Смекни!
smekni.com

Обмежена матеріальна відповідальність працівників (стр. 1 из 7)

Обмежена матеріальна відповідальність працівників

Конституційне право - це головна галузь права України, оскільки норми його законодавства регламентують найбільш важливі суспільні відносини: основи конституційного ладу; правовий статус громадянина; територіальний устрій; організацію і функціонування державної влади; органів місцевого і регіонального самоврядування; символи держави і т.д. Нормами Конституційного права регламентуються суспільні відносини, встановлюються основні правові принципи для інших галузей права України.

Основним джерелом будь-якої галузі права є Конституція України, що має на території республіки вищу юридичну силу.

Відповідно до цього конституційне право пов'язане також і з трудовим правом, оскільки Конституція України визначає основні трудові права й обов'язки громадян, що знаходять подальший розвиток у нормах трудового права. Конституція України закріплює право кожного громадянина на працю, на винагороду за працю, право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни праці, право на соціальне забезпечення в старості, у випадку хвороби і т.д.

В ст. 13 Конституції України закріплено, що власність зо­бов'язує. Вона не повинна використовуватися на шкоду люди­ни і суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Ставлення до власності формується перш за все тими ре­альними умовами, в яких перебуває людина, можливостями її впливу на організацію виробництва, розподілом створених ре­зультатів праці. І хоча відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, фактичної рівності у праві власності громадян немає і бути не може, оскільки люди не рівні у можливостях на­бувати право власності. Існуюча нерівність у володінні, користуванні і розпорядженні власністю створює суспільні супереч­ності, які досить часто переростають у протиправні форми набування власності. З цими негативними явищами держава бореться за допомогою різних галузей права: кримінального, адміністративного, цивільного, господарського. Важливе місце тут належить й трудовому праву України, яке визначає матері­альну відповідальність сторін трудових правовідносин за запо­діяну іншій стороні шкоду.

З прийняттям Конституції – Основного Закону держави[1] Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Тому зараз чи не найактуальнішим для національної юридичної науки є теоретичне обгрунтування й активне втручання у процес кодифікації правової системи держави. Це дуже важливе і складне завдання, оскільки ефективність правових норм залежить від теоретично обгрунтованого та практично аргументованого їх вибору і закріплення в чинному законодавстві, а також від правильного застосування їх на практиці.

Серед майбутніх кодифікаційних актів визначальне місце має посісти Трудовий кодекс України. Робота над проектом нового Трудового кодексу вже вступила в стадію обговорення його структури і змісту на сторінках юридичних видань[2].

Треба сказати, що суб’єкти трудових правовідносин знаходятьсяв нерівному положенні по відношенню один до одного. Працівник -экономічно більш слабка сторона трудовихого правовідносин.Він знаходиться в більш залежному стані від роботодавця,ніж роботодавець від нього. Працівник повинен підкорятися господорській владі роботодавця, виконувати його вказівки в процесі трудової діяльності, прагнути до забезпечення збереження власності, даної йому в зв’язку з виконанням своїх трудових обов’язків. В свою чергу роботодавець повинен не тільки вірно організовувати трудовий процес, але й приймати міри по унеможливленню виникнення майнового збитку.

Така нерівність суб’ектів трудових правовідносин обумовлює велику різницю в правовому регулюванні матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником и працівника перед роботодавцем. Вона торкаються визначення розміру збитку,що відшкодовується, порядку й меж відшкодування, характеру правових норм, що регламентують материальну відповідальність.

В цій роботі я спробую роздивитись види матеріальної ідповідальності працівників і порядок притягнення до неї.

Розділ І

1.Поняття і зміст матеріальної відповідальності працівника

Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шко­ду, заподіяну майну підприємства, визначена ст. ст. 130-138 КЗпП та деякими підзаконними актами. Встановлена цими ак­тами відповідальність є важливим засобом виховного впливу на робітників і службовців щодо дисциплінованого ставлення до майна підприємства, поважного додержання існуючого пра­вопорядку, забезпечення матеріальних інтересів конкретних підприємств, трудових колективів і суспільства в цілому. При сприянні відповідальності досягається мета попередження пра­вопорушення в галузі охорони власності підприємства.

В той же час матеріальна відповідальність не становить ча­стини дисциплінарної відповідальності, тому притягнення працівника до матеріальної відповідальності не виключає можли­вості накладення на нього дисциплінарного стягнення.

Передбачена трудовим правом матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, зконструйована таким чином, що вона поєднує матеріальну відпо­відальність працівників із захистом інтересів кожного праців­ника. Не випадково глава IX КЗпП має назву «Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шко­ду, заподіяну підприємству, установі, організації». Ці гарантії полягають у тому, що відповідальність може настати тільки за пряму шкоду, в межах і порядку, передбачених законодавством, і, як правило, обмежуються певною частиною заробітку праців­ника.

Велике значення при розгляді питань про матеріальну відповідальність працівників мають керівні постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах про відшкодування шкоди, заподіяного підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 р. № 14 із змінами й доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 березня 1997 р. № 3[3], «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяного злочином і стягненні безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р. № 3.

Таким чином, матеріальна відповідальність як важливий інститут трудового права покликана забезпечити відповідність поведінки людей нормам, прийнятим державою. Ця відповідаль­ність, на відміну від дисциплінарної, є двосторонньою, оскіль­ки відповідальність несе не тільки працівник перед власником або уповноваженим ним органом, а й власник перед працівником за заподіяння шкоди його майну або здоров'ю.

Матеріальну відповідальність слід відрізняти від майнової відповідальності, передбаченої нормами цивільного права.

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору виникає тільки при заподіянні збитку в зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Матеріальна відповідальність завжди має особистий характер Працівник, який заподіяв шкоду, відповідає за неї сам. Неповнолітні працівники за нормами трудового права також несуть відповідальність за заподіяну шкоду. За нормами цивільного права майнова шкода покладається на батьків (або осіб, які їх замінюють) за шкоду, заподіяну їх неповнолітніми дітьми.

У трудовому праві відшкодуванню підлягає тільки прямий дійсний збиток, як правило, в обмеженому розмірі — не більш середнього місячного заробітку працівника, що завдав шкоди. Ця відповідальність не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством, неодержані доходи чи упущена вигода, на відміну від цивільного права, відшкодуванню не підлягають.

У цивільному праві завжди діє принцип повного відшкодування шкоди. Межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються в залежності від форми вини, виду майна, якому заподіяний збиток, характеру трудової функції, що виконує працівник, чого немає в цивільному праві. Згідно з нормами трудового права працівники звільняються від матеріальної відповідальності за збиток, що може бути віднесений до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Тягар доведення наявності підстави й умов матеріальної відповідальності працівника лежить на власнику чи уповноваженому їм органі[4], тобто діє презумпція невинності працівника, у той час як у цивільному праві встановлена презумпція провини того, хто причинив шкоду.

Матеріальній відповідальності за трудовим правом притаманна така риса, як порівняння межі відповідальності з заробітною платою працівника. За загальним правилом розмір відшкодування збитку обмежується середнім місячної заробітком працівника.

У трудовому праві диференційовані види відповідальності в залежності від суб'єктів, умов заподіяння збитку, характеру майна тощо.

Відповідно до трудового законодавства розмір збитку, що відшкодовується, заподіяного з вини декількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, заробітної плати працівника, виду і межі матеріальної відповідальності кожного з цих осіб, тобто встановлюється дольова відповідальність. Солідарна відповідальність, як правило, не допускається; виключення встановлене для осіб, що заподіяли збиток злочинними діями. Для цивільного права характерно широке застосування солідарної відповідальності осіб, що заподіяли матеріальний збиток, при якій в залежності від волевиявлення потерпілого може наставати відповідальність усіх заподіювачів збитку спільно або кожного окремо. Особа, що відшкодувала збиток цілком, має право звернутися з регресним позовом до всіх інших осіб, за винятком тієї частки, що приходиться на нього самого.