Смекни!
smekni.com

Взаємовідносини людей (стр. 1 из 4)

1. Мораль і моральність у суспільстві, моральні цінності,

норми і принципи

Людина завжди живе серед людей. Вона постійно перебуває у певній системі взаємовідносин із подібними до себе, у своїй жит­тєдіяльності спричиняє певні дії стосовно інших лю­дей. Так само, як у виробничій діяльності впливає на навколишній світ. Але, якщо стосовно природного се­редовища, скажімо у продуктивній діяльності, людина керується доцільністю, прагненням до мети, то у сто­сунках, власне, з людьми цього, напевне, замало. Тут вступають у дію доцільності між людських стосунків, що не зводяться лише до правил простої доцільності. Вони, насамперед, виражені в поняттях добра і зла.

Відповідність людських дій і вчинків категоріям добра і зла становить основу моральних відносин у суспільстві. Систему усвідомлених норм, традицій, пра­вил поведінки, почуттів та уявлень, що віддзеркалю­ються через розуміння добра і їла, які є наслідком усього суспільно-історичного досвіду людства, ми і/ називаємо моральною культурою суспільства.

Моральність криється у повсякденному бутті люди­ни, у її буденних вчинках, підсвідомих діях, відчуттях. Вона витворюється непомітно, але завжди реалізується самим людським життям, мірою в ньому добра і зла. Оцінюючи своїх друзів, знайомих, ми оцінюємо їх крізь призму моральності — відповідності їхніх учинків на­шому розумінню добра і зла. Ми ніби застосовуємо свій спосіб визначень до повсякденного життя, поділяючи все в ньому на добре і зле, хороше і погане, достойне і негідне.

Як бачимо, моральні судження і поняття задіяні безпосередньо в кожен день нашого життя, у наше мислення і спілкування, у нашу систему цінностей. Але моральність має й іншу сферу буття.

Аналізуючи себе, кожна людина в тій чи іншій формі ставить перед собою питання: чи все мені у цьому світі дозволено? Що дозволено мені в моїх вчин­ках стосовно інших людей? Чи існує межа в моїх діях стосовно людей, яка б залежала не тільки від обставин чи зовнішньої доцільності? Подібні питання часто ста­ють предметом роздумів письменників. Пам'ятаєте, як запитує себе Раскольніков, герой Ф. М. Достоєвського: «Скотина я тремтяча, чи право маю?»

Чим, зрештою, визначається це «право» або «без­прав'я»? Законом? Уявіть собі на хвилинку, що закони та їх охоронці раптом зникли. Чинив би в такому випадку кожен те, що хоче, що вигідне тільки йому? Чи, можливо, знайшлися б люди, яким просто стало б соромно чинити зло? Очевидно, у кожної людини є свій внутрішній закон, який регулює і скеровує її вчинки, стримує від зла, спонукає до добра. Свого часу

Сократ називав це своїм «Демоном», внутрішнім голосом, який розмежовує гідне і негідне, чесне і безчесне. Цей внутрішній моральний закон — те, що люди називають совістю.

Саме совість визначає наші дії стосовно собі по­дібних як гідні чи негідні, можливі чи неприпустимі. Вона — внутрішній регулятор людських взаємовідно­син, який постає основою осередків людської спіль­ноти: сім'ї, нації, суспільства. Совість у людині дорівнюєсвітові:адже відомо, що докори совісті можуть завдати більших тортур, ніж усі жахи світу. Німецький філософ Кант у XVIII столітті писав, що дві речі у світі вражають його найбільше: «Це зоряне небо наді мною та моральний закон у мені».

Совість постає неусвідомленим суддею та внутріш­нім регулятором наших учинків з точки зору добра і зла, допустимого і недопустимого у наших діях сто­совно людей, природи і світу в цілому.

Як моральна категорія, совість характеризує особис­тість з точки зору здатності жити в людському середо­вищі, будувати гармонійні стосунки з іншими людьми. Із цього випливає також, що совість — це особливий вищий рівень внутрішньої самовизначеності особистос­ті. Моральність, як слідування внутрішнім чинникам совісті, передбачає відношення до реально здійсню­ваного способу життя, до цінностей, мотивів суспільної людини. її можна визначити як цінність цінностей, мотив мотивів.

Моральність виступає і як суспільна культура орга­нізації співжиття, і як внутрішній регулятор та особис­тий суддя індивідуальних вчинків, внутрішній закон дії особистості з точки зору добра і зла.

Із точки зору суспільної свідомості моральність — це сукупність об'єктивних, загальнозначущих, безумов­них норм, що визначають відносини між людьми та існують у формі ідеальних орієнтирів, еталонів поведінки. Вона акумулює в собі й моральнусвідомість, і моральні відносини в суспільстві.

Якщо моральність притаманна людській природі, то в чому її передумова? Чи має вона свою історію, чи, може, безумовно закладена в структурі нашої свідомості? Чи вона — невід'ємна властивість людської природи, чи, може, наслідок історичного розвитку?

Виникнення й розвиток моралі. Первісне або родове суспільство не знало розгалуженої системи духовного життя, писаних законів, які б регул ю пал 11 суспільні та міжособистісні стосунки. Діями роду керували звичаї та традиції. Напевно, людина із самого початку визна­чення себе як істоти, що відрізняється від тварин, у своєму прагненні вижити, повинна була утворити пев­ну організацію, яка історично зафіксована як родова організація — за родинними (тобто кровними) зв'яз­ками.

Передумови такої організації існують і в тваринному світі: зграї, стада. Вони базуються на піклу­ванні про молодняк, на взаємообороні, на спільних способах полювання тощо. Очевидно, що первісних людей також об'єднували турботи про дітей, про збе­реження роду, що й зумовлювало певні способи та традиції повсякденного спілкування. Вироблення та збереження цих традицій має дуже давню й довготри­валу історію: адже первісний період людської історії, за даними сучасної науки, нараховує десятки тисяч років. Поступово творилися норми, які б найдосконаліше

забезпечували самозбереження людського роду, гаран­тували б мир та злагоду серед членів первісного ко­лективу.

Російський філософ XIXстоліття Володимир Соловйов вважав, що моральні відносини та стосунки між людьми починаються зі статевих заборон, з обмеження стосунків шлюбу серед членів одного роду. Це під­тверджується відкриттям так званої екзогамної структури організації роду в різних племен і народів ми­нулого. Кожен рід ділився, принаймні, на дві фратрії (сім'ї), і вибирати собі шлюбного партнера дозволялося лише з іншої фратрії. Заборона кровозмішування (інцесту) лежить в основі сюжетів багатьох міфів та легенд різних народів. Одним із перших моральних понять постає сором, який перетворював шлюб на таїнство, надавав йому особливого, сакрального значення. Шлюб­ні заборони встановлювали мир у роді, знімали су­перництво чоловіків за жінок, тим самим зміцнюючи рід, надаючи йому переваги в жорстокій боротьбі за існування.

Як і вся суспільна свідомість того часу, екзогамні заборони набували магічного значення, значення табу:

всі члени роду вважалися родичами, крім усього — і через уявне походження від певного тотема (тва­ринного предка), тому тотем-прародитель, як єднальна ланка роду, зумовлював єдність усіх родичів у єдину тілесність. Тому шлюбні стосунки всередині роду сприймались як святотатственне єднання із самим тотемом.

Таким чином, перші моральні норми виникають у вигляді моральних заборон (табу), які обмежували ін­стинктивні потяги людей. Звичайно, ці обмеження стосувалися не тільки шлюбних стосунків, а й інших ланок суспільно-родового життя: виготовлення зброї, способів полювання, ритуалів ініціації — перехід юна­ків і дівчат у дорослість,— словом, усіх проявів життя первісного колективу. Поступово на їх основі вироб­лялися традиції, які з дитинства сприймалися новими поколіннями і свято зберігалися як певні елементарні норми та правила людського співжиття.

В історичні часи обмежуюча функція моралі ус­відомлювалась у понятті міри. «Знай міру»,— було написано на стіні знаменитого храму Аполлона в Дельфах — святилищі всіх еллінів. Моральні традиції та норми визначали культурні особливості людських спільнот, закріплювалися в міфах, казках, легендах га висловах мудреців давнини. Водночас складалося розу­міння людських доброчинностей, які закріп­лювалися в образах героїв, як зразки для наслідування.

Таким чином формувалися поняття гідної та не­гідної поведінки в суспільстві, належні взірці ставлення до різних людей: дітей, жінок, слабких і вбогих. Фор­мувалися також норми та звичаї гостинності, поваги до старших, але водночас — і кровної помсти, людських жертвоприношень та інші. Первісна моральність ба­зувалася на ототожненні людиною своєї особи з родом, на поділі людей на «своїх» та «чужих». Виникають поняття честі, хоробрості, доблесті, але водночас щодо ворога (або взагалі чужинця, з яким немає родинних стосунків) традиція допускала вбивство, шахрайство, навіть каннібалізм. «Чужі» не вважалися за людей, на них не поширювалися правила родової моралі, їх ні-стосувалися моральні заборони.

Риси первісної моралі зберігаються в суспільстві ще довго після переходу на вищі щаблі історичного роз­витку навіть і в наш час. Це пояснюється живучістю традицій, які можуть лишатися незмінними й підсві­домо відтворюватися в стереотипних діях людей навіть після того, як уже зникла соціальна основа, на якій вони виникли. Пережитками печерної свідомості не­одноразово користувалися «вожді» різних соціальних заворушень, проголошуючи гасла: «Хто не з нами, той проти нас», «Якщо ворог не здається, його знищують», «Кожному ворогові — кулю» і таке інше. Зрозуміло, що до моральності такі первісно-печерні гасла не мають відношення.

У розвитку суспільної свідомості питання мораль­ності та моральної поведінки традиційно були пред­метом розгляду релігії. Це було закономірно, адже ре­лігійна культура й виникає як не тільки певна форма світогляду, а й як відповідна форма організації людського співжиття. У процесі розвитку моралі дещо відживало, губилося в часі, а те, що витримувало його плин, залишалося у загальнолюдській скарбниці моральних цін­ностей. Такі цінності та сталі моральні норми людсько­го співжиття концентрувалися насамперед у релігіях: племінних, а далі у національних, котрі вийшли за межі родинно-родових стосунків і звернулися до особис­тихморальних якостей.