регистрация / вход

Реабілітаційна психологія

Реабілітація як психотерапевтична інтервенція, її напрямки. Типи психологічних реакцій на хворобу. Особливості психологічних розладів і реакції при онкологічних захворюваннях. Евтаназія і хоспіси: погляд моральний, соціально-правовий, медичний.

Зміст

1. Реабілітаційна психологія як наука і практична дисципліна. Етапи її розвитку, становлення і перспективи

2. Типи психологічних реакцій на хворобу

3. Евтаназія і хоспіси: погляд моральний, соціально-правовий, медичний

4. Особливості психологічних розладів і реакції при онкологічних захворюваннях

Перелік літературних джерел


1. Реабілітаційна психологія як наука і практична дисципліна.

Етапи її розвитку, становлення і перспективи

Реабілітація — завершуючий етап загального лікувального процесу, де вельми поважно оцінити ефективність лікування, дії на організм, перш за все в плані відновлення особового і соціального статусу клієнта.

Реабілітація, є функцією психотерапії, розвиваючись, як самостійна дисципліна несе, в собі функції психотерапії.

Сучасна концепція реабілітації хворих і інвалідів бере свій початок з розробки її принципів і практичного вживання в Англії і США під час другої світової війни. Найбільш змістовне і повне визначення реабілітації прийняте на 9-й нараді міністрів охорони здоров'я і соціального забезпечення східноєвропейських країн. Згідно, якому реабілітація є системою державних, соціально медичних, професійних, педагогічних, психологічних і інших заходів, направлених на попередження розвитку патологічних процесів, що наводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, на ефективне і раннє повернення хворих і інвалідів (дітей і дорослих) в суспільство і до суспільно-корисної праці. Реабілітація є складним процесом, в результаті якого у постраждалого формується активне відношення до порушення його здоров'я і відновлюється позитивне сприйняття життя, сім'ї і суспільства.

Психологічна реабілітація включає заходи щодо своєчасної профілактики і лікування психічних порушень, по формуванню у пацієнта свідомої і активної участі в реабілітаційному процесі.

Розглядаючи психологічну реабілітацію як функцію психотерапії та психологічної корекції, нам доводиться говорити про неї як про психологічне (психотерапевтичне) втручання.

Психотерапевтичне втручання, або психотерапевтична інтервенція - це вигляд (тип, форма) психотерапевтичної дії, який характеризується певною метою та відповідним цим цілям вибиранням засобів дії, тобто методів. Термін психотерапевтичне втручання може позначати конкретний психотерапевтичний прийом, наприклад, роз'яснення, уточнення, стимуляція, вербалізація, конфронтація, навчення, тренінг, поради і ін., а також загальнішу стратегію поведінки психотерапевта, яка тісним чином пов'язана з теоретичною орієнтацією (перш за все, з розумінням природи того або іншого розладу і цілями і завданнями психотерапії).

Психологічні інтервенції характеризуються:

1) вибиранням засобів (методів);

2) функціями (розвиток, профілактика, лікування, реабілітація);

3) цільовою орієнтацією процесу на досягнення змін;

4) теоретичною базою (теоретична психологія);

5) емпіричною перевіркою;

6) професійними діями.

Розглянемо основні характеристики реабілітаційно-психологічних інтервенцій. Методи психологічних інтервенцій - це психологічні засоби, які вибирає психолог. Вони можуть бути вербальними або невербальними, орієнтованими більшою мірою або на емоційні, або на поведінкові аспекти і реалізуються в контексті взаємин і взаємодій між клієнтом і психологом. Типовими психологічними засобами є бесіда, тренування (вправи) або міжособові взаємини як чинник впливу і дії. Функції психологічних інтервенцій полягають в профілактиці, лікуванні, реабілітації і розвитку. Цілі реабілітаційний - психологічних інтервенцій відображають цільову орієнтацію на досягнення певних змін. Реабілітаційний - психологічні інтервенції можуть бути направлені як на загальніші, віддаленіші цілі, так і на конкретних, ближчі цілі. Проте завжди психологічні засоби дії повинні чітко відповідати цілям дії. Теоретична обґрунтованість реабілітаційний - психологічні інтервенцій полягає в її взаємозв'язку з певними психологічними теоріями наукової психології. Емпірична перевірка клініко-психологічних інтервенцій зв'язана, перш за все, з вивченням їх ефективності, вони повинні завжди здійснюватися професіоналами.

Психологічна інтервенція, здійснювана в цілях реабілітації, є психотерапевтичною інтервенцією і відповідає терміну психотерапії.

Психологічна корекція є направленою психологічною дією для повноцінного розвитку і функціонування індивіда. Термін психологічна корекція набув поширення на початку 70-х років. У цей період психології стали активно працювати в області психотерапії, перш за все, груповий.

Про обґрунтованість використання поняття «Психологічна корекція» разом з поняттям психологічне втручання відповісти однозначно досить важко. Їх зіставлення виявляє очевидну схожість. Психологічна корекція, так само як і психологічне втручання, розуміється як цілеспрямована психологічна дія. Вони реалізуються в різних областях людської практики і здійснюються психологічними засобами. Психологічна корекція може бути направлена на вирішення завдань профілактики, лікування і реабілітації. Психологічні втручання (реабілітаційний - психологічні втручання), також виконують функції профілактики, лікування і реабілітації. І психологічна корекція, і психологічне втручання, використовувані з метою реабілітації, виконують психотерапевтичну функцію. Вочевидь, що по суті ці поняття збігаються».

Аналіз основних теоретичних підходів до психологічної допомоги у вітчизняній і зарубіжній психології показав наступне.

У всіх розглянутих теоретичних і практичних підходах до психотерапевтичної і психокоректувальної допомоги особі, так або інакше, досліджується вплив методів психологічної дії на відхилення в самосвідомості особи. Слід зазначити, що якщо в зарубіжній психології не виробляється чіткого розмежування між психотерапією і психологічною корекцією, то у вітчизняній психології прийнято розрізняти психотерапію, як систему методів лікувальної дії осіб з тими або іншими психічними захворюваннями, і психологічну корекцію, як систему методів профілактики і корекції порушень психічної діяльності, що не мають характеру вираженої психічної патології.

При психічних відхиленнях реабілітація має свої особливості, пов'язані в першу чергу з тим, що при них, відбуваються серйозні порушення особи, її соціальних зв'язків і стосунків. Реабілітація психічно хворих розуміється як їх ресоціалізація, відновлення або збереження індивідуальною я суспільної цінності хворих, їх особистого і соціального статусу. Кабанів відносить до основних принципів реабілітації партнерство, різносторонність зусиль, При психічних відхиленнях реабілітація має свої особливості, зв'язані в єдність психосоціальних і біологічних методів, ступінчастість зусиль, що додаються, дій, що проводяться, і заходів. Її етапами є відновна терапії, реадаптація, реабілітація у власному сенсі цього слова. Реабілітація є одночасно метою (відновлення або збереження статусу особи), процесом, що має нейрофізіологічні і психологічні механізми, і метод підходу до хворого.

Найадекватніше цілям реабілітації служить психотерапія. Пом'якшення проявів і перебігу психічних захворювань і розширення можливостей сучасного психофармакологічного лікування сприяло зростанню ролі і підвищенню ефективності психотерапевтичної дії. При цьому точкою додатка психотерапії, на відміну від біологічних методів лікування, є не сам патологічний процес (хоча його залежність від емоційних чинників і діяльності людини безперечна), а особа пацієнта і система його стосунків до дійсності.

Залежно від стадії розвитку, типа течії і форми психічного захворювання міняється співвідношення сомато-біологічних і індивідуально-психологічних чинників у формування картини хвороби, в різній мірі страждають здібності хворого до самореалізації і до встановлення адекватних міжособових стосунків. Відповідно цьому повинні мінятися не лише місце психосоціальних методів в структурі реабілітації, але і самі методи, а також конкретні завдання.

Цілі психотерапевтичної роботи досяжні тоді, коли враховується активність патологічного процесу, психічний стан хворого, його особові характеристики, особливості безпосереднього соціального оточення, індивідуальні життєві умови і прогноз. Залежно від цього повинен вирішать питання про допустиму глибину втручання в сферу значимих стосунків і перебудову малоефективних, але таких, що склалися форм психологічної компенсації. Практика дає немало прикладів зриву адаптації і загострення хворобливого стану при безрозсудному розтині і обговоренні психологічних і соціально-психологічних проблем, що мають нерозв'язний для пацієнта характер.

Вимога розробки критеріїв і методів оцінки ефективності психореабілітації стає усе більш актуальною у зв'язку з випереджаючим розвитком методів. Організатори психотерапевтичної служби все частіше зустрічаються з проблемою оцінки корисності, доцільності і ефективності засобів, що виділяються з фондів охорони здоров'я для охорони психічного здоров'я.

Аби показати всю складність даної проблеми, приведемо основні передумови для її вирішення.

1. Аби оцінити ефективність психотерапії, потрібний, перш за все, чітко визначити метод, за допомогою якого вона здійснюється. У практичній же роботі частіше говориться про психотерапію взагалі, не про одне, а про групу методів, різних їх комбінаціях - раціональної психотерапії і гіпнозу, гіпнозу і аутогенного тренування і т. д., оскільки твердження в практиці роботи психотерапевта інтеграційного підходу сприяє усе більш широкому вживанню поєднань різних методів.

2. При кваліфікованому використанні того або іншого методу має бути дотримана певна техніка. Вочевидь, що це одночасно вимога до якості підготовки, досвіду, кваліфікації психотерапевта, що не завжди враховується, І метод аутогенного тренування, і метод групової психотерапії в руках психотерапевтів з різною мірою кваліфікації, природно, дадуть різні результати.

3. Число пацієнтів, що лікуються за допомогою даного методу, має бути статистично значимим. В той же час при використанні деяких систем психотерапії йдеться частіше про окремих пацієнтів, які піддавалися багатомісячній або навіть багатолітній дії психотерапії.

4. Вивчення ефективності лікування краще проводити на гомогенному матеріалі. Зазвичай же досліджують групи хворих, що включають первинних пацієнтів і тих, кому донині не допомагали жодні інші методи лікування, групи амбулаторних хворих і госпіталізованих, з гострою і затяжною течією і так далі

5. Група пацієнтів, що створюється для оцінки ефективності психотерапії, повинна формуватися методом випадкової вибірки. З етичної точки зору це можливо у тому випадку, коли число хворих перевищує реальні можливості забезпечити їх психотерапевтичною допомогою.

6. Оцінка ефективності психотерапії не повинна проводитися тією особою, яка здійснює лікування, тут необхідний незалежний спостерігач. Це вимога дуже важлива, оскільки при цьому елеминирується вплив на оцінку відношення пацієнта до лікаря; можна передбачати, що хворий буде щиріше оцінювати ефективність лікування.

7. Доцільно, аби незалежний спостерігач не знав про психотерапевтичний метод, що застосовувався, аби його власне відношення до цього методу не впливало на оцінку. Використання магнітофонних записів психотерапевтичних бесід дозволило б також виключити вплив на оцінку типа поведінки пацієнта під час психотерапії і т д.

8. Грає роль особова структура психотерапевта, міра вираженості у нього якостей, використовуваних для прогнозування успішності психотерапії.

9. Необхідно враховувати особу хворого, міра вираженості у нього рис, особливостей, відомих як прогностичних сприятливі або несприятливі для проведення психотерапії.

10. Має значення установка хворого на той або інший вигляд психотерапії, сформована у нього, зокрема, попередніми зустрічами з психотерапевтами і тими або іншими методами психотерапії.

11. В цілях об'єктивності необхідне порівняння безпосередніх і віддалених результатів лікування. Ця умова особлива поважно, коли йдеться про оцінці ефективності вживання особово-орієнтованої психотерапії.

12. Число повторно досліджених хворих в катамнезі по відношенню до всього контингенту тих, що лікувалися має бути репрезентативним; таких хворих повинно бути не менше 90% від загального їх числа.

13. Оцінка в катамнезі повинна виходити не лише від лікаря, незалежного оцінювача (об'єктивні дані), але і від самого хворого (суб'єктивні показники).

14. Необхідно враховувати особливості життя хворого після закінчення лікування, можливі впливи (позитивні або негативні) на результат терапії найближчого оточення пацієнта (сім'я, виробництво і т. д.).

15. Для об'єктивного катамнезу необхідна своя контрольна група хворих, оскільки зміни в стані клієнтів, що лікуються за допомогою психотерапії, могли з часом відбуватися і поза лікуванням.

16. мають бути враховані ті цілі і завдання, обумовлені клінічною специфікою захворювання і теоретичними передумовами, які прагнув реалізувати психотерапевт за допомогою вживаного їм методу.

Зростає інтерес до розробки критеріїв і методів оцінки ефективності реабілітації при ряду інших захворювань. Так, Гузіков пропонує оцінювати ефективність психореабілітації (зокрема, в груповій формі) при алкоголізмі за допомогою наступних чотирьох критеріїв:

· міра подолання пацієнтом анозогнозії: це і нездатність визнати себе хворим алкоголізмом, і небажання лікуватися, і т. д.;

· міра об'єктивності оцінки хворим своїх особових особливостей, здатність до відновлення самоповаги і др.;

· міра соціально-психологічної реадаптації, яка визначається характером відновлення порушених родинних, виробничих і інших стосунків клієнта.

У дослідженнях Воловика, Віда аналізуються питання ефективності реабілітаційних дій у хворих з малопрогредієнтними формами шизофренії. Основними напрямами психореабілітаційного втручання тут є:

1) суб'єктивна оцінка стану і відношення до лікування;

2) наявність труднощів і конфліктів в інших значимих сферах стосунків особи і міра їх усвідомлення;

3) спотворення соціальної перцепції, самооцінки і рівня домагань;

4) недолік індивідуального досвіду і наявність повторно засвоєних форм поведінки, що дезадаптують хворого.

Для оцінки змін в змозі хворих неврозами і іншими захворюваннями по критеріях симптоматичного поліпшення, психологічним і соціально психологічним критеріям може застосовуватися широкий спектр методик, спеціально розроблених з врахуванням даного захворювання, його природи і механізмів, - клінічні шкали, психологічні, соціально-психологічні, психофізіологічні, фізіологічні методики і так далі

Необхідно лише підкреслити, що виявлення динаміки в змозі хворого за допомогою психологічних методів вимагає вживання при повторних дослідженнях схожих методик, за формою і змістом пред'явлення тих, що відрізняються, проте, від первинних, аби зменшити (якщо не виключити) спотворення, викликані придбанням навиків у виконанні завдань.

У випадках вживання експериментально-психологічних методик для оцінки ефективності психореабілітації виходять із звичайної для психодіагностики принципу відмінності вибірки хворих від нормальної вибірки, а також з того, що у міру поліпшення стану пацієнтів психологічні показники їх наближаються до норми. Тому основна увага акцентується на різниці середніх показників психологічних методик, отриманих на початку, в процесі і в кінці лікування.

При оцінці ефективності психореабілітації хворих неврозами, психічними і іншими захворюваннями можуть використовуватися відносно об'єктивніші психофізіологічні методи. Встановлено, що поліпшенню стану хворого супроводить нормалізація (або тенденція до неї) психофізіологічної реактивності, обумовлена перебудовою його відношення до раніше патогенним умовам і діям.

2. Типи психологічних реакцій на хворобу Можна виділити три головні реакції хворого на своє захворювання: стенична, астенічна і раціональна.1. При активній позиції хворого до лікування і обстеження говорять про стеничну реакцію на хворобу. Є, проте, і негативна сторона цієї поведінки, оскільки хворий може бути слабкий здібним до виконання необхідних обмежень стереотипу життя, захворювань, що накладаються.2. При астенічній реакції на захворювання у хворих є схильність до песимізму і недовірливості, але вони відносно легше, ніж хворі із стеничною реакцією, психологічно пристосовуються до захворювання.3. При раціональному типові реакції має місце реальна оцінка ситуації і раціональний відхід від фрустрації.Ряд авторів описує типів відношення до хвороби, маючи на увазі характер взаємодії, що складається при цьому між лікарем і пацієнтом.Типи особової реакції на захворюванняРеакція співдружності. Ця реакція характерна для осіб з розвиненим інтелектом. Вони як би з перших днів захворювання стають «асистентами» лікаря, демонструючи не просто слухняність, але і рідку пунктуальність, увагу, доброзичливість. Вони безмежно довіряють своєму лікареві, що лікує, і вдячливі йому за допомогу.Спокійна реакція. Така реакція характерна для осіб із стійкими емоційно-вольовими процесами. Вони пунктуальні, адекватно реагують на всі вказівки лікаря, точно виконують лікувально-оздоровчі заходи.Вони не просто спокійні, а навіть представляються «солідними» і «статечними», легко вступають в контакт з медичним персоналом. Можуть інколи не усвідомлювати свою хворобу, що заважає лікареві виявити вплив психіки на хворобу.Неусвідомлювана реакція. Така реакція, маючи патологічну основу виконує у ряді випадків роль психологічного захисту, і цю форму захисту не завжди слід усувати, особливо при важких захворюваннях з несприятливим результатом.Реакція сліду. Хворі знаходяться у владі упереджень, тенденційності. Вони підозрілі. Недовірливі. Насилу вступають в контакт з лікарем, що лікує, не надають серйозного значення його вказівкам і порадам. У них часто виникає конфлікт з медичним персоналом. Не дивлячись на психічне здоров'я, вони демонструють часом так звану «подвійну переорієнтацію».Панічна реакція. Хворі знаходяться у владі страху, легко вселяються, часто непослідовні, лікуються одночасно в різних лікувальних установах, як би перевіряючи одного лікаря іншим лікарем. Часто лікуються у знахарів. Їх дії неадекватні, помилкові, характерна афектна нестійкість.Руйнівна реакція. Хворі поводяться адекватно, необережно, ігноруючи всі вказівки лікаря, що лікує. Такі особи не бажають міняти звичний спосіб життя, професійне навантаження. Це супроводжується відмовою від прийому ліків, від стаціонарного лікування. Наслідки такої реакції бувають часто несприятливими.У типології реагування Н.Д. Лакосиной і Г.К. Ушакова як критерій, узятий за основу класифікації типів, виділяється система потреб, які фруструються захворюванням: вітальна, суспільно-професійна, етична або пов'язана з інтимним життям. Інші автори (Бурн Д.Г.) вважають, що реакція на хворобу в значній мірі обусловлюється прогнозом захворювання.В будь-якому разі, в цілях подолання самопочуття, що змінилося, і різних проявів хвороби особою виробляється комплекс адаптаційних (пристосовчих) прийомів. Е.А. Шевальов і Щ.В. Кербіков визначають їх як реакції адаптації, які можуть бути як компенсаторного (штучне обмеження контактів, підсвідоме маскування симптомів, свідома зміна режиму дня, характеру роботи і тому подібне), так і псевдокомпенсаторного характеру (заперечення і ігнорування хвороби). Іншими словами, хворий на основі своєї концепції хвороби певним чином змінює звичний спосіб життя, свою трудову діяльність і в цьому відношенні самі різні соматичні захворювання можуть створити однотипні життєві обставини для людини.Р.Баркер виділяє 5 типів відношення до хвороби:· уникнення дискомфорту з аутизацією (характерний для пацієнтів з невисоким інтелектом);· заміщення із знаходженням нових засобів досягнення життєвих цілей (облич з високим інтелектом);· що ігнорують поведінку з витісненням визнання дефекту (в осіб з середнім інтелектом, але високим освітнім рівнем);· компенсаторна поведінка (тенденції агресивного перенесення неадекватних переживань на тих, що оточують і ін.);· невротичні реакції.У вмісті внутрішньої картини хвороби відбивається не лише готівкова життєва ситуація (ситуація хвороби), але і преморбідні особливості особи хворого, його характер і темперамент. Преморбідні особливості особи багато в чому можуть пояснити перевагу появи у хворих тих або інших форм реагування на захворювання.Патологічні форми реагування на хворобу (переживання хвороби) описуються дослідниками в психіатричних термінах і поняттях: депресивний, фобний, істеричний, іпохондричний, ейфорічно-анизогнозичний і інші варіанти (Шевальов Е.А., Рохлін Л.Л., Ковальов В.В.). У цьому аспекті досить широку популярність придбала класифікація типів відношення до хвороби, запропонована А.Е. Лічко і Н.Я. Івановим.Типи відношення до хвороби· Гармонійний – правильна, твереза оцінка стану, небажання обтяжувати інших тяготами догляду за собою.· Ергопатичний – «відхід від хвороби в роботу», бажання зберегти працездатність.· Анізогнозичний – активне відкидання думки про хворобу, «обійдеться».· Тривожний – безперервне занепокоєння і недовірливість. Віра в прикмети і ритуали.· Іпохондричний – крайня зосередженість на суб'єктивних відчуттях і перебільшення їх значення, боязнь побічної дії ліків, процедур.· Неврастенічний – поведінка за типом «дратівливої слабкості». Нетерплячість і спалахи роздратування на першого зустрічного (особливо при болях), потім – сльози і розкаяння.· Меланхолійний – невіра в одужання, пригніченість хворобою, депресивний настрій (загроза суїциду).· Апатичний – повна байдужість до своєї долі, пасивне підпорядкування процедурам і лікуванню.· Сензитивний – чутливий до міжособових стосунків, повний побоювань, що оточують його уникають із-за хвороби, боязнь стати тягарем для близьких.· Егоцентричний – «відхід в хворобу» з виставлянням напоказ страждань, вимога до себе особливого відношення.· Паранояльний - упевненість, що хвороба є результатом чийогось наміру, а ускладнення потягу є результатом халатності медичного персоналу.· Дісфоричний – домінує похмуро-озлоблений настрій, заздрість і ненависть до здорових. Спалахи гніву з вимогою від близьких догоджання у всьому.Також існують класифікації типів реакції на хворобу, які враховують соціальні наслідки захворювання. На думку З.Д. Ліповськи, психосоціальні реакції на хворобу складаються з реакцій на інформацію про захворювання, емоційних реакцій (типа тривоги, депресії, сорому, відчуття провини) і реакцій подолання хвороби.Реакції на інформацію про захворювання залежать від «значення хвороби» для хворого:1) хвороба - загроза або виклик, а тип реакцій – протидія тривога, відхід або боротьба (інколи паранояльна);2) хвороба - втрата, а відповідні типи реакцій - депресія або іпохондрія, розгубленість, горе, спроба привернути до себе увагу порушення режиму;3) хвороба - виграш або позбавлення, а типи реакцій при цьому - байдужість, життєрадісність, порушення, ворожість по відношенню до лікаря.4) хвороба – покарання і при цьому виникають реакції типа пригниченності, сорому, гніву.Реакції подолання хвороби диференціюються по переважанню в них компонентів: когнітивного (применшення особової значущості хвороби або пильна увага до всіх її проявів) або поведінкового (активний опір або капітуляція і спроби «відходу» від хвороби).

3. Евтаназія і хоспіси: погляд моральний, соціально-правовий,

медичний

Щороку від раки в Україні вмирають 90 тис. чоловік. Жити, чекаючи фатального моменту, частина пацієнтів відмовляється. Проте евтаназія, так звана "легка смерть", в нашій країні заборонена.

"Хороша смерть" — так дослівно перекладається з грецького "евтаназія". Зараз її легалізували в чотирьох країнах світу: Голландії, Франції, США, Ізраїлі. Застосовують з дозволу рідні і під строгим контролем лікарів.

У Україні ж евтаназія заборонена і розцінюється як вбивство. Питання її легалізації піднімало не один склад Міністерства охорони здоров'я. Втім, від слів до справи так і не перейшли.

Проблема евтаназії в Україні не стоїть ще так гостро, як на Заході, через нейтральну громадську думку, християнські традиції і моральні засади лікарів. Але завдяки прогресу медицини число людей, страждаючих від страшних болів або самого стану хвороби із-за продовження життя, постійно збільшується. Спробуємо розібратися в цій дилемі, яка мучить людство вже не одне десятиліття.

У теорії виділяються два види евтаназії: пасивна - навмисне припинення медиками терапії хворого, що підтримує, і активна - введення вмираючому лікарських засобів або інші дії, які спричиняють за собою швидку смерть.

Пасивна евтаназія виражається в тому, що припиняється надання направленому на продовження життю медичної допомоги, що прискорює настання природної смерті. На практиці досить частий зустрічається і у нас в країні. Пасивна практикується майже у всіх країнах. Основним предметом дискусії стала евтаназія активна, і коли говорять про евтаназію, то мають на увазі саме цей її різновид. Під активною евтаназією розуміють введення вмираючому яких-небудь лікарських або інших засобів або інші дії, що спричиняють за собою швидке і безболісне настання смерті.

Активне убивання, у свою чергу, ділиться на дві стадії. "Вбивство з милосердя" досягається в тих випадках, коли лікар, бачучи болісні страждання безнадійно хворої людини і будучи не в силах їх усунути, наприклад, вводить йому наддозу знеболюючого препарату, внаслідок чого настає бажаний смертельний результат. "Самогубство, що асистується лікарем" відбувається, коли лікар лише допомагає невиліковно хворій людині покінчити з життям.

Власне активна евтаназія може відбуватися і без допомоги лікаря. Пацієнт сам включає пристрій, який наводить його до швидкої і безболісної смерті, як би сам накладає на себе руки.

За даними Американської медичної асоціації, велика частина хворих, вмираючих в лікарнях США, вирушає з життя добровільно за допомогою медперсоналу. Вважається, що негласно існує подібна практика і в Україні, при тому що активна евтаназія різко і беззастережно засуджується не лише в нашій країні, але і в інших державах.

Таким чином, суть проблеми активної евтаназії полягає в спробах виправдати умисне спричинення лікарем смерті хворому із співчуття або на прохання самого вмираючого або його близьких.

Переважна більшість лікарів і юристів вважають евтаназію абсолютно недопустимою, більш того, кримінально караною, навіть якщо вона робиться виключно із співчуття, на наполегливу вимогу хворого, якому в будь-якому разі належить незабаром померти. І, проте, є країни, в які евтаназія отримала навіть юридичні права. Чим і як це було обумовлено?

Вважається, що однією з причин цього став розголос практики американського лікаря-патологоанатома Джека Кеворкяна. У 1958 році доктор Кеворкян опублікував у пресі ряд статей, в яких закликав безболісно позбавляти життя злочинців, засуджених до страти, їх тіла використовувати для наукових дослідів, а окремі органи - для пересадкових операцій.

Пізніше, ставши свідком безглуздо-жорстоких самогубств, він прийшов до думки, що людям, що зневірилися, безнадійно хворим, вирішили покінчити з життям, необхідна в цьому допомога. Від словесних і газетних виступів Кеворкян перейшов до справи і запатентував свій винахід, названий згодом журналістами "машиною смерті". За допомогою цього пристосування у вигляді крапельниці можна швидко і безболісно убивати людей. У апараті передбачено і спеціальний пристрій для переривання процедури в разі, якщо доброволець несподівано змінить своє рішення.

Надалі він удосконалив суїцидальну машину, забезпечивши її маскою з автоматичною подачею смертельної дози вуглекислого газу. Багато безнадійно хворих людей скористалися цим апаратом у присутності його автора і при його консультації. У США це викликало обурення громадськості. Занепокоєння пов'язане перш за все з тим, що колишній патологоанатом без консиліуму лікарів-фахівців, визначає фатальність хвороби і асистує в подібних справах.

За чверть століття Джек Кеворкян зупинив життя 130 хворих. Багатолітня тяжба його з судами штату Мічіган (що кілька разів його виправдовували) закінчилася його засудженням. Ще раніше професійна асоціація американських медиків позбавила Кеворкяна звання лікаря. Сам же він отримав прізвисько Доктор Смерть.

Піонером в області легалізації добровільної смерті стали Нідерланди. Сприятливі умови для евтаназії існували там ще з 1984 року, коли Верховний суд країни визнав добровільну евтаназію прийнятною.

Мабуть, тому, не дивлячись на опір опозиції, восени 2000 років закон про легалізацію деяких форм активної евтаназії пройшов в нижній палаті парламенту з легкістю. Тепер, за рішенням суду у кожному конкретному випадку, лікар, що убив або сприяв самогубству свого пацієнта при певних обставинах, не визнається винним.

До евтаназії спокійно відносяться не лише в Голландії. Хоча закону про її легалізацію в більшості країн немає, практика убивання безнадійно хворих пацієнтів застосовується лікарями в багатьох регіонах світу.

Після Голландії другою країною, що узаконила евтаназію, стала в 2002 році Бельгія. У Швейцарії, де евтаназія в принципі заборонена, насправді людина, яка, не маючи власної вигоди, допомогла іншому піти з життя, не може бути засуджена. По оцінках експертів, щорік в Швейцарії таким чином розлучаються з життям близько 100 чоловік.

У 1997 році Конституційний суд Колумбії постановив, що лікар, що виконав бажання безнадійно хворого пацієнта про добровільну смерть, не несе за це відповідальності перед судом.

У американському штаті Орегон дозволено так зване самогубство за допомогою іншої особи. Про нього говорять, коли лікар прописує хворому смертельні пігулки. Але в той же час там не дозволено давати пацієнтам наркотики. У двох інших регіонах США (вирішеннями Апеляційних судів другого округу (Нью-Йорк та інші) і Дев'ятого округу (Каліфорнія, Орегон та інші), що позбавляють сили встановлені законом заборони) лікар може виписувати пацієнтові, але не давати сам зухвалі смерть препарати.

У Каліфорнії після довгих років обговорень на референдумах в 1977 році був ухвалений закон "Про право людини на смерть", по якому невиліковно хворі люди можуть оформити документ з виявленням бажання відключити реанімаційну апаратуру.

Позиція Ватикану з цього питання помітно лагідніла в 2002 році, коли папа римський Іоан Павло II заявив, що використання медичного устаткування для врятування життя хворого в деяких випадках може бути "даремним і нешанобливим по відношенню до пацієнта".

У 1998 році евтаназія була узаконена на Північних територіях Австралії - там лікар міг допомогти пацієнтові піти з життя, прописавши йому відповідні ліки або зробивши ін'єкцію. Проте півроку через цей закон відмінили.

В той же час під приводом забезпечення прав людини в багатьох країнах в тій чи іншій мірі вільно застосовується евтаназія навіть всупереч існуючим нормам закону.

А доки власті намагаються визначитися в своєму відношенні до ідеї евтаназії, один з головних її прибічників, лікар Філіпп Нітч, заявив, що купить зареєстрований в Голландії корабель і надаватиме такі послуги, знаходячись в міжнародних водах і тим самим обходячи закон.

Письменник, лідер НБП Едуард Лімонов в своїй фантастичній книзі "316, пункт B" довів ідею евтаназії до логічного абсурду: у США евтаназії піддаються всі пересічні громадяни, що досягли 65-річного віку, аби не платити їм пенсію. Згадується ще розповідь Джека Лондона "Закон життя" про старого індійця, якого плем'я залишило замерзати біля багаття. У публікаціях і телепередачах широко освітлюють випадки вживання медикаментозної евтаназії, здійснюваної близькими на прохання змученого болями хворого. Їх ніхто не засуджував, не було і роз'яснення із цього приводу з точки зору права.

Жебрацьке положення вітчизняної охорони здоров'я - важливий об'єктивний чинник популярності евтаназії. Воно формує думку, що дозволена медициною смерть і припинення життя виглядають гідно за болісне споглядання того, як вмирають безнадійні хворі, яким ніхто невзмозі допомогти. Це сприяє поширенню в суспільстві цинізму, нігілізму і етичної деградації в цілому, що неминуче при відмові від дотримання заповіді "не убий". Кваліфікований лікар повинен враховувати, що прохання хворого про смерть може бути обумовлене його депресією, що позбавляє можливості правильно оцінювати своє положення. Важко провести кордон між самогубством із сторонньою допомогою і вимушеною евтаназією.

Слід враховувати і те, що сьогодні багато людей, страждаючих онкологічними захворюваннями, і страждання їх страшні. Як ні парадоксально, але зв'язано це з тим, що за останні десятиліття боротьба з раком досягла безперечного прогресу. Людина не гине, як це було раніше, на ранніх стадіях захворювання і навіть в тих випадках, коли лікування не наводить до одужання або ремісії. Він "дотягує" до такого розвитку хвороби, який у минулому був принциповий недосяжно. Коли організм вже уражений метастазами, людина страждає від виснаження і жахливих болів.

Раніше до цієї стадії хвороби доживали одиниці, тепер - це доля більшості онкохворих. В результаті евтаназія стає усе більш частим вирішенням проблеми болю, впоратися з якою, виявляється, не в змозі ні самі хворі, ні їх родичі, ні лікарі. Це здається жахливим, але фахівці, що практикують евтаназію, отримують від родичів своїх пацієнтів листа вдячності, в захист евтаназії виступають і самі хворі, нескінченно утомлені від хвороби.

Сьогодні все частіше говорять про те, що людина повинна мати можливість скористатися правом на смерть в разі невиліковної хвороби, яка все одно приведе його до неминучої загибелі через тиждень, дві, три. Прибічники евтаназії наводять, хай не зовсім доречне, але точне порівняння. Якщо ліки дані на прохання хворого, якщо між хворим і лікарем існує згода і домовленість, то евтаназія так само відрізняється від вбивства, як зґвалтування від любовного зв'язку. В той же час противники евтаназії не втомлюються повторювати, що сучасна цивілізація виправдовує самогубство, що "допомога в здійсненні самогубства" недопустима.

Багато учених побоюються, що формальний дозвіл евтаназії може стати певним психічним гальмом для пошуку нових, ефективніших засобів діагностики і лікування тяжкохворих, а також сприяти недобросовісній в наданні медичній допомозі таким хворим. Реанімаційна допомога вимагає не лише великих матеріальних витрат, але і величезної напруги фізичних і душевних сил обслуговуючого медперсоналу. Саме відсутність належного лікування і відходу стимулюють вимоги хворого прискорити смертельний результат, що дозволить лікареві повністю припинити всяке лікування і догляд за ним.

Право на життя, дане людині через його народження на Землі, не може бути відірване від його права на гідну смерть. Адже сказано ж в Писанні: "Страшніше за помилку в якомусь конкретному випадку може бути лише думка, правильна сьогодні, але помилкове завтра. Це та помилка, яку не можна виявити в сьогоденні". Ці мудрі слова можна повністю віднести до проблеми евтаназії. Вирішення її - загальне завдання лікарів і юристів, філософів і богословів, одним словом, учених всього світу, у тому числі і українських. Останнє ж слово завжди повинне залишатися за законом і здоровим глуздом.

Хоспіс

Хоспіс є установою соціальної служби і системи охорони здоров'я, призначеним для інкурабельних хворих, з метою забезпечення ним симптоматичного (паліативного) лікування, підбору необхідної знеболюючої терапії, надання медико-соціальній допомозі, відходу, психосоціальної реабілітації, а також психологічної підтримки родичів на період хвороби і втрати ними близького.

Ідея хоспіса сходить своїм корінням до ранніх християнських общин, які створювали спеціальні заклади для догляду за своїми хворими. В середні віки, рицарські ордени засновували шпиталі, їх члени присвячували себе догляду за хворими, особливо за мандрівниками і за тими, про кого більше нікому було піклуватися. Пізніше чернечі ордени та лікарі-добровольці відродили цю традицію, але вже аби надавати допомогу бідним, самотнім і тим, кому нікуди більше було йти.

Із зростанням числа крупних лікарень лише окремі куточки медичного світу намагалися створити те, що ми називаємо зараз хоспісним обслуговуванням. Проте, система охорони здоров'я не могла задовольнити нужди людей, страждаючих від раку. І ось з'явилася ідея повернути систему, що існувала раніше, - хоспіс - аби відповісти на цю трагедію. Сучасний хоспісний рух почала Сесілія Сандерс в хоспісі св. Хрістофора в 1960-і роки в Лондоні. В даний час хоспіси працюють або заплановані більш ніж в 100 країнах світу.

У Радянському Союзі хоспісний рух був ініційований Віктором Зорзой в кінці 1980-х. Британський журналіст, що народився на Західній Україні, присвятив себе цьому руху на честь своєї дочки, яка отримувала лікування в лондонському хоспісі.

Що ж може зробити наше суспільство для тих, кому судиться померти від цієї хвороби? Якщо ні опромінення, ні хірургічне втручання, ні лікарські препарати не зупинили розвиток захворювання, чи означає це, що медицина просто «умиває руки» і залишає хворого на руках родичів, наодинці із стражданням і страхом смерті?

Відповіддю стала поява сучасних хоспісів спочатку в Західній Європі, Америці, Росії, а після і в Україні. Хоспіси націлені виключно на допомогу безнадійним хворим, тим, хто часто стає непотрібним «баластом» в звичайних установах охорони здоров'я. Така вже влаштована система медичної допомоги не лише у нас, але і в інших країнах: основні ресурси, природно, прямують на лікування і одужання пацієнта. Якщо вилікувати не удається, то людина виявляється, фактично, поза інтересами системи медичної допомоги. Хоспіс же забезпечує смертельно хвору людину не лише професійною допомогою в лікуванні симптомів хвороби, кваліфікованою сестринською допомогою, але і надає психологічну і духовну підтримку хворим, їх родичам і близьким.

Заповіді хоспісу

1. Хоспіс - не будинок смерті. Це гідне життя до кінця. Ми працюємо з живими людьми. Лише вони вмирають раніше нас.

2. Основна ідея Хоспіса - полегшити біль і страждання як фізичні, так і душевні. Ми мало можемо самі по собі і лише разом з пацієнтом і його близькими ми знаходимо величезні сили і можливості.

3. Не можна квапити смерть і не можна гальмувати смерть. Кожна людина живе своє життя. Тривалість її не знає ніхто. Ми лише попутники на цьому етапі життя пацієнта.

4. За смерть не можна платити. Як і за народження.

5. Якщо пацієнта не можна вилікувати, це не означає, що для нього нічого не можна зробити. Те, що здається дрібницею, дрібницею в житті здорової людини, для пацієнта має величезний сенс.

6. Пацієнт і його близькі - єдине ціле. Будь делікатний, входявчи в сім'ю. Не суди, а допомагай.

7. Пацієнт ближче до смерті, тому він мудрий, узрій його мудрість.

8. Кожна людина індивідуальна. Не можна нав'язувати пацієнтові своїх переконань. Пацієнт дає нам більше, ніж ми можемо дати йому (тобто?).

9. Прийшовши до пацієнта, не квапся. Не стій над пацієнтом - посидь поруч. Як би мало часу ні було, зроби все можливе. Якщо думаєш, що не все встиг, то спілкування з близькими що пішов заспокоїть тебе.

10. Ти повинен прийняти від пацієнта все, аж до агресії. Перш ніж що-небудь робити, зрозумій людину, перш ніж зрозуміти, прийми його.

11. Говори правду, якщо пацієнт цього бажає і якщо він готовий до цього. Будь завжди готовий до правди і щирості, але не квапся.

12. Незапланований візит не менш коштовний, чим візит по графіку. Частіше заходь до пацієнта, або хоч би подзвони.

13. Не залишай свою доброту, чесність і щирість у пацієнта, завжди носи їх з собою.

14. Головне - не забувай, що ти знаєш дуже мало.

4. Особливості психологічних розладів і реакції при онкологічних захворюваннях Онкологічні, як і всі інші важкі захворювання у багатьох хворих викликають хвилювання, тривогу, страх. Їх хвилюють думки про те, як проходитиме хвороба і наскільки вона небезпечна для життя, оскільки серед людей існує помилкова думка, що рак - хвороба невиліковна. Супутні психоемоційному стану негативні емоції, напруга або депресія можуть посилити перебіг хвороби. Наявні в світовій науковій літературі відомості про вплив емоційних відхилень на онкологічних хворих свідчать, що не лише перебіг захворювання, але і соціально-психологічна реабілітація хворого, повернення його до активного повноцінного життя в сім'ї і суспільстві, зниження риски повторного захворювання, багато в чому залежать від відношення людини до хвороби, його душевного стану, волі, активної позиції, направленої на боротьбу з недугою.Психіка хворого раком в період розвитку хвороби багато в чому аналогічна психіці хворого, страждаючого будь-яким важким соматичним захворюванням. Для початкового періоду характерні певні особливості психіки, пов'язані з хворобливим процесом. Під час встановлення діагнозу психічні розлади вичерпуються психогенними проявами. І спочатку це, як правило, страх перед діагнозом.Б.Е. Петерсон виділяє чотири періоди в психічному стані онкологічного хворого: передмедичний, амбулаторний, стаціонарний і період диспансерного спостереження.Спочатку хворий на рак прагне додавати своїй хворобі значення, він не звертає уваги на неї, «біжить» від неї. При раку, в його початкових стадіях, немає хворих, аггравуючих свій стан, або хворих з іпохондричною фіксацією на хворобливих відчуттях. Ніхто з них не бравує хворобою, але і не вважає хвороба ганьбою. У цьому періоді (до остаточного встановлення діагнозу) суїцидальні спроби рідкі.Знижений настрій не досягає вираженої міри депресії, але відчуття повноти життя втрачається. Успіхи на роботі, приємні життєві події не викликають колишньої радості. Увага прикована до підозрінь хвороби. Все довколишнє і власне відчуття оцінюється виходячи з цього підозріння. З'являється деяка відгороджена від тих, що оточують. Хворий стає більш схильним навіюванням з боку тих, що оточують. У його свідомості стійко фіксуються різні повідомлення про хворобу, оцінка симптомів і проявів. У цей період загострюються і особливості особи.Так, за наявності психастеничних рис можуть спостерігатися метання хворого від одного лікаря до іншого, то відчай, то надія. Вдається пасивно долі мрійник, замикає і мовчить вольовою, «витісняє», ігнорує небезпеку істерик.Початковий період, під час якої зміни психіки виражені виразно, змінявся «діагностичним», коли хворий так чи інакше дізнається про своє захворювання.У картині психічних порушень ведучої стає афектна. Цей період продовжується декілька тижнів, а потім вираженість афектних переживань згладжується, хворий пристосовується до нової ситуації.У діагностичний період психогенна реакція рідко досягає по вираженості психотичної. Ця реакція може виражатися в патологічному спокої, пасивності, фантазуванні, візуалізації своїх нав'язливих думок і побоювань, заміні і навіть як би аналізі загрозливих вистав.Але з того часу починається боротьба активної людської особи з грізною небезпекою, що насувається. На цю боротьбу мобілізуються інстинктивні сили, ефективність, перебудовується інтелектуальна робота, міняється відношення до зовнішнього і внутрішнього світу.У «розгорнутій» фазі захворювання у хворих є серйозні поразки і порушення функції внутрішніх органів. От хворих в кінцевій стадії вони відрізняються тим, що у них зберігається здатність підтримувати необхідний баланс обміну, можливість поправки, що визнається лікарями, і відсутність помітних ознак безнадійності.Деяким вироблена операція, інші готуються до неї, отримують спеціальне лікування (променева, хіміотерапія), тобто в цій фазі - це хворі онкологічних стаціонарів. Фон переживань астенічно тужливий, спостерігається деяка загальмованість. Такі хворі не виносять навіть слабкий біль, не переносять уколів, вливань. Мова, зовнішній вигляд, пози, обличчя хворого стають монотонними і одноманітними.Деякі автори (К.А. Скворцов, В.А. Ромасенко) відзначають оніричні стани: хворі, лежачи в ліжку із закритими очима, бачать перед собою рухомі образи, сцени. Орієнтування при цьому збережене - це пасивне своєрідне споглядання наяву. Інколи бувають елементарні галюцинації, фігури людей, закутані в покривала, шерехи, мимрення, дзюрчання, запахи вогкості, листя в лісі. З'являються тривожність і підозрілість: їх неправильно лікують, плутають ліки, дають шкідливі речовини, проводять експерименти, сусіди говорять щось недоброзичливе, натякають, показують очима. Це виявляється при ретельному розпиті і носить характер бредоподібних| сумнівів.При тривалому перебігу хвороби інколи уловлюється зв'язок психічних розладів з певною локалізацією хворобливого процесу. Так, при раку прямої кишки після тривалого періоду без видимих розладів, з'являється почуття страху, тривоги і в той же час млявості. Вони лежать, як правило, мовчки, спрямувавши погляд в простір. У пізніші періоди на хворому лежить друк відчуженості, але зазвичай в глибині душі такого хворого повний надій на одужання.Період повного розвитку хвороби характеризується наявністю соматогенних змін психіки. На перше місце виступає астено-депресивний| фон переживань. Активні сили особи використовуються для здійснення дійсного або символічного виходу з хвороби. Суїцидальні спроби, як правило, не зустрічаються.Ракові психози спостерігаються у вигляді оніричного делірію, депресій, параноїдальних спалахів. Часто є бредоподібні сумніви, ілюзії, гіпнагогічні галюцинації, тривожно-депресивна зосередженість, падіння вищих вольових функцій.Внутрішній світ хворого характеризується бляклими фарбами. Міняється сприйняття часу, воно йде швидше.Особа хворого в термінальній стадії залишається підлягаючою зберіганню, але інтелектуальна напруженість і цілеспрямованість падає. Мова міняється у зв'язку з виснаженістю. Афекти слабіють. Вміст психічного світу редукується, критика слабіє, наростає внутрішня ізоляція. Передсмертний період в ряду хворих позбавлений переживання страху смерті. Представлення загибелі піддається так званому витісненню, «відчужується власна хвороба».

Страх, тривога, напруга – всі ці явища, безумовно, мають пояснення, якщо розглядати діагноз «рак» як психотравмуючий чинник, що викликає психологічний стрес. Під психічною травмою розуміється шкода, нанесена психічному здоров'ю людини в результаті інтенсивної дії несприятливих чинників середовища або гостроемоційних, стресових дій інших людей на його психіку. Таким чином, різні емоційні реакції: страх, тривога, переживання формують єдину картину емоційного стресу.


Перелік літературних джерел

1. Табачніков С.І., Горбань Є.М., Михайлов Б.В., Влох І.Й., Маркова М.В., Чугунов В.В. Актуальні проблеми соціально-реабілітаційної психіатрії в Україні // Медицинские исследования. — 2001. — Т. 1, вып. 1. — С. 6-8.

2. Табачніков С.І., Чайковська В.В., Черкасов В.Г., Маркова М.В., Пінчук І.Я. Напрями розвитку реабілітаційної геронтопсихіатричної допомоги в Україні // Медицинские исследования. — 2001. — Т. 1, вып. 1. — С. 21-22.

3. Абрамова Г.С. Введение в практическую психологию. – М.: Международная педагогическая академия, 1994.

4. Реабилитация детей с ограниченными возможностями. – Дубна, 1992.

5. Ранер К. Основы реабилитации. – М., 1980.

6. Шибатаева Л.В. Программы психологической реабилитации школьников. – М.: Роспедагенство, 1996.

7. Черкасова И.П. Работа социального педагога с детьми и подростками, имеющими отклонения в развитии опорно-двигательного аппарата в условиях РДОНСЦ // Научно-практический семинар «Духовно-нравственное воспитание и формирование социальной активности в инновационной деятельности учреждений дополнительного образования». – Саров, 1999. - С. 186 -188.

8. Черкасова И.П. Организация реабилитации подростков в лечебно-профилактическом учреждении // Научное обозрение. – 2006. - № 3. – С.224-227

9. Бойко О.В. Охрана психического здоровья. М., 2004.

10. Коробов М.В., Дворкин Э.А., Деденева Ж.Г., Шеломанова Т.Н. Организация и методика разработки индивидуальной программы реабилитации. СПб., 1999.

11. Физическая реабилитация: Учебник / Под общ. ред. проф. С.Н. Попова. Ростов н/Д, 2004.

12. Шакиро Н.Л. Социальная реабилитация личности инвалида // Реабилитация и мы: Сборник статей. Иркутск, 2002.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий