регистрация / вход

Буржуазні реформи 1860-1870 років в Росії

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ Контрольна робота з предмету “Історія держави та права зарубіжних країн”

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Контрольна робота з предмету

“Історія держави та права зарубіжних країн”

Тема 8. Буржуазні реформи 1860-1870 років в Росії

Виконав:

студент групи ПБЗ – 14

Якіменко Ігор

Ірпінь 2003

1. Селянська реформа 1861 року. Зміни в правовому положенні селян.

У першій половині XIX ст. сформувались соціально-політичні передумови для буржуазних реформ у Росії. Кріпосне право стри­мувало розвиток ринку і селянського підприємництва.

Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної сис­теми в Росії. За період з 1856 до 1860 р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років.

Кризова ситуація проявилась у збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху.

У лютому 1855 р. на престол вступив Олександр її, який у бе­резні 1856 р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян, він сказав: "набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу". Після цього з'явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права.

19 лютого 1861 р. імператор затвердив ряд законодавчих актів щодо конкретних положень селянської реформи. Були прийняті цент­ральне й місцеве положення, у яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів, їх головними ідеями були: селяни отримують особисту свободу, до завершення викупної угоди з поміщиком земля переходила в їх користування. Наділення землею здійснювалось за, добровільною домовленістю поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг вимагати наділу більше, максимальної норми, передбаченої в тому ж положен­ні. Уся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії: нечорно­земна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей із урахуванням якості грунту, чисельності населення, рів­ня торговельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища .і нижча) земельних на­ділів. Передбачалось безвикупне виділення “подарункових наділів” розміри яких могли бути менші мінімальних, встановлених у по­ложенні.

Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пус­тирів. Землею наділялись тільки особи чоловічої статі.

Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користувати­ся наділом, залишаючись "тимчасово зобов'язаними".

Викупний договір між поміщиком і селянською общиною зат­верджувався мировим посередником. Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієїобщини. Піс­ля затвердження договору всі відносини сторін (поміщик - селянин) припинялись, і селяни ставали власниками.

Суб'єктом власності в більшості регіонів ставала община,, у дея­ких районах - селянський двір. В останньому випадку селяни одержу­вали право спадкового розпорядження землею.

Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу.

Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25 % викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цін­ними паперами), її селяни повинні були разом з процентами виплачу­вати на протязі 49 років. Поліцейський і фіскальний апарат уряду по­винен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування ре­форми були створені Селянський і Дворянський банки.

У період "тимчасової зобов'язанбсті" селяни залишались відок­ремленими в правовому .відношенні станом. Селянська община зв'я­зувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався, і..при гарантії', що другу половину виплатить община.. Можна було піти з общини знай­шовши собі заміну. Община могла прийняти, рішення про обов'язко-вий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі. Волосні збори вирішували кваліфікованою більшістю питання про заміну общинного землекористування .індивідуальним, розподіл землі на постійні спадкові частини, про переділ, вилучення із общини їїчленів.

Староста був фактичним помічником поміщика, (в період тимча­сового зобов'язаного існування), міг накладати на винних штрафи або

піддавати їх арешту.

Волосний суд вибиравсяна один .рік і вирішував незначні майнові спори, а також незначні проступки.

Негативними наслідками реформи стало наступне, наділи, селян зменшились порівняно з дореформними, а платежі, (порівнюючи зі старим оброком) виросли, община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, і водоймами, селяни залишались відок­ремленим станом.


2. Земська і міська реформи.

Міське управління дореформенний період будувалось у повній відлов і днорті з системою кріпосницького господарювання. Центральною фігурою, в управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував.. в своїх руках, економічну, адміністративно-судову і політичну владу над своїми селянами.

На губернському рівні, головною осооою в системі місцевого управління був губернатор. Наказом 1837 р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими, адмініст­ративними, господарськими та ін.

Наступне місце після губернатора займав губернський, керівник дворянства, який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські й ін­ші функції. Повітовий керівник дворянства очолював. Апарат повіто­вих чиновників.

Дореформена система місцевого управління виражала переваж­но інтереси дворянсько-поміщицького класу.

Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебу­дови системи місцевого управління. Під час цієї реформи уряд нама­гався створити неоохідні умови для збереження влади в руках дворян -поміщиків. У березні 1863 р. спеціально створена комісія підготувала остаточні проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них.

Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи проектувалися як місцеві і громадські, які не мали своїх виконавчих органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний апарат держави.

Держава повинна була здійснювати жорстокий контроль за діяльністю земств. Губернатор у семиденний строк міг накласти вето на будь-яке розпорядження земського органу, для міністерства внут­рішніх справ цей строк був значно збільшений.

1 січня 1864 р. було затверджено "Положення про губернські і повітові земські установи". На них покладалось: завідування капіта­лом, майном і грошима земства; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про роз­виток місцевої торгівлі і промисловості; санітарні заходи, участь у господарських відносинах у галузі охорони здоров'я і освіти.

Законом передбачалось створення трьох виборчих курій:

- курії повітових землевласників, яка складалась переважно з дворян-поміщиків, для участі у якій вимагався високий майновий ценз. Повітові землевласники з меншим цензом брали участь у вибо­рах через уповноважених;

- міської курії, учасники якої повинні були мати купецьке сві­доцтво або підприємство певного розміру;

- сільської курії, в якій не був встановлений майновий ценз, але була введена система трьохступінчатих виборів: селяни, зібравшись на волосні збори посилали своїх виборщиків на збори, які обирали земських гласних.

Земські збори й земська управа (виконавчий орган, який скла­дався з голови і двох членів) обирались на три роки. Губернські земські збори обирались членами повітових зборів. Голова повітової управи затверджувався на посаді губернатором, голова губернської управи - міністром внутрішніх справ.

16 липня 1870 р. було затверджено "Міське положення", яке зак­ріпило систему органів міського громадського управління: міські ви­борчі збори і міську думу з міською управою - виконавчим органом Думу і управу очолювала одна особа - міський голова, який затверд­жувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ.

Усі міські виборці відповідно до майнового (податного) цензу поділялись на три групи, кожна з яких вибирала третину гласних у міську думу. Брати участь у виборах мали право особи, які досяглі 25-річного віку, володіли нерухомим майном, промисловими чи тор­говельними підприємствами, а також ті, які займались дрібною тор­гівлею. Не брали участі у виборах особи, які були раніше засуджені, зняті з займаної посади, позбавлені духовного сану, а також ті, що знаходились під слідством. Юридичні особи і жінки брали участь у виборах через представників. Голосування було таємним.

Дума і управа обирались на чотири роки, половина складу упра­ви переобиралась через кожні два роки. Міський голова міг призупи­нити рішення управи. Розбіжності між думою і управою вирішував губернатор.

Встановлювалась максимальна кількість осіб нехристиянського віросповідання, які входили до складу управи - не більше однієї тре­тини. Міським головою не могла бути особа єврейської національ­ності.

У компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил щодо завідування міським майном, набуття нерухомого майна в місті, позики.

Як і земські органи, органи міського самоуправління значною мірою залежали від державних бюрократичних і поліцейських уста­нов. Разом з тим, створення нових органів самоуправлінняЧїприяло становленню громадсько-політичного і культурного життя, допомага­ло торговельно-промисловому розвитку російських міст.


3. Судова реформа 1864 року.

Структуру дореформеної судової системи утворювали різні органи, які склались історично і робили її складною і заплутаною. Судові функції виконували і адміністративні органи -губернські правління, органи поліції та інші.

Розгляд справ у всіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, органи поліції провадили слідства і виконували вироки, крім того, могли брати на себе і судові функції по ''маловажливих" справах.

У листопаді 1864 р. були затверджені і вступили в силу основні акти судової реформи: Статут кримінального судочинства. Статут про покарання, які накладаються мировими суддями.

Створювались дві судові системи: місцеві і загальні суди. До місцевих належали волостні суди, мирові судді і з'їзди мирових суд­дів, до загальних - окружні суди, які створювались для декількох по­вітів, судові (за цивільними і кримінальними справами) палати, які розповсюджували свою діяльність на декілька губерній чи областей, і касаційні (за цивільними і кримінальними справами департаменти Сенату. Влада цих судів розповсюджувалась на всі сфери, крім тих, де діяла юрисдикція духовних, військових,, селянських судів.

Реформа судової системи закріпила нові принципи: відділення суду від адміністрації, створення сулу загального для всіх станів, рів­ність всіх перед судом, незмінність суддів і слідчих, прокурорський нагляд, виборність (мирових, суддів і присяжних засідателів).

Під час підготовки і проведення реформи, були створені нові інститути присяжних засідателів і судових слідчих, реорганізована діяльність старих. Змінились функції прокуратури - підтримання об­винувачення в суді, нагляд за діяльністю судів, слідством і місцями позбавлення волі.

Формування принципів змагальності в судовому процесі покли­кало створення нового спеціального інституту - адвокатури (присяж­них повірених).

Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод та інших ак­тів засновувалась система нотаріальних контор у губернських і пові­тових містах.

В основу перетворень реформи 1864 р. був покладений принцип розподілу властей: судова влада відділялась від законодавчої, вико­навчої, адміністративної. Проголошувалась рівність всіх перед законом.

Мирові судді, обирались повітовими земськими зборами і місь­кими думами. Достатньо високий майновий і освітній ценз прак­тично закривав доступ на дану посаду представниками нижчих кла­сів. Крім того, праця мирового судді не оплачувалась.

З'їзди мирових суддів розглядали касаційні скарги і протести, а також приймали остаточне рішення у справах, які розпочали дільнич­ні мирові судді.

Мировий округ включав, як правило, повіт і міста, які в нього входили. Округ поділявся на мирові дільниці, у межах яких діяли ми­рові судді.

Закон визначав сферу юрисдикцію мирових суддів: їм були під­судні справи про менш тяжкі злочини і проступки, за які передбача­лись такі санкції, як арешт до трьох місяців, ув'язнення на строк до одного року і штраф на суму до 300 крб.

У цивільно-правовій сфері на мирових суддів покладався розгляд справ щодо особистих зобов'язань і договорів (на суму до 300 крб.), а також справ, пов'язаних з відшкодуванням шкоди на суму до 500 крб., позовів про образу і справ про встановлення прав на володіння.

Окружні суди засновувались на декілька повітів і складались із гр-лови і членів суду. Новим інститутом, введеним реформою на рівні пер­шої ланки загальної судової системи (окружних судів), були присяжні засідателі. Закон підкреслював, що вирок винесений судом за участю присяжних засідателів, є остаточним.

При окружних судах засновувався інститут слідчих, які здійсню­вали під наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів, на закріплених за ними дільницях.

Судові палати розглядали справи щодо скарг і протестів на ви­роки окружного суду, а також справи про посадові і державні злочи­ни по першій інстанції.

Касаційні департаменти Сенату розглядали скарги і протести на порушення "прямого змісту законів", прохання про перегляд за нови­ми обставинами вироків, що вступили в законну силурі справи про службові злочини (в особливому порядку судочинства). Департамен­ти Сенату були касаційними органами для, всіх місцевих і загальних судів Росії і могли розглядати будь-яку справу, яка була вирішена в нижчих інстанціях з порушенням встановленого порядку.

Незважаючи на свій буржуазний радикалізм, судова реформа з самого початку несла на собі ряд пережйтісів минулого. Обмеження компетенції суду присяжних, особливий порядок судочинства щодо посадових осю, недостатній захист суддівської незалежності від адміністрації - все це послаолювало ефективність проведеної .реформи. Нічим не обмежене право міністра юстиції призначати суддів, не вдаючись при цьому до пояснень, стало одним із головних способів тиску адміністрації на судові органи.

Віддання державних чиновників до суду здійснювалось постано­вами їх керівництва, а не за рішенням суду. Присяжні засідателі усу­вались від розгляду справ, якщо мали політичний характер. Ці та інші вилучення із загального судового порядку поступово готували грунт коктрреформ, які були здійснені пізніше.


Використана література:

1. Всеобщая история государства и права. Под редакцией К. И. Батыра, М., «Былина», 1995.

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. : Харків. Право, 1999.

3. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: Вен турі, 1995. стр. 92-95

4. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:1994 стр. 8-29.

5. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. М.: Юристъ, 1995, стр. 23-58.

6. Макарчик В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. К.:2000, стр. 19-25.

7. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн. Ірпінь, 2001. Ч.1. стр. 18-

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий