регистрация / вход

Прагнення до влади, як одна з характерних форм вияву людської агресивностi

Прагнення до влади, вічна і невід’ємна риса людської натури. Працi Адлера і Хорні. Перевага над іншими базується на людському честолюбстві. "Почуття неповноцінності", стимулює прагнення до його подолання, стимул до розвитку людства, відповідно, до влади.

ПРАГНЕННЯ ДО ВЛАДИ ЯК ОДНА З ХАРАКТЕРНИХ ФОРМ ВИЯВУ ЛЮДСЬКОЇ АГРЕСИВНОСТІ

Вступ

Робота присвячена аналізу такого загадкового феномену людської психіки як прагнення до влади. Автор спирається на праці відомих австрійських психоаналітиків А. Адлера і К. Хорні, які є фундаторами даного напрямку досліджень. Але на відміну від останніх він пов’язує його виникнення не з соціальними, а з біологічними (генетичними) факторами. Автор доводить, що прагнення до влади є одним з характерних виявів інстинкту агресії, успадкованого людиною від її тваринних предків.


Прагнення до влади, переваги над іншими є, як свідчить історія людства, вічною і невід’ємною рисою людської натури. І це не випадково. З того самого моменту, коли сформувалось первісне суспільство, виникає і влада, що становить основу його структури і функціонування. Вона наявна в усіх сферах людської життєдіяльності. Навіть релігійні стосунки не є винятком з цього правила. Більшості релігійних конфесій притаманна владна церковна ієрархія, що суперечить основному догмату церкви, який проголошує, що “перед Богом усі рівні”.

Владні настанови властиві не тільки суспільству, але й окремим індивідам. У одних вони виражені більш яскраво, у інших менш. Це залежить від ступеня амбіційності і честолюбства особистості. Деякі обмежуються цілковитою владою у своєму маленькому “світі” – сім’ї, трудовому колективі, церковній спільноті і т.п. Іншим же, подібно Олександру Македонському, Наполеону Бонапарту, Йосипу Сталіну та Адольфу Гітлеру, для здійснення їх честолюбних намірів було б недостатньо влади і над усім світом.

Ця всеохоплююча жага до влади і переваги набуває у деяких особистостей подекуди характеру хвороби – манії величі. Вона стає всією суттю життя, відсуваючи на задній план інші потреби та інтереси. У багатьох суспільних лідерів манія величі доходила до того, що вони проголошували себе якщо не самими богами, то нащадками богів і робили це, як свідчить історія, доволі часто. Як зазначає в цьому зв’язку французький філософ А.Бергсон, “відомо, що фараони самі мали божественне походження. З найдавніших часів вони величали себе “синами Ра”. І єгипетська традиція ставитися до правителя як до Бога продовжувалася при Птолемеях. Вона не обмежувалася Єгиптом. Ми виявляємо її також і в Сирії при Селевкідах, у Китаї і Японії, де імператор приймає божественні почесті за життя і стає богом після смерті, нарешті, в Римі, де сенат обожнює Юлія Цезаря, поки Август, Клавдій, Віспасіан, Тит, Нерва, – всі імператори врешті-решт не перейдуть в ранг богів” [10; с.204].

Ці самозвані “боги” або “сини богів” прагнули, як правило, не тільки увічнити своє ім’я, але й на практиці підтвердити своє “божественне” право панувати над усім світом. Так зароджувалися і втілювалися в життя маніакальні ідеї “великої еллінської імперії” О. Македонського, “великого Каганату” Чингізхана, “третього рейху” А. Гітлера, “світової комуністичної системи” Й. Сталіна і багато інших. Те, що при цьому приносилися в жертву десятки і навіть сотні мільйонів людських життів, до уваги не бралося. Маси були лише простим “матеріалом”, що слугував задоволенню честолюбних прагнень їх ватажків.

На жаль, подібні випадки наявні і в наш час, на початку ХХІ століття. Досить типовим прикладом є агресивна зовнішня політика США, що відповідає, на наш погляд, не стільки інтересам американського народу, скільки інтересам самого президента Дж.Буша та його найближчого оточення – представників ТНК. Намагаючись за будь-яку ціну залишитися при владі, цей останній дуже часто використовує т.зв. “силові” методи, що є популярними у певних верств населення.Він, так само як і його знамениті попередники, прагне створити і майже створив нову світову імперію. Як зазначає щодо цього відомий американський політолог Зб. Бжезінський: “Крах суперника залишив Сполучені Штати в унікальній ситуації. Вони стали єдиною і дійсно глобальною владою. Глобальне верховенство Америки… дещо нагадує попередні імперії, попри їхній обмеженіший регіональний засяг” [11, с.10].

Не відстають від Дж. Буша і лідери ісламського фундаменталізму. Вони теж прагнуть, шляхом міжнародного терору, встановити свою гегемонію у всьому світі. До чого це може призвести, враховуючи широку розповсюдженість і фактичну доступність зброї масового знищення, неважко передбачити.

Як показує життєвий досвід, надмірна жага влади з її атрибутами самовихваляння, завищеної самооцінки і таке інше, притаманна не тільки високопосадовим особам – полководцям, імператорам, президентам, але й “вождям” рангом нижче, що також прагнуть необмежено панувати у підпорядкованій їм соціальній “ніші” (районі, місті, області) і т.д. Звичайно, можливостей для реалізації своїх честолюбних планів у них набагато менше. Їм залишається тільки мріяти про “подвиги” Чингізхана, Гітлера або Сталіна.

Існує й інша категорія людей, які теж мають непомірні амбіції, але не мають реальних можливостей для їх втілення. Вони, як правило, стають пацієнтами психіатричних клінік. Саме тут ми можемо зустріти “двійників” Наполеона, Гітлера, Сталіна та інших відомих історичних персонажів.

Цікаво, що ця своєрідна хвороба не обминула й звичайних громадян. Хоча тут ми можемо і не побачити яскраво вираженого, як у наведених вище випадках, потягу до влади, разом з тим, ми постійно стикаємося з його так званими “побічними” проявами. До них належать марнославство, улесливість, лицемірство, кар’єризм та багато інших потворних рис характеру та поведінки, з якими ми зустрічаємося практично кожного дня. Чого коштує лише людська заздрість, яка є “невід’ємною складовою” чужого успіху у тій чи іншій царині. Характерно, що це має місце не тільки у сфері політики, економіки, але й у таких високоінтелектуальних галузях як наука, мистецтво, література тощо. Подібні явища спостерігаються навіть в міжрелігійних стосунках. Різні конфесії упродовж тисячоліть ревниво конкурують одна з одною, використовуючи різноманітні, в тому числі аморальні, засоби. Їх представники чомусь забувають про те, що існує один Бог, якому вони повинні служити.

Наведені вище факти свідчать про те, що прагнення до влади, навіть якщо не брати до уваги його крайні прояви, є актуальною соціальною та психологічною проблемою. Вона, на наш погляд, заслуговує на серйозний науковий аналіз. Причому не тільки з боку психології, але й етології, етики, політології, соціології, філософії та інших наук, оскільки прагнення до влади охоплює різноманітні сфери дійсності.

Багато відомих мислителів людства вже з давніх часів замислювались над тим: що ж являє собою це нав’язливе прагнення людини до влади? Але своє перше втілення воно отримало, на наш погляд, лише в працях видатних німецьких філософів ХIХ століття А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. У першого з них цей феномен виступає у вигляді “волі до життя”. У другого - вже безпосередньо як “прагнення до влади”. Однак слід зазначити, що їх роботам бракує належного теоретичного та наукового обґрунтування. Вони так і не змогли вийти за межі декларативних заяв [Див.12]. Тому першою спробою дійсно наукової інтерпретації цього феномена можна вважати праці відомих австрійських психоаналітиків Альфреда Адлера (1870-1937) і Карен Хорні (1885-1952).

На жаль, ідеї названих учених так і не здобули належного визнання і підтримки у науковому світі, навіть серед психоаналітиків. Так, характеризуючи концепцію Адлера, засновник психоаналізу З.Фрейд зазначає, що “індивідуальна психологія Адлера в сучасний період складає одну з численних психологічних течій, які є ворожими психоаналізу, подальший розвиток яких лежить поза колом його інтересів” [19, с.56]. Тому не випадково, що протягом останніх п’ятдесяти років імена Адлера і Хорні були відомі лише історикам психології [Див. 13].

Тим часом, як зазначає один з небагатьох прихильників Адлера і Хорні, відомий російський психолог О.І. Розов, “ігнорувати досить могутній потяг – значить, не просто закрити шлях до розуміння великої кількості істотних явищ, а – що важливо – знехтувати сферою психічної діяльності, яка багато в чому визначає поведінку і характер людей, їх взаємини” [16, с.141].

Саме цим пояснюється наш інтерес до аналізу даної проблематики, що є головною метою нашої статті, і, зокрема, до праць Адлера і Хорні, які були піонерами цієї галузі наукових досліджень. Ідеї названих психоаналітиків приваблюють нас також з тієї причини, що їх концепції – індивідуальна психологія Адлера та самоаналіз Хорні – цілком базуються на принципі “прагнення до влади”. Критичний аналіз названих концепцій, що ми відносимо до сфери головних завдань, надасть можливість відповісти на ті складні питання, які пов’язані з прагненням до влади.

Приступаючи до реалізації зазначеної мети, зауважимо, що в прагненні до влади Адлер та Хорні вбачають ключ до розуміння багатьох (якщо не всіх) явищ людської психіки та поведінки. “Нам дуже легко зрозуміти різні порухи душі, - зазначає Адлер в роботі “Пізнати природу людини”, - визнавши як загальну передумову те, що вони мають за мету досягнення переваги” [7, с.13].

Причомуце стосується не тільки окремої людини, але й широких мас: народів, націй та держав. “Бути великим! Бути могутнім! – підкреслює Адлер у роботі “Психологія влади”. – Це завжди було прагненням усіх маленьких людей і тих, що відчувають себе маленькими. Кожна дитина прагне високих цілей, кожен слабкий – переваги, кожен зневірений – вершин досконалості. Як окрема людина, так і маси, народи, держави й нації”[1, с.203].

Навіть так званим “асоціальним” елементам суспільства, що ведуть паразитичний спосіб життя притаманне, на думку Адлера, прагнення до влади. Своїми аморальними вчинками вони кидають виклик загальноприйнятим нормам суспільної моралі, з якими вони незгодні. “Величезна маса важковихованих дітей, нервові люди, психічно хворі, алкоголіки, морфіністи... злочинці й самогубці, – зазначає Адлер, - демонструють, по суті, те саме: боротьбу за особисту владу або сумнів у тому, що зможуть її домогтися на стороні, корисній для суспільства”[Там само, с.204].

На думку Адлера більше за все прагнення до влади виявляється у представників нижчих верств населення, що ледь животіють. Не випадково, що в кризові періоди розвитку суспільства саме вони виступають ініціаторами соціальних потрясінь, пов'язаних із захопленням влади й насильницькою перебудовою суспільства. “Мотиви ненависті, - зазначає Адлер у роботі “Порятунок людства...”, – чіткіше за все проявляються в економічних кризах нашого часу. Класова боротьба ведеться масами, які складаються з людей, чиє прагнення до внутрішньо й зовні врівноваженого способу життя виявилося нездійсненим” [2, с.49].

Характерно, що прототипами таких людей, які наділені непомірним честолюбством, Адлер обирає героїв літературних творів Ф.Достоєвського. Це представники так званих соціальних “низів”, які незгодні з умовами свого існування і тому кидають виклик суспільству, виходячи за межі дозволеного. “Хто я - тварина тремтяча чи право маю?” - болісно запитує себе Раскольников, перебуваючи у стані запаморочення.

Цей своєрідний “синдром знедолених” переслідує всіх героїв Достоєвського. Не випадково, Адлер вважає Достоєвського своїм учителем. “Хто побачив, як Достоєвський зображує у своєму “Підлітку”, що всі фантазії загорнутого в ковдру хлопчика виливаються у поняття влада, - зазначає він у роботі “Достоєвський”, - хто так тонко і влучно зобразив виникнення душевної хвороби як засобу протесту, хто побачив в людській душі схильність до деспотизму як Достоєвський, той і сьогодні може вважатись нашим вчителем...” [3, с.212-213].

Прагнення до влади та переваги над іншими базується, на думку Адлера, на людському честолюбстві, яке має усезагальний характер. Воно пронизує практично всі сфери людських стосунків. “Хоча честолюбство є загальним фоном, - підкреслює він, - бажання всіх підкорити набуває тисячу різноманітних форм. Честолюбство просвічується у кожній їх соціальній установці, у їх манері одягатися, говорити й контактувати з іншими. Одним словом, куди б ми не кинули погляд, ми бачимо честолюбних, амбіційних індивідуумів, яким байдуже, якою зброєю завоювати перевагу над іншими” [7, с.169-170].

Подібну ж точку зору ми знаходимо й у роботах Хорні. “Так, роль цивілізації, у якій живе людина, у виживанні значна, – зазначає вона в книзі “Наші внутрішні конфлікти”, – але в кожному разі переслідування своєкорисливих цілей є вищим законом. Звідси його головною потребою стає потреба керувати іншими, варіації в способах керування нескінченні. Це може бути як прямий прояв влади, так і непряме маніпулювання під виглядом надтурботливості або зобов’язання людей" (курсив мій. - А. Д.) [20, с.64].

Цьому всепроникливому честолюбству підкоряються і такі, здавалось би, далекі від нього почуття, як релігійна смиренність, покаяння та любов до ближнього. Ми можемо це спостерігати як на прикладі героїв Достоєвського, так і на прикладі власного життя письменника. Характеризуючи психологічний портрет останнього, Адлер звертає нашу увагу на той факт, що “межі сп'яніння владою він знайшов у любові до ближнього (курсив мій. - А. Д.)”[3, с.204].

Навіть сексуальні почуття людини, вважають Адлер і Хорні, не менше за інші просякнуті прагненням до влади й переваги. “Той вплив, - зазначає Хорні в роботі "Невротична особистість нашого часу”, – який...прагнення до влади може чинити на любовні взаємини, дозволяє нам повніше зрозуміти багато внутрішніх особливостей невротичної потреби в любові. Більшість відносин, пов'язаних із прагненням до любові, не можуть бути цілком зрозумілі без розгляду тієї ролі, яку в них відіграє прагнення до влади” [21, с.134].

Аналогічне тлумачення цього інтимного людського почуття подається й у роботах Адлера. “Те, що ми звичайно розуміємо під любов'ю, - вважає він, - у цьому випадку є не розвиненим почуттям спільності, а лише її видимістю, карикатурою - засобом досягнення мети. Мета ж зводиться до того, щоб нарешті домогтися тріумфу над належною істотою жіночої статі”[4, с.17-18]. В іншому місці тієї ж роботи він підкреслює, що у властолюбній установці чоловіка “ми чітко бачимо агресію, яка видає себе за любов...” [Там само, с.18].

Особливого значення Адлер і Хорні надають такому вияву прагнення до влади, як прагнення до володіння, що дуже часто набирає форми непомірної жадібності та пов’язаної з нею заздрості. Хорні навіть ставить його в один ряд з прагненням до влади. “Невротики в нашій культурі вибирають цей шлях...тому, - підкреслює вона в “Невротичній особистості…”, - що в нашій соціальній структурі влада, престиж і володіння можуть дати почуття більшої безпеки... Нормальне прагнення до влади породжується з сили, невротичне від слабкості" (курсив мій. - А.Д.) [21, с.128].

Адлер теж надає прагненню до володіння ширшого значення, ніж тільки як прагненню до накопичення матеріальних благ. Він пов’язує з ним виникнення таких негативних явищ, як заздрість та жадібність, які, на його погляд, є проявами людського марнославства. “Жадібність міцно пов’язана з заздрістю, - зазначає він у праці “Пізнати природу людини”, - і вони, як правило, йдуть рука в руку. Ми не маємо на увазі ту форму жадібності, яка виражається у накопичуванні грошей. Є ще інша, ширша її форма, що виражається головним чином в небажанні доставляти задоволення іншим. Жадібність пронизує всі взаємовідносини такої людини з суспільством та іншими індивідами… Окрім тісного зв’язку жадібності з заздрістю, вона також пов’язана з честолюбством та марнославством. Не буде помилкою сказати, що ці риси характеру, як правило, спостерігаються одночасно. Отже, не треба володіти великою психологічною проникливістю, щоб, виявивши одну з цих рис характеру, заявити, що інші теж наявні” [7, с.195].

Але честолюбство та пов’язане з ним прагнення до влади не завжди є такими “безневинними”. Вони не тільки провокують виникнення неврозів, але й штовхають людину на агресивні дії. “Якщо ми розглянемо радіус дій невротика з самого дитинства і до кінця його днів, - підкреслює Адлер у роботі “Невроз та злочин”, - то передусім впадає в очі стримування ним агресії " (курсив мій. – А.Д.) [8, с.113].

Подібну ж точку зору висловлює і Хорні. Характеризуючи походження такого явища як садизм, вона зазначає, що “ці нахили... являють собою спробу відшкодувати свою недостатність за допомогою “заміщувального” життя, на шлях якого ступала людина, яка впала в розпач, сподіваючись коли-небудь бути сама собою. І всепоглинаюча пристрасть, яка дуже часто спостерігається у садистських діях, виростає з ненаситної потреби такої людини в тріумфі помсти... Вона може спробувати знайти своєрідне відшкодування у садистських нахилах...які, в свою чергу, посилюють її безвихідність і породжують нові конфлікти” [20, с.16-17].

Добре, якщо ці нахили є тільки “відхиленням” психіки окремого індивіда. Але коли вони можуть набуваати масового характеру, охоплювати великі групи людей, бути дуже небезпечними. Особливо в умовах наявності зброї масового знищення. “Остання війна (Перша світова. - А.Д.), - зазначає Адлер у роботі “Порятунок людства...”, - поставила нас перед перспективою можливого наукового винищування. Якщо світ - наш світ - потрібно рятувати, то очевидно, що людина повинна піднятися до рівня, на якому вона не буде, немов дитина, грати із зарядженим револьвером, піддаючись постійній небезпеці знищити себе через зловживання владою” [2, с.47].

Адлер і Хорні приходять до висновку, що прагнення до влади є абсолютним злом. Воно не тільки є однією з основних причин соціальних катаклізмів (війн, революцій і т.п.), але, якщо згадати його побічні прояви: улесливість, підлабузництво, кар’єризм та інші, є найбридкішим явищем повсякденного життя, якого суспільство ніяк не може позбутися. Як зазначає у цьому зв’язку Адлер, “прагнення до особистої влади є згубною марою, що отруює спільне життя людей. Той, хто бажає людської спільності, повинен відмовитись від прагнення володарювати над іншими”[1, с.204].

Воно тим більш небезпечне, що, як правило, має прихований, завуальований характер. Інтереси окремої особистості, яка прагне до реалізації своїх владних амбіцій, дуже часто видаються за інтереси народу, держави і т.п. Це не дає суспільству можливості вчасно розпізнати загрозу й запобігти їй. Тим більше що в арсеналі політичної влади сьогодні є безліч різних політичних технологій, які не тільки дають можливість приховати справжні агресивні наміри, але й цілеспрямовано маніпулювати масами. “Сучасний стан нашої культури і нашої свідомості, - підкреслює Адлер у роботі “Більшовизм і психологія”, - усе ще дозволяє принципу влади таємно домагатися свого під маскою почуття спільності. Відкрите, прямолінійне використання сили не популярне й тепер уже небезпечне, воно знаходить симпатію хіба що в істеричних натур. Тому нерідко насильство відбувається з посиланням на право, звичай, волю, благо пригноблених, в ім'я культури” [5, с.211].

Політична влада, - вважає Адлер, - обернула ці гуманні суспільні ідеали з мети на засіб задоволення своєкорисливих антигромадських інтересів, зокрема “… націоналізму й імперіалізму, які хитрістю й підступництвом скористалися істиною почуття солідарності у своєму прагненні до панування й властолюбства” [Там само, с.210].

Усвідомлюючи ту негативну роль, яку відіграє зазначений феномен у житті людини та суспільства, Адлер та Хорні вважають за необхідне зайнятись його серйозним науковим дослідженням. Тим більше, що він, на їх думку, має психологічну зумовленість. “Боротьба за владу, - зазначає Адлер, - має, отже, психологічну сторону, зображення якої видається нам сьогодні настійним обов'язком" (курсив мій. - А.Д.) [Там само, с.211].

Своє першочергове завдання вони вбачають у пошуку причин цього згубного для людини й людства феномена. Вони пов’язують його виникнення з відчуттям неповноцінності індивіда або навіть широких мас. “Індивідуальна...психологія стверджує, - підкреслює Адлер у “Спасінні людства…”, - що найважливіший ключ до розуміння проблем індивіда та мас лежить у відчутті неповноцінності або в так званому комплексі неповноцінності та його наслідках. Сьогодні це визнається всіма напрямками психології й психіатрії. Ми вважаємо, що кожен історичний факт, кожна фаза культурного розвитку є успішною, а іноді марною спробою усунути відчуття неповноцінності індивіда або групи...” [2, с.47-48].

Якщо виникнення названого комплексу неповноцінності у індивіда Адлер пов’язує з фізичними або моральними вадами людини, то причини його появи у мас він пояснює політичними, економічними та іншими соціальними чинниками. “Ця теза, яка є правильною щодо фізичних вад, - зазначає він, - є також вірною щодо будь-якої соціальної або економічної неповноцінності, що може викликати почуття знедоленості, яке, в кінцевому підсумку, призведе до ворожого ставлення до всього світу” [7, с.64].

Такі ж погляди ми знаходимо в “Невротичній особистості” Хорні. Вона, так само як і Адлер, виходить з того, що “невротичне прагнення до влади народжується з тривожності, ненависті й відчуття власної неповноцінності…Пошук влади є… захистом від безпорадності та почуття власної незначності. Цю останню функцію він поділяє з пошуком престижу” [21, с.128, 134].

Таким чином, прагнення до влади розглядається Адлером та Хорні в якості засобу компенсації тієї чи іншої неповноцінності, як окремого індивіда, так і великих соціальних груп. Так, Адлер зазначає, що “прагнення до влади у мас, так само як і в індивіда, є відображенням відчуття неповноцінності, нерівноцінності. Тому масові рухи можна правильно зрозуміти у перспективі індивідуальної психології. Вона показує, що прагнення до верху, яке пронизує все людство, має своє першоджерело в індивіді” [2, с.49].

Названий комплекс неповноцінності, з якого, нібито, походить прагнення до влади, на думку Адлера і Хорні, починає формуватися вже в ранньому дитинстві. Так, Адлер дає таку інтерпретацію походження цього феномена: “Я маю коротенько висвітлити, яким чином мета –богоподібна перевага – перетворює ставлення індивіда до свого оточення, робить його войовничим і як у боротьбі людина прагне наблизитися до мети шляхом прямої агресії або по спрямовуючій лінії обережності. Якщо простежити за ходом розвитку цієї агресії з раннього дитинства, то, як правило, можна виявити фундаментальний факт, який служить її причиною: протягом усього періоду розвитку дитині властиве почуття неповноцінності стосовно батьків, братів і сестер й оточуючих” [4, с.20-21].

Хорні дає дещо іншу інтерпретацію походження цього феномена. Вона виходить з більш широких передумов, які узагальнює у понятті “базальної тривоги”. Ця остання, на думку Хорні, є фундаментальною основою психічної організації всіх індивідів, визначає нібито всі їх потяги й насамперед “нав'язливе прагнення до любові і прихильності й прагнення до влади...” [20, с.164].

Таким чином, комплекс неповноцінності, на погляд Адлера та Хорні, має цілком соціальну зумовленість. Основну причину виникнення цього феномена вони пов’язують або з умовами виховання дитини (Адлер), або з соціальними умовами існування людини (Хорні). Але обидва вони акцентують увагу на ворожому соціальному оточенні. “Сучасна психологія, - зазначає Адлер у “Більшовизмі...”, - показала нам, що риси честолюбства, прагнення до влади й панування над іншими... не бувають уродженими й незмінними. Скоріше вони прищеплюються дитині в ранньому віці; вона мимоволі сприймає їх з атмосфери, просякнутої властолюбством. У нас, як і раніше, в крові прагнення до втіхи владою, а наші душі - іграшки в руках властолюбства. Врятувати нас може тільки одне: недовіра до будь-якого панування. Наша сила в переконанні, в організуючій енергії, у світогляді, але не в силі зброї й не в дискримінаційних законах (курсив мій. – А.Д.)” [5, с.212].

Однак тут він стикається з тією проблемою, що прагнення до влади окремих осіб, які наділені непомірним честолюбством, знаходить своїх палких прихильників у найширших масах. Без них реалізація цієї честолюбної мети була б неможлива. “Але як пояснити, - запитує Адлер, - що жадоба влади кількох людей знайшла готових слуг і прихильників? Не інакше як і в них властолюбство було в крові! Через внутрішнє переконання вони теж перебували там, де приваблива була влада, тому що вони теж сподівалися, що з посиленням влади їхніх володарів збудуться і їхні властолюбні надії" (курсив мій. – А. Д.) [Там само, с.209].

Єдиний вихід зі створеної ситуації він бачить у розвитку в людей почуття спільності, солідарності одного з одним. “Якщо й існує засіб повернути все назад, то тільки спогад про диво почуття спільності, що ми повинні здійснити і якого ніколи не можна досягти за допомогою влади” [Там само, с.213].

Ідеальним засобом для вирішення цього актуального завдання Адлер вважає побудову соціалістичного суспільства. Він виходить з того, що “соціалізм найглибшим чином укорінений у почутті спільності, він є древнім голосом людства, що став світоглядом, найбільш чистим і практичним у наш час вираженням почуття солідарності” [Там само, с.213]. Але, на його думку, це повинен бути соціалізм із “людським обличчям”, де на першому плані перебували б інтереси окремої людини, а не політизованої маси. Саме тому він відкидає, і цілком справедливо, більшовицьку модель соціалізму, що була нав'язана народу купкою властолюбних диктаторів. “Більшовизм, - підкреслює Адлер, - є самогубством почуття солідарності... Нам не потрібна жорстка форма, ми бажаємо духа і нового слова соціалізму. А це означає: розвитку та дії почуття спільності!” [Там само]

Разом з тим він усвідомлює, що на шляху реалізації цієї благородної мети сьогодні все ще стоїть безліч перешкод як суб'єктивного, так і об'єктивного характеру. На думку Адлера, залишають бажати кращого ті суспільні ідеали, на які дотепер орієнтуються люди. “Тому що типовим ідеалом нашого часу, - зазначає він, - як і раніше залишається ізольований герой, для якого всі інші люди - об'єкти. Ця психічна структура зробила для людей світову війну прийнятною, змушуючи їх захоплюватися невтримною величчю переможного воїна. Почуття спільності потребують іншого ідеалу, ідеалу святого, очищеного від фантастичних шлаків, що виникли з віри в чудеса. Ні школа, ні життя надалі вже нездатні усунути міцно вкорінене, надмірне прагнення до самоутвердження за рахунок інших” [Там само, с.215-216].

Треба також враховувати, підкреслює Адлер, що люди, які прагнуть до панування, завжди використовували й продовжують використовувати ідеали спільності й солідарності у своїх корисливих цілях. Все позитивне, що створене людством, потрапляючи до рук властолюбців, застосовується в кінцевому підсумку, проти нього. На думку дослідника, “щоразу, коли логіка спільного людського життя пробивала собі дорогу, вона впиралася в прагнення до панування. Всі соціальні законодавчі акти, скрижалі Мойсея, вчення Христа щоразу потрапляли до рук прошарків і груп, які, прагнучи до влади, зловживали найсвятішим заради задоволення свого властолюбства. Найвитонченіші фальсифікаторські трюки й підступні виверти використовувалися, щоб перевести ніколи не зникаючі спонукання й творіння почуття спільності на шлях прагнення до влади... Істини й вимоги, що виникали під тиском спільного людського життя, знову й знову перетворювались у неприродність властолюбства”(курсив мій. - А.Д.) [Там само, с.209].

Ми можемо погодитися з багатьма наведеними вище положеннями концепцій Адлера та Хорні, оскільки вони підтверджуються численними об’єктивними емпіричними фактами, з якими ми зустрічаємося щодня. Наприклад, на виробництві, де керівник очікує на поклоніння від підлеглих. І в сім’ї, де одна з “половинок” завжди буває “головою”. І навіть у дитячих іграх, де обов’язково присутні “переможці” та “переможені”. Не залишилось осторонь навіть таке специфічне явище як мода. Вона також несе на собі відбиток владного синдрому. Модні речі, що мають високу ціну і внаслідок цього недоступні для більшості, є насамперед свідченням соціального становища (політичного, економічного і т.п.) їх власників. Тому і ринкова вартість таких речей визначається не стільки їх споживчою вартістю, скільки ексклюзивністю, престижністю певних марок. Мобільні телефони, прикрашені десятками або сотнями діамантів, вартістю в кілька мільйонів доларів, так само як і відомі марки автомобілів, годинників, одягу і т.п., навряд чи є кращими за звичайні аналоги. Їх призначення зовсім інше - підкреслити соціальний статус власників цих речей.

Визначаючи безсумнівні заслуги Адлера і Хорні у дослідженні прагнення до влади, все ж з окремими положеннями їх концепцій ми не можемо погодитися. Перш за все це стосується питання про походження цього феномена. Посилання останніх виключно на комплекс неповноцінності, що виникає вже в ранньому дитинстві і формується в умовах ворожого соціального оточення, на наш погляд, не витримує критики. Це усвідомлює і сама Хорні, соратниця Адлера. Так, характеризуючи наукову значимість робіт Адлера, вона зазначає, що “заслугою Альфреда Адлера є виявлення цих прагнень і підкреслення їх важливого значення і тієї ролі, яку вони відіграють у невротичних проявах, а також виявлення тих личин, у яких вони проявляються. Але Адлер стверджує, що ці прагнення, утворюючи основну тенденцію людської природи, не потребують, у свою чергу, якогось пояснення; їх посилення у невротиків він підносить до дитячих відчуттів неповноцінності і фізичних недоліків” [21, с.145].

Ми також вважаємо зазначені аргументи Адлера теоретично і методологічно необґрунтованими. Наявність прагнення до переваги (або, навіть, влади) вже у дітей раннього віку, на що посилається Адлер у своїх працях, свідчить про генетичну зумовленість цього феномена. Теж саме стосується і походження “базальної тривоги” Хорні. Вона, без сумніву, обумовлюється соціальними чинниками, але мають існувати також і вроджені, генетичні. Чим інакше можна пояснити наступний висновок Хорні: “базальна тривожність продовжує існувати, навіть якщо в наявній ситуації немає ніякого її спеціального збудника”? [21, с.71].

Так де ж лежать корені цього таємничого явища: прагнення до влади?

На наш погляд, їх слід шукати в історичному минулому людства, у специфічних умовах життєдіяльності первісного суспільства, яке існувало протягом тривалого історичного періоду.

На думку багатьох авторитетних учених, до яких належать Ч. Дарвін, З.Фрейд, А. Бергсон та інші, воно являло собою дику орду, що існувала за законами тваринного світу. Тому ми вважаємо за можливе узяти за методологічну основу аналізу даної проблеми концепцію вродженої людської агресивності відомого австрійського етолога і філософа Конрада Лоренца. Обираючи останню як методологічну базу дослідження, ми виходимо з того, що вона добре себе зарекомендувала в поясненні соціального життя вищих видів, до яких, як відомо, належить і людина.

За висновками Лоренца, будь-яка тваринна спільнота має ієрархічну структуру, що є необхідною умовою її формування й функціонування. Особливе значення вона має для вищих видів, де виступає основним системостворюючим фактором. “Принципом організації, без якого, мабуть, не може розвитися впорядковане спільне життя вищих тварин, - зазначає він у відомій праці “Агресія” (1963), - є так звана ієрархія” [14, с.51].

Головну роль тут відіграє інстинкт агресії. Саме він “визначає” те місце, яке посяде в спільноті та чи інша тварина, а тим самим можливості її виживання та відтворення. Як свідчать емпіричні факти, найбільш агресивні тварини мають перевагу над іншими в задоволенні своїх основних потреб: перш за все, харчового та статевого інстинктів. Саме в цьому, мабуть, полягає еволюційне призначення тваринної ієрархії і, відповідно, інстинкту агресії, на якому вона базується.

Ієрархічна структура зазначених об’єднань неминуче призводить до конкуренції між тваринами. Кожна з них прагне дістатися вищих щаблів суспільної “піраміди”, оскільки це значно підвищує її шанси на самозбереження та відтворення нащадків. Невипадково, що саме в цих конкурентних відносинах Лоренц вбачає справжню сутність та еволюційне призначення агресивної поведінки. “Формулу Дарвіна “боротьба за існування”, - зазначає він, - необізнані помилково відносять, як правило, до боротьби між різними видами. Насправді ж боротьба, - про яку говорив Дарвін і яка рухає еволюцію, – це насамперед конкуренція між найближчими родичами… Хто безпосередньо погрожує існуванню виду – це не “пожирач”, а конкурент; саме він, і тільки він” [Там само; с.30, 32 ].

Разом з тим конкурентні відносини корисні не тільки для окремої спільноти, але й виду в цілому. В особі найбільш агресивних тварин, які стоять на чолі спільноти, вона має своїх надійних захисників від зовнішніх ворогів та конкурентів по екологічній “ніші”. Ще одним позитивним наслідком конкуренції є “відбір генів”, оскільки вона дозволяє вижити і залишити нащадків лише найбільш продуктивним плідникам, якими є саме агресивні тварини. Таким чином, конкурентні відносини виступають одним з основних “механізмів” природного відбору та прогресивної еволюції тваринних видів.

Виконуючи таку важливу роль в життєдіяльності тваринних видів на протязі сотень тисяч та мільйонів років, конкурентні відносини і обумовлене ними прагнення до переваги не могли не набути вродженого характеру. Так само, вони не могли не успадкуватися і в генофонді людини, “біологічний” вік якої, за оцінками фахівців, нараховує близько 500-600 тисяч років [18, с.193].

Щодо комплексу неповноцінності, який розглядається Адлером і Хорні в якості основної причини виникнення прагнення до влади, то він, на наш погляд, є лише стимулюючим фактором, що пробуджує та загострює цей вроджений феномен. А.Шопенгауер був правий, коли приписував волю до життя (одним з проявів якої є інстинкт агресії і, відповідно, прагнення до влади) не тільки людині, але й всій органічній природі, оскільки різні форми прояву цього феномена мають загальну генетичну основу.

Його позиції дотримувався і відомий французький філософ та культуролог А.Бергсон. “Ми стверджуємо, - зазначає він у праці “Два джерела моралі та релігії”, - як людство не цивілізувалося, як воно не перетворювалося, тенденції, певною мірою органічні для соціального життя, залишилися тими ж, якими вони були спочатку. Ми і тепер можемо їх виявити і спостерігати. Результат такого спостереження не викликає сумнівів” (курсив мій. – А. Д.) [10, с.58].

Аналогічні погляди ми знаходимо й у представників сучасної науки, які теж констатують генетичний зв’язок біологічної та соціальної форм поведінки. “Дивна схожість ритуальної поведінки людини і тварин, – зазначає з цього приводу російська дослідниця І.Шмерліна, – це схожість функціональної відповіді на принципово спільні структурні і психологічні параметри”[22, с.43]. Єдину відмінність між ними вона бачить лише в тому, що “ця загальна функціональна відповідь у природі і суспільстві дається на різних “інструментах”: у першому випадку вона має філогенетичне, а у другому – культурне значення” [Там само].

Але найбільше значення для нас мають висновки відомих представників психоаналізу З.Фрейда та К.-Г. Юнга. Так, перший з них, характеризуючи сутність концепції Адлера, підкреслює, що “картина життя, яка вимальовується із системи Адлера, цілком основана на агресивному прагненні...” (курсив мій. - А.Д.) [19, с.61].

К.-Г. Юнг іде у цьому відношенні ще далі. Він ототожнює прагнення до влади з інстинктом, який забезпечує виживання та самозбереження живих організмів. “Існує не тільки інстинкт продовження роду, - зазначає він у праці “Про психологію підсвідомого”, - але й інстинкт самозбереження. Ніцше прямо говорить про цей останній інстинкт, а саме – про волю до влади” ( курсив мій. - А.Д.) [23, с.37].

Підтвердженням наших висновків про вроджений характер прагнення людини до влади і його зв’язок з інстинктом агресії можуть також служити роботи Адлера і Хорні. Тут неодноразово констатується зв’язок між названим феноменом та агресією, а цієї останньої з “любов’ю”. І це, на наш погляд, невипадково, якщо брати до уваги походження цього феномена, а також ту мету, яку він переслідує: задоволення основних потреб, до яких, звісно, належать і статеві.

Однак виникає парадокс: чому прагнення до переваги (влади, - у людському вимірі), яке у тваринних видів виконує видозбережувальну функцію, у сучасної людини перетворюється на свою протилежність, набуває гіпертрофованої форми?

Причина доволі проста. Вона приховується у специфіці і структурі потреб людини, що значно відрізняються від потреб тварини. Жоден хижак не вбиває здобичі більше, ніж здатний споживати. Тоді як людина воістину “ненаситна”. Вона не обмежується т.зв. “природними” або “розумними” потребами. Подібно до відомої старої баби з казки про рибака та золоту рибку, людина бажає мати все більше й більше, найкращої якості і бажано того, чого не має в інших. Тим більше, що, на відміну від тварини, людина навіть може відкладати пор запас: для себе, для дітей та онуків, і так до “дурної нескінченності”. В окремих випадках це доходить до безглуздя, набуває характеру хвороби, подібної до манії величі. Відомі факти, коли власники багатомільйонних статків заощаджували на найнеобхіднішому, щоб примножити і без того величезний капітал. Відомий американський мільярдер (4 млрд. дол.) Джон-Пол Гетті-старший “прославився” тим, що встановив у своєму маєтку таксофони, щоб заощадити на телефонних розмовах. Британський мультимільйонер Ніколас фон Хугстратен (720 млн. дол.) відомий тим, що повторно використовував пакетики з чаєм, цілий склад яких знайшли в нього під час обшуку. І таких прикладів можна навести дуже багато. Можна сказати, що існує певна закономірність математичного характеру між рівнем добробуту та ступеню жадібності. І мова тут йде не про звичайну економічність, оскільки вона в даному випадку недоцільна.

Слід також враховувати, що прагнення до постійного розширення споживання та накопичення обумовлено не тільки природною схильністю людини, але й об’єктивними економічними процесами. У суспільстві діє відомий закон зростання потреб, який зумовлюється постійним розвитком матеріального виробництва. Викидаючи на ринок все нові й нові товари, він спонукає людину постійно розширяти сферу її споживання

Однак, крім зовнішніх (матеріальних) чинників, що стимулюють процес накопичення матеріальних благ, існують і внутрішні, психологічні. “Прагнення до володіння, власності, - зазначає Хорні в “Невротичній особистості...”, - також може служити в нашій культурі захистом від безпорадності й почуття власної незначущості або приниження, оскільки багатство дає і владу, і престиж” [21, с.135].

Мабуть, саме тому людина ніколи не зупиняється на досягнутому. Так, отримавши економічну владу у вигляді багатомільйонних та мільярдних капіталів, вона неминуче прагне до влади політичної. І це не випадково, бо саме вона приносить, не тільки почуття “внутрішньої безпеки”, як зазначає Хорні, але й реальної безпеки, у вигляді закону про депутатську недоторканність, що дуже важливо, враховуючи кримінальне походження багатьох капіталів. Крім того, політична влада приносить і найбільші дивіденди, надає можливість користуватися ресурсами всієї держави. Саме цією обставиною пояснюється той факт, що парламенти багатьох так званих “демократичних” держав фактично перетворились на зібрання мультимільйонерів та мільярдерів, які керуються у своїх рішеннях далеко не інтересами суспільства, яке вони нібито представляють.

Таким чином, біля “керма” держави з’являються найбільш амбіційні і, якщо згадати про генетичні корені цього явища, найбільш агресивні особистості, які здатні, заради задоволення своїх потреб, використовувати будь-які, в тому числі “силові”, методи впливу. Вони дуже охоче, коли це відповідає їх власним інтересам, дають згоду на збройне втручання у справи суверенних держав, де бачать для себе нові ринки сировини та ринки збуту. У цьому зв’язку не можна не згадати наступне висловлювання Хорні. “Невротичні прагнення до влади, престижу й володіння, - зазначає вона в “Невротичній особистості”, - служить не тільки захистом від тривожності, але також і каналом, по якому може виходити витиснута ворожість” [Там само, с.130].

І це характерно не тільки для політики окремих індивідуумів, але й, як справедливо зауважує Адлер, для політики націй та держав. Кожна з них відстоює в першу чергу свої власні інтереси і доволі часто за рахунок інших. Саме це є постійним джерелом війн та інших збройних конфліктів, які відбувались упродовж всієї людської історії. Найбільш “продуктивним” у цьому плані було ХХ століття. Як за кількістю війн та іншого роду конфліктів (геноциду проти цивільного населення, політичних та інших репресій), так і за кількістю людських жертв. Їх число, за підрахунками Рудольфа Руммеля, склалоприблизно 203219000 осіб [17, с.66].

І на початку ХХІ століття ця боротьба за світове лідерство так і не припинилася. Першість у цьому плані сьогодні належить, як відомо, США, які і не приховують своїх загарбницьких намірів. Так, відомий американський політолог, колишній держсекретар США Зб. Бжезінський відверто заявляє: “Настав час для Сполучених Штатів сформулювати і проводити цілісну, всеохоплюючу і довготермінову стратегію для всієї Євразії. Ця потреба постає із взаємодії двох фундаментальних реальностей: Америка тепер єдина надвлада, а Євразія – центральна арена земної кулі. Звідси те, що трапиться з розподілом сили на євразійському континенті, матиме вирішальну вагу для глобальної першості та історичної спадщини Америки” [11, с.194].

Наслідок цієї геополітики може бути набагато сумнішим, ніж у казці про рибака та золоту рибку. Конкуренція між державами, більшість з яких мають в своєму арсеналі ядерну зброю, вже сьогодні ставить під сумнів не тільки існування цивілізації та культури, але й самої людини як виду [15, S.107].

Зважаючи на вищесказане, можна зробити висновок, що сподівання Адлера на перевиховання людини шляхом формування у неї почуття солідарності, а також на можливість побудови соціалістичного суспільства (“з людським обличчям”) є явною утопією. І те, і інше в принципі неможливе. Насамперед тому, що суперечить природі людини і сутності міждержавних стосунків. Цей факт визнає і сам Адлер, коли він каже, що “марнославствоу своїй основі егоцентричне”[7, с.169]. Не випадково, що всі спроби побудувати комуністичне суспільство зазнали неминучого краху. Сьогодні єдиною формою розвитку суспільства залишається капіталізм, оскільки останній найбільше відповідає природним нахилам людини. Тому ми не можемо погодитися з висновками Адлера про те, що “ми орієнтуємося на штучно створену постійну мету (прагнення до влади – А.Д.), яка не має ніяких основ у реальній дійсності, іншими словами, на фікцію” [Там само, с.67].

Але виникає закономірне питання: чому прагнення до влади, яке, на думку Адлера та Хорні, є незаперечним злом, настільки живуче? Чому “цивілізоване” та “культурне” людство так і не позбулося цього згубного явища?

Причина полягає в тому, що прагнення до влади є не тільки деструктивним, але й конструктивним фактором розвитку цивілізації і культури. Одних воно спонукає до розв’язання кривавих війн, революцій і т.п. Інших, - до наукових відкриттів, геніальних літературних та художніх творів. Якщо б не було у людини амбіційних, честолюбних нахилів, можливо не було б Пушкіна, Гейне, Моцарта, Чайковського та інших видатних особистостей, якими пишається суспільство.

Природно, що останні в своїй діяльності теж керуються власними егоїстичними нахилами. Як і всі люди, вони прагнуть дістатися престижу, популярності, зрештою, матеріального добробуту та влади. Тому ми можемо погодитися с наступним висловлюванням Адлера: “Розвиток науки і техніки рухається в основному в напрямку користі окремих людей та жадібності впливових груп…” [9, с.158].

Але їх наукові відкриття, художні твори та все інше згодом стають надбанням суспільства, входять в скарбницю цивілізації та культури і цим самим обумовлюють їх прогрес. Це навіть стосується військових технологій. Створюючи першу атомну бомбу, Енштейн, Бор, Оппенгеймер та інші учасники проекту перш за все переслідували свої власні інтереси: досягти розщеплення атомного ядра. Вже потім, як свідчать історичні факти, вони почали замислюватись над соціальними наслідками свого відкриття. Але це останнє згодом зробило можливим використання “мирного” атому в інтересах людства.

Одним з перших, хто звернув увагу на ту роль, яку в житті людини грає прагнення до влади, був К.Лоренц. “Ми не знаємо, - підкреслює він в “Агресії”, - наскільки важливі усі факти поведінки людини, у яких агресія бере участь як мотивуючий фактор; не знаємо скільки їх усього. Я підозрюю, що дуже багато. Будь-яке “починання” у первинному і широкому розумінні слова; самоповага, без якої зникло б усе, що людина робить з ранку до вечора, починаючи зі щоденного гоління і закінчуючи найвищими досягненнями в культурі та науці; все, що якось пов’язано з честолюбством, з прагненням до становища, й багато чого іншого, настільки ж необхідного, – все це було б, очевидно, втрачене зі зникненням агресивних спонукань із життя людей” [14, с.259].

На цю роль прагнення до влади, як головного стимулюючого фактору людських вчинків, звертає увагу і сам Адлер. В одній із своїх праць він зазначає, що “почуття неповноцінності”, яке стимулює прагнення до його подолання і, відповідно, до влади, “не зло, а благо, начало, стимул до розвитку людства…” (курсив мій. – А.Д.) [6, с.34].

Не може він не погодитися і з тим фактом, що люди, які наділені підвищеним честолюбством та марнослав’ям, є якраз найкращими організаторами. Саме серед них суспільство знаходить необхідних йому керівників різних рівнів: починаючи від менеджерів і закінчуючи суспільними та державними лідерами. “Владолюбна роль, - зазначає Адлер у праці “Пізнати природу людини”, - може виявитися певною мірою корисною, якщо вона не супроводжується надмірною агресією і ворожістю. Кожного разу, коли потрібен організатор, на сцені з’являється владолюбний індивід. Вони домагаються таких місць, на яких потрібні командири й управлінці. У важкі часи, наприклад, під час революції, такі характери виходять на авансцену – і цілком зрозуміло чому: вони мають необхідну манеру триматися, відповідні соціальні установки і бажання, а також, як правило, і необхідну підготовку, щоб узяти на себе роль вождя… В спокійні часи такі індивіди очолюють малі групи як у діловій, так і в громадській сфері. Поки вони не порушують правил життєвої гри, ми не маємо нічого проти них, однак ми не можемо погодитися з тією завищеною оцінкою, яку дає їм сьогодні суспільство”[7, с.225].

На жаль, ця найважливіша наукова проблема – проблема потягу до влади, його мотивації, соціальних наслідків і т.п. - все ще залишається поза полем зору вчених. Хоча дослідження у цьому напрямку могли б допомогти розкрити причини багатьох негативних явищ, починаючи від т.зв. “побутової” злочинності (включаючи пристрасть до азартних ігор, наркоманії і т.п.) і закінчуючи економічною та політичною. Як зазначає з цього приводу Адлер, “навіть там, де у випадку психозу мова йде про навмисне або ненавмисне вбивство, крадіжку, наклеп, шахрайство, завжди буде звертати на себе увагу недостатня підготовка, відсутність сенсу і мети, і тільки в невратичній системи ці дії виглядають осмисленими та доцільними, якщо розглядати їх виходячи із намірів і кінцевої мети невротика” (курсив мій – А.Д.) [8, с.115].

Але сучасна наука ще не готова відповісти на ці складні запитання. Невипадково, що в науковій літературі вже висловлюється думка про необхідність корінної перебудови науки, і саме в сфері мотивації. Так, характеризуючи стан цієї проблеми в психології, О. І. Розов зазначає: “Необхідність перебудови психології визнають нині і ті її представники, які хочуть уникнути гострих проблем суспільного життя … і ті, кому невтямки, з чого її починати. І хоча перебудови потребують багато розділів нашої науки, найбільш відсталою її ділянкою є психологія мотивації. Дійсно, чи може вона пояснити ті жахливі факти злочинної поведінки осіб, які обіймали в державі високі пости, живучість корупції на різних сходинках посадової ієрархії, посилення корисливих і пожвавлення націоналістичних тенденцій? Якщо уважно придивитися до засобів, які є в арсеналі академічної психології, то маємо всі підстави стверджувати, що вона неспроможна дати відповідь на поставлені питання” [16, с.134].

Подібної перебудови потребує, на наш погляд, не тільки психологія, але й багато інших наук (політологія, соціологія, етика, етологія, конфліктологія, філософія тощо), оскільки питання про потяг до влади виходить далеко за рамки психологічних досліджень. Роботи Адлера та Хорні – це тільки перші кроки на цьому тернистому шляху.


ЛІТЕРАТУРА

1. Адлер А. Психология власти// Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. - М.: Когито-Центр, 2002. - С.203-207.

2. Адлер А. Спасение человечества с помощью психологии // Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. – С.47-52.

3. Адлер А. Достоевский // Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. - М.: Изд-во Института Психотерапии, 2002. – С.202-213.

4. Адлер А. Индивидуальная психология, ее предположения и результаты // Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. – С.4-22.

5. Адлер А. Большевизм и психология // Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. – С.208-216.

6. Адлер А. Индивидуальная психология как путь к познанию людей и к самопознанию// Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. – С.26-46.

7. Адлер А. Понять природу человека. - СПб: Академ. проект, 1997. – 254с.

8. Адлер А. Невроз и преступление//Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. – С.112-128.

9. Адлер А. Критические размышления о смысле жизни//Адлер А. Очерки по индивидуальной психологии. – С.156-160.

10. Бергсон А. Два источника морали и религии. - М. КАНОН, 1994. – С.5-224.

11. Бжезінський Збігнев. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи. – Львів – Івано-Франківськ: Лілея, 2000.- 236с.

12. Див.: Шопенгауер А. “Світ як воля та уявлення”; Ніцше Ф. “Воля до влади”, “Так казав Заратустра”.

13. Див.: Иванов С.П. Мир личности: структура и реальность. - М., 1999. – С.108-110; Зейгарник Б.В. Психология личности: норма и патология. - М., 1998. – С.264-280 и др.

14. Лоренц К. Агрессия. - М.: Прогресс, 1994. – 271с.

15. Lorenz K. Die acht Todsunden der zivilisierten Menschheit. - Munchen.: R. Pipler und Co. Verlag.1978. – S.112.

16. Розов А.И. Стремление к превосходству как одно из основных влечений // Психологический журнал. - 1993. - №6. – C.133-141.

17. Rummel R. J. Death by Governments. - N.- Y, Transaction Publshers, 1994. – P.66-71.

18. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. - М.: Респуплика, 1994. – С.15-280.

19. Фрейд З. Очерк истории психоанализа // Фрейд З. Труды разных лет. В 2-х т. - Тбилиси: Мерани, 1991; т.1. – С.15-70.

20. Хорни К. Наши внутренние конфликты. - М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000. – С.8-255.

21. Хорни К. Невротическая личность нашего времени. - М.: Прогресс, 2000. – С.7-220.

22. Шмерлина И. Этологическая концепция ритуала// Человек.- 2002. - №1. – С.31-43.

23. Юнг К.-Г. О психологии бессознательного // Юнг К.-Г. Психология бессознательного. - М.: Реабилитация, 2001. – С.14-45.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий