Позитивом парламентського врядування є його гнучкість, можливість чутливо реагувати на змінювані потреби життя, відповідно до них змінювати характер діяльності уряду та й самий його особовий склад. Парламент тут не тільки створює закони й ухвалює бюджет, а й спрямовує та контролює діяльність уряду. Прийняття ним державного бюджету, проект якого розробляє й пропонує уряд, є приводом, для обговорення урядової політики назагал i слугує підставою для внесення питання про довіру й позбавлення повноважень цілого кабінету або когось з його членів. Парламентська система, якщо вона до того ж грунтується на партійно-пропорційних засадах, стимулює рух до політичного діалогу й партійно-ідеологічного компромісу між політичними силами, уможливлює більш чутливе й гнучке відбиття в структурах і діях вищої державної влади багатоманітних потреб і настроїв громадян та громад. За цих умов народ отримує такий уряд, за який він голосував. Однак, відповідно до відомої формули, це означає ще й те, що народ має уряд, на який він тільки й заслуговує... Адже зворотнім боком гнучкості парламентського врядування буває урядова нестабільність. У разі вотуму недовіри урядові з боку законодавців або розпаду урядової коаліції чи втрати правлячою партією більшості місць у парламенті, глава уряду мусить подати у відставку або ж погодитися на дострокові загальні вибори, після яких відбувається нове формування уряду. Такий перебіг подій кваліфікують як урядову кризу, причому політичні кризи (урядові чи парламентські) у парламентській республіці можливі й у випадку рівноваги політичних сил і партій в законодавчому органі, коли стає неможливо здобути переконливу перевагу при розв’язанні якоїсь проблеми й ухваленні рішення. Урядова нестабільність є нормальним, органічним явищем для суспільства стабільного у соціально-економічному відношенні, вона уможливлює оперативне підтвердження чи оновлення авторитету законодавчої і виконавчої влади, не викликаючи катастрофічних збоїв у інших галузях. У стабільних суспільствах з розвиненою партійною системою і культурою партійної політики результатом урядових криз та їх подолання, як правило, буває оновлення державної стратегії, підтвердження авторитетності й легітимності державної влади. Навряд чи таку розкіш можуть дозволити собі суспільства перехідного типу. Парламентська залежність уряду здатна призвести до його недієздатності, неспроможності здійснити непопулярні, однак вкрай необхідні для суспільного коригування заходи.
Серйозні застереження викликає також закладена в парламентському врядуванні потенційна можливість зловживання законодавчим правом більшості. Політична партія, яка істотно переважає у законодавчих зборах, в принципі здатна ухвалити неприйнятну систему норм, що може мати антидемократичний характер. Сама тільки парламентська система не обов'язково втілює ідеали поділу влади через те, що за її умов править той, хто домінує в парламенті. Уряд більшості фактично виявляється звільненим від будь-яких перешкод у здійсненні свого курсу. Понад те, уряд у парламентській республіці, якщо він спирається на достатню депутатську більшість, може здобути значну політичну силу та зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні, визначати законодавчі рішення, а його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто постає першою керівною особою в державі. Спираючись на більшість парламентарів й на механізми партійної дисципліни, він здатний ефективно і до певної міри незалежно проводити свою політичну лінію. Через це парламентська система робить необхідним існування інституцій, здатних врівноважувати, обмежувати парламентське верховенство, запобігати “надмірові парламентаризму”. Роль такої інституції виконує глава держави або ж сенат.
“Прямий мандат народу”, яким володіє президент у президентській республіці, дозволяє йому та його урядові діяти без особливої залежності від законодавців, зосереджувати широкі повноваження в окремих структурах виконавчої влади, що здатне надавати врядуванню оперативності й дієвості. Самостійність уряду президентської республіки, його певна незалежність від розстановки сил у парламенті уможливлюють здійснення ним цілісного, якомога менш політично заангажованого й кон’юнктурного, дійсно державного курсу, до того ж проводити його оперативно, не залежати від тривалих парламентських дебатів і голосувань. “Президенти, обрані народом на визначений термін, можуть приписувати собі авторитет, що походить з прямих виборів, без огляду на позицію їхньої політичної партії у парламенті. Через створення окремих, але теоретично рівних галузей уряду, президентська система влади намагається встановити сильні виконавчі та законодавчі інститути, кожний з яких може твердити, що він має виборний мандат від народу, і кожний здатний контролювати й урівноважувати іншого. Ті, що побоюються потенційної виконавчої тиранії, мають тенденцію наголошувати на ролі парламенту; ті, кого турбує потенційна можливість надуживань з боку тимчасової більшості в парламенті, обстоюють авторитет президента”4.
Закладена у президентській республіці можливість відмінності векторів зусиль різних структур влади є ще одним вираженням демократичної практики поділу влади. Взяти хоча б те, що президент республіки, за звичай, має право відкладного вето на закони, що їх ухвалює парламент, хоча й не може достроково розпустити його; так само й парламент не взмозi оголосити вотум недовіри уряду і президенту. Статус, роль і авторитет глави держави у президентськiй республiцi обумовлені тим, що він обирається незалежно, окремо від парламенту на прямих і загальних виборах, або особливою колегією виборщикiв, яких обирає населення. Ясна річ, самостійність президента щодо парламенту не буває цілковитою. У демократичних державах влада президента теж піддатна поділу, який втілюється у визначеності терміну його каденції, в обмеженні права на переобрання, у самій виборності його статусу, зрештою — в інституції імпічменту.
Кожний з способів державного врядування (президентський та парламентський) має свої особливості й переваги, так само має і застереження, що робить марними пошуки, одного беззаперечно досконалого, найбільш авторитетного й легітимного серед них. Будь-яка форма державного правління встановлюється у суспільстві відповідно до стану справ у ньому, до особливостей його політичного розвитку, традицій культури тощо.
Разом з тим деякі вчені констатують поширення у сучасному світі так званих “гібридних” форм державного правління. Їх позитив полягає в тому, що вони надають стабільності уряду і разом з тим уможливлюють вплив парламенту на його дії, убезпечують суспільство від неповажних змін виконавчої влади, спричинених політико-кон’юнктурними обставинами, як це взагалі властиво парламентським республікам. В них органічно поєднуються достоїнства президентської форми — сила, оперативність і динамізм влади глави держави, якого обрано шляхом загального голосування, з перевагами парламентського правління, які полягають у відповідальності уряду перед представницьким органом, у можливості останнього ініціювати зміни у його складі й напрямах діяльності, що врівноважується можливістю президента розпускати парламент. Механізм такої владної рівноваги втілено зокрема у системі організації влади Французької Республіки. Конституція Франції 1958 року передбачає поєднання сильної президентської влади та значних парламентських прерогатив. Обраний загальним голосуванням президент призначає прем’єр-міністра, який є відповідальним перед парламентом; уряд формується на основі представництва партій у парламенті; парламент може усунути уряд, а президент — розпустити парламент. У разі, коли депутатська більшість належить силам, що становлять опозицію президентові, володарювання у президентській республіці набуває переважно парламентських ознак і навпаки. Завдяки вміщеній у французькій конституції так званій “формулі співіснування” вдається, не змінюючи конституційних текстів, переходити від правління переважно президентського до переважно парламентського і назад, використовуючи переваги кожного з них. “Після нестабільних Третьої й Четвертої республік конституція П’ятої республіки заклала міцну основу для відновлення високого авторитета виконавчої влади [...] Тільки здорова основа наших державних інституцій зробила можливим “співіснування” президента і прем’єр-міністра, які належать до різних політичних напрямів”.
Нажаль, плідна ідея "змішаної" форми державного у вітчизняному вжитку виявилася суттєво перекрученою внаслідок намірів еклектично поєднати елементи парламентського та президентського правління, відрізняючи їх ледве не за арифметичним числом прерогатив у кожного з учасників названого тандему. Й досі тривають суперечки про те, що є кращим — "президентсько-парламентська" чи "парламентсько-президентська" (варіант: "напівпарламентська" чи "напівпрезидентська") системи. Властива українським політикам схильність до половинчастості замість компромісу, до еклектизму у питаннях державного будівництва втілилася у сором’язливо невизначених конституційних формулюваннях щодо підпорядкованості виконавчої влади в Україні: уряд є “відповідальним” перед президентом і одночасно “підконтрольним і підзвітним” Верховній Раді (стаття 113 Конституції України).
Такий "політичний гермафродитизм", подібно до біологічних систем, буває ознакою патології й нежиттєздатності. Збалансованість політичної системи не дорівнює звичайній рівновазі політичних сил чи "гілок" державної влади, коли повноваження у галузі суспільного врядування діляться поміж ними порівну. Такий, "справедливий" поділ призводить, замість нормальної й здорової конкуренції глави держави та законодавчо-представницького зібрання, до перманентної й руйнівної війни між ними, до спроб відтіснити парламент на другий план (наслідком чого постає дезорієнтуючий структурний та нормативний паралелізм, зменшення відповідальності державного керівництва), а з другого боку — до вимог взагалі скасувати інституцію президента держави. Ці суперечки особливо загострилися восени 1998 року у зв’язку з обговоренням нового закону про вибори Президента України.