регистрация / вход

Психотерапевтичні здібності лікаря

Психотерапевтичні взаємовідносини лікаря і пацієнта та встановлення між ними емоційного зв'язку. Дослідження впливу переживань на вегетативну систему людини, вивчення явища гіпнозу і сутність психотерапії Фрейда. Поняття самозбереження і фрустрації.

Кожний лікар, бажаючи того або не бажаючи, є більш-менш гарним психотерапевтом. Тому що взаємне відношення двох осіб, лікаря й пацієнта, з необхідністю є психотерапевтичним відношенням. Хвора людина шукає допомоги й опіки у свого лікаря; у кожній хворобі, говорячи психоаналітичною мовою, виступає в більшому або меншому ступені явище вікової регресії; хвора людина стає безпомічною людиною, що шукає опори в особі лікаря, що як би стає заступником батьків. З моменту першої зустрічі між лікарем і хворим створюється емоційний зв'язок. Цей зв'язок може бути позитивної або негативної, слабкої або сильної. Це залежить від особистості й від психотерапевтичних здатностей лікаря, у яких нерідко він сам не віддає собі звіту. Емоційний зв'язок є основою будь-якої психотерапії. По цьому пункті серед фахівців у даній області панує виняткова згода точок зору.

Без перебільшення можна сказати, що медицина починалася із психотерапії. Це були заклинання й таємничі обряди магів, що збуджують жах маски, ритуальні танці, що закінчуються гіпнотичним трансом. Ці й подібні методи мали на меті вразити, майже знищити хворої людини й викликати безмежну віру в силу чаклуна. Найвищим досягненням цих методів, щоправда, у негативному значенні, є описана мандрівниками й етнографами смерть Vydy (voodoo). Під впливом закляття людина в смертельному страху падав на землю, бився в конвульсіях і, нарешті, умирав. Це явище послужило Кеннону стимулом для дослідження впливу емоційних станів на вегетативну систему.

Поряд із цими збудливий страх методами існували храми Асклепія, учня невтомного коня з головою людини, кентавра Хирона (до речі кажучи, Асклепій і його дочка були вбиті Зевсом за те, що вони занадто добре служили людям). У цих храмах хворий, засвідчивши свою приналежність до культу, піддавався процедурам, які ми визначаємо як гідротерапевтичні. Там використовували спеціальну дієту, ліки, у важких випадках прикладали до голови електричних вугрів, що могло діяти подібно шоку, і навіть робилася трепанація черепа, а, можливо, і запозичені з єгипетської хірургії операції на корі головного мозку.

Особисті розмови з філософами або групові дискусії з ними, що настільки нагадують популярну останнім часом групову психотерапію, повинні були впливати на психіку хворого. "Серед тиші й у півмороку храму, по кутах якого снували приручені священні змії, хворий упадав у стан, у якому йому були віщі сни. У сні перед ним з'являвся бог і вказував, що слід робити. Ранком хворий розповідав сон жерцям, які його тлумачили й починали лікування". У Фрейда, стало бути, були попередники в його тлумаченнях сновидінь для лікувальних цілей.

Обидва методи - "знищення" за допомогою почуття жаху й безмежної віри в силу лікаря й "піднесення" за допомогою гарного обігу й розуміння - діяли цілющим образом. Їх можна простежити, вивчаючи історію медицини. І сьогодні, незважаючи на прогрес медичних наук, ми зустрічаємо хворих, "знищених" таємничої й часто зухвалий страх діагностичною й терапевтичною апаратурою, хворих, які, мандруючи від одного фахівця до іншого, у гущавині лабораторних обстежень стають тільки предметом, номером, на якому здійснюються різні дослідження й процедури. Магія чисел, таємничих показників, незнайомих назв заміняє таємничі закляття чаклунів. Тому всі частіше в медичному світі чуються голоси проти надмірної спеціалізації, проти розподілу хворого на окремі органи, проти лікування хвороби замість лікування хворої людини.

На початку XIX століття Пинель, що справедливо вважається батьком сучасної психіатрії, пише перший систематичний виклад психотерапії, що опирається на здоровий розум і турботу про хвору людину.

Завдяки Месмеру, з початком XIX століття гіпноз стає популярним у всій Європі. Медичний мир розділяється на два табори: одні вважають цей метод фокусництвом, інші бачать у ньому шлях до таємничих механізмів людської психіки. Явищами гіпнотизму займається школа Шарко, що заклала основи європейської неврології й психіатрії. Учень Шарко Бабинський цікавиться сугестією, уважаючи її основним фактором у психотерапії. Жані пише ряд основних праць по психотерапії неврозів, особливо істеричних і психастенічних. Він першим "відкриває" підсвідомість, але це відкриття залишилося непоміченим, і сам Жані не надавав цьому відкриттю великого значення. Видимо, ґрунт для цього відкриття був ще недостатньо підготовленою.

Якийсь час через вся заслуга у відкритті несвідомого буде приписана Фрейдові. Фрейд разом із Брейером в останнє десятиліття XIX століття публікує історію дівчини, що страждала істеричним паралічем, що зник після виявлення в гіпнотичному трансі неврозогенного конфлікту. У такий спосіб був відкритий основний закон психотерапії, а саме, що дослідження часто є одночасно й лікуванням. Відкриття причин неврозу в багатьох випадках зменшує й навіть усуває хворобливі симптоми. У їхньому відкритті, однак, активна участь повинен приймати сам хворий.

Фрейд, учень Шарко, за освітою був неврологом. У цій області були виконані його перші роботи.

Імовірно, це вплинуло на його підхід. Він думав, що такий же самий підхід, як у неврологічному дослідженні, може бути використаний також і в психотерапії. Хворий, лежачи на кушетці, особою до стіни, вільно говорить усе, що приходить йому в голову, а лікар, схований від його погляду, слухає й спостерігає емоційні вираження, як невролог спостерігає неврологічні симптоми. Психотерапевт повинен бути тільки об'єктивним науковим спостерігачем. Його особистість не береться до уваги. Через багато років Фрейд переконався, що така позиція була помилкової, що те, що він хотів виключити із психотерапії - емоційне відношення до лікаря, є самим істотним її компонентом.

Таким чином, виникло поняття bertragung (transgerence) - "переносу". Хворий проектує на особистість лікаря свої емоційні установки, ототожнюючи його з "поважними особами" зі свого життя (наприклад, з фігурою батька або матері). У свою чергу, уже послідовники Фрейда ввели поняття counter-transgerence - "зворотного переносу"; це - зворотне явище, що складається в тім, що сам лікар, колишній ідеально об'єктивний спостерігач, проектує свої конфлікти на хворого.

Transgereneevi counter-transgerence, або тісний емоційний зв'язок між лікарем і хворим, на думку всіх сучасних психоаналітиків, є основою будь-якої психотерапії.

Сутність психотерапії Фрейда можна визначити як спробу відомості всіх більше пізніх конфліктів і деформацій життєвої лінії до раннього періоду дитинства, що піддається амнезії й у якому формуються основні емоційні механізми. Говорячи мовою Павлова, це - період формування основних безумовно-умовно рефлекторних зв'язків, які в комплексі утворять динамічний стереотип, як матрицю, по якій формуються наступні тимчасові зв'язки. Таким чином, як у психоаналітичному розумінні, так і відповідно до навчання Павлова, перші роки життя визначають у значній мірі подальші реакції й емоційні установки людини.

Відповідно до концепції Фрейда й більшості інших психоаналітичних шкіл, у психотерапії необхідно дійти до цього визначальну психіку періоду життя. Фрейд і його послідовники вважали, що за допомогою методу вільних асоціацій і тлумачення сновидінь можна зняти з періоду раннього дитинства завісу амнезії й виявити основні його механізми, такі як Едипов комплекс, окремі фази розвитку й т.д.

Неопсихоаналітики питають, щоправда, серйозні сумніви із приводу того, скільки в цій картині є дійсних переживань дитини, а скільки психоаналітичної міфології.

Міфологією пронизаний весь психоаналіз; це можна пояснити тим, що легенди й релігійні міфи відбивають споконвічні й основні схильності людської психіки.

На думку Массермана, сучасного американського експериментального психолога, прийнята Фрейдом потрійна структура психіки - Воно, Понад-Я, Я - відбивається навіть у найстарших релігійних віруваннях. Усюди можна зустріти три концепції богів і напівбогів. Таким чином, маємо богів сліпих, диких, підземних сил і страстей: Сет - єгипетський бог тьми, Шива - індуський бог знищення, з якого народжується нове життя, Діонис, Локи - бог вогню й знищення, бог Вельзевул. Перед ними захищають людину боги й напівбоги, пов'язані з людиною на землі й дружні стосовно людей: Амон, що охороняє Єгипет, Аполлон, Top - давньогрецький бог, захисник людей проти злих сил, Зороастр, Будда. Високо над ними коштують боги, що виносять необоротні вироки про долі всесвіту. У людині вони викликають повагу й страх; їм не можна противитися, коли вони карають, або нагороджують за своїм розсудом, а не відповідно до людського розуміння; Pa - єгипетський бог сонця, Агура Мазда - бог добра в зороастрийської релігії, Зевс, Вишну - найвище божество індуїзму, бог сонця й переможець демонів, Один - скандинавський бог вітру, бур, смерті, владар Валгалли.

Таким чином, на думку Массермана, боги різних релігій представляють могутні сили Воно, що опираються на логіку повсякденної дійсності Я и суворе, караюче, безжалісне Понад-Я.

Два видатні учні Фрейда - Адлер і Юнг - стали відщепенцями й засновниками власних психоаналітичних "сект". Боротьба між прихильниками окремих напрямків психоаналізу велася протягом декількох десятків років з непримиренністю й запеклістю. Лише в останні роки психоаналітики різних шкіл починають шукати загальна мова й з подивом відзначають, що багато років воювали з вітряними млинами, що сутністю психотерапії є не теорії, через які вони боролися, але відношення людини до людини.

Адлер приймав людину за неподільне ціле, що у кожній дії виражає свою мету; це творча здатність людини. Мети людської діяльності є продуктом цілісної особистості, минулого, сьогодення й прагнення до майбутнього. Психологічні механізми діють на основі принципу економії - до свідомості доходить тільки те, що в дану хвилину необхідно. Людина - істота соціальна; головний мотив його активності - прагнення належати до соціальної групи. В успішній соціальній взаємодії людина переборює почуття неповноцінності. Людина, що вважає себе гірше інших, зневіряється у своє місце в групі; замість того, щоб зближатися із соціальним життям, воно відділяється від її. Тільки в групі людина може повністю реалізувати себе. Якщо внаслідок комплексу неповноцінності людина віддаляється від групи, він почуває себе нещасним. Невротичні симптоми є штучним захистом перед визнанням своєї поразки.

Людина в дитинстві виробляє свій "стиль життя" - найбільш особисте розуміння життя й визначення свого місця на її тлі. Від цього "стилю життя" залежать напрямок людської діяльності й "мети", які людина ставить собі в наступному житті. На формування особистості впливають не стільки спадкоємні й середові фактори, скільки ця найбільш власна концепція самого себе й життя. У психотерапії прагнуть установити "стиль життя" хворого через розуміння його дитинства, особливо сімейної ситуації, роз'яснити хворому сховані цілі його поводження й зміцнити почуття віри у свою цінність, у свій "стиль життя", завдяки чому хворий знову може вернутися в соціальну групу.

Юнг розділяє несвідоме на особисте й колективне. В особистому несвідомому збираються всі забуті й подавлені стимули, які діяли на людину з моменту народження. Деякі цінності, зібрані в несвідомому, становлять як би пункти кристалізації з більшим емоційним зарядом, які притягають інші родинні змісти, тим самим самостійно підсилюючись. Це - комплекси. До таких комплексів належать: комплекс матері, батька, продукти травматичних переживань. Комплекси як би притягають до себе психічну енергію. Зрештою вони можуть виростати настільки, що стають незалежними від іншого змісту психіки й загрожують цілісності Его. Про таких людей говорять, що вони "одержимі". Саме Его Юнг також уважав комплексом, причому найбільш позитивним, частково усвідомлюваним, котрий завдяки функції пам'яті поєднує й організує цілісне психічне життя, обумовлюючи найбільш особисте почуття цілісності, єдності й безперервності.

Крім комплексів, що здобуваються протягом особистого життя, існують комплекси вроджені, виниклі в ході багатовікової еволюції культури; це - комплекси, загальні для всіх людей. Їхні мотиви ми зустрічаємо в міфах і легендах. Повторення тих самих мотивів у різних культах занадто часте, щоб уважати це випадковим. Ці колективні комплекси Юнг назвав "архетипами". Вони становлять зміст колективного несвідомого. Це колективне несвідоме особливо сильно виступає в дитинстві. Дитина здобуває загрозу ззовні, як і зсередини від страшних колективних комплексів - "архетипів". Щоб сформувати своє Его, що згрупує психічні функції й збереже їхню цілісність і єдність перед хаосом ззовні й зсередини, дитина повинна спочатку ідентифікуватися зі своїми родителями.

Популярна в Англії Меланія Кляйн іде далі й говорить про - поглинання матері й батька дитиною, що в першій фазі через амбівалентну емоційну установку до матері або батька (любов - ненависть) викликає внутрішнє розщеплення. Цю фазу Кляйн називає шизофренічною, уважаючи її закономірним періодом психічного розвитку в раннім дитинстві. У наступній фазі, "маніакально-депресивної", дитина викидає зовні свої "погані" почуття, уважаючи їх не своїми. Із цим зв'язане почуття провини, і слідом за цим виникає депресія. На думку Юнга, людина, змушена постійно адаптуватися до свого соціального оточення, створює зовнішню надбудову, що складається із соціально прийнятих норм поводження й дозволених емоційних реакцій. Цей фасад, persona, як називає його Юнг, також є комплексом, що часто "покриває бронею психічне життя" настільки, що унеможливлює її подальший розвиток. Для інтроверта persona є безцінним захисним механізмом, що охороняє його перед напором зовнішнього миру, для екстраверта становить спокусу звести до неї все психічне життя.

Юнг, на противагу американським психологам і психіатрам, не вважав, що найкраще пристосування до соціального середовища є вищим психотерапевтичним досягненням; у надмірному пристосуванні він бачив погрозу втрати власної індивідуальності. Юнг передбачав небезпеку того, що через багато років американський психолог Фромм визначив - "ринкова особистість". Це - тип людини, що оцінює себе винятково відповідно до того, як оцінюють його інші й тому прагне бути таким, яким хоче бачити його оточення. На думку Фромма, цей тип особистості є продуктом сучасних капіталістичних культур.

По Юнгу, кожна риса або почуття, що яскраво проявляється в нашій свідомості, має свій зворотний бік медалі - свою "тінь" у несвідомому. Таким чином, любов у свідомості має свою тінь ненависті в несвідомому. Самий "мужній" чоловік має в несвідомому "тінь" "жіночності" - anima, а жінка - "тінь" "мужності" - animus. Це - механізм, що вирівнює, несвідомого. Від того, наскільки "тінь" інтегрована за допомогою Его, залежить психічна рівновага й гармонія; вислизаючи від контролю Его, вона стає комплексом, що може загрожувати цілісності психіки. Невроз є хворобливим сигналом того, що розвиток психіки виявляється затриманим або деформованим.

Всупереч думці багатьох психіатрів про неефективність психотерапії людей літнього віку, Юнг охоче займався лікуванням таких пацієнтів, тих, що пройшли вже бури молодості, досягли стабілізації й раптом побачили перед собою порожнечу. Він уважав, що в першій половині життя людина бореться за своє положення в зовнішньому світі - його Его росте й кристалізується в боротьбі з хаосом зовнішніх і внутрішніх стимулів. У той час як у другій половині життя, коли положення у світі вже завойовано, коли психічне життя досягло врівноваженості, перед людиною коштує завдання дослідження свого внутрішнього миру, відшукання центра особистості, що Юнг називає самостью. Метою життя Юнг уважає усвідомлення своєї самости й розширення свідомості. Китайці називають це дао, або шляхом.

Ці погляди обумовили те, що серед психоаналітиків про Юнга зложилася думка як про містика.

Соціопсихіатрична, або "культурна" школа (culturel school), виникла в міжвоєнні роки в Америці. Її творцем є американський психіатр Салливен і частково соціальний психолог Е. Фромм.

Якщо Фрейд рушійною силою психічного життя вважало широко сексуальний потяг, що розуміється, - лібідо, то для Салливена такою силою був страх. Страх породжується почуттям погрози. Погроза може бути біологічної, як, наприклад, недостатнє надходження кисню в дитини, або соціально-психологічної - втрата почуття безпеки у своєму соціальному середовищі. Соціальне середовище, а точніше кажучи, "поважні особи" (significant persons), такі як мати, батько, і т.д. відіграють вирішальну роль у формуванні особистості дитини. На початку страх передається дитині за допомогою емпатії. Коли мати або особа, що для дитини представляє матір (mothering one) перебуває в стані занепокоєння, роздратування, її занепокоєння загадковим образом (емпатія) переноситься на дитину. Можливо, що тут відіграють роль міміка, захід, м'язова напруга, звучання голосу. Надалі страх з'являється щораз, коли дитина почуває погрозу своєї соціальної позиції. Дитина дуже рано навчається розпізнавати, яке поводження приймається оточенням зі схваленням і викликає атмосферу безпеки, а яке зустрічає несхвалення, створюючи атмосферу погрози. Тенденції, які приводять до схвалення з боку оточення, становлять "я гарний" (good me), а протилежні - "я поганий" (bad ті). Ребенок прагне відокремити "я поганий", щоб захистити себе від почуття погрози. У такий спосіб виникає дисоціація.

У дитячі й наступні роки людина вишиковує багату систему різних механізмів, які Салливен детально описує. Вони повинні захищати його від страху втрати контакту зі своїм оточенням, перед втратою почуття безпеки. Ці захисні механізми (selfsystem) бувають тим більше твердими, чим сильніше був страх у ранні періоди дитинства.

Психотерапія прагне до розшифровки цієї системи й можливої її кореляції. Вона ґрунтується на взаємному активному відношенні (interpersonal relation) двох осіб: хворого й лікаря. Щодо цього вирішальну роль грає особистість лікаря. Як технічну деталь варто відзначити, що Салливен був супротивником укладення пацієнта на кушетку, як це прийнято в класичному психоаналізі; він саджав хворого напроти себе, небагато збоку, так що пацієнт міг так само добре бачити його, як і він пацієнта.

Салливен уважав, що подібно тому, як у сучасній фізиці окремі найменші елементи матерії нерозпізнавані, а ми бачимо тільки результати їхньої дії, так і в психіатрії ми можемо досліджувати тільки взаємну дію людей один на одного (interpersonal relation). Саме "я" непізнаване; Салливен сумнівався, чи існує воно взагалі, уважав його вигаданим.

Фромм не погоджувався по цьому питанню із Салливеном; на його думку, такий погляд є результатом сучасної культури, що не допускає самовираження й тому породжує почуття відчуження. На думку Фромма, людина, на відміну від тварин, найменш залежимо від інстинктів, має найменше число готових при народженні способів поводження. Більшість його потягів (drives) формується саме суспільством.

Еволюція людини в західній культурі орієнтована убік індивідуалізації. Він не може покладатися на статичні, колективні форми поводження. Життя усе більше ускладнюється, ставить людини перед всі новими проблемами, які він повинен вирішувати сам. Одночасно людина віддає звіт у своїй малості й безсиллі перед космосом і смертю. Сучасне суспільство не дозволяє йому повністю виразити свої можливості, вимагаючи максимального пристосування. Звідси - фрустрація, почуття самітності, відчуження. На думку Фромма, труднощі сучасної людини не є наслідком порушень лібідо, як думав Фрейд, але випливають із почуття відчуження, викликаного неможливістю виразити себе в сучасній культурі. Ціною своєї індивідуальної волі людина хоче вернутися до примітивних, колективних форм життя, бути знову разом з іншими.

Якщо Салливен у психотерапії допомагав хворому зрозуміти його захисні механізми, то Фромм прагнув проникнути через них до справжнього ядра людини, визволити його творчі сили й, таким чином, реформувати його особистість.

По закінченні війни в німецькомовних країнах: Швейцарії (Бинсвангер), Австрії (Франкл), Західної Німеччини (Цутт) сформувався екзистенціальний аналіз (Daseinsanalyse). На противагу іншим аналітичним школам екзистенціалісти не підходять до хворому з готовою психопатологічною системою, що служить як би провідником по таємничих лабіринтах людської психіки; вони прагнуть пізнати структуру буття людини в його власному світі (dasein). Переживання людини, його зв'язку з речами й людьми створюють у кожного індивіда специфічну структуру. Пізнання цієї структури у хворої людини є завданням психіатра екзистенціального напрямку. Тому що мир хворої людини інший, ніж мир здорових людей; пропорції змінені, форми й взаємозв'язки деформовані. Психотерапія є "зустріччю" (Begegnung, Encounter) - виходом назустріч хворій людині й спробою ввійти в його мир. Завдання психотерапії - повернути хворому його позицію (stand), дати йому можливість максимального використання своїх людських можливостей (condition humaine).

В останні роки серед прихильників різних аналітичних напрямків уже не виявляється такої гарячої віри, що приводила раніше до запеклих спор і унеможливлювала взаєморозуміння між окремими школами. У той же час всі частіше чуються скептичні голоси про те, чи грає теорія взагалі яку-небудь роль у психотерапії. Аналітики різних напрямків з подивом зауважують, що вони досягають подібних результатів у психотерапії й що в практиці вони використовують, власне кажучи, однакові методи лікування всупереч розходженням у поглядах. Одночасно аналітики того ж самого напрямку, тієї ж самої школи одержують різні результати в лікуванні.

Більше того, у результаті дослідження протоколів декількох десятків послідовних психотерапевтичних сеансів, у яких були зафіксовані кожний жест і кожне слово (Мартін), з подивом виявили, що не існує ні найменшої залежності між поліпшенням стану хворого і його поводженням і словами й поводженням лікаря. Взаєморозуміння лікаря й хворого здійснюється, як представляється, не на словесному, а на поза словесному рівні. Втім уже давно кожний досвідчений психотерапевт знав, що важливо не те, що він говорить, а те, як говорить.

Видатний фахівець у психотерапії шизофренії Фрида Фромм-Райхман запропонувала проект наукового дослідження ірраціональних компонентів психотерапії.

Все більше значення надається особистості лікаря, його життєвої філософії, його підходу до хворого: не фахівця до пацієнта-об'єкту, але людини до людини.

Таким чином, після декількох десятиліть, у які, як метеори, одна за іншою з'являлися нові психопатологічні теорії, що претендують на те, щоб пояснити все без залишку загадки людської душі, ми знову виявляємося приблизно на тім же місці, що й Пинель близько 170 років тому зі своїм медико-філософським трактатом.

Незважаючи на те, що серед поляків було кілька психоаналітиків світового значення (М. Борнштейн, Е. Минковський, Фростиг, Биховський), аналітичні напрямки ніколи не були особливо популярними в нашій країні.

Разюче, що в деяких країнах навіть із великою психіатричною традицією, як наприклад, у Франції, психоаналіз не прийнявся, а в інші, як наприклад, Англія, США зробився надзвичайно популярним.

Нам, однак, не здається, що в результаті недостатньої психоаналітичної традиції ми багато втратили. Психотерапія в Росії й Україні як раніше, так і тепер опирається не на психоаналітичні міркування, а на здоровому розумі й на гуманістичному підході до хворого, на тім, що сьогодні визначається як "відношення людини до людини". Не цікавлячись зайво теоріями "переносу" і "контрпереносу" (transference і counter-transference), психіатри завжди робили головний акцент на створення правильного емоційного відношення між лікарем і хворим і вважали це найважливішим змістом психотерапії, випереджаючи щодо цього сучасні аналітичні школи. Цей дух справжньої гуманності пронизував і пронизує наукові праці психіатрів. Відносно велика увага приділяється в нас методам сугестивної і відбудовної психотерапії.

Як позитивне явище слід зазначити те, що усе більше чується голосів за введення більше об'єктивних методів дослідження в психотерапії. Цікавості заради варто згадати про спосіб лікування експериментальних неврозів у тварин. Массерман, що 20 років працював над цією проблемою, уважає, що існує 5 основних "психологічних" методів лікування неврозів у тварин.

1.міна середовища. Тварина, перенесена на кілька місяців з лабораторних умов у домашні, значно слабкіше проявляє невротичні симптоми (занепокоєння, напруженість, конвульсії, регресію поводження). Ці симптоми, однак, знову виступають після повернення в лабораторію; як у солдата після повернення на фронт вертається невроз, вилікуваний у тиловому госпіталі.

2.Задоволення конфліктного потяга. Якщо тварину, що протягом декількох днів відмовляється їсти, нагодувати штучно, невротичні симптоми слабшають. Автор цитує Сорануса, відповідно до якого цей метод був відомий уже Гіппократові. А саме, він був запрошений до молодої дівчини, у якої після весілля виявилася загадкова хвороба із судорогами; коли після бесіди з нею він переконався, що її роздирають два протилежних почуття: сильний сексуальний потяг і страх болю, він порадив молодому панові "запалити смолоскип Гіменея" безвідносно до згоди або незгоди пацієнтки. Результати лікування не повідомлялися.

3.Примусовий дозвіл. Метод аналогічний попередній. Голодних тварин насильно наближають до годівниці доти, поки, нарешті, воно, переборовши страх, раптом кидається на їжу й починає їсти. У той же час звичайно слабшають і невротичні симптоми.

4.Приклад нормального поводження. У невротичної тварини, поміщеної разом зі здоровою, спостерігається ослаблення невротичних симптомів. Подібним чином такі симптоми часто слабшають у дітей в оточенні здорових однолітків.

5.Редукация за допомогою вихователя, якому тварина довіряє. Невротична тварина виявляє значно більшу залежність від експериментаторів, чим здорова тварина. Можливо, що це - повернення до більше ранніх способів поводження. Тварина шукає допомоги й опіки в експериментатора так, як шукала її раніше у своєї матері. Якщо людина виправдує цю довіру, то він може поступово, крок за кроком проводити тварина через послідовні етапи досвіду, що викликав невроз. Таким чином, під опікою експериментатора тварина як би знову досліджує невротичну ситуацію й змінює свою до неї установку. На думку Массермана, аналогічна ситуація існує в кожній психотерапії.

Деякі ліки, наприклад, броміати, барбитурати, похідні макового соку, алкоголь тимчасово відключають більше складні форми поводження у тварин, залишаючи більш прості; наприклад, тварина може відкрити годівницю, але не може дійти до неї через лабіринт, хоча раніше успішно із цим завданням справлялося.

Невротичні тварини краще приймають алкогольні рідини, ніж звичайні (коли їм надається вибір). Під час дії снотворних препаратів або алкоголю тварини були більше резистентними відносно психічних травм. Удари електричним струмом, подібно заспокійливим засобам, унеможливлюють виконання більше складних завдань. У цьому випадку зміна виявляється до певного ступеня стійким.

Ті самі ушкодження мозку можуть у різних тварин викликати різні зміни поводження. Результат операції залежить великою мірою від уродженої конституції тварини і його життєвого досвіду. Із цього видні певні подоби із психіатричним лікуванням у людей.

Експерименти Массермана аналогічні більше раннім дослідженням радянських, а також російських послідовників Павлова. Як представляється, методика Павлова може надати істотну допомогу в розумінні основних психотерапевтичних механізмів. Тому що закони обумовлювання ніде не бувають настільки вираженими, як саме в емоційних реакціях, а ці останні саме й ставляться насамперед до області психотерапії.

Чи гірше умови для психотерапії в Україні чим наприклад, у США, країні, де цей метод лікування досить розвинений? І так, і ні. Середній пацієнт у США в загальному знає, що таке психотерапія, вірить у її ефективність. Він не буде обурений тим, що його лікують тільки "словом", а не якими-небудь новітніми ліками, більше того, з популярних брошур, радіо, телебачення він має деяке уявлення про основні положення фрейдизму. Цей останній момент іноді може виявитися для лікаря скоріше стискує, коли, наприклад, пацієнт раптом запитує: "Ви шукаєте в мене Едипов комплекс?" Психоаналітики вважають, що такий популярний фрейдизм скоріше утрудняє їм роботу, тому що пацієнт оперує готовими формулами. В Україні середній пацієнт не дуже знає, що таке психотерапія й зовсім справедливо або несправедливо не вірить у її ефективність. Лікування, не підкріплене уколами, закордонними ліками, драматичними процедурами, не багато чого коштує. Одним лише словом ніхто нікого не вилікував. Така позиція може здатися застарілої, але їй не можна відмовити в певній правильності. Західній культурі властиве глибоко вкорінене переконання в дуалістичній природі людини. Тіло й душа є чимсь різним. Психотерапія займається душею, інші фахівці - різними частинами тіла. Нібито застаріла позиція польського пацієнта атакує цей укорінений погляд. Потрібне цілісне трактування, а не поділ людини на дві фіктивні цілісності.

Тому, як представляється, правильна більшість українських психіатрів, на противагу західним, не заперечує проти з'єднання психотерапії з фармакотерапією або іншим методом фізичного лікування. Також у нас робиться акцент на максимально докладне соматичне обстеження, з'єднане з додатковими дослідженнями.


Література

1.Томі X., Кехеле X. Сучасний психоаналіз. - К., 2006

2.Фуко М. Воля до істини. - К., 1996

3.Хиллман Д. Архетипова психологія. - К., 2006

4.Хиллман Д. Зцілювальний вимисел. - К., 2004

5.Юнг К.Г. Психологічні типи. - К., 1995

6.Юнг К.Г. Психологія й алхімія. - К., 1997

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий