Один із найбільш видатних прибічників лібералізму американський вчений М. Фридман визначив 14 сфер діяльності, з яких уряд має бути виключений. Серед них, зокрема, державі рекомендується відмовитися від детального регулювання будь-яких галузей економічної діяльності, ліцензування будь-яких видів трудової діяльності, обов'язкового страхування для забезпечення громадян за віком, будь-якого контролю засобів масової інформації тощо[7].
У післявоєнній Японії прибічники лібералізму на перший план висували ідеї стабільності, порядку і вважали, що роль застрільника економічних перетворень – не для держави[8].
Таке заперечення і критика усіх форм державного впливу на економіку та підприємницьку діяльність навряд чи можна вважати правильними. Проте і зворотне твердження, що будь-який вплив з боку держав є ефективним у досягненні позитивних результатів, є також хибним.
Завдяки тому, що у США законність стала моральною нормою повсякденного життя мільйонів людей, а захист приватної власності – головне завдання як державних службовців, так і всіх інших представників суспільства, держава зосередилась на створенні загальних умов розвитку підприємництва, функціонування виробництва і забезпечення великих прибутків, підтримки і коригування ефективної податкової та тарифної системи.
Безперечно, слід уникати надмірного регулювання економіки і комерційної діяльності, однак за умов перехідної економіки України, на мій погляд, слід використовувати – "змішане регулювання". Його змістом є поєднання саморегулювання конкурентного ринку з державним впливом на економічну діяльність суб'єктів господарювання.
Так, необхідна межа у співвідношенні форм і методів державного регулювання і неоліберальної політики. Державні структури України повинні на етапі реформ формувати такі політико-правові та інституціональні умови, які б забезпечили цивілізований розвиток комерційної діяльності, надаючи можливості підприємцям у межах, визначених законом, здійснювати діяльність, що має користь для окремої людини і для суспільства у цілому.
Отже, ідея змішаного регулювання знайшла своє місце у "Концепції розвитку внутрішньої торгівлі України"[9], де Верховна Рада України зазначила, що метою державного регулювання розвитку внутрішньої торгівлі – має бути формування і стабілізація споживчого ринку для задоволення соціальних потреб і недопущення соціального напруження суспільства шляхом активізації комерційних відносин між товаровиробниками, продавцями і споживачами на всіх етапах переміщення товарів, підвищення ефективності правового захисту цих відносин з боку держави і створення більш сприятливого інвестиційного клімату у цій сфері. У реалізації цієї цілі щодо розвитку внутрішньої торгівлі держава виступала як:
- ініціатор реформування і гарант правового забезпечення рівних прав суб'єктів господарських відносин у сфері торгівельної діяльності, законності та охорони прав громадян як споживачів товарів та послуг;
- учасник-партнер комерційної діяльності, спрямованої на одержання прибутку, з додержанням всіх норм щодо ризику і майнової відповідальності у межах, визначених організаційно-правовими формами підприємництва;
- провідник структурної політики розвитку торгівлі через систему органів державної влади.
Також у зазначеної Концепції визначається, що співвідношення методів та механізмів державного регулювання розвитку комерційної діяльності змінюється в напрямі розширення сфери та посилення результативності економічних методів впливу на її розвиток на противагу заборонно-дозвільним або обмежувальним механізмам регулювання. Окрім цього після закінчення приватизаційного періоду, державне регулювання комерційної діяльності повинно буде обмежуватись моніторинговою політикою щодо антимонопольних принципів відносин суб'єктів ринку, сприяння розвитку конкуренції, дотримання прав та інтересів споживачів, інших правових норм регламентації підприємництва у сфері торгівлі.
Основою же досягнення цих прогресивних ідей Україною, стане доповнення правового регулювання комерційної діяльності у чинному законодавстві – новим Цивільним кодексом України та Законом України "Про внутрішню торгівлю", які започаткують створення законодавчої бази для забезпечення умов, які сприяли б ефективній комерційній діяльності на принципах вільного підприємництва. Це вдосконалить правовий статус організаційних форм комерційної діяльності, дасть змогу регламентувати права і відповідальність її суб'єктів, більш обґрунтовано визначати заходи державного регулювання і підтримки підприємництва.
ГЛАВА III. Законодавство, яке регулює комерційну
діяльність в Україні.
Для зрозуміння законодавства, яке регулює комерційну діяльність в Україні, треба насамперед чітко визначити, що уявляють із себе нормативні акти комерційного законодавства. Отже визначення нормативного акта комерційного законодавства ґрунтується на загальнотеоретичному понятті "нормативний акт". Нормативний акт комерційного законодавства являє собою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм комерційного права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми комерційного права.
Норма комерційного права – це елемент системи комплексної галузі комерційного права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми комерційного права, як елемент комплексної галузі комерційного законодавства.
З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта комерційного законодавства. Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері комерційної діяльності. Друга ознака стосується форми. Нормативний акт – це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм комерційного права.
Як форма комерційне законодавство є основним видом правової інформації, визначення якої дає Закон України "Про інформацію"[10]. Згідно із ст. 22 цього закону комерційне законодавство є "сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей" (про комерційне право України). Це означає, що державні органи зобов'язані забезпечувати видання законів та інших нормативних актів комерційного законодавства, причому "у найкоротші строки після набрання ними чинності". Ця норма, на жаль, виконується не належним чином, особливо щодо підзаконних актів комерційного законодавства.
Поняття нормативного акта комерційного законодавства багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дій нормативні акти. Тому вони класифікуються на види шляхом визначення актів комерційного законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та змістом норм комерційного права, які вони встановлюють.
Згідно з юридичною силою комерційне законодавство функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади, які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання комерційної діяльності. В ній можна виділити декілька блоків, головними з яких є комерційне законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному регулюванні комерційної діяльності.
Другий блок становлять комерційнізакони, їх можна класифікувати як:
- загальні (Закон України "Про власність"; Цивільний кодекс, який регулює основні види комерційних відносин і договорів);
- закони про види і правовий статус господарюючих суб'єктів (Закони "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство" тощо);
- закони про окремі види господарської діяльності (Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України);
- закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний процесуальний кодекс України).
Ще один блок нормативних актів комерційного законодавства становлять так звані законодавчі акти:
а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які приймаються як акти поточного законодавства;
б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймалися Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.
Великий за обсягом блок комерційного законодавства становлять підзаконні нормативні акти:
а) укази Президента України з господарських питань (наприклад, "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії"[11], "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку"[12]);
б) розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які видаються як оперативні комерційні акти (наприклад, "Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств"[13]);
в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України[14];
г) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти, прийняті комерційними об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та локальні нормативні акти суб'єктів комерційної діяльності;