регистрация / вход

Компенсація моральної шкоди

Зміст Вступ 2 Розділ 1. Поняття та зміст моральної (немайнової) шкоди. 7 Глава 1. Проблема компенсації моральної (немайнової) шкоди в теорії цивільного права 8

Зміст

Вступ............................................................................................................ 2

Розділ 1. Поняття та зміст моральної (немайнової) шкоди. 7

Глава 1. Проблема компенсації моральної (немайнової) шкоди в теорії цивільного права........... 8

Глава 2. Поняття моральної (немайнової) шкоди............................................................................................. 13

Глава 3. Немайнова шкода, завдана юридичній особі................................................................................... 21

Глава 4. Дефініція поняття моральної (немайнової) шкоди......................................................................... 27

Розділ II. Компенсація моральної (немайнової) шкоди як різновид цивільно-правової відповідальності.............. 29

Глава 1. Поняття відшкодування моральної (немайнової) шкоди........................................................... 30

Глава 2. Підстави майнової відповідальності за заподіяння моральної (немайнової) шкоди. 37

§ 1. Протиправність діяння при завданні моральної (немайнової) шкоди..................................................... 38

§ 2. Причинний зв’язок................................................................................................................................................... 46

§ 3. Вина завдавача моральної (немайнової) шкоди.............................................................................................. 50

Глава 3. Форми майнової компенсації моральної шкоди............................................................................. 55

Розділ 3. Розмір компенсації моральної (немайнової) шкоди........................................................................................................................ 57

Глава 1. Межі компенсації моральної (немайнової ) шкоди........................................................................ 60

Глава 2. Проблема оцінки обсягу моральної шкоди та визначення розміру її компенсації.......... 68

Глава 3. Способи оцінки обсягу моральної шкоди............................................................................................ 71

Глава 4. Критерії оцінки моральної шкоди............................................................................................................ 76

Глава 5. Критерії оцінки немайнової шкоди, заподіяної юридичній особі........................................... 83

Глава 6. Визначення розміру компенсації моральної (немайнової ) шкоди........................................ 85

Висновки та пропозиції................................................................ 90

Список використаних першоджерел................................... 96


Вступ

Права людини невід’ємні від соціальної діяльності людей, від їх суспільних відносин, способів буття особистості. Такі права, як право на життя, честь та гідність, недоторканість особи, свобода думок та переконань, автономія особистості тощо є необхідною умовою життя людини, а тому повинні бути визнані та охоронятись державою. Загальна декларація ООН з прав людини від 10 грудня 1948 р. в ст. 29 оголосила, що: “при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки такі обмеження, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги щодо прав і свобод інших, а також задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві”.

Для виконання цих вимог у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначається, що всім громадянам України гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією України та нормами міжнародного права, визнаними Україною. Основний Закон нашої держави, який був прийнятий 28 червня 1996 р., закріпив ідею про те, що держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки. Вперше в історії конституційного права України Основним Законом передбачено відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про громадянина та членів його сім’ї (ст. 32); незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); безпідставним засудженням (ст. 62). Положення ст. 152 Конституції України також передбачають відшкодування за рахунок держави моральної (немайнової) шкоди, завданої фізичним і юридичним особам актами та діями, що визнані неконституційними. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди за нормами Конституції України, як нормами прямої дії (ст. 8), визначає основні принципи державної політики про пріоритет загальнолюдських цінностей та захист прав і законних інтересів юридичних осіб усіх форм власності.

Актуальність теми дослідження . На сьогодні в Україні інститут моральної (немайнової) шкоди займає центральне місце серед зобов’язань по відшкодуванню шкоди, оскільки проблема її відшкодування стосується в першу чергу захисту абсолютних прав фізичних і юридичних осіб, які створюють у своїй сукупності основу цивільних правовідносин. Разом з тим, в чинному законодавстві України, яке регулює цей захист, а також в проекті Цивільного кодексу України відсутнє єдине визначення поняття моральної (немайнової) шкоди, не встановлений чітко порядок та критерії визначення її розміру в грошовому виразі. Більше того, деякі спеціальні нормативно-правові акти містять неузгодженість між собою положень щодо розміру (мінімального та максимального) моральної (немайнової) шкоди. Пленум Верховного Суду України та Вищий арбітражний суд України в деякій мірі відповіли на поставлені судовою практикою питання. Але їх роз’яснення потребують детального дослідження, оскільки повністю вони не розкрили зміст моральної (немайнової) шкоди для фізичних та юридичних осіб, однозначно не вирішили питання про сферу дії цього правового інституту, не сформували системи критеріїв визначення розміру шкоди в грошовому виразі.

Проблема відшкодування моральної (немайнової) шкоди, стосовно становлення нового правового інституту, частково розглядалась українськими авторами: Д.В. Бобровою, М.І. Гошовським, С.Є. Демським, О.В. Дзерою, І.П. Домбровським, Л.О. Корчевною, О.П. Кучинською, Д. Міргородським, М. Невалінним, В.П. Паліюком, В. Петренком, В. Плаксіним, С.Є. Сиротенком, Є. Солодком, С.І. Шимон та ін.

Але багато теоретичних питань залишається дискусійним. Не склалась єдина думка щодо змісту та визначення поняття шкоди, яка досліджувалась;
мають місце суперечності відносно сфери застосування даного правового інституту; кола суб’єктів, що мають право на компенсацію, відсутня система загальних та спеціальних (окремих) критеріїв визначення розміру моральної (немайнової) шкоди.

Невирішенність цих та інших питань негативно позначається на судовій практиці та призводить до недостатнього захисту прав та основних свобод людини, а також законних інтересів юридичних осіб. Таким чином, зазначені вище обставини не тільки спонукали вибір даної теми дослідження, але й свідчать про її актуальність як для цієї дипломної роботи, так і для становлення в Україні нового правового інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Мета роботи полягає в теоретичному дослідженні нового правового інституту на базі аналізу українського цивільного законодавства та судової практики. В результаті розгляду основних проблем обґрунтовуються пропозиції, які спрямовані на вдосконалення правового регулювання найбільш доцільної форми захисту суб’єктивних прав громадян та законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до мети роботи визначені наступні основні завдання дослідження:

1) проведення аналізу українського законодавства, яке регулює відшкодування моральної (немайнової) шкоди, з метою виявлення його недоліків та їх усунення;

2) аналіз дискусійних питань проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди, а також теоретичне визначення її змісту для фізичних і юридичних осіб;

3) дослідження умов настання відповідальності за завдану моральну (немайнову) шкоду;

4) визначення загальних та спеціальних критеріїв оцінки обсягу моральної (немайнової) шкоди і визначення розміру її відшкодування ;

5) на основі проведеного дослідження сформулювати основні положення нового для України правового інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди та пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавства, яке регулює ці правовідносини.

Об’єктом дослідження дипломної роботи виступає:

- зміст та поняття моральної (немайнової) шкоди, завданої фізичним і юридичним особам;

- підстави деліктної відповідальності за її вчинення – наявність моральної (немайнової) шкоди, протиправна поведінка, причинний зв’язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина;

- критерії оцінки обсягу моральної (немайнової) шкоди і визначення розміру її відшкодування.

Предметом дослідження даної роботи є чинне законодавство і судова практика України, які передбачають відшкодування зазначеного виду шкоди та проблемні питання, що висвітлюються в зв’язку з цим на сторінках періодичних видань.

Теоретичну основу висновків, викладених у дослідженні, складають праці та публікації відомих вчених у різних галузях права: С.С. Алєксєєва, С.А. Бєляцкіна, Д.В. Бобрової, С.М. Братуся, Ю.М. Грошового, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, О.С. Йоффе, Ю.Х. Калмикова, О.С. Комарова, В.В. Комарова, М.С. Малєїна, Г.К. Матвєєва, Д.І. Мейєра, О.О. Підопригори, П.М. Рабіновича, З.В. Ромовської, В.І. Шершеневича, М.Й. Штефана, та ін.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на базі чинного законодавства України та судової практики, а також з урахуванням законодавства зарубіжних країн проведено дослідження проблем, пов’язаних із відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди.

У роботі аналізується зміст моральної (немайнової) шкоди, уточнюється визначення цього поняття стосовно всіх суб’єктів правовідносин. Розглядаються умови відповідальності за завдану шкоду на основі генерального і сингулярного деліктів. В цій роботі зроблено спробу знайти оптимальний діапазон критеріїв, за якими визначається обсяг моральної (немайнової) шкоди та розмір її компенсації в грошовій формі.


Розділ 1. Поняття та зміст моральної (немайнової) шкоди.

Практично кожне правопорушення має своїм результатом певні негативні наслідки такі як зменшення наявних майнових, особистих благ. Відповідно шкода може бути майновою (заподіяною майну особи) та такою, що завдається самій особі (особистості). Якщо майнова (матеріальна) шкода має економічний зміст і підлягає грошовій, вартісній оцінці, то шкода, заподіяна особі, далеко не завжди може бути виміряна грошима, бо носить зовсім інший (неекономічний) характер. Мова йде про немайнову, або моральну шкоду.

З відшкодуванням майнової шкоди не виникає особливих проблем, так як майно має грошову оцінку, а сума відшкодування відповідає розміру збитків, завданих майну. Інакше виглядають справи з моральною шкодою: грошима вона не вимірюється в принципі, але, водночас, особа, якій заподіяно немайнову шкоду, потребує захисту. Тому постає необхідність покласти цивільно-правову відповідальність на заподіювача моральної шкоди, яка має полягати у відшкодуванні цієї шкоди.

Питання, пов’язані з відшкодуванням майнової шкоди, достатньо законодавчо регламентовані, глибоко досліджені доктриною цивільного права і відображені в судовій практиці. Цього не можна сказати про питання моральної шкоди та її компенсацію.

У теорії і практиці нерозв’язаними або дискусійними залишаються ряд важливих питань, пов’язаних з цим цивільно-правовим інститутом, зокрема, щодо самого поняття моральної (немайнової) шкод и, кола осіб, які мають право на її компенсацію, а також стосовно самої можливості майнового відшкодування моральної шкоди у майновій формі.

Глава 1. Проблема компенсації моральної (немайнової) шкоди в теорії цивільного права

Категорія моральної шкоди заявилась у вітчизняному законодавстві порівняно недавно. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу нашою доктриною цивільного права заперечувалась можливість та необхідність компенсації моральної шкоди. Проти юридичного визнання моральної шкоди як правового факту, що породжує відносини відповідальності між потерпілим і заподіювачем шкоди, висувались два основні аргументи. Перший зводився до того, що немайнова шкода не підлягає грошовій оцінці і не може бути відшкодована шляхом присудження потерпілому якої-небудь грошової суми [1] . Другий аргумент полягає в тому, що особистість радянської людини знаходиться на високому рівні, її гідність чи страждання грошима не вимірюються, а відшкодування моральної шкоди є чужим соціалістичній правосвідомості та праву, оскільки принижує людську гідність.

В радянській цивільно-правовій літературі зазвичай підкреслюється, що моральна шкода не тільки не відшкодовується за радянським законодавством, а й не повинна відшкодовуватись, бо таке відшкодування характерне для права буржуазного суспільства, в якому все, в тому числі духовні і моральні цінності, оцінюються грошима.

Така позиція базувалась не тільки на ідеологічних догмах, але й мала певне теоретичне підґрунтя. У теорії цивільного права досі дискусійним є питання про можливість визначення обсягу моральної (немайнової шкоди) шкоди у певній (матеріальній) формі, яка б дозволяла об’єктивно оцінити цей обсяг з метою встановлення відповідного розміру компенсації.

Досить часто обстоюється думка про те, що моральна шкода не може бути оцінена і компенсована у грошовій або іншій матеріальній формі, оскільки за своєю природою така шкода належить до нематеріальної (духовної) сфери людського життя. Зокрема, видатний російський правознавець початку ХХ століття Г.Ф. Шершеневич зазначав: “Треба настільки зневажати людину як особистість, щоб переконувати її, що гроші здатні задовольнити всі моральні страждання. Переведення моральної шкоди в гроші – результат буржуазного духу, який вимірює все грошима і вважає все продажним.”[2] Такий погляд протягом довгого часу панував в радянській цивілістичній літературі.

Щоправда, ще в 20-ті – 30-ті роки деякі радянські цивілісти висловлювались на користь норми про відшкодування (але в обмежених випадках) не лише майнової, а й моральної шкоди. Починаючи з 60-х років проблему моральної шкоди піднімає М. С. Малеїн, який в своїх працях вказав на недостатню переконливість аргументації противників компенсації немайнової шкоди, зазначивши, що відшкодування такої шкоди не є чужим соціалістичному праву, але моральну шкоду (яка виявляється в заподіянні потерпілому моральних або фізичних страждань), на його думку, слід відшкодовувати лише в деяких випадках[3] . Малеїн Н.С. стверджував, що “у випадках виникнення моральної шкоди мова повинна йти не про вимірювання її грошима (що, звичайно, неможливо) і, як наслідок, не про її відшкодування, а про “згладжування”, тобто зняття певною мірою ступеня переживань, страждань потерпілого, про допомогу йому відновити своє моральне становище, забезпечити йому можливість встановити контакт з оточуючими, який був втрачений внаслідок, наприклад, тяжкого каліцтва, з урахуванням конкретних обставин справи у кожному випадку.”[4]

Згодом підхід до проблеми моральної шкоди почав поступово змінюватись. В кінці 80-х років все більше і більше науковців почали схилятись до думки про необхідність відшкодування немайнової шкоди. Зрештою, моральна шкода відшкодовувалася в багатьох зарубіжних країнах, і навіть деяких соціалістичних. Цікавим є той факт, що СРСР пред’являв позови про відшкодування моральної шкоди в тих випадках, коли, наприклад, ушкодження здоров’я чи заподіяння смерті радянському громадянину відбулось в капіталістичній державі і справа розглядалась судом за законодавством місця вчинення правопорушення (“принцип” приносився в жертву в ім’я отримання валюти)[5] .

Звісно, ніхто не стане заперечувати, що у грошовій або іншій матеріальній формі не можна точно визначити обсяг втрат немайнового характеру, таких, як фізичні або душевні страждання, втрата або зниження репутації, престижу, приниження честі, гідності, втрата нормальних життєвих зв’язків. Ніхто не буде стверджувати, що грошима або іншим майном можна у повній мірі відшкодувати, відновити такі втрати, адже, скажімо, наслідки перенесеного душевного або фізичного болю не можна безслідно викинути з свідомості людини, примусити її забути про них. Якщо майнова шкода у вигляді збитків традиційно визначається в цивілістиці як така, що виникає в майновій сфері потерпілого, немайнова шкода виникає в іншій площині – сфері людської психіки, що й визначає суттєві особливості цього виду шкоди.

Проте це не означає, що моральна шкода не повинна і не може бути відшкодована, адже іноді посягання на деякі особисті блага є набагато відчутніші для особи, ніж зменшення її майна.

Подібної думки ще на початку ХХ ст. дотримався видатний юрист С.А. Беляцкін, який в одній із своїх праць зазначав: “Нічого дивного в тому немає, що людина, в якої через чужу провину відібрано життєві радощі, задоволення, душевні блага, бажає компенсації грошима, які відкривають джерела людських задоволень… Цілком справедливо. що законодавець, забезпечуючи відшкодування такому потерпілому за рахунок правопорушника, зосереджує свою увагу на потерпілому і повністю ігнорує, наскільки це вигідно для правопорушника…” [6]

Тому можна сміливо стверджувати, що компенсація моральної шкоди може мати не тільки немайнову (скажімо – публічне вибачення, публікація спростування відомостей, що не відповідають дійсності), а цілком матеріальну форму – гроші або інші види майна. Однак, таке відшкодування повинно проводитися у тій же площині, де і виникла моральна (немайнова) шкода, тобто у сфері людської психіки.

Забігаючи наперед, зазначимо, що моральна шкода, яка знаходить свій вираз, як правило, у зменшенні (російською – умалении) особистих благ, зводиться до моральних (психічних) страждань людини, оскільки майнового виразу такі блага не мають.

Психічна сфера людини побудована таким чином, що моральні страждання (за своєю природою є негативними емоціями) як такі, чи пережиті внаслідок фізичних страждань є психічною реакцією свідомості людини на певні, негативні для неї зовнішні подразники (порушення суб’єктивних прав). Якщо ж після негативного подразника, який спричинив моральні страждання, на свідомість починає діяти інший, позитивний у людини виникають інші, позитивні емоції (заспокоєння. радість, задоволення тощо). При цьому можна з урахуванням індивідуальних особливостей людини підібрати настільки сильний позитивний подразник, що він викличе такі позитивні емоції, які здатні згладити негативні, нівелювати перенесені особою моральні страждання. Звичайно, певні наслідки пережитих страждань, залишаються у свідомості людини, проте у повсякденному житті вони не відчуваються або майже не відчуваються. Таким чином компенсація моральної шкоди відбувається в духовній сфері людини на емоційному рівні. Тому щоб відшкодувати моральну шкоду, нанесену особі, необхідно викликати у індивіда такі позитивні емоції, які б за своєю глибиною і силою були аналогічні (еквівалентні) моральним стражданням (негативним емоціям), які становлять сутність моральної шкоди.

Подразником, здатним викликати в людини позитивні емоції, можуть бути як немайнові. так і майнові блага, адже ніхто не стане заперечувати, що факт набуття майна, майнової вигоди вже сам по собі зумовлює позитивні емоції. Що стосується грошової форми відшкодування моральної шкоди, то слід відзначити, що гроші, як особливий вид майна, який є загальним еквівалентом вартості, можуть бути витрачені особою для набуття саме тих майнових і немайнових благ, що здатні викликати позитивні емоції. При цьому призначення майнової компенсації полягає лише у тому, щоб викликати позитивні відлуння, здатні компенсувати моральні чи фізичні страждання.

З початку 90-х років і до сьогоднішнього часу практично ніхто не ставить під сумнів необхідність відшкодування моральної шкоди, дискусії точаться лише навколо питань, в яких випадках допустиме відшкодування моральної шкоди і який має бути розмір компенсації.

На завершення думки хотілося б навести ще одну цитату. “Тривалі роки ми переконували оточуючих, що честь і гідність не мають майнового еквіваленту, що не можна ці блага перетворювати, як в буржуазному суспільстві, в розмінну монету. Ми досягли одного – переконали всіх в тому, що честь і гідність нічого не вартують”.[7]

Глава 2. Поняття моральної (немайнової) шкоди

Вперше в радянському законодавстві поняття “моральна шкода” знайшло юридичне закріплення в Законі СРСР “Про пресу та інші засоби масової інформації” від 12 червня 1990 року.[8] Стаття 39 цього Закону вказала, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину внаслідок поширення засобом масової інформації невідповідаючих дійсності відомостей, що порочать честь і гідність громадянина, або які завдали йому іншої немайнової шкоди, відшкодовується за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами.

Ще один нормативно-правовий акт – Основи цивільного законодавства, прийняті Верховною Радою СРСР в 1991 році[9] , стаття 131 яких розширила захист немайнових інтересів, встановивши також відшкодування моральної шкоди, спричиненої громадянинові неправомірними діями (деліктні зобов'язання).

Після розпаду СРСР і утворення Української держави почали видаватись власні українські закони, які передбачали право на відшкодування моральної шкоди. Так, 14 жовтня 1992 року був прийнятий Закон України “Про охорону праці”[10] , стаття 12 якого передбачає відшкодування моральної шкоди, коли небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого.

Законом України “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій” від 6 травня 1993 року[11] були внесені зміни до чинного нині Цивільного кодексу Української РСР (далі – ЦК України). Компенсація моральної шкоди була визнана одним із способів захисту цивільних прав (ст. 6). Кодекс доповнено статтею 4401 , яка має універсальний характер, тобто поширюється на всі випадки заподіяння моральної (немайнової) шкоди та її відшкодування. Згодом приймається ще ряд законодавчих актів України, в яких йде мова про моральну шкоду та питання її компенсації. Норми про відшкодування моральної шкоди, як уже зазначалося, містяться у Конституції України (статті 32, 56, 62, 152), що свідчить про велику роль компенсації немайнової шкоди як способу захисту прав громадян і організацій.

У правозастосовчій практиці суди загальної юрисдикції та арбітражні суди керуються також відповідно постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1985 року № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” [12] та роз’ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 28 лютого 1995 року № 02-5/95 (Із змінами від 18 листопада 1997 року № 02-5/445) “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із відшкодуванням моральної шкоди” [13] .

Отже, відшкодування моральної шкоди, як цивільно-правовий спосіб захисту, з’явилося у вітчизняній правовій системі порівняно недавно. Цей інститут на сьогодні вбирає в себе окремі статті спеціальних законів. Новітність норм, незначна за обсягом судова практика породжує певні проблеми. Однією з таких проблем є з’ясування суті моральної (немайнової) шкоди.

В юридичній літературі і законодавчих актах зустрічаються різні трактування поняття моральної шкоди.

На законодавчому рівні визначення моральної шкоди можна віднайти в Законах України “Про охорону прані” та “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року [14] . Під моральною шкодою (або втратою) визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. В інших законодавчих актах, в тому числі в ЦК України, вказується лише на можливість компенсації моральної шкоди, проте її дефініція відсутня.

В судовій практиці під моральною шкодою розуміють втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (пункт 3 постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року № 4). Моральною шкодою, заподіяній організації, визнається шкода, спричинена порушенням її законних немайнових прав (пункт 2 Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 р. № 02-5/95).

Необхідно зазначити, що відсутність єдиного, універсального, законодавчо визначеного поняття моральної шкоди є серйозним упущенням законодавця, оскільки на практиці це породжує труднощі у з’ясуванні того, що ж є немайновою шкодою.

В теорії цивільного права було висловлено ряд думок з приводу розуміння суті моральної шкоди. Деякі автори ототожнюють її з втратами немайнового характеру, заподіяні фізичними чи душевними стражданнями. При цьому, негативні емоції і переживання самі по собі не можуть бути підставою для права на відшкодування моральної шкоди. Потрібно, щоб вони досягли певного якісного і кількісного рівня та викликали деякі негативні наслідки: погіршення чи неможливість реалізувати особою свої звички і бажання, погіршення відносин з оточуючими, захворювання та ін. Тільки за таких умов вони можуть розцінюватись як моральна шкода[15] . Такої позиції, до речі, дотримується вища судова інстанція нашої держави. Фактично, моральна шкода трактується як результат фізичного чи душевного стражданнями.

Суть іншої точки зору зводиться до того, що моральна шкода полягає в порушенні законних прав громадянина або організації діяннями (діями чи бездіяльністю) іншої особи, а фізичні і моральні страждання є наслідком порушення[16] . Таке розуміння немайнової шкоди не можна, на мою думку, визнати вдалий. Адже порушення законних прав особи є передумовою заподіяння їй моральної шкоди, яка, в свою чергу, є наслідком такого порушення[17] .

Ближче до істини ті, які вважають, що моральна шкода – це ніщо інше як фізичні чи психічні (душевні, моральні) страждання, які потерпіла особа переживає внаслідок протиправних винних діянь з боку інших осіб, що посягають на законні права потерпілого. Тобто, моральна шкода трактується не як результат фізичних чи душевних страждань, і не як передумова їх виникнення, а саме як фізичні чи душевні страждання[18] .

Людина, в зв’язку з порушенням її прав, може переживати фізичні страждання, які полягають переважно у фізичному болі. Такими стражданнями можуть бути також нудота, головокружіння, свербіння та інші хворобливі симптоми (відчуття)[19] . Моральна шкода може полягати тільки у фізичних стражданнях, а можуть бути випадки, коли фізичний біль супроводжується душевним (наприклад, втрата органу спричинює у потерпілого переживання за майбутнє повноцінне життя).

Немайнова шкода може проявлятись і лише в душевних стражданнях, змістом яких є різноманітні негативні емоції, зокрема, такі як горе (в зв’язку з втратою близької людини), приниження (внаслідок образи), неспокій (за можливість продовжувати жити в майбутньому повноцінним життям після інвалідності) тощо. Правопорушенням порушується психічне благополуччя, душевна рівновага особи потерпілого. В результаті протиправного діяння потерпілий відчуває (переживає) дратівливість, гнів, сором, відчай, дискомфортний стан. Це може бути пов’язане з можливим чи вже насталим погіршенням відносин на роботі, в підприємницькій діяльності, в сім’ї, з обмеженням вибору професії, крахом кар’єри. Психічні переживання іноді призводять до нервових захворювань і навіть до суїциду. Розлад нервової системи може бути причиною серцево-судинних, онкологічних захворювань. Ці негативні явища можуть виражатись різноманітним способом залежно від індивідуальних якостей потерпілого, соціальної і моральної цінності для нього об'єкту посягання, інших факторів[20] .


Якщо факт спричинення фізичних страждань потерпілому ще якось об’єктивно довести можна (хоча б висновком судмедексперта про тяжкість тілесних ушкоджень, нанесення яких призводить до фізичного болю), то факт переживання негативних психічних емоцій довести в принципі неможливо, оскільки останні є суб’єктивними, ідеальними (ці емоції – внутрішній світ людини; іноді вона страждає, хоча ззовні це майже не помітно, бо вона “тримається”; тому людські переживання не можуть бути якимось чином матеріально зафіксовані, оформлені документально). В наші дні суди вимагають у позивачів доводити те, що їм нанесена моральна шкода, а ті, в свою чергу, подають самі різноманітні медичні довідки, що нібито має свідчити про заподіяну немайнову шкоду. Все це з часом оформлюється у відповідний стереотип. Більше того, на рівні підзаконних нормативно-правових актів закріплено положення, згідно з яким доказом наявності моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання можуть бути висновок медико-соціальної експертної комісії (МСЕК)[21] чи навіть висновок лікаря-психіатра лікувально-профілактичного закладу, або лікарсько-консультативної чи медико-соціальної експертної комісії про стрес, депресію чи інші негативні[22] . Але, на нашу думку, таку практику не можна визнати правильною. Медична довідка чи висновок є свідченням факту певного захворювання. Але ж не кожний випадок заподіяння моральної шкоди повинен обов'язково приводити до будь-якого хворобливого стану потерпілого. Хвороба може свідчити лише про глибину страждань, які можуть досягти такого рівня, коли переростають у розлад нервової системи, серцево-судинне чи інше захворювання.

На наш погляд, порушення будь-яких особистих прав у тій чи іншій мірі спричиняє моральну шкоду. Фізичні та (або) психічні страждання потерпілий переживає у зв’язку з посяганням на його законні права, негативними наслідками правопорушення. До речі, відповідно до визначення (на наш погляд, невдалого та “розмитого”) поняття моральної шкоди, даного в статті 12 Закону України “Про охорону праці”, немайнова шкода визнається заподіяною лише тоді, коли правопорушення призвело до негативних наслідків морального характеру (як-от: погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми). Тоді виходить, що душевні переживання з приводу самого правопорушення не є моральною шкодою. Але з цим погодитись не можна, бо немайнова шкода є “супутником” кожної протиправної дії. Тому наявність шкідливих наслідків правопорушення чи їх істотність не повинно впливати на питання компенсації чи не компенсації моральної шкоди, а лише на визначення розміру такої компенсації (наприклад, послаблення зв’язків із зовнішнім світом внаслідок інвалідності потерпілого відіб’ється на сумі відшкодування).

В зв’язку з цим доцільна було б ввести в законодавство нормативне положення на рівні презумпції про те, що порушення визначених у законі (наприклад, у Конституції, ЦК України інших законодавчих актах та актах міжнародного права) немайнових прав потерпілої особи вже само по собі обов'язково тягне нанесення їй моральної шкоди, а тому факт переживання фізичних чи психічних страждань доказуванню не підлягає, оскільки презюмується законодавцем. Крім того, у чинному законодавстві є певні передумови для встановлення презумпції моральної (немайнової) шкоди, зокрема у справах про захист честі, гідності та ділової репутації.. По-перше, положення ст. 7 ЦК України надають позивачу право доказувати в суді лише факт розповсюдження відомостей, що не відповідають дійсності. По-друге, характер відомостей, що порочать особу, є обов’язковою умовою цивільно-правової відповідальності. По-третє, відомості, що порочать особу, безпосередньо пов’язанні із стражданнями через невідповідність цієї інформації. Звідси випливає наявність презумпції моральної (немайнової) шкоди. Таким чином, доказуючи факт порушення особистого немайнового права, позивач тим самим доказує наявність зазначеної шкоди[23] . У зв’язку з цим вважаємо за необхідне запровадити на законодавчому рівні презумпцію наявності моральної шкоди у випадках порушення законних прав особи на основі сингулярного делікту[24] .

Існуючий порядок, за якого на потерпілого покладається обов’язок довести наявність моральної шкоди доцільно зберегти, зокрема, у випадках, коли вона завдається внаслідок порушення майнових прав особи, наприклад, знищення сімейної реліквії, убивство улюбленої домашньої тварини тощо.

Крім того, з огляду на те, що і психічні, і фізичні страждання знаходять свій вияв у немайновій, духовній сфері людини, ці види страждань доцільно об’єднувати в одне поняття – моральні страждання, що становить сутність моральної шкоди.

Глава 3. Немайнова шкода, завдана юридичній особі.

Дискусійним в юридичній літературі є питання щодо кола осіб, яким може бути спричинена моральна шкода: тільки громадянинові чи також і юридичній особі. Чинним законодавством України, в тому числі і Конституцією, передбачена можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної організації. Але тут виникає проблема на рівні понятійного апарату цивільного права . Визначення моральної шкоди як фізичних чи душевних страждань не можна вживати стосовно юридичної особи. Адже організація не може відчувати фізичних чи психічних страждань, так як це властиво лише людині. Це дає підстави окремим авторам стверджувати, що моральна шкода, виходячи із самої категорії моральної шкоди, її усталеного розуміння, юридичній особі заподіяна бути не може [25] . Зокрема, не може йтися про відшкодування моральної шкоди як засобу захисту честі і гідності юридичної особи, оскільки ці якості притаманні лише людині. Частково з цією думкою можна погодитися з наступних міркувань.

Джерелом виникнення моральної шкоди юридичних осіб зазвичай у судовій практиці є факти посягання з боку ЗМІ та їхніх авторів на честь, гідність, ділову репутацію особи. За загальновизнаними філософськими визначеннями честь – це суспільна оцінка моральних і духовних якостей людини; гідність – самооцінка особою своїх соціальних і моральних якостей як члена суспільства. Честь є мірою гідності особи. Отже, ці категорії взаємопов’язані[26] . Виходячи з цього виникає питання: чи є можливим визнати, що такі природно притаманні людині моральні якості, як честь і гідність, може мати і юридична особа.

Було б дивно говорити про честь юридичної особи, як суспільну оцінку її моральних та духовних якостей, або про її гідність, як самооцінку цих якостей. Адже юридичні особи не здатні мати такі якості та, власне, не можуть самі себе оцінювати. Їм та їхній діяльності оцінку завжди дають люди. І не як членам людського суспільства, а зі споживацької точки зору – як інструментові задоволення певних людських потреб.

Тому, на нашу думку, в позовах до ЗМІ, поданих юридичними особами відповідно до ст. 7 ЦК України, позивачі не можуть ставити, а суди не можуть розглядати вимогу про захист честі і гідності юридичної особи. Однак це не означає, що поширення відомостей які не відповідають дійсності не завдає немайнової шкоди юридичній особі.

Якщо ж проаналізувати всі можливі випадки спричинення організації шкоди такого характеру, то можна прийти до висновку, що в кінцевому підсумку “страждає” ділова репутація комерційної організації чи авторитет тієї юридичної особи, яка комерційною діяльністю не займається (зокрема, заподіюється шкода діловій репутації фірми поширеною неправдивою інформацією про те, що та нібито постійно не виконує умов договірних зобов'язань, або, наприклад, задається шкода авторитету політичної партії поширеними брехливими відомостями про нелегальні джерела її фінансування, а це призводить до втрати довір’я чи послаблення симпатій з боку рядових її членів, прихильників чи виборців). Повертаючись до загальнофілософських визначень, слід зазначити, що ділова репутація – суспільна оцінка трудових, професійних якостей особи, виконання взятих на себе зобов’язань, почуття відповідальності за виконану роботу[27] . Як бачимо, категорія ділової репутації повною мірою може стосуватися як фізичної так і юридичної особи. Таким чином, предметом позову для юридичних осіб у випадках, передбачених ст. 7 ЦК України, залишається лише право на захист ділової репутації.

Під діловою репутацією, з юридичної точки зору, можна розуміти суспільно-позитивну оцінку специфічних якостей юридичної особи. Тобто таких якостей, що не лише індивідуалізують її серед інших юридичних осіб (товарний знак, торгова марка, найменування юридичної особи), але й визначають рівень довіри до неї в її суспільно-виробничій діяльності (професійність, надійність, діловитість, обов’язковість у ділових стосунках тощо) з боку людей.

Поняття “ділова репутація” і “суспільно-позитивна оцінка” в цьому визначенні прямо пов’язані. Безперечним є те, що саме через наявність та рівень суспільно-позитивної оцінки юридичні особи набувають високої ділової репутації[28] .

У законодавстві України визначення ділової репутації в економічному сенсі зустрічається лише в одному нормативно-правовому акті. Це спільний наказ Фонду державного майна України та Державного комітету України з питань науки і технологій від 27.07.95 р. Але він стосується лише юридичних осіб – господарюючих суб’єктів. В наказі зокрема визначено, що ділова репутація (гудвіл) належить до нематеріальних активів об’єктів права користування економічними, організаційними та іншими вигодами.

В економічно-виробничому сенсі гудвіл визначається як комплекс заходів, спрямованих на збільшення прибутку підприємств без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих управлінських здібностей, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технології.

Поняття “гудвіл” зустрічається також у постанові Верховної Ради України № 247/95-ВР та в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств”, де його визначення подібне до викладеного вище (Згідно з постановою, вартість гудвілу визначається як різниця між ціною придбання і звичайною ціною відповідних активів).

Можна зробити висновок, що посягання на ділову репутацію у значенні ст. 7 ЦК може призвести до зменшення рівня суспільно-позитивної оцінки юридичної особи, як наслідок – до зниження рівня відповідних нематеріальних активів і, відповідно, до зниження прибутку (надбань – у широкому сенсі) юридичної особи.

Однак, невирішеним залишається питання про те, чи є зменшення рівня нематеріальних активів – фактом завдання моральної шкоди. Як уже зазначалося під моральною шкодою слід розуміти втрати внаслідок моральних чи фізичних страждань. Це означає, що оскільки юридична особа не може відчувати страждань і понести у зв’язку з цим певні втрати, їй не може бути завдана моральна шкода. Такої думки дотримуються різні правничі школи та напрями як на сході, так і на заході.

Цікавим є також і те, що ні ч. 4 ст. 32, ні ч. 3 ст. 34 Конституції України не передбачають право юридичних осіб на судовий захист права на спростування недостовірної інформації та стягнення у зв’язку з цим моральної і матеріальної шкоди. Однак в Україні існує більше десятка нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано декларують право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди. До справ про відшкодування моральної шкоди, заподіяної юридичній особі, безпосередній стосунок мають, безумовно, ст. 7, 4401 ЦК України, ст. 49 Закону України “Про інформацію”, ст. 33 Закону України “Про інформаційні агентства”, ст. 47 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, ст. 17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, ст. 33 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, ст. 11 Закону України “Про іноземні інвестиції”, ст. 44 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, ст. 21 Закону України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”, ст. 17 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів”.

Проте жодна з цих норм не містить визначення моральної шкоди для юридичної особи (Найбільш детальне визначення моральної шкоди для юридичної особи дано в Законі “Про зовнішньоекономічну діяльність”: “моральна шкода – шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження”.). Немає чіткого визначення її і в постановах Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28.09.90 р. (із змінами та доповненнями) та № 4 від 31.03.95 р. Президія Вищого арбітражного суду України в роз’ясненні № 02-5/95 від 29.02.96 р. взагалі зазначила, що “моральною визнається шкода, завдана організації порушенням її законних немайнових прав”.

Відсутність такого визначення свідчить, на нашу думку, про неможливість його формулювання і, відповідно, на користь твердження про те, що моральна шкода не може бути завдана юридичній особі.

Однак не можна заперечувати і ту обставину, що протиправні дії, зокрема, ЗМІ у вигляді недобросовісної публікації, можуть завдати шкоди діловій репутації юридичної особи, суттєво знизивши її суспільно-позитивну оцінку. І ця шкода, не будучи моральною, безумовно носить немайновий характер, оскільки існує вірогідність зниження рівня немайнових активів організації.

Тому, на наш погляд, слід розмежовувати два поняття – “моральна шкода” , тобто немайнова шкода, завдана фізичній особі, та власне “немайнова шкода” як шкода завдана немайновим активам юридичної особи. Принципова різниця між цими поняттями полягає не тільки у визначенні суб’єкта, якому заподіяна шкода, а й у тому, що подібна немайнова шкода, на відміну від моральної, повинна мати безпосередній та невід’ємний причинний зв’язок з втратами майнового характеру. Про це свідчить аналіз економічного визначення ділової репутації, що поданий вище. Певною мірою про це йдеться і в останньому дослідженні В.П. Паліюка[29] . Наявність таких втрат, зі свого боку, має визначати наявність завдання шкоди діловій репутації. Відсутність втрат майнового характеру має свідчити про відсутність такої шкоди. При цьому слід відмежовувати немайнову шкоду, завдану юридичній особі внаслідок зменшення нематеріальних активів, від втраченої вигоди в результаті правопорушення, яка належить до майнової шкоди.

Право на компенсацію немайнової шкоди слід закріпити за всіма юридичними особами, незалежно від їх організаційно-правової форми і форми власності. Не можна погодитись з тією думкою, що організацією, якій заподіяна немайнова шкода, може бути лише суб’єктом господарської діяльності[30] . Немайнова шкода може бути заподіяна і юридичній особі, яка не є суб’єктом господарської діяльності (в тому числі, державному органу).

Глава 4. Дефініція поняття моральної (немайнової) шкоди.

Таким чином, можна стверджувати, що моральна (немайнова) шкода є такою ж реальною шкодою як і майнова Моральна шкода полягає у зменшенні або втраті того чи іншого немайнового блага, належного потерпілому (фізичній або юридичній особі) і є наслідком протиправної поведінки завдавача.

Виходячи з цього, можна дати наступні визначення поняття моральної (немайнової) шкоди.

Під моральною (немайновою) шкодою, завданою фізичній особі, необхідно розуміти моральні (психічні та фізичні) страждання, які виникли внаслідок посягання на абсолютні нематеріальні блага (життя, здоров’я, честь, гідність і т.д.), порушення особистих немайнових прав, пов’язаних з майновими (право авторства, право на ім’ я і т.д.), а також майнових прав фізичної особи.

Щодо немайнової шкоди, заподіяної юридичній особі, то під такою шкодою слід розуміти втрати майнового та немайнового характеру (зменшення нематеріальних активів), які настали або могли настати в разі приниження ділової репутації підприємства, установи або організації, внаслідок порушення немайнових прав юридичної особи, пов’язаних з майновими (суміжних прав, права на фірмове найменування, товарний знак, торгову марку, розголошення комерційної таємниці і т.п.), і вимагають додаткових витрат на відновлення нематеріальних активів.

Наведені визначення, на нашу думку, достатньою мірою розкривають зміст поняття моральної (немайнової) шкоди, а також її особливості по відношенню до фізичних та юридичних осіб.

Поняття моральної (немайнової) шкоди є збірним і включає в себе як моральну шкоду завдану громадянину так і немайнову, спричинену організації. Зважаючи на їх суттєві відмінності було б доцільно спочатку на загальнотеоретичному, а згодом і на законодавчому рівні провести розмежування поняття моральної (немайнової) шкоди, і надалі вживати термін “моральна шкода” на позначення немайнової шкоди, завданої фізичній особі, а термін “немайнова шкода” – стосовно юридичних осіб. А це в свою чергу дозволило б запобігти різному тлумаченню правових норм, які регулюють відшкодування моральної (немайнової) шкоди, уніфікувати практику їх застосування та уникнути підміни одних понять іншими.


Розділ II. Компенсація моральної (немайнової) шкоди як різновид цивільно-правової відповідальності

Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, особиста недоторканність і свобода та безпека довкілля визнаються найвищою соціаль­ною цінністю і особистими немайновими благами фізичної особи. Поняття “нематеріальне благо” є збірним, воно стосується як самого “блага”, так і особистих немайнових прав. Отже, зазначені особисті немайнові блага є об'єктами відповідних особистих немайнових прав. До останнього часу цивільно-правовий захист порушених особистих немайнових прав здійснювався шляхом відновлення права, припинення дій, які порушують право, відшкодування збитків (ст. 6 ЦК).Законом України 3188-12 від 6 травня 1993 р. передбачений новий спосіб захисту цивільних особистих прав – це відшкодування моральної (немайнової) шкоди, який включено до статей 6, 7 та 4401 ЦК України.

Глава 1. Поняття відшкодування моральної (немайнової) шкоди

У доктрині цивільного права неправомірне заподіяння шкоди є юридичним фактом, який породжує особливий вид цивільних правовідносин – позадоговірне або деліктне (від лат. delictum – правопорушення) зобов’язання.

Деліктне зобов'язання – це зобов'язання, в якому особа, що протиправно завдала шкоди майновим чи немайновим благам грома­дянина або організації (завдавач), зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі[31] .

Дане визначення у повній мірі поширюється на заподіяння моральної (немайнової) шкоди. Моральна шкода є юридичним фактом, на підставі якого, відповідно до ст. 4401 ЦК України між потерпілим і завдавачем шкоди виникають деліктні зобов’язання, в яких на правопорушника покладається обов’язок відшкодувати завдану шкоду, тобто він несе цивільно-правову відповідальність. При цьому, враховуючи те що ст. 4401 ЦК України, розміщена у главі, якою регулюються деліктні зобов’язання, то до правовідносин з приводу відшкодування моральної (немайнової) шкоди повинні застосовуватися усі правила про деліктні зобов’язання без будь-якого винятку.

Деліктне зобов'язання з приводу заподіяння моральної шкоди – це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.

Суб'єктами деліктного зобов’язання є потерпілий і завдавач моральної шкоди. Як уже зазначалося потерпілим у зобов’язаннях, що випливають із завдання моральної (немайнової) шкоди можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, яким завдано моральну (немайнову) шкоду.

Разом з тим дискусійним є питання чи мають право на відшкодування моральної шкоди, тобто чи є потерпілими, родичі особи, яка загинула внаслідок протиправних дій. За загальним правилом, невід'ємне право на компенсацію моральної шкоди належить лише фізичній особі, якій безпосередньо заподіяна така шкода порушенням її прав. Близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, право на її відшкодування не мають. На нашу думку, необхідно встановити один виняток з цього правила: компенсувати моральну шкоду необхідно громадянам, які внаслідок злочинних чи інших протиправних діянь втратили близьку їм людину (тобто, має місце порушення прав іншої особи на життя). В даному разі мова йде не про моральну шкоду, заподіяну особі до її смерті, право на відшкодування якої успадковують члени сім’ї, а про шкоду, заподіяну внаслідок втрати близької людини як один з випадків спричинення немайнової шкоди. Адже у разі смерті особи розриваються сімейні стосунки, і членам її сім’ї та родичам завдаються душевні (іноді фізичні) страждання та переживання. Саме це, як вважаємо, дає право всім членам сім’ї та родичам ставити питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Дещо проблемним тут виглядає питання суб’єктів, яким належить виплатити компенсацію, тобто хто це має бути, одному чи всім і в якому розмірі повинно проводитись відшкодування. На наш погляд, компенсовувати моральну шкоду треба членам сім’ї загиблого, іншим близьким людям (наприклад, утриманцям, особі, яка перебувала у фактичних шлюбних відносинах з померлим), При цьому характер та близькість зв’язків між загиблим і потерпілим може впливати лише на розмір компенсації.

Слушно зазначити, що автори проекту ЦК України дотримуються саме такої думки. У ст. 1292 проекту передбачено можливість компенсації моральної шкоди, завданої смертю (втратою) дружини (чоловіка), дітей, в тому числі усиновлених, батьків особам, які зв’язані із загиблим (загиблою) сімейними відносинами.

Завдавач (або боржник, який відповідає за заподіяну шкоду) – це, як правило, особа, яка безпосередньо заподіяла моральну шкоду. В деяких випадках, передбачених законодавством, завдавачем виступає не безпосередній заподіювач шкоди, а особа, що в силу закону відповідає за поведінку заподіювача. Так, згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, несуть відповідальність його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи ліку­вальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини. При заподіянні шкоди недієздатною особою боржником є його опікун або організація, що зобов'язані здійснювати за ним нагляд (ст. 448 ЦК України) Громадянин виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, Організація вважається деліктоздатною за умови, що вона користується правами юридичної особи.

Зміст деліктного зобов'язання внаслідок заподіяння моральної шкоди згідно зі ст. 4401 ЦК України становлять право потерпілого на відшкодування заподіяної шкоди та обов'язок завдавача вчинити дій, за допомогою яких немайнова сфера потерпілого була б поновлена до такого рівня, в якому вона пере­бувала до її порушення. З цього випливає, що об'єктом деліктних зобов'язань з приводу моральної (немайнової) шкоди є відшкодування, яке завдавач зобов'язаний надати потерпілому для поновлення його у попередньому стані, виходячи з принципу повного відшкодування моральної (немайнової) шкоди. І якщо для фізичних осіб таке поновлення можливе лише на емоційному рівні, то для юридичних – воно полягає у поновлення нематеріальних активів у попередньому обсязі.

Таким чином, завдавач моральної (немайнової) шкоди зобов’язаний компенсувати її потерпілому у такому обсязі, щоб повністю відновити попереднє становище наскільки це можливо у зобов’язаннях щодо відшкодування немайнової шкоди. Отже за своєю природою відшкодування моральної (немайнової) шкоди носить характер цивільно-правової відповідальності правопорушника за заподіяну шкоду.

До речі, в результаті застосування заходів відповідальності правопорушник і сам переживає негативні наслідки особистого характеру: моральну шкоду (психічні страждання), супроводжувані майновими санкціями. Але відповідальність як покладення на правопорушника переживання моральної шкоди, як приниження його честі і гідності не суперечить гуманізму, справедливості, на відміну від потерпілого, заподіювач законно зазнає моральної шкоди [32] .

Тепер кілька слів про термінологічну проблему. Який термін слід вживати у деліктних зобов’язаннях з приводу моральної шкоди: “відшкодування” чи “компенсація”? Спершу треба зазначити, що великої принципової різниці між ними немає, і протиставляти їх один одному не можна. В той же час, на наш погляд, термін “компенсація” є більш вдалим за “відшкодування моральної шкоди”, “відшкодування”, в першу чергу, вживане до майнової шкоди і має своєю метою поновити порушену сферу майнових прав потерпілого. Компенсація означає винагороду і саме це визначає її сутність. Адже перенесені людські страждання не усунути, а виплата грошової компенсації потерпілому навіть виходячи з принципу повного відшкодування заподіяної шкоди буде для нього лише засобом відновлення попереднього емоційного стану, тоді як наслідки пережитих фізичних чи душевних страждань у тій чи іншій мірі все одно залишаться у свідомості людини на усе її життя, навіть якщо не будуть гостро відчуватися. Доречно зазначити, що у проекті ЦК України, вживається саме термін “компенсація моральної (немайнової) шкоди”. Але з огляду на те, що у Конституції України та в чинному законодавстві переважає термін “відшкодування”, надалі в цій роботі обидва поняття будуть вживатися як синоніми.

Багато дискусій точиться навколо проблеми, в яких випадках заподіяна моральна (немайнова) шкода підлягає компенсації: в усіх випадках порушення законних прав особи чи лише в спеціальних, передбачених законом.

Якщо проаналізувати ст. 4401 ЦК України, то можна припустити, що немайнова шкода відшкодовується у всіх випадках порушення законних прав громадянина чи організації. Але, всупереч цьому, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 31.03.1996 р. № 4, в пункті 2 поставив можливість компенсації моральної шкоди в залежність від наявності спеціальної норми закону, тобто відшкодування немайнової шкоди можливе лише у випадках, коли право на це передбачено спеціальний законодавством (зокрема, Цивільним кодексом, Законами України “Про інформацію”, “Про охорону праці та іншими).

Більшість фахівців схильні вважати, що вища судова інстанція нашої держави перевищила свої повноваження. фактично створивши нову правову норму, чим невиправдано звузила випадки, коли можлива компенсація моральної шкоди. Норма ст. 4401 ЦК є загальною та імперативною, застосовується у всіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин і її реалізація не повинна ставитись в залежність від наявності спеціальної норми закону[33] .

Більше того, така позиція Верховного Суду виглядає дещо суперечливою. Адже якщо виходити з керівних роз’яснень Пленуму, то у своєму рішенні по конкретній цивільній справі суд першої інстанції повинен вказати спеціальний нормативний акт і ту його статтю, яка допускає відшкодування моральної шкоди. В такому випадку, на підставі якої статті спеціального закону повинно відбуватись відшкодування немайнової шкоди, завданої, наприклад, злочином (можливо, на підставі кримінального закону, але жодна його стаття не передбачає компенсацію моральної шкоди та й не може цього робити, бо інститут компенсації немайнової шкоди є цивільно-правовим)? Крім того, постає питання про те, чи належать до спеціальних норми Конституції України, які передбачають відшкодування моральної шкоди як норми прямої дії.

Більш зваженої позиції дотримується Вищий арбітражний суд України, президія якого в пункті 4 свого роз’яснення від 29.02.1996 року № 02-5/95 вказала, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких юридична особа може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду. Тобто жорсткої прив’язки можливості компенсації немайнової шкоди до спеціального закону немає.

В юридичній літературі зустрічаються думки про критичне ставлення до обмежень можливості компенсації моральної шкоди спеціальними вказівками закону. Деякі автори вважають, що правопорушення негативно впливає на особу потерпілого (травмує його психіку) і в багатьох випадках посягає на майнову сферу. Тому воно завжди спричинює моральну (психічну, нематеріальну), і часто – майнову (економічну) шкоду. Оскільки будь-яке правопорушення заподіює моральну шкоду, а деяке – і шкоду майнову, тому моральна шкода повинна відшкодовуватися у всіх випадках, а майнова (збитки) – коли вона фактично заподіюються правопорушення[34] . Будь-яка реальна шкода повинна відшкодовуватись в повному обсязі[35] . Порушене питання має принципове значення для подальшого розвитку інституту відшкодування моральної шкоди і потребує негайного вирішення на законодавчому рівні, тому детальніше про проблему допустимості компенсації моральної шкоди буде розглянуто нижче в аспекті співвідношення генерального та сингулярного делікту.

Особливістю відшкодування моральної шкоди є те, що на вимоги про компенсацію, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83 ЦК не застосовуються. Але до вимог компенсації немайнової шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи. Згідно з ч. З ст. 7 ЦК застосовується строк позовної давності в один рік, а у разі заподіяння працівникові моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці або у випадках, передбачених контрактом, – тримісячний строк (відповідно до ст. 233 Кодексу законів про працю України).

В юридичній літературі була висловлена слушна думка про необхідність застосування загальних строків позовної давності до вимог про компенсацію моральної шкоди. Адже якщо позов не було пред’явлено в трьохрічний строк (тобто загальний строк позовної давності), то розумно і справедливо вважати, що страждання були відсутні і у стягненні моральної шкоди має бути відмовлено. Перебіг строку позовної давності повинен в таких випадках починатись в момент початку переживання страждань, але не раніше монету усвідомлення потерпілий причинного зв’язку між стражданнями та порушенням його прав[36] .

Глава 2 . Підстави майнової відповідальності за заподіяння моральної (немайнової) шкоди.

Наявності душевним чи фізичних страждань ще не достатньо, щоб у суб’єкта виникло право на відшкодування моральної шкоди. Цивільно-правова відповідальність в українському праві ґрунтується на понятті делікту як єдиної підстави такої відповідальності. Необхідною умовою для відшкодування моральної (немайнової) шкоди з боку завдавача, тобто притягнення його до відповідальності, є наявність у його діях складу цивільного делікту. Елементами цивільно-правового делікту прийнято вважати, крім деліктоздатності самого завдавача, ще й наявність шкоди (у даному випадку немайнової), протиправність поведінки завдавача, причинний зв’язок між протиправною поведінкою на заподіяною шкодою, а також вину завдавача, крім випадків, коли вина не є умовою відповідальності. Усі ці обставини (наявність шкоди, протиправність поведінки, причинний зв’язок і вина) прийнято вважати підставами майнової відповідальності заподіювача моральної (немайнової) шкоди або умовами її відшкодування.

Оскільки питання моральної (немайнової) шкоди як умови її компенсації детально розглядалося у розділі 1 цієї роботи, то варто зупинитися на решті підстав цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду.

§ 1. Протиправність діяння при завданні моральної (немайнової) шкоди

Питання щодо протиправності дій завдавача при спричиненні моральної (немайнової) шкоди залишається остаточно не визначеним як для теорії, так і для практики.

Протиправність при позадоговірному заподіянні шкоди у вітчизняному праві (глава 40 ЦК України) традиційно визначається як будь-яке порушення чужого суб'єктивного права та ґрунтується на принципі генерального делікту. Принцип останнього означає, що кожний факт заподіяння визнається протиправним, якщо інше не встановлено законом. В силу загальної заборони заподіювати шкоду будь-якими діями та способом протиправність безпосередньо пов'язується саме з негативним результатом – наявністю шкоди. При чому такий взаємозв'язок існує незалежно від виду правовідносин, з яких виникає шкода: є вони суто цивільними чи трудовими, екологічними або будь-якими іншими.

Таким чином, майже будь-яке заподіяння шкоди тягне обов'язок її компенсації. Саме тому цивільне законодавство, на відміну від кримінального чи адміністративного, не передбачає переліку окремих дій, що визнаються протиправними. За загальним правилом в таких випадках достатньо лише генеральної, універсальної для кожного випадку ст. 440 ЦК України .

Здавалося б, логіко-систематичне тлумачення норми про відшкодування моральної шкоди (ст. 4401 ), яка теж знаходиться у главі 40 ЦК України, дозволяє застосувати вказані правила системи генерального делікту і до неї.

Однак, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди” роз'яснив, що спори стосовно компенсації такої шкоди розглядаються судами лише у випадках, коли це передбачено спеці­альним законодавством. Як вбачається, Пленум не розглядає ст. 4401 як універсальну (загальну) норму і тлума­чить її обмежено.

Без сумніву, подібна позиція не може вважатися переконливою. Виходячи із логіко-систематичного тлумачення ст. 4401 ЦК України і враховуючи ступінь її обов’язковості, можна дійти висновку, що ця норма є загальною та імперативною. Отже, вона застосовується в усіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-правові, трудові, адміністративно-правові та інші відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була завдана моральна шкода. В усіх цих випадках моральна шкода повинна компенсуватися за ст. 4401 ЦК України. Щодо спеціальних норм, то вони повинні мати виключно відсилочний характер або заповнювати прогалини загальної норми – ст. 4401 ЦК України стосовно особливостей встановлення наявності шкоди та інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолютного характеру. Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з приводу компенсації моральної шкоди є цивільно-правовим, не договірними відносинами, що виникають з порушення абсолютних прав. Саме тому зазначені відносини не можуть регулюватися адміністративним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права, крім цивільного права[37] .

Виходячи з викладеного, автори посібника “Зобов'язальне право: теорія та практика” вважають необґрунтованою позицію Пленуму Верховного Суду України щодо визначення ст. 4401 ЦК України як спеціальної норми[38] .

Викладена позиція зводить нанівець систему генерального делікту й створює зовсім інші основи деліктного права в частині ком­пенсації моральної шкоди. Тим самим в Україні запроваджується не характерний для вітчизняного права принцип сингулярного делікту.

Згідно з даним принципом законодавство повинно містити вичерпний перелік складів правопорушень, що визначають протиправність діяння. За такої системи потерпілий повинен підвести свою вимогу під чітко визначений законодавством склад право­порушення, оскільки в іншому випадку вимога залишиться без правового захисту.

Дещо інші погляди на питання протиправності при заподіянні моральної шкоди просте­жуються в окремих судових рішеннях та узагальненнях практики. Суди дедалі частіше виносять рішення про компенсацію зазначеної шкоди навіть і у тих випадках, коли право на це спеціально не передбачено законодавством. Зокрема, усталеною і такою, що не викликає сумнівів, є практика з компенсації моральної шкоди особам, яким заподіяно тілесні ушкод­ження внаслідок ДТП.

Більш цікавим та поки ще не характерним для вітчизняної практики можна вважати судове рішення, винесене в Полтавській області. У новорічну ніч за обставин дорожньо-тран­спортної події загинула дівчина. Її батьки пред'явили позов про компенсацію моральної шкоди в розмірі 20.000 грн., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що смерть дочки є непоправною втратою, і кожна новорічна ніч до кінця їх життя буде для них поминальною. З цими доводами погодився суд як першої, так і касаційної інстанцій[39] .

Дана справа є показовою не тільки через обґрунтування позовних вимог та розмір стягненої суми, а, головним чином, тим, що моральна шкода була компенсована батькам загиблої, незважаючи на відсутність будь-якого спеціального законодавства.

Стягнення названої шкоди у випадках, не передбачених нормативними актами, встанов­люється і в узагальненнях судової практики. Деякі обласні суди у останніх розглядають ст. 4401 такою, що надає можливість особі вимагати компенсацію моральної шкоди в разі порушення будь-якого виду правовідносин й незалежно від існування спеціального закону. Подібна позиція висловлена й судовою колегією у цивільних справах Верховного Суду України та відстоюється у науковій літературі[40] .

Наведене вище дозволяє зробити висновок про відсутність єдиної позиції вчених, зако­нодавця і судової практики з питань щодо визначення протиправних дій при заподіянні моральної шкоди.

Ситуація, на нашу думку має пояснення. Справа в тому, що українське право рецепіювало раніше не відомий, не характерний для вітчизняного законодавства інститут іноземного права, який базується на принципово інших засадах. Така рецепція супроводжується перенесенням нетра­диційного порядку його застосування, що й породжує певні труднощі. Не слід забувати, що кожний окремий інститут у зарубіжних правових системах – це лише елемент сформованого роками, збалансованого механізму. В нормах про компенсацію немайнової шкоди такий механізм якраз і не спрацьовує в наших умовах[41] .

Так, англо-американському деліктному праву, де питання компенсації моральної шкоди вирішено найбільш радикально, загальне поняття цивільного правопорушення невідоме. Де­ліктне право США та Великобританії засноване на принципі сингулярного делікту, тобто лише за наявності вже сформульованого делікту – прецеденту потерпілий може претендувати на компенсацію моральних витрат.

Наприклад, для випадків спричинення названої шкоди в сфері “privacy” (поняття, що охоплює приватне життя) такими є: порушення усамітненості чи права на самотність, вторг­нення в приватні справи позивача, публічне розголошення фактів, що можуть бути надбанням лише позивача чи вузького кола осіб, привласнення ім'я позивача та використання його зовнішності з метою отримання прибутку, розголошення неправдивих відомостей.

Принцип сингулярного делікту в системі англо-американського загального права успішно функціонує, оскільки при цьому суд є більш самостійним від приписів закону і, на наш погляд, адекватніше підходить до розгляду конкретної справи. Не можна забувати, що суд у наведеній правовій системі є правотворчим органом, а це дозволяє йому відгукуватися на потреби практики і створювати новий, не відомий вид делікту, якщо того потребують порушені інтереси потерпілого.

В Україні, де історично сприйнята романо-германська правова система, принцип сингу­лярного делікту функціонувати не може. Враховуючи різноманітність існуючих суспільних відносин, закон не здатний перелічити абсолютно всі випадки, які надавали б потерпілому право на компенсацію моральної шкоди. Слід погодитися з висловленою думкою, що таке право не може залежати від того, яким саме правопорушенням вона завдана і чи зазначені якісь конкретні обставини в тому чи іншому нормативному документі[42] .

Однак, на наш погляд, більш правильним буде запровадження в Україні системи зміша­ного делікту, який поєднував би елементи як генерального, так і сингулярного.

Елементи сингулярного делікту будуть проявлятися в існуванні норми Цивільного кодек­су, яка передбачала б певний перелік діянь, що, з загальноправових міркувань, беззаперечно тягнуть виникнення моральної шкоди. До таких дій, наприклад, можна віднести: порушення немайнових прав, незаконне засудження, незаконне притягнен­ня до кримінальної відповідальності, поширенням відомостей, що не відповідають дійсності, ушкодження здоров’я тощо. Фактично в даних випадках наявність згаданої шкоди буде презюмуватися (наприклад порушення особистих немайнових прав).

Стосовно будь-яких інших дій законодавство повинно містити універсальну норму, яка надавала б принципову можливість компенсації моральної шкоди і в інших випадках. В ній необхідно відобразити критерії такого порушеного немайнового інтересу потерпілого, який би свідчив про обов'язковість стягнення компенсації щодо кожного конкретного випадку.

Так, законодавчою спробою її формулювання можна вважати ст. 237 КЗпП України, яка є спеціальною нормою і поширюється лише на трудові правовідносини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіян­ня шкоди (в тому числі моральної) вважається правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1. Здійснення прав і виконання обов'язку. Це найпошире­ніший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями.

2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення згода потер­пілого на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, така дія завжди буде протиправною.

3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена у стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК У країни така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України є пра­вом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій прак­тиці докладно розроблено критерії правомірності дій, вчине­них у стані необхідної оборони.

У проекті ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодо­вується тим, хто вчинив напад (ч. 2 ст. 1246 проекту). У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, запо­діяна посягаючому, підлягає відшкодуванню.

4. Правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані крайньої необхідності. Умовами правомірності запо­діяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути не­безпеку, що загрожує правам та інтересам третьої особи, іншими засобами.

На відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому,

при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи ситуацію, ЦК України в ст. 445 покладає на заподіювача шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкоду­вання шкоди. Одночасно у ст. 1248 проекту ЦК України передбачено, що у цьому разі той, хто завдав шкоду, має право регресу (зворотної вимоги) до третьої особи, в інтересах якої він діяв.

Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то ст. 445 надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, цю правомірна поведінка заподію­вача шкоди виключає можливість ставити питання про відпо­відальність. Стаття 445 ЦК України передбачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшко­дуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змістові).

Проект ЦК України на відміну від чинного передбачає ще один варіант заподіяння шкоди правомірною дією. У зв'язку з цим у проекті сформульовано таку норму: “В разі прийняття закону, цю припиняє право власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки підлягають відшко­дуванню у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності державою за рахунок загальнодержавної скарбниці, Автономною Респуб­лікою Крим за рахунок її скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці”. Ця норма покликана захистити інте­реси власника шляхом відшкодування заподіяної шкоди (збитків).

На нашу думку, викладені вище загальні правила щодо шкоди, заподіяної правомірними діями, та порядку її компенсації повинні застосовуватися і до відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

§ 2. Причинний зв’язок

Як відомо, причинний зв'язок – це філософська категорія. Використовуючи ті чи інші філософські положення наука цивільного права не створює якісно нового поняття цього зв’язку, а лише встановлює його особливості щодо деліктних зобов’язань. Причинний зв'язок у цивільно-правовому розумінні, а зокрема щодо заподіяння моральної шкоди, означає, що шкоди породжується протиправним діянням завдавача. Причинний зв’язок виражає зв’язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода – наслідком. Заподіювач має нести відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад цивільного правопорушення, стаття 4401 ЦК України вимогу наявності причинного зв’язку виражає шляхом вказівки на особу, яка порушила законні права потерпілого, тим самим заподіявши йому моральної (немайнової) шкоди. Встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб’єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою[43] . В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нормами, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при відповідальності за ст. 447 ЦК У країни в причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров’я необхідним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров'я, між уш­кодженням здоров'я і заподіянням моральної шкоди.

У доктрині цивільного права проблема причинного зв’язку не так широко досліджена як, скажімо, у теорії кримінального права, яка приділяє цьому питанню набагато більше уваги. Тому, на нашу думку, було б доцільно використати окремі положення концепції причинно-наслідкового зв’язку, розробленої вченними-криміналістами при дослідженні цивільно-правових деліктів, в тому числі щодо заподіяння моральної шкоди.

Але вирішення цього питання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов'язаних явищ може бути дуже багато обставин, тому досить важко встановити, які саме з них є юридично значимими причинами наслідку. Враховуючи важливість цих питань, наукою розроблено різні концепції щодо проблеми причинного зв'язку. Зокрема, до основних таких концепцій можна віднести три теорії: 1) “Conditio cine gua non”; 2) адекватності причини; 3) необхідного спричинення.

“Conditio cine gua non” у перекладі з латинської означає “умова, без якої немає”. Суть цієї теорії полягає в тому, що той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою настання моральної шкоди і тому – підставою для висновку про наявність причинного зв'язку. Звідси до зазначених факторів можуть бути віднесені і необхідні причини, і випадкові, і навіть умови, за яких відбувається протиправне діяння. Ця теорія приваблює відносно простою схемою вирішення проблеми причинного зв'язку і має чимало прибічників серед науковців України і зарубіжних вчених. Але суттєвим її недоліком є те, що вона надто розширює коло юридичне значимих факторів, які зумовлюють настання шкоди. Спроби вчених звузити коло цих факторів за допомогою допоміжних критеріїв (ступінь або безпосередність спричинення тощо) не можна визвати вдалими через недостатню чіткість цих критеріїв.

Теорія “адекватності причини” визнає такими, що мають правове значення, тільки “типові” причини, наприклад, ушкодження здоров’я.

Ця концепція також неприйнятна, оскільки питання про “типовість” або “нетиповість” причин, по суті, віднесено на розсуд суб'єкта застосування норми, що не виключає можливості судового свавілля у вирішенні цих важливих питань.

Оскільки причинний зв'язок – це об'єктивна категорія, цю проблему треба вирішувати не суб'єктивно, а на підставі вивчення і врахування об'єктивних закономірностей. Такий методологічний підхід властивий теорії необхідного спричинення. Квінтесенцією цієї теорії є те, що вона надає значення елемента цивільно-правового делікту, лише такому причинному зв'язку між явищами, коли наслідок стає необхідним, об'єктивно закономірним, а не випадковим результатом діяння.

Для необхідного причинного зв'язку як умови цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду з точки зору теорії необхідного спричинення характерно:

1) діяння передує наслідку за часом;

2) діянню внутрішньо властива неминучість або реальна можливість настання моральної шкоди;

3) у конкретних умовах місця, часу та обстановки ця реальна можливість перетворюється в дійсність – діяння спричиняє шкоду;

4) наслідок породжується саме цим діянням як результат його закономірного, необхідного розвитку, а не діями інших осіб або інших зовнішніх сил.

Необхідний причинний зв'язок між діянням і шкодою може бути безпосереднім або включати проміжні ланки. У цьому розумінні можливі різні варіанти, а саме: 1) діяння закономірно і безпосередньо породжує шкоду; 2) діяння закономірно породжує друге явище, яке, в свою чергу, закономірно зумовлює настання моральної шкоди; 3) діяння одного суб'єкта закономірно породжує діяння іншого суб'єкта, яке, в свою чергу, закономірно спричиняє шкоду; 4) одночасні діяння двох або більше суб'єктів закономірно заподіюють шкоду.

Для випадкового причинного зв'язку характерно, що наслідки не породжуються закономірним розвитком діяння особи у конкретній обстановці. Вони настають через випадковий збіг обставин. При цьому в закономірний перебіг діяння втручається друга закономірність – дія третьої особи або іншої зовнішньої сили. У результаті перехрещення цих закономірностей настає наслідок (моральна шкода), не властивий жодній із них окремо взятій.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною пове­дінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відпові­дальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

§ 3. Вина завдавача моральної (немайнової) шкоди

Однією з умов цивільно-правової відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду є вина завдавача. Відповідно до ст. 4401 ЦК України особа, яка заподіяла моральну шкоду, зобов’язана її відшкодувати, якщо не доведе, то немайнова шкода заподіяна не з її вини.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі делікту, в цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та ті можливих наслідків. Категорія “пси­хічне ставлення”, що використовується в понятті вини, вира­жає оцінку (або можливість оцінки) поведінки, передбачення (або можливість) передбачення з боку завдавача настання шкідливих наслідків[44] .

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утво­рюють зміст вини, визначаються наступні її форми – умисел і необережність. Для першої форми вини – умислу – харак­терним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме їх допущення. Цивільне законодав­ство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби.

Для другої форми вини – необережності – характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковаж­но розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має зна­чення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК). Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права “нерозумін­ня того, що всі розуміють”. При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необереж­ності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

Однак слід зазначити, що для відшкодування моральної (немайнової) шкоди форма вини завдавача шкоди не має правового значення, оскільки не впливає ні на обсяг завданої шкоди, ні на розмір її компенсації. Разом з тим обґрунтованою є думка, що у деліктних зобов’язаннях, зокрема, щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди цивільно-правове значення має ступінь вини завдавача. Про ступінь вини завдавача шкоди йдеться у випадках, коли моральна шкода виникла також у результанті винної (умисної або необережної) поведінки потерпілого або така поведінка сприяла збільшенню обсягу моральної шкоди. У таких випадках на підставі спеціальних норм чинного законодавства суд може відмовити у відшкодуванні моральної шкоди або відповідно зменшити розмір компенсації, про що йтиметься нижче.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинності, в цивільному законодавстві перед­бачено протилежне правило: Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини” (ст. 440 ЦК). Вважаємо, що це загальне правило у повній мірі поширюється на деліктні зобов’язання у випадках заподіяння моральної (немайнової) шкоди. Припущення вини завдавача шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спрос­тувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

Однак, законодавством можуть бути встановлені випадки кори відповідальність завдавача шкоди настає незалежно від його вини.

Так, зокрема, відповідно до ст. 443 ЦК України, ст. 1 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними Діями органів дізнання, попереднього слідства. прокуратури і суду” завдана моральна шкода відшкодовується незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Досить спірним є питання, а чи можна покласти відповідальність на організації і громадян, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточення, коли моральна шкода була заподіяна джерелом підвищеної небезпеки і була відсутня вина заподіювача шкоди. Адже згідно із ст. 450 ЦК України обов’язок по відшкодуванню заподіяної шкоди виникає незалежно від вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду.

Чинне законодавство України, на наш погляд, допускає можливість компенсації моральної шкоди володільцем джерела підвищеної небезпеки незалежно від вини, але лише у випадках коли така шкода виникла у зв’язку з ушкодженням здоров’я потерпілого. Тим більше, що саме така думка знайшла своє відображення у проекті ЦК України, у ч. 2 ст. 1245 якого йдеться, що моральна шкода компенсується незалежно від вини завдавача, якщо: 1) шкоду завдано життю і здоров’ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки; 2) шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт; 3) в інших випадках, передбачених законом.

Водночас ст. 450 ЦК України не розкриває суті підвищеної небезпеки, джерела підвищеної небезпеки. У зв’язку з цим найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов) та об'єктів або предметів матеріального світу (О.О. Красавчиков, М.С. Малеїн), які розкривають зміст цього поняття.

Різниця між названими теоріями полягає в тому, що згідно з теорією діяльності джерело підвищеної небезпеки – це діяльність, пов'язана з використанням певних предметів. За теорією предметів або об'єктів матеріального світу джерело підвищеної небезпеки – предмети, що пов'язані з діяльністю з приводу їх використання. Ці відмінності, на наш погляд, непринципові. Схожість цих теорій полягає у тому, що джерело підвищеної небезпеки харак­теризується непідконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю або користуються певними предме­тами, внаслідок чого повністю не виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.

Усвідомлення зазначених теорій наводить на думку, що буде ближче до істини, якщо об'єднати положення цих теорій у єдину систему знань про суть джерела підвищеної небез­пеки та використати ознаки джерела підвищеної небезпеки, які містяться в них, для його визначення. Саме таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р., у якій роз’яснив, що джере­лом підвищеної небезпеки слід визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену вірогідність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею люди­ною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об'єктів виробни­чого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.

Разом з тим, ст. 450 ЦК України передбачає приблизний перелік організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвище­ною небезпекою: транспортні організації, промислові під­приємства, будови, власники автомобілів тощо. У зв'язку з цим судово-арбітражна практика визнала джере­лами підвищеної небезпеки: здійснення вантажно-розванта­жувальних робіт, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини,

Очевидно, такий перелік буде продовжено з появою нових видів техніки, речовин і енергії. Разом з тим така позиція наводить на думку про необхідність законодавчого закріплення в ЦК України не переліку, а лише ознак джерела підвищеної небез­пеки, а саме:

1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервно­му і всеосяжному контролю з боку людини;

2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди цією діяльністю.

Відшкодування за ст. 450 ЦК України проводиться, коли шкода безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небез­пеки. Якщо шкода заподіяна хоч і під час експлуатації джере­ла підвищеної небезпеки, але не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за ст. 450 ЦК України виключається. Так, су­дова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху потя­га твердим предметом, який кинутий збоку.[45]

Безвинна відповідальність за моральну шкоду шкоди, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі – обставин, які виключають застосування ст. 450 ЦК України. До таких обставин належать непереборна сила та умисел потерпілого.

Що стосується суб’єктів відповідальності, то важливим є положення, відповідно до якого не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної небезпеки внаслідок тру­дових відносин з володільцем цього джерела, зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Так, в ухвалі судової колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: “Посилання відповідача на те, що держав­на автомобільна інспекція не визнала вини шофера у нещас­ному випадку, не може служити підставою для звільнення ав­токолони від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві, оскільки організація несе відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні шкоди”[46] .

Глава 3 . Форми майнової компенсації моральної шкоди.

Чинне цивільне і трудове законодавство передбачає можливість компенсації моральної шкоди у грошовій або іншій майновій формі[47] Закон не визначає поняття “іншої матеріальної форми”. Під нею, вважаємо, слід розуміти, наприклад, надання безкоштовних путівок в лікувально-оздоровчі заклади, в туристичну подорож, надання інших матеріальних благ – телевізора, магнітофона, комп’ютерної та побутової техніки, меблів, зібрання творів літератури, художніх виробів тощо, які зумовлюють позитивні емоції і цим частково компенсують ті негативні наслідки, яких зазнала особа. Проте у разі якщо необхідність лікування у зазначених закладах зумовлена ушкодженням здоров’я то надання путівки чи відшкодування її вартості потерпілому здійснюється у порядку відшкодування додаткових витрат, викликаних ушкодженням здоров’я[48] . В.П. Паліюк до способів відшкодування моральної шкоди в іншій майновій (не грошовій) формі відносить придбання автомобіля та протезів.[49] Проте таке твердження не узгоджується із ст. 455 ЦК України; ч. 5 ст. 11 Закону України “Про охорону праці”, якими закріплене право потерпілого на відшкодування у разі ушкоджень здоров’я пов’язаних з цим додаткових витрат (на додаткове харчування, придбання ліків, спеціальних транспортних засобів, протезування, санаторно-курортне лікування тощо) відповідно до висновку МСЕК. Поряд з відшкодуванням цих додаткових витрат потерпілий має право на компенсацію моральної шкоди у грошовій або іншій майновій формі незалежно від того, чи була заподіяна майнова шкода (в тому числі додаткові витрати) та чи була вона відшкодована[50] .

Можливість відшкодування моральної шкоди у грошовій або іншій майновій формі збережено і в проекті ЦК України (ч. 3 ст. 23). Проте сформульоване в проекті положення про те, що моральна шкода компенсується грошима або іншим майном є, на нашу думку не зовсім вдалим. Оскільки, як правильно вважає С.І. Шімон, цю норму можна тлумачити не тільки як можливість компенсації моральної шкоди в іншій майновій формі, але і як можливість забезпечувати майном немайновий позов, а це є питанням процесуального права[51] . Доцільнішим, вважаємо, було б зазначити, що моральна шкода компенсується у грошовій або іншій майновій формі.

Разом з тим у юридичній літературі часто ставиться під сумнів доцільність застосування іншої майнової форми компенсації моральної шкоди. Пропонується відмовитися від цієї форми компенсації, виходячи з того, що гроші є загальним еквівалентом, завдяки чому вони здатні в умовах ринкової економіки задовольнити будь-які людські потреби[52] . Таким шляхом пішло російське цивільне законодавство, яким визначено єдиний спосіб грошової компенсації моральної шкоди. На наш погляд, вказана думка є правильною і підтверджується практикою, оскільки суди призначають компенсацію моральної шкоди лише у грошовій формі.

Розділ 3. Розмір компенсації моральної (немайнової) шкоди

Найбільше ускладнень у правозастосовчій діяльності судів України у справах про відшкодування моральної шкоди виникає при визначені розміру такого відшкодування. Про гостроту даної проблеми свідчать приклади того, що суди часто роблять це довільно.

Наприклад, Ватутінський районний суд м. Києва позов В. до АТ “Холдингова компанія “Київміськбуд” про стягнення моральної шкоди у зв’язку із смертельним травмуванням її сина в технічно несправному ліфті задовольнив частково – на суму 4 800 грн., хоча позов було заявлено на 300 тис. грн.

Верховний суд Автономної республіки Крим позов підприємця Є. до Акціонерного комерційного банку соціального розвитку “Укрсоцбанк” в частині стягнення збитків задовольнив частково у розмірі 24 тис. 136 грн., а в частині відшкодування моральної шкоди – на 10 тис. грн.

Кіровоградський районний суд частково задовольнив позов М. до Кіровоградської районної державної адміністрації та громадянина З. про захист честі, гідності і ділової репутації. Суд визнав таким, що не відповідає дійсності викладене в листі та оголошене в ефірі повідомлення про те, що позивач порушив права жителя села Б. щодо користування земельною ділянкою, і постановив рішення, яким стягнув з відповідачів 5 млрд. крб. компенсації моральної шкоди. Ухвалою судової колегії Кіровоградського обласного суду рішення в частині розміру компенсації було змінено – його зменшено до 400 млн. крб., а постановою президії цього ж суду – до 40 млн. крб.[53]

Інколи один і той самий суд в аналогічних справах щодо заподіяння моральної шкоди встановлює різні розміри компенсації. Так, у Козельщанському районному суді Полтавської області один і той же суддя в один день розглянув дві аналогічні справи за позовами С. і Г. до одного і того самого відповідача про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, яка виникла внаслідок несправності кінескопів у телевізорах. Задовольнивши ці позови часткова, суд стягнув з відповідача на користь позивачів в одному випадку 220 грн. компенсації моральної шкоди. а в іншому – 550 грн. У першому випадку суд посилався на те, що можливості користуватися телевізором певний час були позбавлені діти позивача, а в другому – сам позивач-пенсіонер.[54]

В окремих випадках розмір компенсації моральної шкоди, який стягується з відповідача (передусім це стосується засобів масової інформації) використовується як засіб покарання. Так, рішенням одного із районних судів м. Києва з редакції газети “Киевские ведомости” на користь Київської міської державної адміністрації було стягнуто 1 млн. грн. компенсації моральної шкоди. Журналісти та деякі фахівці розцінили таке рішення суду як “розстріл … за перехід вулиці у невстановленому місці”.[55]

Причини неоднозначного і неоднакового підходу до вирішення питання про розмір компенсації моральної шкоди. а також способів розв’язання цієї проблеми широко дискутуються в спеціальній літературі та серед юристів-практиків.

Основною причиною ускладнень при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, на нашу думку, є, по-перше, відсутність офіційно визнаних критеріїв для визначення обсягу моральної шкоди та розміру її компенсації, по-друге, наявність колізій та прогалин у чинному законодавстві України, по-третє, відсутність у теорії цивільного права єдиного, загальновизнаного підходу до вирішення проблеми розміру компенсації моральної шкоди, що в свою чергу не дає можливості однозначно тлумачити відповідні правові норми. Все це не дозволяє ефективно вирішувати практичні питання, які виникають при вирішенні судами України справ за позовами про відшкодування моральної шкоди.

Враховуючи, що компенсація моральної шкоди відбувається на емоційному рівні людської свідомості, то розмір такої компенсації повинен бути достатнім, щоб викликати у потерпілого, або дозволити йому отримати у майбутньому позитивні емоції такої глибини і сили, які здатні у повному обсязі компенсувати, врівноважити ті негативні відчуття і переживання, в яких полягає моральна шкода. Стосовно ж юридичних осіб, то розмір компенсації немайнової шкоди повинен бути достатнім для відновлення ділової репутації та інших нематеріальних активів у попередньому стані. Саме у цьому і полягає реалізація в інституті відшкодування моральної шкоди фундаментального принципу цивільного права – принципу повного відшкодування заподіяної шкоди.

З цього випливає, що проблема визначення розміру майнової компенсації моральної шкоди переходить в дещо іншу площину: по-перше, потрібно оцінити обсяг моральної шкоди – характер і обсяг душевних (психічних) та фізичних страждань потерпілого, а по-друге, визначити розмір майнової компенсації, який дозволив би потерпілому врівноважити пережиті страждання на емоційному рівні. Для юридичних осіб це механізм набуває іншого вигляду: оцінюється рівень зниження ділової репутації та обсягу нематеріальних активів потерпілого – юридичної особи, на підставі чого визначається розмір компенсації, достатній для їх поновлення.

Виходячи з викладеного вище, вважаємо, що ключовими моментами для вирішення вказаної проблеми є з’ясування питань щодо меж (мінімального і максимального розмірів) компенсації; та щодо способів та критеріїв оцінки обсягу заподіяної моральної (немайнової) шкоди та визначення конкретного розміру компенсації.

Глава 1. Межі компенсації моральної (немайнової ) шкоди

Не менш важливим для вирішення питання про розмір компенсації моральної шкоди є питання про межі такої компенсації, тобто встановлення її мінімального та максимального розмірів.

Закон не окреслює чіткі межі компенсації моральної шкоди. Проте ст. 4401 ЦК України визначає, що він не може бути меншим ніж п’ять мінімальних розмірів заробітної плати[56] , максимальний розмір компенсації вказаною нормою не обмежується.

У юридичній літературі іноді зазначається, що вказана норма застосовується, якщо спеціальним законодавством не визначено іншого правила. У цьому випадку повинні застосовуватися норми спеціального закону. Так, О.І. Сліпченко стверджує, що у разі якщо моральна шкода заподіяна діями, передбаченими ст. 7 ЦК України, то будь-які обмеження її розміру не встановлені[57] . Така думка очевидно ґрунтується на положенні п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, згідно з якою ст. 4401 і ст. 7 ЦК України є спеціальними нормами.

Проте, як уже зазначалося, вказана позиція навряд чи може бути визнана обґрунтованою.

У зв’язку з цим положення ч. 2 ст. 4401 ЦК України щодо визначення мінімального розміру повинно застосовуватися в усіх випадках компенсації моральної шкоди. Продовжуючи думку, слід відмітити, що з вимогами цієї статті не узгоджуються положення ст. 13 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, відповідно до якої розмір відшкодування за моральну шкоду у таких випадках не може бути меншим однієї мінімальної заробітної плати за один місяць перебування під слідством і судом. Якщо врахувати, що слідство і суд може бути проведено менше як за п’ять місяців, то мінімальний розмір компенсації моральної шкоди за цим Законом становитиме менше п’яти мінімальних розмірів заробітних плат, що суперечитиме ч. 2 ст. 4401 ЦК України.

Уявляється, що у цьому випадку діє загальна норма ч. 2 ст. 4401 ЦК України, і мінімальний розмір компенсації у будь-якому разі не може бути меншим від п’яти мінімальних розмірів заробітних плат. Відхід від цього положення повинен розцінюватися як порушення вимог чинного цивільного законодавства.

Що стосується максимального розміру компенсації моральної шкоди, то слід зазначити, що доктрина цивільного права виходить з неможливості встановлення верхньої межі такої компенсації. По-перше, така практика суперечитиме загальному принципу цивільного права про повне відшкодування заподіяної шкоди[58] . По-друге, встановлення максимального розміру компенсації суперечить загальній нормі про відшкодування моральної шкоди – ст. 4401 ЦК України, за змістом якої компенсації підлягає моральна шкода у повному обсязі.

Однак чинне законодавство є непослідовним у цьому напрямку. Існує один нормативно-правовий акт, що визначає максимальний розмір компенсації – Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 472 від 23 червня 1993 р. (із змінами і доповненнями внесеними постановою Кабінету Міністрів України № 1100 від 03 жовтня 1999 р.), пунктом 11 яких встановлено, що розмір компенсації моральної шкоди не повинен перевищувати 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян[59] . Оскільки ст. 4401 ЦК України не передбачає максимального розміру компенсації моральної шкоди, тому немає жодних підстав, для встановлення такого положення, до того ж у підзаконному нормативно-правовому акті[60] . Крім того, судова практика у справах про відшкодування моральної шкоди виходить з того, що в кожному конкретному випадку розмір компенсації визначається судом з урахуванням характеру і тривалості страждань, стану здоров'я потерпілого, тяжкості завданої травми, наслідків тілесних ушкоджень, істотності вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках[61] .

Разом з тим, після доповнення КЗпП України ст. 2371 , яка передбачає можливість компенсації моральної шкоди у разі порушення будь-яких трудових прав працівника[62] , складається ситуація за якої моральна шкода, заподіяна працівнику зв’язку з трудовим каліцтвом чи професійним захворюванням, які стали наслідком дії небезпечних або шкідливих умов праці (тобто, внаслідок порушення конституційного права працівника на належні, безпечні і здорові умови праці[63] ) підлягає відшкодуванню лише в межах 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У той же час, моральна шкода заподіяна порушенням інших трудових прав особи (наприклад, незаконне переведення) відшкодовується без обмежень.

Виходячи з викладеного можна зробити висновок, що п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків суперечить ст. 4401 ЦК України та ст. 12 Закону України “Про охорону праці”. А тому, на підставі п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”[64] суди при задоволені позовів про компенсацію моральної шкоди, заподіяної працівнику трудовим каліцтвом чи професійним захворюванням, повинні застосовувати норми ст. 4401 ЦК України та ст. 12 Закону України “Про охорону праці” без обмежень розміру такої компенсації будь-яким максимальним розміром, виходячи лише з конкретних обставин справи.

Повертаючись до проблеми мінімального розміру компенсації моральної шкоди, слід зазначити, що суди не завжди враховують встановлений ч. 2 ст. 4401 ЦК України мінімальний розмір компенсації такої шкоди. Так, зокрема, Богунський районний суд м. Житомира стягнув на користь С. 50 грн. на відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому внаслідок затоплення квартири. Богородчанський районний суд івано-Франківської області у справі за позовом Д. до С. про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою стягнув з відповідача на відшкодування моральної шкоди. Рішення у цих справах оскаржені не були. Натомість ухвалою судової колегії Тернопільського обласного суду було скасоване рішення Тернопільського міського суду у справі за позовом К. оскільки з відповідача було стягнуто 50 грн. компенсації моральної шкоди, що не відповідає вимогам ст. 4401 ЦК України щодо мінімального розміру компенсації[65] .

В окремих випадках позивач може вимагати компенсацію моральної шкоди у меншому, ніж п’ять мінімальних заробітних плат, розмірі, або взагалі символічну суму (скажімо – 1 грн.), і суди задовольняють позов саме в такому розмірі. Так, Диканський районний суд Полтавської області стягнув з відповідача на користь Полтавського міського голови 1 грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішення було залишено без змін судом касаційної інстанції[66] . Вказане рішення суду з одного боку суперечить вимогам ст. 4401 ЦК України щодо мінімального розміру компенсації, з іншого боку п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” зобов’язує суд визначати розмір відшкодування моральної шкоди в межах заявлених позивачем вимог.

Така позиція Пленуму Верховного Суду України видається цілком обґрунтованою, оскільки при вирішенні справ про відшкодування моральної, передбачене ч. 8 ст. 203 ЦПК України право суду вични за межі заявлених позовних вимог[67] . Крім того, ряд фахівців вважає, що обмеження мінімального розміру компенсації моральної (немайнової) шкоди є мінімальною межею лише для суду, за яку останній не може вийти вирішуючи питання про розмір компенсації в межах заявлених позивачем вимог; у випадку ж коли вимоги позивача є нижчими ніж встановлений законодавством мінімум – суд, виходячи з принципу диспозитивності, повинен вирішувати позов у межах заявлених вимог[68] . Задоволення позовних вимог, заявлених у розмірі, що є нижчий або значно нижчий (символічні суми) від встановленого законом мінімуму, не може розглядатися як порушення прав сторін, норм матеріального чи процесуального права.

Виходячи з цього, слушною є пропозиція доповнити ч. 2 ст. 4401 ЦК України після слів “не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати” словами “якщо позовні вимоги перевищують цю суму”[69] . Це дозволило б за умови існування мінімального розміру компенсації моральної шкоди усунути неоднозначність у тлумаченні та застосуванні закону при вирішені позовів, заявлених у меншому, ніж мінімально встановлений, розмірі.

Водночас, варто зазначити, що питання законодавчого (нормативного) встановлення мінімального і максимального розміру компенсації моральної шкоди є досить спірним з огляду на саму правову природу моральної шкоди, а також передовий зарубіжний досвід.

У переважній більшості держав, у праві яких існує інститут компенсації моральної шкоди, будь-які межі її розміру (мінімальні, а тим більше максимальні) законом не окреслюються. В кожному конкретному випадку суди визначають їх самостійно, виходячи із суті позовних вимог та фактичних обставин справи[70] .

У зв’язку з викладеним вище, правильною, на най погляд, є думка про необхідність взагалі відмовитися від законодавчого (нормативного) встановлення меж розміру компенсації моральної шкоди. Найбільш вагомими аргументами на підтримку такої позиції, є наступні.

По-перше. втрати немайнового характеру (душевні, фізичні страждання) потерпілий може оцінювати нижче або вище розміру, встановленого законодавцем.

По-друге, встановлене обмеження розміру компенсації у правозастосовчій практиці створює і створюватиме перепони щодо реалізації прав людини на захист та повне відшкодування моральної (немайнової) шкоди[71] .

По-третє, для законодавчого (нормативного) встановлення меж розміру компенсації моральної шкоди, необхідним є їх об’єктивне економічне обґрунтування, яке неможливо зробити, оскільки душевні страждання, біль не мають грошового чи іншого майнового еквіваленту (економічної оцінки). У такому разі постала б проблема вирахування грошової вартості найменшого (найдешевшого) блага, яким можна врівноважити найменші моральні втрати (найменш слабкі страждання)і найбільшого (найдорожчого) блага, яким можна згладити негативні наслідки найбільших моральних втрат (найглибших страждань), а по суті – ціну людського життя, гідності. А зробити це в принципі неможливо[72] .

По-четверне, у разі наявності законодавчо визначеного мінімального розміру компенсації моральної шкоди, може скластися ситуація, коли сума присудженої компенсації перевищує (невиключно, що й у кратному розмірі) саму заподіяну шкоду. Це можливо, зокрема, у разі якщо суд встановить факт заподіяння моральної шкоди, яка підлягає компенсації, і одночасно дійде висновку про незначний обсяг цієї шкоди. Проте, керуючись ч. 2 ст. 4401 ЦК України, суд зобов’язаний стягнути з відповідача компенсацію у сумі не нижчій, ніж п’ять мінімальних розмірів заробітної плати, яким би малим не був обсяг фактично заподіяної моральної шкоди. У такому випадку порушується принцип відповідальності за реально заподіяну шкоду, а також принципи розумності, поміркованості та справедливості компенсації моральної шкоди. Сама ж компенсація, розмір якої перевищує обсяг фактично заподіяної шкоди, перетворюється з одного боку на засіб покарання заподіювача, з іншого – на засіб безпідставного збагачення потерпілого (від цього, до речі, застерігав свого часу ще Г.Ф. Шерсенєвич[73] ), цим самим відкриваючи поле для зловживання правом на відшкодування моральної шкоди.

Зважаючи на викладене, вважаємо, за необхідне відмовитися від визначення на законодавчому рівні (а тим більше на рівні підзаконних нормативно-правових актів) мінімального і максимального розмірів компенсації моральної (немайнової) шкоди, як це і зроблено у проекті нового ЦК України, і надати можливість самому потерпілому оцінювати обсяг моральної шкоди, а компетентному суду у кожному конкретному випадку визначати розмір її компенсації виходячи з вимог розумності та справедливості.

Що ж стосується гарантій права на компенсацію моральної (немайнової) шкоди, недопущення необґрунтованого її заниження або, навпаки, завищення, зловживань правом на компенсацію та свавілля з боку влади, передусім по відношенню до ЗМІ, то ця проблема, на нашу думку, повинна розглядатися не у площині встановлення мінімального чи максимального розміру компенсації моральної шкоди, а в площині чіткого визначення критеріїв оцінки моральної (немайнової) шкоди та розміру її розміру її компенсації.


Глава 2. Проблема оцінки обсягу моральної шкоди та визначення розміру її компенсації

Одним з найбільш проблематичним моментом у доктрині цивільного права та судовій практиці є питання оцінки обсягу моральної шкоди та встановлення розміру її компенсації. Як свідчить практика вирішення справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, в окремих випадках деякі суди, задовольняючи такі позови і присуджуючи позивачам суми компенсації, недостатньо з’ясовують в чому саме полягали моральні страждання, і належним чином не мотивують свої рішення в частині визначення обсягу моральної шкоди і присудженого розміру компенсації.

Наприклад, Новововолинський міський суд Волинської області у справі за позовом Ш. про відшкодування моральної шкоди , заподіяної загибеллю в шахті її чоловіка, мотивував рішення лише одним реченням: “Враховуючи характер і ступінь моральних страждань, моральну шкоду слід стягнути у розмірі 2 тис. гривень”. Недостатньо мотивованим в частині визначення розміру компенсації є також рішення Ужгородського міського суду у справі за позовом Т. На користь останнього з державного бюджету стягнуто 40 тис. грн. моральної шкоди, заподіяної йому внаслідок тримання під вартою протягом 15 місяців у зв’язку з пред’явленим обвинуваченням у вчинені ряду злочинів. При цьому провадження у справі було закрито на підставі п. 2 ст. 213 КПК України у зв’язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину[74] .

Недостатня вмотивованість в судових рішеннях розміру компенсації моральної шкоди, на нашу думку, зумовлена передусім відсутністю у чинному законодавстві будь-якої методики оцінки обсягу моральної шкоди, а відповідно – визначення розміру її компенсації. У теорії та в судовій практиці відсутні єдині, загальновизнані способи та критерії оцінки обсягу моральної шкоди, нерідко дискутується і сам принцип повного її відшкодування. Усе це перешкоджає виробленню єдиної практики судів щодо визначення розміру компенсації за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.

Фундаментальним принципом, з якого повинен виходити суд, визначаючи розмір компенсації моральної шкоди, має бути, на нашу думку, принцип повного відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Такий висновок випливає із загальних засад цивільного та цивільно-процесуального права про повне відшкодування шкоди на підставі всебічного, повного і об’єктивного встановлення обставин по кожній справі[75] .

Виходячи із логіко-систематичного тлумачення ст. 4401 ЦК України не викликає сумніву, що відшкодування моральної шкоди на підставі вказаної статті (як загальної норми) та норм спеціальних законів повинно здійснюватися з урахуванням загальних норм глави 40 ЦК, зокрема щодо відшкодування шкоди, заподіяної особі або майну, у повному обсязі (ст. 440 ЦК України), обов’язку особи, відповідально за шкоду, повністю відшкодувати заподіяні збитки (ст. 453 ЦК України). Така ж позиція знайшла своє відображення у ряді норм спеціальних законів, які встановлюють принцип повного відшкодування заподіяної моральної (немайнової) шкоди[76] .

Наявність моральної (немайнової) шкоди в кожному конкретному випадку встановлюється судом, якщо було доведено факт душевних та фізичних страждань потерпілого, реальність яких не викликає сумніву. і право на відшкодування такої дійсної шкоди не може залежати від того, яким саме правопорушенням вона завдана. Зобов’язання по відшкодуванню моральної шкоди, як уже зазначалось, виникає при наявності загальних підстав (умов) відповідальності за заподіяння шкоди. Тому повинне діяти загальне правило: будь яка реальна (дійсна) шкода відшкодовується у повному обсязі[77] .

Таким чином, проблема встановлення розміру компенсації моральної шкоди зводиться в основному до визначення обсягу такої шкоди, завданої конкретній особі. Розмір відшкодування повинен відповідати обсягу спричиненої моральної шкоди, за винятком випадків, встановлених законодавством, які передбачають можливість його зменшення (наприклад, наявність вини самого потерпілого[78] ), про що буде сказано нижче. Така думка відповідає позиції Пленуму Верховного Суду України, який роз’яснив, що розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних та фізичних страждань[79] , що, на нашу думку, є не що інше як характер і обсяг моральної шкоди.

Отже, для визначення розміру компенсації, яка підлягає виплаті, необхідно передусім встановити дійсний обсяг заподіяної потерпілому моральної шкоди, яка відшкодовується. У зв’язку з цим постає проблема оцінки моральної шкоди та визначення її дійсного обсягу для потерпілого.

Глава 3. Способи оцінки обсягу моральної шкоди.

Як уже зазначалося вище, чинне цивільне законодавство України не визначає будь-якої методики оцінки обсягу моральної шкоди, завданої особі.

Більшість фахівців, як вітчизняних, так і зарубіжних, схиляються до необхідності вироблення єдиного підходу до способів оцінки обсягу моральної шкоди та розміру її компенсації. Проте, не даний час єдиної методики не існує ні в Україні, ні за її межами.

Разом з тим існує чимало теоретичних розробок цієї проблематики, які пропонують ой чи інший спосіб оцінки моральної шкоди. Вони є різними за своїм змістом, теоретичною базою, ступенем наукової обґрунтованості.

Із зарубіжного досвіду вбачається, що в різних країнах існують різні підходи до вирішення порушеного питання. Це зумовлено специфікою правового регулювання відшкодування моральної шкоди в національному законодавстві, практикою його застосування, а також особливостями правової системи тієї чи іншої країни[80] .

В системі англо-американського загального права (Common Law), де джерелом права визнаються судові прецеденти, судовою практикою і доктриною визначені три загальнотеоретичні підходи до проблеми оцінки обсягу моральної шкоди: концептуальний, особистісний і функціональний[81] . Суть першого полягає у проведені аналогії з майновою шкодою: життя людини, здоров’я, честь, гідність, репутація, інші немайнові блага розглядаються як окремий “нематеріальний” вид власності, який має вартість (економічну оцінку). Звідси, наприклад, кожна частина людського тіла має об’єктивну цінність, і її втрата чи пошкодження (втрата функції) повинна бути компенсована грошима або іншим благом. у зв’язку з цим вироблений так званий “тарифний” спосіб (методика) визначення обсягу моральної шкоди, яка ґрунтується на численних прецедентах і виходить з принципу – “розмір компенсації залежить від тяжкості ушкодження”. Наприклад, у Великобританії втрата ока оцінюється в 3 – 4 тис. фунтів стерлінгів, вказівного пальця – в 1250 фунтів[82] . Оцінюватися може не лише тяжкість ушкодження, а саме страждання – “вартість” страждання визначається як грошова сума, за яку людина добровільно погодилася б його пережити (наприклад, біль).

В деяких рішеннях судів застосовується так званий “часовий підхід”, який передбачає, що гострота сприйняття морального страждання як такого, чи викликаного стражданням фізичним, пом’якшується з плином часу. Так Апеляційний суд одного із штатів США у своєму рішенні, яке набуло статусу прецеденту, присудив наступні компенсаційні виплати за моральну шкоду, нанесену в результаті дорожньо-транспортної пригоди: 100 доларів США в день протягом першого місяця після аварії, 50 доларів США в день – протягом другого, 20 доларів США в день – протягом решти чотирьох місяців. Очевидним є те, що наведені цифри встановлені довільно.

У вітчизняній і пострадянській літературі вже пропонувалося розробити перелік ушкоджень і відповідні розміри компенсації, якими могли б керуватися суди при винесенні рішень. Умовність таких сум компенсації моральної шкоди допускалась, виходячи з того, що така ж умовність існує при відшкодуванні матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок ушкодження здоров’я каліцтва. Однак, концептуальний підхід і запропонована ним “тарифна” методика оцінки обсягу моральної шкоди не враховує суб’єктивність моральних і фізичних страждань, які залежать від психофізичних особливостей кожного індивіда, його соціальний статус, інші диференційні ознаки. Пропозиції ж застосування “тарифна” системи з відхиленням від встановлених ставок із врахуванням особливостей потерпілого, є, на нашу думку, також необґрунтованими, оскільки у різних випадках ці відхилення будуть настільки значними, що будь-яка ставка (тариф) втрачає сенс.

В основу іншого, функціонального, підходу покладено принцип збереження статусу індивіда, який випливає його соціальної функції. Функціональний метод визначення розміру компенсації моральної шкоди виходить з того, наскільки заподіяна шкода змінила соціальний статус особи порівняно з тим, що існував попередньо. Звідси випливає, що розмір компенсації, який стягується на користь потерпілого, повинен бути достатнім для забезпечення його засобами, які дозволяють певним чином змінити попередні заняття, звички, зберегти такий спосіб життя, який існував до заподіяння шкоди. Даний спосіб не застосовується для визначення розміру компенсації за шкоду, заподіяну дітям, оскільки їх соціальний статус ще не сформовано.

Очевидно, що функціональний метод виходить із розміру уже проведених або майбутніх витрат потерпілого на збереження попереднього статусу. Тим самим сфера його застосування зводиться до випадків, що зумовлюють зміну способу життя особи. Крім того, при оцінці обсягу моральної шкоди за функціональним способом не враховується ступінь глибини моральних страждань потерпілого, які носять виключно суб’єктивний характер.

Недоліки цього способу враховані у так званому особистісному методі оцінки моральної шкоди. Цей підхід ґрунтується на постулаті, що глибина душевних переживань особи залежить від особливостей психіки, а грошова (майнова) компенсація повинна згладити втрату потерпілим можливості насолоджуватися життям у теперішньому і майбутньому. Зрозуміло, що розмір компенсації у цих випадках визначається довільно.

Дещо інші принципи покладені в основу способів оцінки обсягу моральної шкоди та розміру компенсації у країнах континентальної (романо-германської) системи права. В більшості розвинутих країн жодної методики, яка ґрунтується на розрахунках розміру моральної шкоди не існує, і з врахуванням особливостей розуміння цього інституту – не може існувати. Оцінка обсягу моральної шкоди повністю передана на вирішення суду. При цьому суд повинен керуватися вимогами справедливості, поміркованості та розумності[83] .

Наприклад, у Франції суддя при постановлені рішення не зв’язаний будь-якими розрахунками чи критеріями визначення обсягу фактичної шкоди, а лише вимогами справедливості компенсації, розмір якої повинен бути достатнім для згладжування негативних наслідків заподіяння шкоди та полегшення становища потерпілого. Аналогічної позиції дотримується законодавство Болгарії. Таким же шляхом розвивається інститут відшкодування моральної шкоди в Російській Федерації.

Найбільш вдалим з точки зору правової природи інституту відшкодування моральної шкоди є вирішення питання про оцінку обсягу цієї шкоди та розміру її компенсації в цивільному праві ФРН. У Німеччині було вироблено судовою практикою і законодавчо закріплено критерії, які на основі принципів справедливості, поміркованості і розумності дозволяють з достатньою мірою об’єктивності оцінити фактичний обсяг заподіяної особі моральної шкоди та визначити відповідний розмір компенсації. Суд при вирішенні справ виходить з того, що дійсний (умовно дійсний) обсяг моральної шкоди, а отже, сума належної потерпілому компенсації залежать, зокрема, від душевних та фізичних страждань, їх тривалості, віку потерпілого, його психічних особливостей, схильності (або несхильності) до переживань тощо. На сам розмір компенсації впливає також ступінь вини заподіювача шкоди, деякі інші обставини. Крім того при оцінці обсяг шкоди та визначення розміру її компенсації суди враховують грошові суми, які раніше присуджувалися у справах, пов’язаних з аналогічними деліктами (тобто судову практику, яка склалась на момент постановлення рішення). Саме ці суми визнаються базовими для визначення розміру компенсації і підлягають коригуванню в бік зменшення чи збільшення, виходячи із конкретних обставин справи – критеріїв оцінки моральної шкоди.

Такий досвід у розв’язанні порушеної проблеми є, на нашу думку, найбільш прийнятним і вартим для запозичення. Тим більше, що судова практика в Україні іде саме шляхом вироблення певних критеріїв, які б дозволили з тією чи іншою мірою об’єктивності оцінити обсяг моральної шкоди і призначити потерпілому справедливий, поміркований і розумний розмір її компенсації.

Глава 4 . Критерії оцінки моральної шкоди .

Як уже зазначалося, з принципу повного відшкодування заподіяної шкоди при визначенні розміру компенсації моральної шкоди слід виходити із обсяг фактичної шкоди, заподіяної потерпілому, з врахуванням всіх обставин конкретної справи. Розмір компенсації за загальним правилом повинен відповідати обсягу заподіяної шкоди, окрім випадків, коли керуючись вимогами справедливості, поміркованості і розумності, суд може зменшити суму компенсації, аби її розмір був не більший, аніж достатній для розумного задоволення потерпілого.

Звідси постає питання про науково обґрунтований та справедливий спосіб оцінки обсягу моральної шкоди, а також визначення розумного розміру її компенсації.

На нашу думку, найбільш адекватним природі самої моральної шкоди може бути спосіб, який базується на системі науково обґрунтованих і формально виражених (принаймні у судовій практиці) критеріїв оцінки обсягу моральної шкоди (визначення розміру компенсації) та критеріїв, які впливають на цей розмір.

Аналіз чинних правових норм, які регулюють правовідносини по відшкодуванню моральної шкоди в Україні, дає підстави стверджувати, що вже на сьогодні вони містять певні критерії, за якими суди повинні оцінювати обсяг моральної шкоди, а відтак, визначати розміри належної компенсації. Зокрема, згідно із ст. 4401 ЦК України розмір відшкодування визначається з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних та моральних страждань потерпілого та інших негативних наслідків. Автори проекту ЦК України у ст. 1281 зазначають, що розмір компенсації моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та моральних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини завдавача у випадках, коли вина є підставою відшкодування. При визначенні розміру шкоди мають враховуватися вимоги розумності і справедливості. Характер фізичних і душевних страждань оцінюється судом з урахуванням фактичних обставин, за яких було завдано моральної шкоди, та особистості потерпілого. Таким чином в проекті ЦК України розмір компенсації ставиться у пряму залежність від характеру страждань – фактичної моральної шкоди.

Аналіз судової практики свідчить, що суди роблять спробу окреслити конкретні критерії, за якими визначається обсяг заподіяної моральної шкоди. Відповідно до змісту п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається судом в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань (враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації – останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану), з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача (зокрема, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди тощо)та інших обставин.

Суди, зокрема Радянський районний суд м. Києва, вирішуючи справи цієї категорії, при визначенні розмірів компенсації за моральну шкоду, враховували регіон поширення відомостей, публікацією яких заподіяна така шкода, – у справах про захист честі, гідності, ділової репутації; час, протягом якого потерпілий відшкодовував поновлення у правах, майновий стан потерпілого та завдавача шкоди – у справах про відшкодування шкоди, завданої дорожньо-транспортною пригодою, залиттям квартири та ін.[84]

Проблеми визначення системи критеріїв оцінки моральної шкоди досить широко обговорюються у спеціальній літературі. Зокрема, пропонується оцінювати обсяг моральної шкоди виходячи з розміру сумарного психотравмуючого впливу цієї шкоди, для визначення якого враховуються:

інтенсивність психотравмуючого впливу, викликаних ним відхилень у психо-фізіологічному стані потерпілого:

1) інтенсивність та тривалість фізичних страждань;

2) порушення психічних процесів, функцій, властивостей, якостей;

3) порушення фізіологічних параметрів, погіршення здоров’я;

4) ступінь зворотності – незворотності негативних відхилень, строки відновлення, прогнози.

5) величина шкоди, що завдана соціальному престижу і діловій репутації потерпілого.

6) ступінь порушення життєвих планів і перспектив.

7) ступінь порушення професійних планів і перспектив.

8) розмір майнової шкоди, що завдана потерпілому.

9) негативний вплив обставин, що виникли внаслідок протиправних дій на близьких, родичів і знайомих потерпілого.

10) можливі негативні аспекти подальшої поведінки завдавача шкоди[85] .

Однак, перелічені критерії дають змогу оцінити моральну шкоду лише з одного – психологічного аспекту.

Більш вдалим, на нашу думку, є визначення критеріїв оцінки моральної шкоди зроблене С.І. Шімон і В.П. Паліюком. До таких критеріїв належать:

1) характер моральних страждань;

2) тяжкість ушкодження здоров’я;

3) вид моральних страждань;

4) глибина (або ступінь) психічних страждань;

5) істотність вимушених змін у житті потерпілого;

6) тривалість негативних наслідків (страждань);

7) час, що минув з моменту виникнення моральної шкоди, у випадках короткочасної або тривалої дії страждань;

8) регіон поширення відомостей (коло обізнаних осіб);

9) спосіб поширення відомостей;

10) ступінь зниження престижу, ділової репутації залежно від характеру діяльності особи.[86]

Крім того, вказані критерії пропонується поділити на два види: загальні і спеціальні (окремі). До загальних слід відносити ті критерії, які застосовуються до всіх категорій справ і без яких взагалі неможливо встановити наявність цієї шкоди та її розмір. Стосовно окремих критеріїв, то вони мають відношення до індивідуальних ознак потерпілого або зазначені у спеціальних законах, що регулюють ті чи інші правовідносини (наприклад, у справах про захист честі, гідності, ділової репутації; про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, тощо)[87] .

Слушно, на нашу думку, критерієм оцінки моральної шкоди обрано характер моральних (душевних та фізичних) страждань, оскільки вони є основним змістом її поняття. Залежно від характеру моральні страждання можуть бути поділенні на прості переживання; страждання; страждання, пов’язані з фізичними болем.

Правильно критерієм оцінки обсягу моральної шкоди визнано вид страждань, під яким, мабуть, слід розуміти їх зовнішній прояв, тобто ті відчуття потерпілого, які виникли в нього в наслідок порушення суб’єктивних прав: фізичні – це біль, нудота, ядуха, запаморочення, свербіння, трясця, гарячка та інші хворобливі відчуття, а душевні (психічні) – відчай, горе, страх; сором, приниження; занепокоєння, знервованість та інші[88] . Уявляється, що фізичні страждання повинні враховуватися лише у сукупності з психічними, оскільки вони тісно переплітаються у свідомості людини.

Безумовним критерієм оцінки моральної шкоди є глибина (або ступінь) страждань. Глибина фізичних страждань може бути визначена через ступінь тяжкості ушкодження здоров’я: легке, середнє, тяжке. Що ж стосується психічних страждань (душевного болю), то вважаємо, що можна виділити наступні ступені: незначний душевний біль; значний душевний біль; сильний; нестерпний; душевний біль руйнівної для психічного здоров’я сили.

Цілком обґрунтовано буде визнати критерієм оцінки обсягу моральної шкоди істотність змін у житті потерпілого та їх тривалість у часі. Моральні страждання можуть носити різний характер і по-різному знаходити свій вияв у часі – одні проявляються відразу (смерть близької людини), інші з часом (втрата професійної працездатності, що перешкоджає веденню повноцінного життя). Ці негативні наслідки можуть бути поділені на три групи залежно від їх тривалості та можливості відновлення понесених втрат:

1. Повністю відновні (наприклад, психічні хвилювання, незначне нервове збудження, стрес без ускладнень здоров’я). Це короткочасні розлади, які з часом зникають, не впливаючи на спосіб життя потерпілого, який повністю повертається до попереднього стану.

2. Більш складні розлади душевного стану (наприклад, неврози, переживання у зв’язку із змінами способу життя, втратою перспектив, можливості зробити кар’єру, зменшення можливості одержання позитивних емоцій). Ці втрати є тривалими у часі, але можуть бути компенсовані іншими благами, а вимушені зміни у житті – відновленні. Наприклад, зміна місця проживання особи внаслідок розголошення таємниці усиновлення.

3. 01Останню групу становлять втрати, які є невідновними, вони залишаються довічно і змінюють усе життя потерпілого. Такі втрати мають місце у разі каліцтва, непоправного спотворення обличчя, втрати близької людини тощо.

Ці групи негативних наслідків можуть дути охарактеризовані як короткочасні, тривалі і довічні, а зміни в житті людини – як неістотні (що можуть бути повністю відновлені) та істотні (що можуть бути відновлені частково або є невідновними).

Однак при визначенні істотності змін у способі життя особи (зокрема, втрата перспектив, можливості створити сім’ю, зробити кар’єру) необхідно враховувати реальну можливість особи реалізувати втрачену перспективу, а не її абстрактні бажання чи безпідставні сподівання, які й до заподіяння шкоди були нездійсненними.

Щодо страждань, які тривають у часі і не спричинили суттєвих негативних змін у житті потерпілого, то через певний час такі страждання згладжуються і з часом навіть забуваються. Тому, на нашу думку, у випадках коли страждання не є довічними, то розмір компенсації безпосередньо після нанесення моральної шкоди має бути вищим, ніж розмір компенсації такої шкоди через відносно значний проміжок часу.

Що стосується спеціальних критеріїв оцінки моральної шкоди, зокрема у справах про захист честі, гідності, ділової репутації, то такими слід визнати коло осіб, обізнаних з неправдивими відомостями; регіон поширення відомостей; спосіб їх поширення; статус потерпілого; характер його професійної діяльності. У випадку заподіяння моральної шкоди через смерть близької людини (члена сім’ї) необхідно, на нашу думку, враховувати характер відносини між загиблим та потерпілим; ступінь близькості; спільність проживання. Проте, у будь-якому разі потрібно виходити з характеру міжособових стосунків.

В літератури критеріями оцінки моральної шкоди нерідко називають ще, ступінь вини (завдавача, потерпілого), характер діяння особи, яка заподіяла шкоду, майнових стан завдавача і потерпілого тощо. Однак, на нашу думку, ці обставини є швидше факторами, які впливають на остаточний розмір компенсації, допускаючи її зміну, переважно в бік зниження.

Глава 5 . Критерії оцінки немайнової шкоди, заподіяної юридичній особі.

Зважаючи на суттєву відмінність між поняттям моральної шкоди, завданої фізичній особі, і немайнової шкоди, спричиненої юридичній особі, слушною є думка визначення окремих критеріїв оцінки моральної шкоди для юридичних осіб.

Очевидно, що такі критерії як характер чи вид душевних та фізичних страждань не можуть бути застосовані для оцінки немайнової шкоди нанесеної підприємству, установі або організації. В літературі пропонується вирішувати проблему оцінки немайнової шкоди по-різному.

Для визначення обсягу немайнової шкоди для юридичних осіб, прийнятними вважаються наступні напрямки:

1. Визначення характеру суспільного резонансу в результаті вчинення проти юридичної особи протиправного діяння.

2. Вивчення характеру і обсягу витрат на ліквідацію наслідків протиправної дії (бездіяльності).

3. Дослідження питання про позначення на працівниках юридичної особи наслідків протиправної дії.

4. Визначення розміру шкоди, завданої планам і перспективам діяльності юридичної особи.

Виходячи з цього, найбільш вдалими, на наш погляд, є наступні критерії оцінки такої шкоди:

1. Ступінь шкоди, завданої діловій репутації (нематеріальним активам).

2. Статус юридичної особи, що визначається її рейтингом на ринку в даній сфері діяльності.

3. Чутливість ділової репутації юридичної особи для її конкурентоспроможності, що залежить від специфіки діяльності.

4. Ступінь негативних емоційних переживань співробітників юридичної особи, а також вимушені втрати їх часу і зусиль.

5. Наслідки негативної поведінки завдавача після звершення протиправного діяння (якщо таке мало місце)[89] .

Глава 6 . Визначення розміру компенсації моральної (немайнової ) шкоди .

Наведені вище критерії дають змогу оцінити обсяг моральної (немайнової) шкоди не в абсолютних показниках, з точки зору відносності глибини тих чи інших страждань (втрат немайнового характеру) та обсягу спричиненої ними шкоди.

В літературі зустрічаються спроби створення методик які дозволяють визначати обсяг моральної (немайнової) шкоди у абсолютних показниках і встановлювати відповідний розмір компенсації. Проте, на нашу думку, такі спроби приречені на невдачу, оскільки усі вони спираються на певний базовий розрахунковий рівень, який завжди є умовний, а визначений на його основі розмір компенсації не узгоджується з принципом повного відшкодування завданої шкоди та з вимогами відповідності розміру компенсації обсягу самої шкоди.

Зважаючи на це, слід погодитися з думкою, що конкретний розмір компенсації у кожному випадку повинен призначатися судом на основі повного, всебічного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи (критеріїв оцінки моральної шкоди), принципу повного відшкодування моральної шкоди, враховуючи вимоги розумності і справедливості. Саме таке вирішення цієї проблеми пропонується у проекті ЦК України.

У зв’язку з цим, постає інше, не менш важливе, питання, з якого базового розміру компенсації моральної шкоди слід виходити суду при вирішенні конкретних справ даної категорії.

Найбільш правильною уявляється позиція, часто висловлювана в літературі, що таким базовим рівнем може бути лише суть позовних вимог потерпілого. Враховуючи таку особливість моральної (немайнової) шкоди як неповторність психічних реакцій людини, індивідуальність сприйняття дійсності, можна зробити висновок, що потерпілий єдиний спроможний знайти еквівалент власним стражданням. Суд лише повинен слідкувати, щоб розмір компенсації відповідав вимогам розумності і справедливості. Питання про зміну розміру компенсації повинно розглядатися судом лише у випадку, коли заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, явно не відповідають негативним наслідкам, є непомірно високими. Слушною, на наш погляд, є думка, що зміна розміру компенсації можлива лише у бік зменшення порівняно із заявленим у позові з обов’язковим обґрунтуванням такого рішення[90] . Про збільшення судом розміру компенсації моральної шкоди не може бути і мови, оскільки це суперечило б принципу диспозитивності.

Отже, суть позовних вимог потерпілого (заявлений розмір компенсації, його обґрунтування, виходячи з характері та ступеня моральних страждань) є тією базою, з якої повинен виходити суд при вирішенні питання про розмір компенсації.

Проте, виходячи з вимог розумності та справедливості, суд у необхідних випадках може відійти від принципу відповідності розміру компенсації обсягу заподіяної моральної шкоди. Підставою для цього можуть бути передбачені законом обставини, за наявності яких, суд може зменшити розмір відшкодування.

Як уже зазначалося, на випадки відшкодування моральної шкоди поширюються норми глави 40 ЦК України, в тому числі ст. 454. У зв’язку з цим до обставин, які дозволяють зменшити розмір компенсації слід віднести ступінь вини потерпілого та завдавача шкоди, а також майновий стан останнього.

Законодавець у ст. 4401 ЦК України визначає, що розмір компенсації залежить від характеру діянь особи, яка заподіяла шкоду. У проекті ЦК України прямо вказано на залежність розміру компенсації моральної шкоди від ступеня вини завдавача у випадках, коли вина є підставою відшкодування (ст. 2081). Постає питання про значення форми вини, що характеризує діяння особи, яка заподіяла шкоду. Як відомо у правовідносинах по відшкодуванню шкоди форма вини завдавача не має значення для визначення розміру компенсації. Очевидно, має йтися, як слушно визначили автори проекту ЦК України, лише про ступінь вини завдавача моральної шкоди.

Питання про ступінь вини особи, яка заподіяла моральну шкоду, може реально ставитися лише у випадках, коли у виникненні шкоди є вина як завдавача, так і самого потерпілого, що зумовлює так звану змішану відповідальність. За загальним правилом така відповідальність полягає у зменшенні розміру компенсації за реально завдану шкоду. Однак ст. 454 ЦК України передбачає, що у разі наявності грубої необережності потерпілого у заподіянні шкоди або збільшення її обсягу, суд може не тільки зменшити розмір компенсації, а взагалі відмовити у відшкодуванні. Дещо іншої, але слушної, на нашу думку, позиції дотримуються автори проекту ЦК України, у ст. 1271 якого передбачається відмова у відшкодуванні шкоди, яка виникла лише внаслідок умислу потерпілого. Груба необережність потерпілого, що сприяла виникненню або збільшенню шкоди, може бути підставою тільки для зменшення розмір відшкодування залежно від ступеня вини потерпілого. Законодавством можуть робитися винятки з цього правили.

Таким чином, у випадках, коли груба необережність потерпілого, що сприяла виникненню або збільшенню обсяг моральної (немайнової) шкоди, суд виходячи з конкретних обставин справи може зменшити розмір компенсації (за чинним ЦК України – також і відмовити у відшкодуванні шкоди). При цьому, на нашу думку суд повинен встановити факт наявності моральної шкоди, оцінити обсяг цієї шкоди, визначити розмір компенсації та зменшити суму відшкодування пропорційно ступеня вини потерпілого та завдавача (наприклад, у процентному відношенні).

Оскільки у справах про відшкодування моральної шкоди оспорюються немайнові права, то вважаємо, що суд, керуючись вимогами розумності і справедливості, повинен у деяких випадках враховувати майновий стан відповідача. Цей принцип має виражатися в тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, якщо майновий стан відповідача до заподіяння ним моральної шкоди чи внаслідок її відшкодування був чи стає для винного вкрай скрутним. Проте, майновий стан потерпілого не може бути критерієм, який впливає на визначення розміру компенсації за немайнову шкоду, оскільки у такому разі в усіх випадках, коли позивач є менш забезпеченим матеріально, аніж відповідач, можливо було б знайти підстави для підвищення розміру відшкодування і покращання таким чином майнового стану потерпілого. Від цього, до речі, застерігав свого часу ще Г.Шершенєвич[91] . Особливо це ускладнювало б справи за позовами громадян до юридичних осіб. Зрозуміло, що при однаковому скрутному майновому стані позивача і відповідача це не може бути підставою для зменшення розміру відшкодування.

Таким чином, проблема визначення розміру компенсації моральної шкоди є досить складною для однозначного її вирішення на законодавчому рівні. Проте, як бачиться, доцільно було б запропонувати певний порядок вирішення проблеми визначення розміру компенсації за немайнову шкоду, який має полягати у наступному.

Моральна (немайнова) шкоди повинна відшкодовуватися виходячи з загальноцивілістичного принципу про повне відшкодування заподіяних збитків. Розмір компенсації, повинен бути адекватним обсягу моральної (немайнова) шкоди, який оцінюється лише судом, виходячи із встановлених законодавством та практикою критеріїв оцінки. Будь-яке обмеження мінімальних чи максимальних рівнів компенсації моральної шкоди не може бути обґрунтованим. Позовні заяви мають прийматися судом до розгляду незалежно від того, які розміри позовних вимог у них зазначені. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає у межах заявлених вимог, виходячи з їх суті. Суд, у випадках передбачених законодавством, керуючись вимогами розумності та справедливості може відступити від принципу повного відшкодування моральної шкоди з урахуванням ступеня вини завдавача та його матеріального стану. Розмір компенсації не повинен бути настільки малим, щоб вона втратила своє дійсне призначення. В той же час, нам не потрібно вводити таку практику, яка має місце в ряді зарубіжним країн, коли на відшкодування моральної шкоди стягуються мільйонні суми, бо такий спосіб захисту цивільних прав як компенсація моральної (немайнової) шкоди, не повинен стати засобом безпідставного збагачення потерпілої особи.

Висновки та пропозиції

Компенсація моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту цивільних прав з’явилась у вітчизняній правовій системі порівняно недавно. Тривалий час домінуючою в нашій юридичній літературі була думка про недопустимість грошового відшкодування потерпілій особі пережитих фізичних і душевних страждань. Та згодом аргументи тих, хто був проти існування такого способу захисту цивільних прав, були визнані непереконливими, і законодавець створив відповідні юридичні норми, які в сукупності становлять окремий інститут, що вбирає в себе окремі статті спеціальних законів. Малодослідженість такої проблематики в теорії цивільного права, новітність норм породжують певні труднощі в правозастосовчій практиці, зокрема це стосується визначення поняття моральної (немайнової) шкоди, уточнення кола осіб, що мають право на таке відшкодування, проблеми співвідношення загальних і спеціальних норм цього інституту, питання про поширення на інститут компенсації моральної шкоди загальних правил про деліктні зобов’язання, проблема допустимості відшкодування моральної шкоди на основі генерального і сингулярного деліктів.

Виходячи з матеріалу, викладеного у цій роботі, на основі аналізу українського законодавства, яке регулює відшкодування моральної (немайнової) шкоди, судової практики, дискусійних питань інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди та дослідження умов настання відповідальності за завдану моральну (немайнову) шкоду можна зробити наступні висновки.

1. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є цивільно-правовим інститутом деліктної відповідальності, за допомогою якого здійснюється захист усіх природних прав людини та законних інтересів юридичних осіб, незалежно від того, до якої галузі права належать правовідносини, в яких вони реалізуються. Тому, виходячи із логіко-систематичного тлумачення на цей інститут поширюються усі нормиглави 40 ЦК України щодо деліктної відповідальності на основі принципу генерального делікту.

Норми ст. 4401 чинного ЦК України (ст. 1245 проекту ЦК), які встановлюють умови відповідальності за завдання моральної (немайнової) шкоди є загальними і повинні застосовуватися незалежно від того, чи передбачено право на компенсацію такої шкоди спеціальними нормами, тобто не залежно від наявності сингулярного делікту.

2. Закріплене у чинному законодавстві поняття моральної (немайнової) шкоди охоплює моральну шкоду, завдану фізичній особі, та немайнову шкоду, заподіяну юридичній особі, які різними за своїм змістом.

Під моральною шкодою потрібно розуміти моральні (психічні та фізичні) страждання, які виникли внаслідок посягання на абсолютні нематеріальні блага (життя, здоров’я, честь, гідність і т.д.), порушення особистих немайнових прав, пов’язаних з майновими (право авторства, право на ім’я і т.д.), а також майнових прав потерпілого – фізичної особи.

Під немайновою шкодою, завданою юридичній особі, слід розуміти втрати (зменшення) нематеріальних активів підприємства, установи або організації, які настали або могли настати внаслідок приниження ділової репутації, порушення немайнових прав юридичної особи, пов’язаних з майновими (авторських та суміжних прав, права на фірмове найменування, прав на знак для товарів і послуг, розголошення комерційної таємниці і т.п.). Пропонується закріпити такі визначення моральної (немайнової) шкоди на законодавчому рівні або керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України та Президії Вищого арбітражного суду України та у відповідній нормі ЦК України.

У спеціальних законодавчих актах слід закріпити визначення моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням конкретного виду суб’єктивних прав з урахуванням тих особливостей, які зумовлені певним видом правовідносин (трудових, господарських, адміністративних тощо).

3. У праві об’єктивно існує презумпція завдання моральної (немайнової) шкоди, оскільки порушення суб’єктивних немайнових прав особи так чи інакше спричиняє втрати немайнового характеру. Ця презумпція повинна бути сформульована у ЦК України і стосуватися випадків заподіяння моральної (немайнової) шкоди, передбачених у спеціальному законодавстві, на основі принципу сингулярного делікту. Такими випадками, на нашу думку, слід вважати заподіяння шкоди життю і здоров’ю, порушення прав та законних інтересів фізичних осіб з боку органів державної влади і місцевого самоврядування, в тому числі незаконне притягнення до відповідальності, поширення відомостей, що не відповідають дійсності тощо.

4. Підставами деліктної відповідальності за завдання моральної (немайнової) шкоди є склад цивільно-правового делікту, необхідними елементами якого є наявність моральної шкоди, протиправність поведінки завдавача (порушення суб’єктивних прав особи), причинний зв’язок між протиправним діянням та моральною шкодою, а також вина, крім випадків відповідальності без вини, до яких, зокрема, належить заподіяння моральної шкоди в результаті ушкодження здоров’я джерелом підвищеної небезпеки. Ознаками джерела підвищеної небезпеки слід вважати: 1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервно­му і всеосяжному контролю з боку людини; 2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди цією діяльністю.

У зв’язку з цим пропонується у відповідних нормах ЦК України визначити випадки відповідальності за завдання моральної (немайнової) шкоди незалежно від вини завдавача (наприклад, завдання шкоди життю і здоров’ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки; завдання шкоди незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами.), а також закріпити ознаки джерела підвищеної небезпеки.

5. Відповідно до чинного законодавства України моральна (немайнова) шкода може відшкодовуватися у грошовій або іншій майновій формі. Проте доцільно зберегти лише грошову форму компенсації, оскільки гроші є загальним еквівалентом будь-якого майна.

6. Моральна (немайнова) шкода повинна компенсуватися виходячи з принципу повного відшкодування завданої шкоди, тобто розмір компенсації повинен відповідати обсягу заподіяної моральної (немайнової) шкоди, і бути не більшим чим достатнім для відновлення попереднього душевного стану фізичної особи або нематеріальних активів юридичної особи, виходячи із принципів розумності та справедливості. У зв’язку з цим необґрунтованим є встановлення мінімального і максимального розміру компенсації.

Обсяг моральної (немайнової) оцінюється судом виходячи із суті позовних вимог на основі певних критеріїв оцінки. На підставі аналізу судової практики можна виділити наступні критерії оцінки обсягу моральної шкоди, заподіяної фізичній особ і: характер моральних страждань, тяжкість ушкодження здоров’я, вид моральних страждань, глибина (або ступінь) психічних страждань, істотність вимушених змін у житті потерпілого, тривалість негативних наслідків (страждань), час, що минув з моменту виникнення моральної шкоди, у випадках короткочасної або тривалої дії страждань.

Для оцінки обсягу немайнової шкоди, заподіяної юридичних осіб необхідно застосовувати такі критерії оцінки як характер і ступінь шкоди, завданої діловій репутації (нематеріальним активам), статус юридичної особи, що визначається її рейтингом на ринку в даній сфері діяльності, чутливість ділової репутації юридичної особи для її конкурентоспроможності, що залежить від специфіки діяльності, ступінь негативних емоційних переживань співробітників юридичної особи, а також вимушені втрати їх часу і зусиль, наслідки негативної поведінки завдавача після звершення протиправного діяння (якщо таке мало місце).

Названі критерії належать до загальних, тобто таких, які повинні застосовуватися при вирішені усіх справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Крім того, судовою практикою встановлено спеціальні критерії оцінки обсягу моральної (немайнової) шкоди в окремих категорій справ, а саме: тяжкість ушкодження (у справах про ушкодження здоров’я); регіон поширення відомостей (коло обізнаних осіб), спосіб поширення відомостей, ступінь зниження престижу, ділової репутації залежно від характеру діяльності особи (у справах про захист честі, гідності, ділової репутації).

Виходячи з цього пропонується на законодавчому рівні закріпити принцип повного відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відмовитися від встановлення мінімальної та максимальної межі розміру компенсації, а також сформулювати чіткі загальні і спеціальні (особливі) критерії оцінки обсягу моральної (немайнової) шкоди.

7. Керуючись вимогами справедливості та розумності, суд може відступити від принципу повного відшкодування шкоди за наявності вини потерпілого у виникненні або збільшенні обсягу шкоди та, у випадках, коли внаслідок повного відшкодування заподіяної шкоди матеріальне становище завдавача стане вкрай скрутним або може призвести до банкрутства юридичної особи. Тому ступінь вини завдавача шкоди (потерпілого) та майнове становище завдавача повинні враховуватися судом при визначенні остаточного розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди і у випадках передбачених законом може бути підставою для відповідного зменшення розміру компенсації (відходу від принципу повного відшкодування моральної (немайнової) шкоди). Такий порядок пропонується встановити на рівні норми ЦК України.

Загалом же, проблеми компенсації моральної (немайнової) шкоди потребують всебічного теоретичного дослідження. Чинне законодавство та судова практика з цих питань повинні бути піддана ґрунтовному та всебічному аналізу. На підставі цього необхідно внести відповідні корективи до чинного законодавства, яке в частині відшкодування моральної (немайнової) шкоди не є досконалим.

Великі надії на покрашення правового регулювання питань компенсації моральної шкоди покладаються на прийняття нового Цивільного кодексу України, який має увібрати в себе лише найкращі теоретичні напрацювання та передовий зарубіжний досвід з питань захисту прав та законних інтересів фізичних осіб.

Список використаних п ершоджерел

1. Законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти

1. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. – К.: Ін Юре, 1996. – 55 с.
2. Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року. – К, 1991. – 6 с.
3. Всесвітня декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. – Львів, 1990. – 10 с.
4. Цивільний кодекс Української РСР, затверджений Законом від 18 липня 1963 року № 1540-06 // Кодекси України. – Том 2. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 275 – 425.
5. Цивільний процесуальний кодекс України, затверджений Законом від 18 липня 1963 року № 1500-06 // Кодекси України. – Том 2. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 425 – 602.
6. Кодекс законів про працю України, затверджений Законом від 10 грудня 1973 року № 322-VIII // Кодекси України. – Том 1. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 164 – 276.
7. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року № 959-XII // Відомості Верховної Ради України – 1991– № 19. – Ст. 35.
8. Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року № 2657-XII // Відомості Верховної Ради України – 1992 – № 48. – Ст. 650.
9. Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII // Відомості Верховної Ради України – 1992. – № 49. – Ст. 668.
10. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 року № 2782-XII // Відомості Верховної Ради України – 1993 – № 1. – Ст. 1.
11. Закон України “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій” від 6 травня 1993 р. // Голос України. – 1993. – № 99. – С. 13.
12.

Закон України “Про телебачення і радіомовлення” 21 грудня 1993 року № 3759-XII // Відомості Верховної Ради України – 1994– № 10. – Ст. 43.

13. Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 року № 3792-XII // Відомості Верховної Ради України – 1994 – № 13. – Ст. 64.
14. Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1995– № 1. – Ст. 1.
15. Закон України “Про інформаційні агентства” від 28 лютого 1995 року № 74/95-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1995 – № 13. – Ст. 83.
16. Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 року № 93/96-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1996 – № 19. – Ст. 80.
17. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 22 травня 1997 року № 283/97-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1997. – № 27. – Ст. 181.
18. Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 року № 540/97-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1997 – № 50. – Ст. 302.
19. Закон України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 року № 621/97-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1998. – № 8. – Ст. 28.
20. Закон України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 року № 752-XIV // Відомості Верховної Ради України – 1999. – № 32. – Ст. 267.
21. Закон України “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України” від 24 грудня 1999 року № 1356-XIV // Офіційний вісник України. – 2000. – № 2. – Ст. 19.
22. Закону України “Про встановлення мінімального розміру заробітної плати у 2000 році” від 1 червня 2000 р. № 1766-ІІІ // Відомості Верховної Ради України – 2000. – № 24. – Ст. 552.
23. Указ Президента України від 13 вересня 1994 року № 519/94 “Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян” Урядовий кур’єр. – 1994. – 16 вересня. – С. 3.
24. Указ Президента України від 21 листопада 1995 року № 1082/95 “Про внесення змін до Указу Президента України від 13 вересня 1994 року № 519” // Урядовий кур’єр. – 1995. – 23 листопада. – С. 2.
25. Указу Президента України від 25 серпня 1996 року № 762/96 “Про грошову реформу в Україні” //Урядовий кур’єр. – 1996. – 29 серпня. – С. 1.
26. Постанова Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 “Про затвердження Правил відшкодування власником підприємства, установи, і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків” // Урядовий кур’єр. – 1993. – № 105-106. – С. 8.
27. Правила відшкодування власником підприємства, установи, і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 // Урядовий кур’єр. – 1993. – № 105-106. – С. 8.
28. Порядок встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я пов’язане з виконанням трудових обов’язків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 22 листопада 1995 р. – № 212. // Бюлетень Міністерства охорони здоров’я України. – 1995. – № 12 . – С. 4 - 6.
29. Наказ Фонду державного майна України та Державного комітету України з питань науки і технологій від 27 липня 1995 року № 969/97 “Про затвердження Порядку експертної оцінки нематеріальних активів” // Інвестиційна газета. – 1999. – № 15. – С. 4.
30. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” (із змінами і доповненнями) Постанова Пленуму Верховного Суду України від 8 липня 1994 р. № 7 // Право України. – 1995. – № 11. – С. 55-56.
31. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах відшкодування моральної (немайнової) шкоди” // Право України. – 1995. – № 7. – С. 53-54.
32. Постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” // Право України. 1996. – № 12. – С. 45.
33.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. № 14 “Про внесення змін та доповнень до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 та від 31 березня 1995 р. № 4) // Юридичний вісник України. – 1997. – 9-12 лютого. – С. 9.

34. Роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/96 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодування моральної шкоди” // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. – 1996. – № 2. – С. 95-97.
35. Проект Цивільного Кодексу України, в редакції від 08 червня 2000 року // http://www.zakon.gov.ua/data/ZP/html/0935_2000-06-08_3.html

2. Література

36. Белякова А. М. Имущественная ответственность за причинение вреда. – М. : Юрид. литература, 1979. – 164 с.
37. Беляцкин С. А. Возмещение морального (неимущественного) вреда. – М., 1997. – 560 с.
38. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати; нормативні акти, роз’яснення, коментарі. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 560 с.
39. Гражданский кодекс Украины (Научно-практический комментарий). – Харьков, 1999. – 884 с.
40. Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші. За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – 1084 с.
41. Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М.: Юрид. литература, 1981. – 288 с.
42. Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством. – М.: Наука, 1985. – 160 с.
43. Охрана прав и интересов личности. Гражданско-правовой аспект. – К.: Наукова думка, 1992. – 248 с.
44. Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 48
45. Саватье Р. Теория обязательств. Юридический и экономический очерк. – М., 1972. – 612 с.
46. У судовій колегії з цивільних справ Верховного Суду України. – К., 1998. – 240 с.
47. Малеин Н. С., Возмещение вреда, приченённого личности. – М., 1965. – 250 с.
48. Палиюк В. П. Моральный вред. – Одеса: ОГЮА, 2000 – 120 с.
49. Советское гражданское право. – К.: Вища школа, 1983. – 861 с.
50. Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: матеріали науково-практичної конференції 13 – 14 грудня 1999 року. – К.: Міжнародний фонд “Відродження”, інформаційний прес-центр IREX Про Медіа, 1999. – Т. 1. – 205 с.
51. Гражданское право. Часть 1. – М.: ТЕИС, 1998. – 482 с.
52. Цивільне право. Частина друга. – К.: Вентурі, 1996. – 635 с.
53. Шершеневич Г. Ф., Общая теория права. – М., 1997. – 730 с.

3. Матеріали періодичних видань

54. Антосик С. М., Коцун О. М. Відшкодування моральної шкоди: психологічні аспекти // Адвокат. – 1996. – № 4. – С. 17 – 21.
55. Белоконев В. Возмещение морального ущерба военнослужащих//Юридичний вісник України. – 1997. – № 51. – С. 25 – 26.
56. Воронежский Р. Некоторые аспекты возмещения морального вреда// Юридическая практика. – 1997. – № 14. – С. 10 – 11.
57. Дудник А. Моральный вред: понятие и порядок возмещения// Юридическая практика. – 1997. – № 12. – С . 1 – 2.
58. Зрделевский А. М. Проблема компенсации морального вреда в зарубежном и российском законодательстве и судебной практике. //Государство и право. – 1997. – № 10. – С. 30 – 36.
59. Малеин Н. С. О моральном вреде//Государство и право. – 1993. – № 3. – С. 3 – 7.
60. Михно Е. А. Проблемы возмещения морального вреда // Правоведение. – 1992. – № 5. – С. 91 – 93.
61. О. Барабаш, С. Сиротенко Щодо протиправності дій при заподіянні моральної шкоди // Право України. – 2000. – № 9. – С. 43 – 45.
62. Ромовская 3. Проблемы обшей теории права в проекте Гражданского кодекса Украины//Юридическая практика. – 1997. – № 13. – С. 4.
63. Сліпченко О. І. Визначення розміру компенсації моральної шкоди// Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №2. – С. 46.
64. Шимон С.І. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України// Право України. – 1997. – № 10. – С. 24.
65. Шимон С. И. Возмещение морального вреда//Юридическая практика. – 1996. – № 15 – 16. – С. 8 – 9.
66. Шимон С. И. Моральный вред. Способы определения компенсации за моральный вред. причиненный физическому лицу, в различных правовых системах// Юридическая практика. – 2000. – №42. – С. 9.
67. Шимон С. І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. – 1998. – № 10. – С. 92 – 35.
68. Эрделевский А. М. Критерии и метод оценки размера компенсации морального вреда//Государство и право. – 1997. – № 4. – С. 6 – 10.

[1] Советскоегражданское право. – К. : Вища школа, 1983. – С. 359.

[2] Шершеневич Г. Ф., Общая теория права. – М., 1997. – С. 683.

[3] Див.: Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М.: Юрид. литература, 1981. – С. 185 – 166; Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством. – М.: Наука, 1985. – С. 73 – 74.

[4] Малеин Н. С., Возмещение вреда, приченённого личности. – М., 1965. – С. 27.

[5] Малеин Н. С. О моральном вреде//Государство и право. – 1993. – №3. – С. 3

[6] Беляцкин С. А. Возмещение морального (неимущественного) вреда. – М., 1997. – С. 56 – 57.

[7] Охрана прав и интересов личности. Гражданско-правовой аспект. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 24

[8] Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1990. – № 26. – Ст. 492

[9] Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1991. – № 26. – Ст. 733 – 734.

[10] Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 668.

[11] Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 24. – Ст. 259.

[12] Правовісник. – 1996. – № 1.

[13] Роз’яснення Вищого арбітражного суду України//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 3. – С. 129 – 133.

[14] Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1.

[15] Шимон С. Возмещение морального вреда//Юридическая практика. – 1996. – № 15 – 16. – С. 8; Белоконев В. Возмещение морального ущерба военнослужащих//Юридичний вісник України. – 1997. – № 51. – С. 25.

[16] Ромовская 3. Проблемы обшей теории права в проекте Гражданского кодекса Украины//Юридическая практика. – 1997. – № 13. – С. 4.

[17] Воронежский Р. Некоторые аспекты возмещения морального вреда// Юридическая практика. – 1997. – № 14. – С. 10 – 11.

[18] Див., напр.: Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством. – М.: Наука,1985. – С. 73; Белякова А. М. Имущественная ответственность за причинение вреда. – М. : Юрид. литература, 1979. – С. 9; Цивільне право. Частина друга. – К.: Вентурі, 1996. – С. 311.

[19] Эрделевский А. М. Критерии и метод оценки размера компенсации морального вреда//Государство и право. – 1997. – № 4. – С. 6.

[20] Малеин Н. С. О моральном вреде // Государство и право. – 1993. – № З. – С. 34.

[21] Див.: п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаних з виконанням трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472.

[22] Див.: п. 3.8 Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров’я пов’язане з виконанням трудових обов’язків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я від 22 листопада 1995 р. – № 212.

[23] Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 48

[24] Додатково про це буде сказано у главі, присвяченій умовам цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду.

[25] Гражданское право. Часть 1. – М.: ТЕИС, 1998. – С. 282; Шимон С. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України //Право України. – 1997. – № 10 – С. 25.

[26] Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: матеріали науково-практичної конференції 13 – 14 грудня 1999 року. – К.: Міжнародний фонд “Відродження”, інформаційний прес-центр IREX Про Медіа, 1999. – Т. 1. – С. 61

[27] Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: матеріали науково-практичної конференції 13 – 14 грудня 1999 року. – К.: Міжнародний фонд “Відродження”, інформаційний прес-центр IREX Про Медіа, 1999. – Т. 1. – С. 89

[28] Там же.

[29] Палиюк В. П. Моральный вред. – Одеса, ОГЮА, ”Право”, 2000 – С. 50.

[30] Дудник А. Моральный вред: понятие и порядок возмещения// Юридическая практика. – 1997. – № 12. – С . 1.

[31] Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 901.

[32] Малеин Н. С. О моральном вреде// Государство и право. – 1993. – № 3. – С. 39.

[33] Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 884; Шимон С. Возмещение морального вреда// Юридическая практика. – 1996. – № 15 – 16. – С. 8. ; Шимон С. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України// Право України. – 1997. – № 10. – С. 23; Воронежский Р. Вказ. праця// Юридическая практика. – 1997. – № 14. – С. 11.

[34] Малеин Н. С. О моральном вреде// Государство и право. – 1993. – № З. – С. 34.

[35] Шимон С. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України// Право України. – 1997. – № 10. – С. 24.

[36] Зрделевский А. М. Проблема компенсации морального вреда в зарубежном и российском законодательстве и судебной практике. //Государство и право. – 1997. – № 10. – С. 31.

[37] Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 885

[38] Там же.

[39] О. Барабаш, С. Сиротенко Щодо протиправності дій при заподіянні моральної шкоди // Право України. – 2000. – № 9. – С. 43.

[40] Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 884; Гражданский кодекс Украиньї (Научно-практический комментарий). – Харьков, 1999. – С. 644.

[41] Михно Е. А. Проблемы возмещения морального вреда // Правоведение. – 1992. – № 5. – С. 91.

[42] Шімон С. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України // Право України. – 1997. – № 10. – С. 24.

[43] Цивільне право. Частина друга. – К.: Вентурі, 1996. – С. 318.

[44] Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 898

[45] У судовій колегії з цивільних справ Верховного Суду України. – К., 1998. – С. 21

[46] У судовій колегії з цивільних справ Верховного Суду України. – К., 1998. – С. 25

[47] Див. ч. 1 ст. 4401 Цивільного кодексу України; п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою кабінету Міністрів України № 472 від 23 червня 1993 р.

[48] ст. 455 Цивільного кодексу України; ч. 5 ст. 11 Закону України “Про охорону праці”

[49] Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 45

[50] абз. 3 п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”

[51] Шімон С. І. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України // Право України. – 1997. – № 10. – С. 24 – 25.

[52] Там же.

[53] Сліпченко О. І. Визначення розміру компенсації моральної шкоди// Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №2. – С. 46.

[54] Сліпченко О. І. Визначення розміру компенсації моральної шкоди// Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №2. – С. 46.

[55] Шимон С. И. Моральный вред. Способы определения компенсации за моральный вред. причиненный физическому лицу, в различных правовых системах// Юридическая практика. – 2000. – №42. – С. 9.

[56] Відповідно до Закону України “Про встановлення мінімального розміру заробітної плати у 2000 році” від 1 червня 2000 р. № 1766-ІІІ з 1 липня 2000 р. в Україні встановлено мінімальний розмір заробітної плати на рівні 118 гривень.

[57] Сліпченко О. І. Вказана праця. – С. 47

[58] Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 31

[59] Відповідно до п. 1 Указ Президента України від 13 вересня 1994 року № 519/94 “Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян” (в редакції Указу Президента України від 21 листопада 1995 року № 1082/95) з урахуванням Указу Президента України від 25 серпня 1996 року № 762/96 “Про грошову реформу в Україні” з 1 жовтня 1995 року в Україні неоподатковуваний мінімум доходів громадян встановлено на рівні 17 грн.

[60] Зобов'язальне право: теорія та практика: Навч. посіб. для студ. юрид. вузів і фак. ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші; За ред. О. В. Дзери. – К., 1998. – С. 885 – 886.

[61] п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”

[62] Закон України “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України” від 24 грудня 1999 року № 1356-XIV

[63] ч. 4 ст. 43 Конституції України

[64] у п. 5 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

[65] Сліпченко О. І. Вказана праця. – С. 47

[66] Там же.

[67] Відповідно до ч. 8 ст. 203 ЦПК України залежно від з'ясованих обставин справи суд може вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій або громадян.

[68] Див.: Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: матеріали науково-практичної конференції 13 – 14 грудня 1999 року. – К.: Міжнародний фонд “Відродження”, інформаційний прес-центр IREX Про Медіа, 1999. – Т. 1. – С. 43 – 45.

[69] Сліпченко О. І. Вказана праця. – С. 27

[70] Саватье Р. Теория обязательств. Юридический и экономический очерк. – М., 1972. – С. 394.

[71] Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 28

[72] Шімон С. І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. – 1998. – № 10. – С. 90

[73] Г. Ф. Шершеневич. Вказана праця. – С. 667.

[74] Сліпченко О. І. Вказана праця. – С. 47 – 48.

[75] Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 21.

[76] Див.: ч. 3 ст. 33 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року № 959-XII, ст. 1, 3 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР; п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій”

[77] Шімон С. І. Відшкодування моральної шкоди в проекті Цивільного кодексу України // Право України. – 1997. – № 10. – С. 24.

[78] Див.: ст. 454 ЦК України

[79] п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”

[80] Див.: Шимон С. И. Моральный вред. Способы определения компенсации за моральный вред. причиненный физическому лицу, в различных правовых системах// Юридическая практика. – 2000. – №42. – С. 9.

[81] Шимон С. И. Моральный вред. Способы определения компенсации за моральный вред. причиненный физическому лицу, в различных правовых системах// Юридическая практика. – 2000. – №42. – С. 10.

[82] Тут і далі приклади визначення обсягу моральної шкоди і розміру її компенсації у зарубіжних країнах наводяться сза статтею Шимон С. И. Моральный вред. Способы определения компенсации за моральный вред. причиненный физическому лицу, в различных правовых системах// Юридическая практика. – 2000. – №42. – С. 9 – 12.

[83] У проекті ЦК України пропонується закріпити принципи розумності і справедливості як вихідні для оцінки обсяг моральної шкоди та визначення розмір компенсації

[84] Див.: Шимон С. І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. – 1998. – № 12. – С. 90.

[85] Див.: Антосик С. М., Коцун О. М. Відшкодування моральної шкоди: психологічні аспекти // Адвокат. – 1996. – № 4. – С. 17 – 21. ; Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: матеріали науково-практичної конференції 13 – 14 грудня 1999 року. – К.: Міжнародний фонд “Відродження”, інформаційний прес-центр IREX Про Медіа, 1999. – Т. 1. – С. 89 – 90.

[86] Шімон С. І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. – 1998. – № 10. – С. 94.

[87] Паліюк В. П. Правове регулювання відшкодування моральної (немайнової) шкоди: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 29.

[88] Шімон С. І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. – 1998. – № 10. – С. 92.

[89] Див.: Антосик С. М., Коцун О. М. Відшкодування моральної шкоди: психологічні аспекти // Адвокат. – 1996. – № 4. – С. 17 – 21. ; Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: матеріали науково-практичної конференції 13 – 14 грудня 1999 року. – К.: Міжнародний фонд “Відродження”, інформаційний прес-центр IREX Про Медіа, 1999. – Т. 1. – С. 89 – 90.

[90] Шімон С. І. Про розмір відшкодування моральної шкоди // Право України. – 1998. – № 10. – С. 91

[91] Шершеневич Г. Ф. Вказ. праця. – С. 667.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий