регистрация / вход

Відносини академічної й прикладної науки. Типи соціальних психологів

Визначення меж можливої генералізації і екстраполяції на соціальну дійсність та суспільної доцільності академічної соціально-психологічної науки. Ознайомлення із основними положеннями психології гомогенних індивідів. Стереотипи соціального психолога.

Відносини академічної й прикладної науки. Типи соціальних психологів


Проблема методу, і в першу чергу лабораторного експерименту, навряд чи знайшла б настільки голосне звучання, якби мова йшла тільки про внутрішні справи соціально-психологічної науки. У дискусіях про лабораторний експеримент чітко "чутний" підтекст, суть якого в питанні про практичну значимість академічних (тобто знову ж виконуваних переважно в лабораторіях) досліджень, про правдивість отриманих даних, про межі їх можливої генералізації, екстраполяції на соціальну дійсність, про соціальну доцільність академічної науки.

Ці питання були поставлені самим реальним життям, в іншому випадку університетська наука могла б рухатися по колишньому шляху нескінченно довго.

Своєрідність сформованої в цей час ситуації в тім, що критиці за схоластичність, схематичність, відірваність від практики піддається експериментальний метод, що був затверджений в американській соціальній психології Куртом Левиним, що вважав, що саме цей строго науковий метод дозволить глибше проникнути в таємниці людського поводження й тому забезпечить більше ефективне рішення соціальних проблем.

Для Левина, однак, експериментальний метод був аж ніяк не самоціллю, а всього лише засобом, способом, інструментом пізнання, тобто займав належному методу місце. Він уписувався в більше широку концепцію "дослідження в дії", або практичного дослідження. Переважна більшість робіт Левина по вивченню расових забобонів, поводження підлітків, типів лідерства, відносини домогосподарок до нових продуктів і т.д. ставиться саме до цього виду. Принципи такого роду досліджень лягли в основу діяльності створеного їм в 1945 р. Дослідницького центра по вивченню групової динаміки при Масачусетському технологічному інституті, з якого згодом вийшло більшість робіт з динаміки групових процесів.

Левин був глибоко переконаний, що соціальний психолог як громадянин не тільки повинен сприяти рішенню проблем того суспільства, у якому він живе, не тільки як учений, що володіє спеціальними знаннями, може це робити, але, що більше важливо, він не може пізнати свій об'єкт - соціальне поводження інакше, як намагаючись змінити його.

Саме ця орієнтація на реальний мир і позиція активного втручання забезпечили роботам К. Левина неминуще значення. Важливо також відзначити, що він, чітко усвідомлюючи обмеженість повноважень соціального психолога в процесі соціального перетворення, був далекий від ілюзій про те, що соціальний психолог може по своїй волі розв'язувати соціальних проблеми, будучи сам повністю залежним від вартих над ним інститутів влади. Однак навіть при цих обмеженнях практичне дослідження представлялося йому більше перспективним, хоча б тому, що воно вирішувало неподоланну й понині проблему контингенту випробуваних, котрими зараз, як ми вже говорили, є в переважній більшості студентів.

Соціально відповідальна позиція Левина глибоко імпонувала американським дослідникам. Однак вони досить своєрідно неї трансформували. Вихолостивши з її ціннісний, глибоко гуманістичний пафос, що зложився в кращих традиціях європейської соціально-філософської думки, вони, з одного боку, розвили прагматичну, утилітарну спрямованість підходу Левина, з інший же - канонізували експериментальний метод. У підсумку теорія й практика виявилися розірваними на дві відособлені області: мало практичну, тобто погану теорію (точніше, набір теорій) і поверхневу, еклектичну практику. У цей час розрив між цими двома аспектами науки усе більше підсилюється, незважаючи на спроби звертання до соціально релевантних проблем.

Нерівномірно йшло і їхній розвиток. На думку Мак Девіда й Херери, нерівномірний розвиток відбивається на нагромадженні екстенсивного, описового знання про організовані малі групи, про установки й процеси міжособистісної перцепції й атракції при недостатньо розвитий теорії. У той же час, незважаючи на більшу соціальну значимість, відчувається серйозна недостача знань про такі феномени, як масові соціальні рухи, неорганізовані юрби й складні політичні системи.

По суті після смерті Левина до кінця 60-х років, тобто протягом 20 років, "дослідження в дії" практично не проводилися, хоча зовнішні показники, у тому числі такі важливі, як розміри асигнувань, на перший погляд, говорять про зворотний. Так, наприклад, за даними А. Каплана й Нельсона, федеральні витрати на соціальну психологію в 1968-1971 р. зросли з 116 млн. дол. усього до 141 млн. дол. в області так званих фундаментальних досліджень, але з 134 до 257 млн. дол. - в області прикладних досліджень. Однак при ближчому розгляді виявляється, що ці прикладні дослідження лише вважаються в більшості випадків такими, тобто вони аж ніяк не можуть претендувати на статус "дослідження в дії". Це, зрозуміло, не означає, що соціальні психологи не знаходили свого застосування в практичній сфері.

Мова йде про іншому: про зовнішню правдивість академічних досліджень, про їхній внесок у практику. Образно говорячи, якщо провести аналогію з теоретичною фізикою, чи були зроблені в області соціальної психології за 20 років які-небудь відкриття, які настільки ж революціонізували практику, як відкриття властивостей напівпровідників, лазера й т.д.? Відповідь на це питання може бути тільки негативним.

Якщо врахувати, що саме з такими претензіями протягом тривалого часу виступала соціальна психологія, обіцяючи зрівнятися із природничими науками, і що в ряді випадків дійсно давалися рекомендації, що приносили відчутні результати, то стане зрозумілим тиск суспільної думки й претензії суспільства до соціальної психології наприкінці 60-х років, коли американське суспільство вступило в смугу більших випробувань.

Не випадково тому, що в ці роки на перший план висунулася проблема соціальної доцільності. Вона обговорювалася в різних аспектах: як проблема зв'язку фундаментальних і прикладних досліджень, як проблема зв'язку теорії й практики, як проблема підготовки спеціальних кадрів, що можуть забезпечити трансляцію теоретичних знань у практичні рекомендації, і т.п.

Велика кількість статей, книг, семінарів і конференцій, присвячених цим темам. У ході цього колективного самоаналізу було висловлено багато цікавих і глибоких думок. Більшість із них можна згрупувати навколо наступних питань: чому зложилося таке положення, що потрібно зробити для його виправлення, що може й чого не може зробити соціальний психолог у цьому плані.

Завдання, що ми спробуємо вирішити надалі викладі, формулюється так: з'ясувати, у якому ступені аналіз проблеми соціальної релевантності соціальної психології в США, зроблений самими американськими критиками, розкриває об'єктивні причини її виникнення й відповідно які перспективи її дозволу.

Треба визнати, що значна кількість цих об'єктивних причин не представляє в цей час секрету для американських учених. Цілком виразно й чітко вони виявили й перелічили багато методологічних вад розвитку соціальної психології в США, у ряді випадків торкнулися досить гострі проблеми, фактично створили яскраві колективні автопортрети американських соціальних психологів-теоретиків і практиків як продукту конкретного соціокультурного контексту. Якщо підсумувати в певному порядку всі ці об'єктивні фактори, то зложиться наступна картина.

Методологічні вади. Більшість із них (відсутність єдиної теорії, перекручена розуміння соціального, абсолютизація лабораторного експерименту й т.п.) уже відомо з попереднього аналізу, тому обмежимося коротким перерахуванням їхніх наслідків для рішення проблеми соціальної психології.

Практику важко орієнтуватися в теоретичному матеріалі, оскільки в цьому плані соціальна психологія являє собою, по вираженню Синджера й Гласса, "теоретичний базар". Тому практик у своїй роботі змушений комбінувати найрізноманітніші теоретичні концепції. Коли ж сам теоретик береться показувати, на що здатна психологічна наука, доводити практичну значимість своїх теорій і досліджень, він виявляє, що "усього цього не так вуж і багато".

Основне джерело даних для соціального психолога, "його робоче місце-лабораторія"; знання, які він одержує, - це знання про поводження "абстрактних людей в абстрактних ситуаціях". Цілком зрозуміло, що "психологія гомогенних індивідів" мало що може повідомити про складності реального життя. Інакше кажучи, зовнішня вірність експериментальних даних не витримує критики.

Однак у силу ряду відомих обставин метод лабораторного експерименту перетворився в самоціль. На думку Каплана, тут набув свою дію закон, названа їм "Законом інструмента". "Якщо, - говорив він, - хлопчикові дати молоток, він негайно почне бити їм по всьому, що попасеться. Так і соціальний психолог, опанувавши тим або іншому методу, наївно думає, що, застосовуючи його до будь-якої проблеми, він може її цілком ефективно вирішити способом, що полюбилися йому,".

Випробувані в лабораторії й звичайних людях - це різні контингенти. Вони відрізняються тим, що перші, як правило, студенти, вихідці з "середнього" класу, в експерименті вони пасивні, готові виконати будь-які вказівки експериментатора, вони - жертви підходу, "вони вільні діяти, але не вільні не діяти", у той час як другі в польовому, "проблемному" дослідженні - це представники пригноблених груп (расових, економічних і т.п.), вони активні, ставляться до психологів з підозрою й ворожнечею, вільні діяти або не діяти.

Далі, ідеал фізичного експерименту, до якого прагнуть академічно орієнтовані соціальні психологи, настільки бажаний і настільки для них недосяжний, що виявляється не тільки безпомічним, але й непотрібним у реальному житті.

І нарешті, загальна логіка побудови соціально-психологічного знання (нагромадження даних в експериментах і їхній перевірці в реальному житті - "стратегія відвертого емпіризму") виявилася неспроможною. "Головне, - говорить Г. Хорнштейн, - що соціальні психологи відкинули сумнівні достоїнства експериментів, які зовні схожі на події повсякденного життя".

Чи можливо, однак, виправити перераховані й багато інших методологічних вад, чи досить цього для перетворення академічної науки в соціально-релевантну або, перефразовуючи наведену вище цитату Аргириса, "чи вільні вони ліквідувати ці вади"?

Ідеологічні проблеми. За свідченням американського психолога Дж. Міллера, термін "поведінкові науки" був прийнятий у США замість "соціальних наук" для того, щоб не дратувати конгресменів при голосуванні за асигнування на розвиток соціальних наук. "Поведінкові науки" не викликали асоціацій з похідними: "соціалізм", "соціальний критик" і т.п., термін звучав нейтрально. Цей малоцікавий на перший погляд факт проте досить показовий.

Коли під тиском суспільної думки деякі соціальні психологи спробували розгорнути дослідження з гострих соціальних проблем, вони виявили щось, що не укладається в стереотип "вільного соціального вченого". З'ясувалося, що для досліджень доступні лише такі проблеми, як порнографія, агресивність підлітків, боротьба з наркоманією й т.п. Такої ж теми, як безробіття, відношення до війни, виявилися під забороною. Це дало підставу одному із соціальних психологів Л. Рапопорту, який намагався з'ясувати для себе, що є й що не є соціальною проблемою, викликнути: "Якщо те, що в нас зараз є - це всі, те ми у великому лиху!".

Учені добре розуміють, що визначення проблеми для соціально релевантної науки - ключовий момент, оскільки, як говорять Нельсон і Каплан, визначення проблеми детермінує стратегію зміни суспільства. Виникає питання, хто ж визначає ці проблеми, тому що сам соціальний учений рідко бере під сумнів доцільність поставлених перед ним завдань. Не задає він і питання про те, чиїм цілям служить той або інший вибір проблем і яким повинне бути його особиста участь у ньому. Замість цього він сумирно чекає, поки йому ці проблеми виберуть ті, хто "займає високий ранг і статус". Оцінюючи вибір проблем, вони справедливо запитують: "Чому один тип бідності нас стосується, а інший немає? Чому ми постійно вивчаємо скоріше бідних, чим не бідних, щоб зрозуміти причини бідності? Чому ми вивчаємо відсутність прагнення до досягнення в членів групи як небажане поводження, але не вивчаємо надмірну погоню за прибутками в процвітаючих бізнесменів, як поводження, що відхиляється?"

Очевидно, що питання ці для більшості соціальних психологів у США звучать риторично й відповідь їм відомий: для збереження статус-кво, щоб тримати бідних і багатих на своїх місцях.

Ідеологічна функція, соціальної психології, дивно добре виконується нею на основах методологічного індивідуалізму. Це об'єднання методологічних і ідеологічних установок була розкрита Нельсоном і Капланом. Проаналізувавши матеріали ряду досліджень із причин поводження, що відхиляється, вони прийшли до висновку, що в більшості з них провина за тяжке становище індивіда покладає на нього самого, а не на соціальне середовище, систему й т.п.

К. Арчибальд назвала це клінічним підходом до використання даних соціальної науки. За її словами, відповідно до цього підходу "якщо черевик тисне, то щось не в порядку з ногою". Ця позиція вигідна ще й тим, що як тільки мова йде про індивіда і його психічну неповноцінність, те, природно, перший, хто покликаний допомогти усунути цю мниму першопричину бідності й злочинності як соціальних проблем, - це, зрозуміло, психологи й соціальні психологи. Вони, таким чином, стають жертвою власної методологічної позиції.

Більше того, в очах суспільної думки вони виглядають винуватцями, які не рахуються з потребами суспільства.

І цей можливий поворот цілком усвідомлюється вченими. Одними з перших Каплан і Нельсон попередили про "небезпеку використання соціальної науки й соціальних учених для перекладання на них провини за колишні політичні й економічні провали. Ці провали часто являють собою кінцевий результат ряду заходів, для яких уже не існує більше ні короткострокових, ні довгострокових економічних або соціальних рішень. Але, оскільки зриви в політико-економічній системі викликають серйозні соціальні наслідки, учених призивають зайнятися цими соціальними проблемами. Їхнє підключення означає тим самим, що соціально небажане поводження саме і являє собою проблему, а аж ніяк не є неминучим побічним продуктом політичних витрат і технологічних труднощів, тим самим відволікаючи увагу від реальних причин".

У цих винятково проникливих словах вірно схоплена основна "зручна" ідея для реальних винуватців: зробити вчених козлами відпущення, а самим виступити в ролі борців за загальне благо. Замаскований під повагу до заслуг соціальної науки, що досить імпонувало й лестило вченим, цей маневр спочатку не викликав дорікань. Згодом, однак, він був викритий самою дійсністю. "Не так багато років тому, - говорить Р. Аткинсон, - деякі соціальні вчені заявляли, що в них є відповіді на проблеми, що коштують перед суспільством і що єдина перешкода полягала в тім, щоб умовити політиків дати гроші для втілення їхніх ідей. Кінець 60-х і початок 70-х років показали, що це не так".

Самі вчені теж зрозуміли, що в ряді випадків їх використовують як ширму для інших цілей, що часто "у замовника немає серйозних намірів змінити, але він використовує дані дослідження соціального психолога-практика для того, щоб здатися (курсив мій. - П. Ш.) стурбованим, прогресивним, науково мислячим і т.п.". Лицемірна апеляція до соціальної відповідальності вчених з боку офіційних кіл має в США й інші завдання: заспокоїти найбіднішу частину населення тим, що от-от вчені щось придумають, але оскільки ті не в змозі принципово зробити що-небудь без зміни системи, крім паліативних рекомендацій, - дискредитувати згодом тих учених, які виступають із позицій соціальної критики. Логіка тут проста: от проблеми, от гроші, от межі повноважень - вирішуйте!

Відмовитися від спокуси в такій ситуації важко, тим більше що дійсно є приклади ефективної участі соціальної науки в рішенні ряду проблем, досить для цього послатися на знаменитий Хоторнський експеримент. Але саме на практиці й з'ясовується ще один зв'язок ідеології й методології. Виявляється, що ефективними стають ті прикладні заходи, у яких зберігається модель лабораторного експерименту, де експериментатор виступає як маніпулятор.

У її основі стратегія поводження, що має метою однобічне підпорядкування індивідом собі інших людей і захист себе від собі подібних. Одним із самих могутніх способів такого підпорядкування служить контроль над інформацією, володіння правом інтерпретації значимих подій, що відбуваються.

На думку К. Аргириса, одним з перших, який звернув увагу на збіг аспекту експерименту й прикладних досліджень, ця стратегія поводження базується на чотирьох ціннісних принципах: досягати цілей так, як я їх бачу; максимально вигравати й мінімально програвати; викликати (в об'єкта впливу) якнайменше негативних емоцій; бути максимально раціональним і мінімально емоційним.

Оскільки в основі стратегії контролю лежить контроль над інформацією, то завданням першорядної важливості при маніпуляції об'єктом впливу стає перекручування, потрібна інтерпретація інформації, а найчастіше її приховання, попросту говорячи, неправда й обман. Цей підхід ідентичний в експерименті й у реальному житті.

В експерименті дослідник як би говорить випробуваному: "Я хочу створити таку обстановку, щоб, поставивши вас у неї, мені максимально вдалося змусити вас поводитися так, як я пророкував. Я, однак, повинен бути впевнений, що якщо ви надійшли так, як я пророкував, то це тому, що ви так захотіли, що це вам здалося розумним, що саме ви зробили такий вибір. Для того щоб якнайкраще домогтися цього, я повинен дуже ретельно й строго поставити весь експеримент і зберегти від вас у таємниці всі його ключові моменти доти, поки він не закінчиться. Я також не можу дозволити вам або заохочувати спроби довідатися (до закінчення або під час експерименту) що-небудь про експеримент; я не можу заохочувати спроб пручатися або змінювати експеримент. Єдине знання, що я допускаю - це знання в рамках ідеї експерименту.

Експериментальні умови можна підсумувати в такий спосіб: більша чіткість і стійкість моєї позиції (тобто міцність теоретичної платформи й точність гіпотези) у сполученні із сильним однобічним контролем над вами (як випробуваним) і збереженням у таємниці цілей, завдань і плану експерименту...".

Взявши як ілюстрації ряд досліджень, Аргирис доводить, що вони дають потрібний ефект у реальній дійсності тільки в тому випадку, якщо маніпулятору вдається дотримати перерахованих умов і в першу чергу зберегти в таємниці щирі цілі й задум всієї операції.

Однак тут і виникає одна із самих складних проблем, якщо не для самого маніпулятора, то для соціального психолога, що виступає в ролі соціального інженера, технолога, що пропонує свої знання для рішення проблем, які не він формулює й не він ставить. Якщо навіть у дискусіях про етику експерименту ця проблема обговорювалася винятково гостро й болісно, те, цілком природно, її масштаби виросли в дискусіях про роль соціального психолога в процесі перетворення дійсності. У цих дискусіях поступово кристалізувалася самосвідомість соціальних психологів, складався своєрідний автопортрет.

Стереотипи соціального психолога

Соціальні психологи в цей час переживають кризу професійної самосвідомості. стереотип, що домінував раніше, академічного вченого, для якого, як пише М. Дойч, "головним було інтелектуальне досягнення і його висока оцінка колегами, що виражався в присвоєнні ступенів, академічних звань, посад, усе більше йде в минуле в результаті зміни загального соціокультурного контексту, нових вимог до професії соціального психолога".

M. Дойчу належить один з найбільш узагальнених образів американського академічного соціального психолога 70-х років.

Він, як правило, виходець із середнього класу. По переконаннях ліберал, розташовується десь у лівій частині політичного спектра. Неохоче йде на співробітництво із владою й інститутами, якщо вони проводять політику, з якої він не згодний. Однак тільки в них він може одержати гроші на прикладні дослідження. Його матеріальне становище залежить від замовників. Він почуває антипатію до даної соціальної системи в цілому, мало зацікавлений у підвищеній ефективності підприємств, що роблять напалмові бомби або яку-небудь іншу руйнівну зброю. У той же час він мало що може зробити для зміни системи. Смутно усвідомлює необхідність створення теорії соціальної зміни. Крім того, він, як правило, не має необхідної професійної підготовки для того, щоб брати участь у розробці конкретних варіантів рішення соціальних проблем.

Стереотип соціального психолога, описаний M. Дойчем, відповідає найбільш численному типу - молодого, ліберального, критично настроєного, соціального психолога, що лише недавно одержав утворення й ще не "остиглого" від участі в студентських демонстраціях.

У міру придбання реального соціального досвіду міняється і його відношення до самого себе й дійсності. На наш погляд, до соціальних психологів цілком застосовна класифікація Г. Хорнштейна, що він запропонував у результаті дослідження відносини соціальних учених до участі в соціальній зміні. Він ділить їх на чотири типи.

1. Тип, що використовує зовнішній тиск. Він прагне змінити соціальні системи (організації, інститути й т.п.) шляхом тиску ззовні, використовуючи масові демонстрації, насильство й непокору владі. Політично визначає себе як "лівий".

2. Тип, що використовує модифікацію поводження. Впливає на організації зсередини шляхом зміни індивідів, застосовуючи різні методики: Т-Групи, модифікації поводження й т.п. Політично відносить себе до "лібералів".

3. Тип, що використовує розвиток організації. Прагне поліпшити функціонування системи, оптимізуючи процес ухвалення рішення шляхом зміни різного роду норм і правил, що регламентують поводження людей в організації.

4. Тип експерта. Працює на рівні керівників державних установ і корпорацій. Основне завдання - підвищення ефективності системи в результаті застосування різних методів аналізу. Політично відносить себе до "помірних".

Досить показово (і не дивно), що в міру зростання доходу й інтеграції в "істеблішмент" падає рівень соціального критицизму. Якщо в першій групі вищий показник по цій шкалі - 52%, то в другий і третьої - близько 25%, а в четвертої - усього 4%. Таким же виявився й відсоток виступаючих за радикальні зміни.

Неважко догадатися, що перший тип виявляється самим масовим, оскільки в Американській асоціації психологів її члени молодші 30 років становлять близько 65 %, але настільки ж природно, що найбільшим впливом, авторитетом і благами користується четвертий тип.

З огляду на, що методи першого типу - це скоріше загальногромадянські, а не спеціалізовані методи, а також визначеність позиції четвертого типу, не можна не помітити, що основний тягар рішення дилеми "теоретична або прикладна наука" лягає на середні дві групи.

Саме цим групам доводиться вирішувати проблеми, пов'язані з якісним розходженням діяльності "теоретика" і "практика". Узагальнюючи результати дискусії із проблем прикладної соціальної психології, що пройшла в 1973 р., М. Дойч виділив наступні параметри цього розходження.

Теоретик прагне аналізувати свій об'єкт, розкладаючи його на змінні, прагнучи їх ізолювати для точного встановлення причинно-наслідкового зв'язку. Практик (соціальний технолог), навпроти, комбінує різні змінні. По вираженню С. Московичи, практик робить комбінацію ("колаж") з теорій замість того, щоб покладатися на яку-небудь одну з них. Також він ставиться й до методів.

Далі, існує розходження в галузі впевненості у власній правоті.

Теоретик, як правило, більше скептично й самокритично ставиться до своїх досягнень, добре усвідомлюючи їхню неповноту й відносність істини, що втримується в них. Він розуміє, що повинен (по вираженню Г. Теджфела) пишатися своєю скромністю. Соціальний психолог, хоча б для досягнення психотерапевтичного ефекту у відносинах із клієнтом, зобов'язаний демонструвати повну впевненість у своїх проектах і їхній ефективності. Він задовольняється тим, що вони "працюють".

Теоретик тяжіє до відкриття цікавих і неочевидних фактів, високо цінує теорію, здатну пророчити раніше. Практична цінність теоретичного відкриття може спочатку бути неочевидної. Але для практика саме ця сторона здобуває першорядне значення, так само як і вартість практичного впровадження відкриття.

У той час як для теоретика вміння підтримувати гарні відносини з людьми відходить на другий план, хоча й не втрачає значення, для практика здатність установити контакт (сподобатися, зробити гарне враження) з людьми, що найчастіше сильно відрізняються від нього по своїй підготовці, рівню утворення, поглядам і т.п., висувається на перше місце. Він повинен уміти переконувати, "продавати свій товар". На відміну від теоретика практик повинен уміти розбиратися в самому собі, своїх мотивах, почуттях, оскільки часто вони можуть (так само як і в психотерапевта, психолога-клініциста) бути індикатором тієї або іншої проблеми в тій мережі соціальних зв'язків, у яку він включається при рішенні своїх завдань. Досить істотно різняться соціальні ролі теоретика й практика. Якщо для теоретика головне - це знання про соціальні інститути, то для практика - підвищення їхньої ефективності. Ці ролі, зрозуміло, не існують у чистій формі, але розходження між ними проявляється чітко. Практику ціль задається ззовні. За її реалізацію він одержує винагороду, звичайно більше високе, ніж теоретик за свою роботу. Критерієм істинності для нього служить ефективність, причому віддалені, нехай навіть необоротні ефекти його не цікавлять.

Виконуючи різні соціальні ролі, теоретик і практик часто вступають у конфлікт. Практик називає теоретика непрактичним, теоретик практика дурнем. До цього пункту М. Дойча варто додати, що теоретики дивляться на практика або як на паразита, що використовує плоди чужої роботи, чужих досліджень, або ще більш презирливо, "як на повію, що продає себе тому, хто дорожче заплатить". Скептично теоретики ставляться й до популяризації своїх знань, у той час як практики зацікавлені в пропаганді своїх досягнень.

Нарешті, істотно різне місце в діяльності теоретика й практика займають етичні проблеми. Вони виникають і в лабораторному експерименті, хоча в них є можливість після дослідження зняти деякі негативні наслідки, вони неминучі й у практичній діяльності, де часто від приховання щирих цілей проведеного заходу залежить його ефективність. Перед практиком гостро встають такі питання, як брати участь чи в примусі, чи застосовувати насильство, брехати або говорити правду, кому на шкоду й кому на користь іде його діяльність і т.п. Не менше значення (а на сучасному етапі, можливо, навіть більше) здобувають для соціального психолога проблеми, нерозривно зв'язані майже з кожним з перерахованих М. Дойчем пунктів, оскільки вони стосуються того, як сам учений визначає свою позицію у континуумі "теорія-практика". Це залежить уже від його системи цінностей, мотивації й багатьох інших факторів, що впливають на прийняття принципових життєвих рішень.


Література

1.Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. - К., 2004

2. Брушлинський О.В., Тихомиров O.K. Психологія мислення // Тенденції розвитку психологічної науки. - К., 1989.

3.Василюк Ф.Є. Психологія переживання. - К., 1999.

4.Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.

5. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. - М, 1998.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий