регистрация / вход

Римское право

Дипломний проект “Суспiльний i державний лад Риму у перiод республiки та змiни його у перiод монархiї”. Зміст І Вступ

Дипломний проект

“Суспiльний i державний лад Риму у перiод республiки та змiни його

у перiод монархiї”.

Зміст

І Вступ ……………………………………………………2

ІІ Зміни у суспільному житті Риму напередоднівстановлення республіки …………………………………..7

ІІІ Епоха республіки

1) державний устрій Риму до поч. ІІІ ст. до н.е. .…14

2) римське суспільство до початку ІІІ ст. до н.е. ….20

IV Розвиток законодавства

1) закони Дванадцяти таблиць …………………….…27

2) розвиток римського права …………………………..31

3) правове становище римських громадян ……….….41

а) поняття “особи" і правоздатності

б) правове становище римських громадян

в) правове становище латинів і перегримів

г) правове становище рабів

д) правове становище вільновідпущенників

є) правове становище колонів

е) юридичні особи

V Зміни у суспільному житті напередодні та у період імперії

1) суспільний та державний устрій древнього

Риму в середині ІІ ст. до н.е. ………………………………55

3) соціальний лад Римської імперії в І-ІІ ст. н.е. …..60

2) особливості полісної ідеології ....…………………65

Література ……………………………………………74

Вступ

Історія давнього Риму є одним з найважливіших етапів всевітньої історії. Вивчення римської історії важливе та цікаве тим, що на її прикладі можливо прослідкувати за зародженням, розквітом та занепадом рабовласницького суспільства та держави в їх найбільш розвинених класичних формах.

Рим створив ту систему правовового урегулювання, яка була “приречена” на існування у дуже великому проміжку часу. Ця система визначала на кожному етапі розвитку держави шляхи розвитку суспільства та самого державного ладу.

Римське право займає в історії людства виняткове місце: воно пережило народ, що створив його і двічі підкорило собі світ.

Зародилося воно в далекій глибині часу тоді, коли Рим являв собою маленьку общину серед багатьох інших подібних же общин середньої Італії. Як і весь примітивний склад життя цієї общини, римське право являло собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему. І якби воно залишилося на цій стадії, воно, звичайно, було б давним-давно загубилено в архівах історії.

Але доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово росте, поглинаючи в себе інші сусідні civitates, і міцніє в своїй внутрішній організації. Чим далі, тим все більш і більш розширяється її територія, розповсюджується на всю Італію, захоплює сусідні острови, перекидається на все побережжя Середземного моря, і на сцені історії з'являється величезна держава, що об'єднує під своєю владою майже весь тогочасний культурний світ; Рим став синонімом світу[III. 4; 5].

Разом з тим Рим змінюється і внутрішньо: старий патріархальний лад руйнується, примітивне натуральне господарство замінюється складними економічними відносинами. Нове життя вимагає найвищого напруження всіх сил, всіх здібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цього римське право міняє свій характер, перебудовуючись по початках індивідуалізму: свобода особистості, свобода договорів і заповітів робляться його наріжними каменями.

Відносинивійськові і політичні приводять Рим і до змін у економіці. Тим часом, ще задовго до появи Рима на сцені всесвітньої історії на побережжі Середземного моря йшов пожвавлений міжнародний торговийобмін: Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген давно вже знаходилися один з одним в постійних торговихвідносинах. Рим неминуче втягувався в цей міжнародний обіг, і по мірі того, як він робився центром політичного життя світу, він ставав також центром світового торговогообігу. На його території безперервно зав'язувалисянескінченні ділові відносини, в яких брали участь торговці різних національностей; римські магістрати повинні були розбирати суперечки, які виникали з цих відносин, повинні були виробляти норми для вирішення цих суперечок. Старе римське національне право для цієї мети не підходило; необхідно було нове право, яке було б вільне від всяких місцевих і національних особливостей, яке могло б однаково задовольнити римлянина і грека, єгиптянина і галла. Треба було не яке-небудь національне право, а право всесвітнє, універсальне. І римське право проникається цим початком універсальності; воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обігу, які до нього віками вироблялися в міжнародних стосунках; воно додає їм юридичну ясність і міцність.

Так виникало те римське право, яке стало потім загальним правом усього античного світу. По суті творцем цього права був, таким чином, весь світ; Рим же був лише тим лаборантом, який переробив найважливіші звичаї міжнародного обігу і злив їх в єдине, разюче по своїй стрункості, ціле. Універсалізм і індивідуальність - основні початки цього цілого.

Майстерно розроблене в дрібницях безприкладною юриспруденцією класичного періоду, римське право знайшло собі потім остаточне завершення в знаменитомузведенні Corpus Juris Civilis імператора Юстініана, і в такому вигляді було залишене новому світу. Залізний колос, що тримав в своїх руках долі світу, старів: різноманітна народність, що входила до складу всесвітньої римської держави, тягнулася в різні сторони; з кордонівдавили варвари нові претенденти на активну участь в світовій історії. Наступив момент і вони ринули могутніми потоками і затопили весь античний світ. Настала неспокійна епоха великого переселення народів, і здається, що вся багата культура старовини загинула назавжди, що порвалися всі зв'язки між старим і новим, що історія зовсім закреслює сторінки минулого і починає писати все наново.

Але це "здається" – хибне. На деякий час, дійсно, хід людського культурного розвитку неначе припиняється; новий людський матеріал, що влився великою масою потребує попередньої обробки. Декількавіківпроходить в безперервному пересуванні нових народів, в їх взаємних зіткненнях; прибульці ще не можуть освоїтися на нових місцях, рухаються, влаштовуються. Багато цінного, звичайно, гине при цьому з античної культури, але не все.

Мало помалу неспокійний період переселення і улаштування проходить. Нові народи починають вести більш або менш спокійне життя, розвиваються, і ще через декількастоліттьнаступає момент, коли все, що було продумане і створене античним генієм, робиться зрозумілим і цінним його спадкоємцям. Наступаєодне за іншим відродження античного права, античної культури, античного мистецтва.

Природний економічний розвиток нових народів приводить їх також мало помалу до міжнародних торговихвідносин. Знов, як в старому світі, на грунті міжнародного обміну сходяться один з одним представники різних національностей, і знов для регулювання цього обміну виникає потреба в єдиному загальному праві, праві універсальному. Знов економічний прогрес вимагає звільненняособистості від всяких феодальних, громадських і патріархальних пут, вимагає надання індивіду свободи діяльності, свободи самовизначення. І спадкоємці згадують про покинутий ними заповіт античного світу, про римське право, і знаходять в ньому якраз те, що було потрібно.

Римське право робиться предметом вивчення: воно починає застосовуватися в судах: воно переходить в місцеві і національні законодавства, здійснюється те, що носить назву рецепції римського права. У багатьох місцях Corpus Juris Civilis Юстініана робиться прямо законом. Римське право воскресло для нового життя і у другий раз об'єднало світ. Весь правовий розвиток Західної Європи йде під знаком римського права аж до цього часу: лише з часу вступу в дію нового загальногерманськогоцивільного положення лише з 1 січня 1900 р. зникла формальна дія Юстініанівського Зведення в тих частинахНімеччини, в яких воно ще зберігалося[II. 7; 8]. Але матеріальна дія його не зникла і тепер: все саме ціннез нього перелите в параграфи і статті сучасних кодексів.

Римське право визначило не тільки практику, але і теорію. Безперервне багатовікове вивчення римського права, особливо залишків римської юридичної літератури, формувало юридичне мислення Західної Європи і створювало сильний клас юристів, керівників і діяльних помічників увсякій законодавчій роботі. Об'єднуючи Європу на практиці, римське право об'єднувало її і в теоретичному плані: юриспруденція французька працювала весь час пліч о пліч з юриспруденцією німецькою або італійською, говорила з нею на одній і тій же мові, шукала дозволи одних і тих же проблем. Так виникала на грунті римського права дружна спільна праця всієї європейської юриспруденції, що продовжувала роботу мислителів античного світу: факел, засвічений яким небудь римським Юліаном або Папіньяном, через нескінченний ланцюг рук, що змінялися дійшов до сучасних вчених всіх націй.

Така історична доля римського права. Бувши синтезом усієї юридичної творчості античного світу, воно лягло потім як підмурівок для правового розвитку нових народів, і як такий підмурівок, загальний для всіх народів Західної Європи, воно вивчається повсюди в Німеччині, Франції, Італії, Англії і т.д. Бувши базисом, на якому віками формувалася юридична думка, воно вивчається і тепер, як теорія цивільного права, як правова система, в якій основні юридичні інститути і поняття знайшли собі найбільш чисте від всяких випадкових і національних забарвлень вираження. Недаремно в колишній час воно вважалося за самий писаний розум, за ratio scripta.

Волею нашої історичної долі ми, українці, були довгий час відрізані від спілкування з Західною Європою, залишалися чужими її культурі, і, коли, нарешті, перепони, що відділяли нас зникли, ми опинилися в хвості загальнолюдського руху. Відстали ми і в області права. І якщо ми хочемо в цьому останньому відношенні порівнятися з Європою, якщо ми хочемо говорити з нею на одніймові, ми повинні, принаймні в школі, освоїтися з основами загальноєвропейського права з правом римським. Якщо воно повсюдно є основою юридичної освіти, то у нас для цього причин ще більше.

Але вивчення римського права аж ніяк не повиннеприводити до сліпої віри в його непогрішність, до віри в те, що далі йти нікуди. Така віра була б противна історії, була б противна і тому духу вільного дослідження, яким були сповнені самі творці римського права – римські юристи. Гаслом сучасної юриспруденції єзнаменитий вислів Ієрінга: ”durch das romische Recht, aber uber dasselbe hinaus" "через римське право, але уперед, далі його". Засвоївши те, що було створено предками, нащадкиповинні працювати далі самі, бо правові проблеми не такі, щоб вони могли бути вирішені раз і назавжди. Нові умови постійно ставлять на чергу нові задачі, і юриспруденція повинна постійно залишатися на своєму посту. Її вищим покликанням, її боргом перед народом є освітлення умов, що змінюються в історії і виникаючих в зв'язку з ними проблем. Бути попереду народу, освітлювати йому шлях, направляти його правосвідомість до блага і правди в людських відносинах - такий істиний обов'язок юриспруденції і її окремих представників.

Розвиток держави, суспільства знаходиться в прямій залежності від розвитку права. Ось саме чому у праці буде розглядатися розвиток держави та суспільства саме через призму розвитку права та еволюції правових відносин.


Зміни у суспільному житті Риму напередодні встановленя Республіки

Встановленню Республіки передувавЦарський період розвитку Риму.

При встановленні основних рис суспільного устрою царського періоду велике значення мають різні пережитки давніх установ, які залишалися в римському ладі і в наступному епосі. Сам інститут царської влади продовжував існувати в особі одногоз вищих жреців, що носив назву rex sacrorum.

Рід і сім ’я

Царська епоха була перехідною від первісного громадськоголаду до класового суспільства. Основною суспільною одиницею був батьківський екзогамний рід. Пережитки родових відносин зберігалися і в історичну епоху. Члени роду були пов'язані взаємним правом успадкування. Вони мали загальнірелігійні свята, а також загальне кладовище. У ранню епоху рід мав загальні земельні володіння. Родичі повинні були взаємно захищати один одного. Риси родового ладу зберігалися в римських іменах. Імена римлян складалися з двох, а в подальший час часто з трьох, іноді навіть більше частин. Перша частина - це особисте ім'я (рrаеnomen), друга - родове ім'я (nomen); згодом третя частина, що з'явилася, прізвисько (cognomen), означала гілку роду, або відносилася тільки до даної особи. Наприклад: Публій (особисте ім'я) Корнелій (родове ім'я) Сципіон (прізвисько, що відноситься до гілки роду) Африканський (почесне індивідуальне прізвисько) Старший (на відміну від іншого. Молодшого). У царську і ранню республіканську епоху було тільки особисте ім'я і родове [II. 5, 94].

Окремі сім'ї могли приймати в рід чужаків, і ці останні ставали членами роду. Старшини родів (principes), мабуть, обиралися.

Роди розділялися на сім'ї. Після розкладу первісно-общинноголаду відомі елементи родової організації збереглися. Хоч зв'язки між родичами значно слабшали і багато які інститути родового ладу зникли, все ж його межі залишалися у вигляді пережитків. Роди перетворилися в замкнені корпорації.

По мірі ослаблення родових зв'язків посилюваласяі римська сім'я (familia), протягом сторіч залишалася основною господарською і суспільною одиницею. На чолі її стояв батько сімейства (pater familias). Влада його над особистістю дружини і дітей була необмеженою. Він мав над ними право життя і смерті (jus vitae ас necis). Всі особи, що знаходилися під батьківською владою, називалися агнатами. До них належали не тільки ті, хто мав кровний зв'язок з батьком сімейства, але і усиновлені ним, а також жінки, що вийшли заміж за його дітей і онуків. Нарівні з поняттям агнатства в римському сімейному праві існувало поняття когнатства. Когнатами називалися особи, пов'язанікровною спорідненістю. Таким чином, дочка, що вийшла заміж, зберігала когнатскі зв'язки зі своїми рідними, але переходила в агнати іншої сім'ї.

У царську епоху виникає і рабство, але нажаль покинемає ніяких відомостей ні про кількість рабів, ні про положення їх. Ми можемо лише сказати, що рабів було порівняно мало, рабство носило патріархальний характер. Раби були нижчими членами сім'ї і доставлялися головним чином війнами. Тоді ж виникає і особлива форма відносин, яка зберігалася протягом всієї римської історії, міняючи свою соціальну суть: деякі члени родів ставали патронами, тобто брали під свій захист окремих осіб, які в свою чергу зобов'язувалися бути вірними, слухняними (клієнтами). Зв'язок цей був особистим, заснованим на вірності (fides) клієнта і патрона. Старовинне її походження доводиться тим, що в законах Дванадцяти таблиць порушення патроном вірності розглядалося як релігійний злочин.

Курії і триби

Число членів роду було неоднакове. Про рід Фабієв, наприклад, є відомості, що він на початку Республіки складався з 300 членів. Рід Клавдієв разом з клієнтами нараховував в той же час 5 тисяч чоловік. Подібно тому як в Греції роди групувалися уфратрії, а фратрії в філи, в Римі десять родів складали курію, а десять курій трибу (плем'я). Три триби Тіциї, Рамни і Дуцери, складали римський народ (рорulus Romanus). «На племенах, лежить штамп штучного створення, однак переважно зродинних елементів і за зразком древнього, що природно зросло, а не штучно створеного племені; при цьому не виключена можливість, що основним ядром кожного з трьох племен могло виступати і справжнє старе плем'я» (Енгельс, виникнення родини, приватної власності та держави, Твори Маркса і Енгельса, т.ХVІ, ч. І, стор. 99. ). Цілком можливо, що триба Тіциєв сабінского походження, і в розповіді про Тіті Тациї є зерно історичної істини.

Коміції

Ранній Рим зберігає ще межівійськової демокpaтії. Для вирішення найважливіших питань римський народ збирався по куріях, і ці збори носили назву куріатних коміцій (comitia curiata) [II. 5; 96]. Деякі вчені порівнюють римські курії з «чоловічими будинками», що зустрічаються у деяких сучасних народів, що знаходяться на низькому культурному рівні. У куріях брали участь всі дорослі чоловіки. Куріатнікоміціїрегулювали справи, що відносяться до культури, сімейних відносин і справ, що стосуються життя всієї общини. Мабуть, на коміціяхвідбувалися вибори царя і виносилися постанови про оголошення війни. Коміції могли судити громадян, якщо вони були винні у важких злочинах. На коміціяхвикладалися заповіти, відбувалися усиновлення і приймалися до складу общин нові роди. На коміції народ збирався по куріях, і кожна курія мала один голос.

Влада царя

На чолі всієї общини стояв цар (rex), який був воєначальником, Верховним жрецем і головою в деяких судах. Зовнішніми відмінностями царя були пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло зслонячої кістки (sella cu-rulis). Попереду царя йшли 12 лікторів з вязанками лозин, в які вкладені були сокири. Майже всі ці інсигнії, тобто відмінності верховної влади, були запозичені від етрусків; від них же йде, ймовірно, і поняття про вищу владу (imperium), якою користувався цар. Всі дані кажуть про те, що цар обирався коміціями і влада його була обмежена. Він не був майже самодержавним царем, яким його зображає Моммзен, а був племінним вождем [II. 6; 38].

Сенат

Поруч з царем стоїть сенат. По традиції, він спочатку складався з 100 чоловік, потім число членів його було збільшене до 300. Слово «сенат» (senatus) походить від senex стариий. Ймовірно, сенат в ранню пору складався з старійшин родів. Це рада старійшин, яка знов-таки зустрічається на ранній стадії розвитку у багатьох народів. Всі рішеннякуріатнихкоміційповинні були отриматисхвалення сенату (auctoritas patrum), що був охоронцем батьківських традицій (mos maiorum) і радником царя по важливих справах. Члени сенату називалися батьками (patres).

У кінці царської епохи з'явилися посадові особи, що призначаються царем. Так, на час своєї відсутності цар призначав префекта міста (praefectus urbis), якому доручалося управління Римом.

Такі зачатки політичних установ в цей перехідний період від первісно-общинного (додержавного) ладу до класового (державного). Цей лад визначається як військова демократія [II. 5; 95].

Патриції та плебеї

Повноправні члени римської общини, об’єднані в роди, перетворилися поступово в привілейовану частинусуспільства. Вони називалися патриціями (patricii, що мають батьків), і спочатку тільки вони складали римський народ (populus Rоmаnus). Патриції протиставлялися плебеям. Вважають, що саме слово plebs походить від pleo (наповнюю) і означає масу, безліч.

З питання про походження плебеїв існують різні теорії. Перша спроба наукового пояснення походження плебеїв належить Нібуру, що стверджував, що римський плебс утворився з жителів найближчих до Рима селищ, які були підкорені першими царями і приведені в Рим. Вони були вільні, але не мали ніяких прав і не могли одружуватися з патриціями. З часу Анка Марция плебеї складали численне вільне населення, що не мало своєї організації аж до реформ Сервія Туллія. Російський вчений Д. Л. Крюков вважав, що з давніх часів існувала відмінність між релігією патриціїв і релігією плебеїв. Перша є релігією символічною, друга відрізняється антропоморфізмом, розвиненим під етруським впливом . Теорію Нібура заперечував Іне (Ihne), що бачив в плебеях колишніх клієнтів, які належали до тубільного населення і після завоювання знаходилися в кріпосній залежності від патриціїв, а потім отримализвільнення. До теорії Іне приєднується і Моммзен. На його думку, плебс виник з клієнтів і чужоземців, що переселилися в Рим. Спочатку клієнти отримували захист тільки через своїх патронів, але по мірі зміцнення і розвитку держави клієнта захищав безпосередньо цар; межа між громадянами і негромадянами поступово стиралася. Plebs, тобто маса, безліч, протистояв повноправним громадянам аж до так званої реформи Сервія Туллія, що завершила процес злиття двох верств населення. Фюстель до Куланжа,що вважав культ предків головною особливістю античного міста, вважав, що в ту пору, коли община складалася з прізвищ, основою яких був домашній культ, внаслідок різних причин з'явився новий суспільний шар, який позбавлений був культу і вогнища.

Дещо осторонь стоїть теорія Едуарда Мейера, на думку якого розділення римського населення на патриціїв і плебеїв було результатом економічної диференціації населения, яка спостерігається у всіх античних містах. Питання походження плебеїв ставилося неодноразово і в спеціальній історичній літературі, що з'явилася в кінці XIX і в XX ст. Висловлювалися припущення про те, що патриції і плебеї належали до різних етнічних груп. Целлер бачив в патриціях сабінских завойовників, в плебеях же споконвічне латинське населення. Куно вважав, що Рим був таким же етруським містом, як Вейі і Фідени. Патриціанські роди були нащадками етруських завойовників, плебеї ж завойованими латинськими жителями, що поступово домоглися свого звільнення. Оберцинер також вбачав в плебеях місцеве населення, що стоїть на низькому рівні культури: воно займалося полюванням і жило в печерах; завойовниками були італікі, яким відомо було землеробство. По Біндеру, місцеві жителі латини плебеї, а патриції іноплеменні завойовники, що зайняли пануюче місце [II. 6; 39].

Оцінюючи різні теорії походження плебса, треба, по-перше, сказати, що завоювання, безсумнівно, зіграло велику роль в утворенні плебса. Римський господарський лад не був ще настільки розвинений, щоб утворення плебса могло бути результатом економічного розшарування (як вважав Едуард Мейер); в традиції не залишилося ніяких слідів, що плебеї це нащадки кріпосних клієнтів (як вважали Іне і Моммзен).

Окремі плебеї шукали заступництва у найбільш могутніх патриціїв і ставали їх клієнтами.

Економіка

Економічною основою римської общини було сільське господарство. За переказами, при заснуванні міста Ромул розділив землю між громадянами, причому кожний отримав по 2 югера (югер складав біля V гектарів) з тим, щоб ця дільниця переходила по спадщині (heredumi, від слова heres спадкоємець). Ймовірно, тут йдемова про садибу і присадибну землю. Значна частиназемлізнаходилася в колективному користуванні, складала ager publicus. Основою могутності патриціїв було головним чином скотарство (недаремно слово pecunia гроші відбувається від pecus – худоба [II. 5; 93]). Плебеї займалися переважно хліборобством, у них власність на землюз'явилася, ймовірно, раніше, ніж у патриціїв. Торгівля і ремесло стали розвиватися в етруський період, коли Рим перетворився в значний торговий центр, але озброєння і різні інструменти робилися ще з міді, і залізо аж до VI ст. використовувалось мало. Ремесло і торгівля знаходилися в руках плебеїв і чужоземців. Треба все ж підкреслити, що майнові відмінності в цей час не були ще значні, устрій життя патриціїв відрізнявся простотою, і Рим продовжував зберігати межі селянського міста.

З розвитком суспільного ладу Рим переходив у якісно інший етап свого розвитку. Досягненням наступного періоду стало виникнення римського права. Дуже велику роль при зародженні цього новоутворення зіграв розвиток римської релігії.

Релігія в Римі не відокремлювалась, а зливалася з державою. Жреці це ті ж посадові особи, що виконують певні функції. Вони об'єднані в особливі братства, що поповняються головним чином за допомогою кооптації. Однимз древніх об'єднань була колегія арвальских братів (братів орачів), що справляли своє свято в честь богині родючості. До цього часу дійшли протоколи цього свята, в одномуз яких приводиться ритуальний гімн, що зберіг стару латинську мову [II. 3; 23]. Особливе значення після падіння царської влади придбалипонтифіки, до яких поступово переходить нагляд за всім релігійним побутом, суспільним і приватним богослужінням.

Під етруським впливом набули популярності всякого роду гадання. У особливо важливих випадках полководці на війні і старшини в самому Римі зверталися до гарусу-списів, які гадали по внутрішностях жертовних тварин і тлумачили небесні знамення, але частіше вдавалися до рад особливих досвідчених людей авгурів, що розгадували волю богів по польоту птахів і по тому, як клюють зерно священні кури. За переказами, при Тарквінії Гордому насправді, ймовірно, в перші роки Республіки в Римі з'явилися так звані Сивіліні книги, складання яких приписувалося пророкувальниці Сивілаі Кумській [II. 3; 23]. Ці книги містили різні грецькі оракули. До Сивілиних книг зверталися у виняткових випадках. Зберігання їх було доручене жрецям і пояснювачам.

До особливостей римської релігії відноситься розмежування днів на такі, в які дозволене збиратися, проводити операції та ін. (dies fasti), і такі, в які все це не дозволене (dies nefasti). З іншого боку, дні ділилися на святкові та робочі; були дні нещасливі і т. д. Так створився спеціальний релігійний календар, яким відалипонтифики.

У царський період були закладені основи римського права. У цю епоху з'являєтьсярозподіл права на fas і jus. Fas охоплюють розпорядження божественні, jus – розпорядження влади і разом з тим суд. У ранню епоху fas охоплюють широку сферу: міжнародні відносини, карні злочини, укладення шлюбу, усиновлення, різні договори, встановлення межі все це було пов'язано з релігією. Джерелом утворення права був звичай, а охоронцем звичаїв була жрецька колегія понтифіків.

Епоха ранньої республіки

Державний устрій Риму до початку ІІІ ст до н.е.

Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебса, державнийлад залишався аристократичним.

Римська община мала три типи народних зборів. Куріатнікоміціївтратили своє значення ще на початоку Республіки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатнихкоміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що ймовірнопредставляють курії.

Центуріальнікоміції, що скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один голос. Рішенняцентуріальнихкоміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибутнихкоміцій, і тільки питання війни і мирурозглядалися завжди центуріатнимикоміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанськомуустрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом [II. 5; 119].

З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутнікоміції (comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом нарівні з плебейськими зборами (concilia plebis) скликалися по трибамзбори всіх громадян.

У давнинутрибутнікоміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було встановлено, що рішенняплебса по трибам мають силу закону, тобто прирівнюються до постановцентуріатнихкоміцій. Трибутнікоміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульнийеділ) або ж плебейські магістрати (народний трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по трибам. До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалася більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebiscitum, згодом – lex plebeive scitum або просто lex [II. 7; 20].

На народних зборахвідбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували тільки ті питання, які підіймали магістрати, які збирали збори. Питання поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом.

Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).

Магістрат, як показує саме слово (magister – начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бути зміщений. “Виконання обов'язків магістрату не служба, а honor – честь, пошана [II. 5; 122]”. Всі магістратури були неоплачуваними, виборними, терміновими (крім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву imperium.

Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367 р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатнимикоміціями. У знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторівзізв'язкамилозин (fasces), в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах, включаючипитання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті права консулів обмежувалися певними нормами.

З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовищацентуріатнимикоміціями обирався одинпретор, який мав imperium minus і був молодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis, тобто правоохорона в місті, а звідси витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р. Попередупретора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.

З 443 р. центуріатнимикоміціями стали обиратися два цензори, спочатку тільки серед патріціїв. Вони обиралися один раз в п'ять років терміном на півтора року. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по трибам і центуріям, а згідно із законом Овінія (біля 312 р.) вони стали складати і списки сенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів спостереження за вдачами (сurа mоrum). Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінні Республіки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала доступна плебеям з 351 р., а закон Публілія Філона 339р. встановив, що одинз цензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх означалася як potestas, їм не привласнювався imperium, як консулам і преторам, тобто вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульську посаду, так як з часом цензура набула великого значення в політичному житті Рима. Особливе значення мав трибунат.

Питання про походження трибунатавирішується по-різному. Едуард Мейер вважав трибунат старовинною плебейською посадою, що з'явилася задовго до сецессії плебеїв. На старовину цього інституту вказує те, що трибун вважався sacrosanctus, тобто недоторканним, і дія проти трибуна вважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Післясецессії плебеїв трибунат був визнаний посадою загальнодержавною.

Більшість сучасних дослідників (Белох, Стюарт Джонс та інш.) зв'язує народний трибунат з військовимтрибунатом. Військові трибуни були командирами плебса. Вони зіграли велику роль в плебейських страйках. Знов створена посада отримала популярне найменування. Пояснення цього заслуговує уваги.

Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була доступна тільки плебсу. Спочатку обиралося два трибуни (по іншій версії чотири); згодом їх обирається десять. Особистість трибуна вважалася недоторканною. Головна функція народних трибунів захист інтересів плебеїв (jus auxilii). Звідси витікає право втручання в дії всіх магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть право арешту магістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу. Але за межею міста трибуни втрачали свою владу. Трибуни мали право скликати плебейські збори («право діяти з плебсом» - jus agendi cum plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодом трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cum patribus). У середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були магістратами в суворому значенні цього слова.

Разом з трибунами була введена посада плебейських едилів, що були спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку едили були охоронцями храму богині Церери. З 366 р. крім двох плебейських едилів стали обиратися ще два курульнихедила спочатку тільки зпатріціїв, але дуже скоро вони склали з плебейськими едилами єдину колегію. Головні обов'язки эдилів були: ”cura urbis спостереження за порядком в місті; cura annonae – турбота про продовольство міста і спостереження за ринками; cura ludorum – турбота про устрійсуспільної гри. Едили обиралися трибутнимикоміціями [II. 7; 23]”.

Квесторы спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р. трибутнікоміциії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада стала доступна плебсу. Квесториуправляли державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також розподілом і продажем військовоїздобичі.

З екстраординарних магістратур потрібно назвати диктатора. Час виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом. Призначення диктатора відбувалося у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада диктатора була обмежена тільки терміном (не більш шести місяців). Всі магістрати знаходилися в його підкоренні. По відношенню до його розпоряджень було недійсно veto народних трибунів. Він мав всю повноту влади (summum imperium). Спочатку диктатори призначалися з патріціїв; з плебеїв перший диктатор був призначений в 356 р. Диктатор називався також magister populi. У знак виняткової його влади попереду нього йшли 24 лікторазізв'язками, в які були вкладені сокири. Звичайно він призначав собі помічника, начальника кінноти (magister equitum).

Особливе значення мав в житті римської держави сенат. До складу його входили головним чином колишні магістрати. Складання списку сенаторів знаходилося спочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в суворому порядку в залежності від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор, що стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатор, консул, претор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося голосування і виносилося рішення (senatus consultum, decretum).

Формально сенат був дорадчою установоюпри магістратах, фактично ж він перетворився у вищу установу Республіки. Він керувавпитаннями релігії і культу, державними фінансами, питаннями внутрішньої безпеки. У його руках знаходилася зовнішня політика. Народні збори лише формально вирішували питання про війну і мир. З самого початку Республіки сенат був оплотом аристократії.

Питання релігії не були відділені в Римі від політичного життя. Всім вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтво як стан в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратурами, але тільки релігійними. Особливе значення придбала колегія понтифіків, що складаласяспочаткуз трьох, а потім з шести чоловік, і особливо голова її – великий понтифік (pontifex maximus) [II. 3; 29].

Повноваження великого понтифіка були різноманітні. У релігійному відношенні він був як би pater familias римської держави. Він здійснював різні релігійні церемонії, був присутнім при релігійних обрядах, що здійснюються різними магістратами, давав ради магістратам з питань культу, відповідав за календар, вів погодні записи і т. д. По всім питанням він радився з колегією понтифіків. Великий понтифік жил в будинку, який, за переказами, був палацом Нуми (Regia). Понтифіки призначалися шляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н. е. обирався на особливих коміціях. Понтификат був тісно пов'язаний з аристократією і представляв її інтереси, але внаслідок діяльності Гнея Флавія права понтифіків були дещо обмежені, а в 300 р. згідно із законом Огульніїв понтифікат став доступний плебеям. Треба, однак, зазначити, що перший понтифікз плебеїв був призначений лише в 252 р.

Пережиток царської влади залишався в титулі rex sacrorum. Це був передусім жрець Януса, однак у нього були і інші функції. Rex sacrorum був підлеглий великому понтифіку. Посада його завжди залишалася патріціанською.

Жреці різних храмів носили назву фламінів. Особливе значення мали серед них фламін Юпітера (flamen Dialis), фламін Марса (flamen Martialis) і фламін Квіріна (flamen Quirinalis).

Великою пошаною відзначалися римлянами жерці богині Вести (virgines vestalas). Особлива колегія жерців (два, а з ІV ст. з десяти чоловік) займалась Сівіліними книгами. Окрім того існувала ще колегія авгурів – жерців-віщунів. Авгури дещо впливали і на політичне життя, так як іх тлумаченнями різних гаданнь та “знаків” керувалися при визначенні строків зборів та виступів у походи. Довгий час авгури обирались зі складу патріціїв та лише за законом Огульніїв плебеї отримали доступ в колегію авгурів.

Римське суспільство до початку III ст.

Доступ плебеїв до всіх магистратур, крім деяких жрецьких посад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського суспільного устрою. Неоплачуваність магістратурних посад була заставою того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможним плебеям. Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне угрупування – нобілітет, зсередовища якого звичайно обиралися магістрати.

Термін «нобілітет» (nobilitas) має різне значення в латинській мові. Іноді він має значення знання взагалі, іноді більш вузьке значення. “Деякі дослідники (наприклад, Герье, Гельцер, Мюнцер, Сайм та інш.) вказують, щоnobiles називалися не всі представники сенаторського стану, але найбільш видатні, ті, які належали до людей, що займали консульську посаду [II. 5; 106]”. Це спостереження має деякі основи. Але ми вживаємо слово нобілітет для позначення всього римського знання, сенаторської аристократії. У такому значенні цей термін: зустрічається у Моммена, Віллемса, Релоха, Віппера, Сергеєва та ін. Патріціат не втратив свого політичного значення. Його вплив грунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці представників одного і того ж роду. Деяким родам властива була певна політична лінія. Так, Фабії виступали як палкі прихильники аристократичної політики. Для Емілієв характерна політика компромісу з плебеями і т. д.Видатні діячі впливових родів дуже часто проводять на вищі посади своїх родичів і осіб, що знаходяться з ними в клієнтських зв'язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськимиз'являютьсявидатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється від політики патрицианских родів; в IV ст. особливим впливом користуються роди Ліцініїв, Лівієв і Генуциєв. Випадки, коли висувалися такі люди, як Маній Курій Дентат, не пов'язані з патріціанскою або плебейською знаттю, є виключенням. Римський нобілітет був тісно пов'язаний з аристократичними родами латинських і деяких італійських народів. У ранню епоху латинські і сабінські роди увійшли в склад патріціата. Але рід Клавдіїв був, напевне, останнім, що удостоївся цієї пошани, у середини V ст. латинські, а потім різні італійські роди прираховувалися до римського плебсу.

З італійськими містами, що ввійшли в склад римської держави, велися пожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв'язку з розвитком грошового господарства в Римі з'являється карбована монета, спочатку мідна, а потім срібна. Довгий час у римлян були у обігу злитки необробленої міді (aes rude). “Регулярне карбування мідних ассівприпадає на другу половину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в Римі ходять срібні драхмиз Кампанії і Великої Греції. Після перемоги над Пірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети, Було встановленевідношеннясрібла до бронзи, як 1:120 [II. 5; 117]”. Одиницею грошової римської системи був встановленийденарій, відповідний аттичнійдрахмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був сестерцій, рівний 1 /4 денарія. У порівнянні з грецькими містами Рим пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що вРимі, незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій, переважали ще натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко впроваджувалося в господарство. Число рабів не було ще значним, але війни збільшували їх притік, і встановлений в 357 р. податок на відпуск рабів на волю вказує на розвиток торгівлі рабами.

Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність державної громадської власності і розвиток приватної власності. «Громадська власність як державна власність, ager publicus відділена тут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо не є тут громадською власністю...» (Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, «Пролетарська революція» № 3, 1939, стор. 153). Значення римського аграрного законодавства як раннього, так і більш пізнього полягає передусім в забезпеченні більшого числа громадян спадковоюземлею.

Розвиток рабовласництва і лихварства веде до концентрації земельної власності і до спроб фактичного розширення її за рахунок державного земельного фонду (ager publicus). Але керівники плебсавиступають проти цих спроб, захищаючи інтереси селянства. Завоювання, що супроводилося конфіскацією земель підкореного населення, лише сповільнювало цей процес, але не могло його зупинити, оскільки кращі землі захоплювалися представниками нобілітета, серед яких нерідко зустрічалися навіть ті, хто виступав на стороні плебеїв. Можна указати на Ліцинія, осудженого за те, що він порушив ухвалений з його ж ініціативи закон про земельний максимум. Розвиток рабовласництва і мінового господарства веде до посилення лихварського капіталу. Плебеям вдалося добитися скасування боргового рабства, але закони, що неодноразово повторяються проти лихварства не могли припинити посилення його гніту.

Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правах нижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка об'єдналася з патріціанськими родами, що збереглися. Плебейська маса добиласявизнання прав особистості, але економічне становище її не поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан.

Населення Рима і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які розрізнялися по мірі правоздатності.

Повною правоздатністю володіли римські громадяни (cives). “Повна правоздатність характеризувалася наступними рисами:

a) jus connubii - право браку, тобто квиритський шлюб, що супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сім”ї і т.д.);

б) jus commercii - повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів;

в) jus suffragii - право голосу, тобто право участі в народних зборах;

г) jus honorum - право висувати свою кандидатуру на магістратури [III. 2; 26]”.

Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності не розрізнялися. Вони були повноправними громадянами (cives optimo jure). Категорію неповноправних громадян (cives mіn optimo jure) складаливільноотпущенники (libertini), які не мали права шлюбу (jus connubii), не могли бути магістратами (не мали jus honorum) і були обмежені відносно права голосування (jus suffragii); вони брали участь лише в трибутнихкоміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах.

Поняття «латини» (latini) відносилося спочатку до жителів вільних латинських міст. За договорами з Римом їм надано було jus commercii (майнова правоздатність), а деяким надавалося і jus coniiubii (право шлюбу).

Після Латіпської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лація дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатися латинами. За ними зберігалося право шлюбу і майнова правоздатність, рівна з римлянами, бо вони не брали ніякої участі в римському політичному житті. Так утворилася категорія латинського громадянства, яка поширюється на різні категорії населення.

Раби не користувалися ніяким захистом держави. Вони були виключені зцивільного життя. З точки зору римських рабовласників, між рабами і тваринними не було ніякої відмінності; пан був вільний в житті і смерті своїх рабів. На відміну від грецьких держав в Римі раб ніде не міг знайти притулку, ніхто не міг його захистити.

Підкорення Римом італійських племен і міст не означало ще створення суворо централізованої держави. Міста і племена продовжували жити самостійним, відособленим життям. Рим залишався і надалі містом-державою, з якою підлеглі міста і області знаходилися в договірних відносинах. Договір цей (foedus) був примусовим. Різні племена і міста увійшли в цю федерацію не на однакових основах. Однимз них було дароване право римського громадянства. Такі міста називалися муніципіями. Муніципії зберігали автономію у вирішенні питань внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не мали політичних прав – громадяни їх не могли брати участі в римських коміціях вони були містами без права голосування (civitalessine suffragio). Нижче за міста, що отримали римське громадянство, стояли міста, що мали латинське громадянство. Третю категорію складали союзники (socii). До них належала більшість. Умови союзних договорів також були не однаковими. Загальним було те, що всі союзні міста позбавлялися права вести самостійну зовнішню політику і зобов'язані були виставляти війська, що складали особливі допоміжні загони.

Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії були виведені латинським союзом. У числі поселенців в цих колоніях могли бути і латини і римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії, які називалися латинськими. Це були військово-землеробські поселення, засновані у новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж до карбування монети і мали міський устрій, той, що нагадував римський. Особи, що відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права римського громадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяч чоловік; кожний поселенець володів дільницею від 30 до 50 югерів і зобов'язаний був нести гарнізонну службу [III. 5; 209]”.

До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої Республіки вони являли собою військові пости по берегах морів. Такими були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно, не було свого управління; згодом вони стали управлятися двуумвірами, що нагадували римських консулів, і радоюдекуріонів, що відповідала римському сенату.

Головна мета заснування колоній в ту епоху була стратегічною. Розкидані в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати населення від виступів проти Рима, а у разі повстань придушувати їх.

Своїм піднесеннямубагатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованійармії. У давню епоху римське військо, що ділилося по родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході історичного розвитку з'являєтьсяцивільне ополчення, що складалося переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній період Республіки нарівні з майновим розподіломз'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались. Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, до кінця ж періоду (ймовірно, в ході Самнітських війн), легіон складався з 30 маніпулів, а кожний маніпулз двох центурий; центурієй командував центуріон – сотник, причому одинзцентуріонів командував правим, а інший лівим крилом маніпула, іноді ж одинцентуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній.

Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язані були виставляти визначені контингенти.

Бій починавсялегкоозброюваними піхотинцями (velites), що метали дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали на себе панцир і шолом.

Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також були опорним пунктом у всіх військових операціях.

Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари, за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста (як це було під час галльського нашестя або війни з Пірром) або ж про захоплення нових земель під ріллю і пасовища [II. 2; 47]. Швидко вводиться платня солдатам (stipendium). За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, під час завоювання землісабінян, римляни уперше, зі слів Фабія Піктора, які передає Страбон, «спробували багатства».

У римській армії нарівні з покараннями існували і нагороди. Полководець, що мав imperіum і що виграв війну із зовнішнім ворогом, оголошену за певними правилами, діставав право на тріумф: так називався урочистий хід, в якому полководець в лавровому вінку і пурпурній, прикрашеній золотом тозі на колісниці в'їжджав у супроводі звитяжного війська. Хід закінчувався в Капітолії, де здійснювалися урочисті жертвоприношення. Малий тріумф називався овацією. У цьому випадку полководець вступав в Рим на коні або ж пішим, на голові його був миртовий вінок і одягнутий він був в звичайну тогу.

Солдати, що відзначилися і офіцери могли отримати різні нагороди за порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок з дубового листя (corona civica), золотим вінком нагороджувався той, хто перший піднявся на стіну ворожого міста (corona muralis).

Часті війни сприяли тому, що військове життя було повсякденним, солдати не відвикали від військової служби, а загартовувалися і набиралися військового досвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла відкрити політичну кар'єру. У III ст. військову справу ще не перетворили в професію, армія зберігала колишній селянський характер, і по закінченні походів більшість солдат прагнуло повернутися до рідних вогнищ.

Так виглядало римське суспільство до початку ІІІ ст до н.е.


Зародженя та розвиток юриспруденції

Закони Дванадцяти таблиць

До середини V ст. плебеї в боротьбі з патриціями домагаються деяких успіхів. У 451 р., як передає традиція, під тискомплебса була вибрана комісія з десяти чоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видних патриціїв і була наділена широкими повноваженнями. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. На цей рік не було обрано ні консулів, ні народних трибунів. Протягом першого року кодифікаційнаробота не була закінчена, і на другий рік була вибрана друга комісія, що також складалася з десяти чоловік, але п'ять з них були плебеями. Другі децемвірипредставлені традицією узурпаторами, що діяли не тільки проти плебеїв, але навіть і проти патриціїв. Це привело до другого вигнання (сецессії) плебеїв з Рима. Безпосереднім мотивом традиція вважає спробу децемвіра Аппія Клавдія незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргинію. Лише втручання впливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. між ворогуючими станами був укладений урочистий мир. Були відновлені магістратури, що раніше існували і підтверджені права плебеїв, передусім закон про провокації (jus provocationis), за яким всякий громадянин міг апелювати до народних зборів на несправедливе рішення магістрату (вищої посадової особи). Записані децемвірами закони були опубліковані для загального зведення. “Ці закони відомі в історії, під назвою законів Дванадцяти таблиць. Вони являють собою запис звичайного права. Зі слів Тіта Лівія, Дванадцять таблиць були основним джерелом римського права, як публічного, так і приватного (foils omnis public! privatique juris) [II. 7; 30]”. Вони встановлюють обов’язковістьсудоговорення.

Викликанийповиненз'явитися в суд. Закони Дванадцяти таблиць починалися словами: «Якщовикликають на суд, нехай йде» (Si in jus vocat, ito). Влада, однак, не приймає заходів до виклику відповідача; позивач повиненпривести його сам. Суд являє собою передусім змагання, державні органи регулюють судовий процес і виступають як би в ролі третейського судді. Однак закони Дванадцяти таблиць передбачають обов'язкове виконання рішень, винесених судовою владою. Закони Дванадцяти таблиць свідчать про успіх світського права (jus), але разом з тимсудоговорення обставлено рядом формул і обрядів, недотримання яких може привести до втрати позову.

Закони Дванадцяти таблиць в своїх встановленнях відображають розвиток обміну. Нам відомий одинз основних способівпридбання власності манціпація.

Це був особливий обряд, який передбачав обов'язкову присутність придбавача речі і колишнього власника (відчуждателя). Крім того, повинні були бути присутніми п'ять повнолітніх громадян як свідки і шостий, що тримав мідну вагу. Придбавач, торкаючись рукою предмета, що передається, ударяв шматочком міді (що символізував плату за річ) об вагу, передавав його відчуждателю і вимовляв певну формулу.

Законам Дванадцяти таблиць відоме розділення всіх речей на дві категорії: речі, відчужувані шляхом манципації (res mancipi), і речі, які не можна було передавати шляхом манципації (res пес mancipi). Визначення цих понять відоме нам з творів юристів імператорського періоду. Вони відносили до першої категорії (res mancipi) нерухоме майно (землі і будова) в межах Італії, рабів і чотириногих тварин, що служили для перевезення тягарів (коні, бики, осли і мули), і сільських сервітутів (право пройти, проганяти худобу і провести воду через сусідню земельну дільницю). Інші речі відносилися до res nес mancipi; вони не могли передаватися за допомогою манципації. Все це свідчить про розвиток приватної власності насамперед на речі селянського побуту.

У цю епоху зароджується поняття про необмежену квиритську власність (donunroin ex jure Quintium), яка, як вчили пізніші юристи, може бути тільки у римлян і яка охороняється ранніми римськими законами. Порушення власності жорстоко карається. Той, хто труїв або жав в нічний час чуже поле, оброблене плугом, прирікався в жертву підземним богам і вдавався до смерті. Смертна кара загрожувалапаліям і тим, хто здійснював крадіжку в нічний час. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку і інші злочини подібного роду накладався великий штраф.

Закони Дванадцяти таблиць визнають свободу заповітів. Однак принцип колективної (родової) власності продовжував ще існувати. Якщо римський громадянин вмирав без заповіту, по законах Дванадцяти таблиць, йому успадковували «його спадкоємці» (sui heredes), під якими вважалися особи, що знаходилися безпосередньо під батьківською владою вмерлого. Якщо спадкоємців не було, майно переходило до найближчих агнатів, а якщо не було агнатів, то до родичів (gentiles). Про колективну державну земельну власність (ager publicus) закони Дванадцяти таблиць не згадували.

Значну увагу приділяють закони Дванадцяти таблиць борговому праву.

Найдавнішим виглядом боргового зобов'язання був nexum (кабала). За цим зобов'язанням боржник (nexus), якщо він не виплачував боргу, підпадав під владу кредитора, який вступав у володіння майном і дітьми боржника. Формально nexus відрізнявся від інших рабів тим, що отримував свободу, як тільки виплачував борг.

Незважаючи на всю жорстокість боргового права, закони Дванадцяти таблиць обмежують процент, встановлюючи максимум у в 81 /3 % річних [II. 7; 32].

Закони Дванадцяти таблиць торкаються і сімейних відносин. Батько сім'ї (pater familias) користується необмеженою владою. Він може продавати своїх дітей в рабство. Правда, сина можна було продавати в рабство лише три рази. Якщопісля цього син отримував свободу, він вийшов з-під влади батька.

Закони Дванадцяти таблиць знайомлять нас з системою покарань за різні проступки. Поряд зі старовинним таліоном (talio відплата) згадуються штрафи. Штрафи ці стягуються в ассах, які в той час являли собою шматки міді (аеа rude). У законах Дванадцяти таблиць відбилася майнова диференціація римського суспільства. Вони кажуть про багатих (assidui) і бідних (proletarii).

Основ державного устрою закони Дванадцяти таблиць не торкаються, але ними встановлюється цілий ряд заходів поліцейського характеру (заборона поховань всередині міста, встановлення ширини доріг).

Текст законів Дванадцяти таблиць до нас не дійшов. Зміст їх відновлюється на основі посилань різних римських письменників і юристів. Деякі дослідники відносять Дванадцять таблиць до більш пізнього періоду (Пайс до початку III ст., а Ламберг навіть до початку II ст), але архаїзми мови в цитатах, що дійшли до нас з Дванадцяти таблиць, примітивні форми відносин (наприклад, принцип таліона) кажуть , що вони дійсно можуть бути віднесені до раннього періоду. Однак не виключена можливість впливу на римські правові відносини більш розвинених південноіталійских грецьких законодавств.

Закони Дванадцяти таблиць відображають соціальні відносини римського суспільства в момент переходу його до рабовласництва. Рабство набуло вже широкого поширення. Воно може бути поширене на громадян, навіть на членів сім'ї; разом з тим воно зберігає ще патріархальний характер. Розвивається приватна власність, але впровадження її в цивільне життя гальмується наявністю власності колективної, родової.

Закони Дванадцяти таблиць підтверджували Закони Каїулея старовинна заборона шлюбів між патриціями і плебеями. За даними традиції, лише в 445 р. згідно із законом, запропонованому трибуном Канулієм, ця заборона знімалася, і шлюби, укладені між патриціями і плебеями, признавалися законними.

Другий законопроект Канулея передбачав обрання консулів з плебеїв; законопроект цей не пройшов, але з 444 р. замість консулів стали обиратися військові трибуни з консульською владою.

Ця посада була доступна плебеям. Спочаткувійськові трибуни обиралися на кожний рік, вибори їх чергувалися з виборами консулів, але на початку IV ст. до н. е. військові трибуни замінили консулів на досить довгий час.

Законом Канулея закінчується перший період боротьби між патриціями і плебеями.

Успіхи плебеїв зумовлені передусім їх економічною потужністю, що зросла і роллю їх в армії, але частково успіхам плебса сприяло і те, що між патріціанськими родами не було згоди. Окремі роди ведуть навіть самостійну зовнішню політику. Так, в 477 р. в боротьбі з Вейями загинуло 306 Фабієв, що намагалися, очевидно, незалежно від держави заснувати колонію. По дослідженню Моммзена, з початку Республіки до середини V cт. зниклоне менше ніж 20 патріціанских родів. Це пояснюється, головним чином, боротьбою між окремими родами патриціїв. Після закону Канулея відбувається консолідація патрициата в боротьбі з плебсом, завдяки чому розбрат і зіткнення між родами пом'якшуються.

Розвиток римського права

З явищ культурного життя цієї епохи особливе значення має розвиток римського права. Основним джерелом права залишалися закони Дванадцяти таблиць, до них приєднувалися закони (leges), прийняті центуріатними і трибутнымикоміціями. Тлумачення законів і вирішення різних питань, що стосуються права, залишалися ще в руках понтифіків. Рано розвинені відносини власності знаходять своє відображення і в правових нормах. Право власності означувалося звичайно згадкою імені власника в родовому відмінку і словами «по квиритському праву»: «це раб Семпронія по квиритському праву» (hie homo Sempronii ex jure Quiritium). Пізніше для позначення власності “стало вживатися слово dominium [III. 2; 13]”. Основним способомпридбання протягом всього періоду залишалася манципація.

Але з'явилися і інші види передачі. Однієюз них була уявна судова суперечка (так званий in jure cessio). Відчуджувач і придбавач відправлялися до магістрату, і той, хто бажав придбати річ заявляв, що ця річ належить йому. Магістрат питав колишнього власника, чи не буде він заперечувати. Той мовчав або відповідав негативно. Таким чином могли придбаватися як res mancipi, так і res nес mancipi; а res nес mancipi переходили у власність і в результаті простої передачі; (traditio), якщо була для такої передачі законна основа (купівля, передача в посаг і нарешті, речі могли стати власністю внаслідок давнішнього володіння (usuca'pio).

Найдревнішим виглядом зобов'язань був, як ми бачили, nexum, що втратив значення після закону Петелін. Майновий обіг став більш жвавим завдяки появі монети, речі стали частіше переходити з рук в руки. Нові зобов'язувальні відносини вдягаються в менш урочисті форми, але для них характерні були формалізм і обрядовість. Однимз важливих видів зобов'язальних договорів, що знову виникли була стимуляція (stipulatio) . Вона перебувала в певному питанні кредитора і певній відповіді боржника. Перший питав: «Чи Обіцяєш віддати мені сто?» Другий говорив: «Я обіцяю віддати тобі сто» («Spondesne mihi centum dare?» «Spondeo tibi centum dare»). Питання і відповідь повинні були виражатися неодмінно усно, причому певними словами, в іншому випадку операція вважалася недійсною. Поступово виникають і інші форми зобов'язань, в яких обрядовість грає меншу роль.

У сімейному npaві в епоху ранньої Республіки відбувається порівняно мало змін. Огічейська влада (patria potestas) залишається непохитною. Деякі зміни спостерігаються в юридичних відносинах між подружжями. Найдревнішою формою шлюбу був релігійний обряд, в якому брали участь великий понтифік, фламін Юпітера і десять свідків. Наречений та наречена приносили богам в жертву хліб з полови (far), тому весь обряд носив назву confarreatio. В очевидь, такий шлюб могли укладати тільки патриції. Поруч з цією релігійною існувала і світська форма шлюбу, яка полягала в уявному продажу нареченої жениху (coemptio). Здійснювався обряд манціпації, і наречена переходила у владу чоловіка. Шлюб міг бути довершений і без всяких обрядів: дружина, що прожила рік в будинку чоловіка, вступала під його владу. Ця влада як би придбаваласядавнім володінням. З течією часу стали укладатися і такі шлюби, коли дружина не вступала під владу чоловіка (matrimonium sine manu mariti). Вже законами Дванадцяти таблиць було визначено, що жінка, що не бажала встановлення над нею влади чоловіка, повинна була відлучатися збудинку щорічно на три ночі і, таким чином, перериватидавнє володіння. Шлюби без влади чоловіка характерні особливо для подальших періодів римської історії.

Розвиток відносин власності знаходить своє відображення в спадковому праві. Власник міг в особливому заповіті (testamentum) указати, до когоповинно перейти майно після його смерті. Він “міг відмовити тим або іншимособам частини свого майна або окремі права (такі відмови називалися legata) [III. 3; 27]”. Якщо ж власник вмирав без заповіту, набирало чинності правило законів Дванадцяти таблиць: насамперед признавалися права за найближчими спадкоємцями, потім за агнатами і, нарешті, за родичами.

Судочинство цієї епохи відрізняється таким же формалізмом і обрядовістю, як і всі ділові відносини. Всякий позов повинен був бути заснований на законі і висловлений по закону. Понтифіки склали позовні формули на різні випадки, і тільки цими формулами можна було користуватися при веденні справи. Ці позовні формули носили назву legis actiones. Вимовлення формул супроводилося певними жестами, знов-таки незмінними і обов'язковими.

Проведення справ ділилося на дві стадії. Спочатку справа розглядалася магістратом, а потім суддями. У першій половині суду перед магістратом вимовлялася позовна формула. Форми і способи процесу перед магістратом були суворо визначені і називалися також legis actiones. Однієї їх цих форм був судовий процес шляхом застави (legis actio sacramento). Це процес-парі. Ті сторони, що тяжуться звертались до магістрату, призначали заставу, і кожний заявляв про свою правоту словами встановленої звичаєм формули, певними діями, що супроводилися. Магістрат не розбирав справи і не виносив рішення. Він вимовляв встановлені слова і разом з сторонами призначав суддю або суддів з приватних осіб, які виносили рішення про того, хто програв заставу. Як би попутно підтверджувалася правота тієї або іншої сторони. Такий же формалізм характерний і для інших legis actiones.

Діяльність Гнея Флавія, що опублікував legis actiones, полегшила процес, але древній формалізм ще продовжував існувати.

У епоху ранньої Республіки, таким чином, були сформульовані основні поняття римського «капритського» права. Вони мали на увазі тільки римлян і захищали тільки римську квиритську власність. У римському праві IV і III ст. залишалося ще багато пережитків родового ладу, але і в ньому закладені ті принципи, які дозволять згодом розробити право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості.

Розуміючи усю значимість римського права в юриспруденції не можливо не зупинитися на ньому більш детальніше, і прослідкувати за етапами його розвитку.

Порушивши цю тему не можна не дати визначення періоду і етапу.

Будучи цілісним історичним явищем, римське право має чітко окреслені рівні, етапи розвитку. Виділяються раннє право, зріле (класичне) і пізніше (посткласичне).

Вони розрізнюються як історичне та логічне. Юридична специфіка цього премету, її цивілістичний аспект передбачають розширення сфери логічного у викладі [III. 4; 69].

Між поняттями періоду і етапу є багато загального. Якщо період – це відрізок часу, в який відбуваються ті або інші якісні зміни, то етап це певна якість, що складається в даний відрізок часу. Така якість формує, виділяє період, воно – його організуючий стержень.

У рамках періоду реальне відтворюється з випадковістю, зигзагами, тут знаходять відображення і перехідні, проміжні стани права, часом нехарактерні, нетипові для даного періоду факти, а закономірності завуальовані строкатістю, різноманіттям дійсності. Етапи ж відображають вирішальні факти, ведучі тенденції. У них складність історії спрощується, але закономірності стають очевиднішими. Так, якщо в рамках початкового періоду історії римського права конкретний фактичний матеріал розташовується в суворій хронологічній послідовності, то при характеристиці першого етапу ті ж факти викладаються з точки зору вираженності в них початкового, спрощеного стану права, логіки розвитку.

Більш того факти одного і того ж періоду можуть бути віднесені до різних етапів. Так, дуалізм квиритського і преторського права періоду Республіки як характерна риса нерозвиненості права відноситься до раннього етапу, але той же дуалізм в аспекті його подолання і затвердження переважаючої ролі преторського права – факт, який включаєтьсяу другий, класичний етап.

Предкласичне право не виділяється як особливий етап, оскільки воно позбавлене цілісності визначеної якості. Це швидше деякий перехідний період, в якому межі минулого переплітаються з тим, що передбачає, а частковоскладаєзміст класичного права. Ще одинприклад. Періодизація римського права обривається VI ст. – створенням Зведення законів імператора Юстініана. Однак ряд сторінподальшого розвитку римського права в таких правових пам'ятках, як Прохирон, Еклога, Василіки, типові, закономірні явища занепаду і розкладання римського класичного права можуть бути розглянуті в рамках посткласичного етапу [III. 3; 59].

Одназ основ виділення етапів розвитку римського права є те, що проводиться з використанням порівняльного методу (на основі виділення схожості і відмінностей) класифікація і систематизація конкретного історико-правового матеріалу з встановленням характерних рис кожного етапу. Інша основа застосування до римського права того загальногоположення, що правова система, як і будь-який суспільний організм, проходить в своєму розвитку стадії виникнення, розквіту, розкладання і загибелі. Розгляд римського права як системи, що включає в себе стани, які якісно розрізнюються – етапи, збагачує його знання, робить розуміння римського права більш повним.

Перший етап римського права відповідав раннім ступеням розвитку римського суспільства(VI-III ст. до . н. е.)

Ранній Рим порівняно невелике державне утворення, держава-місто.

Квиритське, цивільнеправо, подібно праву інших ранньокласовихтовариств, характеризувалося аморфністтю – право не повністтю виділилося в самостійну область регулювання суспільнихвідносин, не відділилося від релігії, звичаїв, простих норм моральності; недифференційованністтю – не склалася структура права, навіть карне право ще не відділилося від цивільного, не утворило самостійної галузі. Не склалися багато які основні правові поняття. У праві зберігалися колективістські, громадськіпочатки. Так, право приватної власності було обмеженим, переважаюче значення мали колективні форми власності (сімейна, громадська).

Крім того, в ранньоримському праві чітко представлені такі межі, як формалізм, консерватизм, замкненість, порівняно вузька сфера дії, казуальність норм. Йому були властиві різко виражені станові розподіли і яскрава етична самобутність, що забарвила всю цілісність римського права. Право діяло на обмеженій території і мало місцеве значення.

Зв'язок права з релігією виявлявся, зокрема, в тому, що його застосування супроводилося виголошенням сакраментальних слів і фраз, здійсненням ритуальних дій. У принципі, звичаї, релігія, а разом з ними і право не розповсюджувалися на представників інших народів. Від племінної і релігійної замкнутості в Римі зберігався погляд на чужака як на ворога (hostis). Крім того, зв'язок права з релігією, обрядовістю і символікою, традиціями і умовністю старих звичаїв робила його незрозумілим і чужим для інших народів. Все це визначало замкненість раннього римського права.

Приклад формалізму права – особливий урочистий обряд манціпації (mancipatio), що застосовувався, зокрема, в операції купівлі-продажу. Манціпація полягала в тому, що покупець в присутності п'яти свідків і вагаря (обов'язково повноправних римських громадян) вимовляв певну формулу: «Я затверджую, що ця людина (річ) належить мені по праву квиритів, і так буде він куплений мною за цю мідь і за допомогою мідної ваги». Потім він ударяв шматком міді по чаші ваги і передавав цей шматок міді продавцеві замість купованої ціни. Манципація виникла тоді, коли Рим ще не знав карбованої монети і як гроші використовували мідь в злитках, які дійсно рубали і зважували. Наявність п'яти свідків, як вважають, пережиток участі всієї общини у відчуженні. Свідки не просто очевидці, а гаранти дійсності операції, її міцності. Передача грошей здійснювалася поза самим обрядом манципації, але без дотримання манципації власність на річ не переходила до покупця. Урочиста форма з участю п'яти свідків, вагаря і з проголошенням формули «Придбаваю за шматок міді» починає обслуговувати майже весь тогочаснийобіг, хоча і нескладний. Обряд «за допомогою міді і ваги» стали застосовувати навіть при здійсненні браку і при розпорядженні майном на випадок смерті. [III. 1; 32]

Нерозвиненість соціально-економічних відносин зумовлювала і відносно уповільнений характер змін в праві. Релігія, впливаючи на правову форму, додавала їй межі консерватизму, обмежувала можливості її вдосконалення. Однак консерватизм, замкненість, а також ригоризм (необговорюваність розпоряджень, вимога безумовного дотримання передусім форми) сусідствувати і перемежалися в квиритичному праві з гнучкістю і пластичністю допускали можливість вкладати в правову норму новий зміст.

Ще одна істотна межаквиритського права – казуальність норм. Були відсутні загальні правові рішення, тобто правила поведінки, придатні для більшості схожих ситуацій. Право виникло з конкретних присуджень, забороняючи або наказуючи ту чи іншу певну дію, не охоплювало всього кола однорідних відносин. Сфера дії права була порівняно вузькою.

Розглядаючи з висоти сучасності спрощену форму квиритського права, не можна бачити в ньому тільки примітивізм. Правове дитинство людства потрібно оцінювати його ж мірами, простота і спрощенність форми права для свого часу були найкращими. Право не може бути вище досягнутого рівня культурного і економічного розвитку суспільства, інакше воно не буде дійовим. А химерність форми, черпана зі звичаїв і вікових традицій, робила право більш зрозумілим. Примітивність виявлялася більш досконалою ніж складне. Коли, наприклад, не була розвинена писемність, форма манціпаціїї найкращим чином сприяла фіксації пам'яті присутніх найдрібніших деталей операції. Зв’язок права з релігією забезпечув надійність договору.

Другий етап римського права припадає на час вступу римського суспільства у зрілу стадію власного розвитку (середина III ст. до н. е. - кінець III ст. н. е.)

Оскільки мета даної праці не включає в себе детальний розгляд усіх етапів розвитку римського права, а лише тільки періоду республіки, то слід лише зробити оглядовий екскурс у наступні етапи для повного сприйняття теми та не порушення логізму.

Непристосованість республіканської форми правління для управління державною освітою, що територіально розрослася, нездатність справитися з внутрішніми протиріччями, що загострилися приводять республіку до загибелі і встановлення імперії.

Римське класичне право було викликане до життя зрілим станомсуспільства, високою розвиненісттю його культури, товарно-грошових відносин.

Трапляється, що за одним лише класичним станом римського права судять про нього загалом. Такий погляд на римське право, що не враховує окремих етапів розвитку, не може вважатися вірним. Буває і так, що межі деякої ранньої фази римського класичного права, коли складається античне рабовласництво з формулою «раби суть речі», цілком переносяться на все класичне право. Але і це не зовсім вірно. Для його вищої фази характерна тенденція розширення правоздатності рабів.

Третій етап римського права відповідав пізньому стану римського суспільства (IV VI ст. . Економічні і політичні труднощі, загострення внутрішніх протиріч, ослаблення економічних зв'язків, надзвичайна складність управління величезними територіями, а також посилившийся натиск німецьких племен все це призвело до розділу Імперії на західну і східну частини (295 р.). Західна Римська імперія під натиском варварів припинила існування (476 р.). Східна частина – Візантія виявилась більш життєздатною.

Криза, що вразила римське суспільство в III ст., мала дуже важкі політичні наслідки і вилилась, зокрема, в серію державних переворотів і громадянських війн. Процеси розпаду, повільно, але неухильно підточували устої Римскої імперії.

У пізньому римському праві ми виявляємо дві протилежно діючі тенденції.

Посткласичне право, передусім, включає в себе основні результати попереднього розвитку. Завершуються процеси, які мали місце на попередньому етапі. Остаточно, наприклад, втрачає значення розподіл римського права на квиритське, преторське і «право народів». Удосконалюється юридично-технічний стан права, підвищується його теоретичний рівень.

Тенденція висхідного руху права виявляється в узагальненні досягнутого, його осмисленні. Юристи більш глибоко розробляють правові принципи і поняття, додають правовим нормам більш широке, узагальнююче значення. Значним фактом розвитку права стала його систематизація в законодавстві Юстініана, що завершила процес створення єдиного універсального права для усього вільного населення Імперії.

У області цивільного права закріпляється найбільш асолютне право приватної власності (Однак вже виявляється і тенденція обмеження права власності.) У державному праві отримує деталізоване юридичне оформлення суворо централізована система управління з розвиненим бюрократичним апаратом, засобом якого правлячий клас вирішував надзвичайно складні задачі керівництва суспільством. [III. 3; 32]

Одночасно спостерігається і інша, негативна тенденція, що торкнулася всіх галузей права: посилюютьсяправообмеження за віросповідним принципом, зміцнюються станові розподіли населення. Технічне вдосконалення права вже не давало належного ефекту. «Закони слабі без вдач», говорили римські юристи. Вузькі рамки абсолютно точних формулювань законів, відповідаючи бюрократичній централізації управління і виражаючи прагнення як можна повніше і одноманітніше відрегулювати складність суспільнихвідносин, гальмували поступальний рух суспільства. Але і принципи «справедливості», «доброї совісті», «гуманність» при крайній продажності суддів відкривала широкі можливості для зловживань.

Вже в кінці III ст. припиняється розвиток приватного права, його творча потенція вичерпується. Разом з тимпосилюється роль права і як інструмента ідеологічного впливу на масу, як засобу, що згладжує за допомогою дрібних поступок («соціальні мотиви») класові протиріччя, що надто загострилися.

Змінюється і мова права. Точні і карбовані формулювання розбавляються витіюватими фразами, відбувається змішення юридичних термінів, раніше чітко що відмежовувалися один від одного; в тексти законів вторгаються моралізуючіположення, риторичні обороти, юридична думка тоне в багатослівності і пихатих фразах у славу імператорів.

Право зазнає “феодалізації”. У нього проникають норми місцевого, звичайного права, правові погляди народів, що населяли Імперію, зокрема греків, сірійців, балканських народів. Римське право втрачає універсальний характер, пристосовується до більш простих відносинраннєфеодальногосуспільства. Класичне римське право поступово вдається до забуття. «На зміну яскравим фарбам заходу Римської імперії приходить похмурий ранок середніх віків».

Розвиток права не міг відбуватися лише завдяки розвитку держави, хоча з викладеного вище матеріалу складається таке враження. Для висвітлення усіх “фарб” тогочасного стану права потрібно розібратися не тільки з його розвитком на протязі даного проміжку часу, але й висвітлити працю тогочасних юристів.

Діяльність юристів виражалася в трьох функціях:

a) cavere – складання формул різних частноправових актів, що здійснюються окремими особами (заповітів, актів продажу і т.п.). Щоб оцінити значення цієї функції, треба брати до уваги суворий формалізм римського права, при якому пропуск хоч би одного слова знесилював довершений акт, робив його юридично нікчемним;

б) agere – ради відносно пред'явлення позову і порядку ведення збудженої справи. І в цьому випадку допомога юристів була істотна в зв'язку з формалізмом і ритуальностюдревньоримського процесу по частноправових спорах. Але вона зводилася до одних тільки рад, тому що римляни не допускали прямого представництва (виступу однієї особи від імені іншого), і зацікавлений повинен був вести справу самостійно, лише покладаючись на поради юриста, але без безпосередньої його участі в процесі;

в) respondere – відповіді на юридичні питання, що виходили від приватних осіб. У такій формі юристи давали тлумачення діючому праву, а у випадках його недостатності або практичній непридатності пропонували свої власні рішення. Їх відповіді юридично обов'язкової сили не мали. Проте вони мали впливна практику, що ставав тим значніше, ніж переконливіше їх обгрунтованість і чим вище авторитет їх автора. Саме ця функція згодом зіграла вирішальну роль в забезпеченні активної участі видатних римських юристів в загальномунормотворчому процесі. З особливою силою така участь виявилася в класичний період розвитку римського приватного права. [III. 1; 45]

До загальної функції respondere, яку юристи здійснювали і раніше, імператор Август приєднав надане деяким юристам ius respondendi - право давати в письмовомувигляді по запитам учасників суперечки юридичні рішення владою імператора (ех auctoritatae principis) з приданням ним тим самим якості обов’язковості. Застосовані до конкретної суперечки, ці рішення силою свого авторитету впливали на долю інших однорідних суперечок, що і надавало їм відоме нормативне значення.

За аналогією таких рішень проводилися як нові ідеї, так і вже виражені в різних літературних джерелах. Найбільш поширеними видами юридичних літературних творів були: інституції (institutiones) підручники по праву; коментарі (commentariis) тлумачення діючого, головним чином, преторського, права; дигести (digesta) коментарі (нерідко в поєднанні з критикою) висловлювання юристів колишніх часів; регули (regulae) збірники стисло виражених юридичних правил, афоризмів і приказок.

До класичного періоду відноситься також утворення двох шкіл або напрямів в римській юриспруденції: прокульянців, яких очолював Лабеон, а потім його учень Прокул, і сабіньянців, урозділі яких стояв Капітон, а пізніше його послідовник Сабін. Яких небудь повних даних, достатніх для того, щоб судити про особливості кожної з цих шкіл, не збереглося. Відомі лише їх розходження з окремих приватних питань, наприклад, з питання про специфікацію, тобто про долю речі, виготовлену для себе з чужих матеріалів без злого наміру (внаслідок невідання, помилки і т.п.). Сабіньянці вирішували цю суперечку на користь власника матеріалів, а прокульянці на користь їх обробника (специфіканта). Якщо судити лише по викладених розходженнях між двома названими школами, то більш прогресивною була позиція прокульянців. До такого висновкуприводять і деякі інші відомості, що дійшли до нас про контроверзи, що їх розділяли.

У створенні класичного римського права не менша роль, ніж претору, належала римським юристам

Судовий процес того часу – це легісакційний процес. Ця форма найдавніша римська форма судового розгляду спірних випадків, як вона малюється законами XII таблиць.

Процес цей складався з двох стадій: перша називалася ін юрі, друга - інюдицис. Перша стадія була суворо формальною, друга –характеризується вільною процедурою.

У першій стадії позивач і відповідач прибували в призначений день на форум до магістрату, яким для даних випадків зробився згодом претор, друга після консула магістратура Рима. Тут, післявиголошення клятв, виражених в точно визначених для кожного даного випадку словах, преторякщо ніхто не збивався в виголошенні повинної, суворе визначеної формули, призначав день суду (друга стадія процесу) і визначав суму грошей, яку та або інша зтяжущихсясторінповинна була внести (в храм) у вигляді застави правоти. Програш справи вів до програшу застави і таким чином Рим захищав себе від сутяжників.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (з списку кандидатів, затверджених сенатом), самий день суду і зобов'язував тяжущихся підкоритися суддівському рішенню. На цьому перша стадія легісакціонного процесу завершувалася. На його другій стадії суддя вислухував сторони, свідківрозглядавпредставлені докази, якщо вони були, і виносив рішення. Воно було остаточним, бо ні апеляції, ні касації найдавніше право Рима не знало.

З плином часу легісакціонний процес витісняється простим (безформальним) формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить претору, його формулі, що була юридичною основою для збудження позову і його суддівського дозволу.

Правове становище римських громадян

Поняття “особи" і правоздатності

Рабовласницьке суспільство визнавало особою (persona), тобто істотою, здатною мати права, не кожну людину. Це суспільство було особливо наочним свідченням того, що правоздатність (здатність бути суб'єктом, носієм прав) не є природжена властивість людини, а представляє, як і сама держава і право, надбудовче явище на базисі економічних відносин суспільства. Іншими словами, правоздатність корінити в соціально-економічному ладі даного суспільства в даний період його розвитку.

У Римі існував численний клас людей - раби, які були не суб'єктами, а об'єктами прав. Варрон (I ст. до н.е.) ділить знаряддя на німі (наприклад, вози); видаючі нечленороздільні звуки (худоба) і обдаровані мовою (раби). Раб називається instrumentum vocale, говорячим знаряддям [I; 7; 56].

З іншого боку, сучасна відмінність осіб фізичних (тобто людей) і юридичних (тобто різного роду організацій, наділених правоздатністю) в Римі розроблено не було, хоч і було відомо в практиці.

Тому, що тепер називається правоздатністю, в Римі відповідав термін caput. Повна правоздатність складалася з трьох основних елементів або станів (status):

1) status libertatis - стан свободи,

2) status civitatis - стан громадянства,

3) status familiae - сімейний стан.

З точки зору status libertatis, розрізнювалися вільні і раби; з точки зору status civitatis, - римські громадяни і інші вільні особи (латини, перегріни); з точки зору status familiae, - самостійні (sui iuris) батьки сімейств (patres familias) і підвладні який-небудь paterfamilias (особи alieni iuris, “чужого права"). Таким чином, повна протилежність передбачала: вільний стан, римське громадянство і самостійне положення в сім'ї.

Зміна в якому-небудь з статусів носила назву capitis deminutio. Зміна в status libertatis називалася сapitis deminutio maxima (найвище, найбільш істотне); зміна status cfivitatis називалася capitis familiae визначалося як capitis deminutio minima (найменше).

Зрозуміло, регламентація правоздатності не була однаковою у всі періоди римської історії. Разом з розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатність вільних людей. По мірі перетворення Рима з невеликої сільськогосподарської общини у величезну державу з розвиненою зовнішньою торгівлею строкаті відмінності правоздатності окремих груп вільного населення (римських громадян, латинів, перегринів) стали згладжуватися, провалля між вільним і рабом як і раніше залишалося. Зрештою був досягнутий великий для того часу результат - формальна рівність вільних людей в області приватного права.

Володіння тим або іншим статусом могло бути предметом суперечки. На цьому грунті з'явилися спеціальні види захисту правоздатності - так звані статутні позови (наприклад, позов про визнанняособивільновідпусником, що пред'являється проти того, хто затримує цю людину як раба, і т.п.)[II; 7; 58].

Правове становище римських громадян.

Римське громадянство набувалось передусім шляхом народження (в законному браку) від римських громадян, потім - шляхом відпущення на свободу з рабства, а також за допомогою надання римського громадянства іноземцеві.

Припинялося римське громадянство або смертю, або в результаті capitis deminutio maxima. Ця остання (після різних історичних змін) в епоху Юстініана наступала у разі присудження до найбільш важких карних покарань і т.д., у випадках захоплення римського громадянина у владу ворогів або принаймні недружнього народу (проте, у разі подальшого повернення на римську територію така особа відновлювалося у всіх правах; це називалося ius postliminii).

Правоздатність римського громадянства в області приватного права складалася з двох основних елементів: ius conubii, тобто права одружуватися по законну, при якому діти діставали права римського громадянства, а батькові належала влада над дітьми, і ius commercii - по визначенню Ульпіана emendi vendendique invicem ius, тобто право торгувати, здійснюватиоперації, а отже, придбавати і відчужувати майно.

Істотне значення мало розподіл римських громадян на вільнонарожденних і вільновідпускників (libertini); останні не тільки знаходилися в залежності від своїх патронів (тобто що відпустили їх на свободу), але нерідко і експлуатувалися ними.

У III ст. н.е. формально була проголошена рівність в правоздатності. Насправді повного урівняння не сталося. Часткова нерівність відгукнулась утворенням в період імперії станів, які супроводилися прикріпленням до професій. Розрізнювалися наступні стани: сенатори, вершники, військовий стан, міські декуріони або куріали, торговці, ремісники, селяни.

Станові і інші соціальні відмінності особливо сильно давали про себе знати в області податкового обкладення і взагалі в публічному праві; але вони позначалися і в області приватного права, наприклад на допускався шлюб між сенатором і вільновідпущенникамита інше [II; 7; 60].

У сучасному праві розрізнюють правоздатність і дієздатність (тобто здатністьздійснювати дії з відповідними юридичними наслідками). Римське право на знало відповідних категорій, однак в Римі не за кожною особоювизнаваласяздатністьздійснювати дії з юридичними наслідками.

Дієздатність людини завжди і скрізь передусім залежить від віку, оскільки розуміння значення дій, що здійснюються і здатність володіти собою і тверезо ухвалювати те або іншерішення приходить лише з роками. У Римському праві розрізнювалися: infantes (до 7 років) - цілком недієздатні; impuberes (хлопчики від 7 до 14 років, дівчинки від 7 до 12 років).

Impuberes визнавалисяздатними самостійно здійснювати такі операції, які ведуть до одного лише придбання для неповнолітнього (без яких-небудь втрат або встановлення обов'язків). Для здійснення дій, які можуть привести до припинення права неповнолітнього або до встановлення його обов'язку, був потрібен дозвіл хранителя (auctorias tutoris), який повинен був даватися неодмінно при самому здійсненні операції (не раніше і не пізніше). Хранителем був звичайно найближчий родич по вказівці батька неповнолітнього, зробленій в його заповіті, або за призначенням магістра. Хранитель зобов'язаний був піклуватися про особистість і майно неповнолітнього. Відчужувати майно неповнолітнього хранитель не мав права, за винятком випадків, коли це було безумовне необхідно.

Якщо неповнолітній здійснювавоперацію без дозволу хранителя, вона юридично зобов'язувала його тільки в межах отриманого збагачення.

Наступний рівень віку складав період з 14 (для жінок з 12) до 25 років. У цьому віці особа була дієздатною. Але на прохання таких осібпретор (в останні роки республіки) став давати їм можливість відмовитися від укладеноїоперації і відновити те майнове положення, яке було до здійснення операції (так звана реституція, restitutio in integrum). З II ст. н.е. за особами, що не досягли 25 років, стали визнавати право обирати собі куратора (опікуна).

Джерела римського права дають матеріал для того, щоб визначити, чим попечительство відрізнялося від опіки. Історично ці два інститути склалися так, що опіка призначалася над неповнолітніми, а також (аж до класичного періоду) над жінками незалежно від віку; попечительство ж встановлювалося відносно повнолітніх, не досягших 25 років, а також відносно психічнохворих.

Якщо повнолітній, просив призначення опікуна, він ставав обмеженим в своїй дієздатності в тому значенні, що для дієвості операцій, що здійснюються ним, з якими пов'язане зменшення майна, була потрібна згода (consensus) опікуна, яка могла бути дана в будь-який час (зазделегідь або при здійсненні операції, або у вигляді подальшого схвалення). Молоді люди у віці 14 (12) - 25 років могли без згоди опікуна здійснювати заповіт, а також одружуватися.

На дієздатність фізичної особи впливали також всякого роду душевні хвороби. Психічнохворі і слабкі розумомпризнавалися недієздатними і знаходилися під попечительством. Тілесні недоліки впливали тільки у відповідній сфері діяльності; наприклад, оскільки договір стипуляціїздійснювався в формі усного питання і відповіді, то його не могли здійснювати ні німі, ні глухі і т.п.

Обмежувалися в дієздатності також марнотратники, тобто особи слабовільні, не здатнідотримувати необхідну міру у витрачанні майна і тому так що марнують його, що створювалася загрозаповного розорення. Марнотратнику призначали опікуна, після чого марнотратник міг самостійно здійснювати тільки такі операції, які направлені лише на придбання; крім того, марнотратник визнавався відповідальним за делікти (правопорушення). Операції, пов'язані із зменшенням майна або встановленням зобов'язання, марнотратник міг здійснити тільки із згоди опікуна. Складати заповіт марнотратник не міг.

Протягом ряду віків існували серйозні обмеження правоздатності і дієздатності для жінок. У республіканському римському праві жінки знаходилися під вічною опікою домовласника, чоловіка, найближчого родича. У кінці класичного періоду було визнано, що доросла жінка, що не перебуває під владою ні батька, ні чоловіка, самостійна в управлінні і розпорядженні своїм майном, але не має право приймати на себе в тій або іншій формі відповідальність по чужих боргах. У праві Юстініановської епохи обмеження правоздатності і дієздатності жінки були послаблені.

Як обставина, що відбивалася на правовому положенні римського громадянина, потрібно згадати ще применшення честі. Однієюз самих серйозних форм применшення честі була infamia, ганьба. Infamia наступала:

а) як наслідок засудження за карний злочин або за приватне правопорушення, що особливо порочить, внаслідок присудження по позовах з таких відносин, де передбачається особлива чесність (наприклад, з договору доручення, товариства, зберігання), звідносин з приводу опіки і т.п.;

б) безпосередньо внаслідок порушення деяких правових норм, що стосуютьсябраку (вважалася infamis вдова, що одружилася знову до закінчення року після смерті першого чоловіка), або в зв'язку із заняттями ганебною професією (наприклад, зводництвом і т.п.).

У класичному праві обмеження, пов'язані з infamia, були досить значні. Personae infames не могли представляти інших в процесі, а також призначити процесуального представника собі; таким особам не дозволялося одружуватися законно з особоювільнонародженою, вони були обмежені в області спадкового права.

Від personae infames відрізнялися personae turpes - це особи, які признавалися громадською думкою ганебними по загальномухарактеру своєї поведінки. Найбільш істотним обмеженням personae turpes було обмеження в області успадкування.

Мала важливе значення і таку форму ганьби, як intestabilitas. Ще в законах XII таблиць була постанова, що особа, що брала участь в операції як свідок і що відмовилася потім свідчити на суді з приводу цієї операції, признається intestabilis, тобто нездібним так чи інакше брати участь (ні як сторона, ні як свідок) в здійсненні операцій, що вимагають участі свідків (наприклад, не здібно скласти заповіт).

Правове становищелатинів і перегримів

Латинами спочатку називалися жителі Лациума, що отримали латинське громадянство до середини III ст. до н.е. Потім також стали називати членів колоній, утворених Латинським Союзом, і колоній, влаштованих Римом на завойованих територіях (latini coloniarii). Після союзницької війни (90-89 рр. до н.е.) ius latini право латинського громадянства стали розуміти як технічний термін, що означав певну категорію правоздатності. Така послідовність надавалася окремим особам і цілим областям.

Правове положення latini veteres не відрізнялося (в області майнового права) від положення римських громадян; ius conubii вони мали тільки в тих випадках, коли це право було спеціально надане. З 268 р. до н.е. права латинського громадянства в цьому вигляді вже не надавалися. Latini coloniarii не мали ius conubii; ius commercii, а також здатність вести цивільний процес (ius legisactionis) ця категорія латинів в більшості випадків мала, але складати заповіт latini coloniarii не мали права.

Латинам була відкрита можливість легко отримати права римського громадянства. Спочатку для цього було досить переселитися в Рим. Але оскільки подібні переселення сильно скорочували населення латинських міст, то з початку II ст. до н.е. була встановлена вимога, щоб при такого роду переселенні латин залишав в рідному місті чоловіче потомство. Після союзницької війни в I ст. до н.е. всі латини, що жили в Італії, дістали права римського громадянства.

Latini coloniarii діставали права римського громадянства різними способами; зокрема, римське громадянство отримували також латини, що виконували обов'язки декуріона (члена муніципального сенату).

Перегримами називалися чужоземці що не перебували в підданстві Рима, так і римські підлеглі, що не отримали ні римської, ні латинської правоздатності. Такі “чужаки" в найдавнішу епоху вважалися безправними. З розвитком господарського життя це безправ'я стало нетерпимим і перегріни були визнані провоздатними по ситемі ius gentium.

На початку III ст. Каракалланадав права римського громадянства підданим Римської держави.

Правове становище рабів.

З самих древніх часів, з яких дійшли до нас відомості про Римську державу, і аж до кінця його існування римське суспільство було рабовласницьким.

Соціальне положення рабів було неоднаковим на різних етапах римської історії. У найдавнішу епоху раби в кожній окремій сім'ї були небагаточисленими; вони жили і працювали спільно зі своїм господарем і його підвладними і у побутових умовах не дуже різко відрізнялися від них. По мірі завоювання число рабів сильно збільшилося і рабство залишалося основою всього виробництва. Вони стали жити окремо від своїх добродіїв: не тільки зникла минула патріархальністьвідносин, але здійснювалася безпощадна експлуатація рабів. Раб виконує величезну виснажливу роботу, а живе в самих важких умовах; трохи легшими були умови життя рабів, що належали державі. Свавілля і експлуатація з боку рабовласників штовхали рабів на повстання.

Правове становище рабів визначалося тим, що раб - не суб'єкт права; він - одинз категорій найбільш необхідних в господарстві речей, так званих res mancipi, поряд з худобою або як додаток до землі.

Влада рабовласника над рабом безмежна; вона є повним свавіллям; пан може раба продати, навіть убити. Раб не може одружитися, що визнається законом; союз раба і рабині (contubernium) - відношення чисто фактичне.

Пекулій. Якщо проте які-небудь проблиски визнанняособистості раба мали місце, то це відбувалося в інтересах самого рабовласника, мало на меті розширити і поглибити експлуатацію рабів.

На цьому грунті склався інститут рабського пекулія. Терміном “пекулій", що походить, ймовірно, від слова pecus, худоба, називалося майно, що виділяється з спільного майна рабовласника в управління раба (цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей).

Управляти майном неможливо без здійснення різних операцій (купівлі-продажу, найма і інш.). Тому, не визнаючи раба правоздатноюособою, визнали, однак, юридичну силу за операціями, що здійснюються ним, зрозуміло, в таких межах, які відповідали положеннюпекулія як форми експлуатації. Саме раби, що мають пекулій, признавалисяздатними зобов'язуватися, але отримувати для себе права не могли; всі їх придбання автоматично поступали в майно пана. Проте, раб міг придбати право вимоги, але без права на позов, “натурально". Реалізація такого права була можлива тільки у разі відпущення раба на свободу: si manumisso solvam, liberor, тобто, якщо я сплачу рабу після його звільнення, це законний платіж.

Таким чином, надання рабу пекулія і визнання певною мірою юридичної сили за діями раба дозволяли рабовласнику ширше експлуатувати раба не тільки для виконання різних фізичних робіт, але і для здійснення через його особу юридичних дій, а це було важливе для рабовласників по мірі розвитку рабовласницького способу виробництва і зростання товарно-грошових відносин.

Зрозуміло, така примітивна побудова - по операціях раба права набуваються паном, а обов'язки лягають на раба, не могло зберегтися з розвитком торгівлі і з ускладненням господарського життя. Бажаючих вступати в операції з рабами приповній безвідповідальності по цих операціях самого рабовласника знайшлося б небагато. Правильно зрозумілий інтерес рабовласника вимагав, щоб треті особи, з якими вступав у ділові відносини раб, могли розраховувати на можливість здійснення своїх прав по операціях з рабами. Тому претор ввів ряд позовів, які давалися як додаткові (до незабезпеченого позовом зобов'язання самого раба), проти рабовласника.

Факти виділення майна в самостійне управління раба стали з розвитком господарського життя розцінювати як згодадомовласника нести в межах пекулія відповідальність за зобов'язаннями, які приймалися рабом в зв'язку з пекулієм. Таким чином, якщооперація довершена рабом на грунті управління виділеним йому пекулієм, рабовласник відповідав перед контрагентом раба actio de peculio, в межах пекулія (якщо раб, маючи пекулій в сумі 500, купив щось на 700, до його пана продавець міг пред'явити позов тільки в сумі 500). Проте, якщопанотримав по операції раба збільшення майна, так зване збагачення, в більшій сумі, він відповідав в межах збагачення (але вже по іншому позову: actio de in rem verso, буквально - позов про того, що поступив в майно).

Якщопан призначив раба прикажчиком (institor) в своєму торговому підприємстві або взагалі приставив його до такої справи, з якою неминуче пов'язане здійснення операцій, рабовласник відповідає по операціях, що відносяться згідно із загальноприйнятими поглядами до кола діяльності даного прикажчика і т.п. Наприклад, якщо раб-прикажчик закупив товар для підприємства і не розплатився за нього, пан несе відповідальність по actio institoria в розмірі вартості товару; якщо раб на прохання покупця прийняв від нього речі на зберігання, пан по цій операції, як такої що не відноситься до сфери повноважень прикажчика, не відповідає (якщо раб був поставлений шкіпером на кораблі, позов називався actio exercitoria).

Нарешті, якщопан просто уповноважив раба на здійснення тієї або іншоїоперації (тобто дав розпорядження, iussu), контрагент раба отримував проти пана actio quod iussu. Якщо раб здійснить правопорушення (наприклад, знищить або пошкодить чужі речі), до рабовласника потерпілий міг пред'явити actio noxalis (noxa - шкода). У цьому випадку рабовласник був зобов'язаний або відшкодувати заподіяну шкоду, або видати винного раба потерпілому для відробляння суми заподіяної шкоди.

Рабство встановлювалося наступнимиспособами:

1) народженням від матері-рабині (хоч би батьком дитини була зведена особа; навпаки, якщобатько - раб, а мати - вільна, дитина признавалася вільною);

2) взяттям в полон або просто захопленням особи, що не належить до держави, пов'язаної з Римом договором;

3) продажем в рабство (в древню епоху);

4) позбавленням свободи в зв'язку з присудженням до смертної страти або до робіт в копальнях (присуджений до смертної страти розглядався як раб).

Припинялося рабство мануміссією (відпущенням на свободу).

У деяких випадках раб, відпущений на свободу, міг повернутися знов у стан рабства (наприклад, внаслідок вияву грубої невдячності відносно особи, що відпустила його на свободу).

Правове становищевільновідпущеників.

У класичному римському праві правове положеннявільновідпущенника визначалося в залежності від прав особи, що відпустила наволю: наприклад, раб, відпущений на свободу квиритським власником, отримував права римського громадянина, а відпущений на свободу особою, право власності якого спиралося не на цівільну особу, а на преторськийэдикт, отримував тільки латинське громадянство. При Юстініані ці відмінності були згладжені: якщоманумісія виконана згідно із законом, вільновідпущенник ставав римським громадянином.

Однак, навіть отримуючи римське громадянство, вільновідпущенник (або лібертін) за своїм правовим положенням не цілком прирівнювався до вільнонародженного (ingenuus).

В області приватного права існували, по-перше, деякі спеціальні обмеження правоздатності вольновідпущенника; наприклад, до Августа вільновідпущеннику заборонялося одружуватися з особоювільнонародженою; заборона шлюбу вільновідпущенника з особою сенаторського звання зберігалася аж до Юстініана. По-друге, лібертинзнаходився в залежності від свого колишнього пана (що іменувався його патроном).

Так, патрон мав право:

а) на obsequim, шанобливість лібертина відносно патрона; це мало, наприклад, практичне значення в тому відношенні, що вільновідпущенника не міг викликати патрона на суд і, отже, був беззахисний проти свавілля патрона;

б) на operae, виконання послуг для патрона (по суті моральний обов'язок, але вона звичайно підкріплялася договором і перетворювалася в юридичну). Обов'язок лібертина виконувати operae приводила до такої експлуатації, що претор був вимушений все-таки виступати з деякими обмежувальними заходами;

в) на bona, тобто патрону певною мірою належало право на успадкування післявільновідпущенника, а також право на аліменти з боку вільновідпущенника. Таке право належало у разі потреби не тільки самому патрону, але і його дітям і батькам.

Правове становищеколонів.

Під ім'ям колона в класичну епоху мали на увазі орендаряземлі (дрібного фермера), формально вільного, хоч економічно залежного від землевласника. Поширеннядрібної земельної оренди було викликане економічним становищем Римської держави. З припиненням загарбницьких воєн, що давали Риму величезну масу рабів, прилив рабської сили припинився, а нестерпні умови, в яких перебували раби, приводили до того, що їх смертність значно перевищувала народжуваність. Рабської сили перестало вистачати для обробки землі. Що Процвітаюче в останні роки республіки плантаторське господарство побудоване на рабстві перестало бути вигідним; римські землевласники стали вважати за краще здавати землю в оренду дрібнимидільницями, нерідко навіть не за грошову винагороду, а за відому частку урожаю (орендарі-дільщики, coloni partiarii) і з покладанням на орендаря також обов'язку обробляти і землю власника (“панщина"). Ці дрібніорендарі по малопотужності своїх господарств в більшості випадків були вимушенівдаватися до позику своїх господарів і виявлялися в борговій від них залежності. У період абсолютної монархіїположенняколонів ускладнилося ще в зв'язку з податковою політикою імператорів. Колони були обкладені натуральною податтю, причому в податкових документах вони приписувалися до відповідних земельних дільниць.

Ці обставини приводили до того, що, з одного боку, землевласник гострозоро стежив за тим, щоб його неоплатний боржник-орендар не йшов з дільниці, а, з іншого боку, і держава була стурбована тим, щоб землі не залишалися без обробки і щоб податки із землі і податі з самого колонапоступали справно. На цьому грунті фактичне безправ'я колонів стало перетворюватися в юридичне, шляхом видання відповідних постанов. У IV ст. н. е. закон заборонив вільним орендарям, що сидять на чужих землях, залишати дільниці, що орендуються, а землевласникам було заборонено відчужувати свої землі окремо від колонів, що сидять на них. У результаті колониз вільних (хоч би формально-юридично) людей перетворюються в кріпаків, в “рабів землі". Колонат в цьому значенні був зародком феодалізму.

На положеннякріпаківпереводилисяіноді підкорені народи, що переселялися на римську територію. У деяких провінціях (наприклад в Єгипті) подібного роду відносини були відомі ще до завоювання цих провінцій Римом. У колонат переростало іноді також і користування пекулієм з боку рабів, які прикріплялися в цих випадках до земельних дільниць. Остання обставина ще більш стирала відмінності між рабом і кріпосним колоном. Колон стає особою хоч і вільним, але дуже близьким по соціальному і юридичному положенню до раба. Колон стає пов'язаним із землею, яку він сам по своїй волі не може залишити і від якої не може бути відірваний проти своєї волі. Колон має право одружитися, мати власне майно. Але він прикріплений до землі, притому не тільки особисто: діти його також стають колонами. Подібно рабам колони могли в окремих випадках відпускатися на свободу, але це звільнення означало для них і “звільнення" від земельної дільниці, якою вони годувалися.

Юридичні особи.

Римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта, що протиставляється особі фізичній, в зв'язку з тим, що відносини, на грунті яких виникають юридичні особи, в римському житті були досить розвинені. Проте вже в законах XII таблиць згадувалися різні приватні корпорації релігійного характеру (collegia sodalicia), професійні об'єднання ремісників і т.п. З течією часу кількість корпорацій (публічного характеру, так і приватного) росло [II; 7; 63].

У древньореспубліканському праві ще не було майна корпорації, це була загальна власність членів корпорації, але тільки неподільна, поки існувала корпорація. У разі припинення корпорації майно ділилося між останнім складом її членів. Корпорація, як така, не могла виступати в цивільному процесі.

Разом з тим римські юристи стали звертати увагу на те, що в деяких випадках майно не належить окремим громадянам, а закріпляється за якимсь об'єднанням загалом і окремі його члени виявляються відносно майнових прав відособленими. Так, римський юрист Марциан помічає, що театри, ристалища і тому подібне майно належить самій общині як деякому цілому, а не окремим її членам, і якщообщина має раба, то це не означає, що окремі громадяни (члени міської общини) мають якусь частку права на цього раба. Інший юрист (Алфен) приводивнаступне порівняння. Час від часу на кораблі доводиться зміняти то однучастину, то іншу, і може наступити момент, коли всі складові частини корабля зміняються, а корабель буде все той же. Так, затверджував Алфен, і в легіоні одні вибувають, інші знову вступають, а легіон залишається все тим же. Нарешті, третій юрист (Ульпіан) говорив, що в корпоративному об'єднанні (universitas) не має значення для буття об'єднання, чи залишаються в ньому весь час одні і ті ж члени, або тільки частина колишніх, або всі замінені новими; борги об'єднання не є боргами окремих його членів, і права об'єднання ні в якій мірі не належать окремим його членам [II; 7; 63].

Таким чином, римські юристи відмічали той факт, що в деяких випадках права і обов'язки належать і не простим групам фізичних осіб (як це має місце при договорі товариства), а цілої організації, що має самостійне існування, незалежно від складаючих її фізичних осіб. Це останнє положення наочно виражається при порівнянні universitas або collegium (корпорації) з товариством (societas). Смерть одногоз учасників товариства спричиняє припинення товариства; якщо товариші, що навіть залишилися будуть продовжувати ту справу, для якої утворилося товариство, це розглядається юридично, як мовчазне укладення нового товариського договору в іншому складі. Навпаки, смерть одногоз членів universitas ніякого впливу на існування universitas ніякого впливу не надає (хіба лише спад членів буде так великий, що не виявиться необхідного згідно із законом мінімального числа членів). Рівним образом вступ нових членів в universitas ніскільки незмінює цього об'єднання, тоді як приєднання до членів товариства нової особи означає утворення нового товариства [II; 7; 64 ].

Є ще одна відмінність: в товаристві у кожного з членів є певна частка в майні, яка при його вибутті виділяється йому; навпаки, в universitas все майно належить самому об'єднанню, і тому вибуваючий член не має права вимагати виділення якої-небудь частки цього майна.

Назва “юридична особа" римському праву не було відомо; новітні дослідження показали, що в латинській мові навіть не було спеціального терміну для позначення установи. Римськими юристами була розроблена і суть цього явища. Вони обмежуються лише визнанням факту приналежності прав різним організаціям. Вони порівнювали ці організації з людиною, з особою фізичною, і говорили, що організація діє personae vice (замість особи, як особа), privatorum loco (замість окремих осіб, на положенні окремих осіб). У цьому можна бачити зародок “теорії фікції юридичної особи", що з'явилася в середні віки і що набула поширення в зарубіжній теорії права [II; 4; 30].

Окремі приклади такого роду суб'єктів, що зустрічаються в джерелах: скарбниця (республіканська - aerarium, імператорська - fiscus), муніципії, різні союзи облич однієї професії (булочник, м'ясників, ремісників і т.д.), decuriae apparitorum (союз нижчих державних службовців), добродійні установи і інш.

Виникнення юридичних осіб. По законах XII таблиць допускалася майже повна свобода утворення колегій, асоціацій і т.п. Члени подібного роду об'єднань були вільні прийняти для своєї діяльності будь-яке положення (статут), лише б в ньому не було нічого що порушує публічні закони. Цей порядок вільного cтворення колегій, запозичений, зі слів Гая, із законодавства Солона, тобто з грецького права, проіснував до кінця республіки. З переходом до монархії вільне утворення колегій стало збуджувати підозрузісторонипринцепсів і виявилося політично неприйнятним. Ще Юлій Цезар, скориставшись як мотивом деякими зловживаннями, що мали місце на грунті вільного утворення колегій, запустив всі корпорації, крім тих, що виникли в давню епоху. Після цього Август видав спеціальний закон, по якому жодна корпорація (крім релігійних і деяких привілейованих, наприклад похоронних товариств) на могла виникнути (з юридичним її визнанням) без попереднього дозволу сенату і санкції імператора (так звана дозвільна система).

Припинялася юридична особа з досягненням мети його діяльності, розколом особистого складу (класичні юристи визнавали як мінімальне число членів - три), а також якщо діяльність організації приймала протизаконний характер.

Правоздатність юридичних осіб в Римі розумілася декілька своєрідно в порівнянні з сучасним її розумінням. Наприклад, юридична особа признаваласяздатним мати права патронату, що носили майже сімейний характер, і не вважалося (за невеликіми виключеннями) здатнимиотримувати майно по спадщині і т.п.

Справи юридичної особи вели фізичні особи (по сучасній термінології - органи юридичної особи), що обиралися для цієї мети (на основі статуту), наприклад в добродійних установах - oeconomus, в міських общинах - actor.


Зміни у суспільному житті напередодні та у період імперії

Суспільний та державний устрій древнього Риму в середині ІІ ст. до н.е.

Перетворення Риму в світову державу спричинило у сучасників здивування. Полібій на початку своєї праці писав: “Де знайти людину таку легковажну, яка не побажала б зрозуміти, яким чином і при яких суспільних установах майже весь відомий світпідкорився єдиній владі римлян протягом неповних п'ятдесяти трьох років?” [I. *.] (з кінця другої Пунічної війни до перемоги над Македонією). Сам Полібій схильний пояснювати піднесення Рима досконалістю його політичного усторою. Він знаходить, що в римському державному устрої поєднувалися всі три форми правління: монархія, аристократія і демократія. Це поєднання різних форм і було, по Полібію, заставою успіху римлян в їх зовнішній і внутрішній політиці. Така була відповідь теоретика, прагнучого пояснити прояви суспільного життя на основі поширених в епоху еллінізму політичних теорій. На основі викладу конкретної історії. У того ж Полібія можна зробити висновок, що для епохи, яку він описував, характерне панування нобілітета.

Народні збори залишалися вищою установою в державі. У окремих випадках вони відкидали рішення сенату, обирали іноді на вищі посади осіб, неугідних нобілям, але такі випадки швидше були виключенням, ніж правилом. Вищі магістрати дійсно володіли офіційно майже необмеженою владою, але термін перебування їх у влади був обмежений, а їх вибори залежали від сенатської більшості. Гай Фламіній був однимз останніх великих політичних діячів, висунених плебейськими колами. Незадовго до другої Пунічної війни і в перший її період демократичнй рух посилився, і демократичні угрупування впливали відомим чином на хід подій, але внаслідок цілого ряду обставин під час нашестя Ганнібала роль сенату зросла, а в подальшу епоху вплив його ще більш посилився. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політикою. Сенат був оплотом нобілітета. Серед нобілей пануюче становище продовжували займати старші патриціанськи роди Емілії, Корнелії, Клавдії, Валерії. Деякі патриціанські роди втрачають своє значення і поступово сходять зі сцени. Окремі плебейські роди набувають в цей час великого значення. З них виділялися особливо Лівії, Цецилії Метелли, Семпронії і інші. У попередню епоху сенаторська знать поповнювалося не тільки плебеями, але також представниками латинських і навіть кампанських міст. З кінця III ст. положення змінилося. Вступ в сенат для нових членів був затруднений. Ті, хто не належав до сенаторської знаті, могли добитися вищих посад лише у виняткових випадках. Це були «нові люди» (homines novi) [I. **].

Представники нобілітету ділилися на різні угрупування, «партії», які розходилися інодіпопитанням, що стосуються зовнішньої політики, але більш за все конкурували між собою в боротьбі за отримання вищих магістратур, важливих жречських посад і т. д. Окремі сімейства і роди складали коаліції, закріпляли політичні союзи династичними браками, надавали взаємну підтримку, якщо хто-небудь з членів даного політичного угрупування притягувався до суду.

Колишня простота поступилася місцем розкоші. Знатні прізвища піклувалися про свій престиж в очах громадської думки велике значення мали старовина роду і наявність відомих родичів. Не рідко фамільні записи фальсифікувалися, кількість відомих родичів множилася, з'являлися пращури, наділені фантастичними подвигами.

Стійкості сімейних традицій сприяло право мати воскові зображення предків (jus imaginum). Вони зберігалися в головній частинібудинку, в атріумі, і виносилися під час свят та похоронних процесій.

Сенатори носили туніку з широкою пурпурною облямівкою, черевики з чотирма ременями і золоте кільце на пальці. У їх будинках тіснилися клієнти, що всюди супроводжували свого патрона. Багаті аристократичні будинки нараховували безліч клієнтів з міських і сільських жителів. Клієнтами ставали всі вільноотпущенники. Вони голосували за свого патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергу патрон виступавза клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Економічною основою могутності нобілітету було велике землеволодіння. Привілейоване положеннянобілітету збільшувало джерела прибутку його представників. Часті походи у віддалені країни збагачували військових командирів зсенаторского стану. Величезні прибутки давали управління провінціями, що знаходилося в руках сенаторского стану. Закон Клавдія 220р. до н. е., що обмежував торгові операції нобілітета, сприяв тому, що прибуткинобілітету від воєн і пограбування провінцій вкладалися в землю.

Для римського політичного життя першої половини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету.

Під час другої Пунічної війни особливий вплив мав серед сенаторів Квінт Фабій Максим, прозваний Кунктатором. Як принцепс сенату, він мав великий вплив на нобілітет. Після смерті Фабія винятковим авторитетом користувався Публій Корнелій Сципіон Африканський Старший. З 199 до 184 р. він був принцепсом сенату, і під його впливом проводилася зовнішня і внутрішня політика. У зовнішній політиці він був противником утворення нових провінцій і стояв за зміцнення римської могутності шляхом створення системи залежних від Рима васальних держав. У внутрішній політиці Сципіон був прихильником сенатської системи управління, але разом з тим ставив своєю метою полегшеннявійськової служби і зменшення прямих податків. Сципіон був популярний серед своїх солдат, що пройшли з ним немало походів, а також серед плебса, де він мав численну і розгалужену клієнтуру. Сципіон проводив певну династичну політику. Представники роду Корнелієв неодноразово займають в цей час вищі посади. З багатьма іншими родами (наприклад, Еміліями) Корнелії знаходилися в дружніх і родинних зв'язках. Але проте серед сенаторської олігархії була сильна і опозиція проти Сципіона. По відношенню до нього вороже настроєні були Фабії і ті прізвища, які з ними були пов'язані. Довгий час противником Сципіона був Тиберій Семпроній Гракх, батько майбутніх трибунів. Переможець Пилипа V Тіт Квінкций Фламіній був вибраний консулом на 198 р. всупереч бажанню Сципіона, що стояв за інших кандидатів. У Сірійській війні Публій Сципіон брав участь як легатапри своєму братові Луції; після цієї війни значення його падає.

У 187 р. від Луція Сципіона зажадали звіту у використанні грошей з сірійських трофеїв. Публійзнайшов цю вимогу принизливою і демонстративно знищив рахунки. Але нападкискоро поновилися, і в 184 р. коміції присудили Луція до сплати великої суми, а коли він відмовився, його хотіли відвести у в'язницю. Втрутився Публій, якого підтримав народний трибун Тіберій Гракх, що ворогував з Сципіонами, але вважав рішеннякоміції несправедливим. Він наклав veto на рішення про арешт Луция. Розповідь про процес Сципіона не цілком достовірна, але він в якійсь мірівідображає втрату Сципіонами політичного впливу [II. 5; 149].

Однимз найбільш послідовних супротивників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший. За своїм походженням він не належав до аристократії (його сім'я була з Туськула), але, добившисьсенаторських посад, він виступив як ярий поборник старовини і захисник аристократичних привілеїв; в той же самий час Катон виступав проти окремих представників нобілітета, говорив з ними різко і з жовччю вказував на їх недоліки. Однак консерватизм Катона не заважав йому виражати інтереси рабовласницького господарства, що швидко розвивається і лихварського капіталу. Він наполягав на руйнуванні Карфагена; в Іспанії він проводив політику, противнусципіонівський: області повсталих племен, що вважалися союзниками Рима, були приєднані до провінції. У той час як Сципіони були прихильникамизалучення Рима до елліністичної культури, Катон є захисником старих римських звичаїв. Він був обурений тим, що в Рим прибула афінська делегація представників трьох філософських шкіл на чолі з академіком Карнеадом з приводу конфлікту між Афінами і Оропом (155 р.). Катон побоювався, що нові вчення, що викликали величезний інтерес в римському суспільстві, зашкодять чистоті вдач. Протягом багатьох років Катон боровся проти розкоші. У 184 р. він був вибраний цензором. Цензура Катона набула особливого значення. Він ввів податок на розкіш; деякі сенатори, поведінку яких Катон вважав негідною для цього високого звання, при складанні нового сенатського списку не були включені в нього; зменшено було також число вершників. Суворість катонівської цензури увійшла в приказку. Проти нього об'єдналися різні групи нобілітета.

Цензори, вибрані на наступнийтермін, відмінили багато що з того, що було введено Катоном. Катон Старший дожив до вісімдесяти п'яти років і помер в той рік, коли почалася остання війна з Карфагеном, яку він давно вже вважав необхідною.

Падіння Сципіона, як і скасування заходів Катона, свідчить про ще більше посилення сенаторскої олігархії. Посилення сенаторскої олігархії знайшло відображення в законодавстві першої половини II ст.

Закон Віллія (180 р.) встановив порядок проходження магістратур. Вищі магістратури (консулат, претуру) могли зайняти тільки ті, хто пройшов нижчі виборні посади (квестуру, едилітет). Той, хто претендує на першу магістратуруповинен бути не молодшим за 28 років. Виборним посадам повинна була передувати військова служба. Претором, таким чином, можна було стати не молодше за 40, а консулом не молодше за 43 років. Цей закон повинен був допомогти олігархії в боротьбі проти людей, популярних серед плебса. У занятті магістратур велику роль грала черговість, яка встановлювалася пануючою олігархією. На вищі посади, як правило, проходили знатні посередності. Енергійні люди, подібні Тіберію Семпронію Гракху, були виключенням.

Обмеження доступу у вищий стан приводило до посилення незнатної верхівки плебса – вершництва.

У руках вершників знаходився відкуп провінційних податків. У числі учасників відкупних компаній (societates publicanorum) могли бути і люди середнього достатку, що вносили свій пай і пропорційно його отримували, прибутки, але головну роль грали вершники. Стягуючи в провінціях податки, поряд зі зловживаннями всякого роду вони вдавалися до лихварства: вимагали негайної сплати податку, у випадку ж, якщоу платників податків не було коштів і вони не могли негайно сплатити податок, вершники давали необхідні суми у позику під високі проценти і після закінчення термінустягали гроші самими найжорстокішими методами. [II. 5; 151]

Лихварські операції в Римі переходять в руки вершників, так само як і зовнішня торгівля. Завдяки відкупам і винятковому положенню римського торгового і лихварського капіталу в провінціях багатство вершництва росло. Вершники поступово відособлювалися від основної плебейської маси і оформлялися в особливий стан.

Подібнонобілітетувершництво належало до вищого прошарку рабовласницького суспільства. І вершники і нобіліексплуатували провінції. Нобілі через підставних осіб брали участь увсяких лихварських операціях і торгових спекуляціях, вершники ж в свою чергу володіли землями і в Італії і в провінціях. Але все ж перші були в основному земельною аристократією, а другі грошовою.

Незважаючи на спільність інтересів, між сенаторским станом і вершництвом існувало немало протиріч, і це штовхало вершників на участь в антисенаторських коаліціях, які стали створюватися по мірі поглиблення класових протиріч і посилення класової боротьби у другій половині II ст.

Соціальний лад Римської імперії в І-ІІ ст.

Соціальний лад Римської імперії з часу затвердження влади Серпня і до смерті Коммода не залишався незмінним. У II ст. Римська імперія досягла кульмінаційного пункту свого розвитку. Поняття Imperium Romanum, що означало колись просто римську владу, набуває значення Римської імперії; під ним зрозуміло та найбільш обширна територія, на яку розповсюджується влада Рима. Impеrium Romanum разом з тим синонім поняття orbis terrarum (всесвіт).

Епоха Антоніной характеризується зростанням міст, розвитком шляхів повідомлення, торгівлі, широким поширенням римської культури. Італія поступово втрачає своє панівне положення, і, навпаки, багато які з провінцій переживають період розквіту.

З аналізу соціальної і економічної структури можна зробтити висновок, що в значенні залучення середземноморських країн до торговогообігу і поширення міського життя II ст. було вищим рівнем розвитку. Однак в суспільному житті Імперії епохи Антонінов закладено було вже багато протиріч, які неминуче повинні були привести до кризи.

Основою господарського життя залишається рабовласництво, але ті нові елементи господарського розвитку, які виникли в перший період Імперії, отримують свій подальший розвиток. Кількість куплених рабів продовжує зменшуватись, раби, вирощені в будинку (vernае), набувають більшого, ніж раніше, значення. По розрахунках сучасних дослідників, в республіканську епоху «доморослі раби» складали звичайно третину всіх рабів, а у часи Імперії співвідношення змінюється: третину складають раби куплені. У зв'язку із зміною соціальних умов змінюється і погляд на рабів. Філософ Сенека вказує на людську гідність рабів, на те, що вони можуть бути друзями, що лише нижче стоять по своєму суспільному положению. По Діону Хрісостому, рабство і свобода моральна, а не соціальна категорія. Одні люди, незалежно від соціального свого стану, народжуються і продовжують залишатися рабами по духу, інші ж завжди етично вільні. Цей погляд на рабів знаходить своє відображення і в римському законодавстві.

Перший закон, що хоч в якійсь мірізахищає інтереси рабів, видав ще імператор Клавдій. У Римі було прийнято безнадійнохворихрабів вивозити на острів Ескулапа. Якщо вони видужували, то повинні були повертатися до свого пана. Клавдій видав розпорядження, за яким раби, вивезені на острів Ескулапа, у разі свого видужання отримували свободу. Імператор Адріан заборонив вбивство рабів. Його біограф розказує, що він притяг одну знатну римлянку до відповідальності за жорстоке поводження з рабами. Імператор Антонін Пій видає розпорядження, за яким той, хто без причини уб'є свого раба, несе таку ж відповідальність, як і за вбивство чужого раба. Вплинули деяким чином і грецькі звичаї: за указом того ж імператора рабам дозволялося шукати притулки в храмах і перед статуями імператорів. У разі жорстокого обходженнягосподарі в примусовому порядку повинні були продавати рабів.

Перебільшувати значення цих законів немає ніяких підстав. Положеннярабів злишалось важким. Новий погляд на рабство і закони на користь рабів – одинз симптомів кризи рабовласництва.

Криза наступила не відразу і не одночасно у всіх областях Імперії. Вона проявила себе передусім в Італії. Установааліментарного фонду і його поширенняпри Антонінах було спробою запобігання розорення середніх і дрібних землевласників, а разом з тим і надання допомоги незаможним сиротам. Само собою зрозуміло, що захід цей був палліативомта міг лише до відомої міризатримати, але не запобігти розоренню сільського населення. Аліментарні таблиці, що дійшли до нас кажуть про те, що державним кредитом користувалися дрібні і середні власники італійських міст Вслейі, Плацонциї і Беневента. На основі цих таблиць можна встановити, що в порівнянні з кінцем Республіки число дрібних володінь меншає; при цьому у нас немає підстави говорити про утворення суцільних латифундій. Комплекс земель, що належать одному власнику, міг складатися з декількохдільниць, розташованих в різних місцях, і та навіть в одному місці могла бути черезполосна власність.

Поступова втрата Італією переважного економічного становища позначилася у відтоцікоштів і в запустінні земель. Як один зметодів боротьби з цими явищами імператор Траян, а потім Марк Аврелій наказують сенаторам відому частину своїх коштівобов'язково вкладати в италійськіземлі.

Однимз джерел, що дають уявлення про положеннявеликогоземлевласництва в Італії у часи Траяна, є листи Плінія Молодшого. З них видно, що сам Пліній Молодший був схильний мати земельні володіння в різних місцях Італії. З його слів, цим він страхував себе від несподіванок. Дані Плінія кажуть про те, що колонатнівідносини продовжували розвиватися. При виборі маєтка Пліній піклується про те, чи знайде він в даній місцевості надійних наймачів. Заборгованість колонів росла. Недоплати їхні (reliqua colonoruiii), як дізнаємося ми з інших джерел****, могли закладатися, продаватися, перейти по спадщині. Плінійвказував, що колони перестають навіть піклуватися про погашення своєї заборгованості, настільки вона була велика. Внаслідок цього власники починають замінювати грошову оренду орендою зчастини продукту. Плінійназиває це єдиним способомлікування застарілої хвороби.

Особливість італійськихколонатнихвідносин полягає в тому, що колон є вільним орендарем; в основі відносин між ним і власником лежить двосторонній договір найма (locatio conductio).

Колонатрозповсюджується і в провінціях. У східних областях Імперії відношення, близькі до колонату, склалися задовго до римського завоювання. У Єгипті і Азії царські землі, землі храмів і інші володіння розподілялися на дільниці, що здавалися в оренду дрібним сільським господарям. Ця оренда перетворювалася в оренду примусову, землевласникі фактично прикріплялися до землі і не могли вільно покинути місце приписки (origo). На заході розвиток колонатавідноситься до кінця I і початку II ст. н.е. Ці маєтки утворилися ще при Клавдіях, головним чином внаслідок конфіскації імператорами приватних сенаторських володінь. Імператорські земельні фонди, що знаходилися в Римській Африці, ділилися на області (tractus, rеgiones), які складалися звеликих маєтків-салътусів (saltus). На чолі області стояв імператорський чиновник, прокуратор. Велика частинасальтуса ділилася на дільниці і віддавалася в оренду колонам. Головною особою в маєтку був кондуктор (conductor), якому давалися на відкуп всі прибутки з маєтка.

Відносини між колонами і імператорською адміністрацією регулювалися не окремими контрактами, як це було в Італії, а особливими поміснимистатутами (leges). Значні уривки такого статуту збереглися в одномунаписі. У ній говориться про те, що встановлюються порядки відповідно до Манциєвого статуту (lex Manciana). Відносно дати цього статуту в історичній літературі немає єдиної думки; ймовірно, він відноситься до кінця династії Флавієв або ж до часу Траяна. Колони орендували землюзчастини продукту; вони повинні були віддавати третю частину врожаю пшениці і ячменю, четверту частину гороху, третю частину зібраних оливок, певну кількість меду з кожного вулика. Заохочувалося розведення оливок, і той, хто насаджував їх, користувався пільгами. Грошові внески колони платили тільки з худоби. Крім натуральних і грошових внесків колони зобов'язані були три рази в рік відпрацювати по два дні в самому маєтку. Ці порядки були, мабуть, характерні не тільки для імператорських, але і для великих приватних маєтків.

З імператорів II ст. особливу увагу регулюванню відносин між колонами і адміністрацією африканських імператорських маєтків приділив Адріан. Він підтвердив, що кондуктор не може вимагати з колонів понад шести днів роботи в рік.

Особливі пільги надавалисятим, хто розорювавцілину або покинуті дільниці, насаджував оливкові і фруктові дерева, а також виноградники.

Правила, передбачені поміснимистатутами, не дотримувалися. Жителі Бурунітанського сальтусазвернулися до імператора Коммоду зі скаргою на своє положення. Вони писали, що прокуратори завжди стоять на стороні багатих і впливових кондукторів. Останні незаконно збільшують побори і вимагають виконання зайвих робіт. Прокуратори не розглядають скаргколонів, а коли вони зібралися і написали скаргу самому імператору, прокуратор вислав солдат; багатьох зколонів посадили у в'язницю, причому навіть римських громадян піддали тілесним покаранням.

Колонам Бурунітанського сальтуса пощастило: петиція їх досягла імператорської канцелярії, і сам Коммод розпорядився, щоб надалі колони працювали стільки, скільки визначено згідно із законом Адріана, але далеко не всі прохання, ймовірно, приводили до подібних результатів. Пригнічення колонів і зловживання адміністрації були звичайним явищем.

На північно-західних околицях на умовах, близьких до положенняколонів, селили варварів. Особливо широко застосовував цю міру Марк Аврелій.

Колонатнівідношення вплинули і на положення деяких категорій сільськогосподарських рабів. Власники земельпереводять їх на пекулій, тобто надають їм дільницю і, даючи рабам можливість обробляти її на власний розсуд, зобов'язують їх виконувати певну панщину. Пекулійодназ древніх форм римських правових відносин. Широке використання її у часи Імперії говорить про те, що старий спосіб обробки обширнихземель за допомогою рабів втрачав своє значення. Вигідніше було ділити маєток на невеликі дільниці і всякимиспособамиоберігати себе від несподіванок, гарантувати собі певний прибуток. Раби, що отримализемлю в якості пекулія, називалися servi casati. До відомої міри мінялося їх юридичне становище. Вонирозглядалися як quasi coloni (майже колони). Юристи вказують, що на відміну від інших рабів їх не треба вносити в інвентар маєтків; не можна їх і заповідати.

У історичній і історико-юридичній літературі питанню про колонатприділялася велика увага. Більше усього суперечок викликалопитання про походження, колоната. Деякі історики вважаликолонат неримським , запозиченим від германців, у яких раби знаходилися в інших умовах, ніж у римлян, і за своїм станом схожі були з колонами. Уперше погляд цей висловив Савіни, згодом його захищали Марквардт і Зеєк. Його розділяв у відомих відносинах і Моммзен, що вказав, правда, що поширеннюколонатнихвідносин сприяло зменшення кількості рабів внаслідок нових умов римської зовнішньої політики. Пухта і Родбертус вважаликолонат пом'якшеним рабством. Нарешті, деякі дослідники пояснювали розвиток колоната впливом східних елліністичних аграрних порядків. Особливе значення мали в цьому відношенні дослідження Ростовцева. У своїй роботі про колонат він дав детальне дослідження аграрних відносин в елліністичних країнах, де ще до римського завоювання була відома примусова оренда. Ростовцеввважає, що не можна говорити про пряме запозичення з Сходу цих відносин. Мовайде, на його думку, про взаємопроникнення східного і римського соціального укладу. Ростовцеввважає, що в кожній області Римської імперії були свої шляхи виникнення колоната. У Італії колонат виник самостійно. У Африці спостерігається поєднання італійських і східних форм.

З тих даних, які має в своєму розпорядженні сучасна наука, можна зробити висновок, що колонат розвинувся з приватно-правових відношеннь. Цьому не суперечать імператорські розпорядження. Вони торкаються тільки імператорських маєтків. Всі джерела ранньої Імперії сходяться в тому, що колон – вільна людина.

Колонатнівідношення були поширені і на інші соціальні категорії; саджали на землю рабів, селили варварів. Але ці заходи не дозволяють, однак, вважатиколонат пом'якшеним рабством або інститутом, запозиченим у германців. Немає ніяких підстав вважатиколонат інститутом, запозиченим зі Сходу, але цілком можливо, що в організацію імператорських маєтків на Заході було дещо запозичено з східної помісної організації.

Розвиток колоната є однієюз найважливіших особливостей економічного і соціального розвитку часів ранньої Римської імперії. У Італії колонат розвивався внаслідок того, що рабська праця стала невигідна і рабовласницьке господарство приходило в занепад.

Колон в більшій мірі, ніж раб, зацікавлений в піднятті продуктивності своєї праці. Правда, при розподілі земель на окремі парцелли можна було вести розмову лише про екстенсивне господарство; при цих умовах не можна було виконати тих порад по поліпшенню сільського господарства, які давали римські агрономи. Але у нас немає ніяких підстав говорити про те, що ті форми інтенсивного рабовласницького господарства, по яких ми можемо судити на основі творів Катона і Колумелли, мали широке поширення. Ймовірно, ці господарства існували лише в приміських районах, там, де були зручні шляхи сполучення. Великі латифундії були по перевазі екстенсивними господарствами. Таким чином, у нас немає підстав твердити, що поширенняколоната в Італії привело до загального падіння продуктивністі сільського господарства.

У провінціях же, колонат був однієюз головних форм експлуатаціїтрудящих, що сприяли освоєнню нових, до того часу не оброблених земель. Розміри імператорських і приватних маєтків були настільки великі, що їх не можна було обробити за допомогою рабів. Ця можливість створювалася завдяки колонату.

Особливості полісної ідеології.

Римська община на початку республіканського періоду була одним з полісів Апеннінського півострова. Поліс (по-латині civitas) - це, як правило, невелика рабовласницька держава з єдиним містом - центром політичного і культурного життя. Місто звичайно було оточене оборонними стінами і являло собою міцність - притулок навколишніх жителів в дні військових небезпек. Громадянами общини були лише місцеві уродженці, що володіли земельними дільницями. Пришельці і іноземці, а тим більше раби не мали права володіти землею і тому не були громадянами. Громадяни повинні були служити в ополченні, брати участь в народних зборах. Виконавча влада виправлялася виборними «магістрантами».

Колектив громадян вирішував політичні справи на народних зборах і захищав кордони своєї невеликої держави, збираючись в ополчення. Над громадянином не було тиску бюрократії; сама державна машина не представлялася йому чимсь чужим і страшним. Громадянин разом з своїми рабами обробляв свою дільницю, голосував в народних зборах і вибирав магістратів, із зброєю в руках відстоював рідне місто від ворогів.

Для громадянина полісної общини було характерне почуття свободи, свідомого вибору своїх дій. Якщо треба було йти в похід, то громадянин знав, що це не примха посадової особи, а сувора необхідність боротьби з ворогом; якщо народні збори вирішували оподаткувати громадян, то це викликалося необхідністю, а не свавіллям уряду. Головні вчинки і заходи представлялися жителеві міста-держави зрозумілими, реальними. До того ж приймалися ці заходи на народних зборах, в яких брав участь сам громадянин. Подібний порядок породжував почуття свободи, власного достоїнства, упевненості в своїх силах, спокійний реальний погляд на життя і існуючі відносини. Оскільки всі політичні і військові питання вирішувалися колективно на народних зборах або в ополченні, то це формувало почуття колективізму, цивільної спільності, заважало розвитку індивідуалізму. Окрема особа, її думки і інтереси розчинялися в цивільному колективі.

Для античних рабовласницьких полісів характерне прагнення до відособленості і замкненості. Особливо яскраво це виявляється в житті землеробських общин, однією з яких був Рим. Громадяни, обробляючи свої земельні дільниці, вели натуральне господарство і мало потребували сторонньої допомоги. З боку сусідів могла обійти небезпеку земельних захоплень, тому громадяни античних міст-держав звичайно знаходилися в натягнутих відносинах якраз з найближчими сусідами. Ця напруженість ще більш посилювала замкненість общини, її ворожість, направлену зовні, її агресивність. Цим, зокрема, пояснюється тісний зв'язок цивільної і військової організації в античних общинах. Громадяни общини, дрібні землевласники, зайняті важкою сільськогосподарською працею, прагнули не до запозичення нових думок і ідей, а до збереження дідівських вдач і звичаїв, з недовірою відносилися до всього нового, іноземного. Прихильність до свого місцевого, дідівського, споконвічного - одна з яскравих особливостей ідеології аграрного поліса.

Криза полісного ладу общини почалася з проникнення в середовище громадянства прийшлих елементів, які стояли поза громадською політичною і військовою організацією. Рабство, що розвивається і соціальне розшарування самого громадянства розкладали полісні порядки і установи.

Поступово, по мірі розвитку римського завоювання римська община, місто-держава, розташована на Тібрі, змінилася на величезну державу, що включала весь Апеннінський півострів і багато які заморські території з багатомільйонним населенням багатьма містами, складним господарством, різними класами, постійною армією, складним державним апаратом.

Розкладання античного поліса привело до кризи ідеології його громадянства. Спостерігається відхід від колективізму і зростання індивідуалізму, зіставлення окремої особи колективу, люди втрачають спокій і внутрішню урівноваженість. Старовинні дідівські вдачі зазнають осміяння і критики, в римське середовище починають проникати інші вдачі, іноземна ідеологія і релігія.

Починаючи з III ст. до н. е. на римську релігію дуже сильний вплив стала надавати грецька релігія. Римляни ототожнили з грецькими богами своїх абстрактних богів. Так, Юпітер був ототожнений з Зевсом, Марс з Аресом, Венера з Афродітою, Юнона з Герою, Мінерва з Афіною, Церера з Деметрою і інш. Серед римських численних богів виділилися під впливом грецьких релігійних уявлень головні олімпійські боги: Юпітер - бог неба, грому і блискавки. Марс - бог війни, Мінерва - богиня мудрості, берегиня ремесел, Венера - богиня любові і родючості. Вулкан - бог вогню і ковальського ремесла, Церера - богиня рослинності. Аполлон - бог сонця і світла, Юнона - берегиня жінок і браку, Меркурій - вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, торгівлі, Нептун - бог моря, Діана - богиня місяця.

Одним з шановних чисто італійських божеств був Янус, що зображався з двома особами, як божество входу і виходу, всякого початку. Олімпійські боги вважалися заступниками римської общини і шанувалися патриціями. Плебеї ж особливо шанували божественну трійцю: Цереру, Лібору, Прозерпіну - богиню рослинності і пекла і Лібора - бога вина і веселощів.

Римський пантеон ніколи не залишався замкненим, в його склад приймалися іноземні божества. Вважалося, що прийом нових богів посилює потужність римлян. Так, римляни запозичили майже весь грецький пантеон, а в кінці III ст. до н. е. було введено шанування Великої матері богів з Фракії. Завоювання багатьох заморських територій, особливо елліністичних держав, познайомило римлян з елліністичними і східними богами, які знаходять шанувальників серед римського населення. Ті раби, що прибували в Рим і Італію сповідали свої культи, тим самим розповсюджуючи інші релігійні переконання.

Для того щоб боги піклувалися про людей і про державу, їм треба було приносити жертви, підносити молитви-прохання і виконувати особливі ритуальні дії. Особливі колегії досвідчених людей - жреці - спостерігали за культом окремих богів, за ·порядком в храмах, готували жертовних тварин, стежили за точністю молитов і ритуальних дій, могли дати раду, до якого божества звернутися з потрібним проханням.

Римська релігія носила дух формалізму і тверезої практичності: від богів чекали допомоги в конкретних справах і тому скрупульозно виконували встановлені обряди і приносили потрібні жертви. У відношенні до богів діяв принцип «я даю, щоб ти дав». Римляни звертали велику увагу на зовнішню сторону релігії, на дріб'язкове виконання обрядів, а не на духовне злиття з божеством. Римська релігія не збуджувала священного трепету, екстазу, які опановують віруючих. Ось чому римська релігія при зовнішньому дуже суворому дотриманні всієї формальності і обрядів мало торкалася почуття віруючих, породжувала незадоволення. З цим пов'язане проникнення іноземних, особливо східних, культів, часто відмінних містичним і оргіастичним характером, деякою таємничістю. Особливо широко розповсюджувався культ Великої матері богів і культ Діоніса - Вакха, зарахованих в офіційний римський пантеон. Римський сенат вживав заходів проти поширення оргіастичних східних культів, вважаючи, що вони підривають офіційну римську релігію, з якою зв'язувалася потужність Римської держави і його стійкість. Так, в 186 р. до н. е. були Заборонені розгнуздані вакханалії, пов'язані з обрядами культу Вакха - Діоніса.

Широке проникнення грецького впливу у II ст. до н. е. привело не тільки до великого впливу грецької релігії і пристосування до неї римських релігійних переконань. Одним з важливих наслідків грецького впливу було поширення грецької філософії в римському суспільстві і поглядів грецьких філософів на релігію і богів. Було перекладено на латинську мову твір елліністичного письменника Евгемера, який вважав, що боги - це обожнювані великі люди, що колись жили. Вища римська аристократія, знайома з грецькою філософією, починає скептично відноситися до релігійних вірувань, хоч і розглядає релігію як необхідний засіб управління народом. Поширення містичних східних культів в масі, скептичне відношення до римської релігії у аристократії підривали офіційну римську релігію. Бурхливі події громадянських воєн, часті конфіскації, проскрипції вели до змін традиційних вірувань. Розповсюджується уявлення про потойбічне життя, про потойбічне блаженство як своєрідний протест проти мук в реальному світі. Отримує розвиток культ сліпої долі - Фортуни, яка дарує щастя і нещастя довільно і часто несправедливо. Задавлені гнітом і долею нижчі верстви населення мріяли про появу месія, богоспасителя, який прийде, подарує блаженство страждаючим, покарає гонителів.

З раннього часу різні свята і вистави грали важливу роль в суспільному житті Рима. На перших порах суспільні вистави були разом з тим і релігійними церемоніями, вони були неодмінною частиною релігійних свят.

У VI ст. до н. е. стали влаштовувати вистави світського (не релігійного) характеру, а за їх проведення стали відповідати не жреці, а посадові особи. Місцем проведення таких вистав був вже не вівтар того або іншого бога, а цирк, що мався в своєму розпорядженні, в низині між Палатінським і Авентінським пагорбами.

Самим раннім римським цивільним святом було свято Римської гри. Протягом декількох сторіч це було єдине цивільне свято римлян. З III ст. до н.е. засновуються нові уявлення. Великого значення набуває Плебейська гра. Найбільш великими релігійними святами були свята, пов'язані з культом землеробських богів, - це реалії в честь - Церери, виналії - свято виноградного збору, консуалії - свято жнив, сатурналії - свято посівів, терми надії - свято межових каменів, луперкалії - свято пастухів. Будучи святами давніх мешканців Рима, землевласників та пастухів, ці свята і надалі були особливо шановні серед сільського населення.

У кінці III - початку II ст. до н. е. були встановлені також Аполлонові ігри, ігри в честь Великої матері богів - Мегаленські ігри, а також флоралії - в честь богині Флори. Їх устроєм відали курильні едіпи. Ця гра була щорічною і регулярною, але крім них могли влаштовуватися також і екстраординарна гра в залежності від вдалої війни, позбавлення від нашестя, даної обітниці або просто бажання магістрату.

Гра тривала від 14 - 15 днів (Римська і Плебейська гра) до 6 - 7 днів (флоралії). Загальна тривалість всіх святкових днів цієї гри (ординарних) досягла 76 днів в році.

Кожне свято складалося з декількох відділень: 1) урочистий хід на чолі з магістратом-впорядником гри, що називався помпою, 2) безпосередньо змагання в цирку, ристалище колісниць, кінські стрибки і т. д., 3) сценічні вистави в театрі п'єс грецьких і римських авторів. Закінчувалися вистави звичайно бенкетом, масовим пригощанням, часом на декілька тисяч столів. Організація гри вимагала великих грошей. Наприклад, на проведення Римської гри було виділено в середині I ст. до н. е. 760 тис. сестерцій, Плебейської гри - 600 тис., Аполлонових - 380тис. Як правило, грошей, виданих з скарбниці, не вистачало і магістрати, що відповідали за влаштування гри вносили власні гроші, що іноді перевищували виділену суму.

З 76 святкових днів біля 30 днів відводилося на театральні вистави. Деякі з свят, наприклад флоралії, Аполлонові ігри, майже цілком складалися з сценічних вистав. Велике число сценічних днів в системі публічних вистав говорить про значну роль театру в суспільному житті Рима II - I ст. до н. е. Мабуть, це, пояснюється впливом прекрасного грецького театру і грецької літератури, загальним культурним зростанням римської публіки, збільшенням міського населення, яке звичайно відвідувало театральні вистави. Інтерес римської публіки, з іншого боку, забезпечував високий рівень римської драматургії, появу хороших п'єс Плавта, Теренція, Пакувія і Акція. Незважаючи на популярність театральних постановок, в Римі довгий час не був постійної театральної будівлі. Звичайно тимчасова театральна споруда зводилася на площі і була дерев'яною. Спочатку споруджувалися тільки сцена і підмостки, а публіка стоячи дивилася спектакль. Сенатори і знатні особи сиділи в кріслах, принесених з будинку їх рабами. У середині II ст. до н. е. стали будувати і лавки для всіх глядачів. І тільки в 55 р. до н. е. Помпей побудував постійну кам'яну будівлю театру. На відміну від грецького театру римський театр не мав оркестри, вона була відведена під крісла сенаторів (пізніший партер), сцена була нижчою, але ширше грецької і сполучалася бічними проходами з оркестрою. Місця для глядачів підносилися над оркестрою півколом - амфітеатром. Римський театр був оснащений різним механічним пристосуванням і механізмами, необхідним для підйому тягарів, зміни декорації.

Надзвичайний розвиток отримують в Римі гладіаторські бої. Гладіаторські бої влаштовувалися в етруських містах ще з VI ст. до н.е. Від етрусків вони проникли в Рим. Уперше в 264 р. в Римі був влаштований бій трьох пар гладіаторів. Протягом подальших півтора сторіччя гладіаторська гра влаштовувалася на поминках знатних осіб, називалася похоронною грою і носила характер приватної вистави. Поступово популярність гладіаторських боїв росте.

У 105 р. до н. е. гладіаторські бої були оголошені частиною публічних видовищ і про їх устрій стали піклуватися магістрати. Нарівні з магістратами мали право давати бої і приватні осіби. Дати виставу гладіаторського бою - означало набути популярності у римських громадян і бути обраним на державну посаду. А оскільки бажаючих отримати магістратську посаду було багато, то число гладіаторських боїв росло. На арену вже виводять по декілька десятків і навіть сотень пар гладіаторів вартістю в декілька тисяч сестерцій. Гладіаторські бої стають улюбленим видовищем не тільки в місті Римі, але і у всіх італійських, а пізніше і в провінційних містах. Вони були настільки популярні, що римські архітектори створили спеціальний, раніше не відомий тип будівлі - амфітеатр, де влаштовувалися гладіаторські бої і травля звірів. Амфітеатри були розраховані на декілька десятків тисяч глядачів і в декілька разів перевищували місткість театральних будівель.

Число вистав, як приватних, так і публічних, в Римі і інших містах і їх тривалість постійно збільшувалися, а їх значення все більш і більш росло. В кінці Республіки магістрати і державні діячі вважали проведення публічних вистав важливою частиною їх державної діяльності. В умовах аристократичної республіки, де вся влада була зосереджена в руках вузької верхівки класу рабовласників, правляче угрупуваннявважало організацію публічних вистав однимзі способів, сприяючих відверненню широкої маси римського громадянства від активної державної діяльності. Недивно, що зростання публічних вистав супроводилося занепадом значення народних зборів і їх політичної ролі.

Характерною рисою мислення римлян був практицизм, любов не до теоретичних, а до прикладних наук. Так, наприклад, високого рівня розвитку досягла в Римі агрономія. Збереглося декілька сільськогосподарських трактатів - Марка Порція Катана (IІ ст. до н.е.), Теренція Варрона (I ст. до н.е., де ретельно і глибоко досліджуються різні агрономічні проблеми.

Римський архітектор Вітрувій написав особливий трактат «Про архітектуру» в 10 книгах, що свідчить про високий · рівень римської архітектурної думки.

Бурхливі події останнього сторіччя Республіки, запекла політична боротьба, яка велася в народних зборах і сенаті, сприяли розвитку ораторського мистецтва і риторики. З'являється керівництво по риториці, де викладалися основні правила ораторського мистецтва. Незважаючи на сильну залежність від грецьких зразків, римська риторика змогла подолати їх і сказати тут нове слово. З керівництва по риториці треба назватироботу невідомого автора «Риторика до Гереннію» (деякі приписують її складання Цицерону) і декількаробіт Цицерона - «Брут», «Про оратора».

Великий розвиток отримала наука про право: правознавство, або юриспруденція. Перші дослідження з'явилися ще у II ст. до н. е., а в I ст. до н.е. існувала вже солідна юридична література. Особливо треба відмітити 18 книг «Цивільного права») і «Дефініції» Квінта Мумія Сцеволи (вони, на жаль, не збереглися). Самі різноманітні юридичні питання піднімалися в численних промовах Цицерона.

В І ст. до н.е. зародилася і римська філологія. З'явилися спеціальні дослідження по граматиці, про вживання букв, виникнення латинської мови, філологічні коментарі до комедій і трагедій письменників II ст. до н. е. Найбільш великими фахівцями в області римської філології були Нігидій Фігул, що написав обширні граматичні коментарі, і його учень Терентій Варрон, автор твору «Про латинську мову» і багатьох інших творів.

Як величезна Римська держава складалася з багатьох різнорідних частин, ще механічно пов'язаних між собою і що не злилися в органічне ціле, так і римська культура пізньореспубліканської епохи являла собою з'єднання багатьох початків - етруського, споконвічно римського, італійського і грецького. Складовий характер римської культури пояснює еклектизм багатьох її сторін.


Таким чином, при розгляді розвитку суспільства та держави у давньому Римі, ми можемо прийти до висновку, що суспільний та політичний розвиток взаємопов”язані між собою та створюють систему складних збалансованих взаємовідносин.

Право – це невід’ємна складова державності. Римське приватне право вплинуло не тільки на розвиток законодавства та правових вчень, але й на розвиток культури в цілому. Воно виступило базисом об’єднання багатьох варварських угрупувань у централізовані держави. Не маючи системи правових відносин жодна держава не може не те, що продовжувати подальший розвиток, але і існувати взагалі. Отже підхід до розгляду супільного та державного ладу Риму у період республіки та зміни його у період монархії через розгляд правових аспектів тогочасного життя можна вважати самим повним та філігранним шляхом вивчення цієї проблеми.

На цьому можна поставити крапку, але це “можна” дещо помилкове, бо для повного вивчення данної теми потрібен повний список джерел, які нажаль вже можуть бути втрачені, хоча не потрібно втрачати надії і продовжувати пошуки в інших джерелах, які можуть домогти якщо не знайти втрачене, то хоча б реконструювати. Але нові відкриття надихають на нові дослідження і поки ще чекають своїх дослідників.


Література

І Першоджерела

*Polyb., І, ІІ(перша пунічна війна), III,VII-XI(друга пунічна війна); **Diadorus, fr.I, XXII-XXIV(перша пунічна війна); ***Appianus, Hannibalica, Iberica, 4-38, 6-67, Sicilica, 3-5 (друга пунічна війна); ****Digesta, XXXIII, 7, 20.

ІІ Монографічна література

1 Виппер Р.Ю. Очерки истории Римской империи. Изд. 2-е. Берлин 1923.

2 Жебелев С.А. Древний Рим, ч.I. Царская и республиканская епоха. II. 1922

3 Зелинский Ф.Ф. Рим и его религия (в сборнике: Зелинский Ф.Ф. Из жизни идей. Т. ІІІ. Соперники христианства. Статьи по истории античных религий. Спб. 1910)

4 Косарев А.И. Римское частное право. «Закон и право» Издательское объединение «ЮНИТИ» М. 1998

5 Машкин Н.А. История древнего Рима. ОГИЗ Государственное издательство политической литературы 1948

6 Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М.1938

7 Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. Москва: Юрист, 1996.

ІІІ Довідникова література, посібники та періодичні видання

1 Всеобщая история государства и права. Под ред. К. И. Батыра. Москва: Былина, 1996.

2 Методическое пособие по изучению курса основ римского права. Составитель Е. А. Скрипилев. Москва. 1995.

3 Римское частное право: Учебник/под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – 512с.

4Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред. Черениловского З.М.. Москва: фирма Гардарика, 1996.

5 Энциклопедический словарь, том XXVI-а. Издатели: Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон, С.-Пб.1899

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий