Смекни!
smekni.com

Професійне самовизначення людини (стр. 1 из 2)

Професійне самовизначення людини


Професійне самовизначення людини

Успішність діяльності персоналу залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів, які заважають або сприяють досягненню цілей. Одним із найважливіших психологічних механізмів (вища психічна функція), що має факторну дію, зокрема в само маркетингу, є самовизначення людини до своєї діяльності [2].

Самовизначення як вища психічна функція має таке саме значення, як мислення, свідомість, самосвідомість, воля, відповідальність. Люди, залучені у виробничі та інші соціальні відносини, певним чином самовизначаються. Питання полягає а усвідомленості та якості самовизначення.

Як приклад розглянемо притчу:

“Для чого ви працюєте?” – запитав перехожий каменотесів. Перший від повів: “Щоб мати їжу”. Другий сказав: “Щоб обтесати каміння для тієї стіни”. Третій відмовив: “Щоб побудувати Храм”.

У цій відомій притчі модельно “розведено” три різних підстави для однакових дій каменотесів, три різних типи мотивації до праці:

- перший каменотес працює заради одержання засобів для існування, тобто для забезпечення своєї індивідуальної життєдіяльності;

- другий каменотес уже застосовує в логіці вирішення трудових завдань, але розуміє їх частково, без бачення остаточних плодів своєї праці та власного внеску в якусь загальнозначущу справу. На цьому рівні людина вже може тимчасово відволіктися від турбот індивідуальної життєдіяльності й готова до прийняття “діяльнісних імперативів”. Проте працівник з такою самовизначеністю до праці може мати труднощі у взаємодії з представниками інших професій, які беруть участь у загальній справі – будівництві храму;

- третій каменотес має найбільшу мотивацію до праці, оскільки зацікавлений у кінцевому результаті всієї діяльності, в якій його робота є кооперативною ланкою в цілісності. Вирішуючи свої завдання, він відчуває себе співпричетним до великої і потрібної для суспільства справи - “побудувати Храм”.

Нині склалося реальне протиріччя між вимогами до персоналу, зумовленими зміненою соціально-політичною й економічною ситуацією, і реальними здібностями людей у сфері професійної діяльності. Це спричинено об’єктивною зміною концептуальних орієнтирів управлінської діяльності, що потребує глибокого переосмислення колишніх стереотипів і навичок кадрів. Новий тип організації суспільства вимагає більшої чутливості до мінливих умов, тобто вищої рефлексивної самоорганізації й адекватного самовизначення персоналу до своїх функціональних обов’язків. Ці внутрішні фактори дають змогу успішно діяти у складних умовах професійної діяльності.

Професіоналізм персоналу є результатом набуття ним здатності до адекватного дотримання вимог, що виходять із сутності виконуваних функцій. Рівень професіоналізму персоналу – якісна характеристика ступеня відповідності його реальної діяльності пропонованим професійно-культурним вимогам.

Серед внутрішніх факторів зростання професіоналізму (рефлексивні здібності, творчий потенціал, професійна самооцінка, рівень саморегуляції, система цінностей, особистісні особливості, пізнавальні здібності) фактор “самовизначення” персоналу у своїй діяльності є одним із найважливіших [1].

Підвищення професіоналізму персоналу під впливом самовизначення – процес трансформації системи професійних якостей при розумінні та прийнятті об’єктивних вимог діяльнісних функцій. Подальше оволодіння й адекватне використання засобів культури праці ( при залученні механізмів волі й відповідальності) сприяє підвищенню продуктивності та якості розв’язання професійних завдань і проблем. Між зміною рівня самовизначення і професіоналізмом персоналу існує лінійний зв’язок – підвищення і підтримання рівня самовизначення зумовлює зростання професіоналізму.

Послідовність дій людини при самовизначенні може бути зрозуміла через аналіз ланцюга понять: мотив – мотивація – самовизначення до соціальних норм – самовизначення до професійних норм обраної сфери діяльності.

Мотив і мотивація. Поняття “мотив” здебільшого розглядалося як у контексті життєдіяльності людини, так і в плані її трудової діяльності. Мотив пов’язаний з потребою людини, використовується для визначення різних її станів, що зумовлюють активність суб’єкта. Мотив є реакцією на стимул. Стимул стає мотивом, викликаючи до життя складне реактивне утворення, впроваджуючи у відому систему сформованої оцінки, установки і навичок[3]. Спонукальна природа мотиву характеризується спрямованістю, вибірковістю, напруженістю. Мотив як психологічний фактор зсередини спонукає людину до діяльності й діє як зовнішній, об’єктивно діючий спонукач, маючи при цьому суб’єктивну природу.

Крім своєї основної функції – спонукання – мотиви виконують ще й іншу смислотворення, важливу для розуміння внутрішньої будови індивідуальної свідомості особистості. “Поєднання потреби з предметом є акт…уречевлення потреби – наповнення її змістом, що черпається з навколишнього світу. Це і приводить потребу на власне психологічний рівень… Потреби керують діяльністю з боку суб’єкта, але вони здатні виконувати цю функцію лише за умови, що вони є предметними…”[4].

Оскільки мотив завжди пов’язаний з відчуттям нестатку, недоліку, з насолодою або стражданням, він є емоційним відношенням [5]. Отже, психічний механізм “мотивація” виникає на ранніх стадіях онтогенезу людини в її природному бутті у межах логіки задоволення своїх потреб. У так званому “циклі індивідуальної життєдіяльності” мотивація “обслуговує” процес впізнання потенційного предмету потреби і додання йому “погребової значущості”. Після цього мотивація “запускає” процес присвоєння потребовозначущого предмета, що і зумовлює задоволення потреби індивіда. Таким чином, мотивотвірні процеси забезпечують задоволення потреб у житті людини ще до соціальних, культурних і діяльнісних форм її буття.

Поняття “самовизначення”. Адаптуючись до соціального і діяльнісного світу, людина трансформує спонукальну базу не тільки в залежності від загальнокультурних вимог, а й під впливом вимог культурних засобів діяльності. Зміст потреби, спричинений внутрішнім станом, хоч і під впливом зовнішніх факторів, стає пов’язаним не тільки х природним, а йіз соціальним, діяльнісних, культурним і духовним буттям людини. На цих стадіях онтогенезу вона змушена підлаштовувати свою мотиваційну базу під певні умови життя, розвиваючи механізм мотивації у механізм самовизначення.

Термін “самовизначення” фахівці розуміють по-різному. Найзагаль-ніше визначення його можна знайти у тлумачному словнику С.Ожегова: “Самовизначитися – знайти своє місце в житті, у суспільстві, у своїй діяльності” [6].

Неважко помітити, що в цій дефініції подано три типи самовизначення людини:

- до мети і змісту свого життя;

- до норм суспільної поведінки і свого внеску в життя суспільства;

- до норм своєї професійної діяльності.

За І.Коном, самовизначення – це процес визначення свого становища у світі; воно спрямоване назовні, але передбачає і певну внутрішню роботу. “Спрямоване назовні” означає, що людина визначає свій спосіб участі у зовнішній діяльності. Певна внутрішня робота, пов’язана із самовизначенням, - процес вироблення прийнятного для себе власного способу участі у навколишніх подіях, співвіднесеного з вимогами зовнішніх умов, які є чимось належним для людини. Як зазначав психолог С.Рубінштейн: “Належне, з одного боку, протистоїть індивідові, оскільки воно усвідомлюється як незалежне від нього – суспільно загальнозначуще, не підвладне його суб’єктивній сваволі; водночас, якщо ми переживаємо щось як належне, а не тільки абстрактно знаємо, що воно вважається таким, належне стає…особисто значущим…”. “Людина не тільки перебуває у певних відносинах зі світом, а й сама визначає це своє ставлення, у чому і полягає свідоме самовизначення людини”. Тут підкреслюється, що свідоме самовизначення людини виникає лише тоді, коди вона сама визначає своє ставлення до світу. В противному разі людина сама стає або “рабом” своїх стихійних потребових інстинктів, або легкою жертвою маніпуляторів, які формують потрібне для них “ставлення”, або об’єктом “силового” впливу з боку представників соціуму, які вимагають від індивіда підпорядкування суспільним нормам.

Найчастіше за відсутності самостійного самовизначення людина випробує на собі всі три наведені варіації в певному сполученні. Проте про “неусвідомлене самовизначення” можна говорити лише метафорично, оскільки за неусвідомленості немає самостійного вольового акту визначення меж своєї поведінки, без чого не може бути і самовизначення. У даному випадку може йтися лише про мотиваційно-безконтрольний стан людини.

Самовизначення пов’язане із самостійним вибором одного з двох (або декількох) можливих шляхів. “Найхарактернішим для оволодіння власною поведінкою є вибір”, зумовлений мотивами, а за рівноваги мотивів для людини він стає досить важким. Вона найчастіше вибирає “лінію найбільшого опору” у силу своїх внутрішніх установок, сильніший стимул для вибору може стати більш слабким мотивом, і навпаки. Цим, крім всього іншого, людина відрізняється від тварини, що не усвідомлює своїх мотивів рефлексивно.

Самовизначення виникає на базі мотиваційних механізмів людини за їх відповідного розвитку. Якщо пропонується самовизначитися, то необхідно мати: образ “себе” з актуальним погребовим станом, системою прагнень; образ нормативної поведінки відчуття, мислення, інших сторін проявів людини. Зіставлення цих уявлень відбувається спершу з визначальною значущістю образу себе (актуального), а потім, за наявності здатності враховувати зовнішні вимоги, з визначальною значимістю нормативного образу себе. “Результатом самовизначення виступає входження або невходження у процес реалізації вимог…”.

Таким чином, самовизначення характеризується як знаходження балансу, рівноваги між своїми суб’єктивними прагненнями і зовнішніми вимогами з провідним характером вимог.