регистрация / вход

Інноваційні технології в бізнесі

Особливості інноваційних технологічних процесів, результати яких виражаються у вигляді інноваційної продукції, що може мати конкретну речовинну форму чи бути у формі ноу-хау. Нові технології та економічний ризик. Ознаки ефективності високих технологій.

Зміст

Інноваційні технологічні процеси

Нові технології та економічний ризик

Біотехнології (приклад)

Ознаки високих технологій, забезпечуючі їх ефективність

Техніко-економічний аналіз технологій (приклад)

Список використаних джерел

Інноваційні технологічні процеси

Результати інноваційних технологічних процесів виражаються у вигляді інноваційної продукції, що може мати конкретну речовинну форму чи бути в неупредметненій формі (наприклад ноу-хау).

Творці нововведень здобувають на них авторські і суміжні з ними права. Виникає таке юридичне поняття, як інтелектуальна власність. Дане поняття передбачене Конвенцією, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності в 1967 р. Завдання Всесвітньої організації інтелектуальної власності полягає в сприянні її охороні.

Об'єкти інтелектуальної власності можуть використовуватися підприємствами, установами, організаціями і приносити дохід. Вони включаються до складу нематеріальних активів.

Охоронними документами на винаходи є патенти, авторські посвідчення. Патент засвідчує авторство, пріоритет і виключне право на використання винаходу протягом терміну дії патенту.

Патентна форма захисту винаходів забезпечує правову охорону вітчизняної продукції на міжнародному ринку ліцензій, дозволяє розвивати ліцензійну торгівлю технічною документацією, новітніми технологіями. Розрізняють національні і регіональні патенти (наприклад, зареєстровані в Європейському патентному відомстві).

Патенти служать джерелом інформації про новітні науково-технічні досягнення, знання яких надзвичайно важливе для інноваційного менеджера.

Безпосередньому одержанню патенту передує подача заявки, що містить зведення про автора, заявника, його законного представника, опис об'єкта, зведення про обсяг і терміни охорони.

Інноваційна продукція повинна мати індивідуалізацію. Одним із засобів індивідуалізації продукції є товарний знак. "Товарний знак і знак обслуговування (далі товарний знак — ТЗ) — це позначення, здатні відрізняти відповідно товари і послуги одних юридичних чи фізичних осіб від однорідних товарів і послуг (даті товарів) інших юридичних чи фізичних осіб". Товарним знаком може бути оригінальне графічне зображення, сполучення цифр, букв і т.п.

Право на використання товарних знаків одержують за допомогою їхньої реєстрації. В усьому світі товарні знаки застосовуються і захищаються.

Товарні знаки відіграють важливу роль як для виробників і продавців, так і для покупців нововведень. Вони вказують, хто несе відповідальність за визначений товар.

Однорідна продукція може випускатися різними виробниками і поширюватися різними продавцями. Причому і виробники, і продавці можуть мати свої товарні знаки. Саме товарний знак служить орієнтиром, підставою при виборі товару. Якщо покупець буде задоволений придбаним товаром, надалі він буде керуватися товарним знаком.

Товарний знак виконує наступні функції: служить орієнтиром при виборі товару; вказує на наявність відповідної якості товару; виділяє товар з однорідних товарів інших виробників; показує джерело походження товару, тому що інформація про власників товарних знаків внесена до реєстру товарних знаків, зареєстрованих у патентному відомстві; рекламує товар, тому що забезпечує виробнику популярність, що стимулює і зберігає попит на товари: дозволяє виробнику чи продавцю зайняти певне становище на ринку завдяки визнанню товарного знаку.

Товарний знак входить до складу нематеріальних активів, є предметом ліцензійних угод і об'єктом охорони промислової власності (складовою частиною інтелектуальної власності).

Результатом інноваційної діяльності є і ноу-хау, що являють собою цілком чи частково конфіденційні знання, досвід, навички що включають зведення технічного, економічного, адміністративного, фінансового й іншого характерів. Використання ноу-хау забезпечує певні переваги і комерційну вигоду особі, що їх одержала.

"Ноу-хау" можуть бути: не запатентовані технологічні знання і процеси, практичний досвід, методи, способи і навички з проектування, розрахунків, будівництва і виробництва виробів; проведення наукових досліджень і розробок; склад і рецепти матеріалів, речовин та ін.; також досвід в галузі дизайну, маркетингу, управління, економіки, фінансів.

Комерційна передача ноу-хау оформляється ліцензійними відносинами.

Наслідком інноваційної діяльності є нові художньо-конструкторські (дизайнерські) рішення зовнішнього вигляду виробу — промислові зразки.

Промислові зразки відображають єдність технічних, функціональних і естетичних властивостей виробу, входять до складу нематеріальних активів, є предметом ліцензійних угод і об'єктом охорони промислової власності.

Права на винаходи, товарні знаки й інші результати інноваційної діяльності оформляються ліцензією. Ліцензії розрізняються за характером й обсягом прав, за наявністю правової охорони, за способами передачі й умовами використання й іншими ознаками. Матеріальні результати інноваційної діяльності виступають у вигляді створених і освоєних нових машин, устаткування, апаратів, приладів і засобів автоматизації.

Створені й освоєні зразки машин, устаткування, апаратів, приладів і засобів автоматизації поділяються на нові, модернізовані і модифіковані.

Ефективність інноваційної діяльності можна оцінити через конкурентоспроможність нової продукції, успішне представлення її на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Результати інноваційної діяльності можуть бути представлені шляхом передачі (продажу) як у межах однієї країни, так і на міжнародному рівні. Ліцензійна торгівля являє собою основну форму міжнародної торгівлі. Вона охоплює угоди з ноу-хау, з патентами, винаходами.

Організаційні форми і практика продажу ліцензій на зовнішньому ринку можуть бути різні. У великих компаніях для здійснення торгових операцій створюють відділення і дочірні підприємства із закордонного ліцензування. На підприємствах більш дрібного масштабу створюються відділи, бюро, сектори патентно-ліцензійної роботи, що виконують наступні основні функції: вивчення торгівлі патентами і ліцензіями: збір і подання інформації технічним службам, виробничим відділенням і відділам, економічним службам; виявлення фірм, що виявляють інтерес до покупки ліцензій; забезпечення патентної охорони результатів наукових досліджень і технічних досягнень своєї фірми; проведення операцій з купівлі — продажу патентів і ліцензій.

Працівники ліцензійного відділу можуть виїжджати на підприємства ліцензіата і вивчати його можливості з організації випуску ліцензованої продукції; визначають на місці потреби ліцензіата в сировині, матеріалах, устаткуванні, кваліфікованій робочій силі; перевіряють стан підприємств, методи роботи, якість продукції, що випускається.

Ліцензійні відділи можуть бути вбудованими і самостійними. Вбудовані відділи (сектори) входять звичайно в юридичну службу (відділ), технічну службу (відділ) чи в загальноекономічну службу (відділ). Самостійний ліцензійний відділ перебуває у віданні одного з членів вищого керівництва фірми (президента, генерального директора, помічника президента). Самостійні відділи можуть бути централізованими і децентралізованими.

Відділення іноземного ліцензування створюються, як правило, у великих фірмах чи компаніях. На відміну від відділів, відділення мають господарську самостійність. Політику в галузі ліцензування розробляє керівництво фірми (президент, віце-президент, правління директорів), а також керівництво дочірніх фірм і відділень з експортних операцій.

Основна функція дочірніх компаній із закордонного ліцензування полягає в здійсненні операцій із продажу ліцензій.

Спеціалізовані фірми, що здійснюють науково-дослідну діяльність як комерційну, займаються скупкою патентів та ідей, їхньою доробкою і розробкою і виступають на ринку з різноманітним асортиментом науково-технічних знань, що мають різний ступінь готовності для безпосереднього промислового застосування.

Типові ліцензійні угоди розробляються різними організаціями (комісіями ООН, галузевими асоціаціями промислових фірм й ін.). Типовими є угоди, що надають ліцензіатові право на запатентований винахід чи технологічний процес разом з технічними знаннями, досвідом, ноу-хау, а також із правом використання товарного знаку.

Як відшкодування за використання предмета угоди ліцензіат сплачує визначену винагороду. Розрізняють: ліцензійні винагороди, розмір яких визначають на основі фактичного економічного результату використання ліцензії (це можуть бути періодичні процентні відносини, участь у прибутках); ліцензійні винагороди, розмір яких безпосередньо не пов'язаний з фактичним використанням ліцензій, а заздалегідь встановлюється і вказується в договорі з обліком можливого економічного ефекту й очікуваних прибутків ліцензіата на основі використання ліцензії: первісний платіж готівкою; паушальний платіж; передача цінних паперів ліцензіата; передача зустрічної технічної документації.

Періодичні процентні відносини чи поточні відносини ("роялті") встановлюються у вигляді визначених фіксованих ставок (у відсотках) і виплачуються ліцензіатом через визначені проміжки часу (щорічно, щокварталу чи щомісяця до визначеної дати).

Принципи розрахунку процентних відносин наступні: за одиницею випущених чи реалізованих виробів у вигляді відсотка до ціни чи собівартості; за вартістю виробленої за ліцензією продукції; за сумою продажів ліцензованої продукції; на спеціально обумовленій базі (наприклад, із встановленої потужності запатентованого устаткування, з обсягу переробленої за запатентованим способом сировини і т.п.).

Нові технології та економічний ризик

Характерними рисами сучасного етапу функціонування економічної системи є: поява нових суб'єктів господарської діяльності; зростання інформаційного навантаження на управлінський персонал; глобалізація економічної діяльності.

Усі ці чинники актуалізують проблему комплексної автоматизації управлінської діяльності на основі сучасних інформаційних технологій (ІТ) та засобів телекомунікацій.

Вирішення цієї проблеми зажадало нових підходів до автоматизації управлінської діяльності. Ці підходи знаходять висвітлення в концепції нової інформаційної технології (НІТ) організаційного управління, орієнтованої на активну участь управлінського персоналу в процесі оброблення інформації, що дасть змогу максимально наблизити управлінський персонал до інформаційних ресурсів, а також до самого процесу розв'язування інформаційно-управлінських задач. Основні принципи НІТ полягають у: масовому впровадженні ПЕОМ — установленні їх на робочих місцях управлінського персоналу; створенні комплексної технології оброблення інформації в умовах використання БД, баз знань (БЗ), мереж ЕОМ; створенні засобів комп'ютерного моделювання системи оброблення даних із застосуванням банку моделей і банку алгоритмів; розробленні засобів спілкування кінцевих користувачів з ПЕОМ на основі АРМів, що передбачають наявність експертних систем (ЕС).

Структуротвірним елементом АІС на основі НІТ є АРМ, що дає змогу поєднати сучасні тенденції в менеджменті з досягненнями НІТ.

Застосування обчислювальної техніки (до появи ПЕОМ) дало великий ефект у прийнятті одноманітних і типових управлінських рішень, але не вплинуло на такі сфери прийняття рішень в управлінні, як визначення задачі, встановлення мети впровадження рішень, оцінювання результату.

Елементи процесу управління можуть бути автоматизовані тільки в умовах АРМів управлінського персоналу. Зближення процесів збирання вхідної інформації, формування, відображення і використання вихідної інформації сприяють впровадженню режиму реального масштабу часу в оброблення інформації.

Управлінський персонал інтегрується в людино-машинній системі оброблення даних як користувач ІС, виступаючи тут у новій ролі оператора ПЕОМ. При цьому він продовжує здійснювати традиційні контрольно-аналітичні функції прийняття управлінських рішень, але на вищому автоматизованому рівні.

Успіх управління багато в чому залежить від правильної побудови комунікаційного процесу. АРМ управлінського персоналу розглядається в мережі як комунікаційна одиниця, що функціонує одночасно як джерело, передавач, приймач і споживач інформації. За допомогою ресурсів АРМу управлінський персонал розв'язує свої задачі, а по комунікаційних каналах передає інформацію у відповідні інстанції, в тому числі зовнішні. Обґрунтуванням для встановлення комунікації є потреба в інформації. Комунікації дають змогу підвищити якісний склад інформації для управління.

Основними концепціями побудови АРМів є: децентралізоване оброблення інформації на робочому місці управлінського персоналу; створення персональних БД; створення БЗ; створення мереж АРМів; інтелектуалізація АРМів.

АРМ управлінського персоналу — це програмно-технічний комплекс, винесений на робоче місце конкретного управлінського працівника, що дає змогу автоматизувати виконувані ним функції керування в інтерактивному режимі "користувач — ПЕОМ". Основний принцип, закладений в АРМ, — проблемна орієнтація комплексу, тобто орієнтація на розв'язання певного класу задач, об'єднаних загальною технологією оброблення інформації, єдністю режимів роботи й експлуатації.

Кожному класу користувачів відповідає певний тип АРМу, орієнтований на задоволення його функціональних та інформаційних потреб. У ньому основою автоматизації формування і прийняття управлінських рішень є персональні ІС.

Не вникаючи в конкретний зміст задач, розв'язуваних кожним конкретним користувачем в умовах комп'ютеризованого управління, в кожній персональній ІС має бути забезпечена можливість для користувача виконувати такі дії: обробляти текстові документи; проводити пошук необхідної інформації в довідкових фондах та архівах користувача; здійснювати формування документів, відомостей, таблиць; обмінюватися документами і даними; узгоджувати, уточнювати, модернізувати задачі управління; приймати рішення в умовах невизначеності або недостатності інформації.

Біотехнології (приклад )

Мільйони років життя розвивається у різноманітних структурах, формах та функціях. Біля 300 000 різних видів рослин й більш ніж мільйон видів тварин відомі сьогодні, і не існує двох подібних. Однак доведено, що в середині таксономічних родин є схожі риси.

Ми сприймаємо як належне, що діти повторюють своїх батьків та що живі істоти виявляють схожість, яка переходить із покоління в покоління. Родинна схожість є настільки явним і природним явищем, що ми рідко замислюємося над цим.

На протязі віків фермери та селекціонери використовували родинну подібність для підвищення продуктивності рослин і тварин. Наприклад, за допомогою селекції рослин, що були найбільшими, найсильнішими, найменш схильними до хвороб, фермери та селекціонери створювали поліпшені гібриди. Вони про це не здогадувались, але те було практикою елементарних форм генної інженерії — основоположного процесу, який використовується у біотехнології.

Закони, на яких базується перенесення генетичних рис, були загадкою ще 150 років тому, коли Грегор Мендель вперше почав вивчати спадковість культурних рослин.

Досліджуючи ретельно підготовлені експерименти та математичні обрахунки, Мендель прийшов до висновку, що певні невидимі частинки зберігають спадкові риси, та що ці риси переходять з покоління у покоління. Вчений світ виявив неспроможним усвідомити дивовижність мендельського відкриття ще деякий час після смерті великого вченого, але його праці лягли в основу біотехнології.

У 50-х рр. двадцятого сторіччя біологи здобули великих успіхів у вивченні спадковості. Завдяки з опису структури ДНК Джеймсом Вотсоном і Френсісом Кріком, вчені прийшли до висновку, як генетична інформація зберігається у живих клітинах, як ця інформація залишає відбиток і як вона передається з покоління до покоління.

До 80-х рр. двадцятого сторіччя вчені вже спробували (і дуже вдало) переміщати частинки генетичної інформації, які отримали назву "гени", від одного організму до іншого. Ця можливість переміщати генетичну інформацію відома як генна інженерія, єдиний процес, який використовували у біотехнології. Залишаючись все ще відносно молодою наукою, біотехнологія подає великі надії. Вона надає дослідникам можливість покращувати якісні та кількісні показники сільськогосподарських культур, які захищені природним шляхом від хвороб та комах. Біотехнологія також забезпечує нові шляхи лікування хронічних захворювань людини, виробництва хімічних речовин та переробки відходів. Віками фермери працювали, щоб збільшити врожаї рослин шляхом традиційної селекції та гібридизації — контрольованим запиленням рослин. Рослинна біотехнологія - це додаток до традиційних методів отримання нових сортів рослин з єдиною, але дуже важливою відмінністю: біотехнологія дозволяє переносити більш різноманітну генетичну інформацію досконалішим, контрольованим шляхом. На відміну від традиційної селекції при якій до схрещування залучаються сотні генів, рослинна біотехнологія надає можливість переносити від одного до декількох вибіркових генів. Ця більш вдосконалена наука дозволяє селекціонерам отримувати рослини з конкретними корисними ознаками, а також виключити небажані, які зменшують врожаї.

Багато з цих корисних ознак в нових сортах допомагають протидіяти шкідникам рослин, — комахам, хворобам та бур'янам, — які можуть знищити врожаї. Інші забезпечують поліпшення якості, як, наприклад, смакових характеристик фруктів і овочів, технологічні переваги збільшення вмісту сухої речовини томатів, поліпшення продуктів споживання, які стосуються насіння соняшника — сировини для олії з нижчим вмістом насичених жирів. Таким чином, поліпшені сорти можуть допомогти забезпечити збільшення та поліпшення запасів продовольства, а також захистити навколишнє середовище для наступних поколінь.

Ознаки високих технологій, забезпечуючі їх ефективність

Однією з найсуттєвіших мультиплікативних тенденцій у процесах, які характерні для сучасної світової економіки, вважається радикальна зміна самого типу економічного розвитку, тобто перехід від екстенсивного до інноваційного типу розвитку. В основу останнього закладене використання принципово нових прогресивних технологій, орієнтація на випуск високотехнологічної продукції, використання нових управлінських рішень в інноваційній діяльності. Для інноваційного типу розвитку характерними є: перетворення ресурсу "дослідження і розробки" на найважливіший стратегічний ресурс як на мікро-, так і на макроекономічному рівні; інтелектуалізація бізнесу і розвиток відповідних методів і технологій. Власне зросле використання нових знань у процесі інноваційної діяльності, яка набуває все більшого динамізму, є основою стійкості соціально-економічного розвитку країн, що переходять на постіндустріальну фазу розвитку.

Принципово важливим при цьому є факт, що ефективність розвитку в сучасному суспільстві досягається не тільки розвитком науки і промисловості, але й забезпеченням ефективного перебігу всього інноваційного циклу, однаково важливими компонентами якого є отримання нових знань, передавання їх до виробничого сектора економіки і подальше використання у виробництві.

Оскільки таке використання здійснюється зазвичай з метою отримання значних конкурентних переваг на ринку кінцевої продукції, то й усі етапи інноваційного циклу є під суттєвим інформаційним, організаційним, фінансовим тощо впливом ринкових факторів. Об'єктивна необхідність провадження інноваційної діяльності в умовах світових економічних перетворень полягає ось у чому.

По-перше, в сучасних умовах особливого значення набувають фактори, що надають можливості підприємству гнучко й адекватно реагувати на несподівані зміни у турбулентному середовищі. За таких умов вимагається безперервна оцінка розвитку ринку та стану підприємства серед конкурентів, що, своєю чергою, вимагає широкого застосування сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Окрім цього, враховуючи багатоаспектність і високий динамізм ринкових процесів, щораз частіше вимагаються не лише поточний аналіз ситуації, а й оцінка перспектив розвитку ринку і його майбутніх потреб. В ідеальній ситуації необхідно бути готовим розпізнати і задовольнити ці потреби ще до того, як намічені зміни стануть реальними. Очевидно, що для цього необхідним є постійне провадження інноваційної діяльності в напрямку пошуку інновації, на яку в перспективі буде сформовано попит на ринку.

По-друге, головним фактором успіху в умовах гіперконкуренції є можливість отримання на ринку конкурентних переваг.

Впровадження на ринок інновацій дає можливість отримати нестандартні конкурентні "переваги вищого рангу", які не тільки довше зберігаються, а й зазвичай пов'язані із значно вищим рівнем продуктивності.

По-третє, в умовах сьогодення для багатьох галузей промисловості, особливо високотехнологічних, характерною є тенденція до суттєвого скорочення життєвого циклу товару, і здатність витримати такий "інноваційний тиск" стає запорукою успіху в конкурентній боротьбі. Окрім цього, за умов багатоаспектності і високого динамізму ринкових процесів від менеджерів вищої ланки управління вимагається вчасне проведення не тільки аналізу шансів від використання інновації, а й своєчасної оцінки можливої загрози, яка виникає внаслідок постійного скорочення життєвих циклів продукції.

У зв'язку із загостренням конкуренції і переходом стратегічного менеджменту з класичної ринкової орієнтації на ресурсну багато підприємств усвідомили значення ресурсу "знання" для досягнення конкурентних переваг. Провідні корпорації світу ввели функцію управління знаннями у структуру стратегічного менеджменту.

Завдання менеджменту знань полягає не так у придбанні знань, як в їх збереженні та розподілі або перетворенні у зручну для користування в межах підприємства форму, що досягається за допомогою ретельно розробленої концепції ідентифікації, інституціоналізації і практичного використання накопичених знань, зокрема за допомогою низки таких заходів: введення на підприємстві нових штатних одиниць - "брокерів знання", які виступають в ролі координаторів між сферами пропозиції та використання знань; формування міжфункціональних проектних груп у сфері управління інноваціями; побудови та використання комп'ютерних мереж на базі знання. Запровадження цих заходів дає можливість поліпшити використання вже накопичених знань і забезпечити надходження нових, що можна вважати першими кроками на шляху перетворення підприємства на "організацію, яка навчається".

Джерела інновацій пов'язані передовсім із науковими дослідженнями, а їхнє практичне використання - з розвитком виробництва і послуг. Між так званою чистою наукою, яка охоплює фундаментальні дослідження (чисто теоретичні), і їхнім практичним застосуванням (чим займаються так звані прикладні дослідження) знаходиться сфера впровадження, і всі разом поєднуються в НДДКР (науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи). Умовно НДДКР можна поділити на дві сфери: сферу дослідження і сферу розвитку (практичного застосування). Незважаючи на те, що важко докладно відокремити сферу досліджень (Д) від сфери розвитку (Р), до першої зазвичай відносять ті дослідження, основною метою яких є поглиблення теоретичних знань, натомість до другої частини - ті інновації, які є практичним джерелом проектів нових продуктів, технологій або методів організації, безпосередньо пов'язаних із комерційним застосуванням.

Для потреб управління інноваціями можна виокремити три принципові типи інноваційних процесів, представлені в таблиці 4.1.

1) Прибуткові НДДКР, яким відповідають маленьке Д і велике Р - що означає, що інноваційний процес ґрунтується на існуючих знаннях, не розвиває теорії і стосується передовсім сторони застосувань (аплікацій), а економічний результат досягається у сфері заощадження коштів, наприклад, дослідження, які спрямовані на поліпшення конструкції автомобіля.

Таблиця 4.1 Характеристика трьох типів НДДКР

Тип НДДКР Ймовірність технічного успіху Час реалізації Потенційна конкурентоспроможність Тривалість досягнутої конкурентної переваги
Прибуткові Дуже висока, зазвичай 40 -80% Короткий період, зазвичай від 6 до 24 місяців Помірна, але скерована на потребу Коротка, зазвичай знаходить послідовників
Радикальні

На початкових стадіях помірна, зазвичай 20 -

40%

Середній період, зазвичай від 2 до 7 років Велика Довга, часто охороняється патентами
Фундаментальні На початкових стадіях важко визначити, залежна від концепції НДДКР Тривалий період, зазвичай від 4 до 10 років Велика Довга, часто охороняється патентами

Радикальні НДДКР - які складають як велике Д, так і часто велике Р. Цей вид інноваційних процесів збагачує і теоретичні знання, й інженерні (технологічні) з передбаченням доведення інновації до етапу практичного застосування. Порівняно з попередньою групою, радикальні інноваційні процеси стосуються проблем, які не до кінця досліджені теоретично і через це пов'язані з високими витратами досліджень, але водночас приносять певні результати у вигляді нових продуктів і технологій. Цю групу досліджень можна віднести до типових промислових досліджень, які відрізняються від попередніх більшою творчістю отриманих результатів. Прикладом цього типу досліджень може бути конструкція нового аналізатора крові, яка базується на принципово новому аналітичному методі (наприклад, біотехнологічних тестах).

Фундаментальні НДДКР - велике Д і в принципі відсутність Р. До цієї групи належать інновації у сфері теорії, які становлять підставу розвитку технології лише в майбутньому (8 — 15 років). Вони пов'язані з високими витратами, натомість їх супроводжує непевність щодо майбутніх економічних користей. Прикладом можуть бути дослідження надпровідності в умовах високих температур, які досі не втілені у вимірних результатах.

Незважаючи на складність відокремлення сфер НДДКР, на практиці вони були однак розділені. Дослідженнями, зокрема фундаментальними, займалися установи, які належали до сфери науки (в Україні їх роль відігравали академічні заклади), часто поєднуючи дослідницьку діяльність з дидактикою, а дослідженнями розвитку, зокрема проектуванням і запуском виробництва в дію, займалися спеціальні організації (в Україні - галузеві інститути, вищі заклади освіти) або відповідні підрозділи промислових підприємств. Вже у 70-х роках було помічено, що такий розподіл збільшує тривалість інноваційного циклу і підвищує витрати досліджень. Звідси тенденція до поєднання в межах однієї організації обох частин НДДКР, а також дії, спрямовані на наближення інноваційного процесу до практичної діяльності.

Техніко-економічний аналіз технологій (приклад )

Аналіз роботи технологічного обладнання базується на системі показників, що характеризують використання його чисельності, часу роботи і потужності.

Техніко-економічний аналіз технологічного обладнання класифікують на наявне і встановлене (здане в експлуатацію), фактично використовуване у виробництві, те, що перебуває в ремонті і в модернізації, та резервне. Найбільшого ефекту досягають, якщо за величиною перші три групи приблизно однакові.

Для характеристики ступеня залучення обладнання у виробництво розраховують такі показники:

• коефіцієнт використання наявного обладнання:

Різниця між кількістю наявного і встановленого обладнання, помножена на плановий середньорічний виробіток продукції на одиницю обладнання, — це потенційний резерв зростання виробництва продукції за рахунок збільшення кількості діючого обладнання.

Для характеристики ступеня екстенсивного завантаження обладнання вивчають баланс часу його роботи. До нього входять:

календарний фонд часу — максимально можливий час роботи обладнання (кількість календарних днів у звітному періоді множать на 24 і на кількість одиниць встановленого обладнання);

режимний фонд часу — (кількість одиниць встановленого обладнання множать на кількість робочих днів звітного періоду і на кількість годин щоденної роботи з урахуванням коефіцієнта змінності);

плановий фонд — час роботи обладнання за планом. Відрізняється від режимного часу перебування обладнання в плановому ремонті і в модернізації;

фактичний фонд відпрацьованого часу за даними обліку.

Порівняння фактичного і планового календарних фондів часу дає змогу встановити ступінь виконання плану введення обладнання в експлуатацію за кількістю і термінами; календарного і режимного — можливості кращого використання обладнання за рахунок підвищення коефіцієнта змінності, а режимного і планового — резерви часу за рахунок скорочення його витрат на ремонт.

Для характеристики використання часу роботи обладнання застосовують такі показники:

• коефіцієнт використання календарного фонду часу:

Ккф = ФРЧф:ФРЧк;

• коефіцієнт використання режимного фонду часу:

Крф = ФРЧф:ФРЧр;

• коефіцієнт використання планового фонду часу:

КПф = ФРЧф:ФРЧП;

• частка простоїв у календарному фонді:

Ч =ПР•ФРЧ

де: ФРЧф. ФРЧП, ФРЧр, ФРЧК — відповідно фактичний, плановий, режимний і календарний фонди робочого часу обладнання; ПР — простої обладнання.

Під інтенсивним завантаженням обладнання розуміють випуск продукції за одиницю часу в середньому на одну машину (1 машино-годину). Показником інтенсивності роботи обладнання є коефіцієнт інтенсивності його завантаження:

Іінт =ГВф • ГВПЛ,

де: ГВф, ГВПЛ — відповідно фактичний і плановий середньогодин-ний виробіток.

Узагальнюючий показник, що комплексно характеризує використання обладнання, — коефіцієнт інтегрального навантаження як добуток коефіцієнтів екстенсивного й інтенсивного завантаження обладнання:

ІК =Киф - Яінт.

У процесі аналізу вивчають динаміку цих показників, виконання плану і причини зміни їх.

Розрахунок впливу цих факторів роблять за методом ланцюгової підстановки, абсолютних і відносних різниць.

Методика розрахунку за методом ланцюгової підстановки:

Результати факторного аналізу показують, що обсяг випуску продукції зріс за рахунок збільшення кількості обладнання і виробітку продукції за одну машино-годину. Збільшення цілоденних, внутрізмінних простоїв обладнання і зниження коефіцієнта змінності викликали зменшення обсягу товарної продукції на суму 8345 тис. руб., або на 8,7 %.

Отже, більш повне використання обладнання на цьому підприємстві можна розглядати як можливий резерв збільшення виробництва продукції за наявності ринків збуту.


Список використаних джерел

1. Антонюк Л. Л., Поручник А. М., Савчук В. С. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації. — К.: КНЕУ, 2003. — 394с.

2. Балабанова Н. В. Суспільство знань та інновацій: шлях до майбутнього України — К.: Арістей, 2005. — 104с.

3. Баханов К. О. Інноваційні системи, технології та моделі навчання історії в школі. — Запоріжжя: Просвіта, 2004. — 328с.

4. Зянько В. В. Інноваційне підприємництво в Україні: проблеми становлення і розвитку / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2005. — 262с.

5. Ілляшенко С. М. Управління інноваційним розвитком: Проблеми, концепції, методи. — Суми: Університетська книга, 2003. — 278с.

6. Йохна М. А., Стадник В. В. Економіка і організація інноваційної діяльності. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 400с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий