регистрация / вход

Історія забобонів на прикладі США. Причини виникнення

Соціальна психологія та проблеми етнічних конфліктів і забобонів у США. Дослідження і розробка причин групових расових конфліктів. Аргументи на користь соціологічного та особистісного підходу. Поняття конформізму та характеристика його основних типів.

Історія забобонів на прикладі США. Причини виникнення


Деякі соціальні психологи віддають перевагу теоріям, соціологічним по своїй природі, тобто шукають пояснення досліджуваних феноменів у концепціях групової традиції, соціальної структури, демографічних характеристик. Інші соціальні психологи схильні шукати причини на мікрорівні - в установках, звичках, особистих думках. Це виразна теоретична розбіжність особливо яскраво проявляється в тих випадках, коли мова йде про групові конфлікти й забобони.

Ні індивідуальна, ні групова модель не будуть повними без обліку умов і природи індивідуальної конформності стосовно соціальних норм.

Без сумніву, 1943 рік в історії США назавжди залишиться роком, коли соціальна психологія зштовхнулася із проблемою етнічних конфліктів і забобонів. Цього року чотири найбільших міста Сполучених Штатів - і серед них Філадельфія - пережили жахаючі расові погроми.

У цей час зусилля соціальних психологів були спрямовані на проведення досліджень і розробку теорій, що дозволяють розкрити причини групових конфліктів, причому основний упор робився на вивчення особистості як фактора етнічних забобонів.

Але в наші дні деякі представники соціальних наук заявляють, що психологи витратили свій час зрячи; мова йде навіть про те, що подібні спроби приносять шкоду, оскільки, наголошуючи на особистості, вони ігнорують щиру динаміку расових і етнічних відносин. Ці критики затверджують, що групові конфлікти - це феномен, якому можна зрозуміти тільки з погляду теорії груп і врегулювати тільки за допомогою роботи із цими групами в цілому. Говорячи про настільки масштабні сили, не слід приймати в розрахунок особистість окремої людини. Коли всі люди, фанатично віддані расовій ідеї або рівності й справедливість, підуть у небуття, сили, що спричиняють поширення расового фанатизму або ідей рівності й братерства, будуть продовжувати своє існування.

Аргумент на користь соціологічного підходу

Америка стоїть перед трьома етнічними проблемами, що вимагають рішення: конфлікт білої людини з корінними жителями, тобто з індіанцями; конфлікт із нащадками негритянських рабів; і конфлікт між корінними американцями й новими іммігрантами (ірландцями, італійцями, євреями, мексиканцями, пуерторіканцями й іншими). Кожна із проблем унікальна, своєї історії, що супроводжують економічним труднощам, юридичному статусу, причинам розбіжностей і безпосередніх поведінкових проявів. Роль, що грає кожна конкретна особистість у цій системі соціальних взаємодій, непомітна. І від психологів, що визначають установки, що записують суспільну думку або навіть простежують вплив того або іншого досвіду (скажемо, традицій школи або накрито контактів, що були,) користі не більше, ніж від кімнатного барометра перед ураганом.

Подібний доказ пропонують нам і роботи з вивчення сегрегації й десегрегації в ресторанах, універмагах, мотелях, установах і школах. Дослідження показують, що поводження людини в подібних ситуаціях майже не залежить від того, що він почуває й що думає. Основним фактором є соціальне оточення. Прихильники сегрегації надходять так, як прихильники інтеграції, коли того вимагають соціальні приписання; прихильники інтеграції поводяться як прихильники сегрегації, коли таке поводження є соціально бажаним.

У такому випадку, де ми повинні шукати підстави для пояснення, пророкування й контролю етнічних відносин? Ці підстави, як говорять нам, лежать у системі соціальних відносин - у таких безособових силах, як законодавство, управлінські й адміністративні приписання, владна структура суспільства, поліцейська система, інтереси банків, промисловості, торгівлі; у специфіці гноблених груп; можливо, у першу чергу, у довгострокових економічних характеристиках, таких як залучення меншостей у промисловість, міграція меншостей, ріст рівня утворення, ріст споживчих здатностей. Так само важливим фактором є процентне відношення меншостей до суспільства в цілому. Сьогодні ми можемо спостерігати ще одну додаткову силу, а саме тиск світової громадськості на федеральний уряд, що, у свою чергу, переадресовує його урядам штатів і чиновникам на місцях.

Доказу на користь соціологічного підходу вражають. Візьмемо один приклад. Кількість десегрегованих шкіл у 50-ті роки в прикордонних штатах залежала від ступеня урбанізації й індустріалізації виборчих округів штату, відсотка негритянського населення в штаті й навіть відсотку білих жінок серед членів профспілки. Навряд чи на якийсь із цих факторів впливає склад характеру окремих особистостей.

Інші дослідження показали, що власники готелів могли відмовити в прийомі азіатам, неграм або євреям, якщо прохання про номер була висловлена в листі або по телефоні, але якщо представник національних меншостей прибували особисто, йому робили звичайну гостинність і він одержував номер у цьому отеленні. Ми знаємо, що покупці можуть підозріло ставитися до магазина, де працюють продавці-негри, і в той же час вони можуть бути досить увічливі при спілкуванні з негритянським персоналом. Навпроти, ті, кому властиві расові забобони, можуть по понеділках говорити про братерство, а по неділях проявляти дискримінацію. І подібної шизофренії ми вчимо наших дітей. У класі ми проповідуємо їм про «єдині нації, неподільної, вільної й справедливої для всіх». А на дитячому майданчику ми розділяємо нації, заперечуючи волю меншостей і вимагаючи справедливості для більшості.

Такі деякі причини для принципового заперечення почуттів, установок і самого складу особистості як факторів групових відносин. Блумер писав: «Настільки популярна в минулому десятилітті ідея про те, що расові відносини обумовлюються індивідуальними почуттями й установками, повинна бути визнана неспроможної». Це ж рішуче затверджують Рааб і Липсет: «Забобон як установка не визначає забобону як поводження». Про це ж говорить і Роуз: «Отже, забобони мало впливають на міжгрупові відносини».

Аргумент на користь особистісного підходу

А зараз самий час знову вступити в полеміку прихильникові особистісного підходу. Психолог може домогтися багато чого, якщо погодиться з переконливими доказами користі демографічного, екологічного або соціологічного підходу, і включить їх, наскільки це можливо, у свою наукову концепцію.

Розглянемо спочатку принципове питання. Очевидний той факт, що забобон-установка не веде до забобону-поводження. Настільки ж очевидно, що людина з установкою на рівноправність може бути залучений у несправедливу дискримінацію. Поводження в «ситуації запитання» може суперечити поводженню в реальній життєвій ситуації. Ми часто говоримо одне, а робимо інше - це традиційна звичка людського роду.

І саме в цьому криється суть питання. Усе, що б не сказав або не зробила людина, певним чином пов'язане з тим, що в нього «усередині» - з його особистістю, його звичками, або очікуваннями, або установками; називайте це як хочете. Деякі внутрішні диспозиції спонукують його розмовляти як ангел і надходити як диявол або, навпаки, розмовляти як диявол і при цьому поводитися як ангел. Не тільки можливо, але навіть цілком звичайно, що в особистості людини живуть і конфліктують диспозиції. Наші критики перестерігають нас зняти з рахунків особистість як фактор забобонів саме тому, що феномен особистості занадто складний для розуміння. А хто ж думає, що це просто?

Якась із конфліктуючих тенденцій стає домінуючої залежно від наявної ситуації. Наша цілісна нервова система працює по тім принципі, що для всього є свій час і своє місце. Ми приховуємо власне нездоров'я від друзів і зізнаємося в ньому своїй сім'ї. Ми можемо підозріло ставитися до продавців-неграм, однак якщо нам конче потрібно щось купити, то ми придушуємо власні почуття. Якщо існує настійне й недвозначне юридичне приписання на цей рахунок, ми приймаємо шкільну десегрегацію, навіть якщо це йде врозріз із нашими установками. Однак що ми надходимо в такий спосіб тому, що актуалізується інша домінуюча установка, а саме наша звичка до підпорядкування вимогам закону.

Між зовнішніми соціальними силами й очевидними поведінковими проявами (на які фіксують своя увага наші критики) неминуче й незмінно є посередник - єдина й особистість, що піддається визначенню. Без її соціальні сили були б просто ілюзорним фактором.

Дійсно, ми можемо, якщо хочемо, провести паралелі, як це звичайно роблять історики й соціологи, між рівнем урбанізації й рівнем десегрегації. Але вирішуючи проблему таким чином, ми ризикуємо випустити з уваги важливі ланки причинного ланцюга; ми граємо в чехарду з змінної - з особистістю. Природно, рівень урбанізації в якімсь ступені відбиває формування цього процесу й у якімсь ступені є причиною створення певних звичок, очікувань і цінностей (і, відповідно, руйнування інших звичок, очікувань і цінностей) у житті конкретних індивідів. Остаточний результат полягає в тім, що ці індивіди будуть більшою мірою готові прийняти десегрегацію, чим протистояти їй.

Критики можуть заперечити: «Ну добре, а чому б і не пограти в чехарду з особистістю? Якщо ми можемо пророчити ситуацію на основі таких змінних як урбанізація, щільність населення, виборча активність, економічні тенденції, для чого нам возитися з особистістю?».

На це питання є дві відповіді. По-перше, повне наукове пояснення вимагає, щоб в увагу були прийняті як основні, так і периферійні причини. По-друге (що здається мені більше важливим), прогнози на основі історії, соціальних сил і ситуації грубі й найчастіше неточні. Причина тому - в імпліцитному допущенні того, що соціальні й економічні сили завжди впливають на всіх людей тим самим образом, іншими словами, що особистість - константа соціальних змін.

І в цьому зв'язку не можна не згадати про феномен доброчесність особистості. Практично все в Алабамі виступали на підтримку сегрегації, але з'явився Мартін Лютер Кінг, що кинув виклик всій структурі. Історія Литл Долі була б зовсім інший, якби губернатор Фаубус не був опортуністом по натурі. А що ми скажемо про стійкість білих і негритянських батьків, що піддавалися тотальному соціальному остракізму за свої принципи? А де закладені ці принципи, якщо не в структурі особистості? Десегреговані школи в штаті Теннессі були висаджені фанатиками, на яких не змогла вплинути переважаюча в суспільстві тенденція до інтеграції. Синагоги були висаджені там, де юридичні, економічні, історичні, ситуаційні сили, начебто б, мінімізували ймовірність подібних злочинів. Як ми бачимо, особистість не просто піддана впливу історії, вона може творити історію.

Конформізм

Але навіть якщо особистість відносно стійка, необхідно помітити, що й у тих випадках, коли пророкування, засновані на аналізі соціальної ситуації, виконуються, основна причина однаково криється в особистості. Жодна традиція не буде підтримана, жоден закон не буде виконуватися, жодне соціальна зміна не відбудеться, якщо в більшості громадян немає установки на законність й конформізм. Якщо більшість не настроєна підкорятися вимогам традицій, законодавства, індустріалізації, урбанізації, економічній доцільності або іншим соціальним силам, від яких, як затверджується, залежить зменшення й збільшення напруженості в етнічних відносинах, ці сили не дадуть рівно ніякого ефекту. На підставі цього ми можемо зробити висновок про те, що незмінним, але неусвідомлюваною умовою вірогідності всіх теорій соціальної причинності є феномен конформізму.

Феномен особистісного конформізму як фактора схильності до забобонів досить складний. Я вважаю, що адекватний аналіз повинен припускати дослідження цього феномена принаймні на трьох рівнях.

По-перше, потрібно згадати про добре відому установку на перевагу того, що більш знайомо. Наприклад, Маслоу виявив, що ті випробувані, які вже десь чули яке-небудь російське ім'я, уважали, що воно милозвучніше, ніж ті незнайомі раніше російські імена, які були їм пред'явлені в експерименті. Чому? Схоже, єдина відповідь, що ми можемо запропонувати, у термінах Левина звучить у такий спосіб: «знайоме здобуває позитивну валентність», а в термінах Дьюи - «суть повсякденності - у її повторюваності». Діти, як всі ми знаємо, дуже упереджені до звичного. Вони вимагають тільки добре знайомі продукти, ігри, казки. Якщо ви розповідаєте казку про страшного сірого вовка, вас обов'язково поправлять, коштує вам пропустити хоча б «пиф» або «паф». Розглянемо в цьому ракурсі проблему, що цікавить нас. Стоффлер виявив, що 80 відсотків техсостава повітряних сил під час війни виступали за сегрегацію негрів і білих у своєму підрозділі. Але тільки 33 відсотка жителів півночі й 66 відсотків жителів півдня говорили, що особисто вони поводяться по-різному при спілкуванні з конкретними людьми залежно від того, білі вони або чорні. Очевидно, єдина причина того, що більшість підтримувала сегрегацію, криється в тім, що сегрегація була для них звичною практикою. Навіщо щось міняти? Якщо правилом є сегрегація, перевага віддається їй, якщо - інтеграція, то все саме за неї й ратують.

Треба помітити, що такого роду конформізм не є глибинною властивістю особистості. Він не приводить до задоволення якихось базових потреб. Подібна перевага звичного - поверхово. І забобони, і терпимість у багатьох є властивостями саме цього порядку. У них немає ні ненависті до людей іншої раси, ні прагнення до загального братерства. Вони просто не обертають особливої уваги на етнічні відносини. Я думаю, що в цю категорію попадає третина нашого населення. Їхній конформізм дозволяє їм з легкістю адаптуватися до змін соціальної системи. Вони приймуть будь-який адміністративний указ або закон, будь-яка швидкоплинна зміна до людей іншої раси, соціальних традицій.

Другий тип конформізму має більше глибинних коренів. Він ґрунтується на емоційному залученні. Зараз певний стиль життя найчастіше веде за собою певні етнічні, класові або расові забобони, але ними не обмежується. Так, правовірному індуїсту не важко буде погодитися з кастовістю, сама по собі його релігія, який він відданий найбільше, є в його житті набагато більшою цінністю. Подібним образом, прихильник південного способу життя конформний стосовно багатьох специфічних традицій Півдня.

Змінити конформістські забобони такого роду нелегко. У деяких випадках це зробити неможливо, якщо не зруйновано, або хоча б принципово не змінене, цілісне бачення миру. У нас не викликає радості той факт, що якась нитка нашої рятувальної мотузки порвана. Хоча бувають і виключення. Багато білих жителів півдня змогли відокремити свої етнічні установки від своєї вірності південному способу життя. Вони зробили це, перевівши етнічні установки в іншу систему - у більше широку релігійну перспективу, у почуття національної гордості або у світськість. Той факт, що подібна переорієнтація трапляється з деякими особистостями, ще раз ставить під сумнів надмірно спрощений погляд на соціальну, культурну або регіональну причинність.

Третій тип конформізму опирається на глибоко вкорінену непевність, на занепокоєння із приводу власного статусу. Багато з людей, що випробовують недолік внутрішніх сил, посилено прагнуть проявляти конформізм стосовно своїх референтних груп. «Що скажуть люди, якщо я здам кімнату африканцеві?» - задається питанням домовласниця з маленького університетського містечка. Провінціал, стурбований власним статусом, не хоче жити поруч із євреєм. Хлопчик зі студентської громади голосує проти сина іммігранта. У цих випадках ми маємо справу не просто з поверхневими конформістами, що погоджуються з усіма існуючими звичаями. Конформіст, що турбується із приводу особистого статусу, завжди буде відкидати групи, які він уважає нижчими, які б стереотипи не існували в суспільстві на цей рахунок. Він конформний по відношенню не до більшості, а до тих, кого він уважає вершками суспільства. Для нього людство являє собою якусь ієрархічну систему. Навіть якщо соціальні норми пропонують рівність, вона вибирає за зразок тільки «вищу касту». Один раз я запропонував шматок лужичанин ковбаси собаці моєї домогосподарки, ірландки по походженню. Домогосподарка запротестував: «Мій собака гарної породи, він не доторкнеться до цієї ковбаси». А собака з'їв усе - до єдиної крихти.

Розглянемо питання про ту структуру характеру, у якій забобони закладені на глибинному рівні, - тобто обговоримо проблему так званої авторитарної особистості. Як ми знаємо, це поняття було уведено в наукове звертання в 1950 році, і з тих пор відношення до нього міняється майже щодня - учора його приймали на ура, сьогодні заперечують.

Розглянемо спочатку емоційні заперечення. Авторитарна особистість у тім виді, як вона описана своїми відкривачами, занурена в липку патоку ціннісних допущень. Авторитарні особистості - «погані хлопці», навпроти, ті, хто не авторитарний, - «гарні хлопці». Навіть назва основної шкали, що вимірює авторитарність, - F-Шкала, пов'язана з терміном «фашизм», і вже один цього досить, щоб засудити кожного, хто одержав по цій шкалі будь-який бал, крім абсолютного нуля. Затверджують, що вся ця концепція - не більш ніж статистичне підлабузництво, що дозволяють собі круглолиці ліберали. Єдина відповідь на це твердження полягає в тім, що наукова критика повинна опиратися на більше серйозні підстави. Той факт, що вчений почав дослідження цінностей, і той факт, що він сам ними володіє, самі по собі не дискредитують його дослідження.

У чому специфіка структури авторитарного характеру? Думають, що це складний синдром рис особистості, складність опису якого криється у відсутності однієї центральної організуючої риси. Однієї із тридцятимільйонного цього синдрому, мабуть, буде описаний нами вид конформізму, причиною якого є побоювання із приводу статусу; цей вид конформізму, часто називають «авторитарним підпорядкуванням». Звідси виникає потреба рівнятися на сильну авторитетну фігуру й шукати опору усередині власної групи. Також мають місце виразний націоналізм, раболіпство перед існуючими інститутами, конвенціоналізм, моралізування, потреба у визначеності. Усе є чорним або білим, правильним або неправильним, чистим або брудним; все добре або все погано. Немає ні півтонів, ні гіпотетичності, ні відкладених вироків. Авторитарна особистість шукає відокремлений безпечний острів, де вона може протистояти заплутаним обставинам життя при демократії. Центральна тема - влада. «Ми, гарні люди, повинні контролювати їх, небезпечних людей». Нам вирішувати, що потрібно іммігрантам і неграм. Учителів не повинне турбувати, чого хочуть діти; незалежно від їхніх дитячих бажань учити потрібно тому, що корисно для їхніх душ.

Якщо проаналізувати цей синдром глибше, ми виявимо сильну, але неусвідомлювану тенденцію до придушення. Хоча молоді люди з вираженою авторитарністю, як правило, зображують відданість і любов стосовно своїх батьків, дослідження вказують на значну придушувати ворожість. Надмірний моралізм їхнього поводження по суті своєї - реактивне формування, що приховує темні імпульси. Властивий авторитарної особистості страх перед негритянською або єврейською агресивністю - просто проекція їх власних ворожих спонукань. Обвинувачення інших груп в аморальності - зручне заміщення свого власного почуття провини. І так далі - відповідно до теорій Фрейда. Передбачається, що даний синдром заставляється вихованням у раннім дитинстві.

Важливий аспект синдрому авторитарної особистості - слабість розуміння самого себе, занепокоєння із приводу власного благополуччя в цей момент і непоінформованість щодо почуттів навколишніх. Можливо, у цьому провина батьків, що не заохочували цікавість дитини, що жорстоко карали його за порушення пристойності. Можливо, батьки проявляли стосовно дитини тільки умовну любов, що привело його до постійного остраху бути відкинутим або виявитися гірше, ніж інші. Яка б не була причина, ця непевність, недолік розуміння, нерозвинена сенситивність властива багатьом людям; саме вона є основною причиною того, що ми називаємо схильністю до забобонів, обумовленої характером.

Існування синдрому авторитарної особистості підтверджено результатами безлічі досліджень; не раз відзначався його тісний зв'язок з тоталітарною ідеологією й зі схильністю до забобонів. Це поняття, без сумніву, залишиться в історії одним з основних психологічних відкриттів століття.

Але, як відомо, жодне поняття не є остаточним і доконаним у своєму первісному формулюванні. Аналізуючи інтенсивні суперечки минулого десятиліття, потрібно звернути особливу увагу на дві основних зміни. По-перше, як ми тепер знаємо, існують люди з вираженою авторитарністю, які при цьому не демонструють ворожість стосовно етнічних меншостей. Навпаки, вони можуть бути прихильні до цих меншостей. Представник цієї категорії може заперечувати, що в негрів, євреїв, мексиканців або азіатів є якісь недоліки. І в той же час ця людина може бути не сенситивним, невпевненим і не довіряти власної інтуїції - тобто демонструвати значну виразність практично всіх змінних, що свідчать про авторитарність характеру. І, проте, він буде проявляти схильність або пристрасть до аут-групам.

Автори «Авторитарної особистості» не звернули уваги на цей феномен; ми знаємо про нього завдяки Рокичу, що полягали, що й серед людей з «ліберальними установками» чимало яскраво виражених догматиків. Представниками цього типу є комуністи, і таким чином, ми повинні брати до уваги існування «лівого авторитаризму».

Професор Стоффлер часто запитував, чому в нас так мало досліджень «забобонів стосовно забобонів». Він мав на увазі той же самий феномен: індивідів, які настільки ж ірраціональні, нетерпимі й неврівноважені, як і більшою мірою вивчені нами фанатики. Очевидно, що ми проявляємо непомірну й перебільшену упередженість, так само як непомірне й перебільшене упередження. Прийняття цього факту допомагає нам усвідомити те, що не всі авторитарні особистості - «погані хлопці». Виявляється й ти можеш бути авторитарною особистістю, навіть якщо в тебе «ангельські» установки.

Друге необхідне уточнення пов'язане з інтенсивною критикою F-Шкали (тесту, що використовується для виміру авторитарності), точніше, з горезвісною тенденцією давати одноманітні відповіді - ахіллесовою п'ятої будь-якої опитної методики.

Утруднення викликає той факт, що щораз, коли ви погоджуєтеся із твердженням в F-Шкалі, ви збільшуєте свою авторитарність. Якщо ви погоджуєтеся з тим, що «підпорядкування й повага до авторитетів - найважливіші чесноти, які потрібно прищепити дитині», ви заробляєте бал! Якщо ви погоджуєтеся з тим, що «наше життя залежить від закулісних інтриг політиків більше, ніж ми це усвідомлюємо», ви заробляєте ще один бал авторитарності. Іншими словами, всі твердження сформульовані таким чином, що згода з ними завжди означає авторитарність. Тільки якщо ви не згодні з жодним твердженням, у вас їсти шанс одержати абсолютно «демократичний» бал.

Але припустимо, що ви зовсім не авторитарні по натурі, а просто дружелюбні й люб'язні, любите погоджуватися з людьми; можливо, ви відповідаєте «так» на кожне питання, керуючись бажанням догодити експериментаторові. Можливо, ви й схильні до навіювань, але це аж ніяк не означає, що ви авторитарні.

Соціальні сили в цілому не є першорядними факторами між групових відносин. На їхній основі можна пророчити (нехай навіть і загалом) специфіку інтеграції й сегрегації, компромісів і конфліктів. Статистичний аналіз відвідуваності церкви, рівня утворення, владних структур, історичної своєрідності, урбанізації, законодавства й тому подібних факторів корисні й валідні.

У той же час, центральним предметом дослідження повинна бути особистість як фактор. Конформізм - це та пропущена ланка, що пояснює, чому, як і наскільки соціальні сили впливають на тенденцію до прийняття або дискримінації аут-груп. Як відомо, існують різні рівні конформізму в структурі особистості й різні типи конформізму. І якщо соціологічні пророкування не збуваються, це відбувається тому, що при їхній побудові не приймалися в розрахунок нонконформістські аспекти поводження.


Література

1.Майерс Д. Соціальна психологія. Інтенсивний курс. - К., 2002

2.Рубін Д., Пруітт Д., Кім С. Соціальний конфлікт. - К., 1997

3.Солсо А., Джонсон Х., Біл К. Експериментальна психологія. - К., 1996

4.Берковиц Л. Агресія. - К., 1998

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий