Релігійні почуття

Почуття у контексті психології. Релігійне почуття у дослідженнях філософів, психологів, богословів. Релігійні почуття як один із найважливіших феноменів психології релігії. Сутність, особливості, структурованість та динаміка релігійного почуття.

ЗМІСТ

Вступ

1 Почуття у контексті психології. Релігійне почуття у дослідженнях філософів, психологів, богословів

2 Сутність та особливості релігійного почуття

3 Структурованість та динаміка релігійного почуття

Висновки

Література


Вступ

Тема контрольної роботи «Релігійні почуття».

Нині релігія перетворюється на спосіб буття у світі, охоплюючи всі сфери життєдіяльності людини. Як зазначав Е. Фромм, релігія дає відповіді на смисложиттєві питання, їх вичерпність є свідченням унікальності і незавершеності. Невід'ємною складовою цього процесу є релігійне почуття, переживання як своєї скінченної, так і нескінченної буттєвості.

Мета роботи – виразити думку о почуттях у контексті психології, дослідити релігійне почуття у досліджених філософів, психологів та богословів; виявити сутність та особливості релігійного почуття, структурованість та динаміку останього.


1 Почуття у контексті психології. Релігійне почуття у дослідженнях філософів, психологів, богословів

Релігійні почуття були і є предметом розгляду як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Вони описані у працях В. Джемса, Г.-В.-Ф. Гегеля (1790—1831), Ф. Шлейєрмахера, де аналізуються у філософсько-релігієзнавчому вимірі. Дослідники марксистської орієнтації (М. Ешлен, И. Кривельов, Д. Угринович) вважали, що релігійних почуттів як таких взагалі не існує. З'ясуванню особливостей релігійних почуттів присвячені також праці В. Бакшуто-ва, О. Предко, О. Сарапіна та ін.

Релігійні почуття є одним із найважливіших феноменів психології релігії. Без з'ясування їх сутності неможливо зрозуміти будь-яку релігію, психологічні особливості релігійної людини.

Окрім поняття «почуття», у психології використовується ще й термін «емоції». Деякі дослідники їх особливо не розмежовують (К. Ізард, Г. Костюк, Б. Куценок), інші (В. Кандиба, П. М'ясоїд, С. Рубінштейн, А. Ягелло) — лише деякою мірою розрізняють, вказуючи на суспільний характер почуттів, їх відносну стійкість і постійність, звертають увагу на їх взаємозв'язок.

Більшість психологів визначає почуття як особистісне ставлення людини у формі переживання до навколишньої дійсності, до самої себе. Почуття не містять конкретної інформації про предмет: вони відображають внутрішній стан суб'єкта, різноманітні його модифікації. Почуття, наче цемент, схоплюють, пов'язують усі елементи духовного світу людини, надаючи йому цілісності та завершеності.

Важливою ознакою почуттів є те, що зовнішній світ у них виступає засобом досягнення людських цілей і задоволення потреб. Емоційно-чуттєвий світ — світ людини, її бажань та інтересів. Він є не лише енергетичним потенціалом людини, а й пусковим механізмом будь-якої діяльності. Американський психолог К. Ізард у своїй фундаментальній праці «Психологія емоцій», визначаючи емоцію як почуття, що переживається, вважає, що воно «мотивує, організує і спрямовує сприйняття, мислення і дії» [5, с. 27].

Вчені І. Сеченов, І. Павлов, К. Ізард наголошували про зв'язок чуттєво-переживального аспекту емоцій з нейрофізіологічними, нервово-м'язовими процесами в організмі людини.

Емоції досить складно описувати тому, що вони проявляються одночасно і у внутрішніх переживаннях, і в поведінці; при цьому те й інше пов'язані з фізіологічною активацією.

В емоціях, почуттях психологи виокремлюють два аспекти, між якими існує зв'язок:

1) внутрішні зміни в організмі, які виникають під час почуттєвих переживань і пов'язані зі змінами в системі кровообігу, зміною ширини зіниць, шкірною реакцією, розладом функцій шлунка й кишечника, спричинюють напруження м'язів і їх тремтіння. Під впливом емоційних переживань змінюється хімічний склад крові та електричний опір шкіри;

2) виявлення зовнішніх емоцій, що дає змогу визначити емоційний стан людини (вираз обличчя (міміка), постава всього тіла (пантоміміка), особливості поведінки). Відомо, що найяскравіше почуття виражають очі та рот людини. У творах Л. Толстого описано 85 варіантів виразу очей і 97 відтінків усмішки.

Світ емоційно-чуттєвих явищ надзвичайно різноманітний, їх розрізняють за еволюційною, функціональною та структурною ознаками [4, с. 368]. В основу класифікації почуттів іноді покладені такі ознаки, властивості, як полярність, ступінь посилення чи послаблення, напруженість і розрядження, хворобливі чи здорові прояви психічної діяльності тощо.

В. Вундт запропонував характеризувати емоції за трьома напрямами:

1) задоволення— незадоволення;

2) напруга — розрядка;

3) збудження — гальмування.

К. Ізард вважає окремі емоції фундаментальними, а решту — похідними. До фундаментальних зараховують: інтерес — хвилювання, радість, здивування, горе — страждання, гнів, відраза, презирство, страх, сором, почуття провини. Спеціаліст з гіпнозу і надможливостей людини В. Кандиба розрізняє моральні, інтелектуальні, естетичні, практичні почуття. Психолог С. Рубінштейн наголошував, що самі почуття диференціюються залежно від предметної сфери і поділяються на інтелектуальні, естетичні, моральні. Польський теолог А. Ягелло класифікує почуття за змістом: почуття, пов'язані з природою, суспільні, моральні, естетичні, інтелектуальні, релігійні почуття. Релігійні почуття виникають у людини, коли «вона переживає захоплення й страх, коли в неї виникає почуття власної мізерності й негідності» [9, с. 87] під час спрямування її думок до надприродності, Бога, остаточних цілей людського життя.

Психологія релігії з початку її створення значну увагу приділяла проблемі вивчення релігійних почуттів, які є глибинною сутністю будь-якої людини. Загальновідомо, що, оволодівши механізмом виникнення того чи іншого почуття, можна найефективніше керувати емоційно-чуттєвою сферою людини.

Протягом багатьох років теологи і психологи, досліджуючи свідомість віруючих, прагнули знайти єдиний унікальний зміст релігійних почуттів. Однак ці пошуки були безуспішними.

Е. Фромм вважав, що одним із елементів релігії є переживання. «Під переживанням я маю на увазі релігійне почуття і служіння» [13, с. 208], — писав він. На думку Ф. Шлейєрмахера, всі істинно людські почуття є суто релігійними. Він зауважував, що «немає почуття, яке б не було релігійним» [14, с. 90]. Датський філософ і психолог Г. Геффдінг (1843—1931), вказуючи, що почуття є сутнісною особливістю всіх релігій, ототожнював їх з релігійним досвідом. Подібну точку зору висловлював Дж. Пратт, акцентуючи на вирішальній ролі почуттів у тій чи іншій релігії. Г.-В.-Ф. Гегель наголошував, що подібно до того, як у насінні рослини все знаходиться лише в потенції, так і в релігійному почутті зміст знаходиться в згорнутому вигляді. «Тому якщо релігія існує тільки як почуття, вона згасає, перетворившись на те, що позбавлене уявлення та не пов'язане з діями, і повністю втрачає зміст» [2, с. 308].

З точки ж зору богословів, релігійні почуття притаманні людині одвічно: вони іманентні людській сутності й пов'язані з надприродним джерелом. Так, у праці професора Міланського католицького університету Луїджі Джуссані (1922—2005) «Релігійне почуття» зазначається, що сутність раціональності можливо осягнути лише в релігійному відчутті людського Я. Автор характеризує розум як великий дар Божий, усі сили якого необхідно спрямувати для наближення до Абсолюту як кінцевої Реальності. Розглядаючи релігійне почуття як стан душі, він робить висновок, що «це та частина природи, де стверджується сенс всього» [4, с. 57]. Релігійне почуття Джуссані вважає здатністю розуму виразити свою глибинну природу в граничних питаннях. Воно є справжнім виявленням розуму, оскільки прагне задовольнити його найбільшу потребу — потребу в сенсі.

JI. Джуссані також пов'язує релігійне почуття з екзистенційними проблемами. Теолог окреслює шлях «пробудження» релігійного почуття, розкриваючи його динаміку: подив перед «присутністю», що викликає почуття прекрасного; гармонійна краса, яка стверджує провіденційну реальність. У цьому народженні релігійного почуття людина усвідомлює себе як Я, що є виявленням глибинної самосвідомості, яка відчуває в собі Іншого. Цей стан Л. Джуссані прирівнює до молитви, в якій повністю реалізується велич людини. Втіленням внутрішнього Я є закон, закріплений у серці, що виступає своєрідним морально-етичним регулятором. Отже, описуючи структуру реакції людини на реальність, Л. Джуссані розкриває динамічність релігійного почуття, яке «прагне» прояснити Вищу Реальність. Релігійне почуття розглядається ним у філософському, богословському, психологічному зрізах, кожен з яких фіксує лише момент особистісного зростання цілісної людини.

На противагу богословсько-теологічній інтерпретації релігійного почуття як особливого, принципово відмінного від інших, Богом даного елементу людської психіки, В. Джемс висунув інше його трактування. Він був одним із перших, хто відмовився від «моністичного» погляду на природу релігійних почуттів. На думку В. Джемса, вони такі ж різноманітні, як і почуття людини взагалі. Вказуючи на складність визначення сутності релігійного почуття, він писав, що деякі автори сприймають його як почуття залежності, інші виводять його із почуття страху, треті ототожнюють із статевим життям тощо. В. Джемс наголошував, що саме релігійні почуття є найглибшим джерелом релігії.

Петербурзький філософ професор О. Введенський ще в 1922 p., полемізуючи з «войовничими атеїстами» щодо позицій християнства, висловив ідею вічності релігійних почуттів, посилаючись на такі чинники:

1) чимало людей відчувають Бога безпосередньо, без жодних доказів і розмислів. Таке почуття охоплює їх при спогляданні зоряного неба, нескінченності моря, дивних картин природи, а також під час молитви, здійснення обряду;

2) це «чутлива совість», що чинить опір атеїзму, який обезцінює людину; 3) саме релігія наділяє все особливим естетичним ореолом; натомість у атеїстичному світосприйнятті весь світ перетворюється на бездушну та омертвілу сутність.

Американський психолог Г. Оллпорт висловлював думку про неоднорідність релігійних почуттів у різних людей. У декого воно фрагментарне, поверхове, в інших — глибоке і всепроникаюче, вплетене в саму життєву тканину. Зміст і функціонування релігійного почуття, зауважував психолог, залежать від зовнішньої і внутрішньої релігійності. Зовнішня релігійність не торкається глибинних підвалин особистості, вона може використовуватись для підвищення статусу, для підтримки впевненості в собі, для збільшення прибутків. Внутрішня релігійність глибоко інтеріоризована і є базовим, інтегральним мотивом діяльності людини. Г. Оллпорт наголошує, що коли зовнішня релігійність може порушити психічне здоров'я, то внутрішня, навпаки, підтримує його.

Дослідники психології релігії радянських часів (Д. Угринович, М. Попова, В. Носович та ін.), аналізуючи релігійні почуття, зауважували, що вони спрямовані на ілюзорний об'єкт. О. Сарапін визначає їх як переживання людини, пов'язані з її ставленням до Абсолюту, ті переживання, що виявляються здебільшого у формі тривоги, трепету, благоговіння. Отже, релігійні почуття розглядаються дослідниками вкрай неоднозначно.

2 Сутність та особливості релігійного почуття

Особистісне відношення людини до релігійних феноменів у формі переживання власне і є релігійним почуттям. Інтенсивність такого переживання може бути різноманітною: від легкого переживання до пристрасті. Його посилення залежить від міри усвідомлення цього ставлення, яке виявляється через почуття, світосприйняття і світорозуміння людини, її особистісних якостей. Інтенсивність почуття залежить від предмета чи особистості, що його викликають і на які воно спрямовується.

Характеризуючи емоційні явища, П. М'ясоїд [8, с. 374— 375] виокремлює такі властивості релігійних почуттів:

1) амбівалентність (лат. ambi — з обох боків і valentia — сила, міць) — спостерігається при одночасному переживанні індивідом емоцій, які мають полярні характеристики. Прикладом виявлення амбівалентності є тотемічна трапеза, яку описав у праці «Тотем і табу» 3. Фройд;

2) полярність (лат. polaris, від polos — вісь) — вказує на можливість зміни будь-якого почуття на протилежне йому. Приємне може стати неприємним; те, що викликало радість, може заподіяти горе;

3) активність (лат. activus — діяльний) — здатність емоцій стенічним (підсилювальним) або астенічним (при-гнічувальним) чином впливати на діяльність;

4) інтенсивність (лат. intensio — напруження, посилення) — властивість, яка свідчить про ступінь вираження релігійного явища. Діапазон цієї властивості значний: від легкого хвилювання до пристрасті;

5) глибина релігійних почуттів — залежить від того, викликані вони пересічними чи життєво важливими подіями, а також від того, в якому зв'язку перебувають з об'єктом, що спричинює ці почуття;

6) тривалість релігійних почуттів — характеризується часом їх існування. Це залежить від особливостей предмета, який їх викликає, а також від інтелекту та способу життя індивіда.

Найвідомішими спеціалістами з емоційно-екстатичного гіпнозу були шамани. Це люди, у яких надзвичайно розвинене екстрасенсорне сприйняття. В такому стані різко підвищується здатність до моделювання психіки інших. Найбільше визнання шамани отримали завдяки вмінню оживляти мертвих. В. Кандиба в книзі «Емоційний гіпноз» наводить приклад того, як шаман вміло управляє емоційно-чуттєвою сферою інших, впливає на глибину переживань, перевтілює їх у ту чи іншу тварину: «Шаман кладе руку на голову приборканому «тигру» і піднімає вгору його скривлене обличчя... Якусь мить тільки тихо лупають барабани, людина-тигр більше не ричить, голова його повільно опускається. Раптово «тигр» падає на землю: із трансу він перейшов у кому... Чаклун нахиляється, дмухає йому в вуха, потім підстрибує і пронизливо кричить. Людина, яка тільки-но лежала перед ним у прострації, слухняно встає і знову починає танцювати» [ 6, с. 309].

Часто можна почути думку, що релігійні почуття є звичайними людськими почуттями і їх особливість полягає у спрямованості на релігійний об'єкт. В. Джемс з цього приводу зауважував: «Є релігійна любов, релігійний страх, релігійне почуття піднесеного, релігійна радість тощо. Але релігійна любов — це лише спільне всім людям почуття любові, звернене на релігійний об'єкт. Релігійний страх — це звичайний трепет людського серця, але пов'язаний з ідеєю божої кари. Релігійне почуття піднесеного — це те особливе здригання, якого ми зазнаємо в нічну пору в лісі або гірському міжгір'ї, тільки в цьому разі воно породжується думкою про присутність надприродного... Немає особливої елементарної релігійної емоції, а є лише сукупність звичайних емоцій, на які релігійні об'єкти накладають свій характерний відбиток» [3, с. 38].

Почуття ніколи не бувають безпредметними, нейтральними щодо змісту психічної діяльності. Вони завжди виражають емоційне ставлення до об'єкта, який цікавить людину.

Про силу емоційно-чуттєвого навіювання свідчать різноманітні феноменальні явища, зокрема стигмати, чудодійні зцілення тощо. Відомо, що одним із перших був стиг-матизований Джованні Бернадонне, більше відомий під іменем святого Франциска Азизького. Надзвичайно сильне, концентроване самонавіювання, емоційне збудження призвели до утворення на тілі фанатично віруючого Бернадонне крововиливів, навіть виразок. Вони з'являлися саме у місцях, відомих віруючим як ті, куди вбивали гвіздки при мученицькій смерті Ісуса Христа.

3 Структурованість та динаміка релігійного почуття

Структурувати релігійні почуття доволі складно. Проте Т. Рібо виокремлює такі його складові:

1) емоція страху. Діапазон її проявів надзвичайно різноманітний: від неймовірного жаху до непевного хвилювання, спричиненого невідомою, таємничою силою, яка обожнюється;

2) елементи телепатії чи потягу до «свого» Бога. З'являється надія на умилостивления найзлішого, найжорстокішого; людина прагне зробити його прихильним до себе, співпереживаючим;

3) практичність і утилітарність релігійного почуття.

Як вираження вузького егоїзму воно стає засобом інстинкту самозбереження, могутньою зброєю у боротьбі за життя. Ця ознака досить виразно розкривається завдяки практичному правилу культу: жертвоприношення пропорційні бажанням і проханням, а прохач сподівається отримати відповідну винагороду.

З цього моменту релігійне почуття набуває соціального характеру. Посилюється принцип авторитету; спільність культу і обрядів стає яскравим свідченням соціальної солідарності [10, с. 212—213].

Досліджуючи релігійне почуття, Рібо з'ясовує його витоки і роль у житті архаїчної людини. Із становленням, розвитком релігійного почуття його психологічна забарвленість все чіткіше набуває соціальних характеристик.

До проблеми осмислення релігійних почуттів звертався і російський психіатр Петро Ганнушкін (1875—1933), який, розглядаючи злість, сексуальну любов і релігійне почуття, зауважував про їх взаємопов'язаність, яка най-відчутніша при їх інтенсифікації, «коли злість трансформується в жорстокість, в несамовитість, сексуальна любов у сластолюбність і релігійне почуття в фанатизм...» [1, с. 80]. Вчений наводив низку прикладів, які демонстрували їх зв'язок, заміщення. Однак найсильнішим, згідно з Ганнушкіним, є сексуальне почуття; в деяких випадках його можуть заміщувати релігійне почуття та жорстокість. Він навіть висловлював думку про об'єднання цих різних почуттів в одну групу.

Релігійні почуття мають досить різноманітний вияв, але завжди присутнє особистісне ставлення до релігійних феноменів у формі переживання. Його інтенсивність може бути неоднаковою — від легкого переживання до пристрасті, а посилення залежить від міри усвідомлення релігійного почуття, яке переживається, від світосприйняття і світорозуміння людини, її особистісних якостей. Однією з особливостей релігійних почуттів є їх інтенціальність, спрямованість на об'єкт. Тобто змістове наповнення почуття залежить не лише від особистості, а й від об'єкта, результатом переживання якого він є. Як зазначав С. Рубін-штейн, «основні відмінності в емоційній сфері особистості пов'язані з відмінністю в змісті людських почуттів, в тому, на що, на які об'єкти вони спрямовуються і яке ставлення до них людини вони виражають» [11, с. 583—584].

Релігійні почуття доволі динамічні. Це засвідчує епізод із роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови». До старця Зосими прийшла жінка, яка була у відчаї після смерті трирічного сина. Старець Зосима розповів, що колись один великий святий побачив у храмі таку ж горем вбиту жінку. Святий їй сказав, що Господь дає таким дітям ангельський чин, тому Зосима порадив жінці плакати й радіти, згадуючи, як синок-ангел дивиться на неї та радіє. Жінка розплакалась, але згодом утішилася.

Підтвердженням динаміки релігійних почуттів є дослідження російського вченого Д. Коновалова, пов'язані з психологією екстазу [7, с. 157]. Він визначає релігійний екстаз «як своєрідне душевне хвилювання, розряд нервово-психічного збудження, що викликається штучними релігійними вправами, які підготовляються суворим аскетичним режимом, і обумовлене психофізичними характеристиками сектантів-екстатиків» [7, с. 3]. Екстаз охоплює приступ розчулення, захвату і натхнення. Під час проповіді, читання Писання, молитви, а особливо співу, люди починають хвилюватись, втрачають самоконтроль. Зовнішньо цей стан проявляється в нестримних сльозах. Таке розчулення захоплює сектантів під впливом незбагненного жалю, що викликається проповіддю про страждання «Божих людей» за віру. Почуття жалю проявляється в неймовірній ніжності і велелюбності: сектанти починають обніматися, цілуватися. Проникаючись почуттям своєї гріховності, сектанти голосно плачуть, з криком і зойком журяться про свої гріхи.

Почуття жалю і скрухи, виявившись у сльозах, ніжностях, відкритій сповіді і молитві, здійснює своєрідну психотерапію в душі сектанта — з'являється надзвичайна легкість, підйом духу і радості. Такий душевний стан надає неймовірної легкості і рухливості тілу. За спостереженням самих сектантів, відчуття легкості і неймовірної радості є наслідком виснажливих постів. Чим більше посилюються рухи тіла, тим інтенсивнішим стає захват. Радість, наростаючи, охоплює сектантів, доводить їх до нестями. Як зазначає Коновалов, «в цей період самозабуття, самовідчуження і ніби роздвоєння особистості, надзвичайно збуджується уява і пам'ять» [7, с. 5]. На цій основі виникає ілюзія бісоодержимості, ентузіазму, марень. Іноді такі образи набувають обрисів, стають галюцинаціями. Особливо часто з'являються нюхові галюцинації, як вважали сектанти, «пахне Святим Духом». Періодом «натхнення» закінчується екстатичний приступ. Після такого емоційного бурану сектанти відчувають полегшення, котре поєднується з відчуттям млості, а іноді повного знесилення. Екстаз для сектантів — клапан, що розряджає гнітюче нервове напруження чи збудження. Тому сектанти прагнуть повторити свою «танкову молитву», обожують своїх проповідників, які їх «заряджають» екстазом.

Таке хвилювання доводить до крайніх виявів фізичні і психічні можливості людини. Центри свідомості волі повністю паралізуються; сектанти зовсім голі, забуваючи сором, шаленіють в нестямі, не приховуючи своїх статевих потягів.

Сектантські лідери вміло управляють емоційним станом учасників зібрань. Після приступу розчулення варто було спрямувати емоційне зарядження в радісне русло, як миттєво розчулений плач вибухав веселим співом, що переходив у нестямне радіння. Іноді сектантські хвилювання розвиваються самі по собі, продовжуються довго і переходять у хронічний стан. Коновалов сектантський екстаз висвітлював як ненормальне душевне хвилювання, оскільки воно характеризується неприродною реакцією, що виражається в надто різкій чи надто послаблений дії емоції на організм, у непропорційності між причиною і наслідком емоції, відсутності раціональних мотивів для неї, в надмірній тривалості емоції, коли вона стає хронічною [7, с. 10—11]. Часто самі сектанти порівнюють свій екстаз з алкогольним сп'янінням, оскільки «екстаз для них — зміна збудження, яке раніше давало їм чи їх предкам вино» [7, с. 12]. Д. Коновалов розкрив динаміку екстазу, де емоції повністю захоплюють людину, паралізують сферу свідомості і тим самим визначають її поведінку. Містичний екстаз набуває своєї крайньої емоційної забарвленості.


Висновки

Отже, наукова думка наполегливо прагнула пояснити найнеймовірніші явища, пов'язані з психікою людини. Психологи, психіатри, посилаючись на досягнення науки, розкривали механізм формування релігійних почуттів, їх структурні компоненти, цілісний вияв яких є свідченням можливостей процесу особистісної самореалізації людини, його амбівалентного та суперечливого характеру.

В роботі було досліджені релігійні почуття у контексті психології, виявлена сутність та особливості, структурованість та динаміку релігійного почуття.


Література

1. Ганнушкин П.Б.Сладострастие, жестокость и религия // Избранные труды / Под ред. О.В. Кербикова. — М.: Мед.Д964. — С. 80—93.

2. Гегель Г.-В.-Ф. Философия религии: В 2-х т. — М.: Мысль, 1975. — Т. 1. —532 с.

3. Джемс В. Многообразие религиозного опыта. — СПб.: Андреев и сыновья, 1993. — 418 с.

4. Джуссани Луиджи. Религиозное чувство. «Путь». — М.: Христианская Россия, 2000. — Кн. 1. — 193 с.

5. Изард К.Е. Психология эмоций: Пер. с англ. — СПб.: Питер,

2000. — 464с.

6. Кандыба В.М. Эмоциональный гипноз. — СПб.: Лань, 1997. — 512 с.

7. Коновалов Д.Г. Психология сектантского экстаза. Речь перед защитой магистерской диссертации «Религиозный экстаз в русском мистическом сектантстве», произнесенная в публ. заседании Моск. духовной академии 24 окт. 1908 г. — М. — Тип. Св. — Тр. Сергиевой Лавры, 1908. — 13 с.

8. М'ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. — К.: Вища школа, 2000. — 449 с.

9. Психологія. З викладом основ психології релігії. — Львів: Свічадо, 1998. — 320 с.

10. РибоТ. Психология чувств. В 2-ч. — Житомир: Электро-Типогра-фия Е. А. Синькевича. — 308 с.

11. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. — СПб.: Питер,

2001. — 720с.

12. Сарапін О.В.Психологія релігії // Академічне релігієзнавство. Підручник / За наук. ред. проф. А. Колодного. — К.: Світ Знань, 2000. — С. 152—157.

13. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. — М.: Политиздат, 1990. — С. 143—221.