Поведінка як джерело інформації в спілкуванні

Стереотипізація та емпатія дають нам можливість наділити людину тими чи іншими рисами, якостями чи станами і на цій основі намагатися прогнозувати її поведінку. Основні три "помилки" соціальної перцепції. Одяг як невербальний канал передачі інформації.

Реферат:

«Поведінка як джерело інформації в спілкуванні»

Дотепер розгляд процесу соціальної перцепції обмежувався питаннями, як ми бачимо і розуміємо інших людей. Однак очевидно, що необхідно ще відповісти на запитання, як ми розуміємо їхні дії. І не тільки тому, що через свої вчинки людину краще видно, як говорив Ґете, «поведінка — це дзеркало, у якому кожний показує своє обличчя», а й тому, що тільки адекватне розуміння саме дій людини може кінець кінцем привести до успіху взаємодії з нею.

«Проблем» розуміння поведінки інших людей щодня виникає безліч і, головне, ми зацікавлені в їх правильному вирішенні — від цього залежить наше розуміння інших людей, наша власна подальша поведінка і доля наших відносин з іншими.

У будь-якому разі розуміння дій іншого дуже важливо для успішного спілкування з ним. І в будь-якій взаємодії ми якимось чином, навіть не вдаючись до запитань, отримуємо уявлення про те, «чому» і «навіщо» людина зробила те й те.

Звичайно, іноді це вимагає спеціальних міркувань, але найчастіше вже під час сприйняття вчинків людини ми одночасно «сприймаємо» і причини цих учинків. Начебто відразу в дії людини записана і її причина. «Він зробив це тому, що...», «Вона не прийшла тому, що...» тощо.

Яким чином ми бачимо джерела дій інших — їхні мотиви, наміри, цілі тощо, які механізми в соціальному сприйнятті дають нам змогу бачити причинно-наслідкові зв’язки в поведінці інших людей?

Загалом кажучи, і сприйняття на основі стереотипу, і емпатич­не розуміння дають нам можливість робити припущення про причини й наслідки вчинків.

Стереотипізація та емпатія дають нам можливість наділити людину тими чи іншими рисами, якостями чи станами і на цій основі намагатися прогнозувати її поведінку. Так досить часто пояснюють різні дії людей, однак далеко не завжди ці пояснення можна визнати правильними.

Виходить, що правильне розуміння причинно-наслідкових відносин важко досягається на основі стереотипу та емпатії.

Особливо явно видно недостатність цих шляхів сприйняття, а іноді й недоречність їх, коли наша оцінка, наш висновок з «соціальної перцепції» має виражену «матеріальну» форму, тобто коли наші оцінки самі по собі в якийсь спосіб фіксуються, закріп­люються та обов’язково впливають на подальші події. (Наприклад «пряме» оцінювання: у школі виставляються оцінки за урок; у ситуаціях експертного аналізу — коли журі і комісія «оцінюють» якість роботи; у суді — де виноситься вирок.)

У всіх цих і подібних до них ситуаціях результат сприйняття людини, яку «оцінюють», має для неї чи для її роботи величезне значення. Звичайно, більшість з нас бажає, щоб оцінки були справедливі і безпомилкові.

У соціальній психології відомо багато експериментальних досліджень, проведених в імітованих судах, коли ті, кого випробовують, виступаючи в ролі суддів, одержують для розгляду опис «злочинів» і повинні винести вирок «злочинцю». В одному з пер­ших експериментів ті, кого випробували, розглядали випадок ненавмисного вбивства, коли п’яний водій поїхав на червоне світло і збив пішохода, який у результаті аварії помер. Разом з описом події давалася й коротка характеристика обвинувачуваного, різна для різних учасників експеримента. «Вирок» виносився, як і очікувалося, залежно від привабливості статусу «підсудного»: чим вище статус, тим м’якше вирок. Як видно, приписування якостей «різної гідності» у результаті помилки призвело в даному разі до різної оцінки ступеня винності людини.

В іншому дослідженні перевірявся вплив фізичної привабливості «обвинувачуваного» на вирок «суду». Учасникам експерименту («суддям») разом з описом здійсненого вчинку пред’яв­лялися фотографії «злочинців», що були заздалегідь оцінені як привабливі й непривабливі. Як і слід було сподіватися, фізично привабливі злочинці одержували більш м’яке покарання, ніж непривабливі. Зрозуміло, що тут ми маємо справу з наслідками «помилки зовнішніх даних».

І тому ще в одному дослідженні проявився вплив передбачуваної подібності в поглядах між «суддею» і «злочинцем» на винесення оцінки винності злочинця. Учасникам експерименту — «суддям» разом з описом злочину повідомляли висловлення (у цілому консервативні) «злочинця» про Бога, про батьківщину, про статеві проблеми. Виявилося, що ті «судді», котрі дотримувалися таких самих консервативних поглядів (думки «суддів» визначили попередньо), були більш поблажливими під час винесення вироку, ніж ті, які мали інші погляди.

Таким чином, наявні усі три «помилки» соціальної перцепції, розглянуті раніше.

Стає зрозумілим, що соціальна перцепція не обмежується приписуванням якостей, рис і станів (з’ясуванням «яка» людина), вона обов’язково повинна включати і розуміння причин поведінки (відповіді на питання «чому?», «чого?», «навіщо?» та ін.).

У процесі соціальної взаємодії людина сприймає іншу сукупно з її діями і «через» дії.

Від адекватності розуміння дій та їхніх причин багато в чому за­лежить побудова взаємодії з іншою людиною й успішність спільної діяльності. Існує цілий напрям дослідження процесів та результатів — каузальна атрибуція (приписування причин) поведінки.

Виникнення інтересу до процесів каузальної атрибуції звичайно пов’язують з працями видатного американського психолога Ф. Хайдера. Міркуючи про те, як відбувається «наївний аналіз поведінки» у будь-якої звичайної людини, Хайдер указав на вирішальну роль приписування іншому індивіду наміру зробити вчинок за умови установлення відповідальності за нього. Він вважав, що «наївне» розуміння виходить із двох припущень: люди відповідальні за свої наміри й зусилля, але меншою мірою за свої здібності, і чим сильніше чинники навколишнього середовища впливають на дію, тим меншу відповідальність несе за неї людина.

У цих положеннях відзначимо два пункти, навколо яких розвивалася теорія атрибуції: 1) розбіжність навмисних і ненавмисних дій; 2) розбіжність особистісних і середовищних атрибуцій, чи питання про локалізацію причин.

1. Питання про навмисність дії містить у собі питання про власне намір і питання про результати, що усвідомлюються чи передбачаються.

Справді, у будь-якій ситуації дуже важливо розуміти, поводить себе людина так навмисно чи випадково, чи припускає вона можливість появи тих чи інших результатів, чи вони є для неї ціл­ковитою несподіванкою.

Це можна помітити в багатьох звичних розмовних формулах. Коли людина каже: «Я бачу, що я вас схвилював, але повірте, я зовсім не хотів цього», — вона пояснює, що її вчинок був ненав­мисним. Коли ж вона говорить: «Я знаю, що говорю вам неприємні речі, але я зовсім не хочу вас скривдити і сподіваюся, що ви мене так не зрозумієте», — вона повідомляє, що результат її слів — образа співрозмовника — передбачається як можливий, але наміру образити немає.

2. Що стосується розбіжності особистісних і середовищних атрибуцій, тобто приписування причин дії або людині, що є «автором» дії, або зовнішнім стосовно неї чинникам, то це питання також дуже важливе для розуміння поведінки людини.

Одна справа сказати, що «він зробив так, як вважав за потрібне», і зовсім інша, що «його до цього змусили обставини», — відразу відчувається, що з цих висловлювань повинні випливати різні припущення про подальшу поведінку цієї людини в подібних ситуаціях. По суті, розбіжність внутрішніх і зовнішніх причин так чи інакше постійно виявляється під час пояснення своїх і чужих вчинків.

Будуючи свою модель процесу атрибуції, Хайдер намагався врахувати ці обидва важливі питання. Його більш за все хвилювало, як визначається міра відповідальності за поведінку. Він запропонував модель «наївного аналізу поведінки», на підставі якого людина може вирішити питання про міру особистої відповідальності за ту чи іншу поведінку (див. рис. 8).

Фактори, що визначають дію

Рис. 8. Схема аналізу дій за Хайдером

В основі цієї моделі каузальної атрибуції лежать такі припущення. У будь-якій ситуації в поведінці людини спостерігач може виокремити два основні компоненти, що визначають дію, — це старання й уміння. Старання визначається як добуток намірів зробити дію і зусиль, докладених для здійснення цих намірів. Уміння ж визначається як різниця між здібностями людини стосовно даної дії та «об’єктивними» труднощами, які треба перебороти для його здійснення, причому на подолання труднощів може ще вплинути будь-яка випадковість.

Через те що наміри, зусилля й здібності «належать» діючій людині, а труднощі й випадок визначаються зовнішньою ситуацією, то «наївний спостерігач», приписавши основне значення будь-якому з цих параметрів, зможе зробити висновок про те, чому людина зробила дію: тому що «вона сама така» (приписати відповідальність діючій людині), чи тому що «так склалися обставини» (причина дії пов’язана із зовнішнім середовищем).

Таким чином, відповідно до уявлень Хайдера, спостерігач, володіючи інформацією тільки про зміст дії, може пояснити вчинок або особистісними особливостями, або причинами, локалізованими в силах оточення.

Як видно, людина справді може використовувати всі ті перемінні, котрі Хайдер включив у свою модель. Однак ця модель не дає можливості врахувати й пояснити всю сукупність чинників.

По-перше, залишається незрозумілим, за якими критеріями відбирається і використовується інформація про особистість і про оточення, чому наша увага концентрується то на одному, то на іншому.

По-друге, вирішуючи за допомогою цієї моделі питання про локалізацію причини результату дії в особистості чи в оточенні, людина не може одержати будь-яких критеріїв, які допомагають вибрати, що конкретно в особистості (здатності, характер, особистісні риси) чи в оточенні вплинуло на результат.

Ми не можемо вказати конкретної причини, а можемо лише грубо оконтурити, позначити галузь, «де вона лежить».

Проте в реальному спілкуванні ми не зупиняємося звичайно на цьому етапі, а йдемо далі: нам важливі саме конкретні причини, що визначають дії людей.

Визначити їх спробували Джоунс і Девіс у своїй моделі каузаль­ної атрибуції — моделі відповідного висновку «від дій до диспозицій».

Результатом розгляду причин і наслідків за цією схемою була вже не просто локалізація причини в особистості чи в ситуації, а виокремлення якоїсь цілком певної особистісної риси чи диспозиції, чи переваги, що й були підставою для дії.

Основне припущення авторів полягає в тому, що для атрибуції намірів дія може бути інформативною настільки, наскільки вона розглядається у контексті вибору і відбиває вибір однієї з багатьох альтернатив.

Справді, коли ми знаємо, що людина зробила щось єдиним можливим способом, то навряд чи зможемо що-небудь сказати про її особистісні пристрасті — ми не знаємо, як ще вона могла би поводитися, якби вона мала таку можливість. Якщо ж у людини був вибір з кількох варіантів і вона зупинилася на одному з них, то в такому разі можна намагатися зрозуміти підстави вибору, що й будуть причиною вчинку.

У разі такого розуміння проблеми висновок про дії та диспозиції може бути отриманий через оперування такою інформацією: 1) про кількість незагальних (унікальних) ефектів дії; 2) про соціальну бажаність цих ефектів.

Аналіз незагальних ефектів дії приводить до з’ясування її причин, тобто фактично ми говоримо про мотивацію поведінки й мотиви, що визначили той чи інший вчинок.

Однак, за уявленнями Джоунса і Девіса, необхідний ще один крок — з’ясування ступеня соціальної бажаності вчиненої дії.

Справді, якщо вчинок високо бажаний з погляду будь-якої групи, то в такому разі його причиною може бути не якась особливість особистості, а характеристики об’єкта.

Отже, другим важливим чинником, що управляє приписуванням причини зробленої людиною дії, є ступінь її соціальної бажаності. Про значущість цього чинника свідчать численні спостереження, які показують, що для оцінки готовності людини діяти певним чином значну роль відіграє така її поведінка, яка не може бути виправдана («списана») за рахунок соціальної бажаності.

Вплив чинника соціальної бажаності виявляється в багатьох дослідженнях, що розкрили більшу інформативну цінність поведінки, коли «виходять з ролі», порівняно з поведінкою, яка задовольняє вимогам певної соціальної ролі.

Інакше кажучи, якщо людина поводиться так, як «потрібно» (тобто соціально звичним і бажаним способом), то це малоінфор­мативно і її важко якось оцінити, тому їй і ставлять «середні», «ніякі» оцінки. Якщо ж вона поводиться не так, як передбачалося, то це несе значущу інформацію про неї, і оцінки зрушуються до краю, оскільки тепер про неї можна хоч щось сказати. У цьому сенсі, чим менше соціальна бажаність дії, тим упевненіше приписуються причини поведінки — ті диспозиції, які за неї «відповідальні».

Численні дослідження показали, що модель «відповідного висновку» загалом не суперечить реальності, тобто люди у повсякденному житті керуються подібними правилами, коли пояснюють собі вчинки та дії інших.

Однак дана модель має свої обмеження. Відповідно до неї кін­цевий висновок пов’язаний з конкретною диспозицією, що лежить «поза» поведінкою. Це веде до того, що якщо дію не можна пояснити особистісними причинами, то пояснення дії з погляду ситуації залишається за рамками моделі, і немає способів знайти причини поведінки.

Ще одним обмеженням моделі є те, що вона призначена для побудови висновку на підставі розгляду інформації тільки про один вчинок людини, тобто не дозволяє використовувати дуже цінну інформацію про те, як ця сама людина поводиться в інших ситуаціях.

Модель каузальної атрибуції, що дозволяє знайти причину і в особистості і в оточенні, при цьому враховуючу інформацію не про одну, а про багато дій людини, запропонував Келлі. У його моделі інформація про вчинок оцінюється за трьома аспектами — погодженості, стабільності і розбіжності.

Погодженість — ступінь унікальності дії з погляду прийнятих у суспільстві норм поведінки. Низька погодженість відбиває унікальність даної поведінки, а висока говорить про те, що дана дія є загальною для більшості людей у даній ситуації.

Стабільність поведінки підкреслює ступінь мінливості в часі реакцій даної людини в подібних ситуаціях. Висока стабільність приписується тоді, коли людина в більшості випадків поводиться так само, низька свідчить про те, що дана дія унікальна для людини в подібних обставинах у часі (тільки сьогодні).

Розбіжність визначає ступінь унікальності даної дії стосовно даного об’єкта. Низька розбіжність припускає, що людина поводиться так само і в інших подібних ситуаціях. Висока розбіжність припускає унікальність сполучення реакції та ситуації.

Схема Келлі «працює» так: різні сполучення високих чи низьких значень чинників визначають віднесення причини вчинку або до особистісних особливостей (особистісна атрибуція), або до особливостей об’єкта (стимульна атрибуція), або до особливостей ситуації (обставинна атрибуція).

Отже, теорії атрибуції прояснюють, яким чином ми розуміємо причини своєї поведінки та поведінки інших людей.

Одяг як невербальний канал передачі інформації

Соціологи знають, що одяг людини — такий самий соціальний сигнал, як і її мовлення, поведінка тощо. Навіть ті, хто запев­няє, що «убрання їх зовсім не цікавить» і вдягаються настільки недбало, наскільки це можливо, по суті, таким чином повідомляють про свою роль у суспільстві і про своє ставлення до тієї культури, в якій вони живуть.

Кажуть, що сучасна людина вдягається все більш вільно й «неформально». Але таке твердження оманливе. Насправді колишні умовності звільняють дорогу новим. Джинси на молодій людині сьогодні — така сама умовність як циліндр на її однолітку з попередньої епохи. Сучасному хлопцю може здаватися, що він носить те, що хоче, і що він нарешті позбувся тісних правил костюмного етикету, які колись визначали існування людей у суспільстві. Так, старі правила відкинуто, але їх швидко замінили неписані правила сьогодення.

Щоб зрозуміти ці правила, необхідно пригадати походження одягу. Одяг має три основні функції: забезпечення комфорту, дотримання пристойностей і, так би мовити, «демонстраційна» функ­ція. Забезпечення комфорту — це, звичайно, позасуспільна і позаособистісна функція одягу. Природа змушувала людину захищатися від спеки, холоду тощо.

Однак завдяки сучасній технології люди, мабуть, могли б відмовитися від цієї функції одягу: в квартирах є центральне опалення і м’які меблі, то ж ми можемо спокійнісенько існувати в межах своїх квартир і голяка. Але те, що ми цього не робимо, підводить нас до другої основної функції одягу — дотримання пристойності.

У різні епохи правила скромності були різними, але основний принцип залишався незмінним: чим більш пуританським було су­спільство, тим ретельніше треба було ховати своє тіло. Прикладом крайності щодо цього може бути одяг жінки в деяких арабських країнах, де ховається не лише тіло, але і його обрис. У цих країнах жінка ніколи не з’являлися на людях без щільної вуалі, і тільки її чоловік знав, хто вона насправді — красуня чи потвора.

Сьогодні важко навіть уявити, як далеко цивілізоване суспільство заходило у своїх вимогах дотримання пристойностей. Колись в Англії вважалося непристойним навіть вимовляти слово «ноги», а ніжки роялів під час публічних концертів закривалися чохлами. Сходинки, якими спускалися з купальних кабін у море, завішувалися, щоб сторонні не могли бачити, як люди в купальних костюмах спускаються у воду — і так було лише сто років тому.

Перейдемо до наступної функції одягу, а саме — до демонстраційної. Заборона чоловікам з’являтися без краватки в дорогих ресторанах пов’язана не з тим, що без краватки вони оголюють адамове яблуко, а з тим, що краватка — це показник певного соціального статусу. Як і багато інших елементів костюму, краватка виступає не як засіб створення комфорту чи як деталь, яка щось ховає, а як знак, що визначає належність її власника до чіткої соціальної групи. І ця найдавніша функція одягу зберігає свою значущість і в наші дні. Саме тому безбарвні, сугубо практичні туніки людей космічної ери, знайомі нам з другорозрядних науково-фантастичних книг і фільмів, так само малоймовірні, як і повернення людини до наготи. Тільки-но суспільство відмовляється від одного набору декоративних деталей одягу, на зміну йому приходить новий — і подібна еволюція продовжуватиметься, ймовірно, доти, поки людина не перестане бути «суспільною твариною»: одяг — занадто зручний засіб для демонстрації ситуації і поглядів її власника, тому чи навряд людина відмовиться від цієї її функції і перейде до нейтральної захисної оболонки.

У минулому демонстраційна функція одягу регламентувалася вкрай жорстоко. Наприклад, в Англії ХІV ст. костюм визначався не смаком чи стилем, а законом. Більшу частину часу тодішній парламент присвячував визначенню правил одягу для кожного соціального класу.

Якщо людина надягала костюм, в який заведено було вбиратися людям, що перебували на вищому, ніж вона, щаблі ієрархії, то її штрафували, а «незаконний» одяг конфісковували. Однак цьому закону люди чинили опір із надзвичайною завзятістю: таким великим було бажання англійців демонструвати — хоча б за допомогою костюма — високий статус у суспільстві. Правила посилювалися, штрафи зростали — але марнославство було непереможним.

Англія не була самотня в строгості. У Німеччині часів Відродження жінки, що порушували подібні правила, були зобов’язані носити на шиї важкий дерев’яний комір. А в американських колоніях жінці заборонялося носити шовковий шарф, якщо її чоловік «коштував» менше тисячі доларів.

Усе це — окремі приклади, взяті з безлічі подібних розпоряджень, що існували в ранні періоди історії людства. І для нас важливо звернути увагу на таке: люди прагнули «завищити» власний статус в суспільстві, надягаючи «не свій» костюм, а карали їх, по суті, не за цей костюм, а за спробу з його допомогою завищити свій статус. У нашому повсякденному житті носіння одягу вже не обмежено такими твердими правилами; проте майор, наприклад, не має права носити форму полковника, та й інші види офіційного костюма регулюються настільки ж жорстко, як і за давніх часів.

Може здатися, що сучасний «розпад» системи «костюмних» законів привів до декоративного хаосу, але це зовсім не так. Суспільство замість того, щоб прийти до повної свободи у виборі одягу, виробило власні обмеження. Спочатку юридичні закони змінилися законами етикету, сформульованими, мабуть, не менш ретельно, ніж кримінальний кодекс. Потім, зі знищенням твердої суспільної структури, посібники з етикету костюма зникли. Але самі правила не самоусунулися — вони просто «пішли в підпілля», ставши неписаними і навіть невимовними вголос. Коли британського лорда запитали, чи є переваги в його суспільному становищі, він відповів: «Є тільки одна перевага — я не повинен одягатися так само скажено ретельно, як мої слуги».

Утім, святе місце порожнім не буває: демонстрація свого високого становища в суспільстві знайшла нові форми. Так, наприклад, у ХVIII ст. такою формою став... спорт. «Високошляхетні» чоловіки займалися «високошляхетними» видами спорту. І для їзди верхи англійські сільські джентльмени надягали для зручності фраки й циліндри — саме цей одяг став асоціюватися з дозвіллям і можливістю не працювати. «Шляхетний» спортивний костюм за допомогою молодих модників перетворився в повсякденний костюм вищого світу, а пізніше, у середині ХІХ ст., став звичайним костюмом більшої частини суспільства.

Але повсякденність даного костюма позбавила його ознак «високого статусу», і в пошуках авангардних ідей модники продовжували досліджувати нову — спортивну — сферу. Настала черга полювання з рушницею, риболовлі та гольфа — дорогих розваг, поширених серед забезпечених людей і тому ставших прекрасним джерелом нових ідей у галузі моди. Джентльмени одягли картаті костюми і казанки. Спочатку подібний одяг вважався вкрай неофіційним, але потім картата тканина втратила свою яскравість, стала більш приглушеною в кольорі і витиснула чорний фрак, залишивши йому скромне місце одягу для весільних та інших офіційних торжеств, а також для деяких вечірніх «заходів». По суті, усі без винятку сучасні ділові люди носять варіанти костюмів, які раніше були спортивними.

В останні роки намітилася нова тенденція. Суспільство рівних можливостей з усе більшою ворожістю ставиться до привілеїв, і це змусило тих, хто займає високе становище, ще більш витончено демонструвати свій соціальний статус. Стало немодним і навіть небезпечним заявляти — за допомогою одягу — про свою належність до еліти, яка може дозволити собі «дорогі» види спорту. На зміну «клубному» піджаку яхтсмена прийшов одяг, запозичений у представників суспільних «низів» — вони давали можливість продемонструвати, що в грудях багатих і знаменитих людей билося серце «простих хлопців».

Найпершим симптомом таких змін стали люди, стиль яких склався в результаті відпочинку в середземноморських країнах. Багаті мо­лоді люди наряджалися в грубі сорочки й светри місцевих рибалок, потім мода поширилася у всіх країнах. Але яку, якщо замислитися, інформацію повідомив нам цей «простий» одяг непростих людей? А от яку: «Я схвалюю бідних хлопців, але сам до них не належу».

Як це їм вдається? Способів багато. Перший — носити джинси й светр у тих суспільних ситуаціях, у яких бідняк убереться у свій кращий костюм.

Другий — носити прекрасно зшитий, стилізований «одяг бідняка». Є ще багато способів, але суть їх одна — контраст між одягом і тим, хто його носить. Будь-яка багата чи відома людина, чиє обличчя регулярно з’являється на сторінках газет і журналів, на екранах телевізорів і комп’ютерів, може дозволити собі надягати найбільш «бідняцький» одяг на найвідповідальніші заходи. У цих випадках він чи вона, використовуючи цей контраст, робить мовчазну, але активну атаку на суспільство, яке звеличує добробут як вищу цінність.

У складному світі сигналів, «випромінюваних» людським одягом, існує безліч тенденцій. Часто вони перетинаються, одні з них швидкоплинні, інші живуть десятиліттями.

Короткочасні тенденції — це звичайно не більш ніж пошук нового; у їхній основі лежить потреба носіїв одягу демонструвати влас­ну «сучасність». Такі тенденції найчастіше швидко облітають земну кулю і потім ідуть у небуття. Однак демонстрація останніх тенденцій моди свідчить не тільки про те, що індивід йде в ногу із суспільством, а й про його здатність через певні інтервали часу платити за новий модний одяг, тобто і за його соціальний статус. Спостерігаючи за дрібними змінами в деталях нашого костюма, наприклад, за змінами ширини штанів чи піджачних лацканів, можна скласти графіки змін сигналів, що подаються людським одягом.

Несвідомо ми постійно складаємо такі графіки змін сигналів, які подаються людським одягом, що допомагає нам «зчитувати» безліч сигналів, переданих нам іншими людьми. Таким чином, одяг є такою самою частиною мови людського спілкування, як і жести, вираз обличчя, пози.