, відсутність її буде сприяти зміцненню союзницьких відносин між Росією і Європою, перетворенню простору від Дубліна до Владивостока в зону євразійської кооперації, співробітництва й стратегічного партнерства. Як би там не було, ідея антизахідної, традиційної, імперської Європи стає сьогодні усе більше актуальної, тому що присутність американських військ на європейському континенті більше не виправдується наявністю радянської погрози. Тенденції до політичної емансипації й пошуку ідеологічної альтернативи наростають у Європі з кожним днем, паралельно із цим збільшуються шанси створення незалежного Євразійського Великого Простору.

Росія, іншої провідної держави не сприймають однополярної моделі світового пристрою. Найбільш імовірної виглядає багатополюсна модель світового розвитку. У багатополярному порядку зберігаються окремі центри ваги. Це - США, Росія, ЄС, Японія, Китай. І якщо в біполярній моделі блоки були стабільними, те багатополюсна модель передбачає рухливість її конфігурації.

Сьогодні перед Росією коштує завдання заново сформулювати свої політичні цілі, адекватні новим реальностям.

Саме успіхи або невдачі на внутрішньому фронті будуть визначати вага й вплив Росії як на пострадянському просторі, так і в усьому світі. У цілому в ситуації перехідності, оптимальної для Росії, представляється стратегія різне далекості або рівне далекості до основних центрів сили, що виключає конфронтацію з яким-небудь із цих центрів і в теж час влучення в залежність від них.

4. Україна в сучасному геополітичному контексті

За останні 20 років геополітична ситуація у світі кардинально змінилася: розпався Радянський Союз, відбулися істотні зміни в колишніх соціалістичних державах Центральної й Східної Європи, об'єдналася Німеччина. На міжнародній арені з'явився цілий ряд нових держав, і серед них незалежна держава Україна.

Як знову утворена держава Україна прагне усвідомити себе в геополітичному контексті й у контексті розвитку світової цивілізації, визначити, у чому складаються її пріоритети, реальні національні інтереси й розробити стратегію й тактику реалізації останніх.

По своїм геополітичним одиницям (площею, населенням, природними запасами) Україна відразу стала помітним державним утворенням. Україна має у своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родючих чорноземів, могутній промисловий і науково-технічний потенціал, досить розвинену інфраструктуру й у той же час відчуває гостру необхідність капіталомісткої структурної перебудови економіки, слабість експортних можливостей, втрату традиційних ринків, розривши зовнішньоекономічних зв'язків.

У термінах класичної геополітики українську геостратегію сьогодні визначають дві головні парадигми: Євразійська і Євроатлантична, хоча останнім часом дає про себе знать і третя - Чорноморська. У теоретичному плані це обумовлює необхідність Наукових розробок пошуку відповідного місця держави у світовій глобальній політичній і економічній системах. У практичному - створення механізму реалізації національних інтересів політичного й економічного характеру на глобальному й регіональному рівнях. Політична історія свідчить: спілкування нашого народу з іншими було інтенсивним у періоди повної або неповної державності. Так само й мир знав про Україну й більше до неї адресувався в період державності, а в періоди бездержавності вона виявлялася на периферії міжнародних контактів.

На даному етапі Україна переживає фінансову кризу, найбільш глибокий із часу проголошення незалежності. Експертам ще має бути визначити причини нинішнього кризового стану економіки держави. Зрозуміло, що Україна не могла не відчути ударів світової фінансової кризи, фінансово-економічної кризи, що охопив Росію. Але все-таки головними є внутрішні причини, імітаційна діяльність владних органів по реформуванню економіки, що привела до негативних результатів.

Визначаючи роль і місце України в сучасному геополітичному просторі, треба, з одного боку, ураховувати тяжіння України до Росії - великій державі, з яким неї поєднує спільність долі, стратегічні інтереси, насамперед в економічній сфері, і насторожує непередбаченість дій її сучасних політиків, їх постійні імперські амбіції, з іншого боку - із цивілізованою Європою з її традиціями парламентаризму, економічної стабільності й традиційною байдужністю до стану нашої держави. У глибині душі багато європейців не впевнені, чи є Україна "справжньою державою" і не поспішають інвестувати її економіку. Інших турбує те, що надмірний інтерес Заходу до України може викликати протидію Росії й ускладнити й так уже напружені відносини з нею у зв'язку із просуванням НАТО на Схід.

Прогнозуючи розвиток взаємин України й Росії, варто виходити з того, що істотний вплив на україно-російські відносини робить внутрішньополітична обстановка в самій Росії.

Без успішного здійснення політичних реформ, помітних ознак економічного підйому й підвищення життєвого рівня населення не стане можливої ні повноцінна й тривала нормалізація відносин України з Росією, ні інтеграція її в європейські й північноатлантичні структури, ні регіональне самоствердження нашої держави в Центральній і Східній Європі.

Друге - Україна має багаті ресурси, самі родючі землі в Європі, могутній науковий, кадровий потенціал і сьогодні повинна - і в цьому чому далі, тим більше переконується суспільство - нарощувати свій власний виробничий і науково-технічний потенціал з метою ефективного використання цих багатств. Однак у сучасному світі національне багатство зв'язане не з якістю чорноземів, нехай навіть і самих родючих у світі, а із засобами організації суспільства. Перед елітою України встало завдання сформулювати державну стратегію. "Державна стратегія - з одного боку - публічний виклад владою перспективи держави, усередині якого ця сама влада збирається працювати; з іншого боку - поточні рішення, спрямовані на безпосереднє рішення цієї перспективи вже зараз, негайно". Ученими запропонована в політичній сфері модель соціально-правової держави, в економічної - модель формування ринкової економіки у вигляді науково-технологічної доктрини, що ґрунтується на інтелектуальному факторі, на розвитку науки й технології й відповідної світовим цивілізованим тенденціям XXI сторіччя.

Вирішуючи питання нарощування внутрішніх виробничих і людських ресурсів, треба на державному рівні визначити економічні пріоритети, у першу чергу - аграрний сектор, розвиток інформаційних технологій, космічної галузі, утворення й туризму. Особлива увага вдує приділити Збройним Силам України, знайти засоби рішення не тільки соціальних проблем армії, але й для відновлення техніки й озброєння відповідно до світових стандартів.

Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої й зовнішньої портики України повинен доповнюватися гнучкою тактикою й сильною політичною волею відносно реалізації поставленої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитися самі по собі.

Висновки

Узагальнивши думки різних авторів (див. список літератури), чиї роботи присвячені проблемі геополітики, а особливо геополітичним взаєминам Росії й України можна зробити наступні висновки:

У складній геополітичній ситуації незалежна Україна, що перебуває на перехресті стратегічних інтересів більших держав, повинна керуватися концепцією "динамічної рівноваги сил", що орієнтує на встановлення дружніх відносин як з Росією й іншими державами, які виникли на території СРСР, так і з європейськими державами, іншими країнами світу. Україна повинна послідовно дотримуватися стратегічного курсу, нарощувати внутрішні виробничі й людські ресурси, стати своєрідним "інтеграційним містком між, так сказати, європейською Європою і Європою євразійської", тобто впливовим фактором створення механізму загальноєвропейської системи колективної безпеки, оптимальної моделі безпеки Європи XXI сторіччя.

геополітика україна росія держава

Список літератури

1. Гаджієв К.С. Геополітика. - К., 1997

2. Дугін А. Основи геополітики: Геополітичне майбутнє Росії. - К., 2007

3. Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та національні інтереси. - К., 2007

4. Парахонський Б. Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. - 1998-№1-2

5. Макиндер Хелфорд Джордж. Географічна вісь історії. - К., 2002

6. Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. - К., 2004

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий