регистрация / вход

Суть і основні проблеми Маржиналізму

Суть і основні проблеми Маржиналізму Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Суть і основні проблеми Маржиналізму

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Об'єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов'язана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

• глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

• інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв'язків та ринкової кон'юнктури;

• переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

• якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

• зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв'язків між економічними агентами;

• актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революції сприяли також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися у другій половині XIX ст. і були пов'язані:

з кризовим станом класичної політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

Позитивізм (від лат. positivus — позитивний) — філософський напрямок, заснований у 30-ті pp. XIX ст. Огюстом Контом (1798—1857), який вважав, що наука покликана пізнавати не сутність, а явище. Виходячи з того, що незіставні з фактами наукові твердження є безплідними, О. Конт стверджував, що дослідження сутності речей та першопричин явищ є безглуздим та недопустимим. Позитивне знання трактувалося як узагальнення та систематизація здорового глузду на основі пізнання об'єктивного, корисного і достовірного. Природничі науки вважались еталоном, висувалась теза про необхідність відповідного реформування суспільних наук.

Спроби наблизити науку до проблем господарської практики, первинних потреб і прагнень економічних суб'єктів на основі виявлення мікрорівневих закономірностей сприяли переоцінці основних теоретичних положень класичної школи. Були започатковані нові форми та методи економічного аналізу, які змінили найважливіші принципи побудови економічної теорії, систему основоположних підходів до вирішення дослідницьких завдань, що сприяло формуванню нової парадигми економічної науки.

Переоцінка цінностей, усталених майже за 200 років розвитку класичної політичної економії, та формування принципово нових поглядів на основні проблеми економічної науки, методи їх дослідження та вирішення, уможливили наукову революцію, яка знаменувала перехід від класичної до неокласичної економічної теорії.

Наукова революція — розрив поступовості розвитку наукового знання, порушення спадкоємності наукової думки, різкий перехід від одного якісного стану до іншого. Концепція "наукових революцій" була висунута американським фізиком, філософом, істориком науки Т. Куном (1922—1996), який трактував наукові революції як зміну парадигм — концептуальних схем, способів і методів дослідження, що панують в науці протягом певного історичного періоду.

Радикальні зміни, які відбулися в економічній науці наприкінці XIX ст., отримали назву "маржинальноїреволюції" (від фр. marginal — грань, межа), пов'язаної з переходом від абстрактно-наукового аналізу, заснованого на ло-гіко-філософських категоріях, до дослідження конкретних господарських проблем на основі широкого використання граничних величин та нової теорії цінності (табл. 8.1).

На думку відомого дослідника історії економічних учень М. Блауга "термін "маржиналістська революція" звичайно вживається щодо майже одночасного, але цілком незалежного відкриття на початку 70-х pp. XIX ст. В. Джевонсом, К. Менгером і Л. Вальрасом принципу спадної граничної корисності як основного блоку для побудови нового виду статичної мікроекономіки. Як кажуть, це один з найкращих прикладів "множинного" відкриття в історії економічної думки".

Характерні ознаки маржиналізму :

Суб'єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і явищ, дослідження та тлумачення перебігу подій на основі їх суб'єктивної оцінки господарюючими індивідами; перетворення політичної економії в науку про поведінку, яка вивчає схильності, бажання, інтереси та очікування суб'єктів господарювання. Визначаючи політичну економію як розділ прикладної психології, один із засновників маржиналізму Ф. Візер зазначав, що для всіх дій, що здійснюються з усвідомленням їх необхідності, економічній теорії зовсім не потрібно прагнути встановити індуктивний закон. У цих випадках кожен з нас чує закон, що проголошується безпомилковим внутрішнім голосом.

Маржинальна теорія означає не просто інший спосіб дослідження проблеми вартості, вона знаменувала собою інший підхід до економічного аналізу. Як умови, що визначають господарські рішення, стійко утвердились психологічні фактори.

Б. Селігмен

Водночас еволюція маржиналізму була пов'язана з поступовою відмовою від суб'єктивізму та психологізму та переходом до об'єктивного функціонального аналізу.

Методологічний індивідуалізм, позасоціальний підхід (метод робінзона), пояснення економічних процесів і явищ на основі дослідження поведінки окремих, ізольованих індивідів, які керуються власними оцінка ми вигод та втрат; аналіз суспільства як сукупності атомістичних суб'єктів господарювання.

Панування принципу індивідуалізму та усунення із економічного аналізу історичного, соціального підходів сприяли перетворенню політичної економії в ідеологічно нейтральну "чисту науку", спрямовану на дослідження вічних та універсальних економічних законів.

Граничний аналіз, використання граничних величин і відповідних категорій (граничної корисності, граничних витрат, граничної продуктивності, що ми зараз називаємо граничним аналізом, виникло ніби на пустому місці. Аж до Дж.С. Мілля ми могли відстежити певну наступність завдань та ідей. Де зупинявся або щось пропускав один, там починав другий — так продовжувався і нарощувався безперервний ланцюг еволюції економічної думки. Граничний аналіз виглядає розривом цього ланцюга. Здається, нібито він не випливає із ідей вчених попередніх поколінь. Це дійсно схоже на справжню революцію. Після неї в економічній науці все пішло не так, як до цього.

Визначення цінності корисним ефектом благ; розмежування сукупної корисності благ (корисності всього запасу чи всієї доступної індивідові кількості блага) і граничної корисності останньої одиниці з усього запасу чи всієї доступної індивідові кількості блага. "Ідея граничної корисності, —І зазначав відомий австрійський маржиналіст Е. Бем-Баверк, — це "Сезам відкрийся" — формула, що дає ключ до всіх найскладніших явищ економічного життя і дає змогу вирішити найзаплутаніші проблеми науки".

Згідно з маржинальним підходом цінність благ зумовлюється їх граничною корисністю — найменшою додатковою корисністю, що надається новою і в кожному конкретному випадку останньою, кінцевою одиницею (чаї стиною, порцією) блага.

Принцип рідкісності, визнання обмеженості економічних ресурсів порівняно з людськими потребами; ідея оптимальпості, заснована на моделі раціональної поведінки суб'єктів господарювання, які, вибираючи альтернативні варіанти застосування обмежених ресурсів, прагнуть до максимізації своїх цільових функцій. На думку одного із засновників маржиналізму B.C. Джевонса, "кожна людина шукає задоволення і втікає від неприємностей за будь-яких умов прагне отримати максимум одного при мінімумі другого".

Математичні методи, якими користувались економісти того періоду, не виходили за межі диференціального числення. Економічні функції завжди вважалися диференційними і неперервними. Однак основний принцип максимізації так само можна застосовувати до розривних функцій. .У цьому розумінні граничний аналіз як такий відступає на задній план, а на перший план виходить принцип, що економічна поведінка — це максимізаційна поведінка за наявності обмежень.

Перенесення уваги дослідників на сферу обміну та споживання; визнання примату споживання над виробництвом; зосередження уваги на дослідженні проблем попиту та поведінки споживача.

"По суті нова школа зводить всю економічну науку до механізму обміну, — зазначали Ш. Жід та Ш. Ріст. — Кожен індивід розглядається як істота, що піддається імпульсу з боку інтересу, подібно до більярдної кулі, що штовхається києм; тут йдеться про те, щоб зрозуміти, — як це повинен робити кожний хороший гравець, — які складні фігури утворюються від зіткнення куль між собою і з бортами більярду"1.

Ідеологічна нейтральність, деполітизація, позаісторичний підхід, спрямовані на розвиток "чистої науки" та дослідження універсальних законів, незалежних від місця і часу. Засновник австрійської школи маржиналізму К. Менгер наголошував на необхідності застосування "природничо-наукового методу", спільного для всіх наук, сутність якого полягає у тому, щоб "звести складні явища людського господарства до їх найпростіших елементів, ще доступних точному спостереженню, прикласти до останніх відповідну їх природі міру і з встановленням останньої знову показати, як складні господарські явища закономірно розвиваються із своїх елементів".

Дослідження статичних, рівноважних станів, стійких до короткострокових коливань економічних змінних; вивчення архітектоніки, а не динаміки економічної системи. Акцентуючи увагу на основоположному для маржиналізму принципі "рівності граничних величин", М. Блауг зазначав: "Упродовж 1879—1914 pp. економічна теорія майже повсякчас зводилась до статичного мікроекономічного аналізу, безпосередньо побудованого на правилі рівності граничних величин".

Активне впровадження кількісних методів економічного аналізу, трактування економічних проблем як задач на знаходження умовного екстремуму, широке використання диференціального числення та інших інструментів математичних досліджень.

Необхідно зазначити, що спроби знайти масштаб споживчої цінності благ і зробити його основою їх мінової цінності здійснювались протягом усієї історії розвитку економічної думки. Засновник маржиналізму К. Менгер посилався на висловлювання відомого старогрецького вченого Аристотеля, який звертав увагу на те, що "повинно бути те, що може слугувати мірою всього . Насправді ця міра не що інше, як всеохоплююча потреба, оскільки за умов відсутності потреби або однакової потреби у всьому не існувало б обміну благ" .

У XVIII ст. француз Бтьєн Кондильяк (1715—1780) та італієць Фернди-нанд Галіані захищали положення про залежність мінових цінностей від інтенсивності людських потреб, ідею нееквівалентності та взаємовигідності обміну тощо. "Не правильно, нібито за товарного обміну обмінюють одну цінність на іншу, рівну цінність, — писав Е. Кондильяк, — навпаки, кожний із обох контрагентів дає завжди меншу цінність за більшу"1.

Основні ідеї маржиналізму виникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності, граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарських систем були вперше сформульовані у 30—50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С. Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г. Госсеном у Німеччині.

Задовго до Маршалла в 1838 р. А. Курно в своїй класичній праці "Дослідження математичних принципів теорії багатства" застосовував апарат диференціального числення, що забезпечує максимум прибутку. Питання про мінімізацію витрат також було поставлене більш ніж сто років тому. Принаймні ним займався Тюнен, розглядаючи поняття граничної продуктивності.

П. Семюелсон

Водночас основні ідеї попередників маржиналізму не були зрозумілі сучасникам, вони залишались непоміченими, були "перевідкриті" заново і гідно оцінені лише у кінці XIX ст.

В історії економічних учень виділяють два етапи маржинальное революції (рис. 8.1):

1-й етап (70—80-ті pp. XIX ст.) — започаткування "суб'єктивного н пряму" в політичній економії та теорії граничної корисності як основ: цінності.

Хронологічно цей етап пов'язаний із виходом у світ трьох книг: "Теорії політичної економії" B.C. Джевонса (1871 p., Англія), "Основ учення пр(^ народне господарство" К. Менгера (1871 p., Австрія), "Елементів чисто політичної економії" Л. Вальраса (1874 p., Швейцарія). Незважаючи н відмінності у соціально-економічних умовах та традиціях економічної думки трьох різних країн, ці книги мали фундаментальну єдність у трактуванні основних проблем економічної теорії та методів їх вирішення. Водночас лідер маржинальної революції довгий час не знали про існування один одного, о кільки в ті часи економічні твори рідко перекладались іноземними мовами не було всесвітнього наукового товариства економістів, єдиної системи на: кової інформації тощо. Так, наприклад, книга засновника маржиналізму К. Менгера "Основи учення про народне господарство" (1871) була перекладена англійською мовою лише через 80 років після її написання.

Початок маржинальної революції не був помічений сучасниками. Про те, що вона відбулася, вперше заявив Л. Вальрас. Водночас у 80-ті pp. XIX ст. розпочалося активне поширення маржиналізму і нова методологія економічних досліджень поступово зайняла панівні позиції в економічній науці.

2-й етап (90-ті pp. XIX ст.) — започаткування неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб'єктивно-психологічного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Основні ідеї цього етапу маржинальної революції знайшли відображення у творах А. Маршалла, Д.Б. Кларка, В. Парето та ін.

Залучення нового методологічного інструментарію сприяло розвитку та збагаченню методології економічних досліджень на основі впровадження математичного моделювання економічних процесів як засобу реалізації концепції економічної рівноваги на мікрорівні. Водночас відбулося звуження предметного простору економічної науки в результаті вилучення з аналізу соціальних та макроекономічних проблем.

Маржинальна революція 70-х pp. минулого століття стала відомою в історії економічної думки головним чином завдяки спростуванню панівної на той час теорії цінності, заснованої на виробничих витратах. Крім того саме в результаті цієї революції відбулася заміна старої теорії абсолютно новою концепцією, згідно з якою ціна залежить від суб'єктивних індивідуальних виборів, виражених в граничних величинах. Під впливом робіт Джевонса, Вальраса і Менгера увага була перенесена з довгострокових історичних факторів у сфері виробництва, які задають напрямок економічного розвитку, на розробку системи законів, які визначають, яким чином дані ресурси розподіляються для задоволення потреб атомізованих і анонімних агентів. Попит став ключем до ціноутворення. Таким чином мікроекономіка стала полем дослідження для економістів.

Список використаної літератури:

1. Злубко «Економічна думка України»;

2. Корнійчук «Історія економічних учень»;

3. Єхименко «Історія економічних учень».



Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70–ті роки XIX ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх фон Візер (1851—1926) та Ейген Бем-Баверк (1851—1919).

Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема» (1883) розвинув ідею попередників маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, та ін.

Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів.

Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому, треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження отримав назву «робінзонат».

Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язками, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропор-ції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.

Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об’єктивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб’єкти цілком однорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.

За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Пропозиція таких товарів завжди буває більшою або мен-шою, отже, задоволення буде збільшуватися або зменшуватися відповідно до збільшення або зменшення пропозиції. Таким чином, теорія Менгера виходить із того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а взаємозв’язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є обов’язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб. Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатній кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води. Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини, а тому не буде цінним для неї.

К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості — від найнеобхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.

Менгер абстрагувався від того факту, що суб’єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, — це міркування суб’єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для задоволення потреб, тому предмет, здатний задовольнити навіть мінімальну потребу, набирає вартості. Цей предмет необхідний для задоволення саме цієї потреби і жодної іншої. Така вартість, будучи суб’єктивною, залежить не від сукупної, а від граничної або маржинальної корисності, яка вища або нижча за фактичну корисність, що її має людина від предмета.

Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його винятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмірами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин.

Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат. Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат, інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його виробництво.

У своїй теорії Менгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри необхідності його для життєдіяльності людини.

Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та попиту на них обов’язково постає проблема, зв’язана з визначенням часу використання товару — споживається він негайно чи призначений для використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції. Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент, може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом строку використання втрачати якісь важливі властивості.

Повна система класифікації товарів за рангами грунтується на елементі часу. Для товарів другої черги встановлюється залежність від використання товарів першої черги, третя черга залежить від другої тощо. Виробничий процес у такому разі залежатиме від взаємозв’язку часу випереджання та відставання, починаючи з моменту підвищення початкового попиту.

Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа розглядає витрати як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх — граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат виробництва є похідною від вартості продукту. Представники даної школи ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого праця розглядалася не як процес взаємодії людини і природи, а як матеріальна річ.

Візер виходив із суб’єктивного аналізу Менгера, але пішов значно далі за нього. На думку Візера, політична економія є прикладною психологією, а її завдання полягає в тім, щоб пояснити всі економічні явища, на підставі мотивів, якими керуються у власній діяльності окремі люди. Замість терміна, використаного Менгером, — найменш важлива користь, він увів у науковий обіг термін «маржинальна корисність». Вартість товару він виводив із його корисності, указуючи, проте, що корисність товарів змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності потреб і можливості товару ці потреби задовольняти.

Він використав принцип зменшення насиченості потреб для того, щоб показати, що наступні партії товару, доступного покупцеві, змінюють попит (ставлення покупця до товару): від задоволення до байдужості й навіть до роздратування. Звідси випливає, що за обмеженої пропозиції попит триває до точки маржинальної корисності. Візер писав: «Там, де діє закон про вартість, корисність залишається джерелом вартості». Більше того, маржинальна вартість стає мірою вартості.

Візер нищівно критикував теорію трудової вартості. Він вважав «абсурдною» теорію, яка стверджує, що праця людини визначає вартість продукту, і дотримувався думки, що працю, так само, як інші фактори, закладено у вартість товару. Візер розглядав витрати не як капіталовкладення, а як витрати для суспільства. Дотримуючись концепції трьох факторів, він стверджував, що починати треба з вивчення поєднання факторів (капіталу, праці та землі), а вже потім визначати, яка саме частка вартості може належати кожному фактору. Крім того, Візер пропонував порівнювати цінність даного предмета споживання з цінністю іншого предмета, виготовленого з тих самих матеріалів, але в інших пропорціях. Цей метод назвали методом продуктивного внеску.

На противагу примату виробництва, який пропагує класична політекономія, австрійська школа дотримувалася думки про примат споживання. Її представники стверджували, що вихідним пунктом політичної економії є суб’єкт, індивідуум, а оскільки в цього суб’єкта є певні потреби, то вони й відіграють вирішальну роль у еконо-мічному процесі. Для аналізу, до речі, брали індивідуума, котрий не займається виробництвом. У цілому виробництво, на їхню думку, відіграє другорядну роль і тільки ускладнює господарську картину. Керуючись таким міркуванням, вони вважали, що на початку економічного аналізу питання виробництва можна не брати до уваги.

Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага, предмети споживання були в необмеженій кількості і з їхньою допомогою можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, то зникла б необхідність в економічній діяльності. Обгрунтовуючи цю тезу, Візер, наприклад, зазначав, що перед Робінзоном також постали всі економічні проблеми, оскільки в нього був обмежений запас предметів споживання. Відтак робився висновок, що, правильно вирішивши проблеми робінзонівського (індивідуального) господарства, можна розв’язати всі економічні проблеми су-спільства.

З позиції рідкості Візер трактував і природу власності. Він писав, що приватна власність є вічною категорією, що випливає із самої суті економії, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для задоволення цих потреб. З цієї причини люди починають цінити предмет, прагнуть оволодіти ним. У такий спосіб він пояснює виникнення й суть приватної власності, стверджуючи, що її породжують рідкість та обмежена кількість предметів споживання.

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістською концепцією процента.

Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи властивості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Бем-Баверк сформулював цю ідею так: «Для створення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість не абсолютна, а тільки відносна, тобто як порівняти з розмірами існуючої потреби в речах такого роду. Висловлюючись точніше, ми скажемо: цінності набирають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що... певна сума потреб має залишитись незадоволеною. І навпаки, не мають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому розпорядженні в такій кількості, що з їхньою допомогою можуть бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби, а й залишається ще зверх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування»*1. У Бем-Баверка поняття цінності є вираженням зв’язку між суспільним явищем ціни та індивідуально-психологічним явищем одиничної оцінки.

*1: {Бем-Баверк Е. Основы теории ценности хозяйственных благ. — М.; СПб., 1903. — С. 192.}

Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розрізняв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корисність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначається на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв’язувалося з формуванням цінності матеріальних благ.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він зв’язував з утворенням суб’єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку блага суб’єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Якщо корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб’єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть біля джерела, то склянка води не має жодної цінності, коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високої суб’єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що її забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється величиною граничної корисності, під котрою розуміють мінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина.

Дію цього закону Бем-Баверк ілюструє на прикладі одноосібного господарства, в якому господар зібрав п’ять мішків зерна. За вагою і якістю зерна всі мішки рівноцінні. Але суб’єктивна цінність одного мішка зерна (згідно з теорією Бем-Баверка) визначатиметься за принципом спадної корисності. Оскільки перший мішок зерна призначено для харчування самого господаря, тобто він задовольнятиме найзначнішу життєву потребу індивіда, то цей мішок матиме максимальну корисність. Корисність кожного наступного мішка буде зменшуватись. «Граничну корисність» матиме останній мішок, зерно з якого призначається для харчування хазяйського папуги. Цей мішок і визначає, на думку Бем-Баверка, цінність одиниці відповідного матеріального блага.

Другий етап в утворенні цінності блага Бем-Баверк зв’язував із «об’єктивною» цінністю, яка, на його думку, формується на ринку в процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції. Через вирівнювання суб’єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цінність, що її можна розглядати як об’єктивну. Отже, об’єктивна цінність формується під впливом попиту і пропозиції, належне співвідношення яких забезпечується на ринку автоматично — через вільну конкуренцію.

Теорія розподілу австрійської школи відома під назвою «теорія приписування» (рос. мовою «теория вменения»). Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу — землі, праці і капіталу, — за словами Бем-Баверка, має бути «приписана» (рос. «вменена») відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами. «Приписування» (рос. «вменение») треба здійснювати з урахуванням граничної корисності «виробни-чих благ», визначених граничною корисністю вироблених з їхньою допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата, наприклад, визначатиметься граничною корисністю витканої на ньому тканини і т. ін.

Щодо заробітної плати робітника, то вона мусить бути меншою ніж створювана цим робітником вартість. Бем-Баверк пояснював це тим, що робітник, отримуючи заробітну плату, може одразу придбати собі «матеріальні блага», а підприємець мусить нагромаджувати капітал для виробництва «благ майбутнього», що потребує від нього «утримання». Відтак підприємець має одержати винагороду за те, що він утримується від витрачання капіталу на особисті потреби. Бем-Баверк, порівнюючи негайне споживання робітника і відкла-дене споживання підприємця, заявляв, що благо, котрим людина користується сьогодні, нерівноцінне тому благу, яким вона корис-туватиметься завтра, оскільки цінність теперішніх благ за інших однакових умов завжди більша ніж цінність таких самих благ у майбутньому.

За Бем-Баверком, праця — це «благо майбутнього», бо вона створює продукт тільки через певний час, а внаслідок цього робітник стає власником «майбутнього часу». Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому «теперішнє благо» у вигляді заробітної плати. Отже, вони обмінюються цими благами. З часом праця створює якісь певні блага, і ці блага через більш низьку оцінку майбутніх благ порівняно з теперішніми, за вартістю колись перевищуватимуть заробітну плату. Це перевищення і становитиме процент, а точніше, прибуток підприємця.

З цього випливав висновок, що процент (прибуток) виникає у результаті впливу фактора часу на вартість благ. Процент у Бем-Баверка є результатом «очікування» підприємця, а його джерелом — різниця оцінок майбутніх і теперішніх господарських благ. Відтак процент розглядався як «вічна» і «природна» категорія.

Бем-Баверк запропонував теорію, згідно з якою капітал або засоби виробництва є результатом обхідних (непрямих) методів у виробництві, які неминуче стають причиною того, що споживання переноситься на майбутнє.

Прямі методи виробництва передбачають задоволення потреб прямо й одразу. Засоби виробництва не передбачають негайного задоволення потреб, а тому вони є товаром майбутнього. Відтак, писав Бем-Баверк, «товари, які можуть бути використані за асортиментом і кількістю негайно, як правило, цінніші, ніж ті, які будуть використані у майбутньому». Це припущення і лягло в основу його теорії про дохід з капіталу.

Наприклад, він стверджував, що борошно є предметом, якого не можна негайно вжити для особистих потреб, бо воно є пред-метом для майбутньої кулінарної обробки. А от хліб можна не-гайно використати як продукт харчування і внаслідок цього він має більшу цінність. На думку Бем-Баверка, суть проблеми по-лягає в уже відомому нам розходженні оцінки теперішніх і май-бутніх благ.

Цим законом він обгрунтовував і суть процента. Він доводив, що коли хтось позичає гроші, то в майбутньому вони мають повертатися до нього з процентом, тобто з різницею між вартістю теперішнього і майбутнього блага.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; по-друге, використання в якості головного об’єкта дослідження, не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.





1.3. Теорії макроекономічного регулювання

Державне регулювання національної економіки здійснюється на основі поєднання різних економічних теорій, зумовлених практикою господарювання. В розвитку теорій регулювання економіки фахівці виділяють декілька етапів, які найповніше характеризують певний часовий період господарювання.

Першим етапом державного регулювання економіки вважається меркантилізм (XV-XVII ст.), теоретики якого вважали благородні метали джерелом багатства і складали рекомендації правителям своїх держав щодо розвитку зовнішньої торгівлі. Вони вважали, що до збагачення веде перевищення експорту над імпортом, нагромадження золота й срібла. Політика обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку через запровадження високого мита доповнювалася заходами щодо стимулювання вивозу готової продукції на зовнішні ринки. Така політика забезпечувала перевищення експорту над імпортом. Вважалося, що держава стає багатшою, якщо володіє більшою кількістю грошей.

На зміну цьому етапу прийшли фізіократи - економічна школа (XVIII ст.), представники якої вважали джерелом багатства працю в сільському господарстві й продукти землі. Вони рекомендували розвивати саме цю галузь економіки. Основоположник школи фізіократів Ф. Кене розробив економічну таблицю, яка відображала рух продуктів між основними секторами економіки й класами суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки.

Фізіократи вважали, що уряди не повинні втручатися в природний хід економічного життя, а їх завданням є запровадження таких законів, які б відповідали законам розвитку природи.

У другій половині XVIII – початку XIX ст. формується класична теорія регулювання (саморегулювання) економіки. Представниками цієї школи були англійські економісти А. Сміт і Д. Рікардо. Основним регулятором економічних відносин вони визнавали ринковий механізм, який автоматично встановлює економічну рівновагу між попитом і пропозицією, заперечуючи необхідність втручання держави в економіку.

Згідно з ученням А. Сміта, ринкова система здатна до саморегулювання, в основі якого лежить особистий інтерес, пов´язаний з прагненням до отримання прибутку. Він виступає головною рушійною силою економічного розвитку.

Економісти класичної школи вибудували велику теоретичну споруду, в основі якої лежало поняття ринкової економіки як системи, що саморегулюється через механізм цін. Коливання ринкових цін автоматично встановлює рівновагу в економіці. Тому державне регулювання економіки вони вважали зайвим.

Часті і глибокі економічні кризи, безробіття породили марксистську теорію регулювання, засновану на вченні К. Маркса про трудову природу багатства на основі суспільної власності. Ця теорія обґрунтовувала необхідність знищення приватної власності, конкуренції, переконувала в доцільності впливу держави на соціально-економічні процеси з допомогою плану. “Тільки там, де виробництво знаходиться під контролем суспільства, задовольняються його потреби”, – писав К. Маркс. “Лише при переході засобів виробництва у власність усього суспільства стає можливим суспільне виробництво за наперед продуманим планом”, – додавав Ф. Енгельс. Ця теорія була реалізована на практиці у XX ст. на значній частині світової системи господарювання. Однак результати її дії виявилися невтішними, а марксистські ідеї – нежиттєздатними.

Паралельно з´являється нова теорія економічного розвитку, яка обґрунтовує необхідність і практичну доцільність державного регулювання економіки на засадах приватної власності, конкуренції, – кейнсіанська. Засновником цієї теорії вважають англійського економіста Дж. М. Кейнса, який обґрунтував необхідність і роль державного регулювання економіки, описав основні засоби та інструменти впливу держави на економіку: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестицій, зменшення ціни кредиту, розширення державних закупок, підвищення рівня зайнятості, проведення ефективної фіскальної політики.

Кейнсіанської теорії дотримувалися уряди більшості держав після Другої світової війни, що й сприяло виходу їх країн з кризи і розрухи.

Прикладом застосування на практиці кейнсіанської концепції може служити здійснення нового курсу Ф. Рузвельтом у США в результаті прийняття низки законів:

- про введення мінімальної заробітної плати;

- про соціальне забезпечення та виплати з безробіття;

- про державне страхування банківських вкладень та позик;

- про підтримку фермерського господарства і малого бізнесу;

- про регулювання діяльності банків та фондової біржі та інші.

Ця теорія ефективна в складні періоди розвитку економіки: воєн, відбудов, науково-технічних перетворень, формування ринкового середовища.

На базі класичної теорії саморегулювання опоненти Дж. М. Кейнса створюють ряд неокласичних теорій (монетаризм, Раціональних очікувань, “економіки пропозиції”), в яких визнають необхідність державного втручання в економіку, однак зводять його до мінімуму і віддають перевагу опосередкованим методам впливу. Монетаризм, пропагує регулювання грошового обігу; теорія раціональних очікувань стверджує, що суб´єкти господарювання без держави приймають оптимальні рішення; теорія “економіки пропозиції” пропагує стимулювання пропозиції, зниження витрат, скорочення податків і соціальних витрат.

Всі ці теорії дотримуються протилежних до кейнсіанства позицій. Поширена концепція монетаристів зводиться до того, що, по-перше, система вільного ринку забезпечує високий рівень макроекономічної стабільності на основі конкуренції за умови, що держава не втручається у функціонування економіки; по-друге, коливання сукупних витрат впливає на ціни, а не на рівень виробництва і зайнятості. Монетаристи вважають, що втручання держави у визначення мінімальної заробітної плати, підтримку цін на сільськогосподарську продукцію тощо посилює негнучкість цін і заробітної плати. Отже, держава, втручаючись в економічні процеси, підриває здатність вільного ринку забезпечувати макроекономічну стабільність.

Концепція монетаризму розглядає економіку переважно як саморегулюючу систему; визнає, що інфляція, спад, безробіття, криза платіжного балансу є результатом незадовільної грошової політики держави; рекомендує для оздоровлення економіки застосовувати жорстке регулювання приросту грошової маси, зниження рівня податків і кредитів, зменшення соціальних витрат, забезпечення вільного розвитку підприємництва; ринкове ціноутворення, скасування мінімальної заробітної плати. Згідно монетарної теорії у “відкритій” економіці вільно перетікають товари, гроші, капітали. Як результат, темп світової інфляції визначається темпом зростання світової грошової маси. Девальвація національних валют визначається зростанням світової грошової маси. Таким чином, держава неспроможна здійснювати грошово-кредитне регулювання без урахування світового кредитного ринку.

Як показали приклади розвитку світової економіки, саморегуляція в деяких країнах призвела до спаду виробництва, зростання державного боргу, значного безробіття, зниження доходів, скорочення попиту.

Монетарна і кейнсіанська концепції мають багато позитивного і, як свідчить світовий досвід господарювання, монетарна система забезпечує кращі результати за умов функціонування розвинутого ринку з цивілізованою конкуренцією, а кейнсіанська – в період його становлення.

У сучасних умовах продовжується пошук нових форм і методів впливу держави на економіку, удосконалюються теорії державного регулювання відповідно до змін середовища. З´явилася теорія “неокласичний синтез”, яка поєднує сучасну кейнсіанську теорію з неолібералізмом. Вона стала теоретичною основою змішаної системи регулювання економіки.

Близьким до неокласичного синтезу є соціально-інституціональний напрям, прихильники якого стверджують, що економічні відносини в суспільстві формуються під впливом політичних, соціальних, психологічних та інших факторів.

Незважаючи на відмінності, в основі всіх теорій лежать положення кейнсіанської та монетариської теорій, основні характеристики яких наводяться у табл. 1.

Таблиця 1. Основні ознаки кейнсіанської та монетарної теорій регулювання економіки

Кейнсіанська

Монетарна

1. Принципи ефективного сукупного попиту

1. Принципи ефективної сукупної пропозиції

2. Значна частка державного сектора економіки

2. Часткова приватизація державної власності

3. Сприяння конкуренції

3. Стримування конкуренції

4. Зростання оподаткування в інтересах збільшення державного попиту

4. Зниження податків

5. Організація державного планування і регулювання

5. Згортання макроекономічного планування, обмеження регулювання

6. Дефіцитне фінансування і посилення інфляції

6. Зменшення дефіциту бюджету і стабілізація грошового обігу

7. Розширення державних соціальних програм

7. Скорочення державних соціальних програм

Світова практика господарювання показала, що в основі функціонування певного типу економічної (господарської) системи лежали положення відповідної теорії державного регулювання.

Економічна (господарська) система – це упорядкована і скоординована сукупність елементів національної економіки, яка характеризується наявністю певних ознак: входу, виходу, обмеження, процесу, середовища.

В економічній теорії виділяють такі типи економічних систем:

- натуральне господарство, якому відповідає класична теорія саморегулювання;

- ринкова, в основі якої кейнсіанська, неокласична теорії регулювання економіки;

- адміністративно-командна, регулювання якої здійснюється відповідно до марксистської теорії;

- ринкова економіка змішаного типу, якій відповідають форми: методи теорії неокласичного синтезу та інституціональних перетворень.

Державне регулювання ринкової економіки змішаного типу здійснюється з допомогою таких основних елементів:

- ринкових регуляторів;

- державних важелів впливу на економіку;

- корпоративного управління;

- інституту соціального партнерства.

Вони забезпечують високу ефективність національної економіки, реалізацію макроекономічних цілей, стабільний розвиток, стійкість державного управління, соціальну справедливість.

Фахівці виділяють два види та кілька моделей регулювання ринкової економіки змішаного типу – економічний лібералізм, економічний дирижизм і типові моделі.

Економічний лібералізм - це система соціально-економічних відносин з домінуванням ринкових регуляторів і мінімальним державним втручанням. До країн економічного лібералізму можна віднести США, Канаду, Велику Британію, Австралію, в яких державний сектор не перевищує 10 % , державні витрати сягають 30-35 % ВВП, переважають правові та економічні методи регулювання.

Економічний дирижизм. - система соціально-економічних відносин зі значним впливом держави на соціально-економічний розвиток. До країн економічного дирижизму відносять Австрію, Японію, Німеччину, в яких державний сектор відіграє істотну роль, державні витрати сягають 45-50 % ВВП, для регулювання активно використовуються прямі, адміністративні і специфічні методи.

Національний інститут стратегічних досягнень узагальнив досвід регулювання економіки і виділив кілька моделей сучасної ринкової економіки, з властивими їм методами.

Ліберальна (американська) модель передбачає втручання в економіку держави за залишковим принципом, тобто втручання в ті процеси, які не регулюються ринковим механізмом. Державне регулювання зводиться до встановлення “правил гри”, створення належних умов для ведення бізнесу, вирішення проблем соціального характеру, використання державних інвестицій.

Неоліберальна (німецька) модель орієнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренції, стимулювання розвитку малого бізнесу, зростання зайнятості, соціальної спрямованості розвитку ринку, економічної безпеки працівникам, вирівнювання доходів, соціальне страхування, забезпечення мінімальної оплати праці.

Європейсько-кейнсіанська модель передбачає значну частку державного сектора в економіці країни. Державна власність концентрується в енергетиці, вугільній, газодобувній промисловості, машинобудуванні, фінансовій сфері. Бюджет розглядається як засіб впливу на попит і витрачається переважно на інвестиції та структурні зміни. Ця модель характеризується високим рівнем узгодженості заходів, що реалізуються державою.

Соціал-демократична (шведська) модель, яка впроваджується у скандинавських країнах та частково у Португалії, Іспанії, передбачає посилену увагу до соціальної сфери, рівня зайнятості, соціального забезпечення, трудових відносин та жорсткої політики доходів. Головним орієнтиром цієї моделі є забезпечення максимально сприятливих умов для виявлення кожним суб´єктом власної суспільно-корисної активності, активне втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту, домінування ідей рівності та солідарності.

Японська модель ринкового господарства передбачає досить високий рівень керованості за допомогою позадержавних об´єднань, РАД, особливої ролі фінансово-банківських установ. Основні фонди держави майже повністю зосереджені в галузях інфраструктури, що допомагає створити сприятливі умови для розвитку приватного сектора економіки. Японська модель регулювання будується шляхом поєднання державних і приватних інтересів на основі застосування позаекономічних важелів-планів, прогнозів, програм, рекомендацій тощо. В регулюванні домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним і державним.

Таким чином, застосовувати ту чи іншу існуючу модель ринкової економіки шляхом автоматичного запозичення неможливо. При виборі схеми державного регулювання економіки слід враховувати багато чинників: наявність конкретних умов, стан виробничого потенціалу, можливості забезпечення економічної безпеки, національний менталітет, традиції тощо.

Джордж Джозеф Стиглер (США) – Нобелівська премія присуджена у 1982р. за дослідження промислових структур, функціонування ринків, а також причин і наслідків державного регулювання. Будучи “літературним” економістом, Дж. Стиглер уникав математики. Його докторська дисертація – “Теорія виробництва і розподілу”. Основні наукові праці: “Теорія ціни” (1947), “Теорія олігополії” (1964), “Теорія економічного регулювання”. Дж. Стиглер – прихильник вільного ринку і противник державного втручання в економіку.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий